Дипломатичні системи та інститути дипломатії доби раннього нового часу (XVI-XVIII ст.): інституціональнии аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дипломатичні системи та інститути дипломатії доби раннього нового часу (XVI-XVIII ст.): інституціональнии аспект

В. Ціватий

Аналізується зовнішня політика і дипломатична практика європейських держав від доби раннього Нового часу до сьогодення. Особливу увагу приділено інституціональному розвиткові дипломатичних служб, дипломатичного інструментарію, нормам протоколу, етикету і церемоніалу провідних держав Європи і України. Визначено напрями еволюції теорії та практики дипломатії в історичній ретроспективі.

Ключові слова: зовнішня політика, дипломатія, інституціоналізація, протокол, етикет, церемоніал, дипломатична практика, Європа, Україна.

The article deals with the analysis of the foreign policy and diplomacy of the European states of the early time of the Modern period. Particular attention is given to the institutional development of the diplomatic services, the diplomatic tools, the rules of the protocol and etiquette of the main States of the Europe and of Ukraine. There is directed of the evolution of the theory and practice of diplomacy in historical retrospective. дипломатичний політика інституціональний

Keywords: foreign policy, diplomacy, institutionalization, protocol, etiquette, ceremonial, diplomatic practice, Europe, Ukraine.

Упродовж своєї багатовікової історії Україна, на всіх етапах існування державності, активно впроваджувала в процесі державотворення елементи дипломатичного протоколу, етикету та церемоніалу в контексті загальноєвропейської дипломатичної практики. Для доби раннього Нового часу (ХVІ-ХVШ ст.) характерний об'єктивно обумовлений процес інституціонального оформлення зовнішньої політики, дипломатичної практики і дипломатичних служб держав європейського простору.

У добу раннього Нового часу (ХУІ-ХУПІ ст.) відбувається об'єктивно обумовлений процес інституціонального оформлення політики та органів зовнішніх зносин держав Європи. Початкові форми інституалізації (наприклад, інституціоналізація книгодрукування, ментальних установок, дипломатичних служб тощо) виникають на рівні самоорганізуючих процесів [1, с. 566-569; 4; 10, с. 268-274].

У цілому, аналіз науково-теоретичних розробок стосовно генезису та розвитку системи європейських держав свідчить про усталену в українській та зарубіжній історіографії традицію фактологічного відтворення процесів, спираючись на принцип історизму, що значною мірою свідчить про неможливість за таких умов уникнути схематизації відтворення історичних подій. Для вивчення міжнародних, політичних і дипломатичних систем необхідно використовувати нові методики пізнання, однією з яких є теорія інституцій та інституціональних змін [11, с. 116-119].

Застосування в дослідженнях інституціонального підходу передбачає не лише пошук якісно нового, а зосереджує автора на з' ясуванні спільного та відмінного, традиційного та еволюційного, прогресивного та консервативного, класово обмеженого й загальногуманістичного в контексті інституціоналізації та інституціональних змін, відхиляючи будь-які упереджені теоретичні установки.

Одне з центральних місць у теорії й практиці дипломатії раннього Нового часу (XVI-XVIH ст.) посідали саме проблеми розуміння сутності, функцій і методів реалізації влади у сфері зовнішніх зносин. Із цією проблематикою пов'язані й оцінки сучасників щодо різноманітних державно-правових форм і типів правління, інституціональних політичних процесів, характеристик реальності й створення ідеалів при висвітленні завдань та практичної діяльності влади, у тому числі у сфері зовнішніх зносин і дипломатичної практики. Саме через друковану книгу вони могли їх поширювати і апробувати серед інтелігенції, політиків та дипломатів. Особливого поширення набули трактати про форми державної влади і державного устрою, про переговорний процес і правила ведення переговорів, політичні трактати і памфлети, політичні й дипломатичні мемуари тощо [2, с. 119-129].

