Особливості реалізації політично-управлінського лідерства в сучасній Канаді

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 323.39

ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНО-УПРАВЛІНСЬКОГО ЛІДЕРСТВА В СУЧАСНІЙ КАНАДІ

С.Л. Держановська,

аспірант кафедри парламентаризму та політичного менеджменту Національної академії державного управління при Президентові України, м. Київ

Проведено дослідження зарубіжного досвіду реалізації політико-управлінського лідерства в сучасній Канаді. Здійснено компаративний аналіз урядів Канади останнього десятиріччя, а також узагальнено висновки з цього питання задля вдосконалення політико- управлінського лідерства у вітчизняній практиці.

Ключові слова: політико-управлінське лідерство, політичні традиції, пріоритети Уряду, компаративний аналіз, політик нового покоління.

Надійшла до редколегії 29.01.2015 р.

політичний управлінський лідерство компаративний

Derzhanovska S. L. Special features of realization of political and managerial leadership in modern Canada.

The research focuses on studding the international practice ofpolitical and administrative leadership implementation in Canada nowadays. The comparative analysis of Canadian government for the last decade has been done. Findings on this issue in order to improve political and administrative leadership in domestic practice are summarized.

Key words: political and administrative leadership, political traditions, priorities of the Government, comparative analysis, politician of the new generation.

Питання формування, здійснення ефективної політики в Україні, яка обрала та намагається втілити в життя демократичний шлях розбудови є гостро актуальним й прямо пропорційно залежить від зусиль щодо реалізації політико-управлінського лідерства країни. Вирішення цього питання ускладнюється ще й нестабільною політичною ситуацією навколо української територіальної цілісності та вкрай важким економічним становищем. З огляду на те, що останнім часом до керуючих органів державного управління запрошують представників інших країн - визначних, компетентних професіоналів, можемо відмітити відкритість нашого Уряду та готовність вчитися й втілювати кращі світові практики. Тому дослідження досвіду реалізації політико-управлінського лідерства Канади як країни відносно молодої, але зі сталими політичними традиціями, крос-культурними питаннями, розвинутої завдяки інноваційності та націленою на досягнення досконалості в системі державного управління вважаємо доцільним та актуальним.

Значну увагу вивченню канадського досвіду у сфері політико-управлінського лідерства приділяють у своїх наукових працях М. Вересоцька, А. Вересоцька, Л. Немова, Є. Немова, І. Сурай, Т Тимашова, Е. Хорошилов та інші дослідники.

Серед невирішених повністю частин загальної проблеми реалізації політико- управлінського лідерства в сучасних умовах зарубіжний досвід провідних країн світу залишається недостатньо дослідженим.

Тому метою цієї статті є дослідження особливостей досвіду реалізації політико- управлінського лідерства сучасної Канади, здійснення компаративного аналізу урядів Канади останнього десятиріччя, а також узагальнення висновків з цього питання задля вдосконалення політико-управлінського лідерства у вітчизняній практиці.

Відомо, що в Канаді нараховується 10 провінцій: провінції Альберта, Британська Колумбія, Квебек, Манітоба, Нова Шотландія, Нью-Брансвік, Ньюфаундленд і Лабрадор, Онтаріо, острів Принца Едуарда і Саскачеван, а також три території - Нунавут, Північно-західні території й Юкон.

Канада - федеративна парламентська держава, яка має свої сталі політично- управлінські традиції. Якщо такі органи державної влади і управління країни, як Парламент і Кабінет Міністрів, запозичені з Великобританії, то у федеративному устрої Канади спостерігаються риси, подібні Сполученим Штатам. Багато років канадці вважалися підданими Британської Корони, і тільки з прийняттям закону в 1982 р. (Акт про Канаду) країна здобула суверенітет своєї конституції. Цей закон надав Канаді право самостійно вносити поправки до конституції відповідно до встановленої процедури і став останнім з-поміж прийнятих британським парламентом конституційних актів Канади. Королева Великобританії лише формально вважається Главою Канадської держави. На постійній основі британська корона представлена в Канаді генерал-губернатором, який може оголошувати вибори і розпускати уряд, приводити до присяги кабінет міністрів і представляти уряду іноземних дипломатів, часто виконує безцінну роль консолідатора суспільства. У провінціях англійську королеву представляє генерал-лейтенанти.

