Громадянська відповідальність: між правом та обов’язком

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Кафедра політології

ГРОМАДЯНСЬКА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ: МІЖ ПРАВОМ ТА ОБОВ'ЯЗКОМ

Тукаленко І.А.

Кандидат філософських наук, доцент

Анотація

Досліджується феномен громадянської відповідальності з точки зору виокремлення конституційно закріплених форм реалізації прав та свобод громадянина. З огляду ж на відсутність юридичної відповідальності перед державою за "неналежну" реалізацію своїх прав, здійснюється аналіз сфери поширення та форм вияву громадянської відповідальності в суспільстві.

Ключові слова: громадянська відповідальність, право, обов'язок, права та свободи людини.

Тукаленко И.А. Гражданская ответственность: между правом и обязательством

Исследуется феномен гражданской ответственности с точки зрения выделения конституционно закрепленных форм реализации прав и свобод гражданина. Учитывая же отсутствие юридической ответственности перед государством за "неподобающую" реализацию своих прав, осуществляется анализ сферы распространения и форм проявления гражданской ответственности в обществе

Ключевые слова: гражданская ответственность, право, обязанность, права и свободы человека.

TukalenkoI.A. Civil liability: between the right and the obligation

The phenomenon of civic responsibility is discussed through the distinction of constitutional ways to implicate citizenship rights and responsibilities. Taking into consideration the lack of legalliability to a state for "inappropriate" implementation of one's rights, scope and forms of civic responsibility are analysed.

Keywords: civic responsibility, right, duties and responsibilities, human rights and freedoms.

Сучасні демократичні суспільства, що спираються у своєму функціонуванні на інститути народного представництва, породили проблему громадянської відповідальності як результату наділення громадян правами, що й закріплювали за ними новий статус активного учасника суспільно-політичних процесів. Оскільки, реалізація цих прав не ставиться громадянам в обов'язок, а віддається на власний розсуд останнім, то громадянська відповідальність не може витлумачуватися в юридичній площині. З'ясування ж того в яких формах і засобах реалізуються основні громадянські свободи і права та як у цьому контексті трактується громадянська відповідальність й становить фундаментальне завдання цієї статті.

Громадянська відповідальність є поняттям, що фіксує історичний феномен народження такого типу відносин між владою і народом, який характеризується двосторонньою взаємодією громадянського суспільства і держави. Саме формування громадянського суспільства одночасно з процесами демонополізації влади суверенних держав стало підставою для конституювання нового політико-правового суб'єкта - громадянина. "Громадянин" (citizen) поступово починає розумітись як індивід, який не просто мешкає на території міста, але й наділений певними екстериторіальними ознаками громадянства. До них належить сукупність прав та обов'язків, моральних і культурних норм та принципів політичної поведінки, що покладаються на співмешканців даного політичної спільноти. Зрозуміло, що історико-політичний контекст накладає суттєві особливості витлумачення статусу громадянина в системі відносини "держава - індивід" чи "держава-громадянське суспільство", де громадянин взаємодіє через мережу недержавних інституцій з іншими громадянами та інститутами політичної системи. Проте цей факт не знімає потреби окреслення базових засад громадянства, принаймні на той історичний період, коли воно набуло свого зрілого концептуального змісту.

На середину ХХ століття, на думку Т.Х. Маршала - одного з найвизначніших мислителів із теорії громадянства -є підстави визначити три складові громадянства: громадянсько-правове, політичне та соціальне. Кожна з них формувалась і функціонувала в різний час як сукупність певних прав індивіда як громадянина. Так становлення громадянських прав припадає на XVIII сторіччя, політичних - на ХІХ, а соціальних - на ХХ [5].

Громадянсько-правова складова представлена сукупністю таких прав як: свобода слова, думки та совісті, права власності й пов'язаною з ним економічною діяльністю, правом на справедливий суд (правосуддя). Усі ці права характеризували тогочасні уявлення про передумови свободи особистості. Особливої ж ваги надавалось правосуддю як механізму захисту, проте не інших зазначених прав, а права, що конституює рівність всіх перед законом. В умовах статусно і класово розшарованого суспільства це означало формування солідарної підстави для об'єднання всіх членів спільноти на засадах рівноцінності (закріпленої законом) кожного індивіда в межах держави.

