Історія та механізми збалансування репрезентації гендерів: від маскулінізації влади до рівного представництва

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІСТОРІЯ ТА МЕХАНІЗМИ ЗБАЛАНСУВАННЯ РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ ГЕНДЕРІВ: ВІД МАСКУЛІНІЗАЦІЇ ВЛАДИ ДО РІВНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА

The article substantiates the existence of gender representation disbalance in government agencies of Ukraine and other countries. It describes history of actions and mechanisms for involving women in decision-making process.

Keywords: gender representation, gender disbalance, gender equality, equal rights and opportunities, government agencies, political parties, feminism, masculinization of power, gender quota.

Майже в усіх країнах жінки становлять більше половини населення, але в органах влади рівень їх представництва є низьким. За даними ООН, у 2010 р. жінки займали лише 16 % міністерських крісел у всіх державах [25, с. 1]. Крім того, жінки складають 21,3 % від усіх парламентарів світу [13].

Згідно з нормативним підходом, жінки повинні бути представлені на рівні з чоловіками та мати доступ до ресурсів і механізмів впливу, адже вони становлять половину населення. Постає питання, якщо жінки разом із чоловіками спускаються та працюють у шахтах, то чому вони не можуть бути залученими на рівні з чоловіками до процесу прийняття рішень? Тим паче, що в наш час жінки та чоловіки мають однаковий рівень освіти, права та свободи.

Мета дослідження - розглянути рівень гендерного представництва в органах державної влади, історію дій та механізми, спрямовані на збільшення кількості жінок у них.

В Україні дослідженням гендерної політики займаються Т Мельник, С. Оксамитна, О. Пла- хотнік, М. Скорик, М. Майор, О. Венгер, Т Мар- ценюк, Л. Смоляр, Л. Кобелянська, С. Плотян, Н. Лавриненко, О. Іващенко, О. Кісь, Є. Луценко та ін. Серед іноземних дослідників проблемі гендерного представництва присвячено праці С. Керрол, Б. Фредерік, І. Чєкалової, Е. Макдоналд, М. Верлоо, Е. Ломбардо, П. Майєр та ін.

Станом на травень 2014 р., найбільшу кількість місць у парламентах жінки мали в Руанді (63,8 %), Андоррі (50 %), на Кубі (48,9 %), Швеції (45 %), ПАР (44,8 %), Сейшельських островах (43,8 %), Сенегалі (43,3 %), Фінляндії (42,5 %), Нікарагуа (42,4 %), Еквадорі (41,6 %). Відсутні жінки в парламентах Мікронезії, Палау,

У рейтингу найвпливовіших людей планети видання Forbes із 72 осіб лише 9 жінок (12,5 %). Це канцлер Німеччини Ангела Меркель (5 місце), президент Бразилії Ділма Роусефф (20), президент Індії Соня Ганді (21), очільниця МВФ Крістін Лагард (35), президент Південної Кореї Пак Кін Хе (52), бізнес- леді Вірджинія Рометті (56), директор ВООЗ Маргарет Чан (59), редактор New York Times Джил Абрамсон (68), заступник очільника Ради керівників Федеральної резервної системи США Дженет Йеллен (72) [10]. Як бачимо, на світовій арені теж існує значний дисбаланс у залученості жінок. У сотні найвпливовіших жінок переважна більшість із них займаються бізнесом чи політикою. Зазначимо, що в рейтингу впливових жінок немає жодної представниці пострадянського простору, тоді як представленими є й мусульманки, про дискримінацію чиїх прав постійно говорять у світі [14]. Крім того, наскільки справедливим є складати рейтинг найвпливовіших жінок, адже рейтинг найвпливовіших чоловіків окремо не складають. Жінок ніби виділяють в окрему групу, касту.

Міжнародна організація “Social Watch” у 2012 р. провела масштабне дослідження, у якому визначала індекс тендерної рівності в різних країнах світу. У ньому враховувалися рівень доступу до освіти та освіченості серед чоловіків і жінок; рівень доходу та залучення на ринок праці; доступ до найвищих посад і політичної сфери.