На провінціальному рівні управління децентралізоване. Тобто, кожна провінція є повноправною структурою виконавчої влади, Кабінету Міністрів, який очолює Прем'єр-міністр певної провінції та законодавчої палати. Відповідно призначення на міністерські посади здійснюються лейтенант-губернатором за порадою прем'єр- міністра [7, с. 12].

Тим часом, 1 квітня 1999 р. політико-адміністративний розподіл Канади вперше змінився. Підлеглі федеральному уряду Північно-західні території були адміністративно поділені на дві частини. На одній з них була створена територія Нунавут, 85 % населення якої складають інуїти - канадські ескімоси, корінні жителі Арктики. Тобто вперше в Канаді був створений прецедент відділення великої (21 % всієї площі Канади) території, яка заселена представниками корінного народу. Таким чином, з одного боку, державний устрій Канади акумулює історично успадкований досвід побудови державних інститутів демократії з поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову. А з іншого - федеративна форма державного устрою дозволяє уряду Канади маневрувати при проведенні ефективного політичного курсу, приймати нестандартні рішення.

У руках федерального уряду зосереджені важелі реального політико- управлінського лідерства, яке здійснює керівництво державною політикою і політичними процесами водночас. Згідно з Конституцією Канади (1982 р.) Федеральний Парламент є головним інститутом законодавчої влади й структурно складається з двох палат: нижня - Палата громад (за аналогією з Великобританією), а верхня - Сенат (за прикладом США). Склад Палати громад формується на основі прямих, рівних і загальних виборів на п'ять років. Кількість членів палати громад зростає разом з кількістю населення Канади, а також залежить від величини одного виборчого округу. Теперішній склад Палати громад нараховує 305 членів [3, с. 42].

Сенат же був заснований як найважливіший елемент канадської парламентської системи як виразник і захисник інтересів суб'єктів канадської Федерації. Сенатові надано роль останньої інстанції - стабільного, незалежного і консервативного органу, який дає остаточне “добро” на державну політику.

Сенат складається з 105 членів (52 - від консервативної партії, 30 - від ліберальної, 6 - незалежні, 17 - незайняті місця), які призначаються генерал- губернатором за рекомендацією прем'єр-міністра. Вони є представниками всіх прошарків суспільства, від кожної провінції і території. Вони відображають багату канадську суміш географічних, релігійних, етнічних і мовних спільнот, це - видатні представники різних сфер інтересів і політичних прихильностей, знань і досвіду. Передбачається, що сенатори представляють ту провінцію, від якої вони призначені. Для збереження принципу рівного представництва провінції розбиваються на чотири групи, кожна з який має право бути представлена 24 сенаторами.

Кандидат на посаду сенатора повинен мати канадське громадянство та відповідати чотирьом основним вимогам: бути не молодшим 30 років; проживати в провінції, від якої він призначається; мати вищу освіту та досвід у певних галузях; бути власником нерухомості, вартість якої оцінюється в менш ніж 4 тис. дол. і не мати боргів. Розглянемо декілька прикладів з провінції Онтаріо. Cенатор Тобіас Енверга (консервативна партія) працював більш ніж 30 років проектним менеджером Банку Монреаля. Він отримав на Філіппінах ступінь бакалавра з економіки, а в Йоркському університеті - сертифікат магістра в галузі управління проектами, а також сертифікат з комп'ютерних досліджень від Centennial College. Сенатор Енверга був залучений у різних організаціях і благодійних проектах, а також очолював Канадську міжкультурну Раду “Азіати в Онтаріо” та заснував Філіппінсько-канадський благодійний фонд. Він перший філіппінсько-канадський обранець у Торонто. У 2012 р. Сенатор Енверга був нагороджений ювілейною медаллю королеви Єлизавети II [14].

