Особливості географічного фактора української та європейської геокультур

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості географічного фактора української та європейської геокультур

Інна Костиря

Анотації

У статті досліджено феномен геокультури як елемент політичної культури сучасності. Аналізуючи територіальну природу геокультури, виділено три специфічні чинники її формування - екологічний, природо - ресурсний та географічний. Екологічний чинник пов'язаний з умовами колективного усвідомлення проблем довкілля; природно-ресурсний - із громадською активністю з приводу економії, збереження та контролю над ресурсним багатством держави й планети; географічний - із впливом геополітичних і фізико-географічних умов території на політичну культуру населення. Сфера впливу географічного фактора на сучасну історію великих суспільств може бути як об'єктивною, так і суб'єктивною. До об'єктивної сторони віднесено сукупність природно-ресурсних та кліматичних умов, що зумовлюють соціально-політичну, економічну й культурну ситуацію в цивілізаційному ареалі нації. До суб'єктивної сторони географічного фактора віднесено сукупність психологічних чинників у масовій свідомості народу (ментальності), які сформовані під постійним впливом політико'-географічна та фізико-географічних умов. У статті звернуто увагу на проблему географічного фактора формування геокультури українського суспільства. Задаючись питанням про рівень геополітичної свідомості українців, порівнюємо різні прояви вітчизняної політичної свідомості з аналогічними ситуаціями в європейських країнах. Національна політична ментальність описується через зіставлення з регіонально-територіальними ідентичностями в Британії, Франції та Німеччині. На основі отриманих висновків у роботі наголошено на потребі прикладного підходу до обґрунтування засад української нації. політичний культура суспільство

Ключові слова: геокультура, політична культура, ментальність, нація, територіальна ідентичність.

Постановка наукової проблеми та її значення. Кожна цивілізація, країна або імперія мала свій час і місце на часовому та просторовому промені світової історії. Важко собі уявити існування Месопотамії у XIX ст. або СІЛА на початку нової ери, точно так само як не можливо було б перенести Древній Єгипет від берегів Нілу, не змінивши культурно-історичної сутності найдавнішої цивілізації нашої планети. Ці особливості просторо-часової приналежності політичної історії людства є географічно-темпорадьтм атрактором розвитку будь-якого суспільства, який, незважаючи на технологічний розвиток сучасної цивілізації, усе ж залишає значний відбиток на долі всіх країн і народів.

Сфера впливу географічного фактора на сучасну історію великих суспільств може бути як об'єктивною, так і суб'єктивною. Зазвичай до об'єктивної сторони відносять сукупність природно- ресурсних та кліматичних умов, що зумовлюють соціально-політичну, економічну й культурну ситуацію в цивілізаційному ареалі нації. Із суб'єктивною стороною географічного фактора все не настільки очевидно: до неї відносять сукупність психологічних чинників у масовій свідомості народу (ментальності), які сформовані під постійним впливом політико-географічних і фізико- географічних умов. Тому суб'єктивна сторона географічного фактора політичного державотворення є водночас чинником геокультури як елемента політичної культури населення певної території.

Із розвитком суспільних наук після епохи Просвітництва, популярність ідеї географічної залежності політичних рішень усе більше нівелювалася. Це пов'язано насамперед із тим, що перші теорії географічного детермінізму, по-перше, абсолютизували природно-територіальний чинник, ігноруючи інші фактори державотворення, та, по-друге, концентрували свою увагу виключно на об'єктивній стороні географічних впливів. Із появою класичної економічної теорії (А. Сміт) географічна складова залишилася на периферії соціально-наукового дискурсу, а її місце поступово зайняли різні концепції сприятливих економічних умов. У сучасну епоху, зі скороченням циклу капіталістичних криз проблема геокультури та географічного чинника її формування стає дедалі більш популярним і нагальним. Віртуальна економіка XXI ст. досить яскраво демонструє, наскільки високого значення набув фактор колективної свідомості суспільства в контексті фінансового та виробничого успіху держав і народів. Навіть курс валют на міжнародному ринку є надзвичайно чутливим до певних абстрактних уявлень і припущень у свідомості суспільства, що з величезною швидкістю розмножуються через ЗМІ та міжнародні комунікації.

Отже, у цьому аспекті виявляється вкрай актуально дослідити природу й структуру географічного чинника геокультури, у тому числі розглянувши його прояви в українському та європейському суспільствах.

