Донеччина й Луганщина: місце в модерному українському національному проекті

Размещено на http://www.allbest.ru/

Донеччина й Луганщина: місце в модерному українському національному проекті

Валерій Смолій, Лариса Якубова

У статті на основі дослідження історичної динаміки державних практик регулювання міжнаціональних взаємин на Сході України та інтеграції регіональної ідентичності в загальнонаціональний та загальнодержавний контекст розкриваються властиві регіону форми міжетнічної та соціальної взаємодії, окреслюються сучасні тенденції та перспективи їхнього розвитку. Зазначено, що давно назріле прирощення історично-теоретичного знання із зазначеної проблематики здатне стати запорукою розробки дієвих програм інтеграції регіональної спільноти до загальноукраїнського соціально- економічного, суспільно-політичного та культурного контексту.

Ключові слова: національний проект, національна ідентичність, етнонаціональна специфіка, Донеччина, Луганщина.

регіональний міжетнічний держава

Концептуальне осмислення місця Донбасу в історії України та Росії, як і ролі в ній етнічного чинника, є надзвичайно актуальним. Актуальність цієї проблеми обумовлюється не тільки гостротою “донбаського розламу” та необхідністю протистояння “російському виклику”, а й внутрішніми потребами сучасного етапу українського на- цієтворення.

Якщо російські історики під тиском офіційної доктрини Кремля вже визначилися із власними підходами і не мають загалом намірів відхилятися від дискурсу “Новоросії” (справа лише за селекцією фактичного матеріалу), а також активно “приватизують” концепцію Террі Мартіна про СРСР як “імперію позитивної дії”, то завдання, які постали перед вітчизняними дослідниками, видаються значно більш суперечливими і цікавішими. Розмаїття вже існуючих історичних, культурологічних, політологічних, етнологічних підходів до теми формує широке поле для узагальнень та плідної наукової дискусії.

Особливості етнонаціонального ландшафту Донбасу та відповідна йому регіональна ідентичність традиційно перебувають в епіцентрі суспільних і наукових баталій. Намагаючись з'ясувати причини проблем, що супроводжують процес українського націєтворення як на регіональному, так і на загальнонаціональному рівні, суспільствознавці цілком слушно звертаються до історії, розуміючи, що в сучасному своєму вигляді Донбас є продуктом попереднього розвитку. Соціально- економічна, суспільно-політична та етнокультурна минувшина

Донбасу є непересічним феноменом, що формувався вражаючими уяву темпами. Колонізація й господарське освоєння краю відбувалися в рамках імперських проектів (російського і радянського), зацікавлених у нівелюванні регіональної специфіки. Втім, не менш потужними чинниками модерної історії Донбасу стали народження й нестримний розвиток українського етнотериторіального проекту, південно- східні кордони якого проходили Донецьким краєм. В єдності й боротьбі цих різноспрямованих історичних векторів викристалізовувалася специфіка Донбасу.

Прадавні мешканці Дикого Поля - кочовики (Єдисанська, Буд- жацька, Джамбуйлуцька та Єдичкульська ногайські орди) - остаточно втратили контроль над ним наприкінці XVIII ст. В 1789 р. їм було заборонено пересуватися кочовищами Південно-Східної України. З цього часу цивілізаційний вектор розвитку Донбасу змінив свій напрям. На зміну світу кочовиків та воєнним небезпекам, що він породжував, прийшла землеробська цивілізація в її імперській формі. Катерина ІІ продовжувала курс Петра І, щоправда, в європеїзованій версії освіченого абсолютизму. В її часи донецький степ став домівкою для десятків тисяч піонерів цілини, що походили з різних країн і народів. Розпочалася епоха бурхливих етнодемографічних процесів: до стихійної селянсько-козацької колонізації додалася низка імперських проектів, що мали в стислі строки залюднити донецький степ. По суті, однак, завдання імператриці були тими самими, що й у Петра І: швидка колонізація опанованих територій, стабілізація внутрішньої суспільно-політичної ситуації, зміцнення кордонів, своєчасне надходження податків до державної скарбниці, поповнення зростаючої імперської військової потуги рекрутами, забезпечення умов і місць дислокації військ.

