Глобалізація і демократизація сучасного світу: їх взаємозв’язок і взаємозалежність

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 321.7:316.32

Глобалізація і демократизація сучасного світу: їх взаємозв'язок і взаємозалежність

Н.В. Чорна

Анотація

глобалізація демократія неліберальний політика

У статті розглянуто вплив глобалізації на демократію, національну політику сучасних держав; приділяється увага взаємозв'язку глобалізації з демократизацією й проблемам посилення глобалізації в її неліберальному варіанті, що спричиняє руйнування самих основ сучасної демократії.

Ключові слова: глобалізація, ліберальна демократія, неліберальна демократія.

Аннотация

В статье рассмотрено влияние глобализации на демократию, национальную политику современных государств; уделяется внимание взаимосвязи глобализации с демократизацией; проблемам усиления глобализации в ее нелиберальном варианте, что вызывает разрушение самих основ современной демократии.

Ключевые слова: глобализация, либеральная демократия, нелиберальная демократия.

Annotation

This paper is to consider globalization and its influence upon democracy and upon national policies. It pays attention to the interrelation of globalization and democratization. The problem of destruction of modern democracy grounds caused by the rise of illiberal globalization is analyzed.

Keywords: globalization, liberal democracy, illiberal democracy.

Глобалізація - це процес розширення, поглиблення та прискорення світового співробітництва, що зачіпає всі аспекти сучасного соціального життя - політику, економіку, культуру, фінанси, духовну сферу, в ході якого світ перетворюється в єдину глобальну систему. Виникла навіть «нова філософія глобалізації», згідно якої глобалізація стискає простір і час, вони нібито зникають: кожна людина як учасник певних зовнішніх стосунків є оночасно і собою, і уособленням усього людського роду. У цьому контексті глобалізація відображує впевнення в тому, що світ стрімко перетворюється у соціальний простір, в якому панують економічні та технологічні ціли і що зміни в одній частині планети можуть мати наслідки для долі окремих людей або співтовариств на іншому кінці світу. Для багатьох глобалізація асоціюється також з почуттям політичного фаталізму й постійної загрози того, що істині масштаби сучасних соціальних та економічних змін перевершують здатність національних урядів або громадян контролювати або здійснювати супротив цим змінам. Тобто, глобалізація накладає обмеження на національну політику, в її умовах «локальний», «національний» і навіть «континентальний» простір (політичний, соціальний, економічний) перебудовується і не співпадає з юридично закріпленими територіальними кордонами. Крім того, глобалізація стимулює соціально-економічну активність, не пов'язану з територією, шляхом утворення субнаціональних, регіональних та позанаціональних економічних зон, механізмів управління й культурних комплексів, що може посилювати «локалізацію» і «націоналізацію» суспільств. Отже, глобалізація включає в себе елементи руйнування та перерозподілу територіальних кордонів політичної та економічної влади.

Як вважають Д. Хелд, Д. Гольдблатт, Е. Макгрю, Дж. Перратон, глобалізацію не можна заміняти такими поняттями, як «взаємозалежність», «інтеграція», «універсалізм», «конвергенція». Якщо поняття взаємозалежності означає симетричність владних відносин між соціальнимим або політичними силами, то поняття глобалізації включає в себе можливіть ієрархії і нерівності, тобто процес глобальної стратифікації. Інтеграція також має специфічний сенс, так як вона відноситься до процесів економічної і політичної уніфікації, які припускають почуття історичної єдності і єдині інститути влади. Не менш помилковим є ототожнення глобалізації з універсалізмом, тому, що глобальний взаємозв'язок відчувається всіма народами і співтовариствами не в рівній мірі й не однаковим чином, що може бути джерелом напруженого конфлікту. В цьому відношенні глобалізацію необхідно відокремувати і від конвергенції, так як вона не припускає однорідності і гармонії [1. с. 33].

Амбівалентність глобалізації, особливо з погляду її економічної домінанти, виявляється у питанні про її взаємозв'язок з демократизацією. Чи можлива була б глобалізація без демократизації? Чи може глобалізація в її неоліберальному варіанті спричинити руйнування самих основ сучасної демократії? Ці питання - чи не найактуальніший предмет наукових дискусій суспільних наук останнього десятиліття. Відомі зарубіжні політологи та соціологи , як Ф. Фукуяма, І. Валлерстайн, Ф. Закарія, Е. Тоффлер, Ф. Хайєк, М. Фрідман, Д. Хелд, Д. Гольдблатт, Е. Макгрю, Дж. Перратон, Зб. Бжезинський та ін., аналізуючи вплив глобалізаційних процесів на демократію, акцентують увагу на різних аспектах цього впливу.

Процес демократизації, що розпочався після Другої світової війни, набув глобальних тенденцій. З розпадом колоніальної системи, крахом радянської імперії, падінням диктаторських режимів кількість національних держав значно виросла, а глобальна демократична хвиля охопила різні регіони планети.

