Партійні системи в Україні
Сутність і основні типи партійних систем. Партійна система України: особливості формування. Політико-правова думка Стародавньої Греції на прикладі Платона та Арістотеля, Риму на прикладі Цицерона. Правова і соціальна держава: головні ознаки та принципи.
| Рубрика | Политология |
| Вид | реферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 01.11.2017 |
| Размер файла | 42,4 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
15
Размещено на http://www.allbest.ru/
Зміст
- 1. Сутність і типи партійних систем. Партійна система України: особливості формування
- 2. Політико-правова думка стародавньої греції (Платон, Аристотель) та Риму (Цицерон)
- 3. Правова і соціальна держава: головні ознаки та принципи
- Список використаних джерел
1. Сутність і типи партійних систем. Партійна система України: особливості формування
Партійна система - це сукупність партій (правлячих та опозиційних), які тісно пов'язані між собою та з державою і які беруть участь у здійсненні державної влади. Під терміном "партійна система" розуміють:
— право партій на формування власної системи правління;
— сукупність політичних сил, представлених у парламенті, або таких, що прагнуть до представництва в ньому;
— сукупність відносин між легально діючими політичними партіями, що виявляються у суспільній боротьбі або суперництві за владу в суспільстві;
— сукупність політичних партій, що існують у країні незалежно від форм діяльності та ступеня інституціоналізації, згідно з чинним законодавством.
Найбільш поширена типологія партійних систем ґрунтується на кількісному критерії - кількості партій, які реально борються за владу або здійснюють вплив на неї. Відповідно вирізняють: однопартійну, двопартійну та багатопартійну системи. Ця типологія належить М. Дюверже, який виокремлює також "систему двох з половиною партій" - проміжний варіант між двопартійною та багатопартійною системами, коли сили двох партій врівноважуються.
Типологія партійних систем Дж. Сарторі базується на якісних критеріях і охоплює:
1. Однопартійну систему, що має такі ознаки:
— існування тільки однієї легальної партії та заборона утворення інших;
— зрощення партійного апарату з державним;
— тоталітарний політичний режим.
партійна система україна
2. Систему з гегемоністською партією - існує декілька партій, але одна є постійним політичним гегемоном.
3. Систему домінуючої партії - домінуюча партія демократично співіснує з іншими партіями.
4. Двопартійну систему, яка характеризується такими рисами:
— наявністю кількох політичних партій;
— існуванням двох партій, значно пріоритетніших за інші;
— формуванням складу уряду однією з двох партій, яка перемогла на виборах;
— впливовою опозиційною партією, яка програла вибори;
— демократичним політичним режимом.
5. Систему поміркованого (обмеженого) плюралізму:
— наявність у країні багатьох політичних партій;
— репрезентація в парламенті лише кількох партій;
— репрезентація в уряді деяких із представлених у парламенті партій;
— відсутність позасистемної опозиції;
— демократичний політичний устрій.
Залежно від механізму формування уряду вирізняють декілька варіантів системи обмеженого плюралізму:
— однопартійне правління - уряд формується партією, яка дістала абсолютну більшість голосів на парламентських виборах;
— двоблокова коаліція - уряд формується одним із двох блоків, що перемогли на виборах;
— мультипартійна коаліція - уряд формується з представників декількох партій на основі їх пропорційного представництва в парламенті за результатами виборів.
— 6. Систему крайнього (поляризованого) плюралізму:
— наявність багатьох політичних партій;
— гострота ідеологічного розмежування між ними;
— присутність серед опозиційних партій позасистемних;
— формування уряду партіями центру;
— наявність двосторонньої деструктивної опозиції;
— демократичний політичний режим.
7. Атомізовану партійну систему:
— наявність і незначна впливовість усіх партій;
— присутність серед опозиційних партій позасистемних;
— формування уряду на позапартійній основі або на основі широкої коаліції;
— демократичний або авторитарний політичний режим. Існують два різновиди атомізованої системи:
— система крайнього плюралізму - уряд формується або на широкій коаліційній основі, або за позапартійними критеріями;
— авторитарна псевдопартійність - багато партій ведуть боротьбу, але реальна влада і контроль над ситуацією в країні перебуває в руках військової верхівки.
Партійна система України: особливості формування.
У Конституції України (ст.36) зазначено, що громадяни України мають право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.
