Становлення інституту соціального страхування як складової соціальної політики держави

Виклад основного матеріалу

Загальнообов'язкове державне соціальне страхування, згідно законодавства нашої країни є системою прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення старості, під час хвороби, безробіття, втрати годувальника тощо за рахунок цільових фондів, які формуються шляхом сплати страхових внесків працівниками, роботодавцями та з інших джерел.

Вчені-економісти дещо по іншому трактують соціальне страхування: «як систему відносин по перерозподілу національного доходу, яка полягає в формуванні шляхом обов'язкових страхових внесків працівників і роботодавців спеціальних страхових фондів і використанні засобів цих фондів для компенсації втрати трудового доходу внаслідок дії визначених універсальних страхових ризиків». [1]

Загальноприйнята думка що соціальне страхування є одним з елементів соціального захисту населення. Як же відбувалось становлення основних принципів соціального страхування, які філософські доктрини стали теоретичною базою формування саме такої системи соціальних і фінансово-правових механізмів по забезпеченню доходів тій частині населення, яка на даний момент часу в силу обставин не спроможна зробити цього самостійно?

Щоб правильно трактувати зміст, насамперед дослідимо властивості категорії «соціальне страхування», а саме його іституціальну природу. Термін «інститут» (від латинського institum - установа, заклад) немає точного визначення і досить широко трактується як вітчизняними так і зарубіжними дослідниками, хоча постійно використовується в наукових дослідженнях. Вперше цей термін почали використовувати в кінці ХІХ на початку ХХ ст. в своїх роботах Т. Веблен, У. Мітчел, і Дж. Компос, які намагались пов'язати економічні проблеми з історичними, культурними та суспільно-політичними. Т. Веблен визначав інститут, як «звичний, стійкий спосіб мислення, або спосіб реагування індивіда на стимули, які створюються обставинами, що змінюються». [2]

На той час досліджуване поняття вчені представляли як продукт традицій і звичаїв. В другій половині ХХ ст., в зв'язку з необхідністю використовувати в економічних дослідженнях надбання і методологію інших наук, таких, як соціологія, право, політологія поняття інституту набуло більш глибокого трактування.

Наприклад, Д. Норт, лауреат нобелевської премії, визначає інститути таким чином: «Інститути - це «правила гри» в суспільстві, або висловлюючись більш формально, створені людиною обмежувальні рамки, які організовують взаємовідносини між людьми. Отже, вони створюють структуру спонукаючих мотивів людської взаємодії - чи то в політиці, соціальній сфері, чи в економіці». [3]

Інститути поділяють на формальні і неформальні. Формальні, створені людьми і узаконені (законами, конституцією). Неформальні (добровільно прийняті кодекси поведінки, домовленості, тощо). [4]

До системи соціального страхування застосовна категорія «інститут», адже соціальне страхування регулюється законодавчою базою, тобто існують певні «правила гри» і створені вони людьми, з чого слідує що такий інститут можна назвати формальним.

Крім того поняття інституту ґрунтується на ієрархії правил: конституційних, економічних і контрактних. [5] Під конституційними правилами розуміють політичний устрій, підпорядкування гілок влади, тип економіки. Економічні правила, це державні закони, які регулюють той чи інший вид діяльності. Контрактні правила, або контракти, в загальному вигляді, визначаються, як способи встановлення двосторонніх відносин між економічними агентами.

Очевидно, що соціальному страхуванню притаманна вищенаведена ієрархія правил. Конституційне правило регламентується ст. 46 конституції: «Громадяни мають право на соціальний захист. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням», економічні правила забезпечує ціла низка законів що стосуються системи соціального страхування та інших методично-регулятивних актів. Контрактні правила забезпечуються економіко-правовими відносинами між такими економічними агентами, як працівники і роботодавці, роботодавці і держава, держава і страхувальники.

Серед основних функцій інститутів виділяють: координаційну (регулювання економічної діяльності ринкових агентів), розподільчу, зниження трансакційних витрат. Трансакційні витрати - «витрати ресурсів для планування, адаптації і контролю за виконанням взятих індивідами зобов'язань в процесі відчуження і і присвоєння прав власності і свобод, прийнятих в суспільстві». [6]

Чи виконує такі функції соціальне страхування? Регулює економічну діяльність населення та суб'єктів підприємницької діяльності - координаційна функція; створює перерозподіл доходів і на горизонтальному і на вертикальному рівні - розподільча функція; забезпечує зниження витрат суспільства на забезпечення соціально вразливих верств населення, шляхом акумулювання і розподілу коштів цільовими фондами - знижує трансакційні витрати.