Світовий економічний форум (World Economic Forum) з 2006 р. представляє звіт щодо гендерної рівності The Global Gender Gap Report. Індекс звіту показує рівень гендерного розриву в таких сферах суспільства, як економіка, політика, освіта та охорона здоров'я. Загалом індекс має показати рівень доступу гендерів до благ у цих сферах. За даними The Global Gender Gap Report 2013, найкращі результати знову у Скандинавських країн: Ісландія (1 місце), Фінляндія (2), Норвегія (3), Швеція (4), Данія (10). Також у десятку найкращих входять Філіппіни, Ірландія, Нова Зеландія, Данія, Швейцарія. Найгірші показники в Ємену, Пакистану, Чаду, Сирії, Мавританії, Кот д'Івуару [7, с. 8-10].

20 грудня 1952 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про політичні права жінок задля зрівнювання положення жінок і чоловіків. Проголошувались такі принципи стосовно жінок: право голосувати на виборах; право бути обраними до будь-яких виборних органів влади; можливість на рівні з чоловіками обіймати посади в суспільно-політичних інститутах [21].

7 листопада 1967 р. прийнято Декларацію про ліквідацію дискримінації по відношенню до жінок. У ній висловлювалася думка, що повноцінний розвиток, благо всього світу вимагають максимальної участі жінок на рівні з чоловіками в усіх галузях. Цим документом дискримінацію жінок було прирівняно до дискримінації всього людства [16].

18 грудня 1979 р. прийнято Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації відносно жінок, у якій було визначено поняття «дискримінація відносно жінок» [20].

На четвертій Всесвітній конференції щодо становища жінок у Пекіні 4-15 вересня 1995 р. прийнято Пекінську декларацію та Платформу дій. У них визнано, що рівність участі жінок у політичному житті відіграє роль певного інструменту, без якого неможливе реальне врахування фактора рівності при формуванні державної політики. Рівноправна участь жінок у політичному житті впливає на становище жінок у соціумі [18, с. 181-195].

8 вересня 2000 р. ООН прийнято Декларацію тисячоліття, де проголошувалися головні цінності, які матимуть фундаментальне значення для міжнародних стосунків у ХХІ ст. Зокрема, ними є свобода, рівність, солідарність, толерантність, повага до природи, спільні обов'язки. Виходячи з них, виводяться такі головні цілі країн-членів ООН, які мусять бути досягнуті до 2015 р.: мир, безпека та роззброєння; розвиток і викорінення бідності; охорона навколишнього середовища; права людини, демократія та добре управління; захист вразливих верств населення; задоволення особливих потреб Африки; зміцнення ООН. Одним із завдань пункту «Права людини, демократія та добре управління» є боротьба проти всіх форм насилля стосовно жінок і виконання Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок. Дотичним до теми цього дослідження є також завдання досягти відкритості політичних процесів, створення умов для справжньої участі в них усіх громадян у всіх країнах-членах ООН [17]. Одним із результатів цієї програми стало встановлення квоти для жінок у парламенті Киргизстану в 30 %. До того в цьому законодавчому органі не було жодної жінки, а в міністерстві - лише одна. Зараз у Киргизстані найбільше представництво жінок в органах державної влади серед усіх країн Центральної Азії [25, с. 3].

Коли у 1979 р. депутатів до Європарламенту почали обирати, серед 410 депутатів було всього 68 жінок (16,6 %). Після кожних наступних виборів кількість жінок у Європарламенті збільшувалася і зараз становить 35,1 % - 265 депутатів із 736. Найбільше жінок у Європарла- менті серед представників Фінляндії, Словенії та Естонії, жодної - від Мальти. З 11 віце-президентів Європарламенту - 3 жінки. Із 9 ліде- рів/співлідерів парламентських груп - 2 жінки. Серед голів комітетів - 9 жінок і 14 чоловіків [12, с. 6-11].

Починаючи з 1980-х років інститутами Європейського Союзу проводиться активна робота задля залучення жінок у процес прийняття рішень на найвищому рівні. Євросоюз шукає вирішення цих проблем у впровадженні системи квот, зміні виборчого законодавства та традиційного поділу праці, моніторингу прогресу жінок у політиці [3, с. 1-29]. Завдяки цьому відбувається повільне, але постійне зростання представництва жінок у різних структурах та інституціях ЄС, тоді як, наприклад, у колишніх соціалістичних країнах демократизація супроводжується маскулінізацією парламентів [2, с. 79-109].

На відміну від західних країн, Україна робить ще тільки перші кроки задля зрівняння гендерного представництва в органах влади. Ст. 24 Конституції України говорить, що «громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям» [22]. Сформульовані в Конституції України права людей не знаходять повного відображення в реальному житті.

