Регіональний вимір конфігурації партійної системи України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Регіональний вимір конфігурації партійної системи України

У статті характеризується сучасний стан та регіональна конфігурація партійної системи України. Методологічною основою дослідження є теорія націоналізації партійних систем, яка дає можливість вивчати її регіональну конфігурацію. Для вивчення стану регіональної конфігурації партійної системи розраховано індекс націоналізації політичних партій і партійної системи Джонса-Майнверінга.

Зроблено висновок про векторну дилемність розвитку партійної системи України між націоналізацією і регіоналізацією. З одного боку її еволюція пов'язана зі становленням загальнонаціональних партій, а з іншого - за результатами місцевих виборів 2010 та 2015 рр. можна констатувати появу потужних регіональних партій.

Встановлено, що регіональну конфігурацію партійної системи України утворюють такі складові: 1) загальнонаціональні парламентські політичні партії, які на виборах подолали виборчий бар'єр; 2) загальнонаціональні непар- ламентські партії, які отримали на виборах до Верховної Ради України не менше 1% голосів виборців; 3) регіональні політичні партії, які представлені в обласних і районних радах кількох областей; 4) субрегіональні партії: а) політичні партії одного / декількох одномандатних виборчих округів; локальні партії, які ситуативно використовують місцеві політики для забезпечення електоральної підтримки на виборах в органи місцевого самоврядування.

Постановка проблеми. Партійна система є однією з підсистем суспільства, яка може зазнавати суттєвих змін під впливом низки чинників. До таких чинників відносимо: соціально-політичні розмежування, виборчу систему, нормативно-правову основу функціонування партій, електоральні процеси тощо. Змінюється, як правило, її конфігурація, регіональна впливовість політичних партій, акторна структура. Відтак вивчення основних тенденцій розвитку партійної системи залишається одним із актуальних завдань вітчизняної політичної науки.

Актуалізується дослідження також неоднозначністю розвитку партійної системи України у контині- умі «націоналізація - регіоналізація». З одного боку її еволюція пов'язана зі становленням загальнонаціональних партій, а з іншого - за результатами місцевих виборів 2010 та 2015 рр. можна констатувати появу потужних регіональних партій. Таким чином, чим вищий показник націоналізації партійної системи, тим нижчий показник її регіоналізації і навпаки.

Отже, мета нашого дослідження - охарактеризувати сучасний стан і регіональну конфігурацію партійної системи України.

Виклад основного матеріалу. Регіональну конфігурацію партійної системи України розглянемо в рамках теорії націоналізації політичних партій і партійних систем. Під процесом націоналізації партійних систем, як зазначає Г Голосов, розуміється уніфікація електоральної підтримки політичних партій в різних територіальних одиницях держави. Партійна система повністю націоналізована, коли частки голосів, отриманих партіями в різних територіальних одиницях держави однакові. Якщо партії отримують електоральну підтримку тільки в деяких регіонах, то партійну систему вважають ненаціона- лізованою [1, с. 128].

У дослідженнях по націоналізації, як вважає Р.

Туровський, регіональними вважаються партії, які беруть участь у виборах лише на окремих територіях, тобто мають незначне територіальне покриття. Другим важливим критерієм віднесення партій до категорії регіональних є наявність партикуляристської ідеології останніх. Загальнонаціональні партії, які мають локальну територіальну підтримку, вчений називає регіоналізованими [10, с. 174].

Оскільки в політичній науці немає єдиного підходу до вивчення територіальної гомогенності електоральних переваг, то для вимірювання рівня націоналізації партійної системи нами буде використаний індекс націоналізації політичних партій (Р№) і партійних систем (PSNS), розроблений М. Джонсом і С. Мейнверінгом і який був успішно апробований на масивах електоральних даних [1; 10].

Визначальний вплив як на загальнонаціональну, так і регіональну конфігурацію партійної системи мали президентські, парламентські та місцеві вибори. Особливо хотілося б акцентувати увагу на «установчих виборах», до яких ми відносимо вибори до Верховної Ради України 1990 та 1994 рр. і президентські вибори 1991 та 1994 рр. Аналіз їх результатів показує, що їх вплив на політичні процеси в Україні мав амбівалентний характер. З одного боку установчі вибори успішно виконали покладені на них функції в умовах демократичного переходу: вони встановили інституційний дизайн в рамках якого розвивається електоральна конкуренції і еволюціонує партійна система; сформували моделі електоральної поведінки населення України, які мають підкреслено регіональний характер; створили основу легітимації майбутнього політичного режиму [5, с. 158-171]. А з іншого, вони сприяли встановленню в Україні гібридного політичного режиму.

