Розвиток державної культурної політики в умовах подолання соціально-економічної кризи

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК304.4(477):338.124.4

Розвиток державної культурної політики в умовах подолання соціально-економічної кризи

Скрипчук Г. В.,

кандидат історичних наук, асистент кафедри культурології, Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого (Україна, Харків), gileya.org.ua@gmail.com

Проаналізовано державну політику в сфері культури. Відзначено, що культура є ціннісною основою для консолідації українського суспільства. Більш детальна увага надана стану нормативних документів щодо державної політиціу сфері культури.

Ключові слова: державна політика, культурна політика, сфера культури, культура, стратегіярозвитку, державна концепція.

З проголошенням незалежності Україна стала на шлях розбудови демократичної, правової держави, створення громадянського суспільства з високими гуманістичними цінностями. В цих процесах важливу роль відіграє культура, яка є потужним засобом консолідації суспільства, відновлення історичної пам'яті, утвердження національної самосвідомості й патріотизму, зміцнення міжнаціонального миру та злагоди. За допомогою культури формується активний, творчий інтелект і висока духовність особистості, інтелектуальний потенціал народу, що слугує головною умовою виходу суспільства на нові рівні цивілізації.

Роль державної культурної політики визначається передусім тим, що культура є ціннісною основою для консолідації українського суспільства, створює умови для подолання соціально-економічної кризи і забезпечення сталого розвитку. Сьогодні стає цілком очевидним, що труднощі і прорахунки в здійсненні соціально- економічних, політичних перетворень, недоліки у вирішенні багатьох проблем суспільного життя в період становлення ринкових відносин в Україні полягають зовсім не в тому, що реформи є недостатньо розробленими чи не відповідають потребам людини, всього суспільства. Значною мірою вони зумовлюються саме тим, що для успішного здійснення реформ українському суспільству поки що не вистачає сформованої системи відповідних світоглядно-ціннісних орієнтацій, зрілої національної самосвідомості, які формуються, передусім, завдяки державній політиці у сфері культури й виступають головними чинниками економічного, політичного і взагалі духовного відродження України [4, арк. 181-201; 3].

У сучасних вітчизняних дослідженнях до окремих теоретичних та практичних аспектів державної політики у сфері культури звертаються В. П. Андрущенко, Ю. П. БогуцькийД. Д. Безгін, О. А. Гриценко, В. М. Даниленко, І. М. Дзюба, М. Г. Жулинський, С. І. Здіорук, В. Г. Кремень, О. М. Семашко, В. А. Скуратівський та інші.

Мета статті - Визначити проблемні питання, пріоритетні завдання, напрями й механізми удосконалення державної культурної політики.

Реформування сфери культури є одним з основних завдань як гуманітарної політики, так і політики соціально-економічного розвитку України, побудови сучасної демократичної держави на засадах загальнолюдських цінностей із збереженням самобутніх традицій та культурно-історичних цінностей.

Тому на порядку денному державного стратегування стоїть завдання формування якісно нової культурної політики, здатної зберегти єдність суспільства в умовах соціально-економічної кризи через забезпечення доступу широких верств населення до культурних цінностей. Формування такої політики не можливе без створення стратегічних документів, які б визначали пріоритети діяльності державних органів влади та органів місцевого самоврядування у культурній сфері.

