Політична культура

Размещено на http://www.allbest.ru

ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА

1. Суть та структура політичної культури

Політична культура - це історично сформовані стійкі політичні уявлення, переконання, орієнтації, а також зумовлені ними моделі і норми політичної поведінки людей, стилі діяльності політичних інститутів, тобто - це сукупність позицій, цінностей і зразків поведінки суб'єктів політичного процесу.

Для з'ясування суті політичної культури того чи іншого суспільства важливими є такі аспекти суспільно-політичного життя:

а) міра знання і використання громадянами своїх прав;

б) глибина розуміння населенням політики держави;

в) ступінь включення громадян у політичне життя суспільства;

г) стан розвитку політичних інститутів і механізми участі у них мас;

д) наявність демократичних основ реалізації політики держави;

е) форми і методи функціонування політичних інститутів;

є) накопичений соціально-політичний досвід, існуючі політичні традиції і звичаї;

ж) стиль і методи комунікування суб'єктів політики у політичному процесі;

з) характер підготовки, прийняття і реалізації політичних рішень.

До структури політичної поведінки належать:

знання про політику;

оцінка політичних явищ;

політичні цінності;

політичні настрої;

усталені у даному суспільстві зразки політичної поведінки;

традиції і норми політичного життя, що регулюють політичні відносини.

Знання про політику - це та сукупність фактажу, інформації про особливості як сучасного політичного життя даного суспільства, так і про політику як сферу суспільної життєдіяльності загалом, яка дозволяє людині виробляти для себе певну систему поглядів на світ і своє ставлення до цього світу, а також визначає характер взаємостосунків особи і влади. Рівень і характер політичних знань набувається через політичну освіту як спеціальну так і самостійну, через самоусвідомлення особи і через практичну політичну діяльність.

Оцінка політичних явищ. Якщо виходити з того, що особистісна форма політичної культури проявляється у розвитку людини як суб'єкта політичної діяльності у процесі її політичної активності, то слід сказати, що політична культура мас може проявлятися неоднозначно. Існують різні рівні політичних знань, переконань і дій. Щоб правильно оцінити політичне явище, уміло вибирати партнерів у політичній боротьбі, розуміти події у їх єдності і протиріччях, політична особистість повинна: бути здатною розуміти зумовленість протиріч між соціальними групами; мати стабільні політичні мотиви; навчитися поважати погляди і позиції інших суб'єктів політики; розуміти зв'язок між потребами, інтересами і соціальними можливостями; вміти орієнтуватися в правилах і механізмах політичного життя.

Політичні цінності. Передовсім слід сказати, що таке цінність узагалі? Цінність - це значимість предметів і явищ для людини, його діяльності, задоволення його потреб. Відповідно до системи цінностей у суб'єкта формуються ціннісні орієнтації. Політичні цінності - це надання соціальними суб'єктами переваги щодо значимості тих чи інших явищ, процесів і норм політичного життя, підкріплене їх соціальним досвідом (наприклад, цінності і підходи до розуміння суті влади, держави, форм правління тощо). Політичні цінності спрямовують і мобілізують політичну активність людей, викликають прагнення до їх впровадження у життя.

Політичні настрої - це сукупність емоцій і почуттів, які викликають взаємостосунки громадян і влади. Сприйняття людьми тих чи інших політичних явищ і процесів завжди має емоційно забарвлений характер. Це забарвлення може бути як позитивним, так і негативним. Політичні настрої, незважаючи на їх мінливість, відіграють важливу роль як джерело політичної активності. політичний культура українець

Традиції і норми політичного життя. Політичні традиції - це елементи політичної спадщини, виражені ідеями, нормами, установами, які переходять із покоління до покоління і включаються в реальні політичні процеси тими своїми сторонами, які відповідають новим умовам. Завдяки цьому у політичному житті існує тяглість і спадковість. Політичні норми - це система певних вимог до політичної діяльності особистості, покликана регулювати її соціальну поведінку. Вони встановлюють порядок і межі існування певних дій. Порушення норм тягне за собою застосування санкцій проти порушників. Норми і цінності політичного життя, як правило, закріплюються у Конституції держави.

