Інституалізація парламентської опозиції в умовах системного конфлікту як чинник легітимації політичної влади

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інституалізація парламентської опозиції в умовах системного конфлікту як чинник легітимації політичної влади

Артішевський А.Е.

Анотація

На основі порівняльного аналізу становлення та розвитку основних концепцій інституціоналізму обгрунтовується прагматизм інституціоналізму раціонального вибору. Інституалізація парламентської опозиції розглядається як чинник легітимізації політичної влади або як інституційна легітимність.

Ключові слова: інституціоналізм, історичний інституціоналізм, інституціоналізм раціонального вибору, соціологічний інституціоналізм, політична влада, парламентська опозиція, інституційна легітимність.

Інституціоналізм є своєрідним напрямом в економічній науці. Його своєрідність полягає у тому, що прихильники інституціоналізму аналізують не лише економічні проблеми, а й пов'язують їх з проблемами соціальними, політичними, етичними, правовими тощо. У другій половині XX ст. значного поширення набули так звані теорії "трансформації" капіталізму.

В межах даних теорій виникла концепція "соціального партнерства". Зачатки її з'явилися ще в кінці XIX ст., коли соціал-реформісти почали розробляти різні системи "участі робітників в капіталістичних прибутках". З обгрунтуванням цієї ідеї виступили французький економіст і соціолог Г. Арон, німецький економіст Е. Гауглер, американський економіст Дж. Гелбрейт та інші. Вони намагалися довести, що в сучасному капіталістичному суспільстві докорінно змінилось становище робітників, зникли класові суперечності і класові конфлікти. Така зміна обумовлена посиленням економічної та соціальної ролі держави, зростанням числа великих корпорацій, наданням робітникам певного комплексу соціальних гарантій.

Основи концепції "колективного капіталізму" були закладені ще в 30-ті рр., коли американські економісти Г. Мінз і А. Берлі висунули ідею про те, що акціонерні підприємства є вже не приватними, а колективними. Ця концепція має багато спільного з теорією "народного капіталізму". Важливою складовою обох концепцій є теорія "революції управління". Зокрема, Г. Мінз стверджує, що "власність і контроль відокремились і перебувають у різних руках".

У концепції "колективного капіталізму" беруться до уваги тільки кількісні показники (розміри корпорацій) і ігнорується їх соціально-економічний зміст. Велика корпорація, де працюють тисячі робітників і службовців, використовуються мільярди доларів капіталу, на думку Г. Мінза і А. Берлі, перестала навіть приблизно відповідати як "старій юридичній моделі власності", так і економічній моделі "атомістичної фірми в умовах конкурентного ринку". Така корпорація у відношенні до суспільства стала соціальним інститутом, соціальною силою, що забезпечує розв'язання суспільних проблем.

Теорія "народного капіталізму" виникла у 50-х рр. в США складається з теорії "демократизації капіталу" або "дифузії власності"; теорії "управлінської революції"; теорії "революції доходів". Її обгрунтували: А. Берлі, М. Надлер, С. Чейз, Дж. М. Кларк, М. Сальвадорі та інші.

Дифузія власності полягає в тому, що розвиток капіталізму поступово змінює структуру капіталістичної власності. Капіталізму доби вільної конкуренції притаманна індивідуальна приватна власність, сучасному капіталізмові властива різноманітність форм власності: індивідуальна, акціонерна, монополістична, державна.

Прихильники "управлінської революції" стверджують, що з розвитком акціонерних товариств влада капіталістів-власників слабшає або зовсім зникає і замінюється владою найманих управлінців-менеджерів. Вони є "довіреними особами народу" і керуються не мотивами прибутку, а суспільними інтересами. З обгрунтуванням цієї концепції виступили американські економісти А. Берлі, Дж. Бернхем, П. Дракер та інші. Ця теорія відображає реальні процеси в розвитку капіталізму: відокремлення капіталу-власності від капіталу-функції, розмежування власності й управлінської діяльності. З ростом обсягів виробництва, з виникненням акціонерних товариств капіталісти стали доручати керівництво найманим працівникам. Наведені концепції "трансформації капіталізму" не вичерпують усього їх розмаїття. Посилення втручання держави в економічне життя, зростання її ролі у вирішенні соціальних проблем привели до появи майже аналогічних теорій "плюралістичної економіки", "держави достатку", "держави загального добробуту", "суспільства високого масового споживання" та ін.