Постійна дипломатична служба у XVI-XVIII століттях набувала швидкого поширення та вжитку в практиці міждержавних відносин. Філіп де Комін, політик і дипломат початку XVI століття, відзначає: «Два могутніх владарі-державці, якщо вони мають бажання жити в злагоді, не повинні часто бачити одне одного, а спілкуватися їм належить посередництвом досвідчених і мудрих осіб, які будуть проводити переговори і залагоджувати суперечки» [3, с. 299-309]. Інформація про внутрішнє становище в інших державах та їх зовнішньополітичні плани незвично розширилась.

Можливість співставлення відомостей, які надходили від послів із різних держав, розвивала вміння дипломатів критично розбиратися в інформації та сприяла розширенню їх світогляду, вирішенню зовнішньополітичних дилем та розвиткові дипломатичних інституцій.

Серед політичних засобів Філіп де Комін рішуче віддає перевагу дипломатії. Дипломатія для Філіпа де Коміна - це мистецтво, в якому державець має можливість віднайти найкраще застосування своєму розуму, досвіду, мудрості. У своїх «Мемуарах» Ф. де Комін залишив багаточисленні поради та настанови у справі, в якій він був визнаним майстром-віртуозом, дипломатом із великим практичним досвідом [18]. Саме в них особливо виразно виявляється його прагматична думка, звільнена від середньовічної рицарської й християнської етики.

Французький політик і дипломат Філіп де Комін, як і відомий його італійський колега Нікколо Макіавеллі [7, с. 271-285], виявляє повну безпринципність у своїх правилах проведення політичної гри, але, щоправда, не виправдовує політичні вбивства. Він, наприклад, настійно рекомендує дипломатичне шпигунство, підкуп за сприяння послів людей в оточенні супротивника і схвально відзивається про тих мудрих владарів-державців і послів, які вміють це робити. Для нього дипломатія - це утаєна боротьба, в якій виграють наймудріші [17, р. 220].

Особливий інтерес у дипломатичній спадщині ХУІ-ХУПІ століть викликає питання інституційного розвитку української дипломатичної практики, норм протоколу та етикету, які формувалися на початковому етапі становлення європейської системи держав, тобто за доби раннього Нового часу. У цей час середньовічна мапа Європи піддається суттєвим змінам. Головним напрямом державно-правових та інституціональних процесів на Європейському континенті став напрям політичної централізації, як найбільш оптимальний, історично виправданий та об'єктивно обумовлений.

Українські землі в ХVІ-ХVШ століттях теж були інтегровані в цей загальноєвропейський процес, хоча і в своєрідній формі. Бо вони, роздроблені та ослаблені золотоординським ігом стали об'єктом експансії та опинилися в складі різних держав - Польщі, Литви, Угорщини, Молдавії, Московського князівства, Кримського ханства, Туреччини та ін. У цей період, кінець XV - середина XVI століть, більшість українських земель знаходилась у складі Великого князівства Литовського й Корони Польської, які аж до самої Люблінської унії (1569 р.) становили два інституційно самостійних політичних організми і зберігали свою державну окремішність.

Таким чином, у XVI столітті українські землі втратили національну єдність, але продовжували бути важливим елементом інституціонального розвитку європейської зовнішньої політики і дипломатії, хоча і в складі інших держав.

У ХVІ-ХVШ столітті в історії України відбулося чимало важливих історичних подій. Складні зовнішньополітичні й внутрішні умови негативно впливали на соціально-економічний, політичний, правовий і культурний розвиток українських земель, але спинити його не могли. Це проблемне питання, але безумовно одне - що Україна доби раннього Нового часу розвивалася під благодатним впливом загальноєвропейської політичної, інституціональної та правової культури [16].

Широкого розвитку в ХVІ-ХVШ століттях отримала дипломатія як засіб міжнародної політики. Адже саме ця інституція мала своє спеціальне призначення - здійснення зовнішньої політики держави мирними засобами.

У політичному розмаїтті Європи з'явилася нова інституціональна постать - молоде Московське князівство, а на перетині між Заходом і Сходом, західноєвропейської та східноєвропейської зовнішньої політики та дипломатії - українські землі, частина яких перебувала у складі Польсько-Литовської держави. Про це з певністю свідчать дипломатичні документи ХVІ-ХVШ століть [6].

