Мотиваційна парадигма дослідження політичної волі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мотиваційна парадигма дослідження політичної волі

Смірнова В.О.

Анотації

Здійснено теоретичний аналіз поняття "політична воля". Розглянуто особливості й суб'єктів реалізації політичної волі в умовах реформування держави і вдосконалення суспільства. Систематизовано принципи втілення політичної волі у рішеннях владної еліти. Доведено необхідність вивчення пропонованого поняття для практичного забезпечення ефективної політичної модернізації. політичний воля владний

Ключові слова: політична воля, політичний процес, громадянське суспільство, політичний актор, суспільна ініціатива.

Смирнова В.А. Мотивационная парадигма исследования политической воли

Осуществлен теоретический анализ понятия "политическая воля". Рассмотрены особенности и субъекты реализации политической воли в условиях реформирования государства и усовершенствования общества. Систематизированы принципы воплощения политической воли в решениях властной элиты. Доказана необходимость изучения предлагаемого понятия с целью практического обеспечения эффективной политической модернизации.

Ключевые слова: политическая воля, политический процесс, гражданское общество, политический актор, общественная инициатива.

Smirnova V.O. Motivational paradigm of political will investigation.

A theoretical analysis of the concepts of "political will". Learn the features and subjects of political will in reforming the State and improvement of the society. Organizing principles of the political will of the Government elite. Proved the need to examine the proposed concepts with a view to ensuring effective political modernization.

Keywords: political will, political process, civil society, political actor, social initiative.

Політичний процес--багатогранне середовище кореляції політичних інститутів та взаємодії суб'єктів соціально-політичного простору. В основі процедурного підходу щодо розуміння рамок перебігу політичного процесу лежить позиціонування індивідуальних прагнень ключових політичних акторів та громадських ініціатив як рушійної сили політичних трансформацій. Таким чином, закономірності імплементації політичних ідей в функціональну матрицю політичного поля, матеріалізація ідеології в політичному режимі, визначення курсу розбудови державної політики знаходяться у площині втілення політичної волі громадянського суспільства і правлячої еліти. Актуальність даної тематики полягає в необхідності вивчення політичної волі як ключової складової генерування політичного процесу задля осмислення сутності перебігу політичних подій та вироблення механізмів модернізації соціально- політичного життя. Систематизація принципів реалізації політичної волі у політичних рішеннях правлячої еліти та консолідація суспільного світогляду в рамках процесу національної ідентифікації дозволить встановити сутність детермінації політичного процесу, а також визначити ключові проблеми збалансування соціально-політичного середовища та раціоналізації методології розбудови державної політики.

Особливої ваги вищезазначені проблеми набули в межах українського соціально-політичного простору. Складність модернізації управлінських інститутів, регулювання каналів владно-громадської взаємодії та нівелювання конфронтації суспільних ініціатив потребує нагального вироблення алгоритмів трансформації політичного устрою на основі матеріалізації суспільної політичної волі та узгодження громадських очікувань з функціональними орієнтирами ключових політичних акторів. Передумовою для даних прогресивних зрушень виступає теоретичне осмислення процесів практичного втілення політичних інтересів громадянського суспільства у політичних рішеннях правлячої верхівки, що можливе за умов вивчення політичної волі як основи реформування соціально-політичної сфери та рушійної сили поступового вдосконалення політичного улаштування державної системи.

Дослідження політичної волі фігурує у наукових доробках представників різних політичних шкіл та наукових традицій, серед яких варто виокремити Дж. Барбера, С. Хука, К. Малену, Е. Бріск, Дж. Велдона, Є. Шестопал. В цілому, генезис теоретичного обґрунтування політичних процесів через призму функціональних можливостей окремих політичних акторів й консенсусу громадських ініціатив має досить широкий діапазон і бере свій початок ще з античних часів та знаходить своє відображення в науковому доробку представників епохи Просвітництва.

Головна мета цієї статті полягає у встановленні ключових теоретичних і практичних принципів, що детермінують необхідність вивчення складових компонентів, сутнісних ознак та векторів застосування такого суспільного явища як політична воля. Досягненню поставленої мети підпорядковане розв'язання наступних завдань: 1) визначити ключові підходи до розуміння змісту поняття "політична воля" в смислових парадигмах різних наукових традицій; 2) охарактеризувати фундаментальні мотиви дослідження "політичної волі" як універсального інструменту модернізації соціально-політичного простору; 3) розглянути потреби вивчення механізмів консолідації індивідуальних інтенцій провідних політичних акторів та загальних громадянських інтересів у рамках формування української державності.