Політична складова об'єднує в собі два види виборчого права: активного і пасивного. Тобто йдеться про право обирати і право бути обраним до представницького органу. Ці права здобувалися поволі протягом усього ХІХ століття, проте всезагального формату - поширення на всіх людей, а не на обрані категорії заможних чоловіків із високим соціальним статусом, вони набули тільки в першій половині ХХ століття. Поступова втрата ексклюзивного (монопольного) володіння правом голосу деяких груп тлумачилась Т. Маршалом як подія переведення статусу політичних прав з "вторинного результату громадянських" [5, с. 163] (що було характерно для капіталістичного суспільства ХІХ століття) до "прямої та незалежної складової громадянства як такого" [5, с. 163] (важливого наслідку тих подій ХХ століття, що шляхом зміщення засадничих принципів політичних прав з економічного статусу на особистісний статус призвели до поширення їх спочатку на всіх представників чоловічої статі, а пізніше й на жінок).

Соціальна складова громадянства актуалізує проблему якості життя та відповідальності держави за те, що традиційно не входило в коло її обов'язків: гарантування стандартів життя, а не дотримання принципів його організації (що й закріплюється за громадянсько-правовим та політичним громадянством). Державі покладається дбати про певний економічний добробут та забезпечення запиту на користування культурно-цивілізаційними здобутками суспільства. Соціальний елемент впливає на сутнісне навантаження категорії "громадянина", яка тепер стосується не просто кожного мешканця держави із сукупністю громадянсько-політичних прав, а кожного, кому державою додатково гарантується соціальна безпека через впровадження системи заходів, що мають суттєво знизити "градус" соціальної нерівності. До них відносяться, насамперед, дії у сфері освіти та соціального забезпечення.

Отже, громадянство розуміється Т.Х. Маршалом як певний статус, який надається членам спільноти й урівнює їх у правах та обов'язках. До того ж еволюція громадянства демонструє прагнення до втілення такого його ідеального формату, який одночасно збільшує кількість володарів цього статусу та ґрунтується на засадах наближення до цілковитої рівності. І саме соціальне громадянство є тим кроком, який покликаний забезпечити однаковий доступ до користання всіма громадянськими правами різними суспільними групами ("соціальними класами"). Тобто громадянство соціального рівня надає право вимагати від держави дотримання гарантій реалізації всіх інших прав однаковою мірою для всіх суспільних прошарків. Тим самим стверджується, що сучасна держава є інститутом, на який покладається обов'язок за ефективність впровадження та функціонування декларованих нею прав громадянина.

Зрозуміло, що основний закон сучасної політичної спільноти - конституція - визначає державу як суб'єкта обов'язку та відповідальності. Це означає, що скута ланцюгами обов'язків держава тим самим забезпечує свободу громадян. Різні (громадянські, політичні та соціальні) свободи чітко фіксовані конституційно між тим не мають такого ж широкого чи рівнозначного переліку обов'язків. Він зводиться до двох основних напрямків: дотримання конституційних положень та зобов'язань не втручання у свободу і права інших людей. Відтак громадяни вільні розпоряджатися власними свободами так само як і вільні їх проігнорувати, оскільки конституційно не декларується й законодавчо не виписується відповідальність громадян за "недіяння", відмову від використання своїх прав громадянина.

Звідси постає питання, якщо громадянська відповідальність не є правовою нормою сучасної конституційної держави, то які ж інші конотації містяться в цьому понятті. Відповідь потребує перевести фокус уваги із закладеної Т.Х. Маршалом позиції державної відповідальності за функціонування прав громадян на можливі шляхи та цілі їх використання з боку останніх. Надмірне наголошення саме на державній відповідальності породжує явище громадянського клієнтизму, що має негативним наслідком поширення настроїв політичного абсентеїзму, пасивності та знецінення всіх громадянських здобутків. Тож сутність громадянської відповідальності належить тлумачити не стільки в контексті її співвідношення із державою, скільки у сфері відносин громадян поміж себе. Тобто про відповідальність громадян потрібно говорити з точки зору шляхів використання різноманітних прав на користь всього суспільства з метою досягнення загальносуспільного добробуту. громадянський відповідальність конституційний суспільство

Просте розмежування двох історичних форм громадянства - підданства і партисипації - дозволяє говорити і про два типи громадянства, що ґрунтуються на цих історичних зразках. До того ж визначення "підданства" і "партисипації" як типів громадянства уможливлює оперування ними як певним методичним шаблоном, що дає можливість аналізувати феномен громадянства з точки зору наявності в ньому рис, властивих тому чи тому типу. Статус підданих визначається як комплекс зобов'язань особи щодо держави, яка натомість береться гарантувати мінімум життєво необхідних прав (зокрема право на захист). Підданство не лише феномен історично віддалених абсолютистських режимів, але й гнітюча даність всіх диктаторських режимів, які й по-досі експлуатують патерни підданського типу політичної культури. Партисипативне громадянство, що приходить на зміну підданському утверджується саме як нова форма взаємовідносин, що визначає активний статус громадянина як співучасника вироблення політичної волі спільноти. Цьому звісно передує правова "революція", що наділяє підданих правами та свободами громадян, що й лягли в підґрунтя демократизації існуючих тоді політичних систем. Тобто формування правової держави, що наділяла своїх громадян базовими громадянськими і політичними правами й визначило напрямок розвитку демократичних засад цих держав та формування нового громадянського статусу їх "підданих".