Політичну культуру можна умовно поділити на три рівні: культура політичної свідомості, культура політичної поведінки та культура функціонування політичних інститутів.

Перший рівень політичної культури - культура політичної свідомості - включає:

а) політичні установки;

б) політичні уявлення і переконання;

в) політичні традиції і звичаї.

Другий рівень політичної культури - культура політичної поведінки - складається з:

а) культури політичної участі;

б) культури політичної діяльності;

І третій рівень політичної культури - культура функціонування політичних інститутів - становлять:

а) культура прийняття і реалізації політичних рішень;

б) культура електорального процесу;

в) культура сприйняття і регулювання соціально-політичних конфліктів.

Політична культура є вираженням суб'єктивної сторони політичного процесу. Американські політичні культурологи Г. Алмонд і Б. Пауел відзначають: «Політична культура слугує зразком індивідуальних позицій і орієнтацій стосовно політики, які проявляються серед членів політичної системи. Вона (культура) є суб'єктивною і становить основу політичних дій».

2. Функції політичної культури та суб'єкти і фактори її формування

До функцій, які виконує політична культура у суспільстві, належать:

пізнавальна

нормативно-регулятивна

комунікативна

інформаційна

прогностична

сигніфікативна

виховна

Пізнавальна функція полягає забезпеченні суб'єктів політичного процесу знаннями, необхідними для політичної діяльності, забезпечення історичної спадковості, накопиченні і передачі досвіду з покоління до покоління.

Нормативно-регулятивна функція - це вироблення загальноприйнятих правил поведінки, що впорядковують у рамках даної політичної системи дії її елементів. Політичні норми спрямовані на уникнення небажаних випадковостей і несподіванок політичної поведінки. Тобто, ця функція покликана за допомогою ідеалів, правових і політичних норм визначати взаємостосунки між соціальними спільнотами, громадянами і державою.

Комунікативна функція забезпечує процес спілкування і взаємодії суб'єктів політичних відносин. У даному випадку політична культура покликана забезпечити між цими суб'єктами взаєморозуміння і взаємодію.

Інформаційна функція спрямована на забезпечення потреб особистості в політичних даних, що відображають ті події, явища і процеси, які відбуваються у політичному житті.

Прогностична функція - полягає у тому, що знання ціннісних орієнтацій дозволяє передбачати можливі варіанти політичної поведінки, а відтак прогнозувати сценарії розвитку подій у політичній сфері.

Сигніфікативна функція. Ця функція пов'язана з називанням, знаковим вираженням, оцінкою явищ і процесів у політиці. Завдяки цьому усі політичні дії, інститути і звичаї набувають відповідного значення, отримують оцінку, що суттєво впливає на політичну поведінку.

Виховна функція сприяє інтелектуальному розвиткові особистості, засвоєнню нею політичних норм, цінностей, формуванню зацікавленості до політики, виробленню певних установок на суспільно-політичну діяльність.

Суб'єкти формування політичної культури поділяються на політичні та неполітичні.

До політичних належать:

а) держава;

б) політичні партії і політичні рухи;

засоби масової інформації.

До неполітичних належать:

а) сім'я;

б) система освіти;

в) церква;

г) ділові кола, світ бізнесу;

д) наукова і духовна еліта суспільства.

Найбільш вагомими факторами, що визначають формування політичної культури, прийнято вважати такі:

мова;

географічний фактор;

політичний режим держави;

характер зовнішніх відносин держави;

політична символіка (гімн, герб, прапор) та політичні ритуали.

