Громадянське суспільство vs пострадянське суспільство

Кучерук М.С.

кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та

етнографії України, Одеський національний

політехнічний університет (Україна, Одеса),

kucherukmaryna@ukr.net

Для виходу України із Радянського Союзу і розбудови заможної, незалежної країни існували всі підстави. Більше того, експерти Дойчебанку пророкували Україні одне із перших місць серед республік СРСР по передбачуваному рівню процвітання. Проте реалії суспільно-економічного розвитку показали протилежний результат.

В статті висвітлюються глибинні причини складнощів формування громадянського суспільства в незалежній Україні, які, на думку авторки, мають місце, і їх коріння потрібно шукати ще задовго до проголошення незалежності 1991 року.

Для швидкої модернізації і вестернізації за роки існування УРСР вже сформувався достатній економічний, людський і освітній потенціал, проте цьому процесові завадив конфлікт ідентичностей. В незалежній Україні сформувались дві культури - консервативна і ліберальна, прихильники традиціоналізму проти лібералізації. Виходячи із першого закону діалектики (єдність і боротьба суперечностей), зіткнення між ними є неминучим.

23 роки української незалежності доцільно розглядати як перехідний, трансформаційний етап - від формального проголошення незалежності до її реального здобуття, вестернізації, розбудови громадянського суспільства і демократії.

Ключові слова: фактична незалежність, вестернізація, модернізація, консерватизм, лібералізм, громадянське суспільство, демократія.

суспільство громадянський україна незалежність

Kucheruk M. S., candidate of historical sciences, docent of Department of history and ethnography of Ukraine, Odessa National Polytechnic University (Ukraine, Odessa), kucherukmaryna@ukr.net

A change in the paradigm of independent Ukraine: civil society vs post-soviet society

There was every reason for withdrawal of Ukraine from the Soviet Union and the development of rich, independent country. Moreover, the experts from the Deutsche Bank had predicted that Ukraine would gain one of the first places among the republics of the ex-USSR of the expected level of prosperity. However, the realities of social-economic development took the reversal side.

Keywords: actual independence, Westernization, modernization, conservatism, liberalism, civil society, democracy.

Кучерук М. С., кандидат исторических наук, доцент кафедры истории и этнографии Украины, Одесский национальный политехнический университет (Украина, Одесса), kucherukmaryna@ukr. net

Смена парадигмы независимой Украины: гражданское общество vs постсоветское общество

Для выхода Украины из Советского Союза и развития богатой, независимой страны существовали все основания. Более того, эксперты Дойчебанка пророчили Украине одно из первых мест среди республик СССР по предполагаемому уровню процветания. Однако реалии общественно- экономического развития оказались противоположными.

Ключевые слова: фактическая независимость, вестернизация, модернизация, консерватизм, либерализм, гражданское общество, демократия.

В статті “Незручний middle class” Олексія Сокирко [10], надрукованій у щорічнику “Світ у 2013” за 2012 рік, автор припускав, що представники неолігархічного бізнесу у відповідь на посилення тиску займуть активнішу політичну позицію у боротьбі з режимом. Автор виявився правий. У 2013 році середній клас усвідомив себе промоутером змін, що здатні переломити ситуацію в країні. Відмова Президента України В.Януковича від євроінтеграційного курсу, задекларованого ним весною, і різка переорієнтація на Росію восени спричинила масові протести на Майдані, які вилилися у лютневу революцію, або, як її ще називають, “Революцію гідності”.

Постановка проблеми. Майдан-2013 став справжнім потрясінням не лише для України, а й для цілого світу (принаймні, для європейської цивілізації). Припускаю, що у перспективі зрушення наберуть не тільки загальнонаціонального характеру, а геополітичного. На перший погляд, причини революції очевидні - засилля тодішньої влади, яка не виявляла бажання зважати на позицію громадян. Проте, на мою думку, ці причини мають глибинний характер, а події листопада 2013 - лютого 2014 стали лише однією ланкою у ланцюгу причинно-наслідкових зв'язків.

Аналіз досліджень і публікацій. Революція 2013 року має всі ознаки буржуазної революції. Можливо, моє твердження спричинить критику (адже марскистське вчення у багатьох викликає негативну реакцію). З приводу доцільності використання марксистської методології є стаття О.М. Горенка, надрукована в “Українському історичному журналі”. В ній автор аналізує різні погляди щодо наукового доробку К. Маркса, і приходить до висновку, що варто було б усунути Маркса-ідола і повернути Маркса- вченого [4, с. 150].

Громадянське суспільство - по суті своїй буржуазне; і закони боротьби, за розвиток громадянського суспільства і за демократію вповні вкладається в традиційну діалектичну логіку, описану ще у ХІХ ст. Г Гегелем, і розвинену К. Марксом і Ф. Енгельсом, з тією лише поправкою, що у сучасному світі це не боротьба пролетаріату і капіталістів, а протистояння лібералів і консерваторів.