На відміну від решти історичних регіонів, імперії не довелось у Південно-Східній Україні долати опір державницьким традиціям. Розроблений Катериною ІІ шаблон державного та адміністративно- територіального устрою затверджувався тут автоматично, без будь- яких дискусій, які не було кому вести. Місцева еліта сформувалася впродовж трьох десятиріч шаленої роздачі рангових земель за заслуги під час завоювання провінції чи як аванс за її подальшу колонізацію. Тобто, вона була цілковито імперською, залежною від імператорського двору і позбавленою будь-яких зв'язків із краєм, окрім суто майнових.

Наприкінці ХУЛІ ст. Донеччина та Луганщина, що перед тим були краєм козацьких вольностей та кочовищ степовиків, перетворилися на строкатий не лише в етнічному, а й у соціальному плані регіон. Розділені становими та адміністративними кордонами, тут мешкали представники 27 етнічних груп. 61,3% мешканців тогочасної Азовської губернії складали українці. Більш як втричі поступалися їм росіяни (20,51%), частка греків сягала 7,33%, вірмен - 6,13%,молдаван - 2,5%, на решту громад припадало трохи більше 2%Ч Отже, абсолютну більшість першопоселенців донецьких степів становили етнічні українці. Більше того, український колонізаційний вектор за своєю потужністю, незважаючи на несприятливу внутрішньополітичну ситуацію, залишався поза конкуренцією, навіть попри фактичну протидію влади стихійній селянській колонізації.

“Переступивши” через Надазов'я, імперська Росія сконцентрувала всі свої ресурси на укоріненні в Причорномор'ї. В той час, як у Криму здійснювалася політика детатаризації, а Одеса перетворювалася на ворота Європи та мультикультурне європейське місто, Донеччина і Луганщина існували в режимі завойованих і “підзабутих” провінцій - навіть без сталої системи державного управління. Господарське освоєння набутих земель відбувалося неспішним темпом: завдяки колосальним масивам цілинних земель провідною галуззю господарства як колоністів (скажімо, греків), так і поміщиків залишалося випасне тваринництво. Неминаючі воєнні тривоги та епідемії, що їх супроводжували, також суттєво стримували прогресування регіону, незважаючи на величезний, і на той час вже розвіданий, промисловий потенціал. Результати колонізації регіону за часів кріпосництва виглядали таким чином: населення зросло більш ніж у 2,5 рази, 72% були українцями, 19% - росіянами. Частка населення іноземного походження стало зменшувалася на тлі невпинного зростання перших двох етнічних складників . Втім, спрощувати тогочасну етнонаціональну ситуацію, наголошуючи на чисельній перевазі української складової, не доводиться.

Колоніальний фактор (попри те, що низка авторів відзначають не- типовість російського колоніалізму) саме в Донбасі набув надзвичайно виразної форми внаслідок того, що його природна (силами переважно українців) і державна колонізація відбувалися впродовж кінця ХУЛІ - першої половини ХІХ ст. шаленим темпом, а згодом ще й хронологічно нашарувалася на епоху Великих реформ. Остання докорінним чином переформатувала засади соціально-економічного та суспільно-політичного відтворення суспільства. На тому етапі колонізація здійснювалася силами українсько-російського етнічного конгломерату складові якого ще не стали на шлях національного самоусвідомлення. Українсько-російський союз, обрамлений в триєдиний концепт “самодержавства - православ'я - народності”, відіграв вирішальну роль в інтеграції “Дикого Поля” у російський імперський проект. Це, однак, не означало, що союз той був збудований на паритетних засадах. Українці були кровно зацікавлені в колонізації Східної України: тут вони набували землю, якої чимдалі більше бракувало в українських етнографічних землях, та намагалися знайти порятуноквід закріпачення. Влада ж (в особі російського чиновництва та поміщиків) використала українську колонізаційну енергію в інтересах зміцнення імперії, і не більше того. Колоніальний фактор позбавив чисельно домінуючу етнічну групу - українців - можливостей суттєво впливати на напрямок соціально-економічного та суспільно-політичного розвитку краю, оскільки вони тут, як ніде в решті історичних регіонів України, складали мізерну частку імперської еліти. Замкненість українців в межах селянського стану залишалася вирішальним фактором їхнього підпорядкованого становища.