Стаття Джеймса Гаррі Марча і Иохана Ольсена "Новий інституціоналізм: організаційні чинники у політичному житті" [1, р. 734-749] ознаменувала інституційний поворот у політичній науці і визначила новий напрямок дослідження політичних інститутів, до вивчення відносин між інституціональними характеристиками і політичною дією. Основні різновиди нового інституціоналізму - це історичний інституціоналізм, інституціоналізм раціонального вибору і соціологічний інституціоналізм, супроводжувані дескриптивною, порівняльною, організаційною версіями інституційного підходу. Появу різних видів інституціоналізму пояснюють відмінностями в концептуалізації інституційного контексту (тобто культури, права, держави і т.д.) і його походженням (синхронному, діахронічному, індивідуальному або колективному і т.д.). Інституційний поворот охопив багато соціальних наук - соціологію, економіку, політичну науку, юриспруденцію, психологію, антропологію [2].

Найбільш характерні зміни - це зближення історії, антропології та культурології, а також рух політичної науки у бік економіки як математизованої сфери знання. Як наслідок, багато політологів нині вважають що математична формула - головна прикмета справжньої науки. Зростання нового інституціоналізму в політичній науці стало свого роду аналогом "культурного повороту" в історії або підйому "нового історизму" в літературознавстві [3, р. 121-141]. Зокрема, реагуючи проти переважаючого погляду на демократичні уряди як посередників між конкуруючими соціальними інтересами, дослідники почали "вважати державу" як сукупність інститутів, які структурують політичний конфлікт. В кінці 1970-х років Теда Скокпол прийшла до висновку, що революції породжуються не повстаннями знизу, а зламом структури зверху [4]. Нова школа була названа "історичним інституціоналізмом". інституціоналізм прагматизм політичний

В цей же час прихильники теорії раціонального вибору, зайняті моделюванням політики на основі припущень про раціональні дії, почали включати інститути у свій аналіз. Політика стала розглядатися як набір дилем колективної дії, а політичні інститути, як інструменти для їх вирішення. Обидва напрямки інституціоналізму підштовхнули політичну науку ближче до економіки, причому їх інтеграція йшла при опорі на теорію ігор і по шляху перетворення Homo politicus в Homo economicus. Нова "позитивна політична економія" стала "сферою застосування" методів економіки до проблем політичного життя. У свою чергу, історичні інституціоналісти звернулися до вивчення політичної економії як сфери, структурованої капіталом, працею і державою, політичні компаративісти перетворилися в "нових політекономів" [5,р. 117-147].

Незважаючи на різні теоретико-методологічні акценти, усі напрямки інституціоналізму близькі в тому, що переваги виражаються не атомізованими, а агрегованими інститутами. Отже, колективні рішення не є простою сумою індивідуальних рішень, а формуються під організаційним тиском; інститути впливають на напрямок агрегування. Для інституціоналізму раціонального вибору мова йде про рівновагу переваг, про консолідацію інституційної легітимності в мінливому середовищі [6, р. 5-34].

На думку Філіпа Селзника у розвитку історичного інституціоналізму та інституціоналізму раціонального вибору найбільш близьким до вихідного задумом інституційної політології є соціологічний інституціоналізм. Марч і Ольсен оновили розуміння інституту як порівняно стійкого набору правил, вкорінених у структурах значень і ресурсах, які відносно інваріантні при зміні конкретних індивідів і порівняно стійкі до особливих переваг і очікувань індивідів до мінливих зовнішніх обставин. Конститутивні правила спрямовують відповідну поведінку для конкретних суб'єктів у конкретних ситуаціях, вони вкорінені в ідентичності, - спільні цілі надають напрямок і зміст поведінки, пояснюють, виправдовують і легітимізують поведінкові коди, створюють можливості для дій [7]. Марч і Ольсен виступили проти найбільш поширених чверть століття тому уявлень про політику.

"Нові інституціоналісти" відмовилися від розуміння політики як лише відображення суспільства (контекстуалізм) або макроагрегованого результату індивідуальних дій (редукціонізм); від визначення політичної діяльності тільки як процесу прийняття політичних рішень і розподілу ресурсів (інструменталізму) або як розрахунку корисливої поведінки (утилітаризм), від розгляду політичних інститутів як результату єдино можливої ситуативної рівноваги (функціоналізм). Марч і Ольсен особливо підкреслили ендогенний і соціально-конструктивний характер політичних інститутів.

Тому увага до соціального конструктивізму при політико-інституційному аналізі виглядає цілком природнім, оскільки означає і повернення культури в політичні дослідження; соціальне конструювання реальності виникає з традиції феноменологічної соціології Альфреда Шюца і отримує розвинуте теоретичного обгрунтування. Жоден інститут не є унітарним, тому і оцінка не може бути моністичною.

