Регіональна спільнота в контексті процесів становлення державності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Регіональна спільнота в контексті процесів становлення державності

На початку "перебудови" донбаські шахти давали понад 20% загальносоюзного видобутку вугілля, зокрема 35% коксівного вугілля та 60% антрацитівУголь Украины. - 1990. - №6. - С.2.. - Порівняно з попереднім періодом, коли від донбаського вугілля залежала вся країна, в масштабах СРСР це вже були не "цифри". Вочевидь союзний уряд гадав, що відмовитися від дорогих і занадто обтяжливих послуг Донбасу в контексті переходу на інші види енергоносіїв можна буде безболісно і без небажаних для влади наслідків. Це, власне, доволі швидко стало очевидним і для керівників шахтарського руху. Тому вже на Першому Всесоюзному з'їзді шахтарів (Донецьк, 11-15 червня 1990 р.) зазвучали пропозиції утворити республіканське управління вугільної промисловості і державний комітет у справах з вугілля. Корпоративні інтереси шахтарської верстви на цьому етапі політичної історії співпали із інтересами національно-демократичних сил. Це у свою чергу, створило прецедент могутнього політичного альянсу, який стояв у витоків українського державного суверенітету.

Липневий страйк, оголошений шахтарським з'їздом, підтримали робітники понад сотні підприємств України в семи областях. Оперті на платформу демократизації, страйкарі від економічних проблем перейшли до вимог стосовно зміни партійно-радянського апарату та системи державного управління, департизації виробництва, правоохоронних органів, армії. Вже під час липневого страйку (тобто за рік до проголошення незалежності) страйкарі підтримали гасло негайного прийняття Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України. Виступаючи з вимогами, які проголошували не реформування системи, а її повалення, липневий страйк, зважаючи на його масовість, сигналізував про формування класичної революційної ситуаціїДонбас в етнополітичному вимірі. - С.160.. Саме тому загальний липневий страйк 1990 р. виступав не лише тлом подальшої демократизації суспільно-політичного життя України, а й потужним каталізатором процесів її фактичної суверенізації.

Ситуація на Донбасі загострювалася через адміністративне регулювання цін. Почалися затримки з виплатою заробітної плати. Матеріальне становище трудящих різко погіршилося. Навесні 1991 р. це спричинило нову хвилю страйків. У 1991 рік шахтарські страйкоми вступали, маючи ваговий досвід страйкової боротьби, який вони здобули під час липневого страйку 1989 р. (число страйкарів досягло 300 тис. осіб), політичного страйку 11 липня 1989 р. (у ньому брали участь колективи 147 шахт)Російський державний архів новітньої історії (РДАНІ), ф.1, оп.10, спр. 17, арк.85..

Вихід із замкненого кола суперечностей шахтарі вбачали у суверенізації України. Страйкарі шахти ім. Стаханова, зокрема, висунули вимогу конституційно закріпити Декларацію про державний суверенітет України. Йшлося також про прийняття закону про індексацію доходів населення у зв'язку із зростанням цін. Шахтарі висунули також вимоги республіканському керівництву і продемонстрували серйозність своїх намірів у принципово новий для радянської дійсності спосіб: у квітні 1991 р. відбувся шахтарський марш на Київ. Після чергової хвилі страйків на Донбасі шахтарі Червоноармійська, Селідового, Макіївки, Донецька та Червонограда вирушили до української столиці, щоб передати свої вимоги Верховній Раді УРСР. Перспективна мета учасників маршу полягала в тому, аби підняти всеукраїнський страйк, проводячи масові акції протесту, допоки керівництво республіки не відкличе ухвали і рішення, які суперечать Конституції. 18 квітня 1991 р. було підписано взаємоузгоджений протокол парламентської комісії Верховної Ради УРСР, уряду республіки та представників страйкомівДонбас в етнополітичному вимірі. - С.165 - 166..

Затяжний характер виступів негативно позначився на психологічному стані робітників. Місцеві газети запістрявіли замітками про розпивання спиртних напоїв на території шахт, безлад у побутових приміщеннях. Різко зросли показники злочинності в регіоніПономарчук С. Обстановка напряженная // Западный Донбасс (региональная общественно-политическая газета). - 1991. - 6 апреля.. Втім, це швидше за все було пов'язане не із моральною деградацією учасників страйків, а з різким погіршенням матеріального становища мешканців монопрофільних містечок, яким місяцями затримували виплату зарплати. Всі соціальні проблеми суспільства напередодні кардинальних змін загострилися. "Вагонетка" під назвою "СРСР" зірвалася, і ніякі страйки не здатні були зупинити чи полегшити її стрімке падіння.

Більшість вимог страйкарів не була виконана. Це зблизило противладні позиції робітничого та національно-демократичного рухів, зокрема, і в ставленні до питання про державний суверенітет України. 17 березня 1991 р. на референдумі відповідь "Так" дали 22,1 млн громадян України, або 70,2%. У голосуванні із запитання, поставленого Верховною Радою УРСР, "Так" відповіли 25,2 млн осіб, або 80,2%. Таким чином, доволі суперечливі результати референдуму давали широкий люверс для трактування його наслідків як на користь суверенізації, так і проти неї. Суттєво вищими за пересічноукраїнські показники були результати в Донбасі. Участь у голосуванні на Всесоюзному референдумі взяли 3 037 911 осіб, з них у голосуванні з першого, всесоюзного запитання, відповідь "Так" дали 84,55% жителів Донецької області та 88,83 - ЛуганськоїДонбас в етнополітичному вимірі. - С.163 - 165..

24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Акт про проголошення незалежності України. 1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум щодо проголошення незалежності України. На референдум було винесено одне питання: "Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?" За результатами референдуму 83,90% населення Донеччини та 83,86% Луганщини проголосували за незалежність України. Пересічно по Україні показник сягнув 90,32%. "Проти" проголосували 12,58 мешканців Донецької області, 13,41 - Луганської, 7,58% - пересічно по УкраїніЦДАВО України, ф.1, оп.28, спр.144, арк.6..

Зростання показників неявки на дільниці для голосування в обох областях та зростання частки незгодних, порівняно із весною того ж року, унаочнили наростання явищ соціальної апатії та розчарування етапом революційних потрясінь весни - літа 1991 р. Чимдалі більше увиразнювалися кризові явища у провідній галузі регіону - вуглевидобувній. Страйки лише ускладнили її становище і боляче зрикошетили на добробуті кожної шахтарської родини. Гіперінфляція, "згорання" багатолітніх заощаджень та дефолт довершили етап болючих трансформацій.

