Гетерогенність і фактори та індикатори типологізації напівпрезидентської системи державного правління: теоретико-методологічний зріз

напівпрезиденталізм політичний індикатор режим

У цьому контексті магістральною і класичною є формальна інституційно-процесуальна типологізація напівпрезиденталізму М. Шугарта та Дж. Кері, які на підставі врахування особливостей призначення і звільнення з посад прем'єр-міністрів та міністрів, а також відповідальності урядових кабінетів виділяють такі його типи, як президент-парламентаризм (президентсько-парламентська система, президентсько-парламентський напівпрезиденталізм) і прем'єр-президенталізм (прем'єр-президентська система, прем'єр- президентський напівпрезиденталізм). Перший характеризується тим, що суплементований посадою всенародно виборного президента, який формально уповноважений призначати і звільняти членів урядового кабінету (і майже завжди розпускати легіслатуру чи видавати укази/декрети з силою закону), а також тим, що прем'єр-міністр і урядовий кабінет відповідальні як перед легіслатурою, так і перед президентом. Натомість, атрибутами другого є те, що всенародно обраний президент наділений значними конституційними повноваженнями, але прем' єр-міністр і урядовий кабінет є суб'єктами довіри та відповідальності виключно легіслатури [56, с. 19-27]. З огляду на це, визначальним фактором формальної інституційно-процесуальної типологізації напівпрезиденталізму є визначення суб'єктів відповідальності прем'єр-міністра й урядового кабінету. Але цей фактор, на думку П. Шлейтер і Е. Моргана- Джонса [53], може доповнюватися й іншими конституційними чи нормативними індикаторами, які деталізують атрибути міжінститу- ційних відносин в умовах напівпрезиденталізму.

Розглядаючи їх, апелюємо передусім до такого фактора формальної інституційно-процесуальної типологізації напівпрезиденталізму, як наділеність президентів доволі різними повноваженнями в процесі номінування/призначення прем' єр-міністрів і формування урядових кабінетів. Як зазначають П. Шлейтер і Е. Морган-Джонс [53], у різних напівпрезидентських системах президенти з цього приводу можуть: лише погоджуватися чи ветувати парламентські рішення про надання урядам вотумів інвеститури; номінувати кандидатів у прем'єр-міністри чи варіанти урядів, які є суб'єктами парламентських вотумів інвеститури; самостійно призначати прем'єр-міністрів без згоди (інвеститури) на це легіслатур. За аналогією, напівпрезидентські системи різняться на підставі конституційних повноважень легіслатур із приводу контролю за діяльністю урядів, адже поділяються на випадки, коли: легіслатури є домінуючими у цьому зрізі; легіслатури є субординованими главам держав у цьому зрізі; легіслатури та глави держав є сумірними акторами у цьому зрізі.

Вкрай важливе значення у контексті формальної інституційно- процесуальної типологізації напівпрезиденталізму має перевірка можливості президентів достроково розпускати легіслатури (або хоча б провідні палати бікамеральних легіслатур). У цьому розрізі всі напівпрезидентські системи поділяють на випадки, де президенти або наділені, або не наділені такими повноваженнями. Як наслідок і як аргументує М. Шугарт [55; 57, с. 336-337], напівпрезидентські системи таксономують на підставі синтезу варіацій міжінституційних відносин із приводу відставок урядів та розпусків легіслатур. У цьому зрізі всі напівпрезидентські системи розподіляються на такі типи, де: правом відставки уряду наділена лише легіслатура, яка не може бути достроково розпущена президентом; правом відставки уряду наділена лиш легіслатура, яка може бути достроково розпущена президентом; правом відставки уряду наділені і президент, і легіслатура, але перший не уповноважений розпускати другу; правом відставки уряду наділені і президент, і легіслатура, однак перший уповноважений розпускати другу (в тому числі на підставі непідтвердження та обмеження її рішення про відставку уряду). За теоретико- методологічною логікою та на підставі так званої «неомедісонської перспективи» [57, с. 328], в основу якої покладено важливість «ієрархічних» (коли один актор домінує над іншим - Авт) та «транзакційних» (коли два актори наділені незалежними джерелами влади і повинні співпрацювати з метою здійснення своїх завдань - Авт.) патернів влади та міжінституційних відносин, вони, відповідно, іменуються парламент-подібним прем'єр-президенталізмом, класичним прем'єр-президенталізмом (медісонського типу), президент- подібним президент-парламентаризмом і класичним президент- парламентаризмом (медісонського типу). А це, у свою чергу, змушує В. Чернова суттєво розширювати класичну типологізацію напівпрезиденталізму М. Шугарта та Дж. Кері і поряд з президент- парламентаризмом та прем' єр-президенталізмом виділяти такий конституційний тип, як парламент-президенталізм (парламентсько- президентська система, парламентсько-президентський напівпрези- денталізм) [8]. Причому, логіка виділення варіантів напівпрези- денталізму автором зумовлена не лише формальними, а й реальними/фактичними повноваженнями глав держав у системі розподілу влади та обсягом прерогатив парламентів, урядів і президентів. Це, на думку В. Чернова [8], означає, що президенти напівпрезидентських держав є найсильнішими у випадку президент-парламентаризму, слабшими - у разі прем'єр-президенталізму, а найслабшими - у випадку парламент-президенталізму (інші, переважно суплементарні, фактори й індикатори формальної інституційно-процесуальної таксономії напівпрезиденталізму продемонстровано в табл. 1).