Виходячи з витлумачення підданського та партисипативного громадянства можна й розмежовувати два типи громадянської відповідальності. З огляду на зазначені вище характеристики підданства (як типу) цілком правомірним є тлумачення "громадянської" відповідальності підданого винятково "сферою звітності" перед державою. Оскільки ця відповідальність прямо випливає з його статусного положення та тотальної залежності від держави. Тож і відповідальність носить здебільшого формально-юридичний характер й почасти "ідеологічний", з точки зору нав'язаної державою ідеологічної системи переконань.

Партисипативна ж відповідальність стає феноменом значно ширших масштабів. Насамперед, вона напряму залежить від інтенсивності використання громадянами всього спектру громадсько-політичних прав, не зводячи їх винятково до виборчих прав. Громадянська відповідальність не повинна ототожнюватися винятково із електоральною активністю. А громадянська безвідповідальність не є отже "зліпком" електорального абсентеїзму. Тобто партисипативна громадянська відповідальність не зводиться до наслідків від уникання виконання виборчого права. Не меншзначимимє також і участь (поінформована, компетентна тощо) громадян у інших системах відносин із державними та громадсько-політичними інституціями. Зокрема йдеться про участь у діяльності партійних та громадських об'єднань, громадсько- політичних акціях протестного чи солідаризованого характеру тощо. І хоч активність громадян на всіх рівнях їхньої взаємодії з державою є важливим елементом демократичної політичної системи, все ж громадська пасивність, вочевидь, не зупинить функціонування державного апарату в цілому. Тож і відповідальність має місце не стільки перед державою, скільки перед самим суспільством, на добробуті якого й може позначитись спосіб реалізації громадських та політичних прав кожним наділеним ними.

Права та свободи, конституційно задекларовані та законодавчо закріплені, насправді незобов'язують громадянина ними скористатися і не вказуються рамок цього застосування. Вони лише визначають обшир громадянських свобод, контроль над використанням яких держава не уповноважена здійснювати, але покликана гарантувати умови (можливість) їх реалізації. Проте особливості застосування цих прав та свобод не можна й кваліфікувати як приватну справу. Громадські, політичні та соціальні права як врешті й фундаментальні свободи особистості, що лежать у підґрунті всіх перерахованих прав повинні служити на користь суспільного блага. А, оскільки держава не компетентна встановлювати формат використання прав, то саме розумність індивідуального вибору моделі їх використання й впливатиме на загальний добробут та суспільне благо. Так сучасний німецький науковець у царині політичної філософії Йозеф Ізензеє вказує, що "внесок у суспільне благо здійснює лише розумна, доцільна реалізація свобод, що базується на певних етичних та ділових якостях громадян. Ці якості не гарантовані конституцією і не закріплені нею як обов'язки" [2, с. 49]. Тож, передбачається, що громадяни в цілому (не обов'язково кожен) реалізовуватимуть свої права та свободи на користь суспільства.

Отже, громадянська відповідальність партисипативного типу (в суспільствах з конституційно визначеними громадсько-політичними правами і свободами індивіда) насправді не сягає обв'язку відповідальності за саму державу, як і держава не примушує громадян до реалізації своїх прав. Між тим, очевидно, що вибір громадян щодо форм і способів використання закріплених за ними прав, відбивається не лише на особистому житті кожного, але й на колективному співіснуванні. Звідси цілком зрозумілою виглядає теза щодо наявності прямої залежності між відповідальністю за свої особисті дії та відповідальності інших переді мною, а отже і перед громадою в цілому.

Отто Депенхоер, аналізуючи феномен громадянської відповідальності у демократичній конституційній державі, досліджує з поміж інших складових проблеми питання громадянської відповідальності в status negativus й status activus. У межах першого статусу ним розглядаються опосередкована та безпосередня відповідальність громадян за суспільне благо, конкретна відповідальність громадян згідно специфіці виконуваних ними ролей та громадянська відповідальність у наслідок реалізації вільного права вибору альтернатив. У межах другого - відповідальність громадянина як виборця та відповідальність у сфері формування політичної думки [1].

