Постановка проблеми. Повернення в український інтелектуальний дискурс теми федералізму зумовлено тими політичними спекуляціями, які супроводжують державотворчі та націєтворчі процеси в Україні. Так, ряд відомих політиків, намагаючись трансформувати притаманну радянському минулому партійну діяльність у політику утвердження групових інтересів, повертають в суспільно - політичну свідомість концепти та політичні принципи, які були сформовані у інтелектуальному середовищі ХІХ ст., некритично, а часто навіть згубно для розвитку української державності, екстраполюючи їх на умови сучасного соціокультурного буття. В цьому контексті, показовим прикладом може стати наукова діяльність В. Медведчука, який у 2012-2014 рр. опублікував серію статей, спрямованих показати, що принцип федералізму є невід'ємною складовою української політичної традиції та наріжним каменем суспільно-політичної думки ХІХ-ХХ ст., а тому вкрай неправомірно був знецінений у період незалежності України. Говорячи про "ідеї федералізму, - пише В. Медведчук, - слід наголосити, що принципово неправильно нав'язувати їх суспільству як сучасний винахід уявних "антиукраїнських сил". Адже, якщо це так, то такий "винахід", з одного боку, жодним чином не можна вважати сучасним, оскільки його теоретичні витоки на українському ґрунті сягають ХІХ століття, а з іншого - до таких "антиукраїнських сил" ми повинні будемо зарахувати таких національних авторитетів, як М. Костомаров, М. Драгоманов, С. Подолинський, О. Ейхельман, М. Грушевський і навіть такого яскравого представника процесу державотворчого відродження національних ідей та національного руху в Україні наприкінці ХХ століття, як В. Чорновіл" [15, с.6].

Незважаючи на позірну раціональність зауважень В. Медведчука, все ж не варто вважати його зауваження цілком правомірним. У своїх висновках, він намагається радше віднайти світоглядні підвалини особистих політичних амбіцій, ніж показати істинну сутність української політичної традиції. Водночас, ця, та інші менш гучні заяви, набувають неабиякого значення для деконсолідації українського суспільства, у свідомості якого, у підсумку перманентно наростаючого невдоволення низьким рівнем життя, вказана ідея перетворюється у своєрідний "рятівний човен", який забезпечить суспільний добробут.

Аналіз досліджень та публікацій. Вивчення ролі та значення принципу федералізму в українській суспільно-політичній думці, вже неодноразово ставало об'єктом наукового вивчення. В даному контексті варто згадати насамперед праці вже згаданих В. Медведчуком національних авторитетів, й передусім М. Костомарова, який не тільки у загальновідомій "Книзі буття українського народу" [8], а й історичних працях [10], обґрунтовував необхідність федералізації Російської імперії, оскільки, на думку мислителя, тільки такам чином слов'янські народи зможуть реалізувати своє право на самостійне державне життя. До подібних висновків приходить мислитель і у роботі "Дві руські народності". Як не дивно, але експлікуючи істотні відмінності у характері двох народів (українців та росіян), М. Костомаров, водночас доводить, що українці ("південноруське плем'я")"довело свою нездатність до державного життя" [9, с.76]. Між тим, у літературних творах, більш чітко проявляється думка вченого щодо необхідності сепарації українських земель, потреба якої виростала на тлі обґрунтованої мислителем відмінності народних характерів двох народів, і, зокрема, ненависного усім українцям та самому М. Костомарова самодержавства. Подібні думки, за виключенням, хіба що звеличення федералізму, зустрічаємо й у творах В. Антоновича, який розвиваючи думку про відсутність "державного інстинкту" [1, с.158] в українців, обстоював теорію "вільної федерації". В межах останньої, кожний народ повинен мати змогу зберігати та розвивати власну культуру, мову, побут та етнографічні особливості. Дещо згодом вказані ідеї отримали свій розвиток у творчості Д. Багалія, М. Дашкевича, Л. Голубовського, Н. Молчановського, В. Ляскоронського та ін. Звичайно, у творчості цих мислителів, поняття "федералізм" змінилося більш нейтральною категорією "обласництво" [16, с.14-15], що, на наш погляд, докорінно не змінювало суті справи.

