США та "Арабська весна": між прагматизмом та ідеалізмом

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет «Києво-Могилянська академія»

США та «Арабська весна»: між прагматизмом та ідеалізмом

Кияниця Л. Л.

випускник аспірантури

При розгляді проблеми реакції та можливого впливу Сполучених Штатів Америки на процеси «Арабської весни» необхідно мати на увазі, що процес радикальної трансформації ряду політичних режимів, що раніше визначали порядок денний на Близькому Сході (Єгипет) або розглядалися як важлива противага поширенню ісламістського радикалізму на субрегіональному рівні (Туніс, Лівія, Ємен), було сприйнято у Вашингтоні надзвичайно неоднозначно. Запропоновані Б. Обамою у 2009-2010 рр. проекти співробітництвом з основними правлячими режимами країн арабського світу загалом характеризувалися наголосом на необхідності «перезаснування» (англ. a new beginning) відносин між Сполученими Штатами Америки та арабським (і ширше - ісламським) світом, що було б засноване на урахуванні «спільних інтересів» обох сторін [1, p. 127]. Тим не менше, за винятком питання про посилення зовнішньоекономічних санкцій проти Ірану, що були ініційовані адміністрацією Б. Обами у 2010 р., загальний напрямок близькосхідної політики Сполучених Штатів у 2009-2010 рр. визначався прагненням відійти від геополітичного активізму, притаманного адміністрації Дж. Буша-молодшого, та відновити стабільні відносини з провідними регіональними режимами. Таким чином, на момент початку «Арабської весни» американська політика на Близькому Сході доволі сильно відійшла від одностороннього інтервенціонізму, характерного для часів президенства Дж. Буша-молодшого.

У зв'язку з цим видається цілком зрозумілим, що початкова реакція адміністрацїі Б. Обами на події «Арабської весни» в Тунісі та Єгипті - державах, що з кінця 1970-х років стали ключовими союзниками Сполучених Штатів Америки на Близькому Сході, - носила доволі хаотичний та несистематизований характер. У випадку з Тунісом, участь США у врегулюванні ситуації після падіння режиму З. А. Бен Алі видається мінімальною, що може бути почасти пов'язано з низьким рівнем внутрішньополітичного радикалізму, що відбилося і на відносно поміркованій політиці уряду Р. Ганнучі після його приходу до влади на перших плюралістичних парламентських виборах.

Натомість, у контексті революційного процесу в Єгипті адміністрація Б. Обами зайняла достатньо обережну позицію, відмовившись від надання однозначної підтримки як протестувальникам, що виступали за усунення від влади Х. Мубарака та О. Сулеймана, так і урядові Х. Мубарака в його жорстких діях проти демонстрантів [2, p. 35]. Таке рішення було зумовлено кількома чинниками, в першу чергу - давнім стратегічним співробітництвом між США та Єгиптом, визначною роллю тодішнього єгипетського керівництва в підтримці вигідного США консенсусу в Арабському світі, та традиційними зв'язками між урядом Х. Мубарака та Ізраїлем як стратегічним партнером США на Близькому Сході. Однак із зростанням інтенсивності протестного руху адміністрація Б. Обами поступово почала відходити від попередньої позиції невтручання в конфлікт у бік більш активної підтримки єгипетських антиурядових сил. За цих умов адміністрація Б. Обами прийняла рішення про підтримку як традиційного військового керівництва Єгипту, уособленого перехідним правлячи режимом - владою ВРЗС, так і поміркованої частини єгипетських «братів-мусульман», що могли б зіграти роль «демократичної» альтернативи радикальнішим ісламістським рухам, зокрема - представникам політичного салафізму. Про існування домовленостей між «братами-мусульманами» та американським урядом стало відомо в січні 2012 р., під час зустрічі між М. Морсі та заступником державного секретаря США У. Бернсом [3]. Тому можна припустити, що подальша поміркована політика уряду М. Морсі в плані єгипетсько-ізраїльських відносин, що рішуче контрастувала з його радикальними заявами та політичними кроками стосовно сирійської кризи та конфліктної ситуації з Ефіопією щодо питань водопостачання останньої з басейну р. Ніл, могла бути зумовленою прагненнями «братів-мусульман» уникати прямого зіткнення із США через можливу дестабілізацію єгипетсько-ізраїльського прикордоння - як на Синаї, так і в секторі Газа.

У подальшому зайнята Сполученими Штатами прагматична позиція щодо «єгипетського питання» проявилася і в позиції адміністрації Б. Обами стосовно перевороту 3 липня 2013 р. та усунення від влади президента М. Морсі. Як зазначає Р. Маршал, небажання Б. Обами розглядати прихід до влади в Єгипті військових як форму «державного перевороту» вказує на те, що з точки зору уряду США усунення від влади М. Морсі було політично обґрунтованим кроком [4]. америка арабський політичний радикальний