Крім того, важко говорити про рівність прав і можливостей жінок і чоловіків, враховуючи, що представництво жінок у органах державної влади України надзвичайно низьке. Зокрема, у Верховній Раді України VII скликання всього 45 жінок, що становить 10 % від загальної кількості депутатів, що є історичним максимумом за весь час незалежності України. Найменше жінок було в українському парламенті І скликання - 11 (2,4 % від загальної кількості). У Верховну Раду VII скликання найбільше жінок потрапило як кандидати від Комуністичної партії України - 25 %, а найменше, не враховуючи позафракційних, у ВО «Свобода» - лише 5,5 % [24].

За даними Inter-Parliamentary Union на травень 2014 р., Україна посідає 125 місце серед країн світу за представництвом жінок у законодавчих органах влади, що найменше серед пострадянських країн. Найближчою до України є Вірменія (10,7 %).

В уряді Миколи Азарова, призначеному в грудні 2012 р., було лише 3 жінки з 23 осіб. У Кабінеті Міністрів Арсенія Яценюка всього одна жінка - міністр соціальної політики [19]. Складно говорити про перспективи збільшення представництва жінок в органах державної влади в Україні за ситуації, коли очільники держави заявляють, що місце жінки на кухні.

Нині у Верховній Раді діє два міжфракційні об'єднання, метою діяльності яких є сприяти забезпеченню тендерної рівності, збільшення представництва жінок в органах державної влади та їх впливу на процеси в житті країни, захист прав і репрезентація інтересів українських жінок. Перше об'єднання - це «Рівні можливості», створене за сприяння громадської організації Національний демократичний інститут міжнародних відносин (США). Серед його членів І. Геращенко, О. Кондратюк, М. Княжицький, О. Кужель, М. Матіос, Л. Оробець, Р. Павленко, Ю. Стець, Б. Тарасюк, М. Томенко та ін. [23]. Воно мусило об'єднати представників різних політичних сил задля спільного вирішення ген- дерних проблем. Утім, через політичні питання та суперечки депутати від Партії регіонів вийшли з «Рівних можливостей», і було утворено об'єднання «Рівноправ'я» на чолі з Іриною Бережною, до якого ввійшли представники Партії регіонів, а також позафракційні депутати [15].

У рейтингу гендерної рівності в різних країнах світу організації “Social Watch” поміж 134 країнами, які вивчались, Україна отримала 69 балів зі 100. Аналогічний результат мають Беліз, Бурунді, Перу, Сінгапур [6]. За даними The Global Gender Gap Report 2013, Україна за рівнем гендерної рівності посідає 64 місце у світі (63 - Киргизстан, 65 - Таїланд) [7, с. 8].

На початку 80-х років ХХ ст. відбулося впровадження політики гендерного мейнстримінгу, за якої гендерна тематика популяризується на всіх рівнях державної політики та в усіх сферах суспільного життя. У цей час феміністки стали активними політичними акторами (фемінізм - жіночий рух за зрівняння жінок у правах із чоловіками та відповідні дії з прав жінок, що грунтуються на уявленнях про правову рівність статей [25]). Жінки в політичних партіях почали вимагати рівності з чоловіками в прийнятті рішень. Справжній прорив стався, коли рівне представництво гендерів стало важливим пунктом і для жінок-політиків, і для партій. У цей період політичні партії були важливим місцем для жіночої активності. У багатьох країнах саме під тиском жінок впроваджувалися квоти, нові системи відбору кандидатів, комітети фінансування жінок при партіях. У відповідь на тиск з боку жінок тендерні питання стали важливою частиною програм партій.

Надзвичайно разючі зміни відбулися у Скандинавських країнах. Феміністки Норвегії одними з перших апелювали до інтеграції жінок у партійну структуру як стратегії посилення партій. Що важливо, цей процес відбувався від нижчих рівнів влади - місцевих виборних органів - до вищих. У 1960-х роках у парламенті Норвегії жінки становили менше 10 % депутатів, а нині ця країна є одним із лідерів із представництва жінок у виборних органах влади. Зовсім іншою виглядає ситуація у Великій Британії, де проблемі гендерного дисбалансу почали приділяти увагу лише в 1990-х роках і довгий час представництво жінок залишалося на рівні 10 %.