Отже є підстави стверджувати, що соціальне страхування є інститутом. Попит на інститути виникають у індивідів, групи чи суспільства в цілому, в зв'язку з тим, що суспільні чи групові витрати по створенню і існуванню інституту повинні бути менші затрат, які виникають при його відсутності. Розмір трансакційних витрат стає не тільки якісним показником ступеня недосконалості ринків, але й кількісним вираженням витрат відсутності інституту [7]. політичний інституціональний соціальний страхування

В літературі категорія соціальне страхування використовується в контексті: соціальне страхування є «інститут соціальної політики держави», «інститут соціального захисту». На сьогоднішній день статус «соціальної держави» закріплений в конституціях багатьох європейських держав (Германії, Греції, Данії, Іспанії. Нідерландів, Португалії, Франції та інших), а також в Конституції України, ст. 1 звучить: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава».

Поняття соціальної держави виникло набагато раніше зародження інституту соціального страхування, тому філософсько-історичні корені слід шукати, починаючи з формування поняття соціальної держави. Вперше це поняття було введено в 1850 році Лоренцом фон Штейном, який зазначав, що держава «зобов'язана підтримувати абсолютну рівність для всіх суспільних класів…, сприяти економічному і суспільному прогресу всіх своїх громадян, тому що, в кінцевому рахунку розвиток одного виступає умовою розвитку другого, і саме в цьому змісті говориться про соціальну державу» [8].

Але паростки ідейної основи соціальної держави можна знайти ще в міркуваннях античних філософів про ідеальний державно-політичний устрій. Ще Платон Афінський: (427-347 рр. до н.е.), зауважував «..законодавчим правом потрібно установити межу бідності і багатства» [9].

Аристотель (384-322 рр. до н.е.) в «Політиці» підкреслював «Найкращим державним устроєм необхідно визнати такий, організація якого дає можливість будь-якій людині жити в щасті і добробуті». [10] Епікур (341-270 р. до н.е.) трактував державу, як договір між людьми для загального блага і взаємної безпеки: «Справедливість, що походить від природи є угода про корисне з метою не шкодити одне одному». [11] Цицерон продовжує «Держава є надбанням народу, а народ це будь-яке об'єднання людей, пов'язаних між собою згодою в області права і спільністю інтересів» [12]. Імператор-філософ Марк Аврелій (121-180 рр.) зазначав, що політика , має бути відповідна «закону, рівному для всіх» [13].

Свій вклад у розвиток теоретичного підґрунтя тривалого шляху становлення соціальної держави підтримала ідея природного права (jus naturalis), яка висувавалась софістами і кініками Древньої Греції та древньоримськими стоїками. Видатний римський юрист Павло дав наступне визначення природному праву - «те, що завжди є справедливим і добрим» [14].

На теренах античних міркувань про добро, справедливість та рівність у державі, почала народжуватись нова епоха філософських думок, сформована християнським світосприйняттям. Під впливом християнства розвиває ідею державоустрою Фома Аквінський (1255-1274 рр) - мета держави - це «загальне благо» його членів, забезпечення умов для розумного і достойного життя [15]. Г. Гроций (1583-1645 рр.) проголошував: «Держава є досконала спілка, укладена заради дотримання права і загальної користі» [16].

Сучасні вчені найбільшою заслугою Т. Гоббса (1588-1679 рр.). вважають його висновок про те, що оптимальним державно-політичним устроєм є такий устрій, що забезпечує матеріальними умовами і природними потребами громадян. На його думку людина в силу обставин мусить жити за законами держави з метою «можливо більш тривалого підтримання життя» і «зберегти самого себе і зберегти неушкодженим» [17].

Лейбниц (1646-1716 рр.) у своїх роботах досліджує не тільки метафізичну будову світу, але продовжує розвивати тему справедливості (розподільчої по Аристотелю і комутативної по Платону). В своїй роботі «Essay de quelques raisennements nouveaux sur la nature humaine» висуває ідею про соціальне страхування , як інструмент справедливості» [18].

Послідовну ліберальну концепцію природних прав і свобод людини на основі ідеї правової держави розробив Д. Локк (1632-1704 рр.). Згідно Локку закон природи є вираженням свідомості людини і «вимагає миру і справедливості для всього людства [19].