3. Типологія політичних культур

Важливим аспектом проблеми політичної культури є її типологія. На сьогодні існує низка підходів до класифікації типів політичних культур. Одним із класичних варіантів верифікації політичної культури є типологія, що її запропонували Г.Алмонд та С.Верба. Вони виділяють три чистих типи політичних культур:

Патріархальна. Її еквівалентом може бути політична культура первісних суспільств або деяких нинішніх африканських племен. Важлива риса цього типу культури - відсутність будь-якого зацікавлення у простих членів спільноти політикою, з одного боку, а також - відсутність будь-яких механізмів та можливостей реалізації ними своїх політичних інтересів, навіть якщо би у них так інтереси були.

Підданська. Особливістю цього типу політичної культури є вже наявність зацікавлення з боку мас політичним життям, але зреалізуванню цього зацікавлення перешкоджає відсутність механізмів і можливостей участі широких кіл простих людей у політиці. Така культура була характерна в чистому вигляді, зокрема для монархічних держав.

Активістська. Політична культура сучасних розвинутих демократичних суспільств. По-іншому її ще називають громадянською політичною культурою. Її характерні ознаки: наявність високого зацікавлення громадян політичною сферою, а також широка мережа інститутів, механізмів і процедур для реалізації цього зацікавлення.

Із поєднання «чистих» типів виникає ще три типи політичних культур, які можна умовно назвати культурами перехідних суспільств: патріархально-підданська, піддансько-активістська і патріархально-активістська. Власне такі, змішані типи культур, на думку більшості політологів, і превалюють в історії людства.

4. Політична культура українців

В Україні на сьогодні проблема політичної культури розроблена абсолютно недостатньо. Відсутні фундаментальні праці, які б розкривали цю проблему на рівні етносоціології, з використанням усього набору сучасних процедур емпіричної соціології. Певні знання про стан української культури загалом і політичної культури зокрема черпаємо з історичних і філософських праць М. Костомарова, В. Липинського, Д. Чижевського, П. Юркевича, О. Кульчицького, М. Шлемкевича, а також з окремих публікацій сучасних українських філософів і соціологів.

В нинішній перехідний період розвитку, політична культура в Україні зазнає певних трансформацій під дією кризових явищ, які породжують аномалії психіки, спотворюють культурний генофонд. Політична культура при цьому розвивається на різних рівнях і у різних виявах: загальноментальному, специфічно політичному, кризовому. Загальноментальний рівень показує переплетення різних культурних компонентів, які сформувалися як в дореволюційний, так і в радянський періоди. Специфічно політичний рівень характеризує вияв усіх культурних елементів у сфері політичного життя. Кризовий рівень розкриває джерела і способи вияву різноманітних культурних паталогій, а також трансформацій у період формування нового типу соціуму.

Щоб зрозуміти зміст і тип політичної культури в Україні, використаємо схему аналізу психологічних властивостей соціумів, яка дає змогу розкрити психічні механізми функціонування культурних рис українського народу, способи їх вияву в політичному житті. Згідно з таким підходом, Україні властиві такі риси культури:

інтровертна;

ірраціональна;

емоційна;

сенсорна;

екстернальна;

екзекутивна

Інтровертна риса культури передовсім виявляється в українському традиціоналізмі, як у побуті, так і в політиці. Зокрема, що стосується політики, то український соціум не готовий до швидких і радикальних політичних змін і тому реформи в Україні проходять значно повільніше, ніж: в інших посткомуністичних країнах. Інтровертність виявляється ще й у тому, що українці більше тяжіють до малих (родина, братство, громада), ніж до великих (партії, загальнореспубліканські організації) груп. Це добре ілюструють спалахи державного і партійного регіоналізму, коли керівні чинники на догоду регіональним інтересам проводять лінію, яка виразно контрастує із загальнонаціональною.

