Дискурс як основа публічної політики в сучасних демократичних суспільствах

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

Дискурс як основа публічної політики в сучасних демократичних суспільствах

Нагорянський Є. А.

здобувач кафедри державного управління

Описано феномен публічної політики в сучасних демократичних суспільствах. Досліджено деякі підходи до розуміння публічної політики. Визначено, що дискурс є основою публічної політики в сучасних демократичних суспільствах.

Ключові слова:дискурс; державна політика; публічна політика; публічна сфера; громадянське суспільство; демократія.

Демократичні зміни, що відбуваються у світі в останні десятиліття, характерні тим, що,дедалі більше, наділяють окрему людину характеристиками суб'єкта публічної політики. Надають людині дедалі більше можливостей як для участі у політичному житті суспільства, так і для впливу на прийняття урядових, загальнодержавних рішень. Крім того, розвинена свідомість і величезна інформованість людини в третьому тисячолітті роблять її не тільки об'єктом, і й безпосереднім суб' єктом не тільки державної політики, а й глобалізованого світу. За таких умов, глобалізації всіх сфер життя, стає неможливим існування “застарілих механізмів” форм організації суспільства, та відбувається рух державної політики від вертикальної до горизонтальної моделі політичного процесу, основою якої є публічна політика.

Політична енциклопедія термін “публічна політика” (англ. Publicpolicy) визначає як: горизонтальна (на відміну від політики владної - вертикальної) складова політичного процесу, що безпосередньо впливає на формулювання й ухвалення політ. рішень, забезпечує зв'язок між владними структурами та суспільством - економ. акторами, громадськими організаціями та рухами, експертами, цільовими суспільними групами [9, с. 571].

Для нашого дослідження важливо дати визначення “публічності” - поняття, що означає сферу людського буття, яка стосується взаємодії з іншими людьми з метою досягнення блага для всіх. Публічність охоплює справи і речі, які однаковим чином стосуються всіх (respublica) спільна діяльність для досягнення загально - го блага має на меті вільний характер участі в ній кожного індивіда. Свобода людини є передумовою участі у вирішенні публічних справ, адже їх вирішення передбачає добровільне покладання на себе певних зобов'язань по дотриманню цих рішень і можливої участі в їх виконанні. В цьому сенсі публічність збігається з поняттям “політичне” як таким; це взаємодія осіб, які мають певні права та обов'язки (громадяни) щодо спільних справ, орієнтованих на загальнозначущі цілі. З часом сфера публічності виділяється в галузь правових відносин. Як правило, сфера “публічності” інституалізується у формі державної влади, однак не вичерпується нею; публічність функціонує як процедурна вимога до організації та функціонування владних інститутів поза- державна форма публічності - громадянське суспільство передбачає вільні асоціації громадян, спільно виступають як громадські, так і певні корпоративні інтереси і здійснюють ефективний контроль за змістом та характером перебігу політичного процесу [13, с. 535].

Складність визначення поняття “публічна політика”(РиЬ1ісро1ісу) пов'язане з її нерозривним зв'язком з “державною політикою”. Що ж є спільного та відмінного між поняттями “державна політика” та “публічна політика”? По-перше, механізми формування - у публічній політиці - це завжди механізми, які забезпечують можливості представлення та узгодження позицій заінтересованих сторін у прийнятті політичного рішення. Для американців державна політика (Publicpolicy) є “публічною”, оскільки ці механізми вже закладені в плюралістичній моделі формування державної політики. Чим відрізняється “публічна політика” та “державна політика” дає аналіз самого механізму прийняття рішень та програм (вироблення політики), зокрема таких параметрів, як:

спосіб, у який актуалізується проблема і набуває статусу суспільно значимої;

наскільки заінтересовані сторони мають можливість користуватися каналами доступу до прийняття рішень;

чи є ці канали;

чи існують зворотні зв'язки між суб'єктом і об'єктом прийняття рішень тощо. Тобто “державна політика” й “публічна політика” можуть як ототожнюватися, так і становити різні поняття залежно від механізму їх вироблення.

По-друге, публічна політика спрямована на забезпечення суспільного інтересу (на відміну від таких варіантів, як “державний інтерес”, “корпоративний інтерес”, “приватний інтерес”). За певних політичних інтересів держава може блокувати та “відмовлятися” від санкціонування певних суспільних інтересів і вони ніколи не набувають статусу публічного інтересу. Завдання публічної політики - створити механізми виявлення і забезпечення суспільного інтересу [11, с. 193]. Важливо також зазначити, що публічна політика завжди пов'язана з реалізацією владних повноважень з моменту формування проблеми політики з метою визначення характеру політичного рішення, аж до результатів оцінки його реалізації. Наприклад, розуміння того, що влада вдається до публічної політики лише у сферах охорони здоров'я, довкілля, у сферах науки та освіти тощо, де чітко виражений суспільно значущий контент, є не правильним, оскільки, по суті відбувається зміна поняття соціогуманітарної політики на публічну. Публічна політика означає легітимний спосіб формування та публічне схвалення політики. Тобто та ж сама соціогуманітарна політика може реалізовуватися без використання демократичних процедур, а головне, не відповідати суспільним інтересам.

