Ставлення ісламської республіки Іран до подій "Арабської весни" на близькому сході

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національного університету «Києво-Могилянська академія» м. Київ, Україна

Секція: 3. Актуальні проблеми політології

Ставлення ісламської республіки Іран до подій «Арабської весни» на близькому сході

Кияниця Л. Л.,

аспірант кафедри політології

Важливим чинником іранської політики щодо решти країн Близького Сходу з часу революції 1979 р. стало прагнення сприяти «експорту» ідеї «ісламської революції», що інтерпретувалося вищим релігійним керівництвом Ірану як засіб усунення від влади прозахідних арабських режимів [4]. Відповідно, події 2011 р. на арабському Близькому Сході з самого початку розглядалися правлячими колами Ісламської Республіки як форма реалізації геополітичних мрій засновників її політичного режиму [4, p. 36]. Типовою в цьому плані стала реакція редакції газети «Кайхан», близької до верховного лідера Ісламської Республіки А. Хаменеї, на події «жасмінової революції» в Тунісі та поширення її революційної динаміки на інші держави арабського світу: на думку її головного редактора Х. Шаріатмадарі, події «Арабської весни» знаменували собою початок «ісламського пробудження», яке, як достатньо прозоро натякалося в тексті відповідних статей, мало потягти за собою зміцнення регіонального престижу Ірану та його союзників і відповідно - сприяти довгоочікуваній «ісламській революції» регіонального масштабу [3; 4]. Сам А. Хаменеї неодноразово наголошував на важливості «Арабської весни» як процесу, що мав покласти край впливові «глобалістської гордині» (тобто Сполучених Штатів та Ізраїлю) на Близькому Сході та знищити авторитарні світські режими, що панували в регіоні з часів «холодної війни» [3]. Отже, керівництво Ірану доволі оптимістично сприйняли початок революційної хвилі 2011 р. в арабському світі, розглядаючи усунення від влади правлячих режимів у Тунісі та Єгипті як прояв позитивної регіональної динаміки. Однак, як показали наступні події, іранські лідери не врахували чинника розбіжностей міжконфесійного характеру всередині самого транснаціонального ісламістського руху, що вдало скористався процесами «Арабської весни». Саме цей прорахунок іранського керівництва може розглядатися як одна з причин того, що Іран не зміг ефективно відреагувати на ряд викликів, поставлених перед ним «Арабською весною».

Однією з основних особливостей зміни регіонального положення Ірану внаслідок «Арабської весни» стало значне загострення рівня протистояння між Іраном та Саудівською Аравією. Тим самим, «Арабська весна», що мала безпосередній вплив не тільки на відносно віддалені від точок зіткнення інтересів Ірану та Саудівської Аравії країни Магрибу, а й на безпосередньо важливий для обох сторін субрегіон Перської затоки, стала своєрідним продовженням динаміки поступового загострення двосторонніх відносин, що розпочалося за часів президентства М. Ахмадінежада. У цьому контексті введення військового контингенту держав-членів Ради співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ) на територію Бахрейну в березні 2011 р. може розглядатися як прояв прагнення Саудівської Аравії не допустити повалення сунітської монархії та утворення в Бахрейні політичного режиму, що спирався би на шиїтську більшість населення півострова та підтримував би дружні відносини з Іраном. Такий розвиток подій міг би драматично змінити субрегіональну конфігурацію балансу сил навколо Перської затоки, а до того ж -сприяти радикалізації шиїтських меншин в Ємені та самій Саудівській Аравії. Розуміння небезпеки цих процесів з боку Саудівської Аравії та її союзників у РСАДПЗ зеркальним чином відобразилося в ентузіазмі, з яким офіційні іранські медіа розглядали можливості «ісламської революції» в Бахрейні [4, p. 39-40]. Офіційне використання РСАДПЗ об'єднаного військового контингенту - Сил захисту Аравійського півострову (англ. Peninsula Shield Force), що були створені у грудні 2010 р. та нараховували навесні 2011 р. близько 40 тис військовиків та поліцейських [1, p. 116], - засвідчило, що Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати та інші «нафтові монархії» віднині розглядали Іран як загрозу субрегіональної дестабілізації, протидія якій мала здійснюватися з використанням усіх доцільних військово-політичних засобів. Основним наслідком бахрейнської кризи, таким чином, стало значне зміцнення РСАДПЗ та консолідація її членів навколо Саудівської Аравії на противагу «іранській загрозі» - незважаючи на те, що наразі відсутні незалежні дані, що підтверджували б можливу участь іранських агентів в розвитку протестного руху в Бахрейні в лютому-березні 2011 р.