"У грудні 1991 року незалежна Україна постала як спільна держава совєтських і антисовєтських українців; тих, що вважали себе за "майже один народ" із росіянами, і тих, що вважали Росію та росіян за головного Іншого; тих, що прийняли незалежність України як fait accompli, і тих, що справді мріяли про цю незалежність і навіть за неї боролися, ризикуючи при тому здоров'ям, свободою або й життям"Микола Рябчук. Дві України: кінець амбівалентности? [Електронний ресурс]. - Режим доступу: krytyka.com/.../dvi-ukraymy-kmets-ambrvalent..., - згодом напише про ті події М. Рябчук. Втім на той момент вододіл між прибічниками та супротивниками суверенізації проходив далеко поза межею етнонаціонального дискурсу. Ані мовне питання, ані проблеми націєтворення перед найбільш послідовним союзником національно-демократичних сил - донбасівським шахтарством - не стояли. Для них питанням номер один порядку денного було збереження вугільної промисловості. Вирішення цього питання вони пов'язували із унезалежненням від союзного керівництва, всерйоз налаштованого на згортання галузі Донбасу. Розлад у таборі "совєтських і антисовєтських українців" обумовлювався не відмінностями національної самоідентифікації ("вважали себе за "майже один народ" із росіянами, і тих, що вважали Росію та росіян за головного Іншого"). Він розпочався відтоді, як почали з'ясовувати, який тип держави буде будуватися. Проблема полягала не в тому, що радянський лад залишився основою державотворення, а в тому, що бідність 90% громадян стала визначальною ознакою суверенної України. Люди, голосуючи за незалежність у 1991 р., не просто прагнули жити незалежно від Росії, вони прагнули жити краще, ніж в СРСР. І саме цього не сталося. страйк шахтарський референдум

Варто зауважити, що витверезіння від страйкарської ейфорії було тяжким. Дефолт, знецінювання "спадку СРСР", економічна дезінтеграція та господарський колапс, разом із низкою некваліфікованих управлінських рішень привели до катастрофічного погіршення соціально-економічного становища населення регіону. Скована валом катастрофічних проблем молода українська державність не мала ні адміністративних, ані фінансових ресурсів для вирішення давно назрілих проблем модернізації та реконструкції його застарілих виробничих потужностей.

І все ж слід віддати належне її тогочасним спробам. Хоч якими непослідовними, обмеженими, половинчастими не були заходи українських урядів, спрямовані на підтримку вуглевидобувної галузі Донбасу (власне, відсутність продуманої і послідовної стратегії перетворила їх на низку суперечливих маневрів, спрямованих на збереження статус-кво у взаєминах між центром та буремним регіоном), слід зауважити - Київ ніколи не переступав меж людяності. Однак і ціна, яку заплатив український Донбас за роки болючої пострадянської руїни, виявилася завеликою. Кримінальна війна, яка понад п'ять років точилася на Донбасі навколо перерозподілу його виробничого потенціалу, закінчилася не на користь місцевих трударів. У 1995 р. було вбито Ахатя Брагіна (Аліка Грека) - попередника Ріната Ахметова. За 10 років за даними М. Клюєва, начальника міліції Донеччини, на Донбасі було вбито 57 кримінальних авторитетівБілецький В.С. Схід України в інтегративних процесах сучасного державотворення. - Донецьк, 2005. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.experts.in.ua/baza/doc/.../ ukraine_integration.pdf. Завершилася вона утвердженням корупційних горизонтально-вертикальних структур, які зв'язали в єдине ціле всю його колишню потугу. При всій зовнішній подібності до державних інституцій, вони такими не були, оскільки внутрішньо суперечили як Основному Закону України, так і всім його похідними. Народ, як суверенний носій влади, був насправді відсторонений від прийняття будь-яких важливих рішень. Його місія, як і в радянські часи, полягала лишень у створенні видимості легітимності дій справжніх "господарів" Донбасу.

Про масштаби падіння промисловості регіону йшлося вище. Варто зауважити лише, що в регіоні з огляду на його урбанізованість та рівень залучення населення у промислове виробництво, економічна криза перетворилася по суті на соціальну катастрофу.

На вагому проблему народногосподарського комплексу Донбасу, що справляє потужний вплив на щоденне життя мешканців, перетворився невідповідний його потребам розвиток сільськогосподарського сектору (кваліфікованими працівниками сільського господарства в Донецькій області на межі тисячоліть були лише 1,1%, у Луганській - 1,3% населення)Донбас в етнополітичному вимірі. - С.240.. Обвальне скорочення виробництва всіх видів сільськогосподарської продукції у зв'язку із розвалом колгоспно- радгоспного сектору відзначалося вже в середині 1990-х рр. У 1996 р. навіть порівняно із 1991 р. виробництво овочів та м'яса скоротилося уп'ятеро, молока - в 2,5 рази, яєць - утричі. За загальними показниками сільське господарство регіону повернулося до показників середини 1950-х рр. (!)Саржан А.А. Социально-экономические и политические процессы в Донбассе (1945-1998 гг.). - С.184.. З огляду на чисельність наявного населення гостро постала продовольча проблема. В умовах руйнування союзних зв'язків, кризи неплатежів та хронічних заборгованостей по заробітній платні вона вирішувалася за рахунок дешевої харчової сировини іноземного походження та гуманітарної допомоги.

Проблема катастрофічного скорочення обсягів споживання та його якості підсилювалася внаслідок неконтрольованого підвищення споживчих цін, проблем монетарної політики, натуралізації виробничих відносин. Про глибину тогочасної катастрофи нагадають такі цифри: тільки у порівнянні із попереднім роком в 1995 р. ціни на продовольчі товари в Донецькій області зросли в 5,6 разу, непродовольчі - 4,3, послуги - 7,8 разу. Загалом же впродовж найтяжчих 1991-1996 рр. споживчі ціни зросли в 60 тис. разів, а зарплата в державному секторі - в 13 тис. Тобто, за підрахунками А. Саржана, вона знецінилася уп'ятероТам само. - С.212.. Галопуюча інфляція залишила глибокий слід у свідомості донбаських трударів, які впродовж довгих років не могли "вибити" зароблені тяжкою працею гроші ані страйками, ані мітингами, ані голодуваннями. Багаторічна заборгованість по зарплаті змушувала їх шукати додаткових джерел існування. Саме в ці роки була зафіксована раптова переорієнтація сімейних бюджетів: якщо в пізньорадянські часи понад 90% бюджетів становила зарплата, на 1996 р. її частка впала до 68%. Родини виживали вскладчину, часто-густо за рахунок пенсії літніх родичів. Витрати на соціалізацію та навчання підростаючого покоління були зведені до мінімуму. Значно зросла частка витрат на комунальні послуги. Для переважної більшості мешканців нова структура витрат сімейного бюджету і досі лишається ментально неприйнятною, підживлюючи соціальну апатію та напруження.

