Концептуальні засади та сутнісні характеристики демократії участі

У статті здійснюється спроба осмислити концептуальні засади демократії участі як особливої новітньої форми прямої демократії та процесу народовладдя в цілому. Автором виділено найсуттєвіші з них, а саме: участь в управлінні державою всіх дорослих громадян; орієнтація на принципи правління більшості та індивідуальних прав; захист прав людини; регулярне проведення вільних, справедливих, відкритих виборів. Це форма найближча до ідеї про демократію як “правління народу” і вимагає широкої участі громадськості. Також у статті осмислюються ключові особливості явища демократії участі, історичні підстави його виникнення, переваги (іміджева, колективна мудрість, розбудова громади, розподіл відповідальності) та недоліки (відкритість дій влади, розмивання відповідальності, популізм, витрати часу та ресурсів), потенційний можливий вплив на публічне управління.

Ключові слова: концепції демократії, демократія участі, сутнісні характеристики демократії участі.

демократія участь влада управління

Постановка проблеми. Проблема демократії є однією з центральних у політичній науці. Демократичний устрій існує в багатьох країнах світу, але в кожній країні є свої культурні та інші особливості. Однак суть демократії, її цінності однакові в усіх демократичних країнах. Пошук нових форм демократії став характерною рисою міжнародної політичної думки та практики сучасності. Демократія участі - це перспективний напрям досліджень. Вивчення її концептуальних засад і сутнісних характеристик стане вагомим внеском не тільки в політичну науку, а й у формування суспільного устрою.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано розв'язання означеної проблеми. Дослідження демократії посідає центральне місце в наукових розвідках різних галузей знань. Одні вчені розробляють нові концепції, шукають і пропонують раніше невідомі типи й форми демократії. Інші, навпаки, звертаються до давніх концепцій демократії, прагнучи модернізувати їх та вмонтувати в матрицю сучасного суспільства [10, с. 73]. Серед останніх концепцій вигідно виділяється демократія участі, прихильники якої прагнуть побудувати модель громадянської участі в управлінському процесі, адекватну умовам сучасного суспільства [17, с. 132].

Залучення громадян до процесу державного управління, а також концептуальні принципи реалізації проблеми досліджувала ціла плеяда зарубіжних дослідників. Особливої уваги заслуговують праці Г. Алмонда, Б. Барбера, Н. Боббіо, С. Верби, Ю. Габермаса, С. Гантінгтона, Р. Даля, К. Пейтмен та ін.

Відповідаючи на питання, навіщо потрібна демократія, американський політолог Р. Даль виділяє такі основні фактори: позбавлення від тиранії; дотримання основних прав і свобод; свобода особистості; можливість жити за законами, які особистість вибирає для себе сама; максимальні можливості для прояву моральної відповідальності; можливість розвитку особистості; захист основоположних інтересів особистості; політична рівність; економічне процвітання; відмова від війни [5]. Такі засади демократії, як участь, громадянство, політична активність, на думку Б. Барбера, мають стати вихідними цінностями, але при цьому він застерігає нас від ностальгії за містами-державами давнього світу і принад монолітного колективізму [22].

Представницька демократія, як зазначає Ю. Габермас, залишає громадськості роль байдужого глядача, яка лише опосередковано включається в політичні комунікації. У такому разі “людина політична” (homo politicus), яка здатна виступати як громадянин у сфері публічних інтересів, перетворюється на “людину, яка голосує” (homo votes) [16]. Звичайним є те, що зовсім не кожний прояв політичної участі громадян може бути охарактеризований як такий, що відповідає вимогам моделі партисипаторної демократії.

До партисипації не належать, наприклад, мобілізовані форми участі громадян у політиці, якими, за класифікацією С. Гантінгтона, слід відносити вимушену участь у політичних діях під тиском держави, дією страху, підкупу, боргу та інших неполітичних стимулів, характерну для традиційних суспільств, авторитарних і тоталітарних політичних режимів [7]. С. Верба стверджує, що політична участь - це механізм, за допомогою якого громадяни передають інформацію про свої інтереси, переваги та потреби, і чинять тиск на тих, кому ця інформація адресована, для подальшого розгляду та ухвалення відповідного рішення [1].

На думку Н. Боббіо, категорія “народ”, залишаючись важливою дефініцією в понятійному апараті теорії демократії, усе ж не відповідає повністю сучасній політичній мові. Не можна категорично говорити про народ як суб'єкт демократії, оскільки дійсний суб'єкт демократії - це індивіди або громадяни, про що також свідчить незначна кількість громадян, яка бере участь у виборах чи референдумах [2]. Г. Алмонд наголошує, що хоча повністю активістська політична культура швидше за все є лише утопічним ідеалом, мають бути й інші, більш значущі причини того, чому в найбільш процвітаючих демократіях існує складно переплетена, змішана громадянська культура. Така культура, яка іноді включає явно несумісні політичні орієнтації, здається найбільш відповідною потребам демократичних політичних систем, оскільки вони також є переплетенням суперечностей [1]. К. Пейтмен переконана, що демократична теорія в XX ст. перероджується в антидемократичну; вона більше не сконцентрована на участі пересічної людини або на такій першочерговій функції демократичної політичної системи, як формування політичних якостей пересічного індивіда [4].

Вітчизняні вчені також приділяють значну увагу вивченню залучення громадян до сфери політичних відносин. Актуальними на сьогодні є доробки таких науковців, як В. Бортніков, Н. Дембіцька, Н. Ротар, Л. Угрин, О. Чабан, О. Чемшит та ін.

В. Бортніков доходить висновку, що політична участь, професійна політична діяльність, політична поведінка - це різні прояви політичної активності, які не слід змішувати, оскільки вони характеризують як її якісні характеристики, форми здійснення, так і ступінь залучення індивіда до політики [3]. Н. Дембіцька визначає політичну активність як функціональний прояв особистості в політичній діяльності, яка, у свою чергу, упорядковується самим суб'єктом. Стаючи суб'єктом владних відносин, особистість вибудовує власну систему політичних дій, структуруючи її певним чином, але відповідно до вимог політичної системи і власної політичної культури [8]. Н. Ротар, виділяючи три загальних типи політичної участі - електоральну, дискурсивну і політичну, вважає, що точніше висвітлює демократичну сутність держави і справляє найбільш вагомий вплив громадян на політичну систему саме дискурсивна модель політичної участі [12].

Л. Угрин та Х. Поліщук зазначають, що “сучасним демократичним суспільствам на практиці необхідно вирішувати складну дилему рівноваги безпеки та свободи, нерідко обмежуючи останню, щоб гарантувати безпеку, яка об'єктивно формуватиме та зміцнюватиме авторитарні тенденції в суспільному управлінні, сприятиме нівелюванню демократичного ідеалу, пов'язаного насамперед з автономією особистості в приватній та громадській сферах, з цінностями громадянської участі як засади та ефективності сучасної демократії та їх вплив на формування концепції демократії участі; розкрити сутнісні характеристики, переваги і недоліки демократії участі.

Виклад основного матеріалу. Уперше термін “демократія” використав у своїх промовах Перикл, позначивши таким чином владу багатьох. Перекладаючи дослівно з грецької - це правління народу: demo - народ і kratein - правити [23, с. 4]. Грецький словник політичних режимів при визначенні, як правило, спирається на те, у чиїх руках перебуває влада: одна людина (один), або обмежена кількість осіб (кілька), або великий і всеосяжний орган (багато).

Докладніше про термінологію видів режиму див. у табл. 1 [27, с. 3].

Таблиця 1 Грецька (і неогрецька) термінологія видів режиму