У працях усіх, згаданих нами мислителів, федералізм розглядається як закономірний результат історичного розвитку українського народу, який у наслідок перериву "національної екзистенції" (І. Лисяк-Рудницький) втратив свій політичний провід, а з ним і "державний інстинкт" (В. Антонович). На дещо іншій концептуальній основі принцип федералізму розвиває М. Драгоманов, закладаючи тим самим основи політизації українського національного руху. Його вчення постало на концептуальному тлі західноєвропейського лібералізму та соціалізму, що й зумовило його розрив із представниками Старої Громади, оскільки їхня діяльність була зведена до аполітичного культурницького руху, спрямованого на відродження (а якщо бути точними то формування української етнічної культури).

Обґрунтований М. Драгомановим принцип федералізму неодноразово ставав предметом наукового вивчення. Так, через одинадцять років після смерті вченого, І. Франко, втілюючи принципи конкретно-історичного підходу до оцінки діяльності історичної особи, пише статтю "Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова", в якій робить спробу "усесторонньої, об'єктивної оцінки значення його ідей. Особливо у нас, у Галичині, де, - як підкреслює І. Франко, - його особистий вплив мав найбільше значення, настав час довести до того, аби це ім'я перестало бути, з одного боку, синонімом усякої політичної та соціальної деструкції, а з другого боку - якоюсь нетикальною догмою, виразом найвищої мудрості, що не зносить критик, випередила свій вік і без ніяких поправок може служити путевідною звіздою для необмеженого числа дальший поколінь" [23, с.423]. Не менш плідними, на наш погляд, стали й присвячені політичній спадщині М. Драгоманова есе І. Лисяка-Рудницького [12]. Серед сучасних дослідників творчої спадщини М. Драгоманова варто згадати передусім І. Гирича [2], О. Гриніва [3], М. Томенка [20], П. Федченка [22], О. Скакун [18] та ін. Ці мислителі запропонували ґрунтовне висвітлення концептуальних принципів суспільно-політичного вчення мислителя, в тому числі й федералізму, який, як, наприклад, доводить І. Лисяк-Рудницький, постає закономірним результатом ліберального осереддя світогляду мислителя [11, с.301].

Зважаючи на те, наявні в сучасному інтелектуальному дискурсі оцінки ролі та значення принципу федералізму видаються сумнівними, метою нашого дослідження є, з одного боку, вивчення творчої спадщини М. Драгоманова в контексті тогочасних соціокультурних умов, з метою виявлення витоків принципу федералізму у його вченні, а з іншого, - ключових принципів та національних інтенцій українського лібералізму другої половини ХІХ - початку ХХ століття.

Основна частина. Перш ніж говорити про своєрідність політичних поглядів українських лібералів половини ХІХ - початку ХХ ст., варто закцентувати увагу на базових принципах класичного європейського лібералізму. Його зародження пов'язане із творчістю Т Гоббса, однак своє концептуальне оформлення ліберальна теорія отримає у працях Дж. Локка та А. Сміт, які заклали світоглядний фундамент ліберальної теорії держави, визначивши водночас роль та функції останньої в житті суспільства. Так, на відміну від Т Гоббса, Дж. Локк у центр своєї політичної філософії ставить людину, оскільки держава, на думку мислителя, - це тільки засіб, за допомогою якого досягається мир і благополуччя кожної конкретної людини. Держава, на думку мислителя, постала у результаті суспільної угоди, тобто стала результатом волевиявлення вільних та рівних індивідів, які, намагаючись максимально реалізувати власну свободу, були змушені об'єднатися в єдине ціле під захистом ними ж установленого загального закону і створили судову інстанцію, уповноважену залагоджувати конфлікти між ними і карати злочинців.

Добровільно прийнявши рішення будувати державу, народ гранично точно визначив обсяг тих прав і повноважень, які надавалися їй. Інакше кажучи, за Дж. Локком, створена у результаті суспільної угоди держава не перетворюється у всепоглинаючого Левіафана, оскільки люди віддають державі лише частину своєї природної свободи заради захисту їхнього природного права на власність та життя. "Влада суспільства або створеного людьми законодавчого органу, - підкреслює Дж. Локк, - ніколи не може сягати далі, ніж це необхідно для загального блага; ця влада зобов'язана охороняти власність кожного, не допускаючи тих трьох незручностей., які робили природний стан настільки небезпечним і ненадійним. І хто б не володів законодавчою або верховною владою в будь - якій державі, він зобов'язаний правити відповідно до встановлених постійних законів, проголошених народом і відомим народу, а не шляхом імпровізованих указів; правити за допомогою неупереджених і справедливих суддів, які повинні вирішувати суперечки за допомогою цих законів, і застосовувати силу співтовариства в країні тільки при виконанні таких законів. І все це повинно здійснюватися ні для якої іншої мети, але тільки в інтересах миру, безпеки і громадського блага народу" [14].