Опосередкована відповідальність громадян за суспільне благо реалізується, на думку автора, саме як справжня свобода. Пояснюється ця теза здатністю неконфліктного та невимушеного поєднання державою приватного інтересу із завданнями суспільного блага. Так, громадянин, що виконуючи свої особисті справи, тим самим несе відповідальність перед суспільством одразу у трьох відношеннях. Наприклад, пекар, задовольняючи суспільний попит на хліб, окрім особистого прибутку ще й наповнює державну скарбницю, сплачуючи податки, а отже сприяючи реалізації державних заходів скерованих на суспільне благо. Звідси, громадянська відповідальність грунтована на приватних інтересах має підстави бути витлумаченою як одна з найпоширеніших та найфундаментальніших форм, значно успішніших за безпосередні форми участі у державних справах.

Безпосередня відповідальність громадянина за суспільне благо трактується ж як нетипова форма реалізації базових прав певної кількості людей, діяльність яких носить цілком альтруїстичний характер і прямо скерована на суспільне благо. Звісно така діяльність не має великого поширення, але вона достатня для акумулювання уваги навколо основних прав, зокрема - нових форм економіки, що краще зорієнтовані на підтримку реалізації людиною права на гідне життя.

Обидві ці форми громадянської відповідальності сукупно із відповідальністю за виконувані ролі в межах конкретної компетентності індивіда, відповідальності за вільно здійснюваний вибір власних рішень та посадова відповідальність громадян наділених державними повноваженнями скеровані на суспільне благо і приречені на суспільну повагу чи суспільний осуд як способів вияву відповідальності за успіх чи неуспіх реалізації прав громадянами у різних сферах життєдіяльності.

Відповідальність же громадянина як виборця та у сфері формування політичної думки виявляє себе як усвідомлення наслідків за прийняття масових рішень (виконуючи свою електоральну роль) чи рішень, прийнятих обмеженою кількістю людей - політичним класом, наділених реальними повноваженнями чи можливостями їх генерування та впровадження. І в одному й другому випадках громадянська відповідальність стосується ситуації використання своїх політичних прав, а отже є надзвичайно близькою до держави. Зважаючи на зазначений на початку статті факт відсутності конституційних зобов'язань громадян до примусової реалізації своїх прав (зокрема і політичних) актуалізується проблема можливості опертя державних механізмів на свідому активність своїх громадян. Очевидно, що за таких обставин, покладатися винятково на громадянську правосвідомість не зовсім правильно, оскільки вагома частка людей зазвичай (не зважаючи на трансформативні процеси в сучасних демократіях, скерованих на розширення партисипативних форм компетентної участі) залишається пасивною та індиферентною до форм і сутності політичних процесів. А отже держава завжди продукуватиме механізми "страхового поясу" надмірної залежності від електоральної та політичної в цілому активності громадян.

З огляду на вище зазначене, доречно припустити, що проблема громадянської відповідальності стосовно електоральної і політичної участі (чи швидше неучасті) не стоїть так гостро як може видатись при побіжному аналізі. Завдяки "самозахисним" рішенням і діям держава нівелює вплив достатньо поширеної громадянської "безвідповідальності" у вигляді електоральної пасивності. Тож ціна громадянської відповідальності електорально-політичних форм є порівняно нижчою, за її приватні та колективні форми опосередкованого впливу на державу. Це ж означає, що відповідальність громадян найсильніше мусить виявляти себе стосовно використання, гарантованих конституцією громадянських та соціальних прав у сфері, вільній від державно-політичного контролю. Саме розвиток громадянського суспільства з широкою мережею інституцій дає можливість уповні розвинути й застосувати потенціал громадянських прав, а значить і відчути відповідальність за власний добробут і спільне благо всієї громади.

Список використаних джерел

1. Депенхоер Отто. Гражданская ответственность в демократическом конституционном государстве // Политическая философия в Германии: Сб. ст. Изензее Й. и др. - М.: Современные тетради, 2005. - С. 360-379.

2. Изензее Йозеф. Гражданская свобода и гражданская добродетель важнейшие условия функционирования демократической общности // Политическая философия в Германии: Сб. ст. Изензее Й. и др. - М.: Современные тетради, 2005. - С. 43-52.

3. Капустин Борис. Гражданство и гражданское общество. - М.: Изд. дом Гос. ун-та - Высшей школы экономики, 2011. - 224 с.

4. Криле Мартин. Свобода и "освобождение". К вопросу о субординации прав человека // Политическая философия в Германии: Сб. ст. Изензее Й. и др. - М.: Современные тетради, 2005. - С. 72-94.

5. Маршалл Т Х. Гражданство и социальный клас // Капустин Борис. Гражданство и гражданское общество. - М.: Изд. дом Гос. ун-та - Высшей школы экономики, 2011. - С. 145-223.

Размещено на Allbest.ru