Проблема концептуалізації простору в сучасному суспільно-політичному науковому дискурсі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблема концептуалізації простору в сучасному суспільно-політичному науковому дискурсі

Розглядається поняття простору з огляду його полісемантичності, що поступово закріплювалася у суспільно-політичному науковому дискурсі, починаючи ще з витоків античного світогляду до сучасних парадигм геополітичних досліджень на кшталт культурної географії, сакральної географії, міфогеографії та ін. Наголошено, що внаслідок змістовного урізноманітнення сегментів сучасного політичного простору та його багатовимірності, поняття простору теж набуло нових концептуальних інтерпретацій. Звернуто увагу на поступове обмеження практичних можливостей класичних теорій просторової організації світу щодо з'ясування специфіки суперечливих моделей політичної діяльності сучасних суб'єктів політики. У підсумку доведено необхідність концептуального оновлення змісту понять «простір» та «політичний простір» у зв'язку з динамічнимизмінами сьогоденноїкон'юнктури політичного світо устрою.

Кардинальні зміни, що відбуваються в межах сучасної глобалізованої цивілізації, засвідчують певну розгубленість, неготовність та розчарування світових політичних еліт щодо можливостей надати організаційної керованості та конструктивності спатіальному (від англ. spatial - просторовий, spatiality - просторовість) плину макрополітичних процесів. Відомо, що «політика» з грецької означує мистецтво управління державою та суспільством. Звідси макрополітичне управління, як управління на вищому рівні глобальних світових процесів, розуміється як вкрай складна система з численними державними та недержавними акторами, що залучені у різноманітні відносини (інституціалізовані або неформальні, спрямовані на довгострокову перспективу або на досягнення короткострокової тактичної мети, партнерські або конкурентні), які відбуваються в межах всеосяжного політичного простору. Оскільки політичний простір є специфічною проекцією політики на сферу управління соціальними (в широкому сенсі слова) та й, зокрема, політичними процесами, то проблеми управлінського характеру безумовно вимагають глибокого переосмислення і осучаснення рефлексії спатіальних проблем.

Поняття простору є фундаментальним серед філософських та загальнонаукових категорій і наразі активно застосовується у суспільних науках, передусім в соціології. Зазвичай воно тлумачиться як інтерсуб'єктивна реальність, яка з тією або іншою мірою свідомості вибудовується людьми, що об'єднані в певні спільноти, та відповідно до існуючих ціннісно- світоглядних уявлень, функціонуючих норм життєустрою тощо. У спатіальних межах відбуваються численні взаємозв'язки та взаємодії між суб'єктами і об'єктами соціальної дійсності, відтворюються різноманітні моделі соціальної практики. Останнім часом поняття простору дедалі активніше актуалізується у наукових колах, стає фокусом жвавих дискусій, що спричинено переходом до постіндустріальної smart-цивілізації, еволюційним ускладненням структури простору з постійною зміною домінуючої ролі тих або інших його рівнів. Крім того, змінюється і функціональне навантаження елементів просторової організації суспільства - від окремої країни до глобального рівня, від рівня безпосередніх комунікацій до віртуальних і т. ін.

Політичний простір є різновидом суспільного і являє собою сукупність політичних інститутів, які унормовують життя певної людської спільноти. Останнім часом політологи усе більше звертають увагу й на неінституційні чинники організації політичного простору (демографічні та етнокультурні зміни, диверсифікація ціннісних установок та поведінкових мотивів тощо), оскільки вони відіграють не меншу роль, аніж традиційні політичні інститути. Крім того, фокус уваги спрямований і на дослідження спатіальної реальності із залученням міждисциплінарних наукових підходів (географії, економіки, демографії та ін.), що, з одного боку, надає можливість уточнити існуюче розуміння поняття простору, а з іншого - розширити його концептуалізацію за рахунок введення нових смислів. Така науково-інтеграційна синергія дозволить більш Грунтовно здійснювати системний аналіз сьогочасних політичних процесів, виявляти політико-інституційні підвалини нинішніх соціальних змін та прогнозувати майбутні зрушення з більш високим ступенем вірогідності. Отже, метою нашої наукової розвідки є концептуальна експлікація поняття «простір» та його видового різновиду «політичний простір», зважуючи на здобутки і напрацювання щодо їх досліджень у соціо- гуманітарній царині, зокрема і політичній теорії.