Сучасна національна держава отримала специфічну політичну форму, основним варіантом якої є ліберальна демократія. Ліберальна демократія означає, в першу чергу, що політично зважені рішення приймаються групою представників, які обрані та легітимно уповноважені управляти країною, керуючись нормами права. У сфері внутрішньої політики ліберальна демократія характеризується набором правил, кожне з яких необхідне для її успішного функціонування і без яких вона не може бути повністю реалізована. Це такі правила: а) гарантований конституцією контроль за діяльністю уряду з боку обраних народних представників; б) регулярно проведені вільні та справедливі вибори; в) право голосу для всього дорослого населення, яке приймає участь у виборах; в) право висувати свою кандидатуру або бути висунутим на суспільну посаду; г) реальне право громадянина на свободу слова, включаючи критику дій уряду і соціально-політичної системи, яку він представляє; д) альтернативна інформація, яка існує і захищена законом; е) право на формування і приєднання до груп інтересів, які можуть впливати на суспільне життя законними та мирними шляхами. [2. с. 341].

Таким чином, побудована на основі концепції сучасної національної держави і сформованих ще у XVII столітті Вестфальських принципах, ліберальна демократія стверджувалася у межах обмеженого політичного простору. Вважалося, що політичні співтовариства можуть управляти своїми долями, а громадяни можуть ідентифікуватися один з одним і, завдяки цьому здійснювати дії орієнтуючись на те, що їм потрібно, тобто на ідею загального блага. Проте, під впливом глобалізації розпочалися суперечливі процеси, пов'язані із системною перебудовою чинної архітектури міжнародних відносин, основою яких завжди була суверенність національних держав. «Глобалізація ніби дев'ятий вал охопила всю планету, руйнуючи при цьому Вестфальсько - Філадельфійську систему, яка складається понад з двохсот суверенних націодержав зі зміцненим міжнародним правом» [3. с. 54]. Глобалізація перетворила світ із стану «ізольованих цивілізацій» у глобальну внутрішньо взаємопов'язану систему з інтенсивними моделями обміну і моделями влади, ієрархії, нерівності. Глобалізація поряд із поширенням ліберальної демократії призвела до появи на світовій арені держав, які, за визначенням Ф. Закарії, є «неліберальними демократіями» [4].

З точки зору Ф. Закарії, у свідомості людей відбувається змішення сутті демократії і лібералізму, лібералізму і свободи, свободи і справедливого політичного устрою. В результаті виникає уявлення про тотожность демократії і «гарного уряду», тобото уявлення, яке робить термін «демократія» аналітично безглуздим. В останній час висловлюється все більше сумнівів у самооцінці демократії, у її здатності утримувати суспільство від расколу та дисбалансу, у відповідальності політиків, які готові безпринципово відстоювати особисту вигоду і забувати про традиції і кодекс честі. Як стверджує учений, треба визнати, що прогрес свободи сьогодні не тотожний успіхам демократії. Саме свобода зробила Захід Західом, саме боротьба проти грубої сили, у тому числі і проти сили більшості, забезпечила торжество закону і права, викликала до життя ефективні й справедливі структури громадянського суспільства. «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїх достоїнствах і правах», - записано у статті 1 Загальній декларації прав людини, але не у здібностях, віросповіданнях, принципах, стремліннях. Історичний досвід свідчить, що найбільш швидко і гармонійно розвивалися ті суспільства, в яких не порушувались права громадян, але й не обмежувалися можливості для реалізації їх здібностей. Сьогодні демократія дійсно забезпечує людям рівні права і це її велике історичне досягнення. Але вона й провокує в людях претензію на рівність здібностей, що є дуже небезпечним і конфліктним.

Ліберальна модель демократії спирається на принципи народовладдя, які базуються на загальному інтересі, що розділяють більшість громадян. Пов'язана з глобалізацією технологічна революція сприяє диференціації інтересів, індивідуалізації цінностей, якими особистість і групи людей керуються у своїй діяльності і поведінці. Диференціація інтересів обумовлює фрагментацію громадянського суспільства і розмивання суспільної солідарності та згоди, необхідних для демократичного управління ним. У цих умовах знижується реальна роль інститутів ліберальної демократії і посилюється вплив механізмів соціального інжинірингу і маніпулювання у всіх сферах суспільного життя, і перш за все у сфері пролітики. При такому формальному збереженні системи ліберальної демократії її якісний зміст змінюється, мінімізується функція громадянського волевиявлення і знижується громадянська активність. У таких умовах особистість стає усуненою від реальної участі у суспільно-політичному житті. На зміну ліберальній демократії у глобалізованому світі приходить нова форма авторитаризму [5. с. 12].