Зупинимося, першочергово, саме на характеристиці польсько-литовської дипломатичної практики та елементах дипломатичного протоколу. Оскільки цей процес не залишив осторонь українські землі й вплинув у майбутньому на формування української дипломатичної служби. Саме польські та литовські посольства прибували до Московської держави все частіше за інших, адже відносини між найближчими сусідами були, як правило, напруженими і треба було обговорити багато нагальних проблем - питання війни і миру, обміну полоненими, розмежування прикордонних земель. Проте польські дипломати в XVI столітті були ще відносно рідкими гостями в Москві, частіше приїздили литовські діячі. До Люблінської унії (1569 р.) і деякий час після її заключення Велике князівство Литовське зберігало політичну самостійність, мало своє військо, свою «раду». Згідно з давньою традицією, саме воно підтримувало дипломатичні зв'язки з Московської державою. Гінці між Москвою і Вільно снували безперервно, і не рідше одного разу в два-три роки сторони обмінювалися посольствами [5]. За доби раннього Нового часу європейські государі оволоділи новими формами і методами дипломатичних стосунків у міждержавних відносинах ери постійних посольств і постійної дипломатії [9, с. 94-98]. У середині XVI сторіччя новий спосіб дипломатичного представництва затвердився в більшості європейських держав, що, однак, не виключало і одноразові надзвичайні посольства, які направлялися в особливо важливо випадках.

Саме в цей період в Європі відбувається інституціональний процес формування і розвитку норм церемоніалу, етикету та елементів протоколу, порядок поведінки за кордоном власних дипломатів кожної з держав, норми спілкування з іноземними послами. Усі обставини, які оточували послів з того моменту, як вони перетинали кордон були пристосовані до виразу певних політичних ідей. Кількість і якість наданого продовольства, посольського подвір'я, місце і церемоніал аудієнції, одяг придворних, асортимент посуду на урочистому обіді та інше - все аж до кольору воскової печатки на грамотах, більш-менш було пов'язано з ідеологією держави з її місцем у системі міжнародних відносин епохи, з конкретною політичною ситуацією.

Ті ж ідеї, але в стислій формі, визначали й поведінку представників держави за кордоном. У сукупності ці правила-норми, які регулювали всю зовнішню сторону дипломатичних зв'язків, складали посольські звичаї тієї чи іншої держави. Виключенням не стала і Польсько-Литовська держава в цілому, і українські землі, зокрема. Саме дипломати повинні були відстоювати прийняті норми посольського звичаю. За дрібницями етикету та елементів дипломатичного протоколу поставали питання політики держави, її ідеології, престижу верховної влади та інституцій.

Отже, норми посольського звичаю кожної держави формувалися в конкретних історичних умовах, а сам інституціональний процес норм протоколу, церемоніалу й етикету відбувався на загальноєвропейському рівні. Нові умови, новий статус багатьох держав вимагали нового дипломатичного інструментарію, нових інституцій, нових методів і форм державної обрядності, у тому числі й дипломатичної. На формування посольського звичаю, елементів дипломатичного протоколу європейських держав мало вплив співвідношення західноєвропейських, східних і візантійських звичаїв Г15; 19; 201.

Широкого вжитку в посольському звичаї ХУІ-ХУІІІ століть набуло питання про порядок обміну візитам, про послідовність відправки своїх посольств і прийому іноземних. Тут рівновага повинна була бути сталою, і сторони пильно стежили, щоб дипломатичний маятник коливався з однаковою амплітудою. У загальних рисах церемоніал, елементи дипломатичного протоколу зустрічі були однаковими в усіх європейських державах. Але в литовсько-руській дипломатичній практиці особливо великого значення мало саме місце зустрічі.

