Політико-правові механізми формування і збереження об’єктів нерухомої культурної спадщини ЮНЕСКО в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність дослідження. Збереження культурної і природної спадщини - один із ключових елементів гуманітарної політики будь-якої цивілізованої держави та основа самоідентифікації нації. Особливо це актуально для країн, що зіштовхнулися із кризою та напруженістю, мають перехідну економіку і перебувають в постконфліктній ситуації. У такому випадку пожвавлення культури, охорона і збереження культурної спадщини мають неабияке значення для створення умов регенерації шляхом забезпечення національної ідентичності, міцного миру та сталого розвитку.

Актуальність дослідження політико-правових механізмів формування і збереження пам'яток культури посилилася у зв'язку із кризовою ситуацією в якій опинилася Україна, частина території якої окупована Російською Федерацією. Це спонукає до переосмислення державної політики в цілому і її гуманітарної складової зокрема. Нинішня ситуація в Україні загрожує насамперед фізичному існуванню пам'яток культурної спадщини місцевого, національного і всесвітнього значення. Доля об'єктів матеріальної та нематеріальної спадщини, включених до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО (Херсонес Таврійський та його Хора) та об'єктів, що перебувають у Tentative List (Попередній список) ЮНЕСКО (Бахчисарайський палац кримських ханів, комплекс пам'яток Судацької фортеці та ін.), що знаходяться на території Криму є невизначеною, як і доля самого півострова. Оскільки міжнародна спільнота і Україна не визнає анексії Криму, відповідальність за охорону цих об'єктів залишається за Україною. Цей факт зумовлює потребу в удосконаленні державної політики і законодавства відповідно до міжнародних стандартів задля надійного збереження спадщини.

Охорона культурної спадщини є іманентною рисою гуманітарної складової принципів розвитку демократичного суспільства. Тому виняткового значення набуває необхідність ідентифікації стану у сфері охорони спадщини в Україні в умовах реформування державної системи, інтеграції до європейського співтовариства, а також визначення ролі держави у формуванні політики охорони спадщини відповідно до світових вимог на основі запозичення європейського досвіду. Вагому роль відіграє імплементація норм і правил міжнародних організацій у вітчизняне законодавство та аналіз досягнень, прорахунків і помилок у державній політиці, їх наслідки для формування якісної галузі збереження спадщини.

Нормативні рамки ЮНЕСКО служать унікальною глобальною платформою для міжнародного співробітництва та діалогу. Вони встановлюють цілісну систему управління культурою в рамках підходу, що ґрунтується на правах людини, опирається на загальні цінності, взаємні зобов'язання, повагу до культурного розмаїття, вільний потік ідей і колективну відповідальність. Дотриманням вимог конвенцій, різноманітних рекомендацій, декларацій та міжурядових програм ЮНЕСКО залучає держави до співпраці на міжнародному рівні, сприяючи, тим самим, інклюзивному управлінню, спільному використанню знань і передового досвіду на рівні політики.

Вищезазначене актуалізує теоретичне дослідження проблем, шляхів і перспектив дотримання міжнародних вимог щодо практичних заходів збереження культурної спадщини в Україні, удосконалення її політико-правових засад.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане у рамках комплексної науково-дослідницької роботи кафедри міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича «Суспільно-політичні проблеми сучасних міжнародних відносин» (0112U000318).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є здійснення комплексного політологічного дослідження політико-правових механізмів формування і реалізації політики охорони культурної спадщини ЮНЕСКО в Україні.

Визначення мети дослідження зумовило необхідність вирішення таких дослідницьких завдань:

- на основі опрацювання міжнародних нормативно-правових актів і документів міжнародних організацій визначити основні критерії і напрями удосконалення національної системи охорони культурної спадщини та шляхи імплементації основних міжнародних документів у національне законодавство;

- простежити принципи політики і формування національних моделей збереження культурної спадщини окремих європейських країн, особливості та проблеми впровадження їх досвіду в Україні;

- охарактеризувати вимоги, рівень ефективності, основні недоліки, перспективи розвитку, шляхи поліпшення політики державних органів виконавчої влади, міжнародних урядових і неурядових організацій у галузі охорони спадщини;

- аргументувати необхідність створення ефективної державної системи охорони культурної спадщини на основі міжнародних стандартів і європейського досвіду з урахуванням національної специфіки;

- проаналізувати регіональні особливості охорони культурної спадщини ЮНЕСКО, співвідношення національних та регіональних проблем і здобутків;

- окреслити процедуру номінування та шляхи удосконалення управління об'єктами Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в Україні та системи охорони культурної спадщини в цілому.

Об'єктом дослідження є охорона і збереження об'єктів культурної спадщини ЮНЕСКО в Україні.

Предметом дослідження є визначення політико-правових механізмів формування і збереження об'єктів нерухомої культурної спадщини ЮНЕСКО в Україні.

Методи дослідження. Специфіка об'єкта і предмета дослідження визначили необхідність комплексного використання низки підходів і методів, які забезпечили дослідження концептуальних засад політико-правових механізмів щодо збереження культурної спадщини ЮНЕСКО в Україні. В основу даних підходів і методів дослідження покладено принципи наукової об'єктивності і системності, загальну теорію наукового пізнання суспільно-політичних явищ, що дали змогу дослідити ґенезу політико-правових механізмів зазначеної проблеми.

Міждисциплінарний підхід допоміг використати напрацювання знань різних галузей: політології, міжнародних відносин, права, економіки, історії, архітектури і культурології з метою комплексного аналізу окресленої проблеми і вирішення завдань дисертаційної роботи, що зумовило подальшу логіку застосування конкретних методів дослідження.

Основними у межах дисертаційного дослідження є інституційний та системний підходи, що полягають у розгляді ЮНЕСКО як складової інституційної системи ООН з урахуванням її взаємозв'язків з іншими спеціалізованими установами у системі охорони культурної спадщини. Застосування структурно-функціонального підходу дало змогу визначити структурні особливості ЮНЕСКО крізь призму дослідження її головних функцій.