Наслідком господарської руїни стала затяжна демографічна криза, що в обох областях розпочалася в 1994 р. і тривала до подій 2014 р. Свого "дна" крива депопуляції в Донбасі сягнула 2001 р. (найбільш разючим даний процес був у Луганській області - (-53)тис. осіб). Відтоді - на тлі економічної стабілізації - до 2009 р. - популяція виявляла виразні ознаки відродження, втім рівня 1994 р. Донбас так і не досяг. З 2010 р. показники обох областей знову демонструють негативну динамікуДонбас в етнополітичному вимірі. - С.185.. Крім того, населення регіону прискорено старіє.

Донецька та Луганська області разом із Житомирською, Кіровоградською та Хмельницькою нині входять до другої групи старих областей (частка людей літнього віку тут становить 22,9-24%). Найбільш "молодим" (частка старших осіб становить 15,5-19,3%) було населення Закарпатської, Рівненської областей та м. КиєваТам само. - С.193. Загалом в Україні коефіцієнт старіння (питома вага осіб старше 60 років) зріс з 18% у 1989 р. до 21% у 2005 р., і означає за Е. Россетом дуже високий рівень демографічного старіння. За шкалою ООН коефіцієнт старіння населення України дорівнював 16% і відповідав рівню старого населення (за класифікацією ООН, населення вважається старим, якщо частка осіб віком старше 65 років становить 7%). (Див.: Демографічна криза в Україні: причини і наслідки. - К., 2003. - С.68.). Ця ситуація, слід зауважити, стала неприємною несподіванкою для регіону-реципієнта трудових ресурсів, населення якого постійно омолоджувалося за рахунок трудових мігрантів. Нагадаємо, що в 1959 р. частка осіб віком 60 років і старше на Донбасі становила 8,5%, що було найнижчим показником в Україні. Промислова деградація різко зменшила притік "свіжої крові", і навпаки - запустила процеси депопуляції низки монопрофільних міст, які почали активно експортувати трудові ресурси, зокрема до Росії. В результаті, за період 1959-2001 рр. питома вага представників вказаної групи (понад 60 років) зросла більше ніж у 2,5 раза і дійшла до 23%. Відповідно катастрофічно впала народжуваність: нетто-коефіціент відтворення населення в Донецькій області становив 46,7, Луганській - 46,9Донбас в етнополітичному вимірі. - С.201..

Власне, не лише Донбас демонстрував типову динаміку вимираючих регіонів, але в ньому процеси депопуляції виразно пов'язані передовсім із деіндустріалізацією. В цьому немає нічого протиприродного, навпаки, увиразнюється характерна для такого типу регіонів (із стрибкоподібною історією економічного зростання, ґрунтованого на ресурсній економіці), що вичерпали природний ресурс, картина поступового і незворотного процесу деіндустріалізації. В таких регіонах чисельність населення, яка впродовж десятиріч визначалася потребами промисловості в робочих руках, зменшується не внаслідок депопуляції як такої, а через звуження ринку зайнятості. Молодь шукає щастя деінде, старше покоління тиражує стратегію "доживання"Див.: Жизненные стратегии граждан Донбасса: Переходное состояние. Социологическое исследование. - Донецк, 2000.. Власне, повернення Донбасу в стан більш врівноваженого і співвіднесеного із загальноукраїнськими трендами промислового та соціального розвитку не мало альтернатив до подій "русской весны ". Інша справа, що мешканці регіону сприймали цю безальтернативну з історичної точки зору тенденцію як апокаліпсис, винним за який "`призначили " Київ.

Проблеми деіндустріалізації пострадянського Донбасу істотно підсилювалися власне радянським спадком. Короткозорість радянських управлінців сталінської, хрущовської та брежнєвської доби, які заклали в степу десятки монопрофільних промислових поселень та міст, не задумуючись над долею їх населення через кількадесят років, далася взнаки в 1990-і рр. Тогочасна господарська деградація була тим більш болючою, що ці поселення, насамперед у Центральному Донбасі, створювали суцільний урбанізований масив. Демографічне навантаження на територію переходило критичну межу. На 1 січня 2014 р. в Донецькій області нараховувалося 52 міста (із них 28 - зі спеціальним статусом), 131 селище міського типу, 253 сільські ради, 1 118 сільських населених пунктів. У Луганській - 37 міст (з них 14 - зі спеціальним статусом), 109 селищ міського типу, 206 сільських рад та 780 сільських населених пунктів. Отже, вони тримали абсолютну першість в Україні за рівнем урбанізації. Від них суттєво відставала навіть столична Київська область, в якій нараховувалося 26 міст (з них 13 із спеціальним статусом), 30 селищних рад, 605 сільських рад та 1 126 сільських населених пунктів.

Загалом на Донбасі розташовані 7 міських агломерацій: Донецько-Макіївська, Горлівсько-Єнакієвська, Краматорська (Північнодонбаська) і Шахтарська (Торезька) (Донецька область), Центрально-Луганська (Алчевсько-Стахановська),

Південно-Луганська (Краснолуцька) та Лисичансько-Сєверодонецька (Луганська область). На карті міських населених пунктів України північна частина Донецької і південна частина Луганської областей утворюють єдине поліцентричне Донецько-Луганське скупчення міських агломерацій, фактично - єдину урбанізовану зону із населенням близько 5 млн осіб. На відміну від деяких інших великих українських міст чи міських агломерацій, які історично формувалися навколо єдиного центру шляхом його поступового розширення (наприклад, Київська, Харківська, Одеська), Донецько-Луганська міська агломерація сформувалася з поселень при виробництвах, які "кочували" за виробничими потужностями. Спад виробництва із невідворотністю запустив низку негативних процесів у соціальній та демографічній сферах переважної більшості монопрофільних поселень, що виявилися неспроможними адекватно відреагувати на виклики часу.