Якщо розглядати українську політичну культуру у вимірі раціонально-ірраціональному, то вона здебільшого є ірраціональною, оскільки в українському суспільстві слабо розвинена нормативність поведінки. Українці не звикли суворо дотримуватися моральних і правових норм, а тому твердий порядок у інших народів (зокрема англосаксів і німців) вони сприймають як черствість або недружелюбність. Ця риса сьогодні спостерігається на всіх рівнях політичного життя. Соціальні норми на догоду груповим інтересам ігноруються законодавцями, управлінцями високого державного рангу, партійними лідерами і пересічними громадянами. Хоча ідея соціального порядку є пріоритетною у масовій свідомості, проте її реалізація розглядається як виняткова прерогатива державних органів, а не як здатність громадян внутрішньо організуватися і жити згідно з випробуваними світовою цивілізаційною практикою соціальними нормами.

В ірраціональній культурі емоційність домінує над прагматичністю. На цю особливість вказували Д. Чижевський, В. Липинський. Перевага емоційного над прагматичним є однією із важливих відмінностей між українським і західним індивідуалізмом. Західний індивідуалізм має перевагу над українським у сфері соціальної взаємодії на ґрунті спільних інтересів. Український же індивідуалізм характеризується замкнутістю, обмеженим набором альтернативних варіантів для соціальної взаємодії, у відстоюванні власних соціально-політичних інтересів.

У політичній культурі України виділяється сенсорна риса на тій підставі, що її носієм е сільське населення, яке звикло прагматичне розв'язувати існуючі проблеми. Однак, ця риса була дуже розмита в радянський період. У політиці часто-густо сенсорність виявляється у вигляді скептичного сприйняття нових ідей. Люди з такою рисою більше довіряють тому політикові, який робить акцент на звичних способах розв'язання соціальних завдань. При цьому не сприймаються надто революційні ідеї та інновації. Так нинішнє українське село скептично сприймає ідею продажу землі як основного елемента земельної реформи, але вже не довіряє колгоспним формам ведення господарства.

Екстернальність у кризових ситуаціях часто призводить до пасивного очікування: «Що Бог дасть», «На все Божа воля» або до панічної метушні, яка супроводжується «революційною», «патріотичною» балаканиною про створення комітетів підтримки «трудящих», «державності» і «духовності», «російськомовного населення», антиімперських і антикомуністичних фронтів, тощо. Екстернальні суб'єкти політики виявляють нетерпимість до своїх політичних опонентів, не вміють цивілізованими засобами вирішувати конфліктні ситуації. В Україні спостерігається висока напруга між політичними організаціями і релігійними групами. Проте екстернальна риса погамовується сенсорною рисою українського менталітету. Тому в Україні політичні конфлікти не досягають такої гостроти, як наприклад, у Росії чи в державах Закавказзя і Середньої Азії.

В сучасній українській політичній культурі переважає екзекутивна риса, що виражається в архетипах «доброї землі», «великої матері», «матері-природи». Норми поведінки українців формуються під впливом материнських цінностей. У політиці ця риса виявляється як перевага споглядального способу життя над активним. Соціуми з такою рисою є апатичні, легко піддаються навіюванню, мають потребу в сильному і вольовому союзникові. Це призводить до того, що вигідні позиції на світовій арені займають наші основні конкуренти.

Отже, українській ментальності загалом і політичній культурі зокрема властиві такі риси, як інтроверсія, ірраціональність, сенсорність, екстернальність і екзекутивність. Такі риси характерні для народів, які ще не подолали наслідків тривалого історичного поневолення, не сформували модерної ментальності і політичної культури, властиві високорозвинутим націям світу.

На формування перелічених рис політичної культури в Україні впливали такі чинники: багатовіковий період бездержавності, коли політична діяльність (за винятком певних періодів національного відродження) була відсутня; розчленування України на території та включення їх до країн з різними культурними і політичними системами, що призвело до побутового, психологічного і політичного відчуження між різними частинами народу; денаціоналізація провідних верств (міщанства, військових, промисловців, великих землевласників, адміністраторів, а також інтелігенції); панування комуністичного режиму, що спричинилося до деформації рис індивідуалізму і прагматизму, формування патерналістських і егалітарно-колективістських цінностей.