Використання основних пізнавальних принципів методу неоінституціоналізму сприяло становленню співвідношення формальних інституційних функцій і неформальних аспектів діяльності політичних інститутів у процесі реалізації її основних завдань. За допомогою діалектичного підходу розглянуто динамічну і взаємозалежну сукупність рекомендацій, правил і процедур завдяки яким відбувається адаптація сфери охорони і збереження культурної спадщини до нормативних принципів ЮНЕСКО.

На підставі порівняльного методу та методу моделювання визначено низку моделей європейської державної політики у галузі охорони і збереження культурної спадщини, що відповідають міжнародним стандартам ЮНЕСКО. Статистичний метод сприяв виявленню кількісних показників (об'єктів включених до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО) як результат ефективної діяльності місцевої влади у співробітництві з ЮНЕСКО.

Особливості співпраці ЮНЕСКО і України простежено за допомогою проблемно-хронологічного методу та методу аналізу документів, який допоміг опрацювати чимало архівних документів і опублікованих матеріалів нормативно-правового спрямування, що наочно підтвердили вагому роль ЮНЕСКО у формуванні галузі охорони культурної спадщини.

Крім того були застосовані загальнонаукові методи: аналіз, синтез, індукція, дедукція та ін.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена сукупністю поставлених завдань і засобами їх розв'язання. У дисертації здійснено ретельний аналіз політико-правових механізмів формування і збереження об'єктів нерухомої культурної спадщини ЮНЕСКО у межах політичної системи України, визначено сукупність упередження і нівелювання ними. Результатом дисертаційного дослідження є положення, які визначають наукову новизну і конкретизуються у тому що:

Вперше:

- на основі аналізу формування політики України у галузі охорони культурної спадщини простежено співвідношення регіональних і національних чинників у контексті реалізації цієї політики на державному рівні;

- на підставі результатів комплексного дослідження окремих політико-правових механізмів у зазначеній галузі запропонована модель процедури номінування об'єкту до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, яка може використовуватися відповідними інституціями у процесі підготовки номінаційного досьє;

- обґрунтовано авторське бачення практичних заходів щодо охорони, збереження, управління, моніторингу українських об'єктів культурної спадщини ЮНЕСКО відповідно до європейських стандартів, підвищення рівня обізнаності громадськості;

- розроблено алгоритм написання проектної пропозиції щодо створення Міжнародної кафедри ЮНЕСКО зі збереження Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО у Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Наразі відповідна документація перебуває на розгляді у штаб-квартирі ЮНЕСКО у Парижі.

Уточнено:

- зміст основних характеристик культурної спадщини ЮНЕСКО зокрема щодо визначення місця об'єкту нерухомої культурної спадщини ЮНЕСКО у системі відносин Україна-ЮНЕСКО;

- роль України у процесі збереження культурної спадщини ЮНЕСКО відповідно до норм вітчизняного законодавства;

- кількісні параметри українських об'єктів культурної спадщини ЮНЕСКО і об'єктів, що перебувають у Tentative List (Попередній список).

Набули подальшого розвитку:

- окремі конструктивні положення щодо дотримання чітких умов і процедур, окреслених у нормативних документах ЮНЕСКО, Міжнародної ради з питань пам'яток та визначних місць (далі ІКОМОС), Міжнародного центру з вивчення питань збереження і реставрації культурних цінностей (далі ІККРОМ) у контексті збереження об'єктів культурної і природної спадщини ЮНЕСКО в Україні;

- ініціативи щодо необхідності здійснення комплексних моніторингових досліджень охорони і збереження об'єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО на національному і міжнародному рівнях.

Практичне значення одержаних результатів визначається науковою новизною і полягає у можливості їх застосування у науково-дослідницькій, навчальній і прикладній сферах.

Результати дослідження можуть бути використані у навчальному процесі при розробці і викладанні курсів з політології, міжнародних відносин, правознавства, архітектури та у процесі проведення подальших наукових досліджень з питань державної політики у сфері збереження культурної спадщини. Основні положення і висновки дослідження можуть бути запропоновані для використання під час удосконалення нормативно-правової бази з питань охорони культурної спадщини, зокрема славнозвісного Закону України «Про охорону культурної спадщини», який більше п'яти років перебуває у стані розробки і доопрацювання; імплементації європейської нормативно-правової бази галузі охорони спадщини в українське законодавство, а також вироблення алгоритму щодо підвищення рівня практичних заходів з охорони пам'яток культури місцевого і національного значення та об'єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в Україні; прискорення інтеграційних процесів європейської теорії і практики.

Особистий внесок здобувача. Основні наукові положення, висновки і рекомендації зокрема ті, що характеризують наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, отримані дисертанткою самостійно, що відображено у списку опублікованих праць.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні результати і окремі положення дисертаційного дослідження пройшли апробацію на кафедрі міжнародних відносин Чернівецького національного факультету імені Юрія Федьковича та викладені у виступах на міжнародних і всеукраїнських конференціях, зокрема «Актуальні проблеми зовнішньої політики України» (Чернівці, 2013), «Процеси сучасної глобалізації та Україна» (Одеса, 2013), «Людина і суспільство: економічний та соціокультурний розвиток» (Рівне, 2014); засіданнях круглих столів: до 40-річчя від дня прийняття «Конвенції про охорону Всесвітньої культурної і природної спадщини» (Чернівці, 2012), 60-річчя членства України в ЮНЕСКО (Чернівці, 2014), ІV Главківських читаннях (Чернівці, 2014). Здійснена підготовка другого циклу періодичного звіту об'єкта Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО Резиденція митрополитів Буковини і Далмації (Чернівці, 2014) та пакету документів щодо заснування Міжнародної кафедри ЮНЕСКО у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича (Чернівці, 2015).

Публікації. Основні положення і результати дисертаційного дослідження висвітлені у 8 наукових публікаціях, з них 1 - у закордонному виданні.

1. Теоретико-методологічні засади дослідження

Присвячений аналізу наукових праць та джерел з проблематики дисертації, дослідженню природи поняття «культурна спадщина», визначенню основних теоретичних і методологічних засад дослідження в політичній науці, що дозволило автору досягти мети і вирішити поставлені завдання.

