Проблема подолання соціально-політичного поділу українського суспільства на регіональній та етномовній основах

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

Проблема подолання соціально-політичного поділу українського суспільства на регіональній та етномовній основах

Як свідчить світова практика, більшість суспільств характеризується численними протиріччями, які проявляються у його поділах на різні групи. Причини цих поділів можуть бути найрізноманітніші: економічні, релігійні, мовні, етнічні, ідеологічні, культурні тощо. Проблема соціально-політичного поділу є актуальною для сучасної України, яка отримала у спадок багато проблем, що ускладнюють досягнення національної консолідації. Зокрема, це історичний розвиток регіонів України у складі різних країн, етнокультурна та мовна фрагментованість, конфесійна гетерогенність, різні зовнішньополітичні орієнтації регіонів, значні соціально-економічні розбіжності між ними, використання міжрегіональних відмінностей у політичних технологіях, слабкість політичних та соціальних інститутів. Проблема роз'єднаності та дезінтеграції, перед якою постала Україна, довший час не вирішується, політична еліта не використовує націєоб'єднавчого потенціалу та ігнорує завдання соціально-політичної консолідації суспільства. Тому в українському суспільстві розбалансована ціннісно-нормативна система, загострюються міжнаціональні відносини, існує соціально-політичний поділ на етномовній основі, який є тривалим у часі та підкріплений певними політичними інститутами.

Актуальність статті зумовлена перш за все тим, що наявний соціополітичний поділ українського суспільства за час незалежності зростає, що підтверджує низьку ефективність державної етнонаці- ональної політики, спостерігається сегментарне усвідомлення своєї окремішності, протиставлення інтересів соціополітичних груп, посилення інституційного представництва.

Сучасні західні науковці значну увагу приділяють аналізу проблем соціально-політичних поділів суспільств, зокрема особлива увага акцентується на таких чинниках, як політичні, релігійні, економічні. Для багатьох європейських держав актуальними залишаються проблеми кризи національної ідентичності, посилення дезінтеграційних настроїв окремих етнічних меншин, послаблення національної консолідації проблемами міграції, сепаратистськими рухами. Соціокультурні зміни, які породжуються імміграцією, етнічними та релігійними конфліктами, трансформаційними процесами, змушують суспільство шукати найприйнятніші варіанти національної співпраці.

Особливу увагу проблемі соціально-політичних поділів на регіональній та етномовній основах приділяють сучасні українські вчені: О. Дергачов, Ю. Римаренко, А. Романюк, І. Кресіна, В. Крисаченко, А. Колодій, О. Картунов, А. Круглашов, М. Степико, С. Федуняк та ін. Актуальними є і праці зарубіжних науковців: Г. Алмонда, Б. Андерсона, Дж. Пауелла, К. Сторма, Р. Далтона, С. Ліпсета, С. Роккана та ін.

Аналіз наукової літератури показав, що, незважаючи на актуальність, дуже мало уваги приділяється проблемі подолання соціально-політичного поділу на регіональній та етномовній основах. Дослідження вказаної проблематики потребує комплексного та системного вивчення, а тому важливими є сучасні наукові дослідження перспективи консолідації українського суспільства, її політичних та ет- нонаціональних аспектів.

Мета статті - визначити та проаналізувати проблему подолання сучасного соціально- політичного поділу українського суспільства на регіональній та етномовній основах.

Після проголошення незалежності перед українською елітою постала проблема національної консолідації як запоруки існування державності у довготривалій перспективі. За двадцять років української незалежності процес національної консолідації в Україні так і не набув системного та цілісного характеру, а є лише фрагментарним та ситуативним. Результати досліджень показують, що в Україні основним джерелом міжрегіональних протиріч є питання зовнішньополітичних орієнтацій та ставлення до історичного минулого. Практика свідчить, що соціополітичний поділ, за умови його ескалації, може спровокувати розкол нації, який має два аспекти - зовнішній та внутрішній. Зовнішній аспект означає роз'єднаність нації, яка зумовлена певними геополітичними чинниками; спостерігається втручання інших держав чи організацій в конституювання нації. Внутрішній аспект розколу нації часто зумовлений історичними, культурними, релігійними, мовними, ментальними та ін. особливостями. Також національний розкол може мати відкриту або латентну форми. В Україні можна спостерігати перехід від латентного розколу між Заходом і Сходом, який корелює із мовними, церковно-конфесійними та геополіти- чними орієнтирами громадян України до відкритого.