Становлення багатопартійності в сучасній Україні пройшло декілька етапів. Основними рисами першого, допартійного, етапу були такі:
— політичні об'єднання мають позапартійний характер і організаційно прямують від суто неформальних угруповань до масового руху;
— ідейна платформа більшості політичних об'єднань еволюціонує від гасел загально перебудовних і духовного відродження до державного суверенітету України і антикомунізму;
— методи й засоби діяльності нових організацій еволюціонують від нечисленних зборів до масових мітингів, від теоретичних дискусій у вузькому колі до боротьби за депутатські мандати;
— нові політичні об'єднання перебувають у стані різкої конфронтації з номенклатурою компартії, що утримує монополію на владу.
У цей період починає активно діяти Українська Гельсинська спілка (УГС). У 1987 р. створюється Український культурологічний клуб і Товариство Лева, основною ідеєю для яких стає ідея духовного відродження України. Ці об'єднання стали базою для виникнення Народного Руху України за перебудову.
Наступний етап - вибори до Верховної Ради. Було створено блок демократичних сил, який опирався на структури Руху. Цей блок отримав чверть депутатських мандатів, а в Галичині - переконливу перемогу. Керівництво Руху обрало нову політичну "лінію, а сама організація заявила про себе як про антикомуністичну.
Новий етап починається на межі 1989-1990 pp. і закінчується в 1991 р. крахом СРСР. Він ознаменований прийняттям Закону про громадські об'єднання, що означало кінець монополії КПРС на владу і можливість формування інших політичних партій.
Наступний етап, посткомуністичний, розпочався після проголошення Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність держави України.
Аналізуючи сучасні політичні партії, можна визначити 4 спрямування:
1. Національно-радикальне - Всеукраїнське політичне об'єднання "Державна самостійність України", Конгрес українських націоналістів, Українські консервативні республіканська і національна партії, Організація Українських націоналістів, - яке обстоює пріоритет прав інтересів нації.
2. Національно-демократичне - Народний Рух України, Українська Республіканська партія, Демократична партія України, Партія зелених України, Соціал-демократична партія України (об'єднана), - в основу якого покладено принцип єдності національних і особистих інтересів.
3. Центристське - Ліберальна партія України, Народно-демократична партія, Аграрна партія України, - яке зосереджує увагу на проблемахсоціально-економічного розвитку.
4. Соціал-комуністичне - Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Прогресивна соціалістична партія України, - пріоритетом для якого є колективні форми власності та господарювання.
Партійна система України автомізована. Серед головних причин цього явища слід назвати:
1. Наявність старої соціальної структури, яка все ще перебуває в стані незавершеного розпаду, коли нові соціальні прошарки ще остаточно не викристалізувалися через недостатні економічні мотиви і стимули їх консолідації.
2. Повна зневіра багатьох громадян у демократичних інститутах як наслідок стрімкого зниження рівня життя і зумовленого цим зубожіння більшості населення.
3. Відсутність у суспільстві сталих політичних традицій функціонування механізмів плюралістичної демократії.
Взаємини між партіями характеризуються нетерпимістю, непримиренністю, ворожнечею партій навіть одного табору. Поза тим жодна з партій не може реалізувати себе без союзу з іншими партіями.
Україна, мабуть, не зможе минути загальної тенденції поступового "угруповання" партій. Це триватиме до того часу, поки не сформується зріле громадянське суспільство, в якому домінуватимуть дві основні партії або два блоки партій. Іншими словами, поки не складеться могутній середній клас, а місце нинішньої конфронтаційної свідомості не займе консенсусна свідомість.
Фактори та умови, що впливають на становлення партійної системи в Україні, можна поділити на три основні блоки:
1. Соціально-економічні - перехідний характер економіки, якісна зміна основ, принципів і цінностей існування, соціальна і політична поляризація суспільства, маргіналізація значної частини громадян країни; формування і функціонування впливової системи лобіювання корпоративних економічних інтересів у структурах законодавчої і виконавчої влади, зрощування економічної та політичної еліт, посилення впливу різноманітних економічних структур на процес виникнення і діяльність політичних партій.
2. Політико-правові - незавершеність процесу правової інституалізації системи державної влади, політико-правова невизначеність статусу, ролі та умов діяльності політичних партій, їхніх взаємин з Президентом, урядом України, більшістю парламенту; орієнтація масової політичної свідомості на персоніфіковані форми політики, загальна недовіра до політичних партій як до суб'єктів політики.
