Роль і значення мовно-комунікативної політики та політичної культури у розвитку українського полікультурного суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет будівництва і архітектури

Кафедра політичних наук

У статті досліджується комунікативна сутність політичної культури, яка формує поведінку, погляди, переконання, свідомість і життєву позицію індивідуумів, груп, спільнот, соціуму та нації. Автор розглядає роль, значення і подвійну складову цього явища, запобігаючи формуванню у політиків і громадян конфронтаційного мислення на рівні «свій/чужий».

Ключові слова: мовно-комунікативна політика, політична культура, українське полікультурне суспільство, галузі, мова, комунікація, консенсус.

Аннотация

В статье исследуется языковая коммуникативная сущность политической культуры, которая формирует поведение, взгляды, убеждения, сознание и жизненную позицию индивидуумов, групп, общностей, социума и нации. Автор рассматривает роль, значение и двойственную составляющую этого явления, упреждая формирование у политиков и граждан конфронтационное мышление на уровне свой/ чужой.

Ключевые слова: языковая коммуникативная политика, политическая культура, украинское поликультурное общество, отрасль, язык, коммуникация, консенсус.

Annotation

Linguistic communicative essence of political culture, which forms a conduct, looks, persuasions, consciousness and vital position of individuals, groups, communities, society and nation, is probed in the article. An author examines a role, value and ambivalent constituent of this phenomenon, preventing the formation of politicians and citizens confrontation thought at level insider/ stranger.

Keywords: linguistic communicative policy, political culture, Ukrainian multicultural society, industry, language, communication, consensus.

Мовно-комунікативна політика і політична культура тісно взаємопов'язані і взаємозалежні, оскільки повинні відігравати в українському полікультурному суспільстві важливу роль і велике значення. Вони мають орієнтуватися не на групові чи регіональні інтереси, а на загальноукраїнські цінності, які накопичено не лише у минулому, а й на сучасному етапі розвитку. Негативний вплив на формування політичної культури справляє ідеологія однієї політичної сили особливо тоді, коли вона захищає інтереси не всього українського полікультурного суспільства, а його частини, зокрема, певної соціальної групи, національної меншини або іншої країни. Варто розрізняти ідеології, які здатні об'єднати український полікультурний соціум, і ті, що намагаються панувати над усіма іншими і захищати інтереси лише вибраних. У такому разі йдеться про авторитарно-тоталітарну ідеологію, яка панує над політичною культурою, нею керує і формує її ірраціональну складову. На цій основі виникають різного роду непорозуміння і протистояння, які відбувалися свого часу в СРСР. В сучасній Україні конфлікти існують між політичною культурою та ідеологією радянського зразку, які дісталися у спадок від колишнього СРСР, і новою національно-демократичною, де загальні пріоритети домінують над груповими або регіональними. Виходячи з викладеного, сучасний словник мінімум іншомовних слів пояснює термін «ідеологія» як сукупність філософських, політичних, правових, моральних, релігійних та мистецьких поглядів, які характеризують яку-небудь соціальну групу, клас, політичну партію, суспільство [9, с. 246].

Наше завдання полягає у тому, аби об'єктивно оцінити рівень політичної культури і показати, за яких умов мовно-комунікативна політика спроможна розв'язати проблему, від якої залежить, як надалі буде розвиватися українське полікультурне суспільство і чи залишиться Україна унітарною, незалежною і соборною державою.

Складовою і невід'ємною частиною мовно-комунікативної політики є конструктивні ідеологія і культура. Остання з них у Новому тлумачному словнику української мови трактується як сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його історії [5, с. 14]. За визначенням терміну «культура» зрозуміло, що він є більш узагальненим поняттям, ніж «політична культура», яка є складовою і невід'ємною частиною першого. До середини XX ст. політична культура трактувалася як комплекс політичних, моральних, культурних та інших уявлень, які закріплені в національній культурі і традиціях. Категоріального статусу поняття «політична культура» набуло у другій половині цього століття завдяки дослідженням Г. Алмонда, С. Верби, Д. Елазара, Д. Каванаха, У. Розенбаума та ін. Окремі аспекти мовно-комунікативної політики і політичної культури досліджували вітчизняні вчені, серед яких О. Братко-Кутинський, М. Головатий, С. Денисюк, І Дзюба, І. Діяк, М. Дмитренко, Я. Ісаєвич, Л. Масенко, Л. Нагорна, Л. Новохатько, Ю. Римаренко,