Аналіз досліджень цієї проблеми. Незважаючи на загальновизнаний характер описаних нами спостережень, геокультура як галузь політологічного знання існує передусім як сукупність популярних авторських теорій, а не як єдине конвенційне вчення. Зокрема, початки аналізу цивілізаційно-культурних чинників світового політичного руху можна віднайти в роботах Р. Робертсона [13] та І. Валлерстайна [2], П. Бурдьє [1]. Подальший розвитку геокультурний аспект отримує в дослідженнях С. Хантінгтона [6], Дж. Ріфкіна [5], М. Блексела [9 та інших.

Мета й завдання статті. У межах представленої роботи ставимо мету розкрити зміст географічного фактора геокультури, через його практичні ілюстрації в політичній свідомості України та провідних держав Європи.

Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів дослідження. Якщо інтерпретувати геокультуру як складову частину політичної культури, то зміст останьої формується за тими самими законами й закономірностями, що й політичної культури загалом. Специфіка геокультурної сторони полягає лише в акцентуванні на важливій ролі природних (географічних, екологічних, природно-ресурсних) аспектів в означенні провідних джерел масової політичної свідомості. Тому геокультура загалом піддається впливу таких формувальних факторів:

1) усіх факторів, що властиві політичній культурі загалом;

2) екологічних факторів, що пов'язані з усвідомленням впливу на населення екологічної ситуації в регіоні, а також із можливостями громадянського суспільства вплинути на державну екологічну політику;

3) факторів природно-ресурсного забезпечення, що описують популярність проблеми ресурсної економії в країні, у тому числі інформованості населення щодо реалій виснаження природних багатств планети чи країни та можливостями громадського втручання в політичні розв'язання цих проблем;

4) географічних факторів, що поділяються на дві структурні групи: політико-географічні, або фактори, які ґрунтуються на відображенні геополітичного сегмента державної політики у свідомості населення, та фізико-географічні, що визначають впливом природно-географічного середовища на трансгенераційне формування політичної ментальності народів.

Політична географія країни, суспільно-свідомим відзеркаленням якої є елементи геокультури, не зводиться до фізичної території й природних умов держави. Як слушно зазначає М. Дністрянський: "Географічне положення держави включає два основні складники - природно-географічний і суспільно-географічний, які різнобічно характеризують її позиційність щодо навколишнього світу, але мають і свої особливості. Якщо природно-географічне положення відзначається відносною статичністю, то суспільно-географічне - мінливе в часі. Крім того, держава сама спроможна впливати й навіть творити своє суспільно -географічне положення, особливо політико -геопзафічне" [3, с. 8]. Географічний вплив на політичну культуру українських громадян - предмет наукового пізнання, який може прояснити багато запитань, пов'язаних із місцем українця у вітчизняному політичному житті.

Тому в цій статті ми концентруємо свою увагу на географічному факторі геокультурного формування, однак частково торкаємося й інших факторів, які закономірно взаємопов'язані з предметом нашої уваги.

Після подій "Революції гідності" українське суспільство зазнало досить відчутних змін. Усе більш наочними стають намагання активних громадян вплинути на політичне та соціальне життя в країні. Однак недовіра до владних і судових інституцій, обмаль досвіду й засобів громадської боротьби, а також конотація понять "держава" та "влада" в політичній культурі населення зводить вітчизняну громадську активність до вузьких випадкових вимірів, які спрямовані на виконання конкретних, а не комплексних завдань.

Розглянемо конкретний приклад: зовсім нещодавно в українських ЗМІ значний розголос отримала ситуація з незаконним видобутком буршитину на території Рівненської та Волинської областей. Після, перевірки зафіксованих із літака нелегальних точок удалось оцінити майже масове розкрадання природних ресурсів України [4]. Випадок із незаконним видобутком напівдорогоцінного каменю зовсім не є новим за останнє десятиліття. Зокрема, у середині 2014 р. уже здійснювалася спроба боротьби з ресурсними зловмисниками. Тоді в порушенні закону звинувачували окремих учасників громадських організацій майдану, зокрема "Спільної справи" та "Самооборони", які привласнили й контролювали незаконний бізнес буршитнових "плантацій" Олександра Януковича [7]. Громадська активність українців рік тому дала змогу підняти проблему щодо конкретного випадку порушення закону, однак не усунула її цілком навіть на регіональному (Південно-рівненському) рівні. У 2014 р. з приводу бурштинової ситуації не реалізовано комплексного громадського опору. Предметом дискусії стала конкретна проблема, яка, хоч і була розв'язана, однак уже через рік повернулась із новим рецидивом.