3. Політико-культурні - посттоталітарний характер суспільства, брак демократичних партійно-політичних державних традицій, досвіду і навичок політичної самоорганізації громадян, колективних форм захисту і реалізації суспільних та групових інтересів; тиск минулого досвіду політичної участі, посткомуністичні складові в політичній культурі та масовій суспільній свідомості населення.
Не тільки політики, але й суспільство поступово починають усвідомлювати необхідність розвитку партій. Тільки на партійній або на партійно-коаліційній основі можливе формування тієї команди, тієї більшості, яка здатна взяти не тільки владу, але й реальну відповідальність за те, що відбувається, і за перетворення в реальність конкретної програми дій.
2. Політико-правова думка стародавньої греції (Платон, Аристотель) та Риму (Цицерон)
Платон, Аристотель
У Стародавній Греції державність виникла напочатку І тисячоліття до н. е. у формі полісів - окремих міст-держав, до складу яких, крім міської території, входили також прилеглі сільські поселення. Перехід від первіснообщинного ладу до ранньокласового і політичної форми організації суспільного життя супроводжувався в Греції поглибленням процесу соціальної диференціації населення на родову знать і збіднілих общинників, багатих і бідних, вільних і рабів і посиленням боротьби між ними за владу. У центрі цієї боротьби було питання встановлення тієї чи іншої форми державного правління - аристократії (влади знаті, привілейованих, "кращих"), олігархії (влади небагатьох, багатих) або демократії (влади народу, всіх дорослих і вільних членів полісу). Ці процеси знайшли своє відображення й теоретичне осмислення в політичній думці Стародавньої Греції. Творчими зусиллями давньогрецьких мислителів був здійснений перехід від міфологічного сприйняття навколишнього світу до раціонально-логічного способу його пізнання й пояснення.
Вершиною давньогрецької філософської і політичної думки є вчення Платона та Арістотеля. Вчення Сократа справило значний вплив на всю подальшу історію філософської і політичної думки, особливо на політичну філософію Платона й політичну науку Арістотеля.
Платон (427-347 pp. до н. є.) - учень Сократа - є одним з най видатніших мислителів в історії філософської і політичної думки. Своє політичне вчення він виклав головним чином у трактатах-діалогах "Держава", "Політик" і "Закони".
Вчення Платона про державу грунтується на його філософських поглядах. Будучи представником ідеалістичного напряму в філософії, він розрізняв світ ідей і світ речей, явиш. Істинним буттям, на його думку, є лише світ ідей, які осягаються розумом, а сприйняті відчуттями явища не є істинними. Світ явищ не абсолютно відокремлений від світу ідей, а є його спотвореною копією, слабкою тінню. Відповідно, наявні форми держави є лише спотвореними відображеннями деякої ідеальної справедливої держави.
Цю ідеальну справедливу державу Платон будує за аналогією з людською душею. Трьом началам людської душі (розумному, вольовому й чуттєвому) в державі аналогічні три схожих начала - дорадче, захисне й ділове, а цим останнім відповідають три суспільних стани - правителів, воїнів і виробників. Справедливість полягає в тому, щоб кожне начало робило лише свою справу відповідно до встановленої ієрархії. Визначальним началом душі є розумне, а тому філософи, які його втілюють своєю здатністю міркувати, покликані правити в державі. Вольове начало душі й захисне начало в державі втілюється у воїнах, які повинні підкорятися філософам. Нарешті, розумне й вольове начала управляють началом чуттєвим (ремісниками, землеробами), яке за своєю природою прагне багатства.
Ідеальна держава Платона - це справедливе, засноване на законах, правління кращих. Таке правління може бути або царською владою (якщо серед правителів вирізняється хтось один - найдостойніший), або аристократією - владою декількох кращих. Визнаючи можливість створення такої ідеальної держави, Платон водночас висловлює сумнів у реальності її існування. Через недосконалість людської натури така держава не може бути вічною і зміниться іншими, гіршими формами правління - тимократією, олігархією, демократією або тиранією. Причому кожна з цих форм є гіршою за попередні.
Виродження ідеальної аристократії призводить до появи приватної власності, поділу людей на багатих і бідних, вільних і рабів. Замість розумного начала в державі починає панувати вольове. Це - тимократія, тобто правління, де панують честолюбство й сила. Така держава (Платон мав на увазі критсько-спартанський тип державності) постійно воюватиме, а війна є головним джерелом суспільних бід.