Акцентуючи увагу на ключовій ролі закону в житті суспільства, Дж. Локк, свідомо чи несвідомо, окреслює соціальні та адміністративні рамки розвинутої ним теорії громадянського співжиття, яке, як не дивно, обмежується тільки міською спільнотою та буржуазією, життя яких визначається законом. Натомість сільське населення, як стверджував свого часу Х. Ортега-і-Гассет, характеризується органічним включенням в природне середовища, у підсумку чого хлібороб "ще живе, як рослина. Його буття, коли він думає, почуває і бажає, зберігає ту дрімотну апатію, в якій живе рослина" [17]. Тобто, на відміну від міського населення, життя якого організовується у відповідності із встановленими раціонально законами, сільське населення підкоряється природному закону та "од віку" встановленому звичаєвому праву. Вказане зауваження іспанського мислителя є вкрай важливим в контексті нашого дослідження, оскільки на його тлі можна зрозуміти своєрідність українського політичного світогляду та, безпосередньо, пануючий тривалий час в українській суспільно-політичній думці принцип федералізму.

Повертаюсь до окреслення основних положень класичного лібералізму, не можна оминути увагою ліберальної концепції А. Сміта. Подібно Дж. Локку, він обстоював максимальну свободу особистості, яка мала виразний економічний контекст. Фактично, у А. Сміта розглядалася свобода життєдіяльності у контексті економічної практики. Очевидно, що таке тлумачення свободи сформувалося у підсумку поступового звільнення буржуазії з-під обмежень феодального суспільства, водночас відповідаючи наведеному вище зауваженню щодо своєрідності закону та звичаєвого права, яке істотно обмежує економічну свободу людини. На думку А. Сміта, "системи, які, віддаючи перевагу сільському господарству перед усіма іншими сферами діяльності, накладають, з метою посприяти його розвиткові, обмеження на виробництво й зовнішню торгівлю, діють усупереч самій меті, яку вони обстоюють, і опосередковано позбавляють стимулів розвитку саме ті галузі промисловості, розвиток яких намагалися заохотити" [19, с.648].

Зауважимо, що пануюча в інтелектуальному дискурсі віра у державофобію лібералів сформувалася саме на тлі вкрай некритичної інтерпретації політичних поглядів А. Сміта, який більш радикально, у порівняні з Дж. Локком, обґрунтовував необхідність обмеження функцій держави в економічній сфері. "Державний діяч, - зауважує А. Сміт, - що намагатиметься вказувати приватним особам, як саме вони мають застосувати свої капітали, не тільки обтяжить себе найнепотрібнішим клопотом, а й узурпує собі владу, якої не можна безпечно доручити не те що жодному індивідові, а й жодній раді або сенатові і яка ніде не буде такою згубною, як у руках людини, що має досить зарозумілості й безумства, щоб вважати себе здатною здійснювати її" [19, с.647].

Висунута А. Смітом вимога щодо обмеження функцій держави в суспільстві зумовлена передусім вкрай негативним ставленням мислителя до монархічних держав премодерної доби, оскільки вони істотно обмежували свободу життєдіяльності буржуазії. Дещо інше ставлення мислителя до тих новітніх форм державності, які, забезпечуючи свободу економічної діяльності, водночас здатні захищати "суспільство від насильства та втручання інших незалежних суспільств; по-друге, обов'язок якомога краще захищати кожного члена суспільства від несправедливості та утисків з боку будь-якого іншого члена суспільства, або обов'язок утвердити несхитне дотримання правосуддя" [19, с.647].

На основі зроблених зауважень, маємо всі підстави стверджувати, що в основі класичного лібералізму, держава розглядається як засіб, за допомогою якого забезпечується захист індивідів, їх власності, та що особливо важливо, їхня свобода. Водночас, в світогляді раннього лібералізму, відсутні будь-які соціалістичні та націоналістичні інтенції. Це, на наш погляд, було зумовлено тим, що зародження лібералізму відбулося в буржуазному середовищі "старих націй" (Г. Сетон-Вотсон). Започаткована тут індустріалізація, супроводжувалася докорінними змінами соціокультурного буття, які виявилися у формуванні національних мов та національних культур, прилучення до яких відбувалося завдяки освіті й без виразного етніциду інших народів. Інакше кажучи, ліберальна доктрина, з притаманним для неї індивідуалізмом, постала як злободенна потреба у розширенні прав та можливостей представників "третього стану".