М. Степико та ін. Вони пов'язують мовно-комунікативну політику і політичну культуру з історичною пам'яттю, звичаями і традиціями українського народу, загальнонаціональними цінностями і державними символами. Примирити різні типи ідеологій і політичних культур, на думку вчених, здатна мовно-комунікативна політика, завдячуючи якій у кінці 80-х рр. XX ст. було підвищено статус української мови, яка стала державною мовою країни, а заодно - мовою законодавства, освіти, духовності, інформації, комунікації тощо; відкрито навчальні заклади для національних меншин, які змогли вивчати свою рідну мову і розбудовувати разом з етнічними українцями власну полікультурну державу. Мовно-комунікативна політика дала можливість всьому українському народу проголосити незалежність та закріпити це рішення Верховної Ради на Всеукраїнському референдумі, на якому понад 90% українських громадян віддали свої голоси за мрію жити в самостійній і соборній державі. Завдяки конструктивній мовній політиці було ухвалено Конституцію незалежної України, яка Статтею 10 закріпила статус української мови, а також права національних меншин.

За визначенням автора, мовно-комунікативна політика - це комплекс конкретних заходів держави, що систематично проводяться на всеукраїнському рівні і спрямовані на захист національних інтересів, збереження цілісності країни, недоторканості її державних кордонів, консолідацію різноетнічних громадян, що мешкають на території країни. Це конструктивна, прогнозована і зважена повсякденна робота усіх гілок політичної влади, спрямована на захист єдиної державної (офіційної) мови, подальший її розвиток і поширення в усіх сферах і галузях суспільно-політичного життя та в усіх регіонах країни. Це конструктивна мовна політика легітимної влади, яка керується Конституцією і законами держави та забезпечує повноцінне функціонування державної (офіційної) мови, а також мов національних меншин. Це добре спланована робота держави, спрямована на регулювання мовного питання, користь соціокультурного та духовного розвитку усіх народів-співвітчизників [8, с. 134-139].

Сучасні підходи щодо аналізу мовно-комунікативної політики вибудовуються на основі двох парадигм. Одна з них формує посттоталітарну перспективу, яка концентрує навколо себе уявлення про нову форму соціально-політичного контролю, інша - комунікативну, що спонукає до інтеграції усіх політичних сил, що дає можливість вписатися в загальносвітовий рух. Мовно-комунікативна політика може мати сенс лише тоді, коли полярні політичні актори будуть вступати у контакт лише з однією метою - порозумітися, дійти згоди і домовитися, що не є на порядку денному окремих сучасних політиків, які лише декларують таке бажання. Щоб така комунікативна дія відбулася, політичні актори мають обґрунтувати свої домагання і бажання. Провідною парадигмою мовно-комунікативної політики є такі політичні комунікації, які ґрунтуються на взаєморозумінні та всеукраїнській консолідації. І все-таки порозуміння між різними політичними силами, владою та опозицією спостерігалися при ухваленні необхідних для держави законів, постанов і рішень, а також Декларації про державний суверенітет, проголошенні незалежності, ухваленні Конституції України і т. п.

Мовно-комунікативна політика держави на першому етапі її становлення (19911996 рр.) була конструктивною: відкривалися видавництва і бібліотеки, навчальні заклади з рідними мовами навчання національних меншин, кафедри українознавства, української мови і літератури, слов'янських мов, української та всесвітньої історії тощо. Відзначено, що у зв'язку з мовно-комунікативною політикою влади, яку варто розуміти як регулятор соціально-політичних взаємодій, у першій половині 90-х рр. XX століття русифікаційні процеси були призупинені. З виникненням Української незалежної держави мовні комунікації поступово відроджувалися в усіх галузях життєдіяльності, зокрема, в освіті, діловодстві, культурі, ЗМІ і т. п. У той же час поширювалася інформація щодо функціонування і розвитку української мови та мов національних меншин в технічній сфері, науці, кіно, телебаченні тощо.

