Конвенційні і неконвенційні форми політичної активності

Размещено на http://www.allbest.ru/

КОНВЕНЦІЙНІ І НЕКОНВЕНЦІЙНІ ФОРМИ ПОЛІТИЧНОЇ АКТИВНОСТІ

Ковтун Н. М.

Актуальність дослідження. Політична активність, спрямована на задоволення політичних потреб та інтересів кожного громадянина і суспільства загалом, є засадничим фактором розвитку соціуму. Вона є особливим механізмом ретрансляції з індивідуального рівня інтересів і потреб більшості населення на суспільний рівень. Політична активність реалізується через участь громадян у діяльності громадських організацій, політичних партій, органів місцевого та державного управління. Однак вона навіть у найбільш демократичних суспільствах, зазвичай, вичерпується участю у виборах. У міжвиборчий період більшість громадян позбавлені реального впливу на прийняття і впровадження політичних рішень.

Високий рівень цілеспрямованої політичної активності й здатність її суб'єктів усвідомлювати свій громадянський обов'язок є основою функціонування держави як форми організації суспільства. У широкому розумінні політична активність постає особливим засобом захисту прав і свобод громадян. Однак, в українських реаліях громадяни не вбачають у політичній активності ефективного механізму реалізації власної волі та не завжди можуть розібратись у політичній ситуації, раціонально обґрунтовуючи свою позицію. У таких умовах більшість громадян не здатні брати на себе відповідальність за результати власного політичного вибору.

Актуальність дослідження політичної активності зумовила значний інтерес до означеної проблематики в науковій літературі, однак, у процесі її аналізу основна увага зосереджена на дослідженні суб'єктів, масштабів, інтенсивності й механізмів політичної активності та її впливу на різні сфери суспільного життя. Зокрема, політологічний аспект виявлення політичної активності розкривається у працях І. Білоконя, А. Дегтярьової, Г Дилігенського, М. Дмитрієвої, Л. Мілбрайта, Д. Ольшанського, О. Скнар, О. Шестопал. У межах соціологічної науки політична активність стала предметом зацікавленості К. Абульханової-Славської, Г Бєлицької, А. Брушлинського, В. Жукова, Н. Смелзера. Натомість ціннісно-мотиваційні аспекти політичної активності розкриті у працях О. Балакірєва, М. Довгопол, О. Петрунько. В українській науковій парадигмі до дослідження політичної активності зверталася І. Білоус, Н. Дембіцька, А. Лісневська. Незважаючи на значну кількість досліджень, присвячених аналізу змісту та структури політичної активності, її конвенційні й неконвенційні форми потребують більш детального аналізу.

Метою дослідження є аналіз конвенційних і неконвенційних форм політичної активності в умовах суспільних трансформацій.

Реалізація поставленої мети з необхідністю зумовлює визначення змісту поняття «політична активність». Згідно з «Політологічним енциклопедичним словником» за редакцією Ю. Шемшученка, політична активність - є однією з форм суспільної активності, діяльності соціальних суб'єктів, яка має на меті впливати на прийняття політичних рішень, здійснення своїх інтересів [7, с. 22]. Політична активність визначається авторами словника через феномен діяльності, специфічна сутність якої полягає у сукупності дій окремих індивідів і великих соціальних груп (класів, партій, суспільних організацій тощо), спрямованих на реалізацію їх політичних інтересів, насамперед, завоювання, утримання і використання влади [7, с. 22]. При цьому політична діяльність характеризується свідомими діями, цілеспрямованістю, задоволенням політичних інтересів, постаючи однією з найважливіших умов існування суспільства. Політична активність має два основні рівні. Політична участь, як нижчий рівень політичної діяльності, реалізується через вибори, мітинги, збори, маніфестації, голодування, альтернативні рухи, страйки та ін. Другий - вищий рівень політичної діяльності - охоплює професійну політичну діяльність, яку здійснюють члени уряду, депутати парламенту, керівники партій та рухів.

Заслуговує на увагу й визначення політичної активності, запропоноване Л. Кияшко у монографії «Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації». Під політичною активністю дослідниця розуміє інтенсивність участі суб'єкта у політичному процесі загалом і в межах окремих форм політичної діяльності. На індивідуальному рівні політична активність тлумачиться нею як сукупність тих форм життєдіяльності особи, в яких виявляються її прагнення брати активну участь у політичних процесах, обстоювати свої політичні права та інтереси [6, с. 16-17]. Фактично Л. Кияшко розглядає політичну активність в її енергетичному розумінні як міру інтенсивності політичної участі, політичної діяльності та політичної поведінки.