Протягом останніх семи років Донецька область за сукупним рівнем людського розвитку регіону посідає останнє, 27-ме місце серед усіх регіонів України (25 областей, міста Київ і Севастополь). Луганщина за той самий період посідає чи передостаннє, чи третє місце з кінцяРегіональний людський розвиток: Статистичний бюлетень. - Державна служба статистики України. - Київ, 2012. - С.22.. При цьому Донеччина має один з найвищих показників матеріального добробуту (3-тє місце в Україні). Рівень оцінки умов життя в регіоні системно знижують болючі проблеми - демографічна ситуація (23-тє місце в Україні), умови проживання населення (24-те місце) та стан навколишнього середовища (27-е місце). Місце Луганської області у трійці аутсайдерів обумовлюється незадовільними показниками демографічного розвитку, умов проживання населення та рівня освіти, важкою екологічною ситуацієюНадзвичайно гостро на Луганщині стоїть проблема водопостачання. Вода подається за графіком. Найбільші водні артерії області перетворилися на резервуари для шкідливих викидів місцевих підприємств. Екосистеми річок перебувають на межі екологічної катастрофи. та непоказним розвитком соціального середовища.

В основі найболючіших соціальних проблем Донбасу перебуває, власне, його специфіка. Донбас - це індустріальний регіон із давно зношеними основними фондами, вугільною промисловістю, що перебуває в стані хронічної кризи, застарілими коксохімічними та металургійними виробництвами, низьким рівнем охорони здоров'я та соціальних стандартів. Місцеве населення, яке потерпає від низького рівня життя та соціальних негараздівСтаном на 01.01.2009 р. близько 57% суми заборгованості з виплати заробітної плати за видами економічної діяльності в Україні припадало в основному на промисловість (677,0 млн грн), а в регіональному розрізі (на 01.01.2010 р.) - на Донецьку (266,2 млн грн), Луганську (132,4 млн грн), Харківську (119,5 млн грн) області та м. Київ (140,4 млн грн)., переконане, що "Донбас годує Україну", а наявний у країні розподіл доходів і ресурсів є несправедливим.

Цікаво, що така прикмета масової свідомості сформувалася і затвердилася всупереч статистиці. Згідно з висновками експертів, частка Донецької області у ВВП України у 2010 р. становила 12%, загальна ж частка субсидій, поточних і капітальних трансфертів сягала 20,9%. У 2011 р. цей показник становив уже 27%. При частці у розмірі 4% від ВВП України витрати на Луганську область дорівнювали 7,8% у 2010 р. та 11% у 2011 р. Загалом же, згідно з даними Лабораторії законодавчих ініціатив, у 2011 р. три регіони - м. КиївЩоправда частка Києва у ВВП та частка дотацій практично рівнозначні., Донецька і Луганська області отримали 56% від усього обсягу субсидій й трансфертів, які в сукупності становили 31,2 млрд. грн.Донеччина, Київ, Луганщина отримують більше половини всіх субсидій і капітальних трансфертів. Лабораторія законодавчих ініціатив [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://parlamentorg.ua/mdex.php?actюn=news& а$=0&аг_П=2725#аг 2725. За відсутності рішучих дій стосовно модернізації основних фондів ситуація тільки б погіршувалася. Вугільна та металургійна галузі є одними з найбільш фінансовоємних. Із урахуванням рівня зношеності виробничих потужностей і, відповідно, невпинного падіння інвестиційної привабливості місцевих промислових об'єктів, дотаційний зашморг на шиї українського господарського комплексу від року в рік ставав би тільки міцнішим. Реструктуризація неприбуткових підприємств та переорієнтація напрямів господарського розвитку Донбасу не була вже такою фантастичною справою, але дорогоцінна чверть століття, впродовж якої можна було закласти міцні основи позитивних змін на майбутнє, втрачена безповоротно. Цей час області та регіони України та їхні еліти витратили нерівноцінно. У Дніпропетровській області, скажімо, ситуація протилежна: при частці 11% у ВВП України у 2010 р. розмір субсидій і трансфертів становив лише 2,5%, у 2011 р. - 3,8%.

Загальна політична криза другої половини 1990-х р. разом з економічною кризою стали причиною наростання складних гуманітарних проблем. За 15 років (з 1995 р. по 2010 р.) кількість учених у Донецькій області зменшилася в 2,5 рази. В 2010 р. в області залишилося 6 510 вчених, тоді як у 1995 р. в науковій галузі працювало 15 838 фахівців. Відповідно знижується і кількість впроваджуваних на підприємствах технологій. Якщо в 1995 р. донецькі вчені впровадили 275 нових технологічних процесів, зокрема 112 - енергозберігаючих, то в 2010 р., оголошеному в Донецькій області "Роком інновацій", - 74 і 43, відповідноНауково-технічний потенціал Донецької області стрімко падає [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://tyzhden.ua/News/23545..

Питома частка наукових співробітників серед тих, хто працював у науковій сфері в регіоні, сягала 21% й істотно поступалася середньо-українським показникам (38%), не кажучи вже про розвинені країни. Так, скажімо, питома вага науковців у населенні тут в 5,5 разів була меншою за показники СШАСаржан А.А. Социально-экономические и политические процессы в Донбассе (1945 - 1998 гг.). - С.208.. До того ж наявний науковий потенціал був суворо профільованим - понад половини наукових кадрів були орієнтовані на галузеву промисловість, що унеможливлювало їх використання на інших напрямах. Невпинно падав рівень інвестиційної привабливості як науково-дослідних, так і виробничих підприємств регіону.

На жаль, негативні тенденції тривалий час мали місце і в освітній сфері. На початок 2007 р. мережа закладів вищої освіти Донбасу складалася зі 128 вузів, серед них: 15 університетів, 3 академії, 19 інститутів, 8 коледжів, 56 технікумів, 29 училищ. За кількістю студентів, що припадали на 10 тис. населення, Донецька область посідала 13В Донецькій області на 10 тис. населення приходилося 475 студентів, Луганській - 508., а Луганська - 10-е місце в УкраїніКравчук І.М. Розвиток вищої освіти в Донбасі у XX столітті: дис. ... канд. іст. н. - Донецьк, 2008. - Арк.153.. Показник цей є не тільки нижчим від середнього для України (597 студентів на 10 тис. мешканців), а й, що найважливіше, суттєво поступається аналогічному показнику великих міст. У Києві, приміром, він сягає 2 250, Харківській області - 1 022, Львівській - 641, Сумській - 542, Полтавській - 499Там само. - Арк.154..

