Зовнішньополітичні аспекти російсько-української війни

Н. Макіавеллі

1. Зовнішня політика та збройний конфлікт: перемагати, домовлятися, переконувати

Ефективна зовнішня політика можлива лише за умови оптимального поєднання трьох її базових інструментів - дипломатії, збройних сил, пропаганди. Уміння комбінувати їх і бути гнучким є вирішальним у зовнішньополітичній діяльності. Крім того, необхідно зважати на зростаюче значення в цій діяльності спецслужб, які поступово набувають статусу ще одного інструменту зовнішньої політики. Безперечно, саме дипломатія відіграє головну роль у зовнішньополітичній діяльності, однак без збройних сил вона безпорадна, а без пропаганди - непереконлива. Водночас за часів війни першим засобом зовнішньополітичної діяльності є зброя, натомість дипломатичні та пропагандистські інструменти її лише доповнюють. Дипломатія призначена реалізовувати національні інтереси у спосіб переговорів; збройні сили - насильства чи погрози ним; пропаганда - ціннісного впливу, переконання, навернення.

Роль останнього з трьох інструментів багаторазово зросла за часів біполярності. Пропаганда остаточно й безповоротно стала одним із засобів зовнішньополітичної діяльності саме в минулому столітті. Сьогодні, за постбіполярної доби, її значення в зовнішній політиці не зменшилося, хоча природа пропагандистського впливу порівняно з часами «холодної війни» дещо змінилася. Нині вже не йдеться про спробу тотального (чи навіть тоталітарного) навернення у свою «ідеологічну віру» (комунізм, лібералізм, фашизм). Сьогоднішня зовнішньополітична пропаганда не ґрунтується на світоглядах і не прагне їх змінювати: її завдання вузькі, технічні, ситуативні. Одним із таких завдань є забезпечення масового ефекту й масової підтримки певної дипломатичної дії. Дипломатія вкрай потребує пропагандистського доповнення й поширення, оскільки на відміну від пропаганди, зорієнтованої на маси, має «кабінетний» характер, стосуючись досить вузького кола експертів.

Зовнішньополітична пропаганда будь-якої країни має бути зосереджена передусім на демонструванні та обґрунтуванні значення цієї країни для підтримання міжнародного миру й безпеки та забезпечення регіонального і світового технологічного, культурного, економічного розвитку. Кожна держава, що прагне відігравати хоч якусь роль у міжнародній політиці, має не лише справами, а й словом довести свою потрібність світовій спільноті - розробити власне оригінальне бачення цієї спільноти та свого місця в ній.

Головним і цілковито позитивним завданням зовнішньополітичної пропаганди є ціннісно-концептуальне артикулювання міжнародної ідентичності певної держави та поширення (а подеколи нав'язування) уявлень про цю ідентичність на решту світу. Безперечно, компрометація, критика, викриття ворогів також є важливою метою пропагандистських зусиль у сфері зовнішньої політики. Однак у цьому випадку йдеться про завдання суто негативне (інколи деструктивне), значення якого зростає переважно в періоди конфліктів і протистоянь. Крім того, критика противника може бути успішною лише тоді, коли вона ґрунтується на чітких і розвинених уявленнях про самого себе. Подібні уявлення також украй потрібні задля артикулювання національних інтересів.

У зовнішньополітичному дискурсі сучасної України присутня низка пропагандистських стереотипів, яких варто позбутися. Зокрема, йдеться про зайве фіксування на отриманні військово-технічної допомоги від країн - членів Північноатлантичного альянсу: отримання чарівної зброї, яка надасть можливість відбити ворога та не витрачати зайвих зусиль і коштів на реформування армії. Тож одне з багатьох важливих питань комплексної дипломатичної взаємодії України з державами євроатлантичної спільноти штучно акцентується й так само штучно перетворюється на критичне в моральному й політичному сенсах.