Українське суспільство проходить випробування на міцність під впливом соціально-економічної кризи та зовнішньої агресії. Перманенті конфлікти в політичному середовищі між різними партіями збільшують рівень конфліктності в соціумі. Під впливом популізму, який широко застосовують політичні партії, зменшується легітимність державних органів. В результаті населення втрачає орієнтації і стає заручником безвідповідальних політичних сил. У такий період усвідомлення спільності історичної долі та культурних цінностей сприяють консолідації суспільства. Збереження і розвиток традицій та цінностей стає майже єдиним засобом подолання процесів дезінтеграції. Одним із критеріїв ефективності культурної політики є її відповідність національно- державним інтересам [5]. Збалансована політика у царині культури стає засадничим чинником консолідації суспільства перед внутрішніми та зовнішніми загрозами. Ефективність роботи у напрямку суспільної інтеграції безпосередньо пов'язана із функціонуванням інститутів громадянського суспільства. Однак до цих пір управлінська практика переважно обмежувалася патронажним адмініструванням закладів культури. Активність громадських структур в більшості випадків не цікава органам управління. Це звужує результативність культурної політики і робить її фрагментарною. Необхідно більш широко застосовувати різноманітні інструменти (налагодження діалогу, проведення консультацій), з метою залучення інституцій громадянського суспільства, які професійно працюють в сфері культури. Це дозволить врахувати різноманітні соціально-культурні інтереси. Культурна політика тоді сприятиме згуртуванню суспільства, коли вона буде соціально спрямованою. Саме наближеність до соціально значущих проблем робить її засобом консолідації. Сприймати діяльність закладів культури виключно як комерційних або елітарних установ, як це зазвичай робиться, було б помилковим. Такий підхід сприяє відчуженості культурного процесу від актуальних проблем соціуму та зменшує можливості використання ресурсів громадянського суспільства. Нинішня управлінська практика багато в чому вузьковідомча та забюрократизована. Адміністрування бюджетних ресурсів на підтримку культурних проектів залишається закритим, відсутні зміни в інституційному розвитку управлінських структур [7]. У такій ситуації втрачаються соціально значущі орієнтири культурної політики, тому вона часто стає об'єктом для критики з боку неурядових інституцій. Нова культурна політика повинна гармонічно поєднувати в собі інформаційні, просвітницькі та фінансові складові, зорієнтовані на розвиток культурного рівня населення. Органи управління у такій моделі адміністрування стають партнерами професійних закладів культури, неурядових структур, просвітницьких організацій, та засобів масової інформації з метою зміцнення консолідації суспільства. Результативність культурної політики вимірюється як кількісними, так і якісними показниками. До перших відносяться: обсяг бюджетного фінансування, який виділяється на потреби культури; валові статистичні показники, що характеризують функціонування закладів (їхня кількість, обсяги наданих послуг); кількість прийнятих нормативних актів, які регламентують державну культурну політику. Зазначені показники мають бути доповнені якісними характеристиками, які пов'язуються із осмисленістю громадянами історичного поступу, самоідентифікацією, громадянською відповідальністю. Важливою також залишається проблема оновлення чинного законодавства, котре регламентує культурну політику. У 2005 р. був прийнятий Закон України “Про Концепцію державної політики в галузі культури на 2005-2007 рр.”. Однак з багатьох суб'єктивних та об'єктивних причин потенціал цього законодавчого акту не був реалізований. Багато продуктивних напрацювань, спрямованих на оптимізацію державної політики у сфері культури, залишилися на папері, як це було і раніше. Необхідно переглянути зазначений закон і, виходячи із сучасних соціальних та історичних реалій, підготувати його нову редакцію, в якій були б сформульовані концептуальні засади реформи інститутів управління та визначені індикатори ефективності культурної політики. Закон має бути доповнений оновленими формулюваннями стратегічних напрямів та механізмів реалізації державної політики у відповідній галузі, а також соціальними стандартами доступу населення до культурних послуг, що гарантуються державою [1].

Розглянемо стан підготовки документів державної культурної політики. У Програмі діяльності Кабінету Міністрів України, яка була прийнята у 2014 р. міститься окремий розділ “Нова культурна політика”. У ньому заплановані підготовка та реалізація Стратегії української гуманітарної політики (термін виконання - 2015 рік), підготовка Закону України “Про національний культурний продукт” (2015 рік), залучення нових джерел фінансування культури (2015-2016 рр.) [2].