Не в кращому становищі впродовж років перебувала середня школа, що хронічно фінансувалася за залишковим принципом. Це, у свою чергу негативно позначалося не лише на побутових умовах навчальних закладів, а й навчальному процесі. Так, школярі Макіївки ще донедавна вивчали українську літературу за підручниками 70-х рр. ХХ ст.Донбас: рік потому. Думка експертів Алиса Рябчик 18.03.2015 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: pravda.com/.../donbas-rik-potomu-dumka-eks...

Перспективи регіону суттєво звужуються внаслідок тривалого в часі процесу культурної деградації: катастрофічне падіння престижу освіти як такої, вищої освіти, зокрема, призвело до критичного рівня зниження загальноосвітнього рівня населення регіону в тому, що стосується його якісного наповнення. Подальший дрейф Донбасу в напрямі тотальної пролетаризації населення трудового віку, є одним із найвагоміших наслідків пострадянської деіндустріалізації, як це не парадоксально. В роки економічної депресії лави робітництва поповнила велика частка колишньої технічної та гуманітарної інтелігенції - оточуюча реальність та мізерність місцевих бюджетів не залишали їм вибору. На початок ХХІ ст. близько десятої частини населення Донбасу було задіяно в сфері управління та менеджменту, майже третину становили висококваліфіковані робітники нефізичної праці, 11,5% працювали в сфері обслуговування та торгівлі, майже 40% були зайняті кваліфікованою фізичною працею, понад 13% були представниками найпростіших професій. Загалом частка робітничих професій у структурі зайнятості місцевого населення перевищувала 50%, що суттєво поступалося показникам розвинених країн, вказуючи на низький рівень інтенсифікації виробництва та його технічне відставанняДонбас в етнополітичному вимірі. - С.238 - 239..

Ситуація, яка склалася, зрозуміло, внесла вагомі корективи у стратегії виживання, що їх практикувало місцеве населення. Після невдалої реструктуризації вугільної промисловості і закриття низки "неперспективних" шахт величезна частка виробничого життя регіону перемістилася в тіньовий сектор. Не надпотужні шахти-мільйонниці, а невеликі замасковані копанки, що підходили під вікна та стіни житлових будинків, стали обумовлювати життя мешканців донбасівської провінції - прихованої від допитливих очей столичних гостейДив.: Казанський Денис. Чорна лихоманка: нелегальний видобуток вугілля на Донбасі. - К.: Темпора, 2015. - С.214 - 215..

Наслідки масового відродження копанок та перетворення їх на основний виробничий сектор провінції були чи не другим (після невдалої реструктуризації) за мірою негативного впливу фактором, що знівечив соціальне життя регіону. Власне, йшлося про тотальну криміналізацію та цивілізаційний "відкат" на багато десятиріч назад. Запустилися механізми культурного розтління суспільства, що вели до архаїзації масової свідомості. Вони відкидали регіональну спільноту в стан соціальної й культурної архаїки та з невідворотністю створювали відчуття відсутності політичного та соціального вибору. Оборотною стороною цього процесу стало посилення, а згодом і домінування ірраціонального в масовій свідомості.

У новітніх працях іноземних авторів часто мовиться про настання постіндустріальної ери в житті Донбасу. На наш погляд, правильніше говорити про деіндустріалізацію регіону - спонтанну, непідготовлену й болісну, як і колишня індустріалізація. Варто згадати, що Г. Юз, закладаючи в голому степу свою промислову імперію, відводив на її існування трохи більше півсторіччя. Історія відвела на юність і зрілість Донбасу майже сто років. З середини 1970-х рр. зірка "Всесоюзної кочегарки", як зазначалося, почала поступово згасати. Нині ж даються взнаки всі економічні прорахунки, усвідомлена жорстокість і нехтування інтересами людей, політичний авторитаризм та екологічний вандалізм, що були властиві процесу господарського освоєння Донбасу завжди, але найбільш рельєфно виявилися саме впродовж його радянської історії.

Сьогодні і регіон, і Україна "пожинають плоди" штурмівщини сталінської модернізації та повоєнного відновлення, хаотичних хрущовських експериментів, брежнєвської переорієнтації на Кузбас та Самотлор, системного нехтування інтересами народу і витворювання тимчасових симулякрів замість повноцінних міських середовищ, колоніального за своєю суттю принципу розміщення виробничих потужностей.

За системне використання народу як розмінної монети суспільно-політичних та соціальних експериментів розплачується народ, який, слід зауважити, не розуміє ані причин свого нинішнього становища, ані його справжніх винуватців. У Донбасі в усій своїй відразливості виявляється надзвичайно рідкісне соціально-економічне явище, невластиве цивілізованому світу: економічна і соціальна архаїзація, що повертає колесо історії в зворотному напрямі. Пост-апокаліптичний пейзаж низки монопрофільних міст із зникаючими промисловими та соціальними об'єктами, що розбираються мешканцями на металобрухт, вторсировину та будматеріали, є нічим іншим, як унаочненням переходу до привласнюючого типу господарювання в його новітній версії. Від полінезійців та індіанців місцевих мешканців відрізняє не лише штучність "плодів природи", які вони не виробляють, а збирають, але й поки що суттєво вищий рівень соціальної організації. Останній, однак, так само не вселяє надії - впродовж років він характеризується словами "соціальна криза". Наступним етапом, за відсутності відповідних змін у соціальній політиці, буде соціальна деградація. Досвід закордонних аналогів Донбасу не віщує в змальованій ситуації нічого доброго. Різниця полягає лише у тому, що мешканці Руру, Сілезії, Пітсбургу - попри всі негаразди, що випали на їхню долю у контексті переходу до постіндустріального суспільства - мали за своїми плечима значно міцнішу державну конструкцію із неспівставно дієвішими важелями її регулювання. На відміну від Польщі, Німеччини, а тим більше - США, Україна, враховуючи рівень зношеності потужностей Донбасу та гостроту внутрішніх соціально-економічних проблем регіону, фактично була спроможна забезпечити життя населення лише на найнеобхіднішому рівні. Тим часом розтягнене в часі "повільне вмирання " промислового велетня перетворилося на катастрофу надзвичайної сили. Якщо великі багатогалузеві міста (зокрема, Донецьк та Маріуполь) спромоглися використати час із користю і останнім часом виявляли явні ознаки вдалого пе- репрофілювання, перетворення на великі центри ділової та фінансової активності, то монопрофільні міста й поселення перетворилися на "другий світ ", своєрідне гетто (за висловом С. ТарутиДив.: Тарута С. Ринат більше не олігарх. А я - банкрот [Електронний ресурс]. - Режим доступу: lb.ua/news/2015/01/05/290927_sergey_taruta_rinat_bolshe.html) - і, слід додати, напрочуд густо заселене, як для України. Соціальна чорна діра, на яку вони перетворилися, стали найбільш вразливим місцем Донбасу як у соціальному, так і в суспільно-політичному сенсі. Аналіз подій весни 2014-2015 рр. виявляє, що найбільш відразливі прояви "русской весны" були пов'язані саме із містами та містечками, які впродовж останнього десятиріччя невпинно сповзали у прірву соціально-економічної деградації.