Українська держава та збройні сили дійсно потребують військово-технічної допомоги, однак її надання не варто вважати панацеєю від усіх військово-політичних проблем України. Ситуація та сама, що і з фінансово-економічною допомогою, коли більшість можливостей вирішення питань залежить від самих українців, а не від стороннього сприяння. Кожен, навіть найменший воєнний успіх наближає перспективу отримання військової допомоги, яку надають тим, хто хоч інколи перемагає або принаймні мужньо тримається. Схожою є ситуація України, яку на відміну від Кувейту ніхто не заходився рятувати. Варто раз і назавжди усвідомити, що на Донбасі «бурі в степу», як-от «Бурі в пустелі», не буде, а якщо й буде, то вчинити її мають самі українці. Одним із базових принципів міжнародної політики був і залишається принцип самодопомоги, що передбачає міжнародну підтримку переважно тих держав, які самі здатні ефективно захистити себе.

Українська держава (передусім її армія, пропаганда, дипломатія, а також спецслужби) має довести свою спроможність стримувати російський імперіалізм і бути східним щитом європейської цивілізації, адже саме в такій політичній ролі вона цікавить євроатлантичний світ. Демонстрування здатності виконати цю роль, навіть на рівні мінімальної оборонної достатності, створить передумови для отримання військово-технічної допомоги Заходу. Надання цієї допомоги варто уявляти не як великодушний акт одноразової доброчинності, а як процес налагодження комплексного, тривалого та взаємовигідного військового й військово-технологічного співробітництва. Проста передача Україні окремих систем оборонної зброї нічого принципово не вирішить, оскільки суттєво не підвищить технологічний рівень вітчизняних Збройних сил. Водночас потрібен час, аби українське військо засвоїло й інтегрувало (технічно, тактично, організаційно) передані зразки високих військових технологій Заходу. Крім того, суто оборонний характер цих систем озброєнь може спричинити затягування конфлікту, актуалізувавши «афганський сценарій» розвитку подій на Донбасі, в межах якого тривале збройне протистояння, поєднане з економічними й дипломатичними санкціями, має призвести до виснаження, а згодом і розпаду РФ.

Отримання військової й військово-технічної допомоги є складним питанням, яке потребує комплексног о вирішення, що включатиме максимально диверсифі- коване залучення окремих елементів новітніх систем озброєнь, зокрема через технології подвійного призначення, та остаточне збирання цих систем уже на українських теренах; максимально можливе залучення ви- сокотехнологічної нелетальної військової допомоги; максимальне залучення західних інвестицій до українського ОПК; максимальне підвищення ролі військової дипломатії й технологічної розвідки; максимальне підвищення ролі недержавних інституцій (зокрема військово-патріотичних товариств і приватних військових компаній) як каналів залучення військової й військово-технічної допомоги; створення приватних доброчинних фондів сприяння Українській армії, що діятимуть за кордоном з метою залучення відповідних ресурсів; припинення риторичного й пропагандистського акцентування проблеми надання військової та військово-технічної допомоги і переведення цієї проблеми в площину конкретних рішень і домовленостей, що не підлягають широкому обговоренню.

Необхідно мати на увазі, що євроатлантичний світ бореться не лише за Україну, а й проти імперського реваншизму Кремля. Тому критично важливо не стати «новим Афганістаном», не бути пасивним елементом сценарію руйнації РФ за моделлю знищення СРСР (в'язка та кривава регіональна війна, санкції й дипломатична ізоляція, зміна глобальної економічної кон'юнктури - основні елементи цього сценарію). Мається на увазі не якась особлива підступність і цинізм західних партнерів України, що демонструють досить високий рівень солідарності з Українською державою та надають їй певну допомогу, якої завжди буде замало. Ідеться більше про об'єктивний перебіг подій, ніж про лихі наміри та великодержавні змови. Так, затягування конфлікту, його перетворення на в'язке й тривале протистояння може призвести до актуалізації згаданого «афганського сценарію». Тому Україна повинна зробити все від неї залежне, аби вирішити конфліктну ситуацію якомога швидше і радикальніше.