У зв'язку з розвитком інформаційного суспільства, мовно-комунікативна політика набуває особливої ваги, вона захищає мови національних меншин та українську мову як державну (офіційну) від маніпуляцій та подвійної політики. Мовно-комунікативна політика - це система теоретичних поглядів та політико-практичних заходів, застосовуваних у спілкуванні різноетнічних та різномовних людей у політико-офіційних і буденно-громадських комунікаційних ситуаціях, що утворюються в багатонаціональних країнах та на міжнародному рівні. Це - одна з делікатних політичних проблем, окремі аспекти якої аналізували у власних працях такі вчені, як Д.Гравер, В.Загороднюк, А.Костирєв, Н.Кошова, М.Левицький, А.Меграбіан, Т.Мельник, В.Мартьянов, Т.Марусик, О.Маруховська, П.Матвієнко, В.Москалюк, Д.Позняк, В.Тимченко, Г.Удовенко, В.Хеслі, В.Циба та ін.

Мовно-комунікативна політика найбільш повно втілює головну ознаку демократично організованого суспільства. За своєю природою вона є виразом ідеї відкритого публічного дискурсу, міжпартійного конструктивного діалогу та політичного консенсусу. Хоча на другому етапі (1997-2004 рр.) вона не була такою вільною як у демократичних державах близького зарубіжжя, а громадянське суспільство, яке народжується, не мало до влади жодної автономії. Воно було комунікативно обмеженим, оскільки не мало можливості вільно дискутувати. У цьому випадку російська мова, як зазначає Л.Нагорна, опинилася заручницею політичних інтересів та інтриг, тому сфера мовної політики була позначена гострою конфліктністю, яка відбувалася навколо мовних маніпуляцій, політичних міфів, мовно-політичних проблем, національної ідентичності, національної ідеї, українського і російського націоналізму. Все це створювало певні інтерпретації навколо політичної дійсності, щоб показати її громадськості у вигідному для влади або опозиції світлі і спонукати її до певних дій. І все-таки мовно-комунікативну політику цього періоду варто розуміти як ствердження різних поглядів, спрямованих на створення принципово нової політики у стосунках і відносинах між владою та опозицією, якої в тоталітарному суспільстві в принципі не могло існувати.

Мовно-комунікативна політика є різновидом діалогу політичної влади з народом, здійснюваного зрозумілими поліетнічному суспільству лініями зв'язку, шляхами сполучення та способами спілкування, з метою інформування і мобілізації співвітчизників на розбудову та реформаційну модернізацію країни під егідою гасла-принципу: «єдність у

різноманітності», яке можна реалізувати з допомогою толерантності і політкоректності, що є невід'ємною частиною мовно-комунікативної політики держави. В цілому мовно-комунікативна політика Української держави на сучасному етапі є недостатньо далекоглядною і прогнозованою. Вона змінила свій курс у зв'язку з ухваленням закону «Про засади державної мовної політики». У зв'язку з цим комунікативні функції української мови, яка є рідною для 67,5 % українців, стали поступово звужуватися, особливо на Півдні і Сході країни. Одним з головних чинників гальмування поширення української мови як державної є мовна політика місцевої влади, а також комунікаційний та інформаційний фактори, які повністю контролюються місцевою владою. У той же час варто зазначити, що мовній політиці і політичній культурі бракує толерантності, яка передбачає, на думку М. Дмитренко, усвідомлення поваги до прав і свобод громадян, а також - соціальної довіри, через яку посилюється зв'язок між індивідом і спільнотою, зростає почуття єдності, що є необхідною передумовою солідаризації. Без довіри, базованої на спільних інтересах і цінностях, неможливо впровадити ефективну комунікацію між суспільством і владою, її суб'єктами та різними групами суспільства. Тобто, політична культура, як вважає вчений, - це «мозаїчне» утворення, що сформувалося на базі загальнолюдських та національно-культурних цінностей як відображення інтересів різноманітних суб'єктів політичного поля [4, с. 12-13].