Бездумна "деіндустріалізація", винних за яку не знайти, перетворила мономіста на позбавлений сенсу та перспектив соціальний простір: роботи нема, руїни підприємств відновити вже неможливо, їхній демонтаж та рекреація земель не підйомні не тільки для українського, а й для європейського бюджету. Зона соціальної деградації, кладовище кинутих "Палаців культури" і зруйнованих шкіл, садочків і заводських гуртожитків, в яких давно ніхто не живе - на жаль, ця картина є типовою для регіону.

Донбас у суспільно-політичному просторі України

Не менш суперечливі процеси мали місце у суспільно-політичному житті регіону в добу незалежності. Взявши високий старт на її зорі, регіональна спільнота згодом зробила виразний поворот вліво. Стрімка економічна та соціальна деградація підготувала ґрунт для розповсюдження популістської демагогії наступниці КПРС. Донецька ідентичність цього часу багато в чому нагадувала радянську. Тут майже 10 років після отримання незалежності домінували комуністичні електоральні настроїДацишин М. "Економіка провінції": проблеми місцевого розвитку // Регіональна політика України: формування соціокультурних пріоритетів розвитку. - К., 2006. - С. 68-69.. На виборах 1998 р. за них проголосувало 39% виборців регіону, що було істотно вище, ніж в середньому по Україні (24,7%). "Золота доба" комуністичного бренду на Донбасі добігла кінця на початку 2000-х років. Низка вдалих економічних рішень дещо пожвавили економічне життя регіону. На хвилі економічного зростання постали соціальні і політичні лідери, що формували якісно нове політичне обличчя Донбасу.

За В. ГоловкомГоловко В. Українські фінансово-промислові групи в модернізацій них процесах 1991 - 2009 рр.: монографія. - К.: Институт истории Украины НАН Украины, 2012.; Головко В. Олигархи из города роз. Становление и развитие крупного капитала Донбасса (1991-2014 гг.). - К.: Институт истории Украины НАН Украины, 2012., із 2000-х рр. "новим героєм" донецької ідентичності стає бізнесмен - більше того, бізнесмен від металургії, що пов'язано насамперед із занепадом вугільної галузі. Хоч у металургії виробництво також скорочувалося, зайнятість тут підтримувалася штучно і була у 2000 р. більшою, ніж за радянських часів. Відтак вплив патерналістської системи відносин у регіоні зростав. Але вже з середини 90-х рр. донбаські еліти зіткнулися з неможливістю нарощування свого впливу, бо виявилися відсунутими на другі ролі дніпропетровськими. Утім, за принципом пружини ареал впливу донецької ідентичності розширювався, хоч паралельно відбувалися процеси дистанціювання луганчан від донецької ідентичності. Популярними стали твердження про те, що більша частина Луганської області не має жодного стосунку до Донбасу.

Наслідком складних багатовекторних процесів становлення регіональних еліт став вихід на загальнореспубліканську політичну сцену нового потужного гравця. Нею стала оновлена (реформована) наприкінці 2001 р. Партія регіонів (ПР) - колишня Партія регіонального відродження України, яка значно зміцніла за рахунок кількох політичних сил та фінансової підтримки місцевого лобі. З приходом у велику політику В. Януковича (очолив партію в квітні 2003 р.) політсила обрала курс на всеукраїнський владний олімп. З цього ж часу й сепаратистська риторика перетворилася на своєрідну "візитку" регіоналів, хоча протиставлення регіональної ідентичності Донбасу національній виявлялося на тому етапі не так у прагненні автономізації, як у бажанні посилення статусу регіону у рамках України. Упевненість у власній винятковості стимулювала ідеї "перетворення України на колонію Донбасу" (Б. Бахтєєв). Вона виявилася напрочуд життєвою і з часом опановувала все більшою електоральною аудиторією та місцевим політикумом.

Втім, було б неправильно казати, що Донбас був цілковито на стороні комуністів чи то регіоналів. На початок 1998 р. в Донецькій області було зареєстровано 30 обласних організацій політичних партій з тих 53, що на той час існували в Україні. Наприкінці 1990-х рр. місцеві організації переважної більшості партій були нечисленними і не мали суттєвої підтримки в середовищі суспільства, що перебувало в стадії болючої трансформації.

Процеси відродження, що поряд із системною кризою характеризували сутність 1990-х рр., викликали суперечливу реакцію у середовищі суспільного загалу Донбасу. Не можна всерйоз стверджувати, що масове створення низки національних суспільних організацій та рухів, що спостерігалося в ті часи, було передусім реакцією етнічних меншин на загрозу українізації. Варто наголосити, що бурхливі процеси національного самоусвідомлення, з'ясування роками замовчуваних етнокультурних проблем та підрахунку соціокультурних втрат охопили практично всі етнічні громади Донбасу. Це був загальний процес, характерний для СРСР у переддень його розвалу. Попри те, що на той час ні засновники тих організацій, ні їх звичайні симпатики не усвідомлювали всю глибину проблем, цей рух набув масового характеру. Він був віддзеркаленням процесу етнонаціонального пробудження, який спричинила "гласність" та правда про глибинну суть радянського "інтернаціоналізму", замішаного на крові жертв Великого терору та депортацій за національною ознакою.