Для контрасту розглянемо подібну ситуацію в ЄС: якою у випадку нелегального видобутку буде реакція активного європейського громадянина? У 2007 р. в пресі отримала резонанс історія щодо екологічної катастрофою у Французькій Гаяні (анклав Франції в Південній Америці). Новина була пов'язана з незаконним видобутком золота, що отримало неконтрольований розмах із початку 2000-х років [8]. Головні учасники незаконного видобутку - це здебільшого бразильці та мешканці сусіднього Сурінаму, що незаконно перетинали кордон французьких земель через джунглі. Ціїсаво, що з проведенням широкої інформаційної кампанії гаянська ситуація була бурхливо сприйнята не лише в Парижі, але й серед багатьох громадян ЄС загалом. Низка громадських рухів, у тому числі природоохоронних організацій, офіційно звернулися до уряду Франції з вимогою в кілька разів збільшити кількість прикордонних патрулів у регіоні, а також значно посилити правову підтримку цінних природних територій, у тому числі через уведення більш жорсткої відповідальності за незаконний добуток. Відповідні вимоги були виконані, а починаючи з 2010 р., у Гаяні нелегальні золотокопальні стали відчутно рідшим явищем.

Зіставлення двох означених ситуацій дає можливість побачити характерну відмінність української геокультури від європейської. Позиція активних українських громадян здебільшого спрямована на боротьбу з конкретним проявом незаконності. Відсутність системного підходу пояснюється значною недовірою до інституцій влади з боку активістів та, по суті, недієвістю механізмів владно-громадської комунікації. Навіть за теоретичних умов, якби вже сьогодні існували реальні можливості для здійснення громадянського контролю над дотриманням закону та роботою влади, геокультурі українського громадянства знадобилось би ще кілька років, аби сформувати "алгоритми" загального, а не прикладного втручання в політику своєї держави.

Одна з виключних ознак географічного чинника геокультури загалом полягає в імпліцитності (неявності) концептуальних меж між соціальним і географічним простором у сучасній політиці. Те, що на перший погляд здається ефектом географічної дистанції, насправді може бути результатом широкого проміжку в аспекті соціального простору. Відомий французький соціолог П'єр Бурдьє свого часу слушного відзначив, що вагома відмінність між географічним і соціальним просторами полягає в такому: "ці два простори ніколи повністю не збігаються, проте багато розходжень, які вважають зазвичай з ефектом географічного простору, наприклад, протиставлення центру й периферії, є насправді дистанцією в соціальному просторі, тобто походять від нерівності в поділі різних видів капіталу в географічному просторі" [1, с. 94]. Соціальний простір уключає багато складників - як ментальних, так і кількісно-матерімьнж, однак саме їх синтез - джерело формування колективного "здорового глузду" суспільства, що є центральним оператором політичної свідомості мас.

Досить яскраво ця особливість проявляється в українській політичній культурі. Сьогодні багато апологетів та опозиціонерів західного вектора розвитку Україні апелюють до географічної й історичної близькості нашої держави із, відповідно, Євросоюзом і Росією. Однак те, що здається близьким у просторі фізичному, не є таким же недалеким у просторі соціальному. Теперішня українська міжкласова дистанція набагато ширша, аніж європейська, а російська суспільна свідомість буквально контрастує з українською в останні кілька років. Нині наша держава є своєрідною ізольованою в новоствореному специфічно-вітчизняному соціальному просторі, українці в політичному сенсі мислять не так, як росіяни, але й не так, як типові громадяни Європи.

Ще один аспект географічного чинника геокультури - усвідомлення громадянством територіальної ідентичності й геополітичної особливості своєї країни та її регіонів. У наші дні в ситуації війни й гуманітарної кризи на Донбасі ця проблема є вкрай важливою.