По-третє, “державна політика”, “державне управління” нині піддаються суттєвим трансформаціям під впливом нових структур суспільних взаємодій (мереж), глобалізації (глобальне управління) інформаційних технологій (електронне врядування). Публічна сфера набуває значимості як платформа взаємодій та вироблення суспільних інтересів, формулювання суспільних цілей та завдань. Державна політика перестає бути державною як такою і набуває ознак публічності в тому розумінні, що держава визнається актором, що діє та вибудовує свою політику і здійснює управління в публічній сфері [12, с. 19-21]. Тут акцентуємо увагу на тому, що “публічність” у контексті розгляду поняття “публічна політика” - це не просто “політика, винесена на публіку,на публічне обговорення”. “Публічність” передбачає здійснення різних видів діяльності для досягнення суспільних цілей. Відповідно публічність інтересу означає, що його суб'єктом (носієм) є суспільство як органічне ціле. Найбільшою мірою спільності володіють інтереси всього суспільства (суспільні інтереси). Вони відображають базові потреби людей і в багатьох обумовлюються необхідністю соціального розвитку.

Так “публічна політика”в сучасних демократичних суспільствах не просто лінійний механізм суб'єкт- об'єктного управління, а складна постструктуральна система взаємовпливів з суб'єкт-суб'єктними характеристиками. А основним механізмом публічної політики сучасних демократичних суспільствах є відкритий дискурс (дискурс систем відкритості).

Дослідженням проблем дискурсивних врегулювань політичних суперечок, та їх вирішенню в умовах сучасних демократичних суспільств займався видатний представник другого покоління франкфуртської школи Ю. Габермас. У своїй статті “Комунікативна дія і дискурс” Ю. Габермас пропонує певну класифікацію дискурсів:

“а) дискурс як спосіб комунікативної дії (напр., розмова з метою інформації або організований диспут;

б) комунікативна дія, яка лише має форму дискурсу (всі форми ідеологічного переконання);

в) терапевтичний дискурс, де створення умов для дискурсу відбувається на основі саморефлексії (психоаналітична бесіда між лікарем і пацієнтом);

г) нормальний дискурс, який служить для обґрунтування проблематичних претензій на значимість (напр., наукова дискусія); д)нові форми дискурсу (навчання за допомогою дискурсу замість навчання як способу передачі інструкцій, гумбольдська модель вільної семінарської дискусії” [14, с. 85].

Як ми бачимо з вищевказаних термінів в основу габермасівських теоретичних проектів взаєморозуміння покладено “дискурс”, він є одним із ключових понять Ю. Габермаса. Зсобами дискурсу здійснюється закріплення тих вихідних вимірів комунікативного взаємозв'язку, які присутні у самій комунікативній дії. В межах дискурсу жодного обміну інформацією не відбувається. У дискурсах допустимі лише логічні мовні висловлювання. Вчинки і настрої, які супроводжують дискурс, все ж не є його складовими частинами [2, с. 128]

Дискурс - перекладаючи дослівно “розмірковування”, він “обріс” конотаціями і у Ю. Габермаса означає певну здібність вільної громадськості обговорювати, рефлектувати, реконструювати, критикувати соціально-політичне буття. Дискурс відкритої публічності - своєрідний протоінститут, інструмент емансипації від тиску технологічних структур, яка, ставши надзвичайно ускладненою, автономізувалася, вийшла з-під контролю людей [8, с. 329].

Наука і техніка, задумані як інструменти покращання соціально-політичного і побутового життя, обернулися на самоціль і тепер самі нам диктують плани соціально-політичного розвитку. Наука сучасного ладу заблокована державними інститутами. Держава бере на себе її розвиток, питання про застосування її результатів, відкриттів також визначені державними потребами (політикою). Дискурс же відкритої публічності спрямований на питання про практичне використання науки (в соціально-політичному руслі).

Дискурс є складним поєднанням мови, значення і дії, він являється логічною черговістю мовлення. Його розуміння та тлумачення передбачають присутність семантичного контексту, себто наявність систем позалінгвістичних смислів, значень та знань, які загальноприйняті та доступні у даному соціокультурному середовищі. Саме в дискурсах ми намагаємось вирішити основне завдання: “відновити взаєморозуміння, яке приховане у комунікативних діях, але стало проблематичною, тут Ю. Габермас говорить про дискурсивне взаємопорозуміння” [10, с. 36].