З 1930 р. сенаторами можуть призначатися жінки. Сенатор провінції Онтаріо Ніколь Ітон (консервативна партія) присвятила більшу частину свого життя служінню її громаді, брала участь у керівництві благодійними організаціями у сфері мистецтв. Нині вона є директором Фонду лікарні Святого Михайла, директором Національного балету Канади та головою Папського інституту середньовічних досліджень [13].

Інший Сенатор Онтаріо Лінн Бейак (консервативна партія) є досвідченою власницею малого бізнесу у сфері нерухомості, страхування й туризму. У громаді розпочала свою волонтерську діяльність, була обрана Співголовою Управління освіти Форт Френсіс-Рейні, ініціювала круглі столи щодо попередження злочинності й запобігання насильства в школах, у результаті чого було розроблено кодекс етики та впроваджено в дитячих навчальних закладах по всій провінції Онтаріо. Г-жа Бейак очолює Раду батьків Онтаріо, бере участь у роботі Ради нерухомого майна в Онтаріо [12].

В умовах канадської партійної системи, коли консерватори і ліберали змінюються при владі, призначення до складу Сенату має яскраво виражений партійний характер. Прем'єр-міністр прагне заповнити наявні в Сенаті вакансії своїми прихильниками, яких він таким чином винагороджує за надані в минулому політичні послуги. Сенаторами нерідко призначаються колишні міністри, члени Палати громад і прем'єр- міністри провінцій. Прикладом може бути яскрава особистість - Сенатор Онтаріо Арт Егглетон (ліберальна партія). 40 років активної роботи в лавах державної служби: Мер Торонто (протягом 11 років); президент ради казначейства; міністр інфраструктури; міністр міжнародної торгівлі; міністр національної оборони; віце-голова урядового комітету з питань економічної політики. У 2005 р. Арт Егглетон був призначений у Сенат Канади [11].

Важливо відмітити, що конституція Канади не визначає поняття “уряд”, тобто теоретично, в канадському ладі немає такої установи. Те, що канадці розпливчасто сприймають як “уряд” (Уряд Пола Мартіна, Уряд Стівена Харпера), є фактично складною політико-управлінською мережею незалежних, але взаємопов'язаних установ: Корона (Королева), Прем'єр-міністр, Кабінет Міністрів, Державна Служба.

У Канаді принцип відповідального уряду реалізується у формі трьох конвенцій, згідно з якими розподіл відповідальності виглядає таким чином:

Кабінет Міністрів --> Генерал-Губернатор (більш теоретично);

Міністри --> Глава Уряду;

Кабінет Міністрів (колегіально і індивідуально) -- Палата громад.

У свою чергу, конвенція про відповідальність міністрів перед прем'єром була доповнена принципом “кабінетної солідарності”, яка передбачає конфіденційність при виробленні рішень, солідарну підтримку вже прийнятих рішень, голосування на підтримку урядових законопроектів (білей), невикористання документів попереднього кабінету в політичних цілях.

На відміну від США (де всього 13 міністерств) у федеральному уряді Канади налічується 35 міністерств і 40 міністрів (11 з яких ці посади займають жінки). З огляду на те, що Сполучені Штати багаторазово перевершують Канаду як за чисельністю населення, так і за масштабами економіки та інших сфер суспільного життя, цей факт наочно свідчить про більш широку й активну роль держави в Канаді, ніж у США саме в соціальній та економічній сферах.

Унікальність канадського Уряду полягає в “принципі репрезентативності”, про який ми вже згадували вище. Відповідно до цього принципу при формуванні кабінету міністрів враховується низка факторів, таких як територіально географічний, релігійний і етнонаціональний. З часу отримання Канадою статусу домініону традиційно у складі Уряду присутні представники всіх провінцій, двох основних конфесій (католиків і протестантів), а також двох основних лінгвістичних спільнот (англо- і франко-канадців). Статус домініону означав вищий ступінь автономії, який могла досягти британська заморська територія. У принципі, домініони мали повну свободу вирішувати свої власні справи в усіх областях, за винятком оборони і зовнішньої політики. Останнім часом у зв'язку зі збільшенням у населенні країни національних меншин їхні представники все частіше стають міністрами. Прикладом може бути г-жа Еліс Увонг - виходець з Гонконгу, яка також опікується питаннями китайської спільноти у Канаді.