За даними опитування, яке проводив ЦСД “Софія” у 2006 році, практично половина (48,1 %) опитаних вважали, що політичний розкол і конфлікти між окремими регіонами України зумовлені боротьбою різних бізнес-еліт за владу. Ще 14,4 % респондентів вважали, що розкол і конфлікти зумовлені боротьбою Росії та США за вплив на Україну. І тільки кожен п'ятий (19,7 %) опитаний убачали причину розколу в розбіжності політичних інтересів населення окремих регіонів [2, 48].

Однією з причин дезінтеграційних процесів є історичний розвиток України. Історія українців формувалася в умовах поділу на окремі землі та регіони, кожний з яких мав свою соціально- економічну та етнокультурну специфіку. Те, що Україна не мала власної державності, ускладнило формування сталих національних ідентифікаційних чинників українського суспільства, гранично обмежило природний розвиток міжетнічних та міждержавних відносин та їх вплив на творення нації, зумовило значною мірою особливі типи регіональної ідентичності. Незрілість етнічної основи національної ідентичності в більшості регіонів не дає можливість консолідувати українську політичну націю.

В сучасних умовах українські громадяни з різних регіонів по різному розуміють минуле та бачать майбутній розвиток країни, надають перевагу різновекторним політичним та геополітичним спрямуванням. Найбільш яскравим і драматичним проявом загострення політичного процесу і зіткнення різних типів політичних ідентичностей в Україні стали президентські вибори 2004, які не лише чітко окреслили межі політичних регіонів України, а й заклали суттєвий конфліктний потенціал. Виборчі кампанії 2004, 2006, 2007, 2010, 2012 рр. показали, що тема "двох Україн" активно експлуатується політиками. В результаті відбулось значне посилення регіоналізації електоральних симпатій, суспільних протиріч довкола мовних, релігійних, етнокультурних цінностей. Результати соціологічних досліджень також свідчать про посилення дистанційованості серед представників різних національностей, зростає відчуженість населення різних регіонів. В основу етнорегіонального поділу покладено також мовну ознаку, адже мовна поведінка є найбільш помітним чинники регіонального розмежування. Подальший розвиток цих тенденцій несе в собі небезпеку переростання існуючих етнокультурних відмінностей між регіонами в їх територіально-політичне розмежування, закріплене на інституційному рівні.

Як наголошує О.Дергачов, український політикум ще повністю не відійшов від досвіду минулого, а структуризація політичних сил значною мірою відбувається на протиставленні одних соціокульту- рних сегментів іншим, що, звісно, не сприяє національній консолідації. Також на внутрішній консолідо- ваності позначається і низький розвиток політичної культури та національної толерантності [3, 52]. Загрозою для національної консолідації України науковці називають і соціально-економічну дезінтеграцію регіонів України, також додаються і значні соціальні диспропорції, адже соціальні стандарти мають бути уніфіковані для усіх областей України. В контексті обговорення проблеми національної консолідації України не можна оминути і питання формування моделі ефективного державного управління, зокрема, коли мова йде про формування органів центральної та регіональної влади.