Проблема модернізації соціально-політичного простору, здатної не тільки успішно задіяти потенціал державних органів влади, а й забезпечити функціонування каналів владно-суспільної взаємодії, постала об'єктом дослідження ще на початкових етапах становлення національних держав. Ключовою особливістю фундаментальних концепцій організації соціально-політичного простору виступає апелювання до політичної волі. Виокремлюючи теоретичні засади "ідеальної держави" Платона та Аристотеля, квінтесенцію успішного функціонування різноманітних політичних утворень, можна говорити про матеріалізацію політичної волі спільноти у правових механізмах регламентації політичного середовища [1, с. 125]. Якщо політична воля управлінських структур певної спільноти не виходитиме за рамки правового поля, а реалізація суспільних інтересів лежатиме в площині правового регулювання, функціонування політичної системи носитиме системний, ефективний характер.

На думку політичного мислителя епохи Середньовіччя Н. Макіавеллі, незамінним елементом розбудови державного устрою та консолідації структурних елементів політичної системи виступає послідовна і безапеляційна реалізація політичної волі правлячого суб'єкта державної політики, яким у його теорії виступає монарх. Персоніфікований характер політичного середовища, що полягає у необмеженості можливостей втілення волі державця у політичному моделюванні, постає в інтерпретації італійського мислителя фундаментальною обставиною ефективності політичних конфігурацій державної моделі [2].

Політична воля громади виступає важливою складовою теорії "народного суверенітету" Ж.-Ж. Руссо. У його інтерпретації вона постає як основа моделі організації державної влади. В рамках ідеальної держави даного формату за народом закріплено статус головного суб'єкта політичного процесу, який "не тільки відповідає за реалізацію конституційних законів, а й запобігає зловживанню цими законами з боку держави". На своїх зібраннях громада "може видозмінювати форму державного улаштування за власним бажанням, а також слідкувати за діяльністю своїх управлінців" [3, с. 107]. Таким чином, ключовим компонентом державної організації виступає політична воля суспільства як рушійна сила формування правової бази консолідації політичного простору.

Політична воля виступає також ключовим інструментом функціонування представницької демократії й лежить в основі конструктивного архетипу політичного моделювання сучасної демократії [4]. Успішність функціонування каналів владно-суспільної кореляції як незамінних інститутів державного устрою, що відображається на динаміці взаємодії політичних акторів з громадянським суспільством, визначається через призму артикуляції громадських ініціатив й узгодження владних орієнтирів із суспільними інтересами.

Фундаментальною "константою" вищезгаданих теоретичних моделей формування державного ладу та системи управління виступає політична воля. У рамках формування правової держави, що керується виключно правовими нормами у регламентації владно-суспільної взаємодії, під час максимального збільшення функціональних прерогатив і політичних преференцій громадянського суспільства, при моделюванні політичного устрою з жорстким превалюванням окремого політичного актора як генератора політичного процесу країни основою виступає політична воля суб'єктів державної політики.

Позиціонування політичної волі в конструктивній матриці будь-якої моделі державного устрою актуалізує необхідність системного аналізу даного соціально-політичного явища і мотивує розширення методології вивчення її сутності та складових. Перманентна суспільна потреба в модернізації умов існування, координації продуктивної взаємодії та раціоналізації політичного середовища детермінує ґрунтовне дослідження політичної волі через призму кореляції інститутів державної влади та громадянського суспільства. Поліваріативність теоретичних підходів до осмислення змісту даного концепту зумовило різноманіття інтерпретації фундаментальних принципів даного явища. Саме тому систематизація наукових концепцій, що визначають природу політичної волі -- важливий мотив структурного узагальнення поняття в контексті імплементації теоретичного підґрунтя в практичне поле організації соціально-політичного простору.

Один із поширених векторів розуміння "політичної волі", характерний для західної політичної думки, полягає в ідентифікації даного явища з інструментом консолідації інститутів державної влади з метою артикуляції громадських інтересів та вироблення механізмів реального забезпечення широкої участі суспільства в процесах визначення державної політики через збалансування функціональних можливостей каналу владно-суспільної взаємодії [4]. В основі даного визначення лежить припущення щодо функціонування політичного середовища як механізму реалізації громадських інтересів та інтеграції суспільних ініціатив в систему загальнонаціональних політичних цінностей і орієнтирів. Отже, через призму теоретичних уявлень, притаманних західній науковій традиції, політична воля постає як дієвий механізм регламентації напрямків діяльності ключових політичних акторів держави та активізації здійснення громадського впливу на процеси державного управління. Суб'єктивізація волі громадянського суспільства як ключової детермінанти розподілу політичних преференцій зумовлює ефективну трансформацію державного правління в бік демократизації соціально-політичних відносин.