Ще однією специфічною рисою формування канадської політико-управлінської структури є “принцип регіональної прив'язки”. Відповідно до даних принципом призначення на певний міністерський пост від тієї чи іншої провінції пов'язано з економічною специфікою [4, с. 118]. Для прикладу, главою міністерства рибного господарства зазвичай стає виходець з Британської Колумбії або атлантичних провінцій, що спеціалізуються на видобутку риби. На даний час це міністерство очолює ще й міністр-жінка, досвідчений фахівець у цій галузі Гаіл Ші.

У Канаді як країні з розвинутою демократією політичні сили прямо чи опосередковано контролюють процес формування та реалізації політико-управлінського лідерства. На підтвердження цієї тези проведемо компаративний аналіз між попереднім Урядом Пола Мартіна та нині діючим Урядом Стефана Харпера (табл.).

Проголошені цілі та пріоритети знайшли своє відображення у структурі і складі нового кабінету міністрів та ключових управлінських посад. Хоча загальна кількість міністрів залишилася незмінною (39), у структурі кабінету відбулися дві важливі зміни: за аналогією з американським Міністерством внутрішньої безпеки було створено Міністерство громадської безпеки та надзвичайних ситуацій, а колишнє Міністерство розвитку людських ресурсів було розділено на два: Міністерство розвитку людських ресурсів і професійних навичок і Міністерство соціального розвитку.

Таблиця - Компаративний аналіз між Урядами Пола Мартіна та Стефана Харпера

Були призначені 26 парламентських секретарів, три з яких - С. Брізон (канадсько-американські відносини), Дж. Фонтана (наука і малий бізнес) і Дж. Годфрі (міста), які підпорядковуються особисто прем'єр-міністру. На відміну від колишніх часів усі вони отримали статус членів таємної ради, що передбачає право доступу до секретних матеріалів та участь у засіданнях уряду. Крім того, Мартін оголосив про створення трьох спеціальних секретаріатів у складі Управління прем'єр-міністра (у справах аборигенів, канадсько-американським відносинам і містам) і зробив важливі перестановки серед вищої бюрократії на рівні заступників міністрів [1].

Більшість політологів уважає Стівена Харпера політиком нового покоління, цілком відповідним динамічному XXI ст. Місце Харпера в політичній історії Канади визначається тим, що в 2003 р. він зумів об'єднати дві праві партії (Прогресивно- консервативну партію і Канадський Альянс), які поодинці не мали шансів на перемогу в загальнонаціональному масштабі, в єдину Консервативну партію Канади [6]. Коли в 2006 р. він став прем'єр-міністром Канади, йому було 47 років. Восени 2008 р. прем'єр С. Харпер, який очолює уряд меншості, ініціював розпуск палати громад. На проведених у 2008 р. позачергових парламентських виборах знову перемогла Консервативна партія на чолі з чинним прем'єр-міністром Стівеном Харпером. Консерватори отримали 142 депутатських мандати в 308-місцевій палаті громад. Однак положення будь-якого уряду меншості відрізняється нестабільністю, оскільки для затвердження його рішень потрібна підтримка різних політичних сил. Отже, такому уряду доводиться враховувати їх пропозиції і поправки, маневрувати в пошуках компромісів, створювати альянси та мудро реалізовувати політико-управлінське лідерство, - зазначають фахівці - канадознавці [5].

Новий Уряд провів ряд реформ, націлених на забезпечення транспарентності в канадській державній системі:

перегляд порядку фінансування політичних партій та посилення правил лобіювання;

забезпечення прозорості та відкритості призначення кадрів у державні органи і рішень про використання бюджетних коштів;

реформування системи державних закупівель;

захист осіб, які повідомляють про кримінально карані діяння, вчинені держслужбовцями;

обов'язкову публікацію, “попереджуюче розкриття” певних відомостей (наприклад, представницькі і транспортні витрати держслужбовців, результати опитувань громадської думки та ін.) [2].