Особливістю парламентських виборів 1998 р. стала поява феномену політичних партій одного регіону. Голосування за такі партії було зафіксовано в Закарпатській (Соціал-демократична партія України (об'єднана) - 31, 17%), Дніпропетровській (Всеукраїнське об'єднання (ВО) «Громада» - 35, 34%) і Сумській (Прогресивна соціалістична партія України - 20, 89%) областях. Саме завдяки такому голосуванню названі партії подолали 4% бар'єр голосів виборців по Україні в цілому [5, с. 171-179].

Парламентські вибори 2002 р. стали точкою біфуркації в розвитку партійної системи. Якщо до 2002 р. на її еволюцію домінуючий вплив мало соціально-економічне розмежування, то після виборів

таким стає соціально-культурне. Відповідно, в Західному і Центральному регіонах перемогу здобув опозиційний до влади ВБ «Блок Віктора Ющенка «Наша Україна», основу якого складали політичні партії національно-демократичного спрямування, а в Південному та Східному - найбільшу підтримку отримав провладний блок «За Єдину Україну!», який утворювали центристські партії [9, с. 87-89]. Крім цього, специфікою парламентських виборів було структурування головних суб'єктів виборчого процесу в форматі іменних партійних блоків, що призвело до втрати упізнаваності партій, «розчиненні» їх у виборчих блоках, а в кінцевому підсумку і до забуття.

У 2004-2014 рр. спостерігалося електоральне протистояння по осі «Схід - Захід». Його особливість стабільність електоральної карти, яка з'явилася за результатами президентських виборів 2004 р. і потім відтворювалася в процесі виборчих кампаній 20062012 рр. [5; 9]. Слід відмітити, що результати місцевих виборів 2006 та 2010 рр. констатують появу в Україні потужних регіональних партій. До основних причин виникнення регіональних політичних партій в Україні слід віднести: соціокультурне розмежування «Схід - Захід»; етномовна відмінність і компактне проживання національних меншин на певній території; розмежування в часі проведення місцевих і парламентських виборів; нормативно-правова основа діяльності політичних партій; реформа з децентралізації влади і утворення об'єднаних територіальних громад; прагнення регіональних еліт зберегти вплив і контроль над місцевими ресурсами; особистісний фактор; адміністративний ресурс [4].

Таким чином, якщо за результатами місцевих виборів 2010 р. в партійній системі України з'являється виражена тенденція до утворення партійної системи з домінуючою партією, то результати парламентських виборів 2012 р. дозволяють зробити висновок про те, що українська партійна система змінюється в напрямку двоблокової конфігурації: з одного боку це Партія регіонів і КПУ, а з іншого - ВО «Батьківщина», ВО «Свобода» та ПП «Український демократичний альянс за реформи» («УДАР»).

Починаючи з президентських і парламентських виборів 2014 р. в Україні змінюється структура електорального простору та партійної конкуренції. Позачергові вибори до ВР України 2014 р. кардинально змінили формат партійної системи і її акторну структуру. За результатами виборів до Українського парламенту пройшли 4 нові політичні партії: ПП «Народний фронт», ПП «Блок Петра Порошенка», ПП «Опозиційний блок», ПП «Об'єднання «Самопоміч», Радикальна партія Олега Ляшка. З попереднього складу Верховної Ради прохідний бар'єр подолала лише ВО «Батьківщина» з найменшим результатом [6, с. 159-178].

Слід також зазначити, що політичні партії, які отримали представництво в органах місцевої влади за результатами місцевих виборів 2015 р, обрали нову тактику виборчої кампанії, сконцентрувавши сили на регіональному або субрегіональному рівнях та висуваючи своїх кандидатів тільки в деякі місцеві ради. Регіональна локалізація таких партій пов'язана з: а) дієздатністю окремих місцевих осередків загальнонаціональних партії (принцип функціонування багаторівневої партії); б) наданням партійного бренду зацікавленим учасникам виборчого процесу (політична фрайнчеза); в) функціонуванням загальнонаціональних партій в окремих регіонах за принципом «регіональних партійно-електоральних машин»; г) політичними інтересами місцевих бізнес-еліт.

Розрахунок індексу націоналізації партійної систем (PSNS) показує його коливання за результатами парламентських виборів 1998-2019 рр. в межах від 0,62 до 0,76. Досить низьке значення індексу в порівнянні з партійними системами інших держав - результат регіональної соціокультурної неоднорідності України, яка і визначає особливості голосування. Високим рівень індексу був у 2012 р. - 0,72 (з'являється тенденція до утворення стійкої двоблокової партійної системи), в 2014 р. - 0,76 (консолідація партійної системи після Євромайдану), в 2019 р. - 0,74 (протестне голосування в усіх регіонах України проти «старої» політичної еліти), а найнижчим у 2002 р. - 0,62 (актуалізація соціально-культурного розмежування «Схід - Захід»).