Роки незалежності дали бурхливий приріст мережі національно-культурних товариств, об'єднань, асоціацій тощо. Значна частина користувалася державною підтримкою, але більшість існувала на благодійні пожертви та завдяки підтримці представництв іноземних дипломатичних місій та фондів. Якщо восени 1990 р. в Україні нараховувалося 84 таких об'єднання, на початку 1995 р. - 260, то у 2004 р. - 1 067. 33 з них були загальнодержавними, решта - регіональними. Станом на 1995 р. у Донецькій області діяло 31 громадське формування етнічних меншин, у 2002 р. - 94, у 2005 р. - 137, у 2007 р. - 148, а в 2009 р. - 158. На перший погляд менш бурхливо інституалізація суспільно-політичної активності етнічних меншин відбувалася в Луганській області: у 1990-х рр. було створено 15 обласних національно-культурних товариств, а у 2008 р. їхня кількість збільшилася до 40Донбас в етнополітичному вимірі. - С.289. Богомолов О. Російська м'яка влада в Україні: і слово, і діло // Критика. - № 1-2 (січень-лютий). - 2012. - С. 21.. Слід погодитися із думкою О. Богомолова та О. Литвиненко, які, зазначали: ще у 2012 р. Луганськ за кількістю проросійських організацій наближався до вдвічі більшого від нього Донецька; рівень проросійських симпатій місцевого населення, власне, й визначав рівень російських інвестицій у регіон 5".

Можна додати, що впливовість російського лобі на місцях була прямо пропорційною російським інвестиціям у місцеву економіку і рівню залежності останньої від російського ринку збуту. На жаль, цей факт не розцінювався як виклик державному суверенітету.

Найбільшу, і слід відзначити, найактивнішу частину мережі громадських об'єднань створили маріупольські греки - 44 товариства. Саме на Донеччині сформувався центр грецького національно-культурного руху України, повноваження якого зі створенням 1995 р. у Маріуполі Федерації грецьких товариств України, яка набула всеукраїнського статусу, перейшли до Союзу греків України (Донецьк). Завдяки організаторським здібностям керівництва Федерація грецьких товариств України на кінець 1990-х рр. стала лідером у національному русі. Високий рівень громадської активності демонстрували також Донецька обласна єврейська громада та Донецьке обласне відділення товариства німців "Відерґебурт". Загалом грецька, єврейська та німецька меншини мають найвищий, порівняно з іншими подібними структурами, ступінь самоорганізації та найбільш розгалужену систему місцевих осередківГромадські організації у Донецькій області за 2001-2005 рр.: Статистичний бюлетень № 4 Держкомстату України; головне управління статистики у Донецькій області. - Донецьк, 2005. - С. 57..

Доволі динамічно на Донеччині розгортався російський вектор із типовими вимогами щодо підвищення статусу російської мови, встановлення тісних відносин із Росією тощо. Згідно із класифікацією А. Шайхатдінова організації російської меншини в Донецькій області були представлені громадсько-політичними об'єднаннями (Інтеррух Донбасу, Громадянський конгрес, Конгрес російських організацій України (особливо активно виступали у 1990-х рр.), Російський рух (кінець 1990-2000-і рр.), "Донбаська Русь" (кінець 2000-х рр.) тощо, і тісно пов'язані з ними товариства росіян "Русь" (функціонує з 1991 р.), Російська громада (кінець 1990-х - 2000-і рр.), Російський дім у Донбасі (кінець 2000-х рр.)), а також політичними партіями та їх донецькими осередками національного штибу - Слов'янська партія, Російський блок, партія Російсько-український Союз "Русь". Незважаючи на помітне місце російських організацій у суспільно-політичному житті Донеччини, їх діалог зі спеціалізованими органами влади, що займалися етнічними меншинами, був мінімальнимШайхатдінов А.З. Культурна самобутність етнічних меншин Донецької області на межі ХХ-ХХІ ст. - С.11.. Лише нині стають зрозумілими причини самоізоляції названих партій. Слід відзначити, що російські політичні партії, які закордонні спонсори виразно намагалися перетворити на агентів свого впливу на місцевих та парламентських виборах, впродовж років демонстрували непоказні результати. Так, на позаминулих парламентських виборах в регіоні "Русский блок" отримав 0,51%, а партія "ЗУБР" з подібною програмою - 0,45% підтримки виборців.

У Луганській області відповідно до вимог українського законодавства було зареєстровано 40 національно-культурних товариств, з них - 21 мало обласний статус. Етнічний спектр організацій був доволі різнобарвним і представляв строкату палітру Луганщини: як найбільші традиційні етнічні меншини (росіяни, євреї, роми), так і етнічні громади новочасних мігрантів, що перебувають у стадії становлення (вихідці з Африки, Індії, Дагестану тощо) створили свої організації. За ініціативи керівників національно-культурних товариств регіону у 2002 р. з метою задоволення та захисту національно-культурних, соціальних та інших інтересів представників етнічних меншин в області було створено Асамблею народів ЛуганщиниМатеріали відділу у справах національностей та релігій облдержадміністрації до єдиного дня інформування населення області на тему: "Реалізація державної етнонаціональної політики та забезпечення прав національних меншин у Луганській області" [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www-old.al.lg.ua/ content/town/conference/g08/.../ n_17_12_08_02.doc..

Прикметною рисою етнонаціональних процесів на Донбасі була доволі висока затребуваність неокозацького міфу та відповідних рухів у повноті етнічних та регіональних модифікацій: запорозького, донського, азовського, чорноморського та кубанського. Будучи носіями новітніх версій ідеологем "захисту Вітчизни", "захисту віри православної", "Оборони засад традиційності", вони, відповідно до політичної ситуації, сформулювали безліч інтерпретацій як терміну "Вітчизна", так і поняття "традиції" (діапазон був широким - від російського самодержавства до радянсько-сталінської величі). На впливовий фактор регіонального життя перетворилися створені ними парамілітарні організації. До таких слід віднести сформоване в 2002 р. Українське реєстрове козацтво (УРК)Гетьманом УРК став ректор Донецького Інституту штучного інтелекту МОН та НАН України А.І. Шевченко., що підтримувало на виборах до Верховної Ради 4-го скликання блок "За єдину Україну". Засадами діяльності цієї організації виголошувалося повернення до автентичних українських коренів, відновлення незалежності Київського патріархату. Отож, цілком зрозумілим стала його позиція в контексті подій весни 2014 р. З початком гібридної війни на Донбасі батальйон УРК поповнив ряди ЗСУ

Донецьке обласне об'єднання козаків України ім. І. Сірка виступало за відтворення традицій українського козацтва. Характерно, що значну частку, попри виразні етнічні орієнтації, в обох рухах складали російськомовні та білінгварні мешканці Донбасу.