У підрозділі 1.1. «Методологічні принципи дослідження політики збереження культурної спадщини в сучасній політичній науці» охарактеризовано і визначено головні методологічні підходи, котрі конституювали академічні дослідження організаційного та інституційного прийняття рішень. Тут варто відзначити насамперед праці Г. Саймона, Ч. Бернарда, Р. Снайдера, Д. Веймера, А. Вінінга та ін. в яких досліджуються основні теоретичні основи: раціональногo (визначає ефективність прийнятих рішень) і поведінкового (окреслює політичну доцільність та здатність проходження прийнятих управлінських рішень) підходів. Зазначені дослідники збагатили теорію прийняття рішень психологічними та соціологічними ракурсами, розмежовуючи «інтуїтивні рішення», «рішення прийняті на припущеннях», «поетапність раціонального прийняття рішень». Серед іншої групи науковців, котрі чітко концептуалізують відмінності між поняттями «прийняття політичних рішень» («decision making») та «формування політики» («policy making») слід виокремити праці Ч. Ліндбдома, Дж. Найнбера, А. Вілдавскі, Р. Нойштадта, Е. Мея, А. Петрова, Ю. Федулова, Л. Сморгунова та ін. Принциповими індикаторами такої відмінності з точки зору цього методологічного напряму є «ресурсний дефіцит», «невизначеність», «направленість на проблему». Теоретико-концептуальну типологізацію прийняття політичних рішень із виділенням окремих їх функціональних фаз здійснив польський дослідник Т. Клементович. Будь-які політичні рішення відповідно до їх функцій необхідно поділити на коло суб'єктів, котрі беруть участь у політичній дії і рівень інтеграції інтересів об'єкта управління чи адресата рішення. У дисертаційному дослідженні зазначається певна обмеженість використання такого функціонального параметру для визначення поняття «прийняття політичного рішення».

Концептуальне обґрунтування методологічного принципу, що термін «культурна спадщина» це водночас «наративне тлумачення надбання минулого», «репрезентативно-візуальний атрибут традиції, культури», «уявність передання культурного спадку нащадкам», «винайдена традиція» міститься у працях Дж. Бордо, Р. Дея, М. Климчука, К. Літла, Д. Лоунталя, Є. Макей, Р. Розальдо, Т. Рейнджера, Е. Хобсбаума, С. Холла.

Понятійний апарат дисертаційного дослідження розмежовує операціоналізовані поняття («культурна спадщина»), теоретичні («культурні цінності», «культурне надбання»), і безпосередньо спостережувані (інструментальні) («пам'ятки історії і культури», «об'єкт культурної спадщини ЮНЕСКО»), обґрунтовує їх термінологічну конотацію. Обрання такого методологічного критерію є важливим тому, що по-перше, конкретні поняття акумулюють науковий інтерес до конкретних аспектів соціокультурної реальності: по-друге, поняття сконструйовані в межах загальної понятійної та теоретичної системи у співвідношенні з іншими соціальними поняттями дають точні, послідовні і чіткі форми їх експлікації (описові та інтерпретативні).

Водночас в дослідженні констатується на відсутності таких точних критеріїв у вітчизняних нормативно-правових актах, що направлені на збереження «культурної спадщини».

Підрозділ 1.2. «Джерельна база дослідження» присвячений аналізу рівня дослідження проблеми у вітчизняній і зарубіжній науковій базі. Вивчення проблематики дослідження зумовило використання різнопланових джерел, що умовно можна поділити на декілька груп: збірники документів, в яких опубліковано різноманітні нормативні акти, накази, положення, звіти, матеріали конференцій; монографії і статті у журналах і збірниках статей; періодика; інтернет-джерела; словники.

Визначено практичну відсутність дослідження цього питання в політичній науці і недостатню обґрунтованість політики охорони і збереження культурної спадщини ЮНЕСКО в Україні.

Вагоме місце займають опубліковані джерела, а саме збірки документів «Україна у міжнародно-правових відносинах», «Правова охорона культурної спадщини», «Охорона культурної спадщини в Україні: збірник нормативних документів», «Міжнародні засади охорони нерухомої культурної спадщини» та ін. Важливу роль під час дослідження відіграли інтернет-портали Центру Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, база даних ІКОМОС та електронна бібліотека ІККРОМ, офіційний веб-портал Ради Європи. На сайті Міністерства Закордонних справ України розміщені матеріали про діяльність Національної комісії України у справах ЮНЕСКО і Постійного представництва України при ЮНЕСКО, що діє у складі Посольства України у Франції.

Обраний для дослідження джерельної бази проблемний підхід дозволив охарактеризувати певні наукові здобутки учених різних галузей суспільно-гуманітарних знань. Основною групою джерел є праці, в яких викладені теорії і погляди науковців, що покладені в основу теоретико-концептуальної бази даної роботи. Визначенню понятійного апарату галузі охорони культурної спадщини, долі культурної спадщини в історії та становленню пам'яткохоронної галузі присвячені наукові, монографічні, дисертаційні дослідження і статті В. Акуленко, В. Вечерського, С. Заремби, С. Кота, О. Нестулі, Л. Прибєги, О. Титової та ін.

Особливої уваги заслуговують дисертаційні дослідження Г. Андрес та В. Литовченко, в яких досліджені проблеми охорони і збереження культурної спадщини з точки зори історичної науки та пам'яткознавства. Міжнародний аспект охорони культурної спадщини висвітлений у роботах М. Богуславського, О. Гриценко, В. Горбика, Т. Катаргіної, М. Федоренко та ін.

Національні і регіональні особливості охорони культурної спадщини досліджувалися у працях В. Малімона, Ю. Опалько, К. Поливач, О. Усенко, Є. Ярошенко та ін. Правову та юридичну основу культурної спадщини в міжнародному та національному праві вивчали Т. Курило, О. Мельничук, С. Пивоварова та ін.

Питанням діяльності міжнародних інституцій у галузі туристичного бізнесу та впливу культурної спадщини на сферу туризму присвячені дослідження В. Корнієнко і О. Малишевої.