Щоб пояснити інституційні зміни, необхідно доповнити новий інституціоналізм, зосереджений на ідеях, з дискурсивним підходом. Дискурсивний ендогенний інституціоналізм, пояснює зміни зсередини, показуючи, як ідеї реальних індивідів дискурсивної взаємодії будують і реконструюють свій вибір та напрямок дій. Навпаки, історичний інституціоналізм пояснює зміни зовнішніми причинами, приймаючи запропоновані напрямки дії і спостерігаючи, як вони реалізуються протягом часу.

Неоінституціональна політична філософія зосереджується на принципах, а не на інститутах, вводить політичну філософію в рамки етичних норм. Критичний інституціоналізм, як і сучасний неоінституціоналізм, виник в епоху зміни капіталістичного режиму, в період економічної дестабілізації і швидких змін. Це легітимний вид правління в якому органічно вписується структурна опозиція, формує "електронний уряд"; організаційна легітимність, на думку деяких дослідників, важливіша ефективності [8, р. 147-160].

Розвиток інституційної культури через етапи хабітуалізаціі, об'єктивації і седиментації, що означає формування легітимності політичної влади, залежить від конструктивної співпраці опозиції, коли вона налаштована на створення альтернативних проектів законодавчих актів з виключенням можливості проявів корупційної складової. Децентралізація регіонів, децентралізація наукової та культурної діяльності на засадах розбудови та модернізації відповідних галузей, зменшення адміністративної складової, запровадження новітніх технологій адміністрування - мають стати умовами функціонування політичної влади. Діяльність структурної опозиції покликана створювати закони в межах вищезазначених умов відтворення моделі політичної влади. Організаційна модель конструктивної діяльності виявляється важливішою за проблему, як об'єднати стабільність та інноваційність інституційних порядків; організаційні чинники, які знімають протиріччя між правлячою політичною владою і опозицією шляхом інституалізації опозиції.

Сучасні політичні еліти значною мірою сформувалися і закріпилися на владних позиціях, виробили сучасні механізми збереження влади і її передачі, водночас, соціальна невизначеність підвищує роль персональних мереж у взаємодії еліт і корупції як специфічного інституту.

Після президентських виборів 1999-2000 рр., в українському парламенті була створена пропрезидентська парламентська більшість. У Верховній Раді були зареєстровані законопроекти про внесення змін до Конституції України, які вперше передбачали закріплення в Основному Законі поняття парламентської більшості. Після цього на розгляд Верховної Ради було внесено низку законопроектів, спрямованих на врегулювання статусу парламентської меншості (опозиції), які не були прийняті. Фактично інститут влади став монітарним, що створило конфронтацію влади і опозиції. Представники більшості не визнають існування меншості, як впливової політичної сили, а меншість не пропонує альтернатив, популістично продовжує критикувати дії уряду, більшості та Президента України. Інституалізація опозиції як паралельної структури управління державою відбулася під час помаранчевої революції та під час революції гідності. Щоб в майбутньому трансформуватися в правлячу політичну силу. Відповідно опозиція не інституалізувалася, як і не відбувся конструктивній діалог між опозицію і правлячою політичною владою. Ознака демократичної держави правляча коаліція и конструктивна інституалізована опозиція, яка працює згідно конституційних норм і чинного законодавства.

Список використаних джерел

1. March J. G., Olsen J. Р. The new institutionalism: Organizational factors in political life // American political science review. - Wash., D.C., 1984.-Vol.78,N3.-P.734-749.

2. Richerson P. J., Boyd R. Institutional evolution in the Holocene: the rise of complex society // The origin of human social institutions / Ed. by W. G. Runciman. - Oxford: Oxford univ. press, 2001.

3. Hall P. The dilemmas of contemporary social science // Boundary 2. - Binghamton, N.Y., 2007.-Vol.34, N3. - P.121-141.

4. Skocpol T. States and social revolutions. - Cambridge: Cambridge univ. press, 1979; Bringing the state back in / Ed. by Evans P., Rueschemeyer D., Skocpol T. - Cambridge; N.Y.: Cambridge univ. press, 1985.

5. Pontusson J. From comparative public policy to political economy: Putting political institutions in their place, and taking interests seriously // Comparative political studies. - Beverly Hills, Calif.; L., 1995.-Vol.28, N1. - P.117-147.

6. Immergut E. The theoretical core of the new institutionalism // Politics and society. -Los Altos, Calif., 1998. - Vol.26, N1. -P.5-34.

7. March J.G, Olsen J.P Elaborating the "new institutionalism" // Centre for European studies. Working paper N11, March 2005. - Oslo: Univ. of Oslo. - Mode of access: http://www.arena.uio.no.

8. DiMaggio P. J, Powell W. W. The iron cage revisited: Institutional isomorphism and collective rationality in organizational fields // American sociological review. - Menasha, Wis., 1983. - Vol.48, N2. - P.147-160.

Размещено на Allbest.ru