Проте, з розумінням політичної активності лише як рівнем інтенсивності діяльності важко погодитись, адже поняття «політична активність» є значно ширшим за обсягом, порівняно з політичною діяльністю, політичною участю та політичною поведінкою. На відміну від політичної діяльності, яка має усвідомлений цілеспрямований характер, політична активність охоплює широкий спектр політичних явищ, які містять раціональні й ірраціональні способи перетворення дійсності. На цій підставі політична активність розглядається нами як форма соціальної активності, спрямована на формування, збереження, селекцію і ретрансляцію політичних цінностей та задоволення політичних потреб на індивідуальному і суспільному рівнях.

Суб'єктами політичної активності є соціальні спільноти, державні й недержавні організації, особи, які беруть участь у постановці і вирішенні політичних проблем. Важливу роль як суб'єкти політичної активності відіграють й політичні партії як організації, які поєднують людей за спільністю політичних інтересів і переконань з метою реалізації їх політичних інтересів. Щоправда, існує суттєва розбіжність у визначенні суб'єктів політичної активності у демократичних, авторитарних і тоталітарних суспільствах.

Якщо у демократичних спільнотах від політичної активності окремих громадян через механізми функціонування політичних партій або громадських організацій залежить визначення основних напрямків розвитку держави і суспільства, то в авторитарних і тоталітарних державах політична активність на мікрорівні інспірується державними органами задля легалізації власних волюнтаристських рішень. У таких суспільствах політична активність набуває ознак імітації. При цьому можуть існувати цілком інституалізовані об'єднання, в яких начебто знаходить своє відображення воля більшості громадян держави. Водночас і в демократичних, і в тоталітарних суспільствах політична активність розглядається як атрибутивна ознака можливості досягнення політичної стабільності через легальні способи політичної діяльності.

Дослідження вольової специфіки політичної активності вимагає звернення й до проблеми долученості громадян України до політичного життя. Відомий український дослідник Є. Головаха виділив шість рівнів долученості громадян нашої держави до суспільного життя: шостий (найвищий) рівень співвідноситься з активністю харизматичних лідерів політичних рухів, які нараховують декілька десятих відсотка від загальної чисельності дорослих громадян держави; п'ятий рівень співпадає з діяльністю політичних функціонерів, яких в Україні чимало; четвертий рівень охоплює активність суспільно-політичних діячів, яких у нас практично немає, адже до цієї категорії має належати інтелектуальна еліта суспільства, що намагається упроваджувати суспільні цінності та критично ставитися до держави; третій рівень співвідноситься з активністю членів політичних організацій та партій, кількість яких в Україні складає 2-3 %; другий рівень співвідноситься з діяльністю членів неполітичних громадських організацій, відсоток яких в українському суспільстві мізерний; перший рівень політичної активності співпадає з діяльністю звичайних громадян, які не цікавляться політикою та фактично не мають жодних важелів впливу на неї, таких, за даними соціологів, в Україні 87% [2, с. 16-17]. Фактично в українському суспільстві простежується дисбаланс щодо суб'єктів політичної активності. Левова частка громадян фактично усунута від впливу на політичні рішення. Безпосередніми суб'єктами політичної активності в Україні є партійні функціонери, лідери політико-олігархічних кланів, які часто маніпулюють волевиявленням мільйонів громадян.

Кардинально змінилася інтенсивність політичної активності в українському суспільстві під час Євромайдану, який розпочався в листопаді 2013 р. На протязі всього 2014 р. в українському соціумі був досить високий рівень політичної активності. Згідно з даними опитувань, проведених Київським міжнародним інститутом соціології, у грудні 2014 р., порівняно із початком року рівень готовності до участі у акціях протесту значно не змінився: у лютому 2014 р. у акціях протесту були готові брати участь 42, 2 % дорослих жителів України, у грудні частка таких людей становила 43, 3 % [1]. До участі в акціях протесту значною мірою були готові і чоловіки, і жінки, люди усіх вікових категорій (окрім літніх людей), мешканці міст і сіл. Загальний рівень готовності до участі в акціях протесту зростав разом із рівнем освіти.