Важливе місце посідають дослідження культурної спадщини в науковому доробку закордонних фахівців, зокрема С. Глазера, В. Маїнетті, К. Мануеля, Я. Мінота-Мілікен, Е. Дж. Потожняка та ін.

Проблеми збереження історико-архітектурної спадщини розглядаються у дослідженнях російських науковців Ю. Венедіна, Д. Замятина, М. Кулещової, Л. Лазгієва та Т. Мурован, Ю. Мазурової, Є. Щукіна та ін. Аналізу концепції загальної спадщини людства найбільшу увагу приділили С. Дрожжина, І. Лукашук, В. Малімон та ін.

Важливим джерелом до вивчення проблеми слугували законодавчі акти з питань збереження культурної спадщини міжнародних організацій ЮНЕСКО, ІКОМОС, ІККРОМ, Ради Європи: конвенції, хартії, рекомендації, що визначають основні напрями пам'яткохоронної справи у міжнародному контексті. Вагому роль у процесі дослідження окресленої проблеми відіграли нормативні акти України, зокрема Закони України і підзаконні акти, Укази Президента України, Постанови Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, накази і розпорядження профільних міністерств, матеріали діловодства Державної служби з питань охорони культурної спадщини та ін.

2. Роль ЮНЕСКО у формуванні політики збереження культурної спадщини

Визначено і проаналізовано особливості становлення нормативно-правового забезпечення охорони культурної спадщини, основні принципи політики міжнародних організацій та формування національних моделей у галузі збереження культурної спадщини.

У підрозділі 2.1. «Нормативно-правове забезпечення галузі охорони культурної спадщини» аналізується і обґрунтовується процес формування єдиного міжнародного політико-правового простору в сфері збереження культурної спадщини. Після прийняття Конвенції «Про охорону Всесвітньої культурної і природної спадщини» (1972) ЮНЕСКО та його консультативні організації ІКОМОС та ІККРОМ взяли на себе відповідальність за збереження культурної спадщини. На основі дослідження принципів ЮНЕСКО обґрунтовано, що діяльність організації орієнтована на формування загальних критеріїв і напрямів політико-правових механізмів охорони та збереження Всесвітньої спадщини на міжнародному рівні. Акцентовано увагу на поступовому становленні галузі охорони культурної спадщини, про що свідчить прийняття у 1929 року загальнокультурного Пакту Реріха і подальший розвиток принципів збереження культурної спадщини у Конвенціях ЮНЕСКО.

Доведено, що після Другої світової війни загострилося розуміння культурної спадщини як матеріального надбання людства. Цей факт став поштовхом для політико-правового забезпечення галузі охорони культурної спадщини. Особливого значення набула Конвенція ЮНЕСКО «Про охорону Всесвітньої культурної i природної спадщини», яка й донині залишається основним міжнародно-правовим документом у сфері збереження культурних цінностей. Впродовж наступних років зазначена галузь була доповнена низкою різноманітних конвенцій, хартій та інших документів ЮНЕСКО, Ради Європи і ІКОМОС. Конвенції ЮНЕСКО визнані основою системи, яка регулює охорону культурної спадщини на міжнародному рівні, вони відкриті для підписання і передбачають обов'язковість надання державами-учасницями інформації щодо виконання їх положень. Документи ІКОМОС є невід'ємною складовою міжнародної і національних нормативних моделей, які формують практичну діяльність галузі охорони культурної спадщини. Хоча вони не носять обов'язковий характер, проте мають вагомий рекомендаційний і морально-освітній вплив.

У сучасному світовому співтоваристві ЮНЕСКО, її консультативні організації у сфері охорони культурної спадщини виступають своєрідною міжнародною платформою співробітництва у галузі охорони і використання культурної спадщини з метою сталого суспільного розвитку.

У підрозділі 2.2. «Принципи політики збереження культурної спадщини» проаналізовано основні засади та умови формування практичного механізму охорони і збереження культурної спадщини на основі зазначеної Конвенції.

Акцентовано, що разом із підписанням у 1972 році Конвенції «Про охорону Всесвітньої культурної та природної спадщини» розпочав роботу Комітет Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО (далі КВС), на який покладено основну роботу щодо включення об'єктів як до Tentative List (Попереднього списку) ЮНЕСКО, так і Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, їх моніторингу. Зауважено, що КВС ЮНЕСКО прийняв «Керівні принципи з виконання норм Конвенції про охорону Всесвітньої культурної і природної спадщини», де йдеться про підтримку імплементації Конвенції 1972 року шляхом пояснення і уточнення таких процесів, як включення об'єктів до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО; захист об'єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО; надання міжнародної допомоги в рамках Фонду Всесвітньої спадщини; мобілізація національної та міжнародної допомоги на користь Конвенції 1972 року. Зазначені керівні принципи періодично підлягають перегляду.

Доведено, що здійснення контролю за виконанням вимог зазначеної Конвенції і основну роль у процесі включення об'єктів до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО відіграють консультативні організації ЮНЕСКО - ІКОМОС, ІККРОМ та МСОП (Міжнародний союз охорони природи), які визначають професійні норми практики збереження спадщини. Хартії ІКОМОС є необхідним інструментом розробки законодавства, належного використання фінансів, регулюють питання проведення реставраційних робіт, відтворення пам'яток тощо.

У підрозділі зазначається, що саме ЮНЕСКО, ІКОМОС, ІККРОМ та МСОП сформували основні вимоги щодо збереження спадщини, загрозою якої нерідко виступають політичні та економічні чинники.

Аналіз принципів реалізації політики ЮНЕСКО та зазначених консультативних організацій показав, що їх діяльність на глобальному, регіональному і національному рівнях дозволяє здійснювати різноманітні функції: від консультацій з питань політики до розвитку потенціалу в широкому спектрі галузей, починаючи зі спадщини у всіх її проявах і закінчуючи формами культурного самовираження і індустріями культури.

Підрозділ 2.3. «Особливості формування національних моделей збереження культурної спадщини в Європі» присвячений дослідженню загальних моделей і положень сфери культурної спадщини окремих провідних європейських держав, окреслено їх позитивний досвід. Доведено, що у більшості країн у сфері збереження культурної спадщини визначальною є роль громадських організацій й місцевої влади, а не державного управління.