Категорія простору активно досліджується в суспільствознавстві з другої половини XX ст. З точки зору різних наукових підходів простір став фокусом теоретичного вивчення в наукових працях П. Бурдьє, Е. Гідденса, М. Ільїна, Ю. Качанова, Н. Комлєвої, М. Косолапова, О. Панаріна, Г. Пушкарьової, І. Прохоренко, М. Стрежнєвої, П. Шампаня та багатьох інших. Як зазначає І. Прохоренко, природа простору у політичній науці найчастіше осмислювалася в термінах матеріальних уявлень і місцерозташування і асоціювалася з територією, тобто фізичним простором. Є підстави констатувати, що на сьогодні певні успіхи у концептуалізації поняття простору досягнуті, воно вже не ототожнюється з територією як такою, натомість воно усе більше тлумачиться через концепт віртуального з певними локаційними атрибуціями [1]. Тож, поняття простору зберігає високий рівень абстрагування, при цьому йому притаманний дуалізм матеріального (у сенсі фізичного простору) і уявного (у сенсі віртуального) просторів. Утім, незважаючи на те, що поняття простору і, зокрема політичного простору, використовується багатьма дослідниками, тим не менш й досі бракує загальнотеоретичної постановки проблеми простору і його різновиду політичного простору, крім того доволі обмеженим є масштаб концептуалізації простору в умовах трансформаційних політичних процесів як в межах окремих країн, так і на транснаціональному та глобальному рівнях.

Простір у буденному розумінні є вмістилищем усіх речей та процесів, тож усе існує у просторі, змінюється і рухається у ньому. У такому тлумаченні поняття простору набуло тих, чи інших формулювань та використовувалося з давніх давен. Античні уявлення про простір обмежувалися топічним баченням його як «системи місць» (від грецьк. topos - місце). За Аристотелем простір є індивідуальним надбанням фізичних тіл. При цьому він не матерія, ні форма, ні протяг, а є вмістилищем тіла, що якнайближче його охоплює, є чимось зовнішнім і відмінним від тіла, визначається як перша нерухлива межа тіла, що охоплюється. Місце тривимірне, має верх і низ у кінцевому замкненому космосі. Воно має певні чинники сили, що спричинюють рух тіла щодо власне місця, але ж саме по собі місце нерухоме, і тіло при нагоді його може покинути, рухаючись до свого так званого «природного місця», де воно спочиває: легке - вгору, а важке - донизу. Такий простір, куди тіла природно прагнуть задля досягнення повного спокою, називають телеологічним, тобто таким, що складається з точок, кожна з яких є кінцевою метою для певного тіла [2, с. 602-604]. Виходить, що телеологічний простір є ідеальним для перебування в ньому, оскільки саме у такому просторі уможливлюється гармонійне умиротворене існування і життєдіяльність будь-яких речей або тіл. До речі, на наше переконання, поняття «телеологічний простір» є сенс осучаснити, ввівши в сучасний суспільствознавчий дискурс, оскільки вибудовування спатіальності політики і, йдемо далі, геополітики з атрибуціями телеологічного має бути першочерговим завданням політико-просторового і геопросторового інжинірингу з боку політичних еліт як на локально-регіональному, так і на світовому рівні.

У середньовічній схоластиці вже розрізняється кілька типів простору: реальний, який являє собою протяг реально існуючих тіл; можливий, який припускає можливість існування й інших, окрім вже реально існуючих, тіл; уявлюваний (гаданий) як невизначений, нестворений, неруйнівний та нерухливий протяг, в межах якого як вміщений представлений всесвіт реальних тіл. Безумовно, зважаючи на рівень науково- інтелектуального освоєння світу на той час, схоластичні уявлення про простір були певним кроком вперед, оскільки пропонували диференціацію простору, допускаючи й інші виміри, окрім реально існуючого фізичного.

Проте більш ретельного аналізу проблеми простору набули у науці XVII ст. у зв'язку з розвитком механіки. Уславлений французький математик Р. Декарт вважав простір протягом і ототожнював його з матерією, що набуває статусу субстанції (як, до речі, і мислення), яка існує сама по собі. Отже, оскільки простір є субстанційним, то він не може становити «ніщо», тож існування вакууму в такому разі неможливе. Єдиною передумовою для існування простору є Бог, який разом з людським розумом є духовною субстанцією в її нескінченості та кінцевості. У той же час фізична реальність цілком зводиться до однорідного протягу, що нескінченно дробиться за допомогою руху на окремі корпускулярні частинки. Кожна з частин простору наділена рухом, величиною (як сукупність довжини, ширини і глибини), фігурою (формою) та положенням (розташуванням) окремих частин. Якби там скептично до корпускулярної впорядкованості простору не ставилися, але ж двовимірна (прямокутна) система координат - Декартові координати, - що задається двома осями під прямим кутом одна до одної, й досі є базовою для цілої низки математичних обчислень. У тривимірному просторі до цих двох додається ще й третя вісь. Традиційно в математиці усі точки в системі