У цей період також відбувся поступовий перехід від протестних форм політичної активності до активності, пов'язаної з необхідністю захисту української держави від агресії з боку Росії. Ці тенденції якнайповніше проявилися у формуванні добровольчих збройних загонів та у волонтерському русі, спрямованому на допомогу армії та біженцям з окупованих територій. Про високий рівень активності спротиву іноземній збройній інтервенції населення України засвідчує опитування Київського міжнародного інституту соціології, результати якого оприлюднені у вересні 2015 року. Так на запитання «Яким діям Ви б надали перевагу в умовах іноземної збройної інтервенції у Ваше місто чи село?» 23, 8 % респондентів обрали варіант чинити збройний опір, 28, 6 % - опиратися шляхом участі в акціях громадянського опору (демонстраціях, протестах, маршах, бойкотах, страйках, громадській непокорі), 11 % - виїхати у більш безпечний регіон України, 3, 2 % - виїхати за кордон, 13, 1 % - нічого не робити, 18, 4 % - не визначилися зі своєю думкою, 1, 9 % - відмовилися відповісти [4]. Зауважимо, що готовність 24 % населення взяти в руки зброю для захисту України є достатньо високим показником, адже слід враховувати, що більше як 50 % відсотків населення України становлять жінки, також значну частину населення становлять діти і люди похилого віку.

Водночас у 2015 р. політична активність громадян України перейшла переважно у конвенційне русло. Це засвідчують дані опитування Київського міжнародного інституту соціології у вересні 2015 року, які показали достатньо високий рівень виборчої активності громадян держави. Зокрема, лише 14, 2 % з них заявили, що не будуть брати участь у ймовірних виборах до Верховної Ради України [9]. Дещо знизився рівень політичної активності громадян у лютому 2016 року, свідченням чого стало небажання брати участь у виборах до Верховної Ради України 26, 4 % громадян держави [8]. Таке зниження активності у політичній сфері пов'язане із «втомою» громадян від військового конфлікту на Сході України та розчарування через суперечливість модернізаційних процесів.

Щодо масовості участі громадян у політичній активності в науковій літературі сформувалося два основні підходи. Так, у межах першого підходу (Ж.-Ж. Руссо, Дж. Міль, Б. Барбер, К. Пейтмен) обґрунтовується позиція необхідності залучення якнайбільшої кількості громадян до політичної активності. Натомість прихильники демократичного елітизму (Е. Берк, Ж. де Местр, Х. Ортега-і-Гассет, Й. Шумпетер) надмірне розширення суб'єктів політичної активності вважали загрозою існуванню парламентаризму. На їх думку, слід обмежити прийняття політичних рішень лише тими, хто більш обізнаний і може свідомо підтримувати демократичні цінності. Небезпеку гіпердемократії у ХХ ст. Х. Ортега-і-Гассет пояснював тим, що у суспільному житті Європи уся влада перейшла до мас. Але маси навряд чи можуть керувати навіть власною долею, не кажучи вже про ціле суспільство. Однак, у суспільно-політичних реаліях ХХІ ст. мова не може йти про обмеження загального виборчого права. Натомість перед політичною системою постає нагальна необхідність підвищення політичної культури громадян, акцентуації на їх безпосередній відповідальності за свій політичний вибір.

Існує досить суперечливий зв'язок між політичною активністю громадян та ефективністю діяльності політичних систем. Різке збільшення кількості громадян і соціальних груп, залучених до політичної діяльності, що проявляється у зростанні кількості партій та масових рухів, у політизації етнічних груп, страйках, політичних демонстраціях, з одного боку, призводить до зниження ефективності функціонування політичної системи і навіть може паралізувати її. З другого боку, інституційні легальні форми виявлення політичної активності підвищують рівень ефективності функціонування політичної системи. В обох випадках зростання політичної активності свідчить про нестабільність політичної системи, невідповідність принципів її функціонування потребам та інтересам більшості населення.

До визначення критеріїв (параметрів) політичної активності існують різні підходи. Серед них найбільшої уваги заслуговує виділення С. Грабовською таких її складових: 1) соціально-політична свідомість (вміння чітко мотивувати свою політичну діяльність, здійснювати вибір, приймати рішення тощо); 2) духовна зрілість (наявність у людини чітких політичних та моральних орієнтирів, спрямованості, інтересів, ідеалів); 3) емоційна зрілість (здатність не тільки свідомо аналізувати свої переживання, а й вміння керувати своїми почуттями); 4) соціальний інтелект (засіб соціальної адаптації, накопичення й аналізу соціально-політичних знань, вирішення завдань тощо) [3, с. 20-29]. Поряд з цим, дослідниця поділяє параметри політичної активності на об'єктивні (поведінкові) та суб'єктивні (ментальні). Утім, і до цієї класифікації параметрів політичної активності слід висловити декілька зауважень. Знову ж таки, у ній наявні щонайменше три основи поділу: по-перше, маються на увазі вказівки на свідомість як універсальну людську якість, по-друге, у поділі наявна вказівка на духовну і емоційну зрілість (це при тому, що обидва види зрілості співвідносяться як сумісні перехресні поняття), по-третє, ще однією основою поділу є соціальний інтелект, який є складовою свідомості.