Значно сприятливішими були умови соціально-економічного розвитку та етнокультурного відтворення низки нечисленних громад іноземних колоністів, що з'явилися в регіоні внаслідок державної колонізації. Іноземні колоністи складали особливий стан особисто вільних землеробів, зі значними земельними наділами, користувалися в межах колоній правом самоврядування і навіть створили колоністські округи з власною адміністрацією. На таких засадах відбувалося життя в Маріупольському німецькому колоністському окрузі та Маріупольській грецькій окрузі, що цілком розташовувалася на теренах сучасної Донеччини.

Втім, говорити про те, що вони спроможні були скласти хоч якусь конкуренцію потужному вектору імперської уніфікації, не доводиться. Отримавши від російських імператорів небачені в країнах виходу земельні ділянки, нечувані економічні та станові пільги, колоністи перетворилися на надійну опору імперської присутності. Власне, для цього вони й були покликані російськими самодержцями. Покладені на них сподівання щодо створення осередків зразкових аграрних виробництв вони виправдали. Найбільш виразними були досягнення німців та менонітів. Однак і ціна за статус колоністів була відповідною: цілковита лояльність щодо імперії. Окружні колоністські начальники призначалися для них з числа росіян. Власне, до епохи Великих реформ колоністи жили невеликими замкненими етноконфесійними громадами, не інтегруючись у внутрішнє життя регіону, що їх оточував.

Механізм взаємодії колоністських органів самоврядування та місцевої гілки влади ефективно працював у другій половині XVIII - першій половині XIX ст. Він стояв на сторожі виняткового статусу іноземних колоністів у кріпосницькій Росії, але чимдалі, тим більше стримував соціально-економічний та національно-культурний поступ регіону загалом. Реформи 1860-1870-х рр. стали висхідним пунктом руйнування ідилії колоністських округів. У 1859 р. Грецьку округу, в 1871 р. - німецькі та єврейські колонії підпорядкували громадянському управлінню.

З цього часу були запущені механізми асиміляції етнічних меншин. Провідниками русифікації виступали реформовані школи, суди, земства, а також органи влади та управління. Всі вони перетворювалися на потужні осередки генерування процесів державної, адміністративно-територіальної та етнокультурної стандартизації, які лежали в підоснові модернізації Російської імперії. Згодом саме на них більшовики, а за ними і радянська історіографія покладуть відповідальність за жахливе культурне становище низки етнічних громад. Нестерпні умови існування в царській “тюрмі народів” стануть лейтмотивом дискурсу переможної ходи більшовицької революції 1917 р.