Війни і розбрат, накопичення значного багатства в окремих осіб призводять до переродження тимократії у ще гіршу форму правління - олігархію. Це влада небагатьох - жадібних і багатих. Подальше зростання майнової нерівності, обурення бідних проти багатих призводять до повстання. Коли воно закінчується перемогою бідняків, ті знищують або проганяють багатіїв і встановлюють владу народу - демократію, яка є ще гіршою формою правління, ніж олігархія.
Демократію Платон розцінював як лад приємний і різноманітний, але такий, що не має належного управління. Справді, основною формою демократії в ті часи були народні збори, тобто збори вільних громадян полісу. На таких зборах верховодили вожді народу - демагоги, не було належної організованості, компетентності й виваженості у прийнятті політичних рішень. Платон, як й інші давньогрецькі мислителі, заперечував не взагалі демократію як владу народу, а демократію як владу натовпу - охлократію.
Кожну з форм державності губить саме те, що вважається в ній найвищим благом. У тимократії це воєнні успіхи, в олігархії - багатство, в демократії - свобода. Саме з демократії виростає її продовження і протилежність - тиранія, встановлення якої означає перетворення надмірної свободи в надмірне рабство. Тиранія - найгірша форма державного правління, за якої панують беззаконня, свавілля й насильство.
У діалозі "Політик" Платон високо оцінює роль політики в житті суспільства. Він вважає політику царським мистецтвом, яке вимагає знань і вміння управляти людьми. Якщо правителі володіють таким мистецтвом, то не має значення, правлять вони за законами чи без них. У тих державах, де немає істинних правителів, правління повинно здійснюватися через закони.
Крім зразкової держави, правитель якої володіє істинним знанням і вмінням управляти людьми, Платон вирізняє ще три види правління: владу одного, владу небагатьох і владу більшості, кожен з яких може виступати в законній і незаконній формах. Законна влада одного - це царство, монархія, незаконна - тиранія. Законна влада небагатьох - це аристократія, незаконна - олігархія. Демократія також може бути владою з законами і без них. Серед законних форм правління вона є найгіршою формою, серед незаконних - найкращою.
Вчення Платона справило значний вплив на формування поглядів Арістотеля (384-322 pp. до н. є.) - найвидатні-шого представника філософської і політичної думки античності. Його політичні погляди викладені головним чином у працях "Політика" та "Афінська політія". Він зробив вагомий внесок у всебічну розробку науки про політику як окремої, самостійної галузі знань.
У центрі політичного вчення Аристотеля перебувають проблеми походження, сутності та форми держави. Він вважав, що держава виникла не в результаті якоїсь угоди між людьми на основі їх волевиявлення, а природно-історичним шляхом - із сім'ї і поселень як всеохоплююча і найдосконаліша форма спілкування людей. Зумовлюється цей процес тим, що людина за своєю природою є політичною істотою, і завершення цієї її природи знаходить свій вияв саме в політичному спілкуванні, тобто в державі.
Форму держави Аристотель характеризував як політичну систему, що визначається верховною владою в державі. Конкретні форми він розрізняв залежно від кількості правителів і мети, яку вони при цьому переслідують. За першою ознакою Аристотель розрізняє правління одного, правління небагатьох і правління більшості, а за другою поділяє форми правління на правильні і неправильні. У правильних формах правителі мають за мету спільне благо, а в неправильних - лише своє особисте благо. Трьома правильними формами держави виступають монархія, аристократія і політія, а трьома неправильними - тиранія, олігархія і демократія. Кожна з цих шести основних форм має свої види, залежно від комбінації формоутворюючих ознак.
Монархія є першою і найдавнішою формою правління. Оскільки держава виникає як завершення еволюції сім'ї, де влада належить її главі, то і в монархії влада належить одній особі. В аристократії влада належить небагатьом, наділеним особистими достоїнствами. Ця форма правління краща за монархію, але можлива лише там, де є шановані народом благородні й достойні. Найкращою формою правління, за Аристотелем, є політія, в якій влада належить більшості і здійснюється на спільне благо. Найгіршою з неправильних форм держави є тиранія, де влада здійснюється деспотичними методами однією особою в особистих інтересах.