На основі врахування вищевказаних компонентів політичної активності, на нашу думку, у її структурі поряд зі сферою знань, світоглядно-ціннісних орієнтацій, умінь, навичок, практичних настанов, емоцій, основну роль відіграє вольова складова. Саме вона дозволяє реалізувати ініціативність, відповідальність, рівень самодіяльності суб'єкта політичної активності. Навіть за умови володіння широким спектром знань і навичок, людина позбавлена вольових якостей (рішучості, мужності, відваги, самовідданості, відчайдушності та ін.), приречена на невдачу у політичній діяльності.

Для позначення відсутності політичної активності у науковій літературі використовують поняття «абсентеїзм» (від лат. absentia - відсутність). Серед тих, хто не бере участі в політиці, є дві групи - «непохитно аполітичні та ті, хто тимчасово з різних причин відсторонився від участі, тобто залежно від ситуації: або бере участь, або не бере» [6, с. 29-30]. Причинами абсентеїзму можуть бути політичне і соціальне благополуччя, так і політична апатія, спричинена втратою довіри до політиків і державної влади загалом. Високий рівень абсентеїзму засвідчує кризу певної політичної системи. У деяких випадках абсентеїзм вимагає від суб'єкта значних вольових зусиль. Незважаючи на позірну апатичність прихильників абсентеїзму, у тоталітарних спільнотах за умови мобілізаційного типу політичної активності виявлення небажання брати участь в імітованій активності вимагає значних вольових зусиль.

У контексті виявлення вольових засад політичної активності заслуговує на увагу її поділ на конвенційну (легітимну) і неконвенційну (нелегітимну) форми. У першому випадку йдеться про «діяльність офіційних політиків - від президента до лідера первинного осередку зареєстрованої партії. Сюди входить і активність легальної опозиції та санкціонована активність громадян. У другому випадку активність включає політичну діяльність «непримиренної опозиції» (наприклад, терористичних організацій на кшталт «червоних бригад») [5, с. 32]. Основою виявлення політичної активності на конвенційному і неконвенційному рівнях є особистісні якості індивіда, його сильні вольові якості, холеричний або сангвінічний тип темпераменту.

Конвенційні форми політичної активності узгоджуються з закріпленими, насамперед, у правовій системі правилами і нормами. При цьому рівень інтенсивності конвенційних форм політичної активності рухається у діапазоні від абсентеїзму до участі у політичних організаціях. Найпоширенішою формою конвенційної активності є участь у виборах як найпростішій формі ретрансляції індивідуального політичного волевиявлення на суспільний рівень. Участь у формах політичної активності широких мас населення убезпечує політичну систему від непрогнозованих проявів стихійної деструктивної активності. Участь у політичному волевиявленні покладає на виборця й певний рівень відповідальності за прийняті обраними політиками рішення.

Вольовий характер політичної активності найбільш повно виявляється у діяльності політичних партій. Як вже відзначалося, бажання й мотивація як основа вольового виміру політичної активності у діяльності політичних партій розкривається у теоретичному обґрунтуванні інтересів різних соціальних спільнот та у виробленні відповідної до них ідеології щодо визначення форм і методів політичної діяльності. Мотивація і воління мають вирішальне значення і в процесі боротьби за завоювання, утримання та використання політичної влади.

На відміну від конвенційних, неконвенційні форми політичної активності базуються на порушенні чинних правил і норм. У свою чергу вони можуть втілюватися у формі підписання петицій, участі в санкціонованих мітингах і страйках. Однак, вони можуть набувати й нелегітимних форм політичної активності - захоплення приміщень, погромів, нищення майна, проявів екстремізму й тероризму. У зв'язку з цим неконвенційні форми політичної активності поділяються на ненасильницькі й насильницькі.

Якщо говорити детальніше про ненасильницькі види політичної активності, то найбільшої уваги тут заслуговує «громадська непокора». Вона втілюється у несанкціонованих мітингах і маршах протестів, пікетах, сидячих страйках й самоприковуванні протестувальників до об'єктів інфраструктури, перекритті доріг, в окремих випадках - у несплаті податків та припиненні ділової активності. У новітній історії можна навести щонайменше два промовисті взірці відповідної тактики. Йдеться про боротьбу ненасильницькими способами за здобуття незалежності Індії на чолі з М. Ганді, одним з найяскравіших моментів якої став «Соляний похід» (1930) проти державної соляної монополії та рух за розширення громадянських прав чорношкірого населення у США у 60-х рр. ХХ ст., очолюваний М. Л. Кінгом.