Головна місія Прем'єр-міністра Стівена Харпера - допомогти Канаді стати для всього світу прикладом того, як багато можуть досягти такі різні поміж собою люди, коли вони працюють разом в ім'я спільної мети. Він вважає, що Канадці зробили свій вибір, щоб покращити життя для себе і своїх сімей: “Разом ми створили націю від Атлантики до Тихого океану і на північ до безмежної Арктиці. Канада є процвітаючою і безпечною країною, місцем, де живуть люди з усього світу, в гармонії; федерацією, яка об'єдналася усередині та яку поважають ззовні“[10].

Серед особливостей реалізації політико-управлінського лідерства в сучасній Канаді за результатами проведеного дослідження нами виділено таке. У Канаді реалізація політико-управлінського лідерства відбувається в умовах, коли: 1) за чіткими принципами сформована система державного управління, яка забезпечує прийняття рішень, виходячи з потреб і прагнень усіх канадців; 2) ефективно сформовано вимоги до лідерського складу країни; 3) створено досить гнучкий і надійний механізм, який забезпечує виконання процедури призначення на посади та координацію зусиль усіх рівнів системи державного управління, дозволяє у разі потреби враховувати різні місцеві особливості та умови; 4) канадці віддають перевагу порядку перед свободою, органічному розумінню суспільства і держави, груповим інтересам, визнають за державою право впливати на різні сфери суспільного життя, в тому числі і в приватну сферу, що свідчить про великий кредит довіри до керівництва державою.

У перспективі подальші дослідження канадського досвіду в даному напряму, на нашу думку, мають стосуватися поглибленого вивченню структури політико- управлінського лідерства та механізмів його застосування.

Література

1. Вересоцкая М. В. Политический процесс в Канаде: традиции и современность : дис. ... к.ю.н. / М. В. Вересоцкая. - М., 2010. - 24 с.

2. Канадська партійна система [Електронний ресурс] // Короткий курс лекцій з дисципліни “Конституційне право зарубіжних країн”. - Режим доступу : http://studme.com.ua.

3. МелкумовА. А. Канадский федерализм: концептуальный аспект : автореф. дис. ... кполіт.н. / А. А. Мелкумов. - М., 2003. - 42 с.

4. Мелкумов А. А. Особенности государственно-политического устройства Канады / А. А. Мелкумов // Вестник московского университета. Сер. 12. - 2000. - № 3. - С. 103-120.

5. Немова Л. Л. Антикризисная программа правительства Канады / Л. Л. Немова, Е. Е. Хорошилов // США и Канада: экономика, политика, культура. - 2009. - № 5. - С. 44.

6. Смирнов Е. В Канаду пришел консерватизм [Електронний ресурс] / Е. Смирнов // Утро.ру. - Режим доступу : http://www.utro.ru.

7. Тимашова Т. Н. Канадская модель федерализма : монография / Т Н. Тимашова. - М. : Анкил, 2002. - 126 с.

8. Harper S. Speech from the throne [Електронний ресурс] / Stephen Joseph Harper // Straight. - 2009. - Режим доступу : http://www.straight.com.

9. Martin P Making History: The Politics of Achievement [Електронний ресурс] / Paul Martin // Library and Archives Canada. - Режим доступу : http://www.collectionscanada.gc.ca.

10. Mission [Електронний ресурс] // Prime minister Of Canada Stephen Harper. - Режим доступу : http://www.pm.gc.ca.

11. Senator Art Eggleton (Toronto) [Електронний ресурс] // Senator from Toronto Art Eggleton]. - Режим доступу : http://senatorarteggleton.ca.

12. Senator Lynn Beyak (Ontario) [Електронний ресурс] // Sencanada. - Режим доступу : http: //lynnbeyak. sencanada. ca.

13. Senator Nicole C. Eaton (Ontario) [Електронний ресурс] // Sencanada. - Режим доступу : http://nicoleeaton. sencanada. ca.

14. Senator Tobias C. Enverga Jr. (Ontario) [Електронний ресурс] // Sencanada. - Режим доступу : http://senatorenverga.sencanada.ca.

Размещено на Allbest.ru