В опозиції до українського політичного проекту перебувала низка організацій опікуваних УПЦ (МП), що підтримували тісні взаємини із донськими й терськими козаками РФ, сповідуючи ідеї "русского мира", єдності "братів слов'ян захисників православ'я" та протистояння "західній загрозі". Наслідком реалізації політики Росії з підтримки прикордонних козацьких формувань стало створення у 2009 р. в Луганській області місцевого округу у складі козацької області, що знаходилася по інший бік державного кордону - на прилеглій території Російської Федерації.

В установчих зборах, на яких був присутній тодішній заступник голови Луганської обласної ради, брав участь 71 представник українських донських козаків. У 2011 р. було створено козацький підрозділ Всевеликого війська Донського зі станицею у Сєверодонецьку. Створюючи його, неокозаки посилалися на історичний прецедент існування Донської республіки (травень 1918 р. - початок 1920 р.)Войналович В.А., Кочан Н.І. Релігійний чинник етнополітичних процесів на Донбасі: історія і сучасність. - С.182..

Сформована у переддень подій 2013-2014 рр. структура, що перебувала поза правовим полем України і декларувала антидержавні гасла, мала б, за логікою, зацікавити структури держбезпеки. Але цього не сталося. До зміцнення Всевеликого війська Донського, що фактично дублювало державницькі структури, СБУ не виявляла жодної цікавості навіть попри те, що за федеральним Законом "Про державну службу російського козацтва" (5 грудня 2005 р.) до кола його повноважень у Росії віднесені такі функції, як організація державної служби, духовне і патріотичне виховання козачої молоді, шефство над підрозділами російської армії, політична і суспільна діяльністьТам само. - С.182 - 183.. В контексті визначених повноважень та тієї обставини, що глава Всевеликого війська Донського призначається персонально президентом РФ, увиразнюються очевидні екстраполяції в дорадянську дійсність із тією лише різницею, що цей привілейований стан донського козацтва підпорядковується не монарху, а президенту. Не менш виразно виявляються і намагання протиставити донське козацтво українському, використавши його на користь утвердження не лише неоімперського міфу, а й неоімперської державності.

Під час "русской весны" призначення парамілітарних організацій, що протиставлялися державному контексту України і виходили далеко за межі її правового поля, стало цілком очевидним. Саме донські козаки - піддані України - а згодом і прибулі їм "на допомогу" донські козаки Росії склали кістяк охоронців обласної держадміністрації від імовірного захоплення прибічниками ЄвромайдануВедернікова І. Партія без регіонів. - Дзеркало тижня. - № 3 (31 січня - 7 лютого). - 2014 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://gazeta.zn.ua/intemal/partiya-bez-regio- nov-_.html. Під час військових дій на Донбасі у 2014 р. загони Всевеликого війська Донського, як українські, так і російські, на чолі з отаманом М. Козіциним, громадянином РФ, брали активну участь у бойових діях на південному сході Луганської області. Козаки М. Козіцина влітку 2014 р. утримували в полоні 15 заручників-спостерігачів ОБСЄ, за що останній потрапив до санкційного списку Європейського Союзу. На Донбасі загони М. Козіцина виступали як організовані бандформування, що тероризували й грабували цивільне населення окупованих територійМакаренко В. Атаман, академик и князь [Электронный ресурс] // Новая газета (18.07.2014). - Режим доступа: http://www.novayagazeta. гаАос^у/64479.Ьт 1; Герои "Новороссии"... (13.10.2014) [Электронный ресурс]. - Режим доступу: http://sprotyv.info/ ru/news/6389-geroi-novorossii-begushchiy-maroderkozicyni-vseve1ikoe-voysko-degeneratov.

Участь неокозаків у так званій гібридній війні унаочнює виразні аналогії з часами першої української революції. Обернена в минуле за допомогою інструментів новітнього часу спроба повернути хід історії за допомогою козацтва та "реконструкторів-білогвардійців", приречена на поразку. Не лише через очевидну оперетковість реконструкторів та відносну нечисленність козацтва, яке в Україні не є соціальним прошарком, а являє собою, скоріше, хобі представників низки соціальних верств різного ступеню освіти й культури, а й передусім через соціально-економічну та ідеологічну архаїчність феномену як такого.

Тим часом перші акти названої вистави виглядали більш ніж упевнено. Блискавичне поширення на Донбасі перед тим невластивих йому ідей "русского мира" виглядало як інсценізація одного з новомодних російських серіалів про російських ГРУшників. За повідомленнями ЗМІ, просування проекту "Новоросії" та ідей "русского мира" на Донбасі, а також фінансування незаконних військових формувань спонсорував російський олігарх Константин Малофєєв (засновник інвестгрупи "Маршал Капітал", найбільший міноритарій і член Ради директорів Ростелекому, голова спостережної ради Фонду Василія Великого). ЗМІ характеризували К. Малофєєва як особу "щиро й серйозно звихнуту на духовності, державності, військовій історії". Слід зауважити, що саме в "Маршал Капітал" працювали найбільш помітні фігури "русской весны" - колишні співробітники ФСБ РФ полковник І. Гіркін (після участі в анексії Криму на чолі групи диверсантів організував й очолив сепаратистський заколот у Слов'янську, певний час був "міністром оборони" самопроголошеної "Донецької народної республіки") та генерал-майор О. Бородай (виконував обов'язки "прем'єр-міністра" "ДНР")ру_ССКИй нацизм: фашисты, власовцы и белогвардейцы на службе ДНР (18.08.2014) [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://argumentua.com⁷ stati/russkii-natsizm-fashisty- vlasovtsy-i-belogvardeitsy-na-sluzhbe-dnr; Васильченко Ю. Портрет врага. Кто он, "православный" спонсор бойни на Донбассе (27.07.2014) [Электорнный ресурс]. - Режим доступа: http://sprotyv.info/ru⁷ news/2614-portret-vraga-kto-pravoslavnyy-sponsor-boyni-na-donbasse; [б.а.] Что общего у православного олигарха-маркшейдера, кремлевского патриарха Гун- дяева и вора в законе Кости-Грека, или Кто ставит Донбасс на колени (11.09.2014) [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://sprotyv.info/ru/ news/ 4816-chtoobshchego-u-pra- voslavnogo-oligarha-marksheydera-kremlevskogo-patriarha-gundyaeva-i. Діяльність такого роду вершителів людських доль та їх підручних "реконструк- торів", слід визнати, знаходила давно підготований ґрунт на місцях.