Ш. Монтеск'є (1689-1755 рр.) розвив ідею про розподіл влади, як запоруку забезпечення свободи і безпеки індивідам: «необхідний такий порядок речей, при якому різні влади могли б взаємно стримувати одне одного» [20].

Естафету у дослідженнях про справедливий державний устрій прийняв французький мислитель Ж.-Ж. Руссо (1712-1778). Апогеєм творчості якого стало вчення про суспільний договір. Він писав, що необхідно «знайти таку форму асоціації чи суспільного об'єднання, яка захищала і охороняла своєю силою особистість і майно кожного члена». [21]

Подальші розробки філософської концепції прав і свобод людини здійснив І. Кант (1724-1804 рр.). Він визнавав однією з задач людського розвитку прагнення до «всеоб'єднуючого правового громадянського суспільства», в якому буде досягнута «вища ціль природи - розвиток всіх її задатків, закладених в людство». [22]

І. Бентам (1748-1832), англійський філософ і правознавець розумів суспільство на рівні сучасного анатомізму, як просту суму індивідів, і суспільний інтерес уявляв, як суму індивідуальних інтересів, вбачав мету політичної економії в визначенні необхідності втручання держави, «є визначення того, у що варто втручатись і в що не варто втручатись уряду». [23]

Великий німецький філософ Г.В.Ф. Гегель (1770-1831 рр.) вперше розмежував державу і громадянське суспільство. Він вважав, що громадянське суспільство - сфера реалізації приватних ідей і цілей окремих особистостей і включає три моменти: систему потреб, правосуддя і поліцію.

По Гегелю ідея свободи реалізується лише в конституційно оформлених і розвинутих країнах, інакше кажучи він підкреслював єдність права і свободи: «право є взагалі свобода, як ідея». [24]

Протягом наведених часових рамок незалежно від соціально-економічного устрою, форми правління, особистостей які були при владі видатні вчені не могли обійти в своїх дослідженнях питання соціально-правового забезпечення людини в суспільстві. Ідеї рівності, справедливості, природного права, громадянського суспільства, суспільного договору червоними нитками проходили через філософське усвідомлення взаємовідносин в суспільстві.

Частково реалізувати на практиці уявлення про справедливе життя вдалось Отто Фон Бісмарку (1815-1898 рр.), німецький державний діяч, що перебував на посаді, рейхсканцлера Німецької імперії розробив низку законів що гарантували людям засоби до існування у разі настання несприятливих життєвих обставин або так званих соціальних ризиків. А саме: закон про медичне страхування - 1883 р., закон про страхування від нещасних випадків - 1884 р., закон про пенсійне страхування і страхуванні на випадок втрати працездатності - 1889 р.

Отже 90-і роки ХІХ ст. можна вважати зародженням системи соціального страхування, оскільки раніше історичні форми соціального захисту мали фрагментарний характер, наприклад колегії у Стародавньому Римі, англійські гільдії, чи форми благодійництва монастирі, чи соціального захисту - запровадження захисту бідних в Англії.

Із впровадженням соціального страхування можна говорити про становлення соціальної держави, оскільки соціальне страхування називають основним механізмом провадження політики соціальної держави.

На сьогоднішній день існує декілька концепцій соціальної держави. Н.А. Баієва [25], називає найбільш теоретично розробленими і застосованими: консервативну, соціал-демократичну, марксистську і неомарксистську.

В основу консервативної концепції покладено відомий лозунг Квінтона Хогга: «Якщо ви не забезпечите людям соціальної реформи, вони забезпечать вам соціальну революцію» [26], інакше кажучи держава змушена вирішувати завдання, які не може вирішити ринкова економіка. Зусилля держави концентруються на подоланні бідності, мета не розбещувати громадян надмірними соціальними виплатами, а тільки забезпечити необхідним, для того щоб уникнути соціальних протестів і створити стимули забезпечувати себе самостійно.

Найбільш розвинутою є соціал-демократична концепція соціальної держави, в основу якої покладено демократичні і моральні принципи: справедливості, рівності, свободи і солідарності. Метою держави є подолання нерівності, і розподілу доходів з метою скорочення розриву між малозабезпеченими і людей з високим рівнем доходу. Такі плани реалізуються шляхом максимізації податкового навантаження і таким чином акумулювання коштів для універсальних принципів надання соціальної допомоги. Головним інструментом є надання цілого комплексу соціальних послуг на основі адресності.

