Світова гібридна війна: український фронт

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Світова гібридна війна: український фронт

В.П. Горбуліна

У колективній монографії, підготовленій фахівцями Національного інституту стратегічних досліджень, вперше у вітчизняній та світовій науці детально досліджено явище світової гібридної війни в перспективі російської агресії проти України. Світова гібридна війна є новітнім глобальним міжнародним протистоянням, яке виникає в умовах сучасного геополітичного устрою, боротьбою за домінування і впливи, яка ведеться силами держав, їх коаліцій та позадержавними акторами. Одним із фронтів такої війни сьогодні є український.

Російська агресія проти України загострила актуальність теоретичних питань щодо сутності гібридної війни та змусила переглянути деякі попередні уявлення про характер гібридних конфліктів. Поняття гібридної війни у розділі 1 розглянуто у кількох вимірах -- як сучасні форми та методи ведення бойових дій, як назви конкретних конфліктів змішаного типу, а також як можливі види війн майбутнього. Загальна сутність феномена гібридної війни представлена як результат оформлення нового виду глобального протистояння у сучасному дестабілізованому безпековому довкіллі в умовах нових принципів геополітичного устрою.

Специфіка гібридної війни полягає у поєднанні військових і невійськових способів ведення гібридного конфлікту, кожний з яких застосовується у воєнних цілях. Відбувається перетворення на зброю традиційно невійськових засобів силового впливу та об'єднання їх на цій підставі з власне військовими методами. На цій підставі аргументовано необхідність розрізнення двох модусів існування гібридної війни -- як феномена фізичної реальності і як дискурсивного конструкта, а також зроблено висновок про асиметричний характер співвідношення між ними.

Процеси формування концепту гібридної війни досліджено за допомогою аналізу спеціальних термінів з урахуванням відмінностей різних військово-теоретичних традицій. Поставлено питання про наявність у сучасних підходах до гібридної війни принципово різних перспектив, залежно від позиції сторін у конфлікті, а також про вплив позиції учасника конфлікту на формування стратегій протидії гібридним загрозам і гібридному нападу. Окрему увагу приділено конфліктові інтерпретацій в умовах гібридної війни, які використовуються як різновид зброї поряд з іншими невійськовими компонентами гібридних дій.

Передумови гібридної війни, про які йтиметься нижче, після її початку нікуди не зникли. Більше того, в ході війни вони отримують свій подальший розвиток: створення несправжньої (паралельної) реальності, боротьба геополітичної та глобалізаційної парадигми стратегічного мислення, криза демократії продовжують залишатися чинниками подальшого протистояння.

Російська Федерація, принаймні її офіційне керівництво, після завершення холодної війни лише в 90-х роках ХХ ст. перебувала в неконфронтаційних відносинах із західним світом. З приходом на межі тисячоліть нових лідерів у Росії посилилося несприйняття ліберальних західних цінностей та глобалізаційних підходів. За фасадом демократичної риторики та «відкритості» народився авторитарний реваншистський режим. Філософ-постмодерніст Ж. Бодріяр говорить про феномен симулякра -- «дійсності, яка приховує той факт, що її немає». Вдале використання симулякрів у внутрішній політиці: «суверенна (фасадна) демократія», потужний економічний «розвиток», який ґрунтується на сировинній економіці, успішність та привабливість «русского мира», військова міць, що «здатна спопелити світ», утворили спокусу «симулякризації» зовнішньої політики Росії та породили ілюзію її успішності.

Неготовність існуючих політичних та безпекових міжнародних структур до протистояння з Російською Федерацією дозволили останній розпочати новий переділ світу відповідно до своїх уявлень про конфронтаційні стереотипи міжнародних відносин, які панували у минулому столітті. Проявами цієї «печерної» геополітики стали війна в Грузії, анексія АР Крим, збройна агресія на сході України та військова операція у Сирії. Офіційне пояснення власних дій, як-от «примус до миру», «референдум за приєднання», боротьба за права «російськомовного населення», боротьба з «тероризмом», також є набором фальшивих копій на реальні зусилля демократичних країн у підтриманні міжнародної безпеки, стабільності та збереженні світового порядку.