Демократія може бути ілюзорною, декоративною, в якій перемішані виборність і авторитаризм. Демократія, доводить Ф. Закарія, не тільки не уособлює в собі абсолютного блага; вона принципово не може бути нав'язана багатьом суспільствам і не є засобом досягнення благородних цілей. Велика кількість сучасних держав, вважає Ф. Закарія, не готові до засвоєння демократичних принципів. Це обумовлено як їх низьким економічним рівнем розвитку, коли для більшості населення політичні свободи не є пріоритеними, так і структурою народного господарства. В результаті отримана демократія перетворюється на бутофорію й викликає у соціумах безлад і насильство.

Демократія в умовах глобалізації розквітає, а свобода - ні. Глобальна ієрархія влади не дає можливості всім однаковою мірою скористатися плодами глобалізації. Глобалізація економіки спричинює подальшу поляризацію країн, що перебувають на сильних і слабких позиціях. Вона значно розширює для окремих країн можливості щодо використання ресурсів та їх всебічної участі в системі міжнародного поділу праці, а також загострює конкуренцію, сприяє маніпулюванню фінансовими та інвестиційними ресурсами, що створює реальну загрозу економічній безпеці для країн як з недостатньо розвинутими економіками та низькими доходами, так і для низки країн з транзитивною економікою, до якої нині належить і Україна. У таких умовах ліберальна демократія стискається із серьйозною проблемою. Глобальний рух капіталу, фінансові, інформаційні потоки, виходячи з під контролю національної держави, впливають на внутрішнє політичне життя країни, держава позбавляється регулятивних функцій і потрапляє у пастку транснаціональних зв'язків, у яких переважають непідвладні їй глобальні сили, і стає нездатною визначати власну долю. Отже, глобалізація робить проблематичним розвиток ліберальної демократії як основи національної держави, підриває її цінності, а як стверджує І. Валлерстайн, без держави - немає й демократії [6. с. 98].

Необхідно мати на увазі, що в останній час, незважаючи на всі заяви, особливо прибічників неоліберального варіанта глобалізації (Ф. Хайєка, М. Фрідмана та ін.) про послаблення ролі держави, насправді в економіці західних країн спостерігається цілком інший процес. За останні два десятиліття, стверджує український економіст, професор В. Андрійчук, практично постійно частка ВВП, яка перерозподіляється через бюджет, лишається там незмінною або навіть збільшується. Разом з тим різько зросла участь держави в підвищенні конкурентоспроможності вітчизняних підприємців, у розвитку (і здешевленні) необхідної для цього інфраструктури - науки, засобів зв'язку, збору інформації; суттєво перебудовується податкова система, що сприяє нарощуванню конкурентоспроможності; проводиться стимулююча національна інвестиційна, валютно-фінансова і регіональна політика [7. с. 30]. Все це говорить про те, що на Заході відбувається не згортання економічної ролі держави, а навпаки «реформа державного регулювання».

Отже, національні лідери, які виступають за збереження державного суверенітету, політичної незалежності та територіальної цілісності, намагаються обмежити вплив глобалізації межами економічного співтовариства, не виключаючи своєї участі в інтеграційних структурах і міжнародних організаціях (СОТ, МВФ, Всесвітній банк). Що стосується країн і урядів, які знаходяться у опозиції до глобалізації як форми розширення американського або західного впливу (вестернізація), то таких країн сьогодні не так вже і багато. Більшість же країн світової «периферійної зони» по причині структурної слабкості взагалі не в змозі чітко визначити свої позиції по відношенню до позитивів і негативів глобалізації. Як стверджує професор Дипломатичної академії України при МІС України С. Шергін, глобалізація у своїх сучасних формах охопила впливом не більш як 30% країн світу. Він посилається на думку бувшого голову Всесвітнього банку Дж. Волферсона, який стверджував, що «з'явилися нові рубежі, які поділили світ на чотири взаємопов'язані шари» [8].

До першого шару відносяться «найбагатші країни» або країни «глобального центру» - це США, Канада, постіндустріальна Європа, Японія, Австралія і деякі країни Східної Азії (Південна Корея, Сингапур) із загальною кількістю населення 1 млрд. чоловік і 80% світової товарної продукції.

Другий шар утворюють 30 країн із низьким і середнім рівнем доходів, які глобалізуються і вступили у суперництво з економічним пануванням «найбагатших країн», включаючи Бразилію, Індію, Китай, Індонезію. Мексику, Тайланд із населенням близько 3 млрд. людей. Ці країни мають високі темпи росту ВВП й не виключно, що вони у майбутньому можуть стати новими локомотивами світової економіки.

До третього шару належать приблизно 50 країн із середнім рівнем доходів і населенням 1,1 млрд. чоловік. Це - «країни-рантьє», які використовують свої ресурси для сталого економічного розвитку.