Вчені розглядають політичну культуру, яка поєднує у собі політичну свідомість і знання як сукупність суспільно-політичних тверджень, духовних цінностей, принципів, способів політичної діяльності і традицій. Вони зауважують (М. Головатий), що політична культура охоплює такі аспекти, як знання політики, оцінювання фактів, політичних явищ і суджень щодо того, як має здійснюватися влада. В основі національної культури знаходиться мова і тісно з нею пов'язані економічна, релігійна, правова, політична та інші культури. Загальнонаціональна культура є однією з основних, оскільки від неї залежить, як будуть функціонувати культури етнічних груп. Варто зазначити, що політична культура, яка є складовою частиною загальної культури, поєднує свідомість, знання, традиції, мову, звичаї та інші цінності. Кожна влада будується на певній ідеології, яка у «традиційному розумінні до чогось закликає, мобілізує суспільство чи окрему групу на досягнення проектних і перспективних завдань... Але, замість цього, ми, на думку М. Розумного, маємо суцільну кризу ідеологій, які розчленовуються на окремі товарні ідеологеми, які далі конвертуються в систему обігових коштів за універсальною схемою: гроші-влада-гроші» [7, с. 236, 242].

Суб'єктами політичної культури, за визначенням М. Головатого, є індивіди, групи, регіон, партія, клас, нація, держава тощо. У той же час об'єктом є політична система суспільства, режим, інститути влади, організації, об'єднання, партії тощо. Так, за політологічним словником політична культура - це: 1) «якісний склад політичного життя суспільства, що визначається історичними, соціально-економічними і політичними умовами та відображає рівень засвоєння суб'єктом - суспільством, групою, особою відповідних політичних відносин, способів діяльності, норм і цінностей, ступінь її активності у перетворенні політичної, соціальної дійсності; 2) сукупність індивідуальних позицій і орієнтацій учасників системи та політичного процесу». Мовно-комунікативна політика і політична культура по-різному «почуваються» в демократичному і авторитарному суспільствах. Деструктивна мовна політика деформує культуру національних меншин, негативно впливає на її розвиток, не заохочує індивіда і суспільні сили до активної діяльності. У демократичній державі політична культура може відігравати іншу роль, мати інше значення, характер, зміст і функції. Зокрема, М. Ф. Головатий виокремлює такі види культури, як депутатська, парламентська, культура діяльності громадян під час виборів, референдумів, соціологічних опитувань. Вчений виокремлює в окрему групу культуру діяльності громадських організацій, політичних партій, груп, об'єднань громадян.

Закцентуємо увагу на патріархальній та активістській культурах. Перша з них характеризується відсутністю інтересу до політичного життя, що не надто підходить українській політичній культурі, оскільки серед громадян України мало знайдеться таких, які є байдужими до того, що відбувається в країні. Активістська культура вирізняється помітним інтересом громадян до діяльності держави, різних суб'єктів політичного процесу та їх високою громадсько-політичною активністю. Вона здавна притаманна українському народу, який вирізняється активністю, толерантним, миролюбним ставленням до інших народів і схильністю до боротьби за незалежність, що зумовлено багаторічним перебуванням під гнітом інших держав, які нищили національну культуру, українську мову і духовність [6, с. 588-590].