Декартових координат складають так званий Декартовий простір. Це поняття - система координат - успішно прижилося в інших науках, зокрема й політичних, адже досить часто політичний простір пояснюють через двохвимірність (приміром, горизонтальні та вертикальні політичні комунікації).

Фундаментальний внесок у розвиток просторової картини світу належить І. Ньютону та Г.-В. Лейбніцу. Безумовно, посткласична та некласична наука пропонують більш складні та, ймовірно, більш евристичні за своїм потенціалом спатіальні моделі, проте саме ньютонівсько-лейбніцівське розуміння простору (як, до речі, й часу) наразі є базовим для багатьох дослідників щодо рефлексії політичних процесів, політичного життя та, загалом, політичного простору. Ньютонівський підхід до розуміння простору визначив один з двох основних (протилежних за своєю сутністю) напрямів спатіальних досліджень - субстанціальний (стаціонарний). За Ньютоном «... час і простір є вмістилищем самих себе і всього існуючого. У часі все розташовується у сенсі порядку послідовності, у просторі - у сенсі порядку положення» [З, с. 32]. У Ньютона простір, як чисте вмістилище усіх речей, подібний скрині, куди можна усе покласти. Усі матеріальні тіла у ньому виявилися покладеними поряд з простором і часом, усі вони тут існують як незалежні елементи, що жодним чином не впливають один на одного. Отже простір існує незалежно від часу і не змінюється в своїх базових характеристиках, він нерухомий, тобто стаціонарний. Ньютонівський простір є, фактично, місцем («вмістилищем») для акторів, можливих змін і динаміки, пов'язаних з ними. Він виявляється близьким світовій душі як посередникові між Творцем і світом, за що Ньютона критикували, наприклад Лейбніц. Він стверджував, що «...простір і час, разом узяті, створюють порядок можливостей усього універсуму» [4, с. 341], простір не існує окремо від тіл і власне поняттям простору фіксуються рядоположенність матеріальних об'єктів, порядок співіснування як дійсно існуючих речей, так і потенційно можливих.

До Фарадея та Максвелла, як відзначає Н. Комлєва, простір вивчався переважно як феномен речовинний (об'єкт - об'єктний), як взаємодія тіл, що мають масу. Відповідно до механістичної картини світу, простір має два рівні існування, а значить і два способи його вивчення: 1) позачасовий або атемпоральний, що не бере до уваги час; 2) часовий або темпоральный, що включає компоненту часу як другу основну характеристику нарівні зі спатіальністю. Першому рівню спатіальності притаманні три загальновідомі характеристики простору: довжина, ширина та висота. Щодо другого рівня просторовості, то тут простір постає у трьох часових вимірах: минуле, теперішнє та майбутнє [5]. Темпоральність простору надає йому мінливого (кінетичного) характеру, а це свідчить про те, що простір виступає як сукупність взаємодій, що спричиняють його зміну і динаміку. Тож, якщо відсутня взаємодія об'єктів, що вміщує в себе простір, то немає сенсу взагалі вести мову про просторовість.

З введенням поняття електромагнітних сил та електромагнітного поля простір набуває аспекту енергійності (як характеристика джерела змін матеріальних і нематеріальних об'єктів) і став вивчатися поза іншим і як взаємодія енергій (суб'єкт - об'єктний та суб'єкт - суб'єктний) [5]. Вже у XX ст. А. Енштейн зі своєю теорією відносності постулює чотиривимірність просторово часового континуума і його динамічний характер. У Ейнштейна простір вже пов'язаний з часом, тож властивості простору змінюються в залежності від руху і характеру взаємодії тіл, що рухаються. Таким чином, темпоральність простору є його іманентною атрибуцією і доцільно визначати простір як цілісний просторово-часовий континуум, в межах якого взаємодіють і фізичні тіла, і фізичні енергії, і разом вони між собою. А. Енштейн заклав основи другого напряму концептуалізації простору на основі реляційного підходу. Ця модель, виникнувши у фізиці і отримавши універсальне закріплення завдяки теорії відносності, з часом успішно набула специфічної адаптації у сфері соціального пізнання у вигляді польової теорії простору. Реляційний підхід у соціальних науках набув теоретичної легітимації через трактування соціальних взаємодій як основоположного чинника життя суспільства, а суспільства, в свою чергу, як реальності, наповненої соціальними практиками індивідів і соціальних груп. Реляційна модель простору Грунтується на уявленні про безперервно здійснювані та різноспрямовані дії І взаємодії численних соціальних агентів, що наділені різними статусами відносно один одного, на визнанні якісної диференційованості і багатовимірності простору.