Більш довготривалою точкою конфлікту інтересів Ірану та РСАДПЗ, очолюваної Саудівською Аравією, в контексті «Арабської весни» став Ємен, в якому протягом тривалого часу активно діяв шиїтський за конфесійним складом своїх учасників радикально-опозиційний рух «Хуті». Разом із південноєменськими сепаратистами, місцевим відгалуженням «Аль-Каїди» та впливовими шейхами племені хашид, «Хуті» становили одну з найбільших загроз стабільності авторитарної влади А. М. Салеха. Тому дезінтеграція режиму А. М. Салеха, що відбувалася протягом 2011 р., розглядалася Іраном з точки зору можливості поширення впливу «Хуті» в рамках внутрішньополітичного хаосу, що охопив на той момент Ємен, центральна влада якого практично втратила контроль над значною частиною території країни. На думку американського дослідника У. А. Терріла, найоптимальнішим варіантом для Тегерану в цьому контексті було би створення контрольованого «Хуті» «проіранського анклаву на півночі Ємену», що мав би дестабілізувати ситуацію на південних кордонах Саудівської Аравії [5, p. 431]. Враховуючи довготривалу історію протистояння між рухом «Хуті» та єменським урядом у межах стратегічно важливої північноєменської провінції Саада, що характеризувалася звинуваченнями з боку шиїтських повстанців у дискримінації їх етноконфесійної групи [5, p. 432], такий розвиток подій міг би бути надзвичайно вигідним з точки зору поширення впливу Ірану на політичне життя в Ємені та відповідно - обмеження субрегіональної гегемонії Саудівської Аравії. Фактичне захоплення лідерами «Хуті» влади в провінції Саада наприкінці березня 2011 р. [5] показало, що такий розвиток єменської кризи був цілком реальним.

Подальше зростання рівня підтримки, що її надавав Іран руху «Хуті», було безпосереднім чином пов'язане із розширенням участі Саудівської Аравії в підтримці антиасадівських сил у громадянській війні в Сирії. За даними посольства США в Ємені та Групи експертів ООН з моніторингу реалізації міжнародних санкцій проти Ірану, починаючи з кінця 2011 р., Іран почав надавати озброєння та забезпечувати військову підготовку бойовикам руху «Хуті», причому частина поставок іранської зброї та боєприпасів пізніше опинилася в Сомалі [5]. У липні 2012 р., за твердженням єменських урядовців, спецслужби Ємену розкрили «шпигунську мережу» всередині країни, що працювала на Іран та концентрувала свої зусилля на отриманні розвідувальної інформації стосовно військово-політичних процесів в Ємені та країнах Африканського Рогу [5].

Як можна припустити, активна підтримка, надана Іраном різним антиурядовим фракціям у Ємені, переслідує на меті усунення від влади уряду наступника А. М. Салеха А. Р. Мансура Хаді, що завдало би значного удару як субрегіональним інтересам Саудівської Аравії, так і прагненням США використовувати Ємен в якості одного з основних плацдармів у «війні з тероризмом» на Аравійському півострові та в регіоні Африканського Рогу. У цьому контексті нещодавні події в Ємені, що ознаменувалися захопленням м. Сана силами руху «Хуті» та проголошенням ними нового перехідного уряду (вересень 2014 р.), можуть вважатися переломним моментом з точки зору реалізації іранської стратегії стосовно Ємену. Хоча «Хуті» наразі не мають такого військового потенціалу, що дозволив би їм стабільно контролювати більшість території Ємену, сам факт практичного колапсу центрального уряду означає серйозний удар для позицій Саудівської Аравії всередині Ємену. арабський весна авторитарний ізраїль