Що ж стосується факторів та індикаторів, логіки та структу- ризації фактичної політично-поведінкової таксономії напівпрези- денталізму, вони, на відміну від факторів формального характеру, детермінуються здебільшого реальними повноваженнями політичних інститутів, а також патернами відносин між ними, передусім у трикутнику «глава держави - уряд - парламент», у тому числі, як зазначають М. Шугарт та Дж. Кері [56], а також А. Сіарофф [58], на підставі врахування результатів виборів і композицій легіслатур. З цього приводу доцільно зазначити, що історично перші фактичні політично-поведінкові типологізації напівпрезиденталізму належать перу М. Дюверже, Дж. Сарторі, Ф. Фрісона-Роше, Дж. Паскуіно, Р. Мартінеза і Б. Ніки, які ініціювали наукові пошуки з приводу «поміщення» інститутів президента і уряду (прем'єр-міністра) в середовище розподілу і композиціонування партій у легіслатурі.

Відомо, що М. Дюверже [20, с. 186] і Дж. Сарторі [51], зважаючи передусім на те, чи президент і прем'єр-міністр користуються підтримкою більшості у легіслатурі, виокремили напівпрезидентські системи розділеного і нерозділеного правління. За аналогією, а також трактуючи напівпрезиденталізм як «інструмент транзиту» [36] систем державного правління, Ф. Фрісон-Роше запропонував і апробував схему, що описує політично-поведінкові варіації обсягу повноважень президентів залежно від їхніх відносин з урядом/прем'єр- міністром та парламентською більшістю [37, с. 68], через що таксономував напівпрезидентську систему правління передусім на підставі визначення і врахування політичної позиції президентів до більшості в легіслатурах. Подібного результату і за подібною теоретико-методо- логічною логікою досягнув Дж. Паскуіно [47], що дихотомував всі кейси напівпрезиденталізму на системи підтримки чи непідтримки президентів у легіслатурах. У свою чергу, Б. Ніка [45, с. 19] за схожою логікою, але більш диверсифіковано і структуровано, виділив варіанти напівпрезиденталізму, за яких: президент користується підтримкою однопартійної більшості в легіслатурі; президент користується підтримкою коаліційної більшості в легіслатурі; президенту протистоїть когерентна/згуртована більшість у легіслатурі; президент протистоїть фрагментованій більшості в легіслатурі. Нарешті, подібного висновку було досягнуто у наукових доробках Р. Мартінеза [43], в яких аргументовано, що на підставі зіставлення партійної належності президента і політсил більшості в легіслатурі напівпрезиденталізм може піддаватися трихотомії на системи, згідно з якими: парламентська більшість створюється і функціонує на користь президента; парламентська більшість створюється і функціонує супроти президента; парламентська більшість створюється і функціонує на підтримку президента, але не визнає його лідерства у політичній системі.