Аналіз моделей культурної політики деяких європейських країн розкрив спільні принципи в системі охорони культурної спадщини - децентралізація повноважень. Формування чіткої вертикально інтегрованої структури органів охорони культурної спадщини є важливою запорукою успіху у цій сфері в кожній державі. Світовий досвід свідчить, що жодна країна світу неспроможна самостійно на належному рівні утримувати пам'ятки культурної спадщини. Тому кожна з них намагається побудувати власну ефективну модель охорони національного культурного надбання, про що свідчать відмінності у структурі управління спадщиною. У державах з федеративним устроєм (Німеччина, Бельгія, Австрія) державна влада залишає за собою координуючі функції, надаючи право прийняття рішень у галузі регіональної культурної політики регіональній адміністрації. У Франції принцип децентралізації культурної політики полягає у створенні регіональних дирекцій у справах культури, що підпорядковуються центру. У Великобританії основні функції охорони здійснюють громадські організації і місцева влада. Аналіз цього досвіду у сфері охорони культурної спадщини довів, що система державно-приватного партнерства на умовах концесії у згаданій галузі дає позитивний результат. Натомість у Норвегії і Фінляндії об'єкти спадщини - це юрисдикція Міністерства навколишнього середовища. Крім того, вивчення міжнародного досвіду засвідчило важливість застосування превентивних заходів в охороні об'єктів культурної спадщини.

Відзначено, що отримання статусу об'єкта Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО це лише початок на шляху до його якісного збереження, раціонального використання і передачі частини історії майбутнім поколінням. Тому ЮНЕСКО надає свої рекомендації, пропонує свої проекти із дослідження і популяризації об'єктів Всесвітньої спадщини, об'єднує зусилля всіх зацікавлених сторін в охороні, залучає спонсорів та меценатів.

3. Державна політика України в галузі охорони культурної спадщини

Проаналізовано сучасний стан охорони культурної спадщини в Україні та його відповідність загальноприйнятим вимогам міжнародної нормативно-правової бази, діяльність органів виконавчої влади, уповноважених у сфері охорони культурної спадщини, розглядаються різні аспекти державно-правової системи, її позитивні і негативні сторони.

У підрозділі 3.1. «Інституційно-нормативні аспекти становлення державної політики в галузі охорони культурної спадщини» охарактеризовано складний процес формування галузі охорони культурної спадщини в Україні, визначено основні періоди становлення національного законодавства і культурної політики.

У підрозділі детально проаналізовано становлення нормативно-правової бази однієї із провідних сфер гуманітарної політики - сфери охорони і збереження культурної спадщини. Початковий етап розвитку пам'яткохоронної галузі припадав на роки входження України до складу СРСР, що зумовлювало її уніфікацію. Особлива увага в окремих нормативно-правових актах зверталася на облік і реєстрацію культурних пам'яток, визначався порядок їх утримання у належному стані тощо.

Певні концептуальні й організаційні зрушення у зазначеній сфері відбулися після набуття Україною членства в ЮНЕСКО. Україна ратифікувала переважну більшість діючих Конвенцій, зокрема у 1957 році Гаазьку Конвенцію «Про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту», у 1988 році - Конвенцію «Про охорону Всесвітньої культурної і природної спадщини», прийняту 16 листопада 1972 року на XVII Генеральній конференції ЮНЕСКО.

Проте лише здобуття Україною незалежності дало поштовх до самостійного вирішення нових завдань в політиці, економіці і гуманітарній сферах. Підґрунтям формування системи охорони культурної спадщини в незалежній Україні стало прийняття у 1992 році «Основ законодавства України про культуру», що зробило охорону культурної спадщини частиною національної культурної політики. Цей документ дав поштовх до прийняття ряду додаткових положень, які удосконалювали галузь збереження культурної спадщини.

Проведений аналіз засвідчує, що прийняття Конституції України зумовило певне оновлення нормативно-правового забезпечення держави, зокрема і охорони культурної спадщини. Так, 8 червня 2000 року прийнятий Закон України «Про охорону культурної спадщини», який із численними змінами і доповненнями діє й нині. У зазначеному Законі поряд із узагальненням попереднього досвіду охорони культурної спадщини в Україні простежується певна інтеграція принципів і рекомендацій міжнародного законодавства у даній сфері. Окрім того, визначним у галузі культури став прийнятий у 2011 році Закон України «Про культуру», який замінив попередній «Основи законодавства України про культуру». Він став новим законодавчим актом, що відповідав істотно зміненій суспільній, культурній і економічній ситуації в Україні. Варто констатувати, що в роки незалежності України чимало уваги приділяється охороні культурної спадщини, свідченням чого є низка документів, прийнятих Кабінетом Міністрів України, зокрема Положення «Про Музейний фонд України» (2000), «Про затвердження зразка свідоцтва на право вивезення (тимчасове вивезення) культурних цінностей з території України» (2000), «Про затвердження Порядку визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць» (2002), «Про затвердження методики грошової оцінки пам'яток» (2002), «Про затвердження Типового положення про державний історико-культурний заповідник» (2003) та ін. У 2004 році була прийнята «Загальнодержавна програма збереження і використання об'єктів культурної спадщини на 2004 - 2010 роки».

Визначено, що інституційно-нормативна складова політики України у сфері охорони культурної спадщини в цілому відповідає світовим нормам законодавчого забезпечення охорони й збереження культурного надбання. Однак, незважаючи на позитивні зрушення, законодавча база України потребує системного коригування та впровадження нових законів з урахуванням європейських і міжнародних стандартів.

Підрозділ 3.2. «Особливості реалізації політики збереження культурної спадщини в Україні» присвячений дослідженню основних напрямів державної політики у сфері охорони і збереження культурної спадщини. Наголошено, що одним із важливих питань є повернення культурних цінностей, вивезених з України внаслідок Другої світової війни. Вирішення цього питання включає в себе вагому міжнародну складову, адже повернення країнам походження цінностей, що незаконно були вивезені за кордон, є основним принципом підтримки культурних взаємозв'язків між народами.