Хрещеним батьком цієї концепції можна назвати В. Бевериджа. Його доповідь в англійському парламенті (1942 р.) «Повна зайнятість у вільному суспільстві» поклала початок «держави добробуту» («welfare state»). Цей термін вживався поряд із терміном «соціальна держава» [27]. На практиці соціал-демократична модель реалізувалась у Швеції.

Марксистська концепція полягає у протиріччі між власниками засобів виробництва і робітниками. Спосіб виробництва визначає політичну систему. Тільки коли засоби виробництва належать всьому суспільству державний устрій буде справедливим. «Таке суспільство повинно забезпечити всім членам суспільства засоби до існування і вільного розвитку їх здібностей, при чому по зростаючій» [28]. Як відомо така система була апробована практикою в Радянському Союзі і призвела до так званої зрівнялівки і системи привілеїв.

Неомарксисти критикують соціал-демократичні і консервативні концепції соціальної держави, стверджуючи що захист малозабезпечених сприяє підтримці класової структури суспільства.

Таким чином можна зробити висновки, що на теперішній час питання розмірів, механізмів збору і акумуляції коштів, рівнів і обсягів забезпечення малозабезпечених і непрацездатних вивчаються, обговорюються і опрацьовуються науковцями, починаючи з філософів і закінчуючи математиками. Аналізуючи розвиток наукової думки необхідно зазначити, що становлення соціальної держави є історично-закономірний процес, як вищий рівень соціально-економічного устрою, впровадження в життя справедливих і демократичних принципів.

Література

1. Янова С.Ю. Социальное страхование, в системе социальной защиты населения: организация и финансовый механизм, автореф. на соиск д.э.н., С.П., 2001

2. Веблен Т. Теорія праздного класса. Пер. с англ. М. Прогресс.1969

3. Erdward Elgar. On Economic Institutions: Theory and Applications, Aldershot: 1995 с. 119.

4. Норт Д. Институты, институциональные изменения и функционирование экономики. М.: Фонд экономической книги “Начала”. 1997.с. 6

5. Шаститко А.Е. Неоинституциональная экономическая теория. М.: ТЕИС. 1999. С. 107 6. Там же с. 158;

7. Малахов С. В защиту либерализма (к вопросу о равновесии трансакционных издержек и издержек коллективного действия) // Вопросы экономики. 1998. №8. С. 115

8. Stein L. von. Geschichte der sozialen Bewegung in Frankreich vom 1789 bis auf unsere Tage. Leipzig, 1850

9. Платон Афинский, Государство. Избранные произведения. М. Наука. 1998.ст 16

10. Аристотель Политика // Соч. в 4-х т. Т.4. М., 1984, с. 591

11. Аристотель. Сочинения. М.,1983. Т.3. С.217

12. Цицерон, “Диалоги”, Москва, 1966, стр. 20

13. Марк Аврелий Антонин. Размышления.СПб.,1993, с.6

14. Дигесты Юстиниана. М., 1996. С.25

15. Политология: Курс лекцій / Под ред А.В. Миронова. М.,1993. С. 46

16. Гроций Г. О праве войны и мира. М., 1956. С.74

17. Th. Gobbes, Grundzьge der Philosophie II, Lehre vom Bьrger. Leipzig 1949.с109

18. Розанваллон П. Новый социальный вопрос. М., изд-во «Ad Marginet».1998

19. Локк Д. Избранные философские произведения. М.,1960. Т.2. С.8

20. Монтескье Ш. Избранные произведения. М., 1955. С.289

21. Руссо Ж.-Ж. Трактаты. М.,1969. С.252

22. Кант Иммануил. Идея всеобщей истории во всемирно-гражданском плане. К вечному миру. Алматы: ВШП "дiлет", 1999. С.51.

23. Bentam J. Manuel of political economy // Jeramy Bentham-s Economie Weitings / Ed. by W. Stark. London, 1952.Vol. 1. P. 2

24. Цит. по: The New Palgrave dictionary of economics. London etс., 1988. Vol. 1. P. 226

24. Гегель Г.В.Ф. Философия права. М.,1990. С. 89

25. Баива Н.А, Юридические гаранти российского соціального государства., дис. на соиск., к.ю.н.

26. Цит. По Торлопов В.А. Социальное государство в России: идеалы, реалии, перспективы. СПб, с. 45

27. Калашников С.В. Социальное государство: эволюция и этапы становления, Основные проблемы социального развития России -78 / Аналитический вестник Совета Федерации ФС РФ. -2004. -№15 (235)

28. Маркс К. Енгельс Ф. Соинения, М., 1974, с.154.

Размещено на Allbest.ru