Український дослідник О.Вишняк, проаналізувавши чотирнадцять репрезентативних національних опитувань Інституту соціології НАН України в 1994-2008 роках за більш ніж 100 зіставними показниками у п'яти політичних регіонах України дійшов висновку, що за усі роки незалежності українців розділяли лише два питання - російська мова та весь комплекс проблем відносин з Росією [1, 114]. Поляризацію громадян стосовно їхнього ставлення до надання російській мові статусу другої державної, яку фіксують соціологічні дослідження, засвідчують і результати загальнонаціональних виборів в Україні. Надання російській мові статусу другої державної є політичним ризиком суспільно-політичної дестабілізації в країні. Також негативними наслідками можуть бути: посилення фрагментації національного культурно-комунікативнго простору; поглиблення мовного розриву між містом та селом; поступова регіоналізація ринків освітніх послуг. Дослідники мовної політики в Україні О.Куць та В.Заблоцький у своїй монографії "Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження", звертають увагу й на ту обставину, що "надання російській мові в Україні статусу другої державної етнічним росіянам за наявності поруч їхньої етнічної батьківщини завжди буде посилювати етнополітичну напругу та сепаратистські настрої в суспільстві, і, звичайно, напругу між двома суверенними державами - Україноюта Російською Федерацією" [5, 110]. Формуючи мовну політику в державі необхідно виходити з того, що проблема захисту мов національних меншин не повинна бути загрозою для національної ідентичності і національної консолідації України. Ця умова має бути першочерговою в суспільстві, яке спрямоване на національну консолідацію, а не розкол нації. Визнання мов національних меншин приходить власне на культурному рівні, тому що мова меншини, їх історія, чи їх діалекти є загальноукраїнською культурною спадщиною, виступають гарантами продовження "історії" певної території і, отже, є презентацією культурного надбання усього народу. Розгляд мов національних меншин як аспект їхнього "виживання", є недоречним і безперспективним.

Як наголошує А. Колодій, важливим є процес консолідації української нації навколо загальнонаціональної ідеї. Певні проблеми у цьому питанні викликає і ідеологічна одновимірність мислення українців. І хоча тоталітарної ідеології радянських часів уже не існує, однак деякі громадяни ще її підтримують, про що свідчать результати соціологічних опитувань, за якими в Україні понад 12 % населення вважають себе “радянськими людьми”. Як пише А. Колодій, “радянські люди” - громадяни, які замість соціально-етнічної ідентичності обрали політико-ідеологічну. Найбільше так званих “радянських людей”, “денаціоналізованих” людей на Сході України (10-12 %) і дещо менше в центральних областях України. Досвід показує, що витіснення з масової свідомості стереотипів тоталітарної ідеології є тривалим та складним процесом [4, 37].

Український науковець О. Рудакевич зазначив, що позитивним у протистоянні регіональних еліт є те, що в гострій суперечці у політичній боротьбі досягають єдності протилежностей, яка матиме стратегічне значення, адже відмінності в ментальності регіонів можуть бути не подолані навіть через століття спільного проживання [7, 118]. Однак для майбутнього України стратегічно важливим є збереження українською мовою статусу єдиної офіційної мови. Це запорука української держави та консолідації української нації. Важливо не лише констатувати значні ідентифікаційні відмінності між людьми, що проживають в окремих регіонах, а й робити конкретні виважені кроки щодо пом'якшення цих відмінностей. Потрібна комплексна програма, яка би враховувала економічні, соціальні, історико- культурні, а також геополітичні чинники, що генерують поглиблення відмінностей між регіонами або заважають їх зближенню, а також передбачала би реалізацію комплексу заходів з їх подолання. Як уже наголошувалось, консолідація суспільства може бути обумовлена як позитивними, так і негативними чинниками, особливостями і умовами функціонування і розвитку українського соціально- політичного організму. На переконання М. Степика, утрудняють процес консолідації такі чинники, як низький соціально-економічний рівень розвитку українського соціуму, несформоване громадянське суспільство, недостатня ефективність правового регулювання ринкових, міжетнічних стосунків. У таких умовах найбільш реальною і відчутною є саме фрагментарна консолідація [8, 22].

За результатами низку досліджень, у системі ціннісних орієнтацій громадян України етнічний чинник посідає одне з останніх місць, зокрема, представником "свого етносу, своєї нації" у 2009 р. себе вважали 2,6% жителів України (громадянами України, відповідно, 48%) [10, 154]. Взаємодія релігійного та етнонаціонального чинника посилює дезінтеграційний потенціал над інтеграційним у сучасній Україні. За роки незалежності законодавцям в Україні так і не вдалось узгодити стратегію етнонаціонального розвитку України з інтеграційними процесами, затвердити його Концепцію. Етнополітична наука стверджує, що модель, за якою одні етнічні групи та їх культури стимулюються, а інші обмежуються, не може бути гармонійною та стійкою. Аналіз законодавчого поля та практичної діяльності органів державних та громадських інститутів, а також настроїв громадян засвідчує розмивання мовно- культурної єдності українців, консервацію психології малоросійства, розвиток культурної меншовартості, що може призвести до деформації української ідентичності, поглиблення кризи української етнічності. Передумовою і гарантом міжнаціональної злагоди та суспільної єдності України, є, передусім, цілісність і толерантність самої української етнічної нації, яка підтвердила свій державоформуючий характер. Українська етнонація є системо утворюючим елементом українського суспільства, вона виконує функції демографічної та етнічної основи цього суспільства та основного носія державної мови. Разом з тим, модерна українська культура - це цілісність культурно-духовних надбань не лише українців, але й представників етнічних меншин. Як бачимо, сьогодні в Україні для зменшення гостроти лінії поділу важливим є формування умов для відкритого громадянського суспільства та розвитку демократії.