Докорінно відмінні тенденції спостерігалися на теренах Російської імперії та безпосередньо України. У період проникнення сюди ідей просвітництва та лібералізму, яке відбулося за Катерини ІІ, суспільно-політичні та економічні відносини були вкрай примітивними: станова нерівність, кріпацтво та самодержавство, поєднувалися з виразним етнонаціональними утисками, що стосувалися як привілейованих, так і непривілейованих верств українського населення. Поступово, запровадженні імператрицею реформи, зумовили русифікацію української шляхти, що в результаті зумовило "неісторичність української нації" (І. Лисяк-Рудницький). Водночас, під тиском тих же протоліберальних реформ Катерини ІІ, свідома українська громадськість знайомиться із ліберальними тенденціями, які започатковувалися у Західній Європі під впливом Просвітництва. Звичайно, це знайомство не сприяло розвитку "третього стану", між тим воно формувало підвалини для початку боротьби української козацької шляхти, спочатку за власні вольності та привілеї, а згодом і громадянські права.

Соціальна визначеність українського просвітництва, переважно дворянською верствою, призвела до того, що наші патріоти, а вони ж ліберали, кінця ХУІІІ - початку ХІХ ст. мислили не етнічними, а історично-правними, їх головне прагнення було звернене на повернення "Малоросії" тих прав і вольностей, які були гарантовані Переяславською угодою [13, с. 206]. Інакше кажучи, найбільш свідомі представники українського руху, борючись за свободу, вбачали її тільки у козацьких вольностях, які частіше за все супроводжувалися із вірою у необхідність збереження станового суспільства. Як наслідок, у цьому середовищі розвивалися ідеї автономізму, які не мали нічого спільного із лібералізацією суспільних відносин.

Дещо інші тенденції, як зауважує І. Лисяк-Рудницький, спостерігалися у середовищі цілком лояльного до імперської влади слобідського дворянства. Перебуваючи під впливом західноєвропейського просвітництва, воно намагалося практично реалізувати хоча б окремі його положення, тим самим започатковуючи діяльність спрямовану на розвиток освіти та піднесення життєвого рівня, в тому числі й простонароддя. Підсумком цієї діяльності стає заснування у 1805 р. Харківського університету, який стає першим осередком модерного національного відродження в Україні, одним із найяскравіших представників якого був М. Костомаров.

Зауважимо, що започаткована в стінах Харківського університету та позбавлена будь-яких політичних вимог та прагнень етнографічна діяльність, була цілком закономірним результатом не тільки впливу німецької філософії (й передусім творчості Й. Гердера, Г Гегеля, Й. Шада та ін.), а й лояльності раннього українського руху до Російської імперії. Адже, як слушно зауважує І. Лисяк-Рудницький, "чинність Переяславської умови не поширювалася на Слобожанщину, яка ніколи не входила до складу держави війська Запорозького. Слобожанщина від самого початку належала до Московського царства" [13, с. 206]. Відповідно, місцева інтелігенція, незважаючи на своє українське походження, великою мірою була помосковлена [23, с.424], у підсумку чого, як стверджував І. Франко, їй значно ближчими були політичні програми на кштал федералізму, оскільки вони могли повною мірою забезпечити вільний розвиток української культури. Не менш важливе значення в світогляді тогочасного українського національного проводу посідала й проблема соціального гноблення, й передусім кріпацтва. Місцева інтелігенція, відзначає І. Лисяк-Рудницький, "почувала своє покликання в служінні справі емансипації селянства, яке тільки в 1961 році було визволене від кріпацтва, та у праці над піднесенням його соціального та культурного стану" [12, с.179].

В середовищі охарактеризованої нами народницької інтелігенції сформувався світогляд М. Драгоманова, якого сьогодні вважають провісником лібералізму в Україні. Така, оцінка є цілком правомірною, оскільки подібно до провідних тогочасних лібералів, та на відміну від український націоналістів, у своїх працях М. Драгоманов доводив, що "для кожної особи недоторканість її індивідуальних прав набагато істотніша, ніж право її впливати навіть прямо, а особливо опосередковано, на хід державних справ" [4]. Подібні думки наскрізно пронизують праці "Переднє слово до громади" та "Лібералізм і земство в Росії", яскраво засвідчуючи, що для мислителя свобода і гідність людини є найвищими цінностями. Інакше кажучи, так само як і західноєвропейському лібералізмі, ключовим принципом політичної філософія мислителя був пріоритет особистості над державою.