Бездумне культивування ленінської тези про русифікаторську діяльність царату поза контекстом складних соціально-економічних та етнокультурних процесів у тогочасній Східній Україні означає не що інше, як вульгаризацію історії України. Воно неспроможне дати відповіді на низку важливих питань по суті, оскільки взаємини, що виникали між місцевими етнічними громадами в процесі співжиття та взаємодії, виходили за межі простого культурного обміну чи асиміляції. Одне зрозуміло: кількісне домінування українців не забезпечувало їм не те що культурного домінування, але й достатнього для власного етнозбереження впливу. З іншого боку, беззастережне панування російської мови, як мови офіційного спілкування, освітніх і культурних установ у регіоні, також не було рівнозначним русифікації місцевих етнічних громад. Навіть у середовищі багатонаціонального колективу різночинської інтелігенції русифікація лише розпочиналася (це яскраво ілюструє історія грецького, німецького, єврейського просвітницького рухів). Обопільне існування і доволі тісне виробниче спілкування низки етнічних громад як міста, так і села обмежувалося сферою трудових процесів і не викликало ще скільки-небудь помітних зрушень у матеріальній і духовній культурі традиційних громад, що родичалися, спілкувалися у власному - доволі вузькому - колі. Земський рух не встиг набрати сили (варто нагадати, що земські школи з'явилися в регіоні, та й то лише там, де існували земства, наприкінці ХІХ ст.). Мережа земських шкіл та міністерських училищ зростала в геометричній прогресії, однак результати їх діяльності не варто переоцінювати.

Натомість слід наголосити: перетворення російської мови на офіційну мову та мову міжетнічного спілкування в регіоні на межі ХІХ-ХХ ст. неприпустимо ототожнювати із мовною русифікацією. Справді, життя змушувало всі етнічні громади в офіційному та виробничому житті послуговуватися російською мовою як засобом комунікації, але про мовну асиміляцію в жодному разі не йшлося. Так, німецькі, єврейські та грецькі села мали в своєму середовищі одну- двох осіб, за допомогою яких відбувалося спілкування громади з імперськими органами влади й управління та уповноваженими особами. Однак величезній масі селян російська мова залишалася незрозумілою. Городяни, звичайно, володіли нею на рівні побутового спілкування на базарі, в крамниці, проте родинне життя залишалося сферою цілковитої етнічної традиційності. Змішані шлюби були явищем винятковим. Вони не просто не практикувалися, а й засуджувалися всіма етнічними громадами.

Інтенсивні процеси так званого культурного обміну торкнулися лише двох соціальних груп і набули неспівставного характеру і форм. По-перше, доволі широко вони охопили землевласників і підприємців, які в пореформену добу об'єднали свої зусилля в справі пере- владнання державного організму на нових соціально-економічних засадах. Створювані ними сімейні союзи стали основою формування правлячої еліти оновленої Російської імперії, що, у свою чергу, плекала нову, позанаціональну за своєю суттю - імперську - культуру/ ідентичність. По-друге, на протилежному полюсі перебувала нова для імперії соціальна верства - робітництво, що, як доведено генераціями російських, радянських, вітчизняних і закордонних дослідників, у своїй переважній масі складалася з російських селян, які не мали в місцях виходу засобів існування. На підприємствах Донбасу вони були поставлені в такі умови існування, що говорити про будь- який культурний обмін не доводиться. Ця спільнота перетворилася на осередок маргіналізації та об'єкт нещадної експлуатації. Існуючи в цій системі координат аж до 1917 р., вона акумулювала руйнівний потенціал ненависті як до іноземних інженерів та спеціалістів, які працювали поруч із ними на підприємствах, але фактично жили в “паралельному світі”, так і до правлячої еліти, подібність до якої обмежувалася лише розмовною мовою.

Об'єктивно внаслідок навздогінної пореформеної модернізації Російської імперії, що супроводжувалася системним реформуванням суспільно-політичної сфери, наприкінці ХІХ ст. російська мова перетворилася на мову міжетнічного спілкування в Південній Україні загалом, Східній зокрема. Жодна з мов, що існували тут, не спроможна була конкурувати з нею, оскільки вона була мовою державних структур, земських навчальних закладів, науки, преси, високої культури. Мови решти етнічних громад поволі витіснялися на периферію побутового вжитку. За культурами етнічних меншин міцно закріпилося тавро меншовартісності. Низка етнічних громад втратили національну писемність (так було, скажімо, з маріупольськими греками). Окремі етноси існували, взагалі не маючи писемної традиції (молдавани, гагаузи, роми тощо). Асимілятивний тиск російської культурипришвидшував розмивання нечисленних міських нацменгромад, і вже на початок ХХ ст. питання етнокультурного виживання дисперсного населення набуло надзвичайної гостроти.