Доведено, що важливим елементом у галузі охорони культурної спадщини кожної держави є облік пам'яток місцевого, національного і всесвітнього значення. Міністерство культури України формує і веде Державний реєстр нерухомих пам'яток України, визначає порядок обліку об'єктів культурної спадщини. Проте, частина пам'яток не має достатньої облікової документації, що є обов'язковим у міжнародному праві. Фінансування культурної сфери за залишковим принципом й досі не дозволяє завершити формування Державного реєстру національного культурного надбання. Звісно, це негативно впливає на можливість простежити факти розкрадання і вивезення музейних експонатів, архівних джерел, древніх артефактів з тимчасово окупованого Криму.

Автор доводить, що певна увага в Україні приділяється науковому супроводу охорони культурної спадщини, яку здійснюють освітні установи та громадські організації. Варто відзначити діяльність Науково-дослідного інституту пам'яткоохоронних досліджень, Українського товариства охорони пам'яток історії та культури та Українського національного комітету ІКОМОС, осередок якого з 2013 року діє у Чернівцях.

Визначено, що обмежене державне фінансування заходів з охорони і реставрації призвело до погіршення стану збереження культурних пам'яток, нехтування специфікою окремих пам'яток. Міжнародна спільнота особливу увагу приділяє питанню удосконалення національної системи фінансування, меценатству, невідповідності національної нормативної бази міжнародним стандартам.

У дисертаційному дослідженні обґрунтовано негативний вплив розгалуження управлінських функцій між міністерствами і департаментами, що унеможливлює здійснення якісного збереження і охорони культурної спадщини. Загальна економічна криза в країні зумовила сучасний несприятливий період для охорони і збереження культурної спадщини. Враховуючи орієнтованість більшості пам'яток лише на бюджетне фінансування, будь-які механізми збереження і охорони є безрезультатними. Тому, охорона і збереження культурної спадщини потребує не лише правових і організаційних заходів, а й фінансових і матеріально-технічних. Ці заходи здійснюються органами державної влади в межах їх компетенції щодо обліку, запобігання руйнації або вандалізму, моніторингу та реставрації об'єктів.

У підрозділі 3.3. «Характер реалізації норм, принципів і рекомендацій ЮНЕСКО у процедурній частині політики збереження культурної спадщини» визначено, що членство України в ЮНЕСКО стратегічно орієнтоване на сприяння розширенню міжнародного співробітництва вітчизняних наукових, освітніх і культурних інституцій шляхом забезпечення їх участі у програмній діяльності Організації.

Встановлено, що активна участь України у напрямах компетенції ЮНЕСКО розпочалася в період перебудови кінця 80-х років ХХ ст., про що свідчить включення ряду пам'яток національного значення до Tentative list ЮНЕСКО. У 1990 році Собор Святої Софії Київської і Києво-Печерська Лавра та прилеглі монастирські будівлі як один об'єкт включені до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Нині до зазначеного Списку входить сім об'єктів культурної і природної спадщини, з яких власне українських лише чотири і три - транскордонні номінації. До Tentative list включено п'ятнадцять українських об'єктів-кандидатів. Це є результат активізації міжнародної діяльності не лише на рівні держави, а й на регіональному рівні.

Зазначено, що співпрацю України і ЮНЕСКО координує Національна комісія України у справах ЮНЕСКО - постійно діючий міжвідомчий орган при МЗС України. Зазначена комісія створена з метою забезпечення участі України в діяльності ЮНЕСКО, виходячи з міжнародних зобов'язань України як члена організацій.

Проаналізовані основні етапи розвитку співробітництва України і ЮНЕСКО, що підтримують регулярний політичний діалог на найвищому рівні. За роки членства країни в ЮНЕСКО відбулося сім робочих і офіційних візитів генеральних директорів ЮНЕСКО в Україну. За результатами виборів, що відбулися 13 листопада 2013 року в рамках 37-ї сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО Україна обрана членом Виконавчої ради ЮНЕСКО на 2013-2017 роки.

Україна виступає ініціатором ряду міжнародних програм і проектів у рамках одного із ключових напрямів діяльності ЮНЕСКО - збереження всесвітньої культурної і природної спадщини. За ініціативи, висунутої Україною у 1997 році, ООН 2002 рік проголосила Міжнародним роком Всесвітньої культурної спадщини. Нині спільними зусиллями України і ЮНЕСКО здійснюються спроби владнати проблему розкрадання і руйнування об'єктів культурної спадщини в окупованому Криму.

В результаті детального аналізу проблем з якими стикається галузь охорони культурної спадщини визначено, що нагальним залишається узгодження національного законодавства України з підписаними і ратифікованими нею відповідними міжнародними конвенціями, договорами та угодами. Відсутність єдиного державного органу з широкими повноваженнями у центрі і на місцях унеможливлює забезпечення комплексного керівництва на рівні держави охороною, використанням i реставрацією об'єктів культурної спадщини. Акцентована увага на активізації залучення громадськості до процесу охорони і збереження культурної спадщини шляхом створення наглядових рад із представників громад.

4. Регіональні особливості здійснення державної політики збереження культурної спадщини в Україні (на прикладі Чернівецької області)

Проаналізовано процедуру включення об'єкту національного значення Резиденції митрополитів Буковини і Далмації (нині Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича) (далі РМБіД) до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, проблеми, що виникали під час підготовки номінаційного досьє, особливості подальшої охорони і збереження об'єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в Україні.

У підрозділі 4.1. «Процедура номінування Резиденції митрополитів Буковини і Далмації до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО» розкрито процес номінування РМБіД до Списку ЮНЕСКО, простежено зміст чотирьох етапів, обов'язкових до виконання під час здійснення зазначеного процесу.