Головною метою та цінністю української зовнішньої політики була й залишається незалежність, що передбачає, по-перше, уникнення зовнішньої залежності, тобто збереження спроможності до здійснення автономних зовнішньополітичних курсів; по-друге, уникнення пе- риферизації, тобто статусного пониження в межах глобальної владно-силової ієрархії (скочування на її нижчі щаблі). Україна не повинна стати безмовним і безправним інструментом у руках більш сильних країн.

Першою умовою зовнішньополітичної незалежності є максимально великий обсяг владно-силового потенціалу держави та її максимально високий статус у межах владно-силової ієрархії світової політики. Саме цього й має прагнути Україна. Крім того, в контексті сьогоднішнього збройного конфлікту необхідно мати на увазі таке: що більше проблем своєї зовнішньої та внутрішньої політики Українська держава вирішить самостійно, то вищого міжнародного статусу вона набуде в повоєнний період.

Безперечно, виважені блокові й союзницькі стратегії й тактики також відіграють свою роль у збереженні та зміцненні державної незалежності на міжнародній арені. Проте йдеться про вторинні стратегії й тактики, адже слабка периферійна держава стане тягарем для будь-яких міждержавних союзів, систем колективної безпеки, інтеграційних об'єднань, відіграючи в них другорядні ролі та перебуваючи в залежному від більш потужних країн-членів становищі. Крім того, необхідно максимально обережно ставитися до блоковості як такої, оскільки поділ світу на замкнуті та ворогуючі блоки не ліпший сценарій його подальшого розвитку. Зрештою, будь-яка замкнутість спричинює накопичення потенціалу агресивності й підриває потенціал співпраці.

2. Ще раз про концепцію «гібридності» та її інтерпретаційно-аналітичні межі

Українсько-російський збройний конфлікт емпірично підтвердив релевантність концепції «гібридної» війни, окресливши водночас її інтерпретаційно-аналітич- ні межі. Ідеї «гібридності» цілковито заслуговують на широке й інтенсивне застосування у витлумаченні та аналізі явищ міжнародних відносин, проте надуживати ними також не варто. Зрозуміло, що, по-перше, будь-яка війна тією чи іншою мірою є «гібридною», тобто не обмежується лише збройним протистоянням, а складається з ідеологічних, пропагандистських, політичних, економічних культурно-психологічних та інших елементів. По-друге, будь-який агресор прагне використати внутрішні розколи й суперечності суспільств - об'єктів агресії, воюючи та здійснюючи окупацію руками місце - вих ренегатів. По-третє, будь-який збройний конфлікт зброєю й вирішується: саме вона постає останнім і вирішальним чинником, усі інші є контекстуальними й у кульмінаційний момент стають другорядними.

Термін «гібридність» подібно до більшості понять і категорій зовнішньополітичного й міжнародно-політичного дискурсу використовується як в аналітично- інтерпретаційних, так і пропагандистсько-ідеологічних цілях. Тому доречно говорити про два відповідні розуміння терміна «гібридність» - пропагандистсько- ідеологічне й аналітично-інтерпретаційне. Подеколи «гібридність» використовується для виправдання страху перед повномасштабною війною та небажання чи неготовності сторін вступати у відкритий конфлікт. Тут термін застосовується саме в пропагандистсько-ідеологічному розумінні. Натомість в аналітично-інтер- претаційному розумінні «гібридну» війну доцільно тлумачити як стадію конфліктної ескалації, на якій дипломатичні домовленості цілком можливі, а повно- масштабній війні ще можна запобігти.

У більшості збройних конфліктів зброя відразу не застосовується, оскільки конфліктуючі сторони потребують певного часу для моральної, політичної, ідеологічної та військової мобілізації. Крім того, необхідно зважати на природний страх людини та людських спільнот перед насильством. Більшості сучасних держав притаманний страх застосування зброї задля досягнення зовнішньополітичних цілей. У такій ситуації перевагу на міжнародній арені здатен отримати той, хто цього страху позбавлений. Практиці й концепції «гібридної» війни може бути протиставлена практика і концепція тотальної війни, яка передбачає цілковиту військову мобілізацію країни та рішучу готовність захищати її всіма збройними засобами. Власне, в цьому й полягає асиметричність відповіді слабшої сторони конфлікту на агресію сторони потужнішої.