В українській науковій традиції політичній волі відводиться ключове місце в рамках удосконалення адміністративно-територіального устрою та демократичного реформування соціально-політичних підвалин державного устрою. Зокрема, даного підходу дотримується український дослідник О. Кучабський, який ототожнює політичну волю з дієвим механізмом соціальної організації: "Соціальний чинник відіграє головну роль у перебігу трансформаційних процесів кожного суспільства. Отже, правомірно стверджувати, що становлення адміністративно- територіальної організації в Україні визначається, насамперед, соціальними механізмами. В умовах трансформації адміністративно- територіальних структур важливо враховувати цілу низку чинників соціального спрямування, серед яких чільне місце належить політичній волі до здійснення реформ" [5]. В основі процесів політичного реформування й оптимізації формату консолідації політичного середовища лежить політична воля. Дана теза зумовлює необхідність аналізу змісту зазначеного явища соціальної природи задля осмислення сутності ключових чинників політичних трансформацій. Потреба у перманентному вдосконаленні політичного середовища та пряма залежність даних процесів від політичних ініціатив й орієнтирів політичних акторів розширює мотиваційну парадигму дослідження політичної волі.

Зазначений підхід окреслює рамки фундаментальної форми становлення соціально-політичного середовища, за якою знаменником політичного прогресу в ході структурних трансформацій політичної системи виступає політична воля суспільства, а визначення ефективності використання механізмів моделювання державного устрою та улаштування соціально-політичного простору знаходиться в площинні осмислення принципів реалізації політичної волі. Лінію залежності політичного процесу від політичних орієнтирів й діяльності суспільства, що створює додаткові мотивації в дослідженні політичної волі, можна прослідкувати на прикладі перебігу демократичного транзиту в політичній системі. Позиціонуючи процедурний характер політичного процесу в центрі власного підходу до розуміння політики, американські дослідники Х. Лінц і А. Степан відзначають наступне: "Демократичний транзит--це реалізований процес консолідації і досягнення консенсусу відносно політичних процедур для забезпечення виборного правління, коли інститут влади наділяється повноваженнями в результаті незалежного голосування; коли вибране правління де-факто володіє прерогативами моделювання нових курсів політики; коли виконавча, законодавча і судова гілки влади сформовані новою демократією, не повинні ділити владу з іншими елементами соціально-політичного процесу де-юре" [6, с. 3]. В рамках даного визначення проявом політичної волі виступає інститут голосування, що є втіленням матеріалізації громадських інтересів у практичному вимірі на основі плюралізму демократичного устрою політичної системи, та регламентоване право на визначення курсу державної політики, закріплене за обраними політичними акторами, які керуючись національними інтересами, приймають політичні рішення.

В той же час, відомий дослідник процесів модернізації політичного устрою Р. Інглегарт виділяє активізацію політичної участі мас та ріст динаміки інтеграції суспільства в державотворчих процесах як ключові сегменти модернізації політичного середовища та прогресу політичної системи [7, с. 307]. Дана теза підтверджує актуальність розкриття змісту політичної волі через призму демократизації й прогресивного реформування демократичного устрою. Фундаментальним принципом зазначених позитивних трансформацій виступає демократична переорієнтація ментальних установок суспільної дії та політичної поведінки громади. Саме тому визначення механізмів реформування політичного світогляду народу та розвитку демократичних архетипів суспільної поведінки створюють реальні передумови для моделювання чіткої програми модифікації державного устрою. Зазначений алгоритм соціально- політичного реформування виступає додатковим підтвердженням тези щодо необхідності дослідження політичної волі соціуму як ключового інструменту генерування суспільного прогресу та раціоналізації державного устрою.

Якщо розглядати необхідність вивчення сутності поняття "політична воля" через призму практичного виміру політичного процесу, надзвичайну цінність у контексті пошуку першопричин і вироблення механізмів модернізації державного управління становить попередження негативних явищ політики--централізації політичної влади та авторитаризації політичної системи. Адже найбільший потенціал та можливості щодо реалізації політичної волі закріплений за політичними акторами, наділеними чи то в силу демократичних процедур, чи в силу форми організації політичного режиму владними преференціями. Як при функціонуванні представницької демократії західного зразка з превалюванням законодавчого інституту, так і при президентській формі організації політичної влади, притаманній деяким країнам пострадянського політичного простору, реалізацію функціональної програми моделювання державної політики де-факто закріплено за представниками владних інстанцій. В будь-якому разі політична воля окремого політичного актора в рамках здійснення національної політики не повинна превалювати над колективними ініціативами громадянського суспільства. Тільки тоді представницька демократія, заснована на артикуляції суспільних інтересів демократично орієнтованими політиками, не перетвориться на державний устрій авторитарного типу, де визначення курсу зовнішньої і внутрішньої політики країни знаходитиметься в площині індивідуальних переконань одного чи декількох політичних акторів [8]. Саме тому осмислення змісту концепту "політична воля" та принципів його матеріалізації у практичному вимірі політичного процесу дозволить виробити превентивні механізми обмеження централізації політичної влади та збалансування політичних цінностей і преференцій між політичними акторами.