Для початку розглянемо типовий приклад на теренах Європейських держав. Англійська дослідниця відношення понять держави, території та громадянства Різ Джонс пропонує звернути увагу на сучасну ситуацію в її рідній Британії. Шотландія в складі Великої Британії завжди була особливою політичною одиницею. Її населення, незважаючи на відсутність незалежності від Великого Королівства, завжди займало активну політичну позицію, яка, однак, ніколи не ступала на грань відвертого силового сепаратизму. Зважаючи на цей факт, Лондон активно підтримував створення нових механізмів і регіональних інституцій самоврядування. "Шотландія являє собою цікавий приклад взаємозв'язку між територіальними ідентичностями й роботою, делегованою урядом. На цьому рівні, шотландська цивільна служба проявляла активну позицію щодо розвитку регіонального уряду аж до 1997 р., причому значно більшою мірою, ніж їхні колеги в Північній Ірландії й Уельсі. Члени цивільної служби в Шотландії, зазвичай, намагалися підкреслити своєрідність Шотландії та свою роль у підтримці цієї самобутності протягом усієї другої половини двадцятого століття. У зв'язку з цим виконавча передача влади в Шотландії за допомогою створення шотландського парламенту служила виключно на те, щоб оживити завжди властиву активність шотландської цивільної служби" [12, с. 168].

Шотландія - яскравий приклад автономного регіону, що прагне реалізації власної самобутності. Досить велика частка політично активного населення протягом усього часу деволюції в Британії не просто висловлювала свою позицію з приводу відновлення Шотландського парламентаризму, а стала його реальною рушійною силою [11, с. 53]. Прагнення передачі влади в регіони реалізоване шотландцями цілеспрямовано та законно, а їхнє ставлення до територіальної цілісності Британії підтвердив референдум 2014 р., що підтвердив якість і дієвість сучасної британської етнічної й гуманітарної політики.

Українська ситуація в територіально-географічному аспекті є вкрай наочною. Анексія Криму та сепаратистські рухи ніколи б не стали можливими без минулого провалу гуманітарно-регіональної політики, а також низького рівня політичної культури населення в цих регіонах і в цілому в Україні. Про географічно-історичний фактор Української роздільності по Дніпру йшлося ще задовго до національної кризи, а неспокійні події в Криму вже відбувалися на світанку вітчизняної незалежності.

Мешканці сучасного Донбасу й Криму точно так само, як і населення інших українських регіонів, наприклад Харківщини, є носіями специфічної, однак пасивно-замкнутої територіальної ідентичності. Саме на цих ментальних геокультурних атрибутах, як правило, і будувалася політична кампанія в цих регіонах. Політик звертався до електорату не як до українців, а саме як до харків'ян, жителів Донбасу та Криму тощо. Таке ставлення констатувало й досі констатує щораз глибшу дезінтеграцію ментальної соборності України. Багато мешканців регіонів України є прихильниками децентралізації, однак не беруть активної громадської участі в досягненні широких правових поступок із боку центральної влади. Така ситуація наводить на думку, що навіть за умов розгортання процесів децентралізації, яким маніпулює багато сучасних опозиціонерів і представників чинної влади, громадська активність та продуктивність нових місцевих органів влади буде еквівалентною сучасній. Успіх шотландського парламентаризму - наслідок високої політичної культури населення, а також розвинутого геокультурного планування Об'єднаного Королівства в цілому.

Якщо задатися питанням про те, що могло б стати якісним критерієм удалої гуманітарної політики у втрачених нині регіонах, то, вочевидь, відповіддю повинна стати можливість центральної української влади власноруч провести референдум про незалежність Криму й Донбасу без страху за його негативний результат. Тобто така можливість, яка була реалізована два роки тому у Великій Британії, де ще 40 років тому питання сепаратизму стояло на військовому рівні. Питання політичної культури, геокультури та міжрегіональної ідеологічної, культурної толерантності ігнорувалося надто довго. Гуманітаристика вважалася вторинною, зокрема такою, що має лише косметичний вплив на політичний клімат у країні.

Досить часто політичні та національні негаразди України пов'язувалися з так званою різнорідністю української нації - присутністю явного поділу українців на західних і східних. Таку думку висловлював, зокрема, і С. Хантінгтон у своїй відомій роботі "Зіткнення цивілізацій". Уніатський захід та православний схід здаються йому двома різними геокультурами, яким майже не реально вжитися під титулом одного суверенітету [6]. Однак чи є Україна настільки своєрідною в цій проблемі? Невже в успішних держав не існує подібних історико-географічна протиставлень?