У порівнянні з саудівсько-іранським протистоянням, відносини Ірану з двома іншими державами, які в ході «Арабської весни» презентували себе в якості новітніх претендентів на регіональне лідерство, - Катаром та Туреччиною - носять менш суперечливий характер. Тим не менше, «Арабська весна» та громадянська війна в Сирії викликали значне погіршення катарсько-іранських відносин. У той же час, на відміну від Саудівської Аравії або ОАЕ, Катар не здійснював скільки-небудь недружніх кроків стосовно Ірану, тому доводиться констатувати, що рівень конфліктності в катарсько-іранських відносинах наразі як мінімум не перевищує середнього рівня недовіри та протистояння, що характерні для взаємин між Іраном та «нафтовими монархіями» Перської затоки в цілому.

У плані впливу «Арабської весни» на турецько-іранські відносини, слід наголосити, що характер та направленість відповідних змін у взаємному сприйнятті Туреччини та Ірану можуть розглядатися як прямо пропорційні зовнішньополітичним позиціям цих держав стосовно тих або інших аспектів «Арабської весни». До прикладу, у випадку Лівії точки зору Тегерану та Анкари на доцільність/бажаність усунення від влади М. Каддафі з самого початку були доволі різнобічними: зокрема, тодішній прем'єр-міністр Турецької Республіки Р. Т. Ердоган не відразу сприйняв перспективу «гуманітарної інтервенції» союзників Туреччини в НАТО, спрямованої на повалення лівійського лідера, в той час як іранська сторона з самого початку не приховувала свого негативного ставлення до М. Каддафі, водночас побоюючись можливого встановлення постійної присутності сил НАТО на території Лівії [2]. Тим не менше, дещо різні позиції Туреччини та Ірану стосовно лівійської кризи не справили скільки-небудь серйозного впливу на їх двосторонні відносини. Видається, що куди більш значущим для значного погіршення взаємин між Туреччиною та Іраном стала громадянська війна в Сирії, в ході якої ці дві держави активно підтримують протилежні сторони внутрішньосирійського конфлікту.

Таким чином, можна стверджувати, що роль Ірану в зміні балансу сил на Близькому Сході після «Арабської весни» була визначена передусім зіткненням його геополітичних інтересів з прагненнями Саудівської Аравії та її союзників зупинити подальше розростання революційного процесу та не допустити використання регіональних криз, породжених «Арабською весною», в якості приводу для втручання з боку ревізіоністських держав та транснаціональних ісламістських мереж. У випадку з Іраном, який із 1979 р. сприймався більшістю регіональних акторів у якості держави-ревізіоніста, прагнення його теократичного керівництва використати «Арабську весну» як можливості поширити ідеї «ісламської революції» в регіоні наштовхнулися на проблему етноконфесійної роздробленості мусульманського населення Близького Сходу: плани Ірану, спробами втілення яких стали ситуація в Ємені та почасти події в Бахрейні, призвели до певної ескалації міжконфесійного протистояння за лінією «суніти-шиїти» в межах Близького Сходу. Тим не менше, потенціал Ірану як держави-ревізіоніста видається значно перебільшеним через пропагандистські зусилля його регіональних суперників, основним із яких продовжує виступати Саудівська Аравія.

Список літератури

1. Colombo S. The GCC Countries and the Arab Spring. Between Outreach, Patronage and Repression / S. Colombo // Istituto Affari Internazionali Working Papers. - 2012. - № 1209. - 16 р.

2. Iranian Foreign Ministry Expresses Doubts about Need for NATO Forces' Presence in Libya / Military News Agency. - 2011. - 5 April. - Р.1.

3. Khamenei S. The Revolutionary Spring Has not Reached Its Autumn to This Day [Електронний ресурс] / S. Khamenei // Kayhan. - 2011. - 25 May. - Режим доступу: http://kayhannews.ir/900304/index.htm. - Назва з екрану.

4. Parchami A. The Arab Spring: the View from Tehran / A. Parchami // Contemporary Politics. - 2012. - № 18(1). - Р. 35-52.

5. Terrill W. A. Iranian Involvement in Yemen / W. A. Terrill // Orbis. - № 58(3). - 2014. - P. 429-440.

Размещено на Allbest.ru