Розширення мотиваційної парадигми політичної волі набуває особливої актуальності для визначення змісту процесів демократизації на теренах пострадянського політичного простору, в тому числі й в Україні. Тривалий процес формування української державності супроводжувався приходом до влади низки політичних сил, що відзначалися різними політичними поглядами та зміною конституційної матриці організації політичного простору. Проте, не завжди політична воля еліти країни до формування курсу державної політики знаходилась у полі національних орієнтирів української громадськості. Як результат, дисонанс політичної волі владно-суспільних інститутів призвів до політичної активізації громадськості та переформатування політичної влади на основі народної волі. Збіг різних факторів суб'єктивного та об'єктивного характеру поставив українську державу перед вибором вектору подальшого політичного розвитку. Виклики знаходяться не тільки в площині консолідації суспільних орієнтирів, але й у раціоналізації адміністративно-управлінської системи та вдосконалення програми політичних дій владної еліти.

Розв'язання представлених проблем потребує детального комплексного аналізу задля консолідації й демократичної організації державного правління, формування адекватної концепції забезпечення національних інтересів та модернізації принципів збалансування функцій і прерогатив владних інститутів. З точки зору наукового дослідження і осмислення змісту й можливих векторів здійснення реформування української політичної системи ключовим об'єктом дослідження виступає політична воля, що детермінує зазначені трансформації. Важливим елементом реорганізації українського соціально-політичного простору виступає забезпечення пропорційного розподілу політичних преференцій між суб'єктами політичної системи, завдяки чому функціонування державних інститутів буде спрямовано на візуалізацію і матеріалізацію громадських інтересів. Збалансування волі політичної еліти із суспільними ініціативами потребує застосування широкої методологічної бази вивчення концепту "політична воля" з метою моделювання практичних механізмів створення програми владно-суспільної взаємодії.

Аналіз теоретичної матриці політичного процесу з подальшим її втіленням у певному політичному просторі дозволяє зробити висновок щодо важливості поняття політична воля як інструменту продукування взаємодії громадянського суспільства з інститутами політичної влади. Прагнення суспільства до існування в рамках демократичного політичного устрою, де значно розширений діапазон громадського впливу на процеси формування державної політики, потребує системного вивчення механізмів і детермінант організації відповідного формату кореляції діяльності суб'єктів політики. Необхідність раціоналізації форми державного правління та улаштування демократичного політичного режиму значно розширює мотиваційну парадигму дослідження політичної волі. Вивчення теоретичної складової зазначеного суспільно-політичного явища дозволить осмислити практичні тенденції функціонування інструментів впливу громадянського суспільства на становлення політичної системи. Саме тому, ефективне моделювання системи політичних конфігурацій та соціальних цінностей держави неможливе без належного теоретичного осмислення політичної волі як невід'ємної складової політичної модернізації.Список використаних джерел

1. Chaurasia R.S. History of Western Political Thought. - N.-D.: Atlantic Publishers & Dist, 2001. - 269 p.

2. Макиавелли Н. Государь: Сочинения исторические и политические. Сочинения художественные: Сборник / Никколо Макиавелли; [пер. с итал. Г. Муравьевой, Н. Томашевского, Е. Солоновича и др.; примеч. М. Андреева, Р. Светлова]. - М.: Эксмо, 2008. - 512 с.

3. Miller J. Rousseau: Dreamer of Democracy. - Hackett Publishing, 1984--272 р.

4. Malena С. From Political Won't to Political Will: Building Support for Participatory Governance. - Kumarian Press, 2009 - 310 p.

5. Політична воля як складова соціального механізму удосконалення адміністративно-територіального устрою України [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www. lvivacademy. com/visnik5/ fail/+Kuchab. pdf

6. Linz J., Stepan A. Levels of Socio Economic Development Theory. - JHU Press, 2011 - 504 p.

7. Inglehart R. Modernization and Postmodernization: Cultural, Economic, and Political Change in 43 Societies.--Princeton University Press, 1997 - 453 p.

8. Herpen M. V. Putinism: The Slow Rise of a Radical Right Regime in Russia. - Palgrave Macmillan, 2013 - 296 p.

Размещено на Allbest.ru