Аристотель розрізняє крайню демократію, в якій верховна влада належить народу, а не закону, і помірковану цензову демократію, засновану на примиренні багатих і бідних і пануванні закону. Першу він різко засуджує, другу підтримує. Політія втілює в собі кращі сторони олігархії і демократії (об'єднує багатих і бідних, багатство і свободу), але вільна від їх недоліків і крайнощів. За Аристотелем, політія є середньою формою держави, в якій у всьому переважає середній елемент. У звичаях це - поміркованість, у майні - середній достаток, у правлінні - середній прошарок. Цей середній прошарок є найціннішим стосовно політики, оскільки він найбільш прихильний до існуючих порядків, і завдяки йому в державі можна пом'якшити суперечність між бідними й багатими, яка є причиною державних переворотів. Розумне управління і стабільність держави будуть там, де середній прошарок є багаточисельним і сильнішим від обох соціальних крайнощів - багатих і бідних, разом узятих, або хоча б однієї з них.
Історія давньоримської політичної думки охоплює ціле тисячоліття - аж до V ст. н. е. У загальнотеоретичному плані ця думка перебувала під значним впливом відповідних учень давньогрецьких мислителів, передусім Сократа, Платона та Аристотеля. Вершиною давньоримської політичної думки є політичне вчення Цицерона.
Марк Туллій Цицерон (106-43 pp. до н. є.) був знаменитим римським оратором, юристом і державним діячем. Серед його численних праць основною з проблем держави є праця "Про державу". Теоретичні погляди Цицерона на державу сформувалися значною мірою під впливом давньогрецьких політичних учень, які він розвивав стосовно тогочасної римської дійсності і політичної думки.
Державу Цицерон визначає як справу, надбання (лат. res) народу (лат. populi). Звідси походить і її назва - республіка (лат. respublica). Основну причину походження держави він вбачає у вродженій потребі людей жити разом. Цицерон погоджувався з Аристотелем у тому, що держава виникла з первинного осередку суспільства (сім'ї) поступово і природним шляхом. Ще однією причиною утворення держави є необхідність охорони як приватної, так і державної власності.
Наслідуючи традиції давньогрецької політичної думки, Цицерон приділяв значну увагу аналізові різних форм державного правління та їх перетворень. Залежно від числа правлячих він розрізняв три простих форми правління: царську владу (монархію), владу оптиматів* (аристократію) і владу народу (демократію). Кожна з цих форм має свої переваги: у царської влади це благовоління до підданих, у влади оптиматів - мудрість, у влади народу - свобода. Але кожній з них властиві й певні недоліки. Так, царська влада і влада оптиматів обмежують свободу народу та усувають його від участі в управлінні державою, а демократія означає зрівнялівку.
Основним недоліком простих форм правління є те, що внаслідок властивих їм однобічності і нестійкості вони неодмінно перетворюються в неправильні форми. Так, царська влада, яка містить загрозу свавілля єдиновладного правителя, легко вироджується в тиранію, а влада оптиматів із влади наймудріших і доблесних перетворюється на панування кліки багатих і знатних. Повновладдя народу призводить до безумства і свавілля натовпу, його тиранічної влади. Такі перероджені види владарювання вже не є формами держави, бо заперечують саму державу як спільну справу і надбання народу.
Цицерон вважає, що за можливості вибору з простих форм правління перевагу потрібно віддати царській владі, а демократію слід поставити на останнє місце. Але найкращою формою держави є змішана форма, утворювана шляхом рівномірного поєднання достоїнств трьох простих форм правління. Найважливішими достоїнствами такої держави є її міцність і правова рівність громадян.
Свою концепцію найкращої форми державності, на відміну від платонівського проекту ідеальної держави, Цицерон вважав реально здійсненною і вбачав її втілення у практиці римської республіканської державності у кращі часи її існування. Творча спадщина давньоримського мислителя, особливо його вчення про державу, справила значний вплив на подальший розвиток політичної думки
3. Правова і соціальна держава: головні ознаки та принципи
Розвиток демократії безпосереднім чином пов'язаний із встановленням правової держави.