Знову ж таки звернимося до європейського досвіду. Німеччина - це держава, яка добре знайома з ідейною та політичною роздільністю власних земель. У післявоєнні роки німецькій нації ще довго доводилося розплачуватися за помилки історії та ще 45 років існувати як дві паралельні держави. Цей факт залишив свої відбитки на геокультурній канві німців. Як відзначає дослідник географічних фактів геокультури Кевін Кокс: "Високоілюстративним процесом є та подія, що розгорнулася після возз'єднання Західної й Східної Німеччини понад десять років тому після близько 45 років культурної розбіжності між цими двома областями. Вона полягає у ворожих відносинах між Wessis, або західними німцями, й Ossis, колишніми жителями Східної Німеччини" [10, с. 151]. У спрощеному вигляді, тобто буденною мовою простих німецьких жителів, Wessis уважають, що Ossis - марнотрати, оскільки занадто довго живуть у своєму власному маленькому світі, вони наївні й недалекі; що їм не вистачає впевненості в собі, вони постійно вибачаються; що вони не звикли до важкої роботи, тому що в старій НДР [Німецька Демократична Республіка] у них завжди закінчувалися матеріали для тривалого виробництва, і це робило їхній робочий день украй простим; що вони нічим не кращі і як менеджери чи підприємці, тому що не мають ніякого досвіду ринкової економіки; і що вони далеко не вдячні за ті переваги, які принесло із собою об'єднання, вони завжди скаржаться. Ossis, зі свого боку, уважають, що Wessis є нестерпно зарозумілими й часто безпідставно; що невпинна конкуренція зробила їх важкими до діалогу; що досить багато з них є шахраями, які розбагатіли або на продажу непотребу, або на страшенній довірі східних німців, або скуповуючи східні активи за набагато нижчою ціною від їх реального значення; і на довершення всього вони втиснулися на найкращі робочі місця на сході. Спочатку все це лише змушувало Ossis відчувати себе пригніченими й безпорадними, але тепер деякі з них стають справді ображеними. Wessihass (ненависть західників) стало модним [10, с. 152].

Окрім західно-східного протистояння, географія територіальних ідентичностей у Німеччині доповнюється й в іншому географічному просторі, зокрема в опозиції між жителями північних (низинних) і південних (пригірських) земель. Зазвичай населення в південних землях має більш націоналістичну та консервативну позицію, у той час як їхні співвітчизники на півночі є більш ліберальними й прогресивними. Однак різнорідність німецької нації не завадила їм після важкої поразки та культурної кризи у XX ст. вийти на перші економічні позиції у світі [11, с. 134]. Однією із запорук такого успіху стала присутність потужної регіональної політичної еліти, яка постійно розвивалася та репрезентувала інтереси всіх німецьких земель у бундестазі, уряді й інших органах влади. Присутність національних дезінтегруючих факторів - це закономірний процес існування будь-якої нації. Питання лише в тому, наскільки сильно ці фактори впливають на єдність вітчизняної еліти, що є творцем державної історії.

Маніпуляція українською проблемою Сходу та Заходу демонструє те, що протягом 25 років незалежності не сформовано якісної форми політичної репрезентації інтересів кожної з територіальних ідентичностей української нації. Звичайно ж, можна апелювати до проміжного територіального положення України, де велику роль відіграє втручання зовнішніх інтересів. Однак протягом другої половини XX ст. Німеччина була не менш активною ареною міжнародної політичної гри, що не завадило їй стрімко розвиватися спочатку як дві окремі держави, а згодом - і як єдина Федеративна Німецька Республіка.

Указуючи на множину політичних ідентичностей у провідних країнах Європи й України, можна "заблукати в теоретичних нетрях" національного питання. Може видатися, що без наболілого питання, що таке українська нація, ми залишатимемося "сплавом" заходу й сходу з намаганням бути єдиними. Однак нація - це не те, що потребує чіткої концептуалізації, оскільки це, скоріше, певна форма відчування колективної причетності, аніж категоричне поняття. Як підкреслює Кокс: "Ми поділяємо географію з нашими співвітчизниками. Це - батьківщина. У кожного є вітчизна, або вони вірять в те, що її мають, але "вони" мають вітчизну, відмінну від "нашої". Це сфера передбачуваності. Це місце, де все знайоме. За межами батьківщини лежить невпевненість, щось потрібно знати або вивчити, якщо ми коли-небудь, хочемо почуватися там зручно в повсякденному житті. Передбачуваність у цьому випадку формує не концепт, а ефект. Ми переживаємо та відчуваємо власну країну "місцем" свого перебування таким чином, яким не можемо відчувати себе в інших країнах світу" [10, с. 171]. Політична культура не України не потребує додаткової концептуалізації поняття "українська нація", вона потребує створення умов, за яких українець міг би відчути причетність до єдиного державотворення, єдиної системи повсякденного розуміння речей і явищ та єдиної територіальної культури. Націю потрібно розуміти як явище, що повністю визначається проявами "національного".