Середовище гібридної війни не обмежується радикалізацією суспільних настроїв, негативними сторонами економічної глобалізації, боротьбою за ресурсно-логістичне домінування та кризою моделі глобалізованого інформаційного простору. Але аналіз зазначених вище проблем дозволяє зрозуміти ті чинники, які живлять гібридну агресію через зростання національної та расової нетерпимості, подальше соціальне розшарування, застосування «енергетичної зброї», посилення політичного домінування через контроль над транспортними потоками і, зрештою, через контроль над інформаційним суверенітетом.

Світова політична система 2010-х років ризикує повторити історичний досвід 1930-х, коли Велика депресія призвела до суттєвого посилення фашистських, націонал-соціалістичних, комуністичних настроїв та рухів. Важкі часи завжди несуть із собою спокусу простих рішень. Популізм бере в заручники і виборців, і еліти. Радикальні, популістські рухи з гаслами етнічної, расової, релігійної ненависті, нетерпимості та авторитаризму набувають ваги не тільки в країнах пострадянського простору чи молодої демократії Східної Європи, але й у таких «бастіонах» світової демократії, як Західна Європа та Сполучені Штати Америки.

Міжнародна система, побудована на справедливих правилах і взаємній повазі до суверенітету, територіальної цілісності, на таких цінностях, як права людини, демократія, отримала новий вектор руху в бік хаосу, де домінує право сильного. Але світ 2010-х років значно складніший і значно більш взаємопов'язаний порівняно зі світом 1930-х. Розвиток технологій і комунікацій, світової торгівлі, транспорту, фінансової системи зробив країни значно більш залежними одна від одної.

Як ніколи раніше актуальним є «ефект метелика», визначений американським математиком і автором теорії хаосу Е. Лоренцом, коли помах крил метелика в одній частині світу може викликати цунамі в іншій. Економічні кризи 1997--1998 рр. та 2008--2009 рр., розгортання «арабської весни» чи вплив війни у Сирії та Іраку на міграційні проблеми Європи є прикладами того, наскільки швидко кризові явища поширюються нашою планетою і наскільки руйнівні наслідки вони можуть мати.

З огляду на це, світ як ніколи раніше потребує відповідальності -- країн, міжнародних організацій, індивідів. Ідеться про відповідальність не тільки за власну долю, долю своєї країни, але й за долю всієї світової системи, за долю майбутніх поколінь, які житимуть на цій планеті. Така відповідальність передбачає пошук своєчасних та адекватних відповідей на виклики сьогодення.

Перед сучасною ліберальною демократією, що переживає внутрішню кризу, пов'язану із девальвацією цінностей демократії, постала складна проблема захисту перед зовнішніми викликами. Гібридна війна, що розпочалася, вимагає від США та країн ЄС демонстрації справжньої відданості природним правам людини, демократії та верховенства права. Будь-які винятки (задля досягнення порозуміння, умиротворення агресора, припинення війни тощо), особливо коштом слабшого, можуть призвести до більш глибокої кризи демократії у світі та зміни світового порядку.

Розглядаються чинники і специфічні мотивації, що обумовили курс російського керівництва на відродження імперії. Цей курс пов'язують із приходом до влади другого президента РФ В. Путіна, але передумови для повороту Росії від ліберальної моделі до авторитарної і від будівництва національної державності до імперського реваншизму склалися раніше і мають власну історичну, економічну, політичну та ідеологічну основу.

Пробудження імперського інстинкту в російському суспільстві супроводжується переходом до жорсткої централізації влади. За наявності основних атрибутів демократії Росія поступово позбулася реальної політичної конкуренції, а разом з нею -- від альтернативних підходів до державної політики, вільнодумства та, зрештою, свободи слова і переконань. У процесі імперської мобілізації Кремль зумів нейтралізувати всіх можливих політичних та ідеологічних конкурентів -- від ліберальної інтелігенції до радикальних націоналістичних груп і сепаратистських національних рухів.

Потужне ідеологічне забезпечення процесу повернення до імперської сутності Росії стало можливими завдяки світоглядному реверсу громадської думки. В основі реконструйованої імперської ідентичності сучасної Росії лежить комплекс уявлень і соціальних інстинктів «радянської людини», але позбавлений двох важливих складових -- комуністичної теорії та гасел інтернаціоналізму.