Середньовічне та ранньобуржуазне право, у тому числі й міжнародне, не знало абстрактних категорій - його суб'єктами були не поняття, а індивіди. У дипломатичному протоколі раннього Нового і Нового часу держава персоніфікується з її главою - це загальноприйнята умовність. Якщо монарх був уособленням держави, то посол, у свою чергу - втіленням монарха («друге я» - «alter ego»). Саме в середовищі послів поступово формувалися уявлення про міжнародне право, про місце їх государів-державців серед монархів Східної, Центральної та Західної Європи, про правила, протокольні норми, якими регулювалась підтримка статусу і авторитетність держави в дипломатичних відносинах.

Можливо, що найбільш важливим з цих правил - був саме принцип ієрархії, згідно з яким відносини повинні здійснюватися суворо на відповідних одне одному рівнях влади. Так, у литовсько-руській дипломатичній практиці великий князь литовський міг вступати в контакт виключно з самим царем; королівська Рада («пани радні») - з боярською Думою; віленський єпископ - з митрополитом тощо. У ХУІ-ХУІІІ століттях зазвичай у дипломатичній практиці вже використовувалася норма, за якою покарання дипломата могло бути здійснене лише від уряду тієї держави, яка його надіслала. Таким чином, дипломатична практика підкорялась відомій нормі міжнародного права, яку сформулював нідерландський юрист XVI століття Гуго Гроцій, а саме - екстериторіальність посла і його свити.

Відповіддю на унормування соціальних і суспільно-політичні потреб став етикет, який зорганізовував поведінку придворних таким чином, щоб додати величі царствуючій особі та утвердити придворну ієрархію. Саме поняття «етикет» означало суворо встановлений порядок і форми поводження при дворі монарха. Уперше це слово було використане в цьому значенні на одному з пишних та вишуканих прийомів у короля Людовика ХІУ, де гостям були запропоновані картки з переліком правил поведінки. Від французької назви картки - «етикетка» і походить саме поняття «етикет». Призначення етикету обмежувалося вузьким колом людей, які належали до вищого стану суспільства, і за межі цього стану не виходило. Етикет визначав певною мірою стандарти і канони не лише поведінки, але й всього образу життя дворянства, зводячи його до «спільного знаменника»: необхідно було «поводити себе як усі», і «жити як усі», і «щоб все було як у всіх».

Протягом наступних сторіч йшов процес непохитної формалізації, інституціоналізації посольського звичаю, дипломатичної практики та елементів дипломатичного протоколу в усіх державах Європи, наближаючи його до церемоніалу, дипломатичного протоколу і етикету Нового часу (XIX століття).

Інституціоналізація - це перетворення будь-якого політичного явища (зокрема зовнішньої політики і дипломатії) на організовану системоустановчу інституцію. Вона є формалізованим, упорядкованим процесом з певною структурою відносин, ієрархією чи підпорядкованістю різних рівней влади і іншими ознаками організації (правила поведінки, звичаї, закони, норми, дипломатичні методи, протокол, етикет, церемоніал тощо).

Роз'єднаність українських земель, відсутність політичного центру, важкий іноземний гніт, спустошливі турецько-татарські навали - усе це гальмувало як розвиток продуктивних сил, так і становлення української політичної та правової культури. Але незважаючи на складні соціально-політичні умови, в яких розвивалася українська політична і правова культура, її подальший поступ не міг зупинитися. Українські землі поступово інтегрувалися в європейську систему міжнародних відносин, яка формувалася в добу раннього Нового часу. Україна продовжувала розвиватися, поєднуючи в собі кращі традиції минулого та тогочасні досягнення європейських держав, і, зокрема, у сфері міжнародних відносин, зовнішньої політики і дипломатії. Уже в ХУ- ХУІ століттях назва «Україна» фігурує в багатьох офіційних документах, у мемуарах, художніх творах, народних думах та піснях.

У розвиток українських дипломатичних традицій та протокольної практики ХУІ-ХУІІІ століть вагомий вклад внесли - козацька дипломатія, дипломатія Дмитра Вишневецького, дипломатія Богдана Хмельницького. Козацька дипломатична служба була достатньо відомою у всій Європі. Її представників приймали при дворах європейських монархів. Доба Гетьманату залишила в спадок Україні надбання дипломатії Івана Виговського, Івана Мазепи, Пилипа Орлика Г12; 131.