Висновки та перспективи подальшого дослідження

У цій статті ми провели порівняльний аналіз політико-географічного чинника формування геокультури в Україні й деяких Європейських державах. Проілюстровано практичні проблеми українського суспільства на рівнях мотивації громадської активності, територіальної ідентичності, регіональної диференціації та геополітичної обізнаності населення.

На основі типових випадків прояву геокультурного аспекту в суспільствах Великої Британії, Франції й Німеччини ми спробували довести перебільшене політичного значення деяких українських національних проблем. А також визначили прикладне, не категоричне значення феномену нації загалом. Підкреслено пріоритети розвитку українського громадянського суспільства, пов'язані з орієнтацією на системний характер суспільного втручання в діяльність влади, а також із розвитком інституцій комунікації між владою й народом. Перспективи подальшого дослідження лежать у руслі поглиблення аналізу політичних ідентичностей у провідних країнах Європи та України з огляду на пануючу в них геокультуру.

Джерела та література

1. Бурдье П. Социология политики / П. Бурдье; [пер. с фр. Н.А. Шматко]. - M. : Socio-Logos, 1993. - 336

2. Валлерстайн И. Анализ мировых систем и ситуация в современном мире / И. Валлерстайн; [пер. с англ. П.М. Кудюкина]. - СПб.: Изд-во "Университетская книга", 2001. - 416 с.

3. Дністрянський М.С. Політична географія України / М.С. Дністрянський. - Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2014. - 348 с.

4. Луцькі прикордонники з літака зафіксували незаконний видобуток бурштину [Електронний ресурс] // Інформаційне агенство "ZIK" - Режим доступу: http://zik.ua/news/2016/03/14/lutski_prykordonnyky_ z_litaka_zafiksuvaly _nezakonnyy_vydobutok_burshtynu_680802

5. Рифкин Дж. Третья промышленная революция: как горизонтальные взаимодействия меняют энергетику, экономику и мир в целом / Джереми Рифкин. - М.: Альпина нон-ф^^н, 2014. - 410 с.

6. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций / С. Хантингтон; [пер. с англ. Ю. Новикова]. - М. : ACT, 2003. - 603 c.

7. Чабрець А. Майданівці прибрали до рук нелегальний видобуток бурштину [Електронний ресурс] / Анастасія Чабрець // Національний антикорупційний портал "Антикор" - Режим доступу: http://antikor. com. ua/articles/10173 -maj danivtsi_pribrali_do_ruk_nelegalj nij _ vidobutok _burshtinu

8. Bellos A. Illegal, polluting and dangerous: the gold rush in French Guiana [Elektronik resourse] / Alex Bellos // "The Guardian". - Mode of access : http://www.theguardian.com/environment/2007/

dec/17/pollution.mining

9. Blacksell M. Political Geography / Mark Blacksell. - London : Routledge, 2006. - 244 p.

10. Cox K. Political Geography: Territory, State, and Society / Kevin Cox. - Oxford : Blackwell Publishers, 2002. - 382 p.

11. Dodds K. Geopolitical Traditions A Century of Geopolitical Thought / Klaus Dodds. - London : Routledge, 2000. - 392 p.

12. Jones R. People. State. Territories: The Political Geographies of British State Transformation / R. Jones. - Oxford : Blackwell publishing, 2007. - 216 p.

13. Robertson R. Globalization: Social Theory and Global Culture (Theory, Culture & Society Series) / Roland Robertson // SAGE Publications, 1992. Printed in GreatiSritain by The Cromwell Press Ltd, Broughton Gifford, Melksham, Wiltshire. - 310 p.

Размещено на Allbest.ru