Культура пращурів і сучасна політична культура дають можливість сформувати активну громадянську позицію, захистити власні і державні інтереси, зорієнтуватися у політичному житті, розвивати інтелект, ухвалювати рішення, передавати досвід нащадкам та консолідуватися. Зрозуміло, що мова і культура знаходяться в основі розвитку будь-якого народу-етносу. З розвитком мовлення формується та удосконалюється комунікативний процес, який допомагає особистості, групі, спільноті усвідомити власне коріння, історію, культуру, належність до певного соціуму. Повага і розуміння культури, звичаїв, традицій, історії і мови індивіда, групи і спільноти ведуть до взаєморозуміння і консенсусу, які, як вважає Г. Зеленько, забезпечують згоду сторін з усіх істотних позицій, одностайне ухвалення рішень усіма учасниками наради або конференції [6, с. 403]. комунікативний політичний поведінка соціум

Не зважаючи на те, що підходів до визначення політичної культури є досить багато, спробую дати власне бачення цього феномену. Тобто, політична культура - це 1) політична зрілість та рівень політичного розвитку у певній галузі знань або діяльності індивіда, групи, спільноти і нації в цілому, який характеризується економічними, освітніми, правовими, інформаційними, комунікаційними, духовними, матеріальними та іншими цінностями; 2) характеристика політичної думки, історичної епохи, етапу, певного народу, нації, країни в цілому та її влади; 3) якість правління влади, її компетентність, освіченість і фаховість; 4) освітній та інтелектуальний рівень розвитку лідера політичної партії, організації, руху, товариства тощо.

В основі комунікації полікультурних спільнот знаходиться мова, яка дає можливість порозумітися і дійти консенсусу. За такою схемою має відбутися консолідація всього українського політикуму: влади та опозиційних сил. Звісно, що для цього має бути політична воля влади, її оточення та опозиційних політиків. В основі їх порозуміння має знаходитися загальнонаціональна культура, що варто розуміти, як систему: цінностей індивідуальної та колективної діяльності полікультурного українського соціуму, які спрямовані на історію розвитку українського народу та його мови; зовнішніх і внутрішніх орієнтацій та відповідної поведінки; мовно-комунікативної діяльності особистостей, груп, територіальних соціально-політичних спільнот як суб'єктів полікультурного життя країни; об'єктивного відображення і реалізації мовно-політичних принципів і гасел, які проголошують члени і лідери політичних партій, рухів, товариств, організацій тощо; переконань, ідей, уявлень українського народу, що склалися у процесі формування і розвитку української мови, літератури, звичаїв і традицій. «Все це розв'яжеться на ґрунті поступового подолання кризи самоідентифікації. У той же час кожен усвідомлює, що недостатнє володіння державною мовою є не лише мінусом для кар'єри, але й джерелом внутрішнього дискомфорту» [2, с. 1011].

Українська політична культура є суперечливою, оскільки поєднує дві системи цінностей: авторитарно-тоталітарну і демократичну. Першу з них цілком справедливо можна вважати ірраціональною, коли свідомість українського народу заповнюється чужими цінностями і нормами та перебуває під гнітом інших держав. Авторитарно-тоталітарну політичну культуру можна визначити як підданську, оскільки вона поглиблює міжконфесійні чвари, міжрегіональні відмінності, розколює політикум, полікультурне суспільство і державу. Одними з головних причин розколу є подвійна політика і міфологізація свідомості. Це дозволяє політикам приховувати правду, маніпулювати свідомістю, діями і вчинками громадян, залякувати їх та їм погрожувати, аби отримати від них прихильність і підтримку. Це відбувається тоді, коли міфологічна комунікація, як вважає С. Денисюк, стає не засобом, а метою у політичному протистоянні, коли порушується довіра до демократичного способу розв'язання суспільних протиріч [3, с. 164].

Раціональною політичну культуру можна вважати тоді, коли вона розв'язує нагальні проблеми, формує відчуття культурно-історичної єдності, робить усе можливе, аби консолідувати український народ. На формування активістського типу політичної культури вплинули такі події, як ухвалення Верховною Радою Радянської України закону «Про мови в Українській РСР», за яким українська мова вперше в історії України стала державною мовою; проголошення «Декларації про державний суверенітет», незалежності України, ухвалення Конституції України; здійснення Помаранчевої революції та євровибору, які актуалізують прагнення українців до свободи та справедливості. Ці події, на думку А. Бичко (Неліпович), базові для українського буття, які в наші дні український народ відстоює. Вони спрямовані проти дій владних структур, дуже далеких і навіть ворожих по відношенню до української національної духовності [1, с. 190].