Таким чином, у класичній науці простір є сферою об'єкт - об'єктної, суб'єкт - суб'єктної та суб'єкт - суб'єктної взаємодії. Хоча субстанціальна модель концептуалізації простору має певні обмеження, тим не менш ньютонівсько-лейбніцівська картина світу на погляд певних дослідників (приміром, Н. Комлєвої) є доречною та зручною щодо аналізу надскладних політичних явищ та процесів (наприклад, геополітичних). Однак, з іншого боку, реляційна модель розуміння простору має більш широкі інструментальні можливості у застосуванні до теоретичного і прикладного аналізу сучасної динаміки просторової комунікації на різних рівнях політичної дійсності. Та сама Н. Комлєва, як сама зазначає, не виходячи за рамки ньютонівсько-лейбніцівської спатіальної моделі, наголошує, що залежно від якості, що переважає у взаємодії, визначається і якість простору, тому його можна розглядати як систему, що складається з підтипів (підсистеми), а саме географічний, економічний, соціальний, культурний, інформаційний, політичний тощо [5]. Оскільки нас в межах нашої розвідки цікавить останній різновид простору, то доцільно проаналізувати особливості саме його концептуалізації.

Політичний простір як різновид суспільного є передусім сукупністю політичних правил і установ (інститутів), яким підпорядковує своє життя певна людська спільнота. Тож політичний простір обов'язково інституціалізований, він апріорі не може бути не структурованим, оскільки пронизаний політичною владою, хоча може бути обмеженим, нещільним, гетерогенним тощо. Зв'язки та відносини між людьми та політичними інститутами в межах єдиного політичного простору налаштовуються згідно з певним принципами, нормами та цінностями. Загалом цілі людської діяльності, яка відбувається в політичному просторі, віддзеркалюють притаманні саме цьому суспільству спосіб життєустрою, його політичну іконографію, політико-культурний потенціал, рівень політичної компетентності політичних еліт і суспільства, моделі політичної поведінки і діяльності. Фокус уваги до вивчення проблематики політичного простору спостерігається ще з 1960-х років. Загальний огляд публікацій, що мають своїм об'єктом дослідження просторові аспекти політики, дозволяє виявити найбільш аргументовані моделі концептуалізації політичного простору: географічну (геополітичну), антропологічну, соціологічну, а також комунікаційну.

У нещодавно виданому посібнику «Політична абетка «Держава і політика» пропонується таке визначення політичного простору: «Політичний простір - реальна протяжність території, на яку поширюється історично зумовлене політичне життя або здійснюється політичний вплив. Політичний простір виступає у трьох вимірах: як передумова політичного життя; як мета політичних процесів життєдіяльності (геополітика); як середовище здійснення найрізноманітніших форм політичного життя. Політичний простір як передумова політичного життя визначає його даність, а саме: територіальні розміри, межі і форми організації, координати цивілізації, що склались; вплив кліматичних особливостей на політичне життя, його організацію і функціонування; особливості керованості, комунікативності, можливості виконавчої влади, зв'язок центру із владою на місцях; можливості хаосу, розвалу, розпаду, активність і пасивність політичного життя та ін. Політичний простір визначається балансом сил, конфігурацією кордонів, системою політичних координат... Політичний простір як мета політичного життя, тобто «геополітика», розкриває динаміку політичного життя» [6, с. 34-36]. Наведена дефініція політичного простору засвідчує, що її автори, вочевидь, є прихильниками географічного підходу у концептуалізації політичного простору, адже операціоналізують його через поняття території, проте з позицій сьогодення такі пояснювальні моделі не здатні охопити усю складність нинішньої динаміки політичного світу.