Підсумком ранніх фактичних політично-поведінкових таксо- номій систем державного правління напівпрезидентського типу стала типологізація С. Скач [59; 60], що, ґрунтуючись на диспозиції, згідно з якою напівпрезиденталізм визнає можливість одночасного існування двох «виконавців» (центрів виконавчої влади) - президента і прем'єр- міністра, - вдалася до з'ясування впливу на досліджувану систему правління дуалізму, легітимності і відповідальності виконавчої влади. На цій підставі було аргументовано, що дуалізм і конституційна двозначність виконавчої влади, а також легітимність і відповідальність двох центрів виконавчої влади у напівпрезиденталізмі істотно різні, оскільки прем'єр-міністр і уряд обов'язково залежать від процедур делегування повноважень парламентом й обов'язково відповідальні йому, а президент автономний від законодавчого органу і може діяти за відсутності його підтримки. Відповідно, «напружені» відносини президента, прем'єр-міністра/уряду і парламенту є безумовними, бо вони спричинені структурою напівпрезиденталізму [4]. Але їх доцільно піддавати таксономії на підставі різних варіантів співіснування (балансів, дисбалансів і конфліктів) центрів виконавчої влади, внаслідок чого С. Скач виділила такі типи напівпрезиденталізму, як системи уніфікованої/консолідованої більшості, системи розділеної більшості та системи розділеної меншості [60, с. 104-105].

Перший, у формі системи уніфікованої/консолідованої більшості та найменш конфліктний, варіант напівпрезиденталізму передбачає, що глава держави є членом або прибічником курсу партії прем'єр- міністра, через що президент і прем'єр-міністр підтримуються ідентичною парламентською більшістю чи ідентичною більшістю в легіслатурі. Такий випадок можна описати процедурами альтернації' або послідовної зміни представників різних партій при владі і він традиційно (але не обов'язково, залежно від міжпартійної і внутрішньопартійної структуризації політичного процесу) аргументує, що президент або прем'єр-міністр вважається «беззаперечним лідером нації». Причому, все таки частіше превалюють кейси, коли саме президент є «лідером нації», а прем'єр-міністр виконує обов'язки «керівника штату президента», внаслідок чого у такому варіанті напівпрезиденталізму превалює логіка президентської системи державного правління. Другий, у формі системи розділеної більшості та помірно конфліктний, варіант напівпрезиденталізму передбачає, що глава держави, на відміну від прем'єр-міністра, не наділений підтримкою більшості у легіслатурі. Такий випадок окреслюють процедури так званої «когабітації», коли найважливіші владно-виконавчі рішення традиційно (але не обов'язково) ухвалює прем'єр-міністр, внаслідок чого у цьому варіанті напівпрезиденталізму превалює логіка парламентської системи правління. І, нарешті, третій, у формі системи розділеної меншості та найбільш конфліктний, варіант напівпрезиденталізму передбачає, що ні президент, ні прем' єр-міністр (і взагалі ніхто в цьому відношенні) не має підтримки більшості в легіслатурі, однак за умови, що президент і прем'єр-міністр є політичними супротивниками один одному. Такий випадок синтезує у собі атрибути найбільш проблемного зразка президентської системи правління (розділеної системи) з найбільш проблемним зразком парламентської системи правління (системою уряду меншості), коли президент партійно дистанційований від парламенту і прем'єр-міністра, а парламент внутрішньо розділений у собі [60, с. 104-105].

Значною мірою запропонована С. Скач логіка фактичної політично- поведінкової типологізації напівпрезиденталізму повторена, але сутнісно доповнена у наукових працях А. Гаррідо [38], що синонімізує системи уніфікованої/консолідованої більшості, системи розділеної більшості і системи розділеної меншості відповідно з випадками, коли: а) президент очолює або спроможний очолити партію чи коаліцію, яка має більшість у легіслатурі; б) більшість, сформована у легіслатурі, перебуває в опозиції (у формі когабітації або співіснування) до президента; в) в легіслатурі відсутня будь-яка чітка форма більшості, а натомість превалюють ситуації формування уряду чи урядів меншості. Водночас, вважаємо, що представлений теоретико-методо- логічний ряд фактичної політично-поведінкової типологізації напів- президенталізму у поданні С. Скач, а також останній випадок типо- логізації напівпрезиденталізму у поданні А. Гаррідо гіпотетично та емпірично є неповним або потребує уточнення, оскільки трапляються такі варіанти цієї системи правління (їх доцільно іменувати системами уніфікованої'/консолідованої меншості), коли ні президент, ні прем'єр-міністр (і взагалі ніхто у цьому відношенні) не має підтримки парламентської більшості/більшості в легіслатурі, але президент і прем'єр-міністр є однопартійцями, асоційовані з ідентичною політичною силою чи є політичними соратниками один одного [4]. Відповідно, системи уніфікованої'/консолідованої меншості не обов'язково детерміновані більшою конфліктністю у системі дуалізму виконавчої влади, аніж системи розділеної більшості і розділеної меншості, хоча й поступаються в стабільності системам уніфікованої'/консолідованої більшості.