Доведено, що своєрідним допуском до процедури номінування об'єкту, тобто першим етапом є його включення до Tentative list (Попереднього списку). Другий і досить складний етап - підготовка номінаційного досьє з чітким дотриманням вимог настанов Конвенції 1972 року і подальше його схвалення Центром Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО у Парижі. Після тривалої і досить складної роботи робочої групи, створеної в університеті влітку 2010 року, зазначений Центр, без жодних зауважень, схвалив представлену документацію. Третій важливий етап - обстеження об'єкту експертом ІКОМОСу безпосередньо на місці. На основі його висновку здійснюється підготовка проекту рішення Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО на відповідну сесію. Восени того ж року цей етап був успішно пройдений.

Зазначено, що висновки трьох попередніх етапів лягли в основу рішення 35 сесії КВС ЮНЕСКО, що відбулася у червні 2011 року у Парижі, де більшістю голосів Резиденція митрополитів Буковини і Далмації (№1330) включена до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

У підрозділі 4.2. «Збереження нерухомої культурної спадщини як предмет державної політики: співвідношення національних і регіональних проблем» акцентовано увагу на проблемах, що виникають у процесі охорони і збереження об'єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в Україні на державному і місцевому рівнях. Неусвідомлення відповідальності представників органів влади, насамперед чиновників профільних Міністерств (Міністерства культури України, Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства) і неузгодженість дій з місцевою владою щодо утримання об'єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО у відповідності з міжнародними вимогами призводить до негативних наслідків і неодноразових нарікань з боку ЮНЕСКО (забудова центру Львова, події навколо Софії Київської). Звісно, основною причиною є недосконалість національного законодавства, зокрема Закону України «Про охорону культурної спадщини», обговорення якого триває понад п'ять років.

Дослідження наявної законодавчої бази визначило ряд основних проблем у галузі охорони культурної спадщини в Україні: недостатнє бюджетне фінансування, недосконалість законодавчої бази, нецільовий розподіл управлінських функцій, відсутність єдиного керівного центру, необізнаність і байдужість населення тощо.

Обґрунтовано, що важливим для України залишається запозичення світового досвіду у сфері збереження культурної спадщини та обов'язкове дотримання рекомендацій експертів ЦВС ЮНЕСКО. Адже, відповідність європейським нормам охорони культурної спадщини є однією з обов'язкових умов інтеграції України до Європейського співтовариства.

У підрозділі 4.3. «Управління об'єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в Україні (на прикладі Резиденції Митрополитів Буковини і Далмації)» здійснено аналіз конкретних заходів щодо охорони і збереження РМБіД як об'єкта Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Доведено, що зміна статусу об'єкта (з пам'ятки національного значення на всесвітнього) вимагає змін, коригування й удосконалення системи управління об'єктом. Виникла гостра потреба у трансформації існуючої системи експлуатації об'єкту і прилеглої території, проведенні реставраційних робіт, оптимізації екскурсійного обслуговування, створенні туристичної інфраструктури тощо.

Якісна охорона і збереження об'єкту РМБіД зумовили створення в Чернівецькому університеті окремого структурного підрозділу - Центру управління об'єктом ЮНЕСКО, який, на жаль, діє на громадських засадах.

Доведено, що основною проблемою після включення РМБіД до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО є подвійне підпорядкування об'єкту: як навчальна і наукова інституція - Міністерству освіти і науки України, як об'єкт ЮНЕСКО - Міністерству культури України. Звісно, цей факт негативно впливає на збереження об'єкту, адже жодна з державних структур не бере на себе відповідальності.

Зауважено, що однією з основних вимог КВС ЮНЕСКО є дотримання розробленого відповідним органом, у даному випадку Центром управління об'єктом ЮНЕСКО в ЧНУ, Плану управління об'єктом ЮНЕСКО, адже визначеного шаблону не існує. Проте, у «Керівних принципах з виконання норм Конвенції про охорону Всесвітньої культурної і природної спадщини» окреслено основні елементи якісної охорони об'єкта, а саме: законодавчі, нормативні і договірні елементи щодо захисту; визначення кордонів для ефективного захисту; буферну зону; чітку систему управління; стале використання тощо

Наголошено, що основою якісної охорони і збереження об'єкту Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО є його постійний моніторинг і популяризація. Налагодження тісного міжнародного співробітництва слугує базою щодо залучення грантових коштів, коштів меценатів, зацікавлених у збереженні об'єкту осіб.

Висновки

культурний політичний спадщина

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення та запропоновано нове вирішення наукової проблеми, зумовленої необхідністю покращення процесу збереження об'єктів культурної спадщини ЮНЕСКО шляхом удосконалення законодавчої бази України. Дослідження політико-правових механізмів формування і збереження об'єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в Україні дозволило сформулювати ряд висновків методологічного, концептуального та науково-практичного характеру:

1. Ефективна охорона пам'яток України, розвиток теорії і практики галузі зумовлює гармонійне поєднання державної і міжнародної системи охорони пам'яток за активної участі громадськості. Міжнародні нормативно-правові акти ЮНЕСКО, ІКОМОС і Ради Європи складають основу галузі охорони культурної спадщини, впливають на її практичну діяльність. Ці документи спрямовані на розв'язання технічних, наукових, юридичних та адміністративних проблем щодо забезпечення збереження архітектурної, археологічної, рухомої і нематеріальної спадщини. Отже, їх імплементація у національне законодавство - запорука успішного розвитку пам'яткохоронної галузі в Україні.

З'ясовано, що у другій половині ХХ - на початку ХХІ ст. проблема охорони культурної спадщини торкнулася всього людства, іншими словами глобалізувалася, проте відповідальність за її охорону - пріоритет кожної країни. ЮНЕСКО спрямовує свою діяльність на формування основних напрямів охорони пам'яток на світовому рівні. Ратифікуючи конвенції, держави приєднуються до основних принципів збереження культурного надбання, формуючи на національному рівні стратегію охорони рухомих і нерухомих пам'яток як під час воєнних дій, так і у мирний час, регламентуючи процеси переміщення культурних цінностей, регулюючи питання права власності на пам'ятки та необхідність збереження об'єктів загальнолюдської цінності, впроваджуючи вимоги щодо охорони підводної та нематеріальної культурної спадщини.