За виразом Ю. Габермаса, щоб уникнути постійного порушення мовної взаємодії, суб'єкти такого спілкування мусить підкорюватися певним правилам:

- по-перше, суб' єкти повинні інтенціонально повідомляти і розуміти прагматичний зміст міжособистісних стосунків, які вербалізуються у мовних актах;

по-друге, інтенціонально повідомляти і розуміти сенс змісту, своїх та опонента, висловлювань, які об'єктивовані у мовленні;

по-третє, не піддавати сумніву претензії на значущість тих думок, які ще незавершені, перебувають у процесі комунікації;

по-четверте, приймати претензії на значущість тих мовних норм, які утворюються в певних обставин.

Для ведення дискурсу по досягненню взаєморозуміння між його учасниками не варто обмежуватись ні ідеальними умовами, ні інтуїтивними очікуваннями. Суб'єкти дискурсу повинні оволодіти “комунікативною компетенцією” або “універсальною прагматикою” як передумовою до встановлення взаєморозуміння. Для Ю. Габермаса “комунікативна компетенція” є здатністю проводити дискурс, під час якого досягається згода та взаєморозуміння між його учасниками.

На нашу думку, габермасівський методологічний принцип інтерсуб'єктивності, в основі якого лежить критичне оцінювання дослідником норм валідності комунікативного процесу, відкриває дещо нові перспективи дослідження соціально-політичної реальності:

по-перше, символічні процеси осмислюються з позиції правдивості, правильності, щирості взаємодій індивідів, які їх конституюють, відхилення від цих норм валідності є показниками свого роду соціальних патологій в цих сферах; публічний політика демократичний інтерсуб'єктивність

по-друге, суб'єктивність інтерпретативної позиції дослідника обмежується певною мірою означеними нормами валідності, які є спільними для всіх учасників мовних актів;

по-третє, як вказує Ю. Габермас, наслідком прийняття такої позиції є етичне самовдосконалення дослідника, адже відносини між учасниками мовних актів формуються як рівностатутні, вони передбачають сприйняття партнера по комунікації як того, хто має однакові шанси досягти взаєморозуміння, визнання його норм валідності значущими. В цьому контексті Ю. Габермас зазначає: “ця позиція учасників, що здійснюється за допомогою вербальних засобів інтеракції, дозволяє суб'єкту відмовитись від так званої спростованої об'єктивованої позиції, яку спостерігач займає по відношенню до світових сутностей і виробляє зовсім інше відношення до самого себе” [15, с. 307-308].

Зауважимо, що габермасівський методологічний принцип інтерсуб'єктивності встановлює дискурсивний зміст пізнавальної діяльності в цілому. Відтак його застосування відкидає спроможність позитивістсьої відстороненості дослідника і його неможливості осмислювати смисли дій індивідів через крайній суб'єктивізм, в межах якого акт пізнання являє собою лише особистісну інтерпретацію, переживання подій іншого суб'єкта. А. Єрмоленко з приводу сутності методологічного принципу Ю. Габермаса підкреслює: “Критерієм істинності оціночних висловлювань, також, як і правильності норм, є консенсус, що досягається в дискурсі на основі істинних аргументів. Цінності і норми тільки тоді є виправданими та обґрунтованими, коли учасники доходять інтерсуб'єктивної згоди щодо того, що вони істинні та правильні” [3, с. 31].

Отже, на нашу думку, методологічний принцип символічної інтерсуб'єктивності Ю. Габермаса відкриває нові можливості для встановлення об'єктивного знання в рамках політичної науки шляхом публічного дискурсивного комунікативного обговорення його сутності науковою спільнотою. Така дискусія, згідно з Ю. Габермасом, має будуватися на основі спільних норм значущості, які висувають вчені для обґрунтування своїх аргументів. За таких умов дискурсивно та раціонально побудований консенсус, взаємне критичне й водночас виважене осмислення фактів суб'єктами комунікації, й покликаний забезпечити об'єктивність наукового пізнання в політичній науці. Варто додати, що означений методологічний принцип пізнання соціально-політичної реальності дає змогу розглядати вироблення наукового знання як обов'язково колективного процесу, що значно підвищує рівень його об'єктивності. Також

Ю. Габермас в своїй теорії комунікативної дії звертає увагу на значні можливості і перспективи дискурсу як на запоруку запобігання політичному відчуженню. Це необхідно враховувати, виходячи із складності сучасної цивілізаційної ситуації в якій перебуває людство. Ця ситуація, як відомо, визначається домінуванням технократичного мислення над моральністю, бюрократичних структур над індивідуальністю. Людина в таких умовах перетворюється на “ресурс”, на “гвинтик”, на “матеріал”. Технократизм ігнорує не лише людину, а й її культурні особливості. Людські взаємовідносини в сучасному світі стають непрозорими, анонімними, незбагненними, що, власне, становить небезпеку для самої особистості.