Діалектичний матеріалізм насамперед розглядає питання про природу світу, про місце у ньому людини та її відношення до світу через предметну, суспільно- історичну практичну діяльність людини і має своєю метою створення принципів та методів наукового пізнання і революційної перебудови світу [6, с. 143]. При цьому взаємозв'язки, рух і розвиток не безладні, а підпорядковані певним законам розвитку природи, суспільства і мислення: 1) закон єдності і боротьби протилежностей, який розкриває джерело руху і розвитку (саморуху) об'єктивної дійсності, показує, що таким джерелом є внутрішня суперечність предметів і явищ; 2) закон переходу кількісних змін у якісні, який показує, що всякий розвиток здійснюється як процес поступового нагромадження кількісних змін, які на певному етапі неминуче приводять до змін якісних; 3) закон заперечення заперечення, що розкриває загальну тенденцію розвитку, його напрям зв'язок між попередніми і наступними ступенями розвитку, між новим і старим [7, с. 144]. К. Маркс вірив у прогрес людства, і був твердо переконаний, що у своєму розвиткові суспільство безперервно просувається вперед - від варварських, майже тваринницьких форм співжиття, до найвитонченіших, коли, досягнувши інтелектуальних висот і найраціональніших засобів адміністрування людського суспільства, людина зможе здійснити перехід із царства необхідності у царство свободи.

Варто навести цитату К. Маркса і Ф. Енгельса, де вони подають своє бачення громадянського суспільства:

“Громадянське суспільство обіймає все матеріальне спілкування індивідів в межах певної ступені розвитку виробничих сил. Воно обіймає все торгове і промислове життя даної ступені і постільки виходить за межі держави і нації, хоча, з іншого боку, воно знову-таки повинно виступати ззовні у вигляді національності і будуватися всередині у вигляді держави. Вираз “громадянське суспільство” виникло у XVIII ст., коли відносини власності вже вивільнились із античної і середньовічної спільності. Громадянське суспільство як таке розвивається тільки разом із буржуазією; однак тим же ім 'ям позначалася громадянська організація, що розвивається безпосередньо із виробництва і спілкування, яка у всі часи утворює базис держави і подібної ідеалістичної надбудови ” [8, с. 72].

В Радянському Союзі марксизим зазнав метаморфоз, убік примітизації і заполитизвованості. За висловом Н. Яковенко, “марксизм лєнінсько-сталінського зразка, спрощений у своєму пояснювальному концепті до схеми, за якою кожен феномен минулого має “класову сутність”, тому головною рушійною силою історії є боротьба класів, що, відповідно, детермінує всі сфери життя - політику, економіку, ідеологію, культуру тощо[12, с. 164].

Більшовики перетворили марксизм на нову релігію. Внаслідок численних соборів, із нього були вилучені непотрібні для радянського канону елементи, і залишені тези, які були покликані виховати у радянських людей нову систему цінностей. За висловом Б. Спінози, “простий народ (натовп - vulgus) мусить знати тільки ті історії, які більше за все здатні спонукати його духу до послуху і доброчинності” [11, с. 74]. Позитивним в радянській школі було вивчення праць К. Марска і Ф. Енгельса. Але негативним було те, що вивчали їх неуважно (або не наважувались їх аналізувати). Адже, читаючи популярні “Капітал”, “Революцію і контрреволюцію в Німеччині”, “Селянську війну в Німеччині” тощо, виникає багато запитань, передусім до радянської влади. Вже дуже радянська система нагадувала феодальний лад, який так шельмували К. Маркс і Ф. Енгельс.

Безумовно, посилання на праці К. Маркса і Ф. Енгельса можуть бути суперечливими і дещо застарілими, проте зарано ще відкидати марксову теорію. Ідеї К. Маркса є фундаментальними, хоча, дійсно, його обмеженість полягала у тому, що він заперечував соціально-адаптивні можливості капіталізму, не вірив у його спроможність системно- еволюційної модифікації і соціалізації [2, с. 76].

Питаннями розвитку громадянського суспільства і демократії в незалежній Україні, їх генезою, проблемами, викликами, завданнями займаються не тільки науковці, а і публіцисти. Воно й зрозуміло, зважаючи на злободневність тематики. Соціолог Є. Головаха [3], економіст А. Гальчинський [2], публіцист М. Рябчук [9], історики Г. Касьянов [7] і Я. Грицак [5] - кожен присвячує громадянському суспільству чимало уваги.