Розв'язання протистояння двох політичних сил напряму залежить від діяльності мовно-комунікативної політики і рівня політичної культури. Для цього необхідно:

- не спекулювати російською мовою під час виборів;

- деідеологізувати державне управління;

- повернути права і свободи всім громадянам України;

- ухвалити новий закон про чесні і незалежні вибори;

- укріплювати і підсилювати збройні сили України;

- внести відповідні зміни до Конституції України;

- захищати національні інтереси не на словах, а на ділі;

- поширювати на Півдні і Сході України українську мову як єдину державну;

- скасувати закон «Про референдум» як небезпечний прецедент, який відкриває можливість фальшувати результати голосувань, спекулювати вибором громадян та маніпулювати їх свідомістю;

- не усувати з політичної арени суперників;

- не використовувати державні посади і владу заради амбіцій та самої влади;

- поважати право переможців ухвалювати закони, постанови, рішення та керувати державою;

- проводити відповідальну раціональну політику в усіх сферах, галузях і регіонах держави, виходячи з національних інтересів України;

- ухвалити такий закон про мови, який би задовольняв інтереси не окремої групи, спільноти або регіону, а всього українського народу тощо.

Відтак, робимо висновок, що мовно-комунікативна політика і політична культура в сучасній Україні знаходяться на досить низькому рівні, тому їх роль і значення видаються малопомітними у розвитку українського полікультурного суспільства. Тому мовно-комунікативна політика різних політичних партій, рухів, товариств, організацій і влади в цілому є не досконалою, не достатньо виваженою і послідовною. На теперішній час політична культура і мовно-комунікативна політика знаходяться у патовому стані, тому не спроможні розв'язати існуюче в Україні протистояння. У цій ситуації важко передбачити, як буде далі розвиватися українське полікультурне суспільство і чи залишиться Україна унітарною, незалежною і соборною державою.

Література

1. Бичко (Неліпович) A. Українська ментальність. Джерела становлення / A. Бичко (Неліпович). - К.: Освіта України, 2014. - 206 с.

2. Демократія і державність в Україні: проблеми гармонізації / Збірник. - К.: ІНВіП, 1997. - 156 с.

3. Денисюк С. Культурологічні виміри політичної комунікації: Монографія / С. Денисюк. - Вінниця: ВНТУ, 2012. - 392 с.

4. Дмитренко М. Формування політичної культури суспільства в трансформаційний період [Текст]: [монографія] / М. А. Дмитренко; НПУ імені М. П. Драгоманова, Ін-т оператив. діяльності та держ. безпеки. - К.: Вид-во НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2006. - 192 с.

5. Новий тлумачний словник української мови. У чотирьох томах. Том 2 / укладачі: В. В. Яременко, О. М. Сліпушко. - К.: Видавництво «Аконіт», 2001. - С. 14. - 911 с.

6. Політологічний словник: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / За ред. М. Ф. Головатого та О. В. Антонюка. - К. МАУП, 2005. - 792 с.

7. Розумний М. Ідея і нація в інформаційну епоху / Розумний М. - Харків: Майдан, 2006. - 340 с.

8. Савойская С. Языковая политика государства и языковая коммуникативная политика: компаративистский анализ / С. Савойская // Научная дискуссия: вопросы социологии, политологии, философии, истории. № 10 (19): сборник статей по материалам ХІХ международной заочной научно-практической конференции. - М., Изд. «Международный центр науки и образования», 2013. - С.134-139. - 164 с.

9. Cучасний словник мінімум іншомовних слів: Близько 9000 слів / уклали: О. І. Скопненко, Т. В. Цимбалюк. - К.: Довіра, 2008. - С. 246. - 798 с.

Размещено на Allbest.ru