Величина індексу націоналізації для окремих партій (ступеня гомогенності голосування за них) вказує на наступні тенденції. По-перше, порівняно низькі значення індексу для парламентських партій, що визначається регіональними особливостями політичного розвитку і експлуатацією політичними партіями соціокультурних маркерів в боротьбі за симпатії електорату. Відповідно електоральні показники регіоналізованих партій як східної (Партія регіонів, Комуністична партія України, ПП «Опозиційний блок» та ін.), так і західної України (ВО «Свобода», ВБ «Наша Україна», ВО «Батьківщина» та ін.) приблизно однакові. Їх значення коливається від 0,42 до 0,8. По-друге, ідеологічні партії НРУ, ВО «Свобода» такий індекс мали нижчий (від 0, 5 до 0,6) ніж у електорально-прагматичних партій (Партія зелених України, Народно-демократична партія України (від 0,7 і вище) . По-третє, за результатами парламентських виборів 2014 та 2019 рр. індекси націоналізації партійної системи мали найбільш високе значення. Таке значення індексу вказує на ослаблення тенденції регіоналізації у розвитку партійної системи (див. Таблицю 1)

партійний регіональний націоналізація

Таблиця 1

Підвищення індексу націоналізації за результатами парламентських виборів 2014 р. обумовлено: а) зникненням з електоральної карти базових для багатьох партій історичних регіонів - Донбасу і Криму; б) низькою явкою виборців в південній і східній Україні. Участь у місцевих виборах 2015 р. сильних регіональних партій показує вірогідність повернення української партійної системи за результатами президентських і парламентських виборів 2019 р. до конфігурації 1998/2002 рр. з сильними загальнонаціональними партіями, електоральні ніші яких пов'язані з певними регіонами.

Результати президентських виборів показують, що індекс однорідності (в даному випадку нами розрахований індекс націоналізації Джонса - Мейнве- рінга) регіонального голосування за основних кандидатів у президенти, кожен з яких представлений політичною партією є низьким. Відповідно президентські вибори 2019 р. показують, що голосування за кандидатів мало регіональний характер. Виключенням є кандидатура В. Зеленського, але високий індекс однорідності голосування за нього пов'язаний з іншими тенденціями і чинниками суспільно-політичного життя України (див. Таблиця 2).

Таблиця 2. Результати І туру президентських виборів 2019 р. у розрізі однорідності / неоднорідності регіонального волевиявлення

Парламентські вибори 2019 р. суттєвим чином змінили конфігурацію партійної системи України як на загальнонаціональному, так і регіональному рівнях (результати подані в Таблиці 3 ). За результатами виборів 5 % бар'єр голосів виборців подолали 4 нові партії з п'яти, які потрапили до парламенту: ПП «Слуга народу», ПП «Опозиційна платформа - За життя», ПП «Європейська Солідарність», ПП «Голос». Відповідно індекс волатильності Педерсена становив 68 (стабільним вважається партійна система де він не перевищує 15). У регіональному розрізі ПП «Слуга народу» здобула перемогу у 21 області та м. Києві. Найбільшу кількість голосів отримала у Дніпропетровській (56, 70 %), Полтавській (52, 53 %), Миколаївській (52, 18 %) та Кіровоградській областях (51, 40 %). ПП «Опозиційна платформа - За життя» здобула перемогу у Луганській (49,83 %) та Донецькій областях (43, 41 %). ПП «Голос» перемогла у Львівській області (23, 09 %). У мажоритарних округах депутатські мандати отримали представники ПП «Опозиційний блок», ПП «Об'єднання «Самопоміч», ВО «Свобода», ПП «Єдиний Центр», ПП «Біла Церква разом» [7].

Парламентські вибори 2019 р. відбулись таким чином, що партія-переможець чи не вперше не спекулювала на ідентичнісній проблематиці (європейський вибір, відновлення історичної пам'яті, національна Церква і подібне), що і дало їй змогу отримати рівномірний результат по Україні (індекс націоналізації - 0,89). ПП «Слуга народу» у передвиборній риториці уміло врахувала амбівалентність українського електорату (західний/східний), акцентувавши на боротьбі з корупцією, зміну старої політичної еліти, зупиненні війни тощо. Головний спонукальний мотив голосування за ПП «Слуга народу» криза довіри до старих політичних еліт [12].