З іншого боку, в ситуації з революцією та громадянською війною в Лівії Сполучені Штати продемонстрували схильність до заснованої на політичному ідеалізмі політики «гуманітарних інтервенцій», що лежала в основі близькосхідної стратегії США у 2000-х роках. Одним із чинників, що, вірогідно, справив безпосередній вплив на підтримку адміністрацією Б. Обами радикального варіанту розв'язання лівійської кризи стала успадкована від часів «холодної війни» модель ставлення до Лівії як до принципового супротивника американської гегемонії на Близькому Сході [5]. Незважаючи на те, що режим М. Каддафі неодноразово демонстрував свою схильність до співробітництва з Сполученими Штатами та ЄС як в економічній сфері, так і в плані протидії ісламістському радикалізму, його сприйняття в Білому Домі загалом залишалося в межах, визначених геополітичною практикою доби «холодної війни». Однією з причин чого міг бути панарабістський та панафриканістський політичний дискурс режиму М. Каддафі, що викликав негативну реакцію американських політичних кіл [6]. Хоча уряд Сполучених Штатів відіграв достатньо обмежену роль в організації та проведенні військово-повітряної операції сил НАТО в Лівії, що безпосередньо зумовила падіння влади М. Каддафі, надана ним моральна та політична підтримка обумовила успішне проходження цього військово-політичного процесу, сприявши формуванню нинішньої динаміки сек'юритизації на території посткаддафітської Лівії. В ході військово-політичного розв'язання лівійської кризи 2011 р. особливо яскраво проявилася така характерна риса зовнішньополітичної стратегії адміністрації Б. Обами («доктрини Обами» за визначенням Д. Мюррей [6]), як прагнення до відходу від односторонньої участі в «гуманітарних інтервенціях» на користь багатосторонніх ініціатива, що були б напряму санкціоновані легітимними інституціями міжнародного суспільства, такими як РБ ООН. Зокрема, напередодні обговорення «лівійського питання» на засіданні РБ ООН, що завершилося ухваленням резолюції № 1973, яка фактично надала «зелене світло» військово-повітряній операції держав-членів НАТО, державний секретар США Х. Клінтон наголосила на важливості прийнятті рішення щодо втручання в громадянську війну в Лівії в межах системи ООН [6, p. 152].

У той же час, після перемоги антикаддафітських сил у громадянській війні в Лівії, Сполучені Штати не спромоглися сформулювати скільки-небудь послідовну стратегію постреволюційної стабілізації та переходу до ліберально-демократичного політичного режиму в цій державі. Своєрідним символом та водночас яскравим проявом нездатності адміністрації Б. Обами ефективно впливати на розвиток військово-політичної ситуації в Лівії стали події, пов'язані з атакою ісламістських бойовиків-учасників одного з воєнізованих джихадистських угрупувань, що на той момент контролювали значну частину території Східної Лівії (в залежності від відповідної версії, або «Аль-Каїди в Ісламському Магрибі», або групи «Ансар-аль-Шаріа» [7]), на приміщення американського посольства в Лівії, яке на той час розміщувалося в м. Бенгазі, та сусіднього розвідувального пункту ЦРУ. Внаслідок цього нападу загинуло 4 американських дипломатів та співробітників ЦРУ, серед яких був і тодішній посол США в Лівії Дж. К. Стівенс. Практична відсутність скільки-небудь жорсткої та скоординованої реакції на атаки радикальних ісламістів проти американських дипломатичних установ на території Лівії в 2012 р., викликала різко негативну реакцію політичних кл, яких зазвичай асоціюють з «неоконсерваторами» [8]. Своєрідною несподіванкою для адміністрації Б. Обами стала й спланована атака ВПС Єгипту та ОАЕ, традиційних союзників США на Близькому Сході, проти сил «Лівійського світанку» в серпні 2014 р. Зокрема, відмова офіційного Каїру проінформувати Сполучені Штати щодо наступних цілей атак їх ВПС у межах Лівії може бути сприйнята як ще один сигнал стосовно погіршення американо-єгипетських відносин після повалення М. Морсі [149]. Загалом же, поєднання небажання адміністрації Б. Обами взяти на себе реальну відповідальність за боротьбу з лівійськими ісламістами із взяттям єгипетським керівництвом на себе ініціативи з розгрому одного з їх основних угрупувань може вважатися проявом глибокої кризи регіональної стратегії Вашингтону стосовно Магрибу та Північної Африки в цілому.

Література

1. Zoubir Y. The Maghreb: Strategic Interests / Y. Zoubir // America's Challenges in the Greater Middle East: The Obama's Administration Policies [ed. S. Akbarzadeh]. - New York: Palgrave Macmillan. - P. 105-132.

2. Lynch M. America and Egypt after the Uprisings / M. Lynch // Survival: Global Politics and Strategy. - 2011. - № 53(2). - Р. 31-42.

3. Top U.S. Official Meets Egypt's Muslim Brotherhood [Електронний ресурс] / Reuters. - 2012. - 11 January. - Режим доступу: http://www.reuters.com/article/2012/01/11/us-egypt-usa-idUSTRE80A1OZ20120111.

4. Marshall R. The Coup That Wasn't: When Policy Overrides the Facts / R. Marshall // Washington Report on Middle East Affairs. - 2013. - № 32(7). - Р. 8-10.

5. Tudoroiu T. The Arab Spring: Last Episode of the Cold War / T. Tudoroiu // Contemporary Politics. - 2013. - P. 1-18.

6. Murray D. Military Action but not as We Know It: Libya, Syria and the Making of an Obama Doctrine / D. Murray // Contemporary Politics. - 2013. - № 19(2). - Р. 146-166.

7. Joscelyn T. State Department Designates 3 Ansar al Sharia Organizations, Leaders [Електронний ресурс] / T. Joscelyn // The Long War Journal. - 2014. - 10 January. - Режим доступу: http://www.longwarjournal.org/archives/2014/01/state_department_des_2.php. - Назва з екрану.

8. Frier T. Neocons Exploiting Benghazi to Regain «War on Terror» [Електронний ресурс] / T. Frier // Open Salon. - 2012. - 12 November. - Режим доступу: http://open.salon.com/blog/ted_frier/2012/11/21/neocons_exploiting_benghazi_to_regain_war_on_terror. - Назва з екрану.

9. Kirkpatrick D., Smith E. Arab Nations Strike in Libya, Surprising U.S. / D. Kirkpatrick, E. Smith // The New York Times. - 2014. - 26 August. - P. A1-A7.

Размещено на Allbest.ru