ЮНЕСКО як координатор і міжнародний регулятор культурно-охоронної діяльності відіграє вагому роль у сучасному глобалізованому світі і забезпечує єдність методологічних підходів до збереження і актуалізації культурної спадщини держав-учасниць у рамках національної і міжнародної культурної політики, яку проводить кожна з них. Нормативні рамки ЮНЕСКО служать унікальною платформою для міжнародної співпраці та діалогу. Вони становлять цілісну систему управління культурою у рамках підходу, що ґрунтується на правах людини, спираючись на спільні цінності, взаємні зобов'язання, повагу до культурного розмаїття, вільного потоку ідей і колективну відповідальність.

2. Дослідження нормативно-правових положень у сфері культурної спадщини окремих провідних європейських держав дозволяє стверджувати про успішність державно-приватного партнерства та децентралізацію повноважень у згаданій галузі. Кожна з європейських моделей охорони культурного надбання сформована на основі чіткої вертикально інтегрованої структури органів охорони культурної спадщини, де визначну роль у процесі збереження спадщини відіграють громадські організації й місцева влада, а не органи державного управління.

На основі аналізу європейського досвіду у сфері охорони культурної спадщини можна стверджувати про успішність державно-приватного партнерства на умовах концесії. Охорона культурної спадщини у кожній з європейських країн здійснюється під юрисдикцією профільних міністерств (Норвегії і Фінляндії - Міністерства навколишнього середовища, Швеції - Міністерства культури, Італії - Міністерства культурного надбання). Проте лише жорстка державна вертикаль, де провідна роль належить регіональній владі і органам місцевого самоврядування у тісному співробітництві з громадськими організаціями приносить позитивний результат в охороні і збереженні культурної спадщини.

3. Із здобуттям Україною незалежності значно активізувалась співпраця держави з міжнародними організаціями. Україна ратифікувала основні Конвенції ЮНЕСКО і Ради Європи, що лягли в основу міжнародної співпраці. Проте, аналіз пам'яткохоронної діяльності в Україні виявив неготовність національної сфери культурної спадщини до функціонування без державної опіки, адміністративної та фінансової підтримки. Якісна координація зазначеної галузі неможлива без системного підходу до проблеми в державних органах влади. Разом з тим, відчувається брак кваліфікованих фахівців. Це дає підстави стверджувати, що в Україні відсутня чітка державна політика у даному напрямі, нормативна база у галузі охорони культурної спадщини лише частково відповідає міжнародним стандартам, бажає покращення взаємодія держави і міжнародних організацій.

Аналіз вимог міжнародних урядових і неурядових організацій довів, що кількість прийнятих нормативно-правових актів в Україні свідчить про бажання удосконалити сферу охорони культурної спадщини, проте виконання цих положень носить хаотичний характер. Встановлено основні стратегічні пріоритети, що потребують удосконалення: облік і контроль за станом збереження пам'яток; створення єдиної багаторівневої системи державних структур з чітко визначеними повноваженнями; детальна регламентація на рівні законів і підзаконних актів; урахування особливостей історично сформованої системи охорони пам'яток; розвиток інфраструктури науково-дослідних, проектних, реставраційних організацій; створення системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів; пропаганда і використання пам'яток для розвитку культурного туризму; врахування вимог збереження культурної спадщини у планах міського і регіонального розвитку; запровадження альтернативних джерел фінансування; розвиток міжнародного співробітництва, прискорення включення визначних українських пам'яток до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

4. Досліджуючи і аналізуючи міжнародно-правові акти, досвід європейських країн, історію становлення вітчизняної політики у галузі охорони культурної спадщини варто наголосити на ключовій ролі держави у цьому процесі. Незважаючи на можливість застосування досвіду управління збереженням національної культурної спадщини різних країн, необхідно насамперед враховувати особливості розвитку Української держави, відсутність остаточно сформованих демократичних інститутів і громадянського суспільства, навичок децентралізованого управління і досконалої правової бази охорони спадщини.

Головним завданням державної політики повинна бути охорона і популяризація об'єктів національної спадщини. На жаль, сьогодні, міжнародна спільнота констатує невисокий рівень забезпечення збереженості об'єктів культурної спадщини в Україні і нездатність державних структур запобігти їх руйнації. Необхідним у такому випадку є створення єдиного державного органу з широкими повноваженнями в центрі і на місцях, а також наглядових рад з представників громадськості. Історико-культурна спадщина потребує введення єдиної розгалуженої системи охорони, спроможної здійснювати зважену політику щодо збереження історичних пам'яток.

Дотримання рекомендацій ЮНЕСКО, запозичення зарубіжного досвіду охорони культурної спадщини, увага влади, науковців, громадськості, залучення приватних коштів шляхом введення пільг для меценатів слугує міцним підґрунтям для подальшого удосконалення сфери збереження культурного надбання, відтворення, використання, популяризації пам'яток України.

5. Дослідження регіональних особливостей охорони культурної спадщини дає підстави стверджувати, що завдяки ЮНЕСКО відбувається взаємозв'язок регіонального, національного і глобального рівнів, що здійснює свої функції: від консультацій з питань політики - до розвитку потенціалу у широкому спектрі областей, починаючи зі спадщини у всіх її проявах, і закінчуючи формами культурного самовираження і індустріями культури. ЮНЕСКО посилює на рівні держав вплив свого унікального комплексу нормативних актів за допомогою ефективного і всеосяжного дотримання конвенцій у галузі культури щодо інклюзивного соціально-економічного розвитку, сприяючи, тим самим, зменшенню масштабів злиднів, отриманню заробітку і набуття коштів для існування на індивідуальному та общинному рівнях. Це включає розвиток потенціалу окремих установ, працівників культури і приватних осіб та надання консультацій для розробки політики і розвитку. Організація продовжує розширювати аргументацію на підтвердження вкладу культури у формування інклюзивних товариств, забезпечення міжкультурного діалогу, примирення на регіональному, національному та місцевому рівнях і в рамках перспективи справедливого економічного розвитку. Її діяльність включає подальше здійснення ініціатив щодо зміцнення національної причетності до проведеної роботи шляхом збереження та популяризації спільної історії та спадщини, а також сучасних форм культурного самовираження.