Дипломатична діяльність Пилипа Орлика мала не скільки практичні, а стільки - ідеологічні результати. Саме завдяки його безперестанній боротьбі за незалежність України, розроблена ним державна конституція «Конституція прав і свобід Запорізького війська», сприяли тому, що в тогочасній Європі було сформовано погляди в пересічних громадян, що незалежна Україна потрібна Європі як противага міцніючій Російській імперії, що виникла на базі Московського царства.

За наступних гетьманів - Івана Скоропадського, Данила Апостола, Кирила Розумовського та правління Малоросійської колегії Україна поступово перетворилися на провінцію Російської імперії і знаходилась під впливом її дипломатичної практики та протоколу.

Набуваючи дедалі більше національних рис, політична і правова культура України доби раннього Нового часу значно вплинула на подальший розвиток української державності, інституцій, правової системи та національної культури, особливостей національного протоколу, етикету та дипломатичної практики Г8, с. 71-721.

Величезним досягненням ХУІ-ХУІІІ століть було формування політичних поглядів про те, що Козацька держава, Гетьманщина стали духовними спадкоємцями Київської Русі. Вони наполегливо зміцнювали наснагу державницько-національної свідомості, яка витримавши нелегкі випробування у ХУІІІ, перейшла у XIX-ХХ століття.

Отже, і в Західній, і в Східно-Центральній Європі дипломатичні засоби застосовувалися як правило одні й ті ж, у всякому разі подібні, хоча, звичайно, існували і розбіжності, обумовлені особливостями історичного розвитку держав, національними звичаями і характером міжнародних відносин західноєвропейського і східно-центральноєвропейського регіонів. Дипломатична практика, норми протоколу і етикету, церемоніал та посольський звичай не залишалися незмінними та стійкими, вони постійно оновлювалися, сприятливо реагуючи на зміни в міжнародному житті Європи і на особливості розвитку суспільства. Протягом ХУІ- ХУІІІ століть йшов процес непохитної інституціоналізації посольського звичаю, дипломатичної практики, дипломатичного протоколу та церемоніалу.

Українська дипломатія та елементи дипломатичного протоколу (посольства, дипломатичне листування, дипломатичний церемоніал) активно застосовувалися в ХУІ-ХУІІІ століттях і свідчили про Україну, як європейську державу, яка активно боролась за свою незалежність, за своє місце в сім'ї європейських народів Г141.

Процес інституціоналізації зовнішньої політики і дипломатії охопив усі держави Європи, і отримав своє інституційне завершення в рішеннях Віденського конгресу (1814-1815 рр.). З першої чверті XIX століття починається новий етап в історії європейської дипломатії. Для України ж, протягом другої половини XYIII і до 1917 року тривав процес творення «української духовної республіки» - розвитку духовної та політико-правової культури (література, мистецтво, періодика, виникнення науково- просвітницьких та політичних угруповань, партій, товариств, створення національного шкільництва).

Отже, усе вищевикладене переконує нас у тому, що ті традиції, які складалися віками, зберігають свою силу та привабливість і в наш час. Але одночасно і становить проблеми, які потребують нагального вирішення: багато архівних матеріалів як в Україні, так і за рубежем чекають на своїх дослідників саме з питань вивчення європейської та української дипломатичної спадщини.

Джерела та література

1. Властные институты и должности в Европе в Средние века и раннее Новое время: Монография / отв. ред. Т.П. Гусарова. - М.: КДУ, 2011. - 600 с.

2. Кальер Ф., де. О способах ведения переговоров с государями: Перевод первого французского издания 1716 г. / Ф. де Кальер. - М.: Б.и., 2000. - 208 с.

3. Коммин Филипп де. Мемуары / Ф. де Коммин; пер. с франц. Ю.П. Малинин. - М.: Наука, 1987. - Кн. 1. - Гл. XIV. - С. 299-309.