Розпад Радянського Союзу в цій світоглядній схемі сприймається як «найбільша трагедія» XX століття, причому передусім трагедія російського народу та імперського центру в Москві, що втратив через цей розпад частину своїх вотчин (сфер національних інтересів). Путінська Росія вважає крах СРСР наслідком обману, який здійснив Захід щодо громадян і керівництва СРСР. Предметом цього обману нібито стали ліберальні цінності і гарантії безпеки, надані Заходом в обмін на безкровний відступ імперії з завойованих у попередні історичні епохи територій.

Відроджений російський імперіалізм ставить питання про відновлення статусу глобального центру сили. З цією метою використовується переважання Росії в силовому компоненті над більшістю своїх сусідів, а також фактор ядерної зброї як атрибут колишнього двополюсного світу і символічного протистояння з головним центром сили сучасного світу -- Сполученими Штатами Америки.

Успішність реалізації неоімперського курсу нинішнього керівництва Кремля не в останню чергу обумовлене ефективним використанням інформаційних інструментів впливу як на внутрішню російську аудиторію, так і для донесення потрібних політичних, ідеологічних меседжів та культурних сигналів різноманітним зовнішнім аудиторіям.

Внутрішня російська пропаганда, побудована, з одного боку, на тотальній монополії підконтрольних Кремлю ЗМІ, а з іншого, на вмілому використанні емоційних компонентів страху, пафосу і ностальгії, сформувала паралельну дійсність, у якій перебуває більшість громадян РФ та певна частина громадян інших країн, що перебувають під впливом російського інформаційно-культурного поля. Надалі саме ця частина населення суміжних із Росією країн стає інструментом кризових технологій та прямої інтервенції.

Подано еволюцію економічної моделі Російської Федерації та впливу соціально-економічних чинників на рішення керівництва РФ перейти до кризового сценарію в управлінні країною.

Соціально-економічні виклики кінця 80-х рр. ХХ ст., на які не зміг дати гідну відповідь СРСР, постали з новою силою вже у «капіталістичній» Росії, адже економічна система РФ залишалася немодернізованою. Суперечливе і неоднозначне подолання турбулентності перехідного періоду 90-х рр. ХХ ст., що збігся з другою структурною кризою у світі, і, відповідно, початок нового періоду відновлення економіки Росії разом із світовим господарством створили нову конфігурацію господарських зв'язків та сучасну «рентну» модель російської економіки.

Основні економічні фактори та ресурси Російської Федерації або мають негативний вплив на внутрішній ринок і економічне зростання, або не здатні формувати (генерувати) розвиток економіки поза дією зовнішніх стимулів та чинників. Як і майже 30 років тому, перед новою управлінською елітою РФ постала дилема розвитку: ліберальні та модернізаційні перетворення несли загрозу панівному становищу нової «номенклатури» та її монопольному доступу до ресурсів.

Економічна система РФ набула практично всіх ознак передкризового стану СРСР у нових деідеологізованих умовах. У Росії відбулося формування деідеологізованої «радянської» економіки, де безпосереднє державне управління економічними процесами здійснює бізнесова еліта з державних корпорацій (умовно, нові «червоні директори») та політична номенклатура на різних щаблях державного управління, зокрема у національних суб'єктах федерації. Відтак в управлінсько-господарському сенсі СРСР відновився у нових умовах у кордонах сучасної Російської Федерації.

Відтак перед початком розгортання наслідків світової фінансово-економічної кризи у Росії (2008--2009 рр.) і наступних подій невизначеності світових ринків динаміка зростання російської економіки формувала серед громадян і в політичної еліти РФ образ «відродження» російської держави та переконання у правильності обраної моделі розвитку суспільства. У суспільстві наростали реваншистські прагнення.

Сприятлива міжнародна економічна кон'юнктура та стихійна оптимізація соціальних витрат, що відбулася в кризових умовах 90-х років XX ст., сформували той ресурс суспільних благ, яким режим Путіна купив слухняність адміністративних і силових еліт, а також забезпечив собі лояльність соціально вразливої більшості населення країни -- пенсіонерів і т.зв. бюджетників. гібридна війна агресія геополітичний

Однак при цьому соціальні дисбаланси та соціально-психологічні комплекси російського населення не зникають, а лише загострюються. Від часу розпаду СРСР у російському суспільстві накопичуються суспільні ціннісно-психологічні та соціальні суперечності. Відбувається соціально-культурна деградація суспільства і зростає внутрішнє напруження, титульна етнічна група втрачає свою природну формотворчу ініціативу в країні, а соціально-психологічні негаразди підсвідомо озлоблюють масу.