У змальованих обставинах залучення українського етнічного компоненту до сфери впливу імперського етнічного ядра було завданням державної ваги. Триєдине етноядро було конче потрібне царату в імперську епоху - саме воно забезпечувало переконливу асимілятивну більшість “Російської” імперії. Воно ж було невичерпним джерелом воєнних, культурних, управлінських кадрів - найчисельнішої в Європі бюрократичної армії, що тримала залізною рукою інородські й тубільні околиці імперії та асимілювала дисперсні меншини. Однак, не варто забувати, що самі росіяни на той час не були повноцінною нацією (це, зокрема, проявлялося й у розмитості уявлень про межі ро- сійського/українського/білоруського народів). Народ, як етнокультурна основа модерного російського проекту, та імперська еліта існували в “паралельних” світах. Саме в таких обставинах найбільш мультикультурний етап етнічної історії Донбасу в складі Російської імперії добігав свого кінця.

В добу пореформеної індустріалізації в імперській Росії дійсно зародилися і почали зміцнюватися осередки етнокультурної маргіналі- зації та асиміляції, однак не вони визначали традиційне етнокультурне обличчя регіону. Все почало стрімко змінюватися відтоді, як місто поволі трансформувалося в центр суспільно-політичного та економічного життя Донеччини та Луганщини, а Донбас з умовної назви геологічного феномену перетворився на назву промислового району зі специфічними принципами соціальної організації.

Фундаментальні зміни в базисі соціально-економічних процесів, що лежали в основі етновідтворення громад Донбасу як складової частини Східної України, пов'язані з радянською добою. З ними ж пов'язана переважна більшість його сьогоденних проблем.

Попри те, що на Донбасі розміщувалися 7 з понад 30-ти національних районів України, не вони й не політика коренізації (українізації) закарбувалися в пам'яті місцевих мешканців. Міжвоєнний період увійшов в обивательську пам'ять як епоха індустріалізації, впродовж якої Донбас перетворився на флагмана виробничої потуги УРСР. Не національні школи, а новобудови часів сталінської індустріалізації сформували основу ментальної матриці наступних поколінь донбасівців. Щоправда, була й утаємничена складова їх своєрідної “історичної амнезії” - замовчувані, але від того ще жахливіші згадки про колективізацію і Голодомор, Великий терор і депортації за національною ознакою. Саме вони виявилися вирішальним фактором досягнення лояльності місцевих етнонаціональних громад до радянської влади загалом, русифікації зокрема. Радянська масова культура і пропаганда блискуче упоралися із завданням видалення з колективної пам'яті донбасівців цілих шарів свідомості, відповідальних за самоідентифікацію, патріотизм і розуміння терміна “батьківщина”. Після Великого терору з його національними справами місцеві громади отримали надійне щеплення від будь-якого “штаму” націоналізму.

Міжвоєнний період по праву посідає центральне місце в етнона- ціональній історії Донбасу. Саме за часів політики коренізації вирішувалося, яким етнокультурним шляхом надалі йтиме людність регіону. Донбас став своєрідним полігоном, на якому випробовувалися постулати “теорії боротьби двох культур”.

Кремлівська партійно-державна верхівка розглядала Донбас як прототип майбутнього етнокультурного проекту, що згодом, втілившись у значно більш урізаному за початкову версію (Всесвітній Союз Радянських Республік) вигляді, отримав назву “радянський народ”. Саме з огляду на Донбас партійні догматики розробляли стратегічні плани тотальної денаціоналізації радянського населення. Врешті, саме Донбас перетворився на специфічну лабораторію із особливими формами етносоціальної взаємодії. Село в ньому (а нині частка сільського населення тут є чи не найнижчою в Європі (!)) з життєдайного джерела національної культури перетворилося на аутсайдера соціального життя. Міста, що натомість задавали цьому життю тон, перетворилися на постійний міграційний вир. Суттєвість частки мігрантів і хронічно плинного населення, економічно, ментально і культурно не пов'язаного з регіоном і Україною, стала визначальним чинником соціогуманітарного розвитку регіону.