Війна є небезпечною й мало передбачуваною справою. У війні можна як перемоги, так і програти. Пов- номасштабному застосуванню зброї передують: підготовчий період («кризова мобілізація»); період погроз збройною силою, ідеологічного оброблення противника та пропагандистської легітимації майбутнього звернення до зброї («холодна війна»); період часткового застосування зброї. Саме впродовж останнього періоду постають елементи «гібридності», коли суто військові чинники національної могутності використовуються в комплексному й динамічному поєднанні з чинниками політичними, економічними, ідеологічними, дипломатичними тощо. У подальшому перевага одного з них залежатиме від характеру еволюції конфлікту, зокрема від того, чи трансформується він у повномасштабне збройне протистояння.

Таким чином, є підстави розглядати «гібридну» війну як переддень війни повномасштабної - стадію ескалації конфлікту. Важливим на цій стадії є те, що конфліктуючі сторони мають певні політико-дипломатичні можливості уникнути поглиблення збройного протистояння та зупинитися, досягнувши певного компромісу - на рівних умовах або в інтересах одного з учасників. У «гібридній» війні можна зазнати й поразки, яка на цій стадії ескалації конфлікту також буде «гібридною», тобто не такою жорстокою й тотальною як поразка в повномасштабній війні (більше навіть ітиметься про відступ, ніж про поразку).

Упродовж «гібридного» періоду учасники збройного конфлікту: зважують «ціну перемоги» (оцінюють ставки); здійснюють дипломатичний тиск, агресивну передвоєнну пропаганду, активну диверсійно-підривну діяльність; шукають і залучають на свій бік впливових союзників; мобілізують (у т.ч. морально) свої народи й намагаються деморалізувати народи ворожі; вибірково застосовують збройні сили. Під час «гібридної» стадії ескалації збройного конфлікту важливу роль відіграє політико-дипломатичний і політико-військовий блеф, а конфліктуючі сторони більше бояться зазнати поразки, ніж прагнуть перемогти.

Страх керівників і паніка громадян (хоча агресор зазвичай ховає страх за нахабством, а паніку за агресивністю) формують емоційне тло періоду «гібридності», вони ж є головними засобами впливу. Поразки можна зазнати вже на цій стадії розгортання збройного конфлікту і головною причиною такої поразки буде саме страх керівників і паніка громадян. Натомість перемога в період «гібридності» досягається переважно мужністю, дисципліною, стриманістю, згуртованістю. Варто підкреслити, що моральні якості суспільства в період «гібридної» війни відіграють не меншу (можливо, й більшу) роль, ніж якості військово-політичні й політи- ко-дипломатичні.

Загалом еволюція збройних конфліктів може відбуватися за різними схемами без дотримання чіткої стадійної послідовності. Частина подібних конфліктів відразу сягає стадії повномасштабної війни, частина послідовно минає всі стадії конфліктної ескалації, а інші згасають на одній зі стадій. Можливим також є «накладання стадій», зокрема коли одна зі сторін конфлікту, зазвичай це агресор, уже розпочавши повномасштабну війну, намагається видати її за «гібридну». Таке камуфлювання потрібне, аби деморалізувати й дезорієнтувати об'єкт нападу та ввести в оману світову спільноту. Жертва агресії також може вдавати, що збройний конфлікт досі є на стадії «гібридності» й «не помічати» пов- номасштабної війни. Така позиція зумовлена страхом перед війною, а також намаганням зберегти хоча б мінімальні можливості для дипломатичного вирішення конфлікту. Водночас стадія «гібридності» не може тривати постійно й рано чи пізно завершиться або відступом однієї зі сторін, або компромісом (взаємовигідним чи вигідним для одного з учасників), або повномасштабною неприхованою війною, або поверненням до попередніх стадій конфлікту (наприклад стадії «холодної війни»).