На наш погляд, саме ліберальне осереддя політичної філософії М. Драгоманова, породило один із найбільш відомих та найбільш критикованих аспектів його суспільно-політичний поглядів - федералізм, який частіше за все поєднувався із анархізмом.М. Драгоманов вважав, що суспільство має дійти до того, "щоб спілки людські, великі й малі, складалися з таких вільних людей, котрі по поволі посходилися б для вільної праці й помочі у власні товариства, - це, - пише мислитель, - й єсть та ціль, до котрої добиваються люде і котра зовсім не подібна до теперішніх держав, своїх, чи чужих, виборних чи невиборних. Ціль ця зветься безначальство: своя воля кожному й вільне громадянство й товариство людей і товариств" [4, с.115].

Наведене нами зауваження є вкрай важливим, адже воно виявляє інтенції драгоманівськоло федералізму, який був спрямований передусім на обмеження самодержавства та централізованої влади в Російської імперії, як єдино можливого шляху не тільки для соціального, а й національного звільнення українського народу. Вказане зауваження тісно в'яжеться із наступними словами мислителя: "Ми, звичайно, не будемо заперечувати і права кожної з. національностей на повне відділення від державних рамок Росії. Тільки не завадило б пам'ятати, що всі нинішні держави дуже дражливі у питанні сепаратизмів, і що вони набагато більш противляться відділенню провінції, ніж свободі їхніх жителів і навіть їхній деякій автономії, так що для здійснення права на відділення якої-небудь частини теперішніх держав потрібна дуже велика сила. А тому тут питання не стільки в праві, скільки в здійсненні сепаратизму" [6, с.866]. В продовження свої думки, мислитель зазначає: "своє держава. була і досі єсть для людей спілкою задля оборони себе від чужих і задля впорядкування своїх справ на своїй землі по своїй волі. Але повстання проти Австрії і Росії, таке як робили за свою державну спільність італійці за поміччю Франції - для нас річ неможлива. далеко можливіше для українців добитись в тих державах, під котрими вони тепер, усякої громадської волі за поміччю других пород, котрі теж піддані тим державам" [5, с.102].

Виходячи із зроблених зауважень, маємо всі підстави стверджувати, що принцип федералізму у творчій спадщині М. Драгоманова, став закономірним результатом тієї політичної та соціокультурної ситуації, в якій перебувало українське суспільство у другій половині ХІХ ст. Будучи глибоким прихильним тих ліберальних принципів, які зароджувалися на Заході, М. Драгоманов намагався окреслити умови, за яких українці зможуть отримати свободу та право на вільний розвиток. На тому ж світоглядному тлі формувалися у думки мислителя про те, що українці - це не якась "гуртова одиниця" як стверджував Д. Донцов, а кожна конкретна людина, звільнення якої відбувається у результаті децентралізації влади, яка можу відбутися і без здобуття державної незалежності.

Як не дивно, але подібною була ситуація й з іншими представниками тогочасного українського лібералізму. Так, приміром, Б. Кістяківський, тривалий час розробляючи правові аспекти лібералізації суспільно-політичних відносин, в тому числі й Російській імперії, не оминув своєю увагою українське питання. Зокрема, на відміну від ряду представників російського лібералізму, мислитель неодноразово наголошує на тому, що асиміляційна політка російського уряду, у єдності із спільністю релігійного життя, не призвели до культурної єдності українського та російського народів. "Залишається визнати, - писав він, - що народу українському властива особлива воля чи якась містична сила, що спонукає його відстоювати свою самобутню національну індивідуальність. Ця воля і виявляється у окремих представників українського народу у різній формі - та в одних з більшою, в інших з меншою силою. Визнавши це, ми, звичайно, не роз'яснюємо цю культурно-історичну загадку, а лише інакше формулюємо її. Отже, якщо прагнення України до своєї самобутньої культури є Божою справою, то жодні земні сили його не поборють. Всякий істинно культурний рух є вияв Духу Божого у людині і тому він святий, а насилля над ним є гріх" [21, с.146].

Визнання права українського народу на самобутній розвиток культурної своєрідності, у свідомості Б. Кістяковсього тривало поєднувалося із наднаціональними ліберальними принципами, реалізація яких могла і мала забезпечити вільний і всесторонній розвиток кожної особистості та солідарних інтересів людей [7]. Між тим, після проголошення Центральною Радою створення Української Народної Республіки, Б. Кістяківський переїжджає з Москви до Києва, де активно включається у розбудову української державності.

Висновки