Слід зауважити, що дійсно, теоретико-методологічне обгрунтування політичного простору у політичній науці стикається з цілою низкою проблем, ключова з яких віддзеркалює сталу інерційність дослідників у осмисленні простору переважно через територіально- географічні патерни [7; 8]. Це є не стільки помилковим, скільки радше таким, що перешкоджає застосуванню холістичного підходу під час аналізу політичної спатіальності, спричиняючи суттєві похибки унаслідок редукціоністської дослідницької оптики. Концептуалізація політичного простору через територіально-географічні чинники є фундаментальною для класичної геополітики (сер. XIX ст. - перш. пол. XX ст.), для якої простір взагалі є основним об'єктом дослідження та провідною категорією. Більше того, власне класична геополітика була наукою про вплив географічного середовища на внутрішню та зовнішню політику держави, тому вивчала виваженість політичних рішень на Грунті географічних характеристик держави. Особливості простору з точки зору геополітичного світогляду буде предметом наших подальших досліджень. Наразі, в контексті з'ясування сутності політичного простору представниками класичних геополітичних концепцій слід відзначити, що усі вони розглядали простір як безпосередньо географічний феномен, територіально матеріалізований, а не як щось абстрактно-метафоричне.

Вихідне положення класичних геополітичних теорій (Ф. Ратцеля, Р. Челлена, А. Мехена, Ґ. Маккіндера, К. Шмітта та інших) полягає у розумінні простору (в сенсі території) як головного ресурсу, у боротьбі за який виникли, склалися та набули розвитку усі види людських відносин. Війна за територію є абсолютно природним явищем, ба більше, вона є необхідною умовою існування людської спільноти (етносу, нації, держави), що мешкає на ній, і втрата території означає її занепад. Важливо, що територіально детермінованим моделям спатіальності з плином часу були запропоновані й інші альтернативи, що виходили з усвідомлення людського чинника як провідного у впорядкуванні просторового життєустрою людської спільноти. Простір тут вже не був синонімічним території, йому властива об'ємність та багаторівневість (економічний, інформаційний, культурний, кіберпростір тощо). На наш погляд заслуговує на увагу авторська позиція М. Косолапова, який вводить категорію «геоторія» - організована територія, що пристосована для життєдіяльності людини [9, с. 15], тобто людина мешкає і на території, і у просторі. Простір за М. Косолаповим є частиною організаційної надбудови над певною територією, де дані просторові форми і відносини затвердилися на повсякденній основі. Геоторія об'єктивна і цілеспрямовано конструюється як суб'єктивне. Цим на переконання М. Косолапова простір відрізняється від геоторії як такої і просторовий розвиток - це не початкове освоєння території, але її насичення усім тим, що необхідне для більш повного і ефективного використання геоторії в цілому та/або її частин в інтересах і цілях людини, суспільства та держави [Там само]. Таким чином, концепція геоторії є своєрідним теоретико-методологічним балансом між географічним детермінізмом та антропоцентричними концепціями.

Антропологічний підхід у з'ясуванні особливостей політичного простору простежується в наукових дослідженнях про людський фактор спатіальності політики. Приміром, кільцева модель М. В. Ільїна підкреслює значущість конфігурацій глобального геополітичного простору для антропо- і політогенезу. Аналітична конструкція Ільїна постулюється на ідеї послідовного хвилеподібного поширення по поверхні Землі родоплемінних, полісних, цивілізаційних і сучасних способів політичної організації простору [10, с. 132]. Не меншим евристичним потенціалом наділені й інші напрями аналізу простору як в антропоцентричному, так і в геополітичному дискурсах, такі, як приміром, міфогеографія, культурна географія, соціальна геополітика, сакральна географія та інші [11]. Вони пропонують оригінальні спатіальні концепції, які хоч і є дискусійними, але ж тим вони і цінні, оскільки суттєво розширюють предметне поле геополітичних досліджень за рахунок введення нових понять, смислів і концептів, підкреслюють реальну об'ємність простору як такого.