Головні принципи правової держави такі:
· верховенство закону, його панування над усіма сферами життя;
· правовий характер самих законів, тобто їх відповідність міжнародним правовим стандартам;
· пріоритет прав і свобод особистості і її вільний розвиток; держава визнає за особистістю певну сферу свободи, куди втручання держави недопустимо. Загальновідома формула: "все, що не заборонено індивіду, йому дозволено", а для влади: "все, що не дозволено владі, їй заборонено";
· взаємовідповідальність держави і особистості. У правовій державі відносини між ними будуються не тільки на правовій основі, але також просякнуті морально-естетичними обов'язками;
· поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки, що виключає монополію будь-якого органу на владу.
Сутність сучасної демократичної держави відповідає не тільки правова, але й соціальна форма, якщо сутнісним змістом правової держави є захист свобод людини від обмежень з боку держави, то соціальна держава, навпаки, передбачає активну політику з метою забезпечення права, яке можна визначити як право на достойне існування.
Соціальна держава - це держава, яка прагне до забезпечення кожному громадянину достойних умов існування, прав на соціальний захист, на участь в управлінні виробництвом. Перші ознаки соціальної держави стали проявлятися з кінця XIX ст. у формі діяльності уряду боротьби з бідністю і покращенню становища робітничого класу. Німеччина стала першою країною, де були прийняті соціальні закони, що передбачають страхування за старістю, хворобою, а також встановлюють пенсії за старістю. У США імпульсом для соціалізації держави стали соціальні перетворення В. Вільсона. Президент закликав відмовитися від підходу до держави тільки як до "нічного сторожа", завдання якої - охорона власності. На його думку, активна діяльність держави в соціально-економічній сфері може стати основою загального добробуту. Основні напрями соціальної політики американської держави були визначені "новим курсом" президента Ф. Рузвельта - програмою виходу з країни з глибокої економічної кризи 1929-1933 pp., названої "великою депресією".
Компетенція сучасної соціальної держави набагато ширша і поширюється на такі сфери, як освіта, охорона здоров'я, ринок праці, система соціального страхування від таких класичних ризиків, як хвороба, безробіття, вік тощо. В різних країнах прийняті програми, покликані гарантувати загальнодоступність і безкоштовність медичного обслуговування, основної загальної і середньої професійної освіти, допомога інвалідам, пенсіонерам та іншим соціально незахищеним групам, програми зі створення нових місць праці і розвитку системи перенавчання безробітних і з працевлаштування молоді. Подібним чином держава гарантує право своїх громадян на "достойне проживання", право на мінімальний стандарт благополуччя, а в ідеалі - приблизно однакові для всіх соціальних груп стартові можливості для реалізації життєвих завдань.
Внутрішню політику соціальної держави можна охарактеризувати як засіб ствердження соціального компромісу в суспільстві. У перерозподіленні допомоги від одних груп до інших (від працюючих до пенсіонерів та інвалідів, від високодохідних громадян до малозабезпечених тощо) реалізуються відносини солідарності. Іншою метою соціальної держави є пом'якшення соціальної нерівності і підтримка стабільного соціально-економічного становища громадян.
Ефективність соціальної держави відбувається залежно від факторів, серед яких виділяють:
· високий рівень економічного розвитку країни, економічний ріст, що дозволяє забезпечити перерозподілення засобів на соціальні програми;
· згода основних політичних сил про необхідний набір соціальних програм, що реалізуватимуться державою, досягнення подібного консенсусу дозволяє зберегти правонаступність соціальної політики у випадку приходу до влади інших політичних партій;
· розвинуте відчуття відповідальності, законослухняності, суспільної солідарності.
Реалізація соціальних прав людини дозволяє характеризувати політику держави термінами соціальної справедливості, ці аспекти завжди знаходяться в центрі уваги політичних партій і рухів, є важливішою складовою частиною їх програм.
Соціал-демократичні і комуністичні партії наполягають на розширенні соціальних програм, у той час, як праві партії критикують соціальну державу, пов'язуючи з нею такі явища, як розростання бюрократичного апарату, ріст масового утриманства, підвищенні податків, що в підсумку негативно відбивається на приватній ініціативі і може стати гальмом економічного розвитку. Наприклад, неоконсерватори відстоюють тезу про адресну соціальну підтримку, що повинно скоротити кількість отримувачів соціальної допомоги.