Концепція «гібридної» війни переважно під впливом українсько-російського конфлікту набула поширення й акцентування. Нині цією популярною концепцією намагаються пояснити всі особливості зазначеного конфлікту, зокрема страх обох сторін перед повномасштаб- ним застосуванням збройних сил. Причому цей страх зберігається навіть тоді, коли таке застосування вже має місце. Росія остерігається значних втрат, внутрішньої нестабільності, економічного занепаду, негативної реакції світової спільноти. Українські ж страхи аналогічні побоюванням будь-якої іншої жертви агресії.

Суперечки довкола визначення «гібридності» мають не лише теоретичне, а й суто практичне значення. Не варто «заграватися» в «гібридну» війну, оскільки можна проґавити початок війни повномасштабної, тобто, втративши пильність, втратити стратегічну ініціативу. У випадку російсько-українського збройного конфлікту ознаки повномасштабної війни унаочнюються дедалі більше. І концепції «гібридності» вочевидь недостатньо, аби описати й пояснити російські танкові та артилерійські колони, що перетинають український кордон, застосування систем залпового вогню й інших потужних артилерійських систем, масштабні воєнні операції, що розробляються в російських штабах і здійснюються під російським командуванням. Збройний конфлікт України та Росії дедалі менше нагадує складну й стратегічно витончену («шахову») гру в «гібридну» війну. Водночас бажання російського агресора захопити жертву її власними руками, граючи на внутрішніх суспільно-політичних суперечностях цієї жертви, залишається незмінним.

Очевидно, що всі збройні конфлікти містять інформаційну, пропагандистсько-ідеологічну, економічну, ресурсну, технологічну, внутрішньополітичну (та інші) складники. На стадії «гібридної» війни всі зазначені складники співвідносяться в рівній структурній пропорції та застосовуються однаковою мірою, перебуваючи у стані рівноваги. Натомість на інших стадіях ескалації збройного конфлікту структурна пропорція та пріоритетність застосування змінюється на користь одного або кількох із них.

У разі, якщо країна-агресор не визнає власне вторгнення, то йдеться не стільки про «гібридність», скільки про звичайнісінький цинізм, підступність і боягузтво, тобто про моральні якості, притаманні негідникам і злочинцям. Сьогоднішня Росія не готова відповідати за свої злочини проти міжнародного миру й безпеки, вона елементарно залякує Україну, Європу, Сполучені Штати й відверто блефує. Тому йдеться не стільки про «гібридну» війну, скільки про війну «кримінальну» - залучення звичаїв і методів (та навіть жаргону) кримінального світу до зовнішньополітичної діяльності. Загалом, політичні наслідки «кримінальних революцій» приватизаційної епохи 90-х були недооцінені. Цінності й методи кримінального світу нікуди не зникли й не були подолані. Понад те, в багатьох пострадянських країнах вони піднеслися до державного рівня, перетворившись на один з ключових елементів політичної культури й політичної діяльності. Саме сповідування кримінальних цінностей і використання кримінальних методів у зовнішній політиці може справляти враження «гібридності».

Сучасна Росія є більше продуктом «кримінальних революцій» приватизаційної епохи 90-х років, ніж наступницею імперій минулого. Тому й у зовнішній політиці цієї пострадянської держави за військово-політичною й дипломатичною «гібридністю» доволі часто приховується злочинна рептильність. Секрет «успішного» злочину полягає в тому, щоб залякати жертву, викликавши в неї паралізуючий страх перед відвертою й нахабною агресією. Саме так і діє РФ - держава, що вчиняє кримінальний, а не політичний злочин. У цьому й полягає її головна відмінність від тоталітарних великодержавних «месій» на зразок Радянського Союзу чи Третього рейху. Останні були країнами, що чинили масштабні політичні злочини проти людяності, очолювали ці країни політичні злочинці глобального масштабу, а не політики зі свідомістю й культурою кримінального злочинця епохи «дикої» приватизації.