При повороті до несприятливої зовнішньої кон'юнктури та вичерпанні ресурсів зростання добробуту як еліти, так і маси, ці чинники загрожували керівництву Російської Федерації втратою суспільної легітимності, а відтак і влади. За альтернативу було взято кризовий сценарій, в якому емоційна напруга і внутрішня агресія російського соціуму отримала зовнішнє річище реалізації. Розглянуто ті нові форми, яких набула політика імперського реваншу Росії в умовах вичерпання ресурсу зростання економіки РФ і актуалізації низки внутрішньополітичних загроз для керівництва цієї держави. Так само, як в попередньому історичному циклі, на початку XXI ст. Росія виявилася нездатною перейти до нової -- інноваційної моделі розвитку, що передбачає альтернативний спосіб використання надлишкового ресурсу для внутрішньої модернізації та реструктуризації економіки і її відходу від сировинної моделі.

Окрім застарілої та вразливої до зовнішніх чинників структури російської економіки, суттєвою перешкодою для модернізації за західним зразком лишалася соціальна організація суспільства. Незважаючи на лібералізацію і запровадження ринкових підходів, у виробничій сфері продовжували панувати державні корпорації або бізнесові структури олігархів, наближених до влади. Значною залишалася частка населення, що безпосередньо утримувалася коштом державного бюджету. Причому це стосується як вразливих категорій пенсіонерів, вчителів, лікарів, так і величезного класу держслужбовців і працівників силових структур.

Криза, на порозі якої Росія опинилася в другому десятиріччі правління режиму Путіна, обіцяла поєднання несприятливих чинників соціально-економічного характеру з політичною втомою населення від корумпованої авторитарної верхівки.

Сукупність цих чинників обумовила стратегічний вибір російського керівництва при переході до спадного тренду в економіці і соціальній сфері. Ним став шлях імперської мобілізації, заснований на зовнішньополітичній експансії під гаслами «вставання з колін» і відновлення «російської величі».

Перенесення уваги населення РФ на зовнішньополітичну арену стало результатом азартної гри в геополітику, яку Кремль розпочав одразу, тільки-но усвідомив загрози внутрішньополітичних потрясінь (на прикладі «кольорових» революцій у близькому зарубіжжі).

На роль геополітичного суперника був обраний демонізований російською пропагандою Захід, у складі якого виділялися егоїстичні та експансіоністські США та залежна від волі американського патрона, надміру ліберальна і безпідставно ворожа до Росії Європа.

Відсутність реального конфлікту інтересів Заходу і Росії в сучасному світі компенсувалася нагнітанням страхів і підозр. Так, розширення НАТО на схід, втручання збройних сил Альянсу в конфлікт на території колишньої Югославії, підтримка Заходом нових режимів у Грузії та Україні тлумачилася російськими політиками і ЗМІ як пряма загроза Росії, хоча жодна з цих дій не завдавала практичної шкоди реальним інтересам нинішньої РФ, якщо не брати до уваги фантомні «болі» колишньої радянської імперії.

Однак саме на цю фантомну присутність «російського світу» на пострадянському просторі й зробило головну ставку керівництво Російської Федерації. Ним був узятий курс на жорстке домінування в спільноті пострадянських держав, що з різною швидкістю і в різному напрямку почали у 1991 р. свій дрейф від спільного причалу колишнього імперського центру.

Намагання запобігти дезінтеграції пострадянського простору та виходу з російської залежності економічних, політичних та ідеологічних систем нових незалежних держав стало основою зовнішньополітичної стратегії Кремля. Ця стратегія офіційно реалізовувалася через ініціативи щодо створення Єдиного економічного простору, Організації договору колективної безпеки, Митного союзу, Євразійського союзу. Але паралельно з цими ініціативами Москва здійснювала цілеспрямований тиск на своїх партнерів економічними, інформаційними, політичними та військовими засобами.