Метою даної статті є висвітлення глибинних причин складнощів формування громадянського суспільства в незалежній Україні, які, на мою думку, мають місце, і коріння яких потрібно шукати ще задовго до проголошення незалежності 1991 року.

Виклад основного матеріалу. Після розвалу Радянського Союзу світова громадськість очікувала, що в колишніх пострадянських країнах швидкими темпами пройде модернізація і вестернізація, проте розчарування не примусило на себе довго чекати. Наприклад, британський дослідник Р. Баркер висловлює свою позицію: “Історія нечасто дає нам підказки. Однак саме їх ми отримали 1989 року, коли двовікову річницю Французької революції світ відзначав революцією іншого штибу, яка на теренах Східної Європи та Радянського Союзу була покликана повалити державний комунізм. Революції 1989 року багатьом видавалися передвістям світового устрою, за якого лібералізм у політиці та ринкові відносини в економіці мали б нарешті завершити свою боротьбу з деспотизмом та командними економіками і в якому мали б розвинутися та - як результат лінійного прогресу - остаточно утвердитися універсальна доба раціональноїмаксимізації корисності” [1, с. 134].

Для західних дослідників і для широкого загалу в Україні залишалося нерозгаданою таємницею, чому, в той час як експерти Дойчебанку пророкували Україні одне із перших місць серед республік СРСР по передбачуваному рівню процвітання [7, с. 72], реалії суспільно-економічного розвитку показали протилежний результат?

Англійське прислів'я каже: старого собаку новим трюкам не навчиш. Економісти розрахували все, окрім людського фактору. А він виявився вирішальним. Справді, чи можливо, щоб населення, яке все своє свідоме життя проживало за авторитарної системи, і сповідувало її цінності - відданість ідеї, слухняність перед авторитетом, патерналізм, непотизм, враз переорієнтуватися на лібералізм і його цінності - свободу, незалежність, демократію, ініціативність? Ще Б. Спіноза писав про природне право людини, яке “простягається так далеко, як далеко простягаються бажання і иіць кожного, і що ніхто засновуючись на праві природи не зобов 'язаний жити згідно із схильностями іншого, але кожний є захисником своєї свободи” [11, с. 13]. Що можна було чекати від людей, вихованих в державі, яка мала особливий погляд на природне право людини?

Прихильник західноєвропейських цінностей, Я. Грицак вважає, що “Україна має невеликий вибір: модернізуватися або стати третьорядною країною. Але український політикум повинен структуруватися за іншим принципом. Не за принципом Схід проти Заходу, а за принципом: прихильники жорсткої лібералізації - проти тих, хто за соціальний захист. Праві проти лівих” ' [5, с. 173].

Те, що українське суспільство неоднорідне, зрозуміло навіть неспеціалістам. Відсутність національної єдності і національної ідеї призвела до появи невирішених проблем. Більше того, за словами М. Рябчука, “в Україні фактично, попри формальне унезалежнення, триває така собі холодна громадянська війна, зокрема і на рівні сумнозвісної “боротьби двох культур”, результати якої поки що важко передбачити” [9, с. 36].

Цікава річ, іронія історії полягає в тому, що, після стількох десятиліть цькувань і переслідувань, після повалення Радянського Союзу, двадцятирічного жевріння комуністичної ідеології, на авансцену вийшов головний ворог соціалізму радянського зразка і нічний кошмар партійних функціонерів - український буржуазний націоналізм (тобто, українські ліберали).

На мою думку, протистояння цих “двох культур” знаходиться в площині боротьби консерватизму і лібералізму. Консерватори воліють повернутися до Радянського Союзу (або його сучасної реставрації). Ліберали обирають вільні ринкові відносини і тяжіють до європейської інтеграції.

Консерватори й досі міркують радянською парадигмою. Їм часто закидають відсутність національної свідомості і вороже ставлення до української державності, а також незнання своїх інтересів і низьку громадянську культуру. Українська національна самосвідомість у них дійсно відсутня, а от свої інтереси вони усвідомлюють чудово.

Радянська система забезпечила таких людей певним набором благ - соціальних гарантій, роботи, доступу до суспільних благ. Можна багато сперечатися про якість життя радянських людей, але справа не в тому. Одних це цілком влаштовувало, а для групи партійних функціонерів умови життя були досить пристойними. Як писалося в старому шкільному підручнику, в Радянському Союзі була витворена витончена, прихована соціальна нерівність. Звісно, що велика армія номенклатурників мала немалий зиск, який частина з них втратила із досягненням незалежності України. Тим, кому пощастило залишитися при владі або на старих посадах, ідея розбудови незалежної, суверенної, демократичної, правової української держави в кращому випадку була байдужа. Все, що їх цікавило, - це можливість і надалі отримувати від держави всі пільги і блага - все рівно, чи від радянської, чи від української. Тому їх першим завданням було законсервувати такий стан речей.