На даний момент Стратегія української гуманітарної політики не розроблена. Проект нового Закону України “Про національний культурний продукт” також не зареєстрований у парламенті. Так само немає підстав стверджувати, що культурна сфера отримала нові джерела фінансування. У березні 2015 році був затверджений План заходів з виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України та Стратегії сталого розвитку “Україна - 2020”. Цей План містив 18 позицій, які стосуються культурної політики. Однак аналіз звіту про результати виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України та підсумкової доповіді Віце-прем'єр-міністра - Міністра культури України “Реформи культури в 2015 році” свідчить, що вдалося зробити дуже мало саме у царині реформування культурної сфери. До сьогоднішнього дня не схвалені базові документи державної політики у цій сфері, не сформовані концептуальні та інституційні засади цієї політики, не реалізовано завдання Коаліційної угоди щодо приведення функцій профільного міністерства у відповідність з європейськими практиками урядування. Досі на розгляді Верховної Ради України знаходяться всього 5 законопроектів, які спрямовані на виконання розділу “Нова культурна політика” Програми діяльності

Кабінету Міністрів України. 4 із цих законопроектів стосуються тільки підтримки кінематографії. Один присвячений ратифікації Угоди між Урядом України та Європейською Комісією про участь України у програмі “Креативна Європа”. Згідно з даними сайту Верховної Ради України, зареєстровано більше 100 законопроектів, які стосуються різноманітних аспектів гуманітарного та культурного процесу. Однак в цьому переліку відсутні законопроекти, які були б спрямовані на вирішення стратегічних проблем розвитку культурної сфери, модернізації її управління та інституційного розвитку. Міністерство культури України активно працює над вирішенням актуальних поточних проблем культурної сфери. Водночас доводиться констатувати, що не вдалося вийти на рівень виконання завдань стратегічного порядку. Очевидно, що саме профільне міністерство має бути генератором реформаторських змін у царині культури. Наразі цього немає. Така ситуація викликана, по-перше, неготовністю сучасних менеджерів до впровадження нових моделей управління культурною сферою. Друга причина полягає у недооцінці значущості програмних документів розвитку культури. Проте, якщо не будуть чітко визначені стратегічні цілі, не варто очікувати появи ефективної політики. Тому сфера культури у порівнянні із іншими галузями залишається найменш реформованою. У ній відсутні організаційні та інституційні новації, які б дали поштовх розвитку та забезпечили б підвищення ефективності культурної політики. Вона реалізується в умовах трансформації центральних органів влади та децентралізації управління. На порядку денному стоять питання розмежування повноважень та відповідальності між центральними органами та структурами місцевого самоврядування стосовно реалізації культурної політики. Поки що у експертного середовища та управлінців відсутнє системне бачення специфіки останьої в нових умовах. Циркулює навіть чимало уявлень, які вбачають у децентралізації крок до виникнення культурних автономій в регіонах. Поява подібного роду сумнівних очікувань спровокована саме відсутністю чіткого розуміння стосовно функціональних розмежувань у реалізації культурної політики між центром і регіонами [6]. Передача органам місцевого самоврядування відповідальності за гуманітарний і культурний розвиток актуалізує проблему визначення потенціалу місцевої влади щодо спроможності реалізовувати належну культурну політику. У найближчому майбутньому органам місцевого самоврядування самим доведеться визначати пріоритети культурного розвитку, враховувати етнічну, історичну та соціальну специфіку регіонів. Ця специфіка має бути поєднана із національними культурними програмами, які приймаються на місцях. Таким чином, необхідна системна підготовча робота, спрямована на налагодження взаємозв'язку між регіональними та загальнодержавними культурними політиками. Необхідно також забезпечити місцеве самоврядування достатніми фінансовими ресурсами та інституційною підтримкою. У Коаліційній угоді міститься завдання, що передбачають винайти альтернативні джерела фінансування сфери культури. Однак воно до цих пір не виконане. Заклики до комерціалізації закладів культури не завжди є конструктивними, адже підприємництво в цій сфері може виконувати лише допоміжну роль. Робота закладів культури пов'язана із виконанням важливих соціальних функцій, тому вони повинні мати належне фінансування із державного та місцевого бюджетів. Проте можливості, задекларовані державою, повністю не використовуються. Про необхідність створення відповідної нормативно- правової бази говориться з 2012 р., але й понині ця робота не проведена. Не повністю використаним залишається потенціал державно-приватного партнерства. Поширення практики створення малих підприємств у культурній галузі збільшило б обсяги надання населенню послуг. Децентралізація відкриває нові можливості для розвитку таких муніципальних закладів. Прийняту нині практику утримання останніх за рахунок виключно місцевих бюджетів в умовах децентралізації варто доповнити такою формою, як культурне замовлення, коли фінансування різноманітних проектів здійснюється на конкурсних засадах. Форми та процедури культурного замовлення мають бути розроблені органами місцевого самоврядування за участю регіональних мистецьких організацій. Такий механізм сприятиме збереженню культурного розмаїття регіонів та забезпечить зв'язок регіональних програм із загальнодержавними. Через те, що наша державна культурна політика не в повному обсязі реалізує свою присутність у європейському культурному та інформаційному просторі, показали події навколо референдуму у Нідерландах щодо схвалення Угоди про асоціацію України та ЄС і підтвердили про нагальну необхідність забезпечення відповідними заходами. Як з'ясувалося, громадяни цієї країни майже нічого не знають про Україну, чим й скористалися противники європейського курсу останньої. Експерти і представники мистецької громадськості впродовж останніх років неодноразово наголошували на необхідності створення інституції, яка б могла системно працювати над формуванням позитивного міжнародного іміджу Української Держави. На жаль, ці пропозиції не були почуті. Отож, необхідно у найближчий час сформувати концепцію цієї структури, підготувати узгоджену програму діяльності та забезпечити її діяльність належним фінансуванням [8].