Більшовики зробили свою ставку на пролетаріат та його ментальність, і не схибили. Універсальною знахідкою тогочасних політтехно- логів став своєрідний симбіоз удавано народної влади та насадження стандартів пролетарської культури в якості масової. В патронально- клієнтарних відносинах, що склалися саме в той час, пролетаріату давали можливість відчувати себе гегемоном і диктувати свою волю решті соціальних груп Донбасу. Це своєрідне “загравання” влади (що по факту паразитувала на тілі Країни рад) із найчисельнішою соціальною верствою надало цій владі небачений ресурс стійкості. Побічним наслідком цього хворобливого зв'язку трударів і влади була соціокультурна деградація не лише регіону, а й країни загалом.

Важко пригадати інший такий випадок, де б етнічна більшість зазнала цілковитої й що, найважливіше, стратегічної поразки у питаннях власного етнокультурного і, відповідно, державного розвитку.

Попри показну інтернаціоналістську форму більшовицької влади сталінської епохи вона виступала потужним фактором процесів денаціоналізації, основою яких стала навздогінна модернізація. Власне, всією своєю практикою вона втілювала більшовицьку концепцію неминучої, більше того - історично прогресивної асиміляції. Оскільки ж міста Донбасу так і не стали повноцінними центрами урбанізації, а лише - поселеннями “при” шахті / заводі, то й етносоціальні та етнокультурні процеси тут зазнали непередбачуваних мутацій. Асиміляція відбувалася на вкрай урізаному соціальному ґрунті з усіма відповідними наслідками.

Найстрашніше те, що більшовикам вдалося не лише упокорити етноси Донбасу і знищити в їх середовищі щонайменші паростки вільнодумства, а й фактично витруїти історичну пам'ять народу в усіх її етнічних формах. Неприродно стрімка урбанізація спростила це завдання радянських пропагандистів: на кінець 30-х рр. сільське населення регіону зменшилося в півтора рази, натомість кількість городян зросла вшестеро (!). В 1939 р. вже 68% українців регіону були городянами. На відміну від ситуації 1920-х рр., за даними перепису 1939 р., з 28 міст Сталінської області росіяни становили абсолютну більшість лише у двох (м. Орджонікідзе та Комсомольськ). Українці складали поважну частку в міському пролетаріаті (на 1939 р. їх в абсолютних числах нараховувалося 1 567 098). Однак зростання російської частки пролетаріату Донбасу відбувалося значно потужніше і передовсім за рахунок міграції. Означені тенденції ще більш увиразнилися в другій половині ХХ ст.

В повоєнну добу догма про пролетарський інтернаціоналізм, здавалося, втілилася в радянському Донбасі майже буквально. На пальцях можна перерахувати етнічні групи Радянського Союзу, які не делегували своїх представників до багатомільйонного пролетаріату регіону. Мешкаючи у типових бараках, гуртожитках, сталінках і хрущовках, подібних наче близнюки робітничих містах і містечках з однаковими назвами площ і вулиць, виховуючи дітей у збудованих за типовими проектами садочках і школах, вони стрімко втрачали зовнішні ознаки етнічності. Одноманітний радянський “ширпотреб” перетворював жінок і чоловіків на безлику сіру масу. Хіба що циганські квартали Макіївки та Слов'янська мерехтіли яскравим етнічним колоритом. Затвердження російської мови як мови міжетнічного спілкування підштовхувало радянських теоретиків зробити такий висновок: “ера зникнення/стирання національних відмінностей настала. Не за горою інтернаціоналізація у світовому масштабі”. Яким би умотивованим тоді цей висновок не видавався, він був передчасним.