4. Придворная культура эпохи Возрождения / под ред. Л.М. Брагиной, В.М. Володарского. - М.: Издательство «Политическая энциклопедия», 2014. - 301с.

5. Российский Государственный архив древних актов (РГАДА). - Ф. 79. - Д. 15. - Л. 266.

6. Российский Государственный архив древних актов (рГаДа). - Ф. 123. - Д. 10. - Л. 89-90 об; РГАДА. - Ф. 53. - Д. 1. - Л. 3, 27 об.

7. Циватый В.Г. Дипломатический инструментарий Никколо Макиавелли и институты европейской дипломатии раннего Нового времени (XVI- XVIII вв.) / Циватый Вячеслав Григорьевич // Перечитывая Макиавелли. Идеи и политическая практика через века и страны. Сборник научных статей / отв. ред. М.А. Юсим. - М.: Институт всеобщей истории РАН, 2013. - С. 271-285.

8. Циватый В.Г. Застольный/столовый этикет, традиции питания и тренды украинской национальной кухни: институционально-региональное измерение / Вячеслав Циватый // Традиционная культура в современном мире. История еды и традиции питания народов мира. Материалы I Международного симпозиума. - Москва, 2014. - С. 71-72.

9. Ціватий В.Г. Доба раннього Нового часу (ХVІ-ХVІІІ ст.): інституціональний вимір європейських дипломатичних практик / В.Г. Ціватий // Історичні, соціологічні, політологічні науки: історія, сучасний стан та перспективи досліджень. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. - Херсон: Видавничий дім «Гельветика», 2014. - С. 94-98.

10. Ціватий В.Г. Європейська зовнішня політика доби раннього Нового і Нового часу: проблеми інституціоналізації (теоретико-методологічний аспект) / В.Г. Ціватий // Науковий вісник Дипломатичної академії України. - К.: «ДЕМіД», 2000. - Вип. 4. - С. 268-274.

11. Ціватий В.Г. Європейський зовнішньополітичний простір доби раннього Нового часу (XVI-XVIII ст.): концепти і дипломатичний інструментарій / Вячеслав Ціватий // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки / Відп. ред. С.В. Віднянський, відп. секр. Н.В. Кравець. - К., 2013. - Вип. 22. - С. 116-119.

12. Чухліб Т.В. Гетьмани і монархи: українська держава в міжнародних відносинах 1648-1714 рр. / Тарас Чухліб. - К.: Арістей, 2005. - 2-ге вид. - 640с.

13. Чухліб Т.В. Козаки і Монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної Української держави 1648-1721 рр. / Тарас Чухліб. - К.: Вид-во імені Олени Теліги, 2009. - 3-тє вид. - 616 с.

14. Шевчук В.О. Козацька держава як ідея в системі суспільно-політичного мислення ХVІ-ХVШ ст.: У 2-х книгах / Валерій Шевчук. - К.: Грамота, 2007. - Книга 1. - 720 с.

15. Шевчук В.О. Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення / В. О. Шевчук. - К.: Абрис, 1995. - 392с.

16. Яковенко Н.Л. Дзеркала ідентичності. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні ХVІ - початку XVIII століття / Наталя Яковенко. - К.: Laurus, 2012. - 472с. (Серія «Золоті ворота»; вип. 2).

17. Commines Ph. de. Memoires / Ph. de Commines. - Paris, 1924-1925. - T. 3. - Ch.VIII. - P. 220.

18. Commines Ph.de. Memoires / Ph. de Commines. - Paris, 1924-1925. - T.3. -Ch.VIII.

19. Gierowski J.A. Historia Polski, 1505-1864 / Jozef Andrzej Gierowski. - Warszawa, 1984. - 320 p.

20. Nordmann C. La montee de la puissance europeenne (1492-1661) / Claude Nordmann - Paris: Presses universitaires de France, 1974. - 325 p.

Размещено на Allbest.ru