М. Рябчук має своє бачення пострадянської еліти: “Зрозуміло, що ці “еліти ” не зацікавлені ані у формуванні модерної нації, сама ідея якої передбачає беззастережну рівність усіх перед правом, ані в появі громадян та, відповідно, громадянського суспільства, здатного їх ефективно контролювати. Феодальні “еліти ” зацікавлені у покірних підданих, якими можна легко маніпулювати й за допомогою яких можна успішно легітимізувати перед міжнародним співтовариством свою кланову-корпоративну владу на імітаціних виборах. Громадянське суспільство як основа модерної нації є головним їхнім ворогом. Тож зусилля усіх самозваних постсовєтських “еліт” послідовно спрямоване на його знищення - через юридичні обмеження та поліційні репресії, через пропагандистську дискредитацію та маргіналізацію, а головне - через системні й систематичні утиски малого і середнього бізнесу як економічної бази антифеодального “третього стану”, основи новочасного громадянства та, відповідно, політичної нації” [9, с. 230-231].

Саме колишня партноменклатура організувала українське суспільство за принципом клієнтельно- ієрархічної моделі феодального суспільства. Здавалося б, така архаїчна форма суспільного устрою в ХХ столітті просто не має права на існування. Але там, де головним рушієм є приватний інтерес, можливо все. Для певної частини українського населення вона є досить зручною. По-перше, для так нової еліти, яка спромоглася за роки незалежності не тільки зберегти свої статки і вплив, а й примножити їх. По-друге, для її армії чиновників, бюджетників, пільговиків та ін., яким перепав мінімум із грандіозного переділу колишньої соціалістичної власності, але цей мінімум для них цілком прийнятний. Ці громадяни настільки звикли до різноманітних дотацій і виплат, що вбачають у зміні соціально-економічних відносин пряму загрозу для себе. Вони є ворогами лібералізму, адже реально потерпатимуть від нього.

Мої міркування підтверджуються соціологічними дослідженнями Є. Головахи: “Український шлях подолання інституціональної подвійності досі не досяг успіху, оскільки пов'язаний зі спробою національного самоствердження, що включає дуже суперечливі складові - ідеологію “європейськості”, готовність протистояти автократії в поєднанні із психологічним ізоляціонізмом і традиціоналізмом. Українське суспільство ще є дуже традиційним, воно ще дуже несучасне - від залишкових патріархальних відносин у родині до непотизму на вищих щаблях влади. Натомість подвійна інституціоналізація для України є феноменом тимчасовим і таким, що гальмує процес демократичної трансформації суспільства. Він зумовлює рольову, нормативну й інфраструктурну переобтяженість інституціонального простору і постійно відтворює почуття соціальної безпорадності й незадоволеності соціальним становищем у більшості людей. Їхня згода жати за умов подвійного інституціонального навантаження є радше вимушеною і зумовленою особливостями соціально-культурного типу “homo postsoveticus”, історичний досвід якого і досі побоюється остаточної відмови від колишньої інституціональної системи, а новий пострадянський досвід свідчить про безперспективність сучасного інституціонального порядку” [3, с. 50-51].

З іншого боку, українець прозахідний - носій ідеології лібералізму: активний, самодостатній і відносно незалежний від держави. Так званий середній клас. Не можу погодитися із твердженнями, що ця нова для українців ментальність виникла і розвивалася у часи незалежності. На мою думку, незалежність дала таким людям можливість проявити себе. Це ті ж “українські буржуазні націоналісти” (письменники, підприємці, науковці, політичні і громадські діячі, інтелігенція), які були винищені більшовиками у 20-30-ті роки ХХ ст., а в подальшому, вже за часів хрущовської “відлиги” або брєжнєвскього “застою” змушені були “залягти на дно” і почали активно проявляти себе за горбачовоської “перебудови”. В них радянська держава небезпідставно бачила загрозу для свого існування. Адже розвинутий середній клас - це основа громадянського суспільства, яке спроможне протистояти державі.

Висновки і перспективи подальших досліджень. В незалежній Україні сформувались дві культури - консервативна і ліберальна, прихильники традиціоналізму проти лібералізації. Виходячи із першого закону діалектики (єдність і боротьба суперечностей), зіткнення між ними є неминучим.

Таким чином, 23 роки української незалежності доцільно розглядати як перехідний, трансформаційний етап - від формального проголошення незалежності до її реального здобуття, вестернізації, розбудови громадянського суспільства і демократії.

Якщо продовжувати розглядати період 19912013 років як процес трансформації, можна запропонувати розділити його на етапи:

1. Національно-культурницький (1989-1991).

2. Політичний (1991-2004).

3. Соціально-економічний (2004-2013).

Список використаних джерел