Культурна політика не стала потужним чинником, який сприяє суспільним змінам, тому вона і характеризується відсутністю чіткої стратегії щодо реалізації її відповідних рішень та фрагментарністю виконання завдань. Такий висновок доводиться робити, аналізуючи стан культурної політики, що були визначені у Коаліційній угоді, Програмі діяльності Уряду та президентській програмі “Україна-2020”.

Отож, визначимо пріоритетні завдання державної культурної політики з огляду на суспільно-політичні реалії. Потрібно започаткувати Міністерством культури України спільно з неурядовими експертними структурами роботу над вдосконаленням “Концепції державної культурної політики” відповідно до модернізації суспільства сьогодення. У цьому документі необхідно істотно доповнити визначення принципів культурної політики; сформулювати нові стратегічні напрями та механізми реалізації державної політики в галузі культури; прописати засади нової моделі управління цариною культури, а також шляхи оптимізації інституційного середовища урядування культурною сферою; окреслити соціальні стандарти доступу населення до культурних послуг, що гарантуються державою.

державний політика культура суспільство

Висновки

Отже, без нагального реформування у сфері культури, якісного оновлення інституційної та правової бази державної культурної політики, швидких та ефективних змін у створенні нової моделі менеджменту та пошуку дієвих механізмів відповідного до сучасних потреб фінансування, культурна політика залишатиметься несистемною і такою, що потерпатиме від політичної кон'юнктури, не відповідатиме соціальному запиту українського суспільства, що динамічно розвивається. Одним з найважливіших напрямків таких реформ має стати і децентралізація культурної політики, що сприятиме подоланню нерівності у культурному розвитку регіонів країни, конструюванню української національної ідентичності, утвердженню європейського поступу нашої держави.

Список використаних джерел

Андрущенко В. П. Духовне оновлення суспільства. - К.: Либідь, 1990. - 200 с.

Белов О. Ф., Геєць В. М., Пирожков С. І. Про стратегію розвитку України: до розробки проекту “Україна -2010” П Стратег, панорама. - 1998. - №1-2. - С.31-34.

Богуцький Ю. П. Проблеми та перспективи української культури П Культура і життя. - 2002. - №8-9. - 6 берез. - С.1-2.

Карлова В. В. Державна політика у сфері культури: сутність та особливості реалізації в сучасних умовах [Текст]: дне... канд. наук з держ. управління: 25.00.01 / Українська академія держ. управління при Президентові України. -К., 2003. - 222 арк.

Скрипчук Г. В. Аналіз державної політики сфери культури в Україні (1991-2001 рр.) // Теорія та практика правознавства: електрон, вид. - 2015. - №2. - Режим доступу: http://tlaw.nlu.edu.ua/ wp-content/uploads/2015/l 1

Стасюк В. Пріоритет культурної політики держави // Укр. культура. - 2002. - №2. - С.2-3.

Режим доступу: http://mincult.kmu.gov.ua/mincult old/uk/ publish/article/9

Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/articles/2225/

Размещено на Allbest.ru