Усі інші партії-переможці можна назвати регіональними, що підтверджує розрахунок індексу націоналізації та зональність електоральної підтримки: ПП «Європейська Солідарність» - 0,73, ПП «Голос» 0,58, ВО «Батьківщина» - 0,77, ПП «Опозиційна платформа - За життя» - 0,55. Всі вони втрачали електоральну підтримку мірою просування з заходу на схід (ПП «Європейська Солідарність», ПП «Голос», ВО «Батьківщина» - 0,77), чи навпаки - зі сходу на захід (ПП «Опозиційна платформа - За життя» та непарламентські партії «Опозиційний блок»,

Таблиця 3

Аналіз електоральних результатів «постійно непрохідних» (І IIІ «Громадянська позиція»), «нових непрохідних» (Радикальна партія Олега Ляшка, ІIIІ «Українська стратегія Гройсмана» та інших), але які отримали більше 2 % голосів виборців, дає можливість зробити наступні висновки (результати подані у Таблиці 4): 1) вказані політичні сили отримали можливість створити системну позапарламентську опозицію, розбудувати організаційні структури, переоцінити свої можливості для того, щоб стати впливовими загальнонаціональними партіями; 2) електоральний вплив цих партій має також регіональний характер; 3) зростаюча роль соціальних мереж у політичній ідентифікації громадян, що й дозволило блогеру А. Шарію зі своєю віртуальною партією отримати більше 2 % голосів виборців; 4) показали спекулятивність і безпідставність політичних риторики політичних сил, які спекулюють загрозою русофобії, націоналізму, фашизму - ВО «Свобода», яка на своїй платформі об'єднала ще 4 націоналістичні партії (ПП «Національний корпус», Конгрес українських націоналістів.

Висновки

Отже, регіональну конфігурацію партійної системи України утворюють такі складові: 1) загальнонаціональні парламентські політичні партії, які на виборах подолали виборчий бар'єр; 2) загальнонаціональні непарламентські партії, які отримали на виборах у ВР України не менше 1% голосів виборців; 3) регіональні політичні партії, які представлені в обласних і районних радах кількох областей;

4) субрегіональні партії: а) політичні партії одного / декількох одномандатних виборчих округів; локальні партії, які ситуативно використовують місцеві політики для забезпечення електоральної підтримки на виборах в органи місцевого самоврядування.

Високий рівень волатильності з порівняно невисоким значенням індексів націоналізації політичних партій за результатами парламентських виборів 2019 р., свідчать про те, що незважаючи на суттєві зміни в акторній структурі партійного формату залишається високою неоднорідність (регіональність) партійних уподобань громадян України. І підвищення рівня електоральної гомогенності за результатами парламентських виборів 2014 р. та 2019 р. ще не визначає тенденцію до підвищення рівня націоналізації партійної системи, оскільки відношення до ідентичніс- них характеристик соціуму до і упродовж виборчих кампаній 2019 р. залишалось поляризованим по лінії «Схід - Захід». Таким чином, у розвитку партійної системи України чітко простежуються дві тенденції: націоналізації і регіоналізації. У різні періоди розвитку більш чітко (рельєфно) проявляється одна з них, що залежить від сукупної дії цілої низки чинників.

Список використаних джерел

1.Голосов Г., Григорьев В. Национализация партийной системы: российская специфика». По-литическая наука. 2015.№1. С.128-156.

2.Кармазіна М. Політичні партії в Україні. 2014-2017 рр. К.: ІПіЕНД ім. I. Ф. Кураса НАН України, 2018. 168 с.

3.Лєліч М. Повз Раду: чим займуться партії та їхні лідери, що не потрапили в новий парла¬мент. URL: https://www.rbc.ua/ukr/news/mimo-radY-aymutsya-partii-lidery-popavshie-1564863190.html

4.Манайло-Приходько Р. Вплив «установчих» виборів на еволюцію партійної системи України. Гілея: науковий вісник 2018.№ 135 (8). С. 362-367.

5.Остапець Ю. Електоральні процеси в Укра¬їні: загальнонаціональний та регіональний виміри. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук (23.00.02 - політичні інститути і процеси). Львів, 2016. 550 с. URL: http://www.lnu. edu.ua/wp-content/uploads/2016/11/dis_ostapets.pdf

6.Остапець Ю., Шестак Н., Дудінська І. Ево¬люція партійної системи України в умовах тран¬сформації соціальних і політичних структур. Ужго¬род: Видавництво «ЗІІIIІО». 2016. 252 с.

7.Офіційний сайт Центральної виборчої комі¬сії. URL: http://www.cvk.gov.ua

8.Рябчук М. Випробування виборами/URL.: https://zbruc.eu/node/91268

9.Трансформація партійної системи: україн¬ський досвід у європейському контексті / за ред. Ю.Якименка. Київ: Центр Разумкова, 2017. 428 с.

Размещено на Allbest.ru