У тих регіонах, де інтереси і плани Росії зустрічали спротив, застосовувалися різні форми внутрішньополітичної дестабілізації та військового втручання. Жертвами такої гібридної агресії стали Молдова, Грузія та Україна.

Гібридна війна Росії проти України мала на меті три групи завдань. Перші стосуються внутрішньої політики в РФ. Створення образу зовнішнього ворога та відчуття загрози смисложиттєвим цінностям росіян дозволило консолідувати населення Росії навколо чинного керівництва країни. Друга група завдань має зовнішньополітичний вектор. Ідеться про демонстрацію сили перед Заходом та іншими країнами, в тому числі, з метою залякування пострадянських еліт в зоні російських інтересів.

Нарешті третя група завдань гібридної агресії стосується безпосередньо України як одного з найважливіших чинників неоімперського проекту Путіна. Війна має на меті десуверенізацію України, її граничне послаблення і перешкоджання успіху проєвропейської, демократичної і незалежної від Росії Української держави.

Подано історичні розвідки щодо проблем реалізації зовнішньої політики України на різних етапах становлення української державності. Вказується на істотну роль Росії у підписанні неефективного Будапештського меморандуму, а також на дії президента В. Януковича (в частині послаблення проєвропейської політики України та згортання співробітництва з НАТО).

Відзначається неефективна культурна дипломатія, наслідки якої стали особливо помітні на початку 2014 р. Вказується на обмежену ефективність заходів з публічної (культурної) дипломатії протягом попередніх років незалежності -- цьому сприяв формалізм в діяльності, обмеженість ресурсів, індиферентність державних виконавців як до культурних процесів загалом, так і до культури своєї держави.

Висвітлюються питання прогалин в інформаційному просторі держави, які стали однією з причин вдалої гібридної агресії. Робиться акцент на відсутності системи захисту медійного простору держави, тотальній олігархізації медіа, істотних диспропорціях у структурі споживання медіа продукту в різних регіонах держави, браку безперебійного та щільного транслювання національного телерадіомовлення на території України у цифровому та аналоговому форматах.

Розглядаються історичні та політичні підстави заперечення російським правлячим класом та більшістю інтелектуалів існування окремої української ідентичності та права українців на національне самовизначення і незалежність, наводяться приклади ототожнення українських визвольних змагань із європейськими тоталітарними режимами ХХ ст., демонструються прагнення Росії виправдати агресивні плани щодо українських територій пропагандою доктрини «русского мира».

Аналізуються форми та методи впливу Росії на внутрішньополітичні процеси в Україні, плекання «п'ятої колони» серед керівництва політичних партій та регіональних еліт, використання можливостей політичної корупції для руйнування системи національної безпеки та оборони України. Значна увага приділяється передумовам легалізації сепаратистських осередків під прикриттям партійних проектів у Криму та на Донбасі та прагненню Росії зберегти зв'язки із окремими політичними силами навіть після початку війни у 2014 р.

Подається огляд пропагандистсько-інформаційної підривної роботи на початку збройної агресії. Зокрема, йдеться про використання можливостей російськомовних соціальних мереж «Одноклассники» та «Вконтакте» для поширення дезінформації; захоплення чи руйнування інфраструктури, що забезпечує ретрансляцію теле- та радіосигналу, підтримку стільникового та інтернет-зв'язку; переслідування та підкуп журналістів. Наводяться основні напрями інформаційного супроводу гібридної агресії: дискредитація і деморалізація українських військовослужбовців, пропагування сепаратизму, підбурювання громадян до насильницьких дій з повалення демократично обраних органів державної влади. Вказується на перспективи масштабного розгортання російських кібератак проти інформаційної та критичної інфраструктури України.

Кейс України у світовій гібридній битві, спровокованій агресією Кремля, є показовим і для країн, які вже відчули на собі «важку руку Кремля», так і для країн, які лише починають тремтіти від передчуття «залізних обіймів», а також для тих, хто поки що перебуває в ілюзії, що світова гібридна війна може пройти повз них.

Монографія розрахована на політиків, політичних аналітиків, державних службовців вищої ланки, науковців у сфері безпекознавства. Результати дослідження зацікавлять освітян, представників громадянського суспільства, а також національно свідомих громадян.

Размещено на Allbest.ru