Витоки соціологічної парадигми дослідження політичного простору укорінені ще в працях М. Вебера, П. Сорокіна, Т. Парсонса, розвинуті П. Бурдьє. Згідно з соціологічним підходом простір розглядається як певна ієрархічна організація соціальних агентів, впорядкована розподілом статусів і представлена у вигляді сукупності вертикальних і горизонтальних відносин. Таке розуміння простору засвідчує відхід від суто фізичного сприйняття цього феномена до більш складного феномену. Простір виступає регулятором відносин різних соціальних груп та індивідів, що вступають у взаємодію, у той же час він є сферою «горизонтальних» і «вертикальних» взаємин груп інтересів. Тому політичний простір є динамічною конструкцією, утвореною сукупністю позицій суб'єктів політики. Категорія позиції є основоположною в розумінні простору П. Бурдьє [12]. Це так звана «польова» концепція, в якій простір розглядається в нелінійній системі координат. «Поле політики» за Бурдьє є різновидом широкого соціального простору, сукупністю об'єктивних відносин сил, які нав'язуються усім, хто входить в це поле, і які не зводяться до намірів індивідуальних агентів або ж до безпосереднім взаємодій між ними. Простір-поле опосередковує безперервні взаємодії акторів, які здійснюються через ті позиції, які ці актори займають.

Комунікаційна модель концептуалізації політичного простору виходить з його ототожнення з комунікативним, де політичний простір є тією його частиною, в межах якої здійснюється процес реалізації влади за допомогою комунікацій. Комунікаційний підхід наразі активно розвивається в політичній науці, що вочевидь пояснюється приголомшливим розвитком засобів масової комунікації, які виходять вже на рівень транснаціональних та засновуються на суперпередових комунікаційних технологіях, що розширює технологічні можливості просторової комунікації не тільки суб'єктів політичної влади, а й громадянського суспільства. Розвиток глобальних соціальних мереж максимально демократизує організацію міжособистісного спілкування, об'єднання людей в спільноти за політичними інтересами, таким чином локальні за своєю природою інтеракції одночасно набувають глобального характеру, а це свідчить про активізаціюпроцесу розвитку глобального громадянського суспільства, осучаснення форм політичної участі, врешті- решт про глобалізацію політичного простору.

Проблема концептуалізації простору та, зокрема політичного простору, є відкритою і буде завжди актуальною, оскільки її постійно підживлює поява нових способів освоєння глобального простору розвитку людської цивілізації. Наразі активний поступ людства в глобальне інформаційне smart-суспільство вимагає переосмислення минулих моделей спатіальності, аналізу нинішніх та відпрацювання прийдешніх. Зволікання тут неприпустиме, адже рух навздогін за мейнстрімами просторового розвитку за умов відсутності або недостатньої їх рефлексії спричиняє суспільні катаклізми різного ґатунку, ефекти соціальної депривіації, недовіру до владних інституцій тощо. Тому своєчасне оновлення концептуальних моделей спатіальності як проекція перманентного розвитку простору є обов'язковою вимогою сучасного державотворення та загалом успішного соціального інжинірингу з урахуванням майбутніх трендів суспільного розвитку.

політика суспільство концептуалізація

Список використаних джерел

1.Прохоренко И. Л. О методологических проблемах анализа современных политических пространств / И. Л. Прохоренко // Политические исследования. -2012. - №6. - С.68-80.

2.Простір // Геополітика: енциклопедія / за ред. чл.-кор. НАПН України, д-ра філос. наук, проф. Є. М. Суліми. - К.: Знання України, 2013. - 919 с.

Ньютон И. Математические начала натуральной философии / И. Ньютон II под ред. Л. С. Полака. - М.: Наука, 1989

3.Лейбниц Г.-В. Опыт рассмотрения динамики / Г.-В. Лейбниц // Лейбниц Г.-В. Сочинения в 4-х томах. - М.: Мысль, 1982. - Т.1. -636 с.

4.Комлева Н. А. Геополитическое пространство: сущность и типология [Электронный ресурс] / Н. А. Комлева // Вестник МГОУ.

-2014. - №1. - Режим доступа: http://evestnik-mgou.ru/ru/Articles/ Doc/537.

5.Абетка політична. Держава та політика: навчальний посібник. За наук. ред. док. наук держ. упр. О. В. Радченка, Редактор-упорядник М. Д. Городок, [автори-упоряд. А. В. Карташов, О. В. Радченко, В. Ю. Стасюк, О. Г. Солонтай, С. В. Геращенко, А. В. Поліщук], вид. 11-е, доп. і перероб. - Київ: Міжнародний Республіканський Інститут Політична та громадянська освіта, 2016. - 372 с.

6.Кононенко С. Політичний простір і політичний контроль [Електронний ресурс] / С. Кононенко // Наукові записки. - №44.

7.Внучко С. М. Політичний простір в глобальному вимірі [Електронний ресурс] / С. М. Внучко.

Размещено на Allbest.ru