Сьогодні, на початку третього тисячоліття, характерною ознакою сучасних демократичних суспільств стає перехід від політичної конкуренції до політичного співробітництва, від егоїзму до співчуття та взаємодопомоги, від акцентування на природних та не відчужених повноважень людини до акценту про відповідальність за долю суспільства, від абсолютної свободи вибору власного способу співжиття до необхідності знаходитися в згоді з цінностями, що прийняті в суспільстві. А причиною, і одночасно наслідком, цього став процес глобалізації та масової інформатизації.

Сучасні демократичні суспільства все частіше змушені вводити в життя політичні дії, які спрямовані на підтримку сім'ї, добросусідства, локальної демократії, яка сприяє між людським контактам, комунікаціям і зворотнім діям, фундаментом яких є дискурс. Тому “публічна політика” в сучасних демократичних суспільствах не просто лінійний механізм суб'єкт-об'єктного управління, а складна постструктуральна система взаємовпливів з суб'єкт-суб'єктними характеристиками. А основним механізмом публічної політики сучасних демократичних суспільствах є відкритий дискурс (дискурс систем відкритості).

Література

Габермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритості / Пер. з нім. - Львів : Центр гуманітарних досліджень Львівського університету, 2000. - 318 с.

Гнатищак Г. Т. Проблема комунікативного виміру буття людини у німецькій філософії ХХ століття / Дис. ... канд. філос. наук : 09.00.05 / Гнатищак Г. Т.; Львівський нац. Ун-т. імені Івана Франка.-Львів, 2008. - 202 с.

Ермоленко А. М. Этика ответственности и социальное бытие человека / А. М. Ермоленко. - К. : Наукова думка, 1994. - 200 с.

Косенко Д. В. Делиберативная политика в теории коммуникативного действия Юргена Хабермаса / Д. В. Косенко // Теория и практика общественного развития - Краснодар: Издательский дом “ХОРС”, 2013. Вып. 9. - С. 255-257.

Косенко Д. В. Концепція політичної влади в теорії комунікативної дії Юргена Габермаса: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня к-та політ. наук: 23.00.01 “теорія та історія політичної науки” / Д. В. Косенко.- К., 2013. - 18 с.

Косенко Д. В. Рационализация политической власти демократических обществ в теории коммуникативного действия Ю. Хабермаса // Д. В. Косенко // Социально-гуманитарные знания - М. : АНО РЖ “СГЗ” 2013. Вып. 6. - С. 232-240.

Косенко Д. В. Рационализация политической власти как платформа для общественных инноваций в постнациональном государстве // Молодой ученый - Чита: Издательство “Молодой ученый” 2014. Вып. 12 (71). - С. 336-339.

Марков Б. В. Мораль и разум. Послесловие / Б. В. Марков // Хабермас Ю. Моральное сознание и коммуникативное действие. - СПб, 2000. - С. 287-377.

Політичнаенциклопедія / [Редкол.: Ю. Левинець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін.]. - К. : Парламентське видавництво, 2012. - 808с.

Ситниченко Л. А. Першоджерела комунікативної філософії / Л. А. Ситниченко. - К. : Либідь, 1996. - 17б с.

Телешун С. Публічна чи державна політика - вітчизняна дилема вибору / С. Телешун // Вісник НАДУ. Серія політологія і право - К. : НАДУ, 2012. Вип. 25. - С. 185-196.

Тотьев К. Ю. Публичный интерес в правовой доктрине и законодавстве / К. Ю. Тотьев // Государство и право. - 2002. - № 9. - С. 19-25.

Філософський енциклопедичний словник [голова

редколегії В. І. Шинкарук]. - К. : Абрис, 2002 - 744 с.

Хабермас Ю. Комунікативна дія і дискурс / Ю. Хабармас // Ситниченко Л. А. Першоджерела комунікативної філософії [Навч. посібник для студ. гуманіт. спец. вищ. навч. закл. Міжнар. фонд “Відродження”]. - К. : Либидь, 1996. - С. 84-90.

Хабермас Ю. Философский дискурс о модерне / Ю. Хабермас[пер с нем. М. Беляева, К. Костина, и др.] -М.: “Весь Мир”, 2003. - 416 с.

HabermasJ.BetweenFactsandNorms: ContributionstoaDis-courseTheoryofLawandDemocracy. - Cambridge: PolityPress, 1996. - 631 p.

Размещено на Allbest.ru