Нарешті, доповнюючи розгляд фактичної політично-поведінкової типологізації напівпрезиденталізму, доцільно також апелювати до таксономій Т. Чжун-Хсіенга в Ю.-Ш. Ву, які теж аргументують, що формальні повноваження президентів не завжди узгоджуються з їхньою реальною політичною владою. З цього приводу теоретично можливими є хоча б три сценарії співвідношення формальних повноважень і реальної політичної влади президентів: а) коли президент має сильні формальні повноваження і контролює парламентську більшість, він має найбільшу політичну владу; б) коли президент має слабкі формальні повноваження, але контролює парламентську більшість, він все ще має значну політичну владу; в) коли президент має сильні формальні повноваження, але не контролює парламентську більшість, його політична влада різко ослаблена. Накладаючи перераховані особливості фактичного політично-поведінкового позиціонування напівпрезиден- талізму на спроможність ключових політичних інститутів визначати порядок законодавчого процесу в легіслатурі, Т. Чжун-Хсіенг [40] виділяє п'ять типів чи сценаріїв/фаз реалізації досліджуваної системи державного правління: президент-домінуючу, прем'єр- домінуючу, парламент-домінуючу, когабітаційну та збалансовану. Більше того, дослідник пропонує чотири сценарії міжінституційних відносин, які спроможні детермінувати динаміку політичного позиціонування глави держави і парламенту: а) напівпрезиденталізм з інститутами сильного президента проти сильного парламенту; б) напівпрезиденталізм з інститутами сильного президента проти слабкого парламенту; в) напівпрезиденталізм з інститутами слабкого президента проти сильного парламенту; г) напівпрези- денталізм з інститутами слабкого президента проти слабкого парламенту. За подібною логікою, однак на підставі таких індикаторів типологізації напівпрезиденталізму, як обсяг (значний або незначний) повноважень президентів, президентсько-парламентські (конгруентні чи згуртовані або неконгруентні чи незгуртовані) відносини і конфігурація (двопартійна або багатопартійна) партійної системи, Ю.-Ш. Ву [61-63] виділяє такі сценарії'/фази реалізації досліджуваної системи державного правління, як квазіпарламентаризм, переважання президента, компроміс та альтернація, а також доповнює типологізацію напівпрезиденталізму гіпотетичними ролями президентів (на підставі їхніх призначальних повноважень) як «брокера», «партнера», «верстальника» та «командира».

Врешті-решт, що стосується факторів та індикаторів, логіки і структуризації формально-фактичної інституційно-процесуальної і політично-поведінкової таксономії напівпрезиденталізму, то вони значною мірою поєднують перераховані вище атрибути й особливості інших груп таксономії. Водночас, магістральним у них є врахування кореляції формальних та фактичних повноважень різних політичних інститутів із трикутника «глава держави - уряд - парламент», однак з переважанням наголосу на інституті президента. А це передбачає, що в запропонованій групі таксономій напівпрезиденталізм типологізується передусім на підставі визначення формально-фактичного статусу і повноважень глави держави. Це помічаємо в доробках таких науковців, як М. Дюверже, В. Богданор, А. Лейпхарт, А. Сіарофф, Ю.-Ч. Шен, О. Зазнаєв та Р. Елгі.