Проте такі риси, як світоглядна толерантність, традиційний демократизм, високий естетизм, які раніше були причиною невдач у боротьбі за державу, в нинішніх умовах у випадку успішної суспільної модернізації можуть прислужитися на шляху відродження України у цивілізованому світовому контексті.

У кризовий період риси політичної культури можуть набувати певних соціопатій. Р. Мертон показав, що за умов аномії втрачається погодженість суспільне значущих цілей діяльності людей, з одного боку, і соціальне схвалених засобів реалізації - з іншого. За таких умов одні люди старими засобами намагаються досягти нових цілей, а інші - новими засобами реанімувати старі.

До соціопатій можна віднести різні види соціофобії. Характерною ознакою української ситуації є те, що за останні роки політики активно використовують засоби масової інформації для пропаганди страху. Тривалий час населення перебувало в просторі завищених сподівань. Але погіршення життєвих умов призвело до ситуації тривожного очікування, побоювання людей за завтрашній день.

Література

1. Бебик В. М. Політологія: наука і навчальна дисципліна: Підручн. / В. М. Бебик. - К.: Каравела, 2009. - 496 с.

2. Гелей С. Д. Політологія: Навч. посіб. - 7-ме вид, перероб і доп. / С. Д. Гелей, С. М. Рутар. - К.: Знання, 2008. - 415 с.

3. Кухта Б. Л. З історії української політичної думки: [Текст лекц.: Навч. посібн.] / Борис Кухта. - К.: Генеза, 1994. - 368 с.

4. Кухта Б. Політичні еліти, політичне лідерство / Б. Кухта, Н. Теплоухова. - Львів: Кальварія, 1996. - 221 с.

5. Міжнародні відносини і євроатлантична інтеграція України: Підручник [для ВНЗ] / Ред. Голопатюк Л. С.; Нац. акад. оборони України. - К.: Освіта України, 2005. - 403 c.

6. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посіб. [для студ. ВНЗ]. - К.: Ґенеза. - 1997. - 395 с.

7. Політологія: Посіб. [для студ. ВНЗ] / Бабкіна О. В., Безродний Є. Ф., Горбатенко В. П. [та ін.]; за ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. - К.: Академія, 1998. - 368 с.

8. Політологія: Підручн. / [За ред. М. М. Вегеша]. - 3-тє вид., перероб. і доп. - К.: Знання, 2008. - 384 с.

9. Політологія: Навч. посіб. / О. О. Волинець, М. П. Гетьманчук, В. В. Гулай [та ін.]: за ред. М. П. Гетьманчука. - Серія «Дистанційне навчання». - Львів: НУ «Львівська політехніка», 2005. - 360 с.

10. Політологія. Навчально-методичний комплекс: Підручн. / Ф. М. Кирилюк, А. Є. Конверський, В. Ф. Білик [та ін.]; за ред. Кирилюка Ф. М. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 704 с.

11. Політологія / А. Колодій, Л. Климанська, Я. Космина [та ін.]; за ред. А. Колодій. - 2-е вид., перероб. та доп. - К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. - 664 с.

12. Рябов С. Г. Політологічна теорія держави / Рябов С. Г. - К.: ТАНДЕМ, 1996. - 240 с.

13. Світова та європейська інтеграція: організаційні засади / За ред. Я. Й. Малика, М. З. Мальського. - Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2000. - 402 с.

14. Хейвуд Э. Политология: Учебн. [для студентов вузов] / Эндрю Хейвуд; [пер. с англ. под ред. Г. Г. Водолазова, В. Ю. Бельского]. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2005. - 544 с. - (Серия «Зарубежный учебник»).

15. Шведа Ю. Р. Теорія політичних партій і партійних систем: Навч. посібн. / Ю. Р. Шведа - Львів: Тріада плюс, 2004. - 528 с.

16. Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручн. / П. П. Шляхтун. - К.: Либідь, 2002. - 576 с.

Размещено на Allbest.ru