Справді, в останні роки країни Заходу зіткнулися з деякими проблемами в реалізації державою своїх соціальних функцій. Серед причин можна виділити і спад економіки деяких країн, і необхідність збільшення інвестицій у виробництво для його технічного переозброєння, і тенденції до дебюрократизації управління. До цього слід додати демографічну ситуацію, що змінилася в більшості країн: збільшення частки людей похилого віку стосовно іншого населення. Забезпечення їх права на достойне існування вимагає збільшення соціальних витрат. У багатьох країнах ця проблема отримує нове вирішення: не тільки держава, але й структури громадянського суспільства беруть на себе відповідальність за розподілення соціальної допомоги, створюючи недержавні форми соціального страхування і соціальної підтримки.
Список використаних джерел
1. Кирилюк Ф.М., Конверський А. Є., Білик В.Ф. | Рік видання: 2004 | Видавець: Київ: Київський нац. ун-т ім.Т. Шевченка | Кількість сторінок: 697
2. Шляхтун П.П. | Рік видання: 2005 | Видавець: Київ: Либідь | Кількість сторінок: 576
3. Юрій М.Ф. Політологія. Навчальний посібник / К.: Дакор, КНТ, 2006. - 416 c.
4. Теорія держави і права: Підручник Автор: Скакун О.Ф. | Рік видання: 2001 | Видавець: Харків: Консум | Кількість сторінок: 656
5. Особливості формування сучасної партійної системи України - електронний ресурс-http://viz. at.ua/news/44_osoblivosti_formuvannja_suchasnoji_partijnoji_sistemi_ukrajini/2013-06-17-677
Размещено на Allbest.ru
Подобные документы
Суть та теоретичні підходи до класифікації партійних систем. Сучасна типологія партійних систем. Критерії визнання політичного авторитету партій в суспільстві. Аналіз партійних систем. Суспільно-політична роль партій. Різновиди партійних систем.
реферат [20,3 K], добавлен 11.10.2010Сутність, структура та передумови розвитку громадянського суспільства. Правова держава: теорії, притаманні риси та основні принципи. Головні проблеми та задачі держави України в перехідних умовах. Погляди на громадянське суспільство та політичне життя.
курсовая работа [39,3 K], добавлен 12.06.2010Партійні системи: поняття, основні типи, особливості. Ознаки та різновиди виборчих систем. Еволюція виборчої системи в Україні. Участь політичних партій у виборчих процесах нашої держави. Проблема трансформації партійної та виборчої систем України.
курсовая работа [460,0 K], добавлен 24.11.2009Сутність, функції та різновиди, закономірності та особливості політичних систем зарубіжних країн та України. Партійно-політичний спектр сучасної України, етапи розвитку української багатопартійності. Порівняльний аналіз партійних систем різного типу.
курсовая работа [55,3 K], добавлен 17.01.2010Сутність і різновиди партійних систем. Поняття "політичного маркетингу", його предмет, функції та види. "Політичний ринок" і "політичний товар". Особливості політичного ринку в сучасній Україні. Імідж політичного лідера. Політична символіка, як бренд.
курсовая работа [70,2 K], добавлен 07.03.2010Основні засади будування нової політичної системи України, особливості реформування сфер суспільного життя. Недоліки правової системи України. Природа та сутність держави, концепції її походження. Громадянське суспільство та держава: сутність й структура.
контрольная работа [29,7 K], добавлен 20.07.2011Політико-правова думка Західної Європи, як базис виникнення договірної концепції походження держави. Поняття концепцій походження держави, їх види. Модель держави, яка утворилася внаслідок "суспільної угоди". Формування політико-правової культури України.
курсовая работа [45,7 K], добавлен 12.02.2011Ідея виникнення правової держави та її поняття. Правова держава. Ознаки правової держави. Проблеми правової держави. Встановлення в законі і проведення на ділі суверенності державної влади. Єдність прав і обов'язків громадян.
реферат [28,5 K], добавлен 02.06.2007Етапи становлення і формування виборчої системи в Україні. Вибори в історії людства. Принципи проведення та головні процедури виборчої кампанії. Основні етапи формування сучасної партійної системи в Україні. Загальна характеристика виборчої системи.
реферат [39,3 K], добавлен 24.12.2012Політичні ідеї Платона. Взаємозв'язок політики, держави й соціальних змін. Політичні думки Аристотеля. Заперечення можливості існування ідеальної держави. Політичні думки й ідеї Цицерона, аналіз різних форм державного устрою, проблеми держави і права.
реферат [20,8 K], добавлен 01.02.2009