Механізми досягнення національної консолідації суспільства залежать від багатьох чинників, зокрема, від політичного режиму, національних традицій, рівня соціально-економічного розвитку тощо. В одній ситуації більша ініціатива може йти від держави, від механізмів державного правління, в інших - від громадянського суспільства. Проте національна консолідація буде успішною, коли державна політика у сфері національної консолідації взаємодоповнюється діяльністю інститутів громадянського суспільства. Національна консолідація суспільства найчастіше забезпечується двома способами: по- літико-правовим засобами та за ініціативою "титульної нації", етнічної серцевини, коли приналежність до нації не визначається державним кордоном. Досвід показує, що нація, яка об'єднана почуттям патріотизму, культурними цінностями, швидше консолідується і спроможна ефективніше вирішувати свої проблеми. Роль держави в консолідації нації є значною, проте її не варто переоцінювати.

Етнонаціональними чинниками консолідації української нації є гармонізація міжнаціональних та міжетнічних відносин, відносини між етносуб'єктами (титульна нація - національні меншини - корінні народи), а також відносини всередині окремого етносу, що відображають соціально- історичні та політико-економічні умови життя цього етносу, його етнічний статус, норми, традиції, пріоритети та цінності.

У межах національної держави політична система здійснює національну консолідацію декількома шляхами: насильницьким шляхом об'єднує етнічно споріднені території навколо центральної влади; вибудовує нову політичну націю шляхом консолідації на принципах громадянства; формує націю на основі корінного етносу (титульної нації); формує націю на основі корінного етносу і намагається приєднати території сусідньої держави, де живе діаспора.

Підсумовуючи, варто наголосити, що подолання соціально-політичного поділу українського суспільства залежить від консолідації політичної еліти, ефективною формою консолідації якої є створення парламентських коаліцій, які базуються на міжелітному консенсусі. Консолідуючий потенціал політичної еліти значною мірою залежить від інституційних факторів - законодавчо закріплених норм, принципів та офіційних інститутів, в межах яких діє еліта, а також наявності консенсусу щодо стратегічних питань суспільного розвитку. Важливу роль відіграють політичні ідеї, які генерує і впроваджує політична еліта з метою розвитку національної консолідації суспільства.

У перспективі подальших досліджень важливими є питаннями розробки ефективної інтеграційної гуманітарної політики, спрямованої на формування єдиної політичної нації, формування національної ідентичності та вирішення мовного питання; зміцнення громадських і культурних зв'язків між російсько- і україномовними регіонами.

Література

1. Вишняк О. Політична типологія регіонів України: динаміка та фактори змін / О.Вишняк // Українське суспільство 1992-2008. Соціологічний моніторинг. - 234 с.

2. Вишняк О.І. Соціокультурна динаміки політичних регіонів України. Соціологічний моніторинг. 19942006 / О.І.Вишняк. - К. : Ін-т соціології НАН України, 2006. - 197 с.

3. Дергачов О.П. Політичні проблеми національної консолідації / О.П.Дергачов / Консолідація українського суспільства: сучасний стан, проблеми та перспективи: матеріали засідання круглого столу (За ред. А.В.Мальгіна; Регіональний філіал національного інституту стратегічних досліджень в м. Сімферополі. - Сімферополь: СФКІСД, 2005. - 168 с.

4. Колодій А. Радянська ідентичність та її носії в незалежній Україні / А. Колодій // Україна в сучасному світі. Соціальні, етнічні і культурні аспекти глобалізації і Україна: конференція для українських випускників програм наукового стажування у США (Доповіді учасників). - К. : Стилос, 2002. - С. 36-55.