Історія міжнародних відносин і воєн має достатньо прикладів «гібридності», й у цьому сенсі українсько-російський конфлікт не є винятковим. Так, Тридцятирічна війна, в якій чинники релігійних переконань, релігійних розколів, релігійних меншин, як і релігійна пропаганда в цілому, відігравали одну з провідних ролей, у певному сенсі була війною «гібридною». Війни революційної Франції та Наполеонівські війни також мали ознаки «гібридності», оскільки французька армія несла із собою та поширювала революційні ідеї, використовуючи внутрішні суспільно-політичні суперечності й розколи в країнах-об'єктах завоювань. Подібно й держави ан- тифранцузьких коаліцій покладалися на монархічну ідеологію та роялістську еміграцію й підпілля. Бонапарт у протистоянні з імперією Романових експлуатував «польське питання» та проблематику кріпацтва, тобто діяв цілком «гібридним» чином. У цьому ж контексті доречно згадати роль прихильників ідей Великої французької революції (зокрема членів закордонних якобінських клубів) у збройній експансії революційної Франції. Імперія Романових інтенсивно використовувала в зовнішньополітичній пропаганді ідеї панславізму та ідеологію слов'янофільства, намагаючись підірвати й деморалізувати своїх противників, передусім Австро- Угорщину та Османську імперію. Панславістський рух мав для царату важливе міжнародне значення, відіграючи роль своєрідного ідеологічного «тарану» на Балканах та в Центральній Європі. Кайзерівська Німеччина використовувала внутрішні російські революційні рухи (зокрема більшовизм) та активно експлуатувала «польське питання». Противники Британської імперії провокували та підтримували антиколоніальні повстання і заколоти, також діючи в опосередковано-«гібридний» спосіб.

Радянський Союз робив ставку не лише на збройну силу, а й на прихильників комунізму та внутрішні суспільно-політичні й економічні суперечності в «капіталістичних країнах». Подібно й нацистська Німеччина використовувала у своїх інтересах націоналістичні рухи Центральної та Східної Європи, а мілітаристська й імперська Японія - антиколоніальні рухи в Азії. Цілком у термінах «гібридності» може тлумачитися й діяльність Комінтерну, який у руках радянського керівництва був засобом ідеологічної диверсії, внутрішньої дезорганізації противників, отримання розвідувальної інформації. Наприкінці свого існування він зі знаряддя поширення світової революції перетворився на звичайнісіньку шпигунську мережу.

Під час «холодної війни» більшість збройних конфліктів у «третьому світі» мали «гібридний» характер. Ці конфлікти були формою приховано- опосередкованого протистояння СРСР і США - боротьбою соціалістичної (прорадянської) та капіталістичної (прозахідної) орієнтацій соціального розвитку, причому боротьбою комплексною, що мала не лише військові, а й економічні, політичні, ідеологічні, етнічні, культурні аспекти.

Фактично в історії не існувало воєн без ознак «гібридності», а це аргумент на користь того, що «гібридна» війна є фазою ескалації збройного конфлікту, а не окремим різновидом війни.

3. Загрози інтернаціоналізації проблемних питань внутрішньої політики

Одним із важливих показників зовнішньополітичної (дипломатичної, збройної, пропагандистської) слабкості держави є ситуація, коли питання її внутрішнього облаштування виноситься на міжнародне обговорення. Навіть якщо таке обговорення не матиме серйозних формально-договірних і реально-політичних наслідків, загрозливим є сам прецедент інтернаціоналізації суто внутрішніх проблем країни. Це порушує державний суверенітет, а держава потрапляє в пастку «гібридної» війни, надаючи агресору додаткові можливості для її дестабілізації та ослаблення. Висунення на міжнародному рівні вимог щодо федералізації країни чи надання якихось особливих прав для новоявлених територіальних утворень не лише порушує державні суверенні права, а й провокує внутрішні конфлікти, готуючи сприятливий ґрунт для зовнішньої агресії. І не має принципового значення, висуваються ці вимоги дружньою чи ворожою країною, оскільки результат завжди негативний - обмеження суверенітету ззовні й політична дестабілізація всередині.