Одним з різновидів такого типу неконвенційної політичної активності, що отримав розвиток у ХХІ ст., стала модель ненасильницького опору революцій постмодерну («помаранчева революція», «революція троянд», «революція гідності»), які набувають форм гри або веселого і цікавого заходу. Утім, подібні типи політичної гіперактивності за умови втручання провокаторів і спецслужб набувають насильницького характеру. Участь у таких революціях посилюється задіяністю її прихильників у мережевій формі комунікації. Деякі дослідники (М. Гранноветер, Е. Гідденс, Р. Коллінз, М. Манн) навіть запропонували говорити про становлення моделі «мережевої форми політичної активності».

Поряд з ненасильницькими формами неконвенційна політична активність може переростати й у крайні форми екстремізму й тероризму. Однак, відомі й факти перетворення організацій, які розпочинали боротьбу неконвенційними засобами, у легітимні політичні структури. Прикладом такого типу трансформації є політична еволюція Організації визволення Палестини на чолі з Я. Арафатом.

Висновки. Конвенційна політична активність системно виявляється у діяльності професійних політиків: лідерів та членів політичних партій, депутатів представницьких органів влади, чиновників державних органів, лідерів та членів громадських організацій, представників наддержавних політичних організацій. Поряд з такими якостями, як розум, кмітливість, швидка реакція, мобільність, активну з політичної точки зору особистість характеризує високий рівень виявлення вольових якостей (наполегливості, рішучості, сміливості) як основи досягнення суспільно значущих інтересів.

Уникнення радикалізації політичної активності і її трансформація у конструктивне русло можливе лише за умови її переспрямування у конвенційні форми. Найбільш дієвим механізмом нівеляції поширення екстремізму й тероризму є переорієнтація вольових зусиль активістів у правове поле, де б вони могли не тільки виражати свою позицію, а й імплементувати свої прагнення у значущі політичні рішення на рівні державної організації.

Водночас перспективним напрямком дослідження у сфері соціально- філософського аналізу залишається дослідження діяльності суб'єктів деструктивних неконвенційних форм політичної активності - політиканства, екоактивізму, «секстремізму», «хактивізму», політичного «туризму-екстремізму», тероризму. При цьому радикально налаштовані члени активістських організацій володіють не тільки високим рівнем вольових якостей, а й здатністю віддати своє життя за «ідею».

політичний несанкціонований мітинг страйк

БІБЛІОГРАФІЧНІ ПОСИЛАННЯ

1. Акції протесту. Київський міжнародний інститут соціології, - URL: http://kiis.com. ua/?lang=ukr&cat=reports&page=2&t=3 (Дата звернення 24.04.2017)

2. Головаха Є. Соціальний цинізм і аномія в українському суспільстві: загальна динаміка і останні зміни // Українське суспільство: моніторинг соціальних змін, 2014, Випуск 1 (15), Т 1, С. 49-57.

3. Грабовська С. Психологічні чинники політичної активності молоді // Наукові студії з політичної психології, 1996, вип. 2, С. 20-29.

4. Думки і погляди населення України стосовно методів опору інтервентам / окупантам: вересень 2015 року. Київський міжнародний інститут соціології, - URL: http://kiis.com. ua/?lang=ukr&cat=reports&page=2&t=3 (Дата звернення 24.04.2017)

5. Политология: Энциклопедический словарь [Общ. ред. и сост. Ю. И. Аверьянова]. - М.: Издательство МКУ, 1993. - 431 с.

6. Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації: монографія / за ред. Л. Кияшко. - К.: Міленіум, 2013. - 216 с.

7. Політологічний енциклопедичний словник / [упоряд. Ю. Шемшученка, В. Бабкіна, В. Горбатенка. - К.: Основні цінності, 2001. - 723 с.

8. Рейтинг партій в разі виборів Верховної Ради (5-16 лютого 2016 р.) Київський міжнародний інститут соціології, - URL: http://kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=reports&id=598&page=1 (Дата звернення 24.04.2017)

9. Соціально-політична ситуація в Україні: вересень 2015 року. Київський міжнародний інститут соціології, - URL: http://kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=reports&page=2&t=3 (Дата звернення 24.04.2017)

Размещено на Allbest.ru