5. Куць О.М. Етнонаціональна свідомість у державотворчих процесах / О.М. Куць, М.П.Мадін. - Х. : ППВ Новое слово, 2000. - 318 с.

6. Романюк А.С. Порівняльний аналіз політичних інститутів країн Західної Європи : монографія / А.С. Романюк ; Львівськ. нац. ун-т ім. І. Франка. - Львів : Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2007. - 391 с.

7. Рудакевич О.М. Національний принцип : етнополітична концепція нації : монографія / О. Рудакевич. - Тернопіль : Вид.-во ТНЕУ Економічна думка, 2009. - 292 с.

8. Степико М. Консолідація української нації: проблеми та перспективи / М. Степико // Вісник НАНУ. - 1999. - №6. - С. 16-26.

9. Тищенко Ю. Міжетнічні взаємини в Україні: виборчій досвід та державна політика у 2005 році [Електронний ресурс] / Ю.Тищенко. - Режим доступу: http://www.kngu.org/ KongrUkr/ Monitoring/Monitoring-06/Tischenko. htm.

10. Українське суспільство 1992-2009. Динаміка соціальних змін / за ред. Ворони В., Шульги М. - К. : Ін-т соціології НАН України, 2009. - 504 с.

References

1. Vyshniak O. Politychna typolohiia rehioniv Ukrainy: dynamika ta faktory zmin / O.Vyshniak // Ukrainske suspilstvo 1992-2008. Sotsiolohichnyi monitorynh. - 234 s.

2. Vyshniak O.I. Sotsiokulturna dynamiky politychnykh rehioniv Ukrainy. Sotsiolohichnyi monitorynh. 19942006 / O.I.Vyshniak. - K. : In-t sotsiolohii NAN Ukrainy, 2006. - 197 s.

3. Derhachov O.P. Politychni problemy natsionalnoi konsolidatsii / O.P.Derhachov / Konsolidatsiia ukrainskoho suspilstva: suchasnyi stan, problemy ta perspektyvy: materialy zasidannia kruhloho stolu (Za red. A.V.Malhina; Rehionalnyi filial natsionalnoho instytutu stratehichnykh doslidzhen v m. Simferopoli. - Simferopol: SFKISD, 2005. - 168 s.

4. Kolodii A. Radianska identychnist ta yii nosii v nezalezhnii Ukraini / A. Kolodii // Ukraina v suchasnomu sviti. Sotsialni, etnichni i kulturni aspekty hlobalizatsii i Ukraina: konferentsiia dlia ukrainskykh vypusknykiv prohram naukovoho stazhuvannia u SShA (Dopovidi uchasnykiv). - K. : Stylos, 2002. - S. 36-55.

5. Kuts O.M. Etnonatsionalna svidomist u derzhavotvorchykh protsesakh / O.M. Kuts, M.P.Madin. - Kh. : PPV Novoe slovo, 2000. - 318 s.Romaniuk A.S. Porivnialnyi analiz politychnykh instytutiv krain Zakhidnoi Yevropy : monohrafiia / A.S. Romaniuk ; Lvivsk. nats. un-t im. I. Franka. - Lviv : Vyd. tsentr LNU im. I. Franka, 2007. - 391 s.

6. Rudakevych O.M. Natsionalnyi pryntsyp : etnopolitychna kontseptsiia natsii : monohrafiia / O. Rudakevych.Ternopil : Vyd.-vo TNEU Ekonomichna dumka, 2009. - 292 s.

7. Stepyko M. Konsolidatsiia ukrainskoi natsii: problemy ta perspektyvy/ M. Stepyko // Visnyk NANU. - 1999.№6. - S. 16-26.

8. Tyshchenko Yu. Mizhetnichni vzaiemyny v Ukraini: vyborchii dosvid ta derzhavna polityka u 2005 rotsi [Elektronnyi resurs] / Yu.Tyshchenko. - Rezhym dostupu: http://www.kngu.org/ KongrUkr/ Monitoring/Monitoring- 06/Tischenko. htm.

9. Ukrainske suspilstvo 1992-2009. Dynamika sotsialnykh zmin / za red. Vorony V., Shulhy M. - K. : In-t sotsiolohii NAN Ukrainy, 2009. - 504 s.

Размещено на Allbest.ru