Четвертий шар - це бідні країни світу з більш ніж мільярдним населенням, економіка яких знаходиться у стані глибокої кризи.

Таким чином, глобальні трансформації зачипили лише чверть населення планети, а інша її частина - 4,5 млрд. чол. живе не тільки за межами постіндустріальної, але і індустріальної цивілізації. Ці країни знаходяться у фазі «догоняючого розвитку» і розрив між ними і «глобальним центром» постійно збільшується. Закономірно виникає питання - на яких умовах бідні країни стануть партнерами авангарду глобалізації? Яким чином можна узгоджити ефективне демократичне управління з глобальними змінами сучасного світу? Прогресуюча глобалізація ставить перед ліберальними демократіями багато викликів, насамперед, скорочення доходів, безробіття серед некваліфікованих робітників, скорочення контролю громадскості за соціальними і економічними процесами тощо. Із глобалізацією пов'язане ослаблення ліберальної демократії і спроможності національної влади впливати на економічні процеси, соціальну й внутрішню політику в межах простіру, окресленого державними кордонами.

В політичній науці виокремилися три основні школи, які пропонують три програми (теорії) з регулювання і демократизації сучасної глобалізації - ліберальний інтернаціоналізм, радикальний республіканізм, космополітична демократія [1. с. 532].

Ліберальна інтернаціоналістська думка стверджує, що політична необхідність вимущує глобалізацію виконувати демократизуючу і цивілізаційну функцію, щоб уникнути глобальної екологічної кризи й управляти соціальною, економічною, політичною дистабілізацією, яка викликана процесами сучасної глобалізації. Для цього потрібне співробітництво, засноване на принципах злагоди, прозорості, підзвітності і... колективна влада. В ключових питаннях ліберальний інтернаціоналізм є нормативною теорією, яка намагається перетворити слабку форму національної ліберал-демократії в модель демократичного світового порядку.

Радикальний республіканізм пропонує утворення альтернативних механізмів світової соціальної, економічної і політичної організації, заснованої на республіканських принципах: самоуправління співтовариств, для яких суспільне благо є головним пріоритетом. Ця нормативна теорія «гуманного управління» спирається на факт існування багатьох «співтовариств з єдиною долею» і соціальних рухів. Формою глобального управління, з їх точки зору, є демархія (demarchy) - функціональне демократичне правління, що немає національного суверенітету [1. c. 532].

Прибічники космополітичної демократії розглядають демократію як «двобічний процес», або процес подвійної демократизації. Це не тільки поглиблення демократії в межах національних кордонів, а й поширення демократичних форм і процесів за їх межами. Демократія повинна дозволити громадянам-космополітам отримувати доступ до соціальних, економічних, політичних процесів , а також бути посередником між цими процесами і зробити їх собі підзвітними.

Отже, названі вище точки зору під впливом глобалізації переосміслюють питання демократичної теорії в категорїї національної держави. Ідея держави (демократичної або не демократичної) більше не може розглядатися просто як ідея, яка притаманна окремому політичному співтовариству або національній держави. Система національних політичних співтовариств, безумовно, продовжує існувати, але вона переосмислюється у межах складних економічних, організаційних, управлінських, правових і культурних процесів і структур, які обмежують і стримують її ефективність.

Побудова справедливого світу передбачає й потребує об'єднаних зусиль для вирішення загальних проблем на основі використання глобальних технологій і рівноправної участі всіх суб'єктів міжнародного процесу. Інакше світу загрожує економічниий коллапс і політичний хаос, а це і є «війна всіх проти всіх», в якій немає переможців.

Перелік посилань

1.Хелд Д. и др. Глобальные трансформации: Политика, экономика, культура / Пер. с англ. В.В. Сапова и др. - М.: Праксис, 2004. - 576 с.

2.Даль Р. Демократия и ее критики / Пер. с англ. Под ред. М.В. Ильина. - М: «Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2003. -576 с.

3.Сазонов Н.И. Глобализация и власть // Сравнительная политика. Основные политические системы современного мира / Под общ. Ред. В.С. Бакирова, Н. И. Сазонова. - Харьков: ХНУ им. В.Н. Каразина, 2005. - С. 50-80.

4.Закария Ф. Будущее свободы: нелиберальная демократия в США и за их пределами / Пер. с англ. Под ред. В. Л. Иноземцева. - М.: Ладомир, 2004. - 383 с.

5.Галкин А. А. Поступь глобализации и кризис глобализма// Полития. - 2002. - №2. - С. 5-21.

6.Валлерстайн И. После либерализма: Пер. С англ. - М.: Едиториал УРСС, 2003. - 256 с.

7.Андрійчук В. У системі «глобальних підприємців» // Політика і час. - 2005. - №8. - С.29-36.

8.Еженедельник «2000». - 18 апреля 2008 г.

Рецензент: к. філос. н. Титар О.В.

Размещено на Allbest.ru