Україна має достатньо досвіду суспільних трансформацій та перманентного очікування «справжніх реформ», аби побачити на власні очі та зрозуміти, наскільки повільним є перебіг соціальних змін і наскільки мало очікування відповідають реальним результатам. Реформування - процес тривалий і суперечливий, а результати цього процесу ніколи не були однозначними. Тому всі без винятку реформи - повільні, складні та суперечливі. Натомість миттєвість т.зв. шокової терапії потребує тривалої постшокової адаптації, яка може забрати більше часу, ніж поступове й наполегливе реформування.

Корупція в українському суспільстві також не може бути подоланою негайно - раз і назавжди - хоча б тому, що явище це вічне й більшою чи меншою мірою притаманне всім країнам. Ситуація ж в Україні ускладнюється всеосяжною корумпованістю. Корупція тут не злочинне й маргінальне явище, а механізм соціальної взаємодії за умов олігархії, що підмінив механізми цивілізовані й легітимні, ховаючись за ними та набуваючи їх вигляду. Подібна тотальна корумпованість є результатом тотальної олігархізації, тому українська корупція згине разом із українською олігархією. Потрібні історичний час та історичні зусилля, аби це сталося, й жоден зовнішній тиск процес боротьби з корупцією суттєво не пришвидшить, а можливо, й уповільнить. Українці самі усвідомлюють життєву необхідність такої боротьби, адже для багатьох із них це боротьба із власною слабкістю й недосконалістю за власні ж честь і добробут.

Проблематика федералізації України, попри своє постійне обговорення, пропагандистське надуживання, риторичне «перемелювання», залишається надзвичайно показовою в сенсі загроз інтернаціоналізації питань внутрішньої політики. Характерно, що не лише вороги, а й деякі союзники Української держави вимагають від неї конституційних змін, порушуючи суверенне право

Українського народу обирати для себе найбільш прийнятну форму державного устрою. Росія, зрозуміло, прагне ослабити Україну - дезінтегрувати зсередини та зробити неспроможною до ефективної й рішучої зовнішньої політики. Ті ж на Заході (головним чином у Європі), хто обстоює ідеї внутрішньої реструктуризації Української держави на федеративних (а деякі навіть на конфедеративних) засадах, або прагнуть якнайшвидше припинити конфлікт ціною територіальної й політичної цілісності України, повернувшись до комфортного та спокійного життя, або дійсно щиро вважають, що федералізація цей конфлікт залагодить, ігноруючи та не помічаючи деструктивний чинник російської агресії, або ж діють в інтересах РФ, керуючись як безкорисливою симпатією, так й іншими мотивами.

Загалом федералізація є не лише шкідливою, а й неможливою. Шкідливою тому, що нав'язується ззовні, підриває державний суверенітет і суперечить національним інтересам. Причому необхідно ще раз підкреслити, що небезпеку становить уже сам факт винесення цього суто внутрішнього питання на міжнародне обговорення. Можна йти на серйозні зовнішньополітичні поступки, проте слід максимально уникати ситуацій, коли будь-які конституційні зміни (не лише стосовно державного устрою чи навіть адміністративної децентралізації) стають предметом дипломатичного торгу; надто потрібно уникати ситуацій, коли обіцянки ці зміни здійснити фіксуються в міжнародних договорах.

Для України федералізація небезпечна своєю нездійсненністю. Федеративні держави формувалися внаслідок тривалої історичної еволюції у спосіб поступового об'єднання й інтеграції різнорідних земель, пошуку внутрішнього загальнонаціонального консенсусу та відповідних йому конституційних засад і державних структур, у спосіб спроб і помилок. Подібні держави ніколи не виникають умить - за бажанням різноманітних закордонних «реформаторів». Україна ж відразу постала як держава унітарна, більшість українців ніколи не підтримували ідеї федеративного устрою, а тому ця ідея може бути нав'язаною лише ззовні та ніколи не прищепиться в масовій свідомості й політичній культурі, сприймаючись як щось чужорідне, незрозуміле, непотрібне, як зайве ускладнення і без того бюрократично громіздкої структури державної влади.

Размещено на Allbest.ru