Приміром, вже класичною є тигологізація напівпрезиденталізму М. Дюверже [20], який таксономував досліджувану систему державного правління на варіанти із сильним або всемогутнім президентом (який наділений широкими повноваженнями), слабким чи номінальним президентом (що виконує лише церемоніальні функції) та з балансом повноважень президента і уряду/прем'єр-міністра (коли президент ділить повноваження з парламентом). Паралельно, В. Богданор [12], апелюючи до формальних і фактичних повноважень президентів, розмежовує три типи напівпрезиденталізму: системи, які функціонують згідно з механізмами президенталізму; системи, які діють за механізмами парламентаризму; системи із розділенням влади між президентом та прем'єр-міністром. Аналогічно, А. Лейпхарт на підставі врахування формального і фактичного домінування різних політичних інститутів у політичному процесі виділяє напівпрезидентську систему з домінуванням президента, напівпрезидентську систему з домінуванням парламенту і гібридну напівпрезидентську систему. Доповненням до такої логіки стала позиція М. Дюверже [22, с. 103-116; 23, с. 8, 17] з приводу доцільності поділу всіх напівпрезидентських систем на випадки з «уявними» і «ефективними» президентами і, відповідно, на випадки неповноцінного та повноцінного напівпрезиденталізму. Використану ідею підхопили Л. К. Меткалф [44] та А. Сіарофф [58], які почали конструювати типи напівпрезиденталізму на підставі накладання на відносини політичних інститутів умовного континууму президентських повноважень від мінімально слабких до максимально сильних. А це стало підставою виокремлення Ю.-Ч. Шеном [54] варіацій напівпрезиденталізму у формі квазіпарламентаризму та квазіпрезиденталізму.

Однак ключовими в означеному напрямі стали доробки Р. Елгі, який спробував таксономувати напівпрезиденталізм на підставі врахування природи політичного лідерства у системі державного правління. Як наслідок, було виокремлено декілька варіативних логік типологізації напівпрезиденталізму. По-перше, на підставі визначення домінуючої моделі лідерства та її постійності і мінливості виділено напівпрезидентські системи: з одним домінуючим патерном лідерства (прем'єр-міністра або президента, або прем'єр-міністерські напів- президентські системи і президентські напівпрезидентські системи); з жодним домінуючим патерном лідерства або структурою збалансованого лідерства; зі зміщенням від одного домінуючого патерна лідерства до іншого (від президента до прем'єр-міністра, від збалансованого лідерства до прем'єр-міністра) [26, с. 283]. По-друге, на підставі зведення моделей політичного лідерства до чистих типів виділено: «президентські» напівпрезидентські системи або високо- президенціалізовані напівпрезидентські системи (зі сильними президентами і слабкими прем'єр-міністрами); «прем'єр-міністерські» напівпрезидентські системи або напівпрезидентські системи з церемоніальними президентами (зі слабкими президентами та сильними прем'єр-міністрами); збалансовані напівпрезидентські системи або напівпре- зидентські системи збалансованого типу (із балансом повноважень президентів й прем'єр-міністрів, у тому числі й на підставі когабітації) [27, с. 282-286]. Запропоновану варіативність типів напівпрезиден- талізму доповнив О. Зазнаєв, який виокремив такі його сценарії, як: модель домінування президента (чи президенціалізований напівпрези- денталізм), модель домінування прем'єр-міністра і парламенту (парламента- ризований напівпрезиденталізм), модель чергування, коли в один відтинок часу домінує президент, а в інший прем'єр-міністр і (альтернативно) парламент (збалансований напівпрезиденталізм) [5, с. 190; 6; 64].

Сумарно, розгляд факторів та індикаторів типологізації напівпрезиденталізму дозволяє аргументувати [2; 3], що генеральними напрямами в цьому зрізі є звернення до проблематики формування і відповідальності урядів (або формальної інституційно-процесуальної варіації напівпрезиденталізму), дуалізму, легітимності і відповідальності виконавчої влади (фактичної політично-поведінкової таксономії напівпрезиденталізму) та сили президентів і особливостей дуалізму виконавчої влади (формально-фактичної інституційно-процесуальної й політично-поведінкової таксономії напівпрезиденталізму). Відповідно, як зазначає Р. Елгі [28], різноманітні фактори, індикатори і показники типологізації напівпрезиденталізму можуть свідчити, що аналізована система правління може бути дуже мультиваріативною, а тому повинна розглядатися в комплексі та на підставі перманентних порівнянь і зіставлень. А це, у свою чергу, детермінує, що гіпотетично нема жодних підстав говорити про якусь усталену і довершену модель напівпрезиденталізму, навіть якщо вона концентрується в одному регіоні чи одній частині світу. Відповідно, немає сенсу порівнювати напівпрезиденталізм загалом, а натомість варто апелювати до його формальних, фактичних і формально-фактичних типів й атрибутів і зумовлюваних ними політичних та соціально-економічних наслідків. За аналогією, не зовсім доцільно апелювати до напівпрезиденталізму на підставі його зведення до якогось шаблонного чи типового випадку, а натомість, хоча й із мірою умовності, варто говорити про певні ідеальні вияви різних типів напівпрезиденталізму.