Постійні “довливання” населення та його надзвичайна рухливість стали причиною того, що мешканці Донбасу виявилися найбільш піддатливими до засвоєння широко пропагованого міфу про виникнення нової історичної, наднаціональної за своєю суттю, спільноти -“радянського народу”, принципово нової історичної, соціальної та інтернаціональної спільності людей, поєднаних спільними територією, господарством, соціалістичною за змістом культурою, союзною загальнонародною державою й загальною метою - побудовою комунізму. Після відповідних промов Леоніда Брежнєва (на XXIV (1971 р.) й XXV (1976 р.) з'їздах КПРС) дискурс про виникнення в СРСР внаслідок соціалістичних перетворень та зближення трудящих класів і прошарків всіх націй і народностей принципово нової історичної форми етнонаціонального співжиття безумовно запанував у суспільно-політичній і науковій думці. Мовною основою цієї штучної, прискіпливо цензурованої компартійною верхівкою культури, що розбудовувалася штатними діячами науки і культури в річищі “радянського реалізму”, з цілком зрозумілих причин була проголошена російська. У повоєнний час вона справляла вирішальний вплив на поступ етнокультурних процесів в усіх союзних республіках. Не був винятком і Донбас. Більше того, саме такі промислові центри та відповідні їм демографічні анклави виступали плацдармами просування радянського позанаціонального проекту. Не випадково русифікація тут практично не зустрічала опору.

За 30 років з 1939 до 1969 в Україні кількість міст і селищ міського типу зросла з 733 до 1242 (на 63%). “Темпи” (це слово було улюбленим штампом в арсеналі партійно-радянських пропагандистів) були вирішальним фактором у проголошеному змаганні із розвиненими країнами. “Наздогнати й перегнати” - ця ідея фікс форматувала не лише свідомість радянських громадян, а й їхнє життя. Слову “якість” у ньому не лишалося місця. Життя радянських людей впродовж десятиліть визначалося не в системі координат поняття “якість життя”, а в системі координат поняття “щоденний подвиг”.

“Оцінюючи минуле, сьогодні неймовірно важко визнати, що багато втрат тих років були марними, що можна було обійтися без голоду та втрат, без нелюдського напруження та безмежної самовіддачі. Адже мова йде про мільйони людей, багато з яких щиро вірили в необхідність жертв та злигоднів, до кінця впевнених у своїй історичній правоті”. Звичайно, можна сперечатися про чисельне домінування тих, хто був переконаний у “необхідності жертв та злигоднів”. Певніше пресловуту більшість переконали у невідворотності жертв, поставили в такі умови, де вибору не було. Колосальні гуманітарні, соціальні та демографічні втрати, жертви та випробування були платою Донбасу, як і України, як і Росії, за амбіції та ілюзії купки політичних авантюристів, які не вважали за потрібне рахуватися з історичними, соціальними та економічними законами і прагнули створити комуністичну утопію за будь-яку ціну. Тобто ціною життя і здоров'я мільйонів людей.

У зв'язку зі зазначеним вище, слід наголосити - допоки уявний Донбас не позбавиться комплексу жертви в сенсі благодійника України, і не усвідомить свій реальний статус жертви - в сенсі жертви комуністичного режиму, його майбутнє залишатиметься під загрозою.

Відірвані від родинних коренів, звичайного укладу життя, вчорашні селяни зустрілися в містах Донбасу “із сумною реальністю 30-х років: войовничою антирелігійністю, ідеологічною обробкою, відчуттям ворожості оточення, безкультур'ям, що панувало серед робітництва новобудов... Певна штучність урбанізації за директивними планами призвела до трансформації міста як системи, що самороз- вивається, у своєрідний додаток до промислових підприємств, населення якого не мало нормальних умов до пристойного життя”. Радянська влада була не така вимоглива до надання статусу міста, як царська. Для неї основним був критерій чисельності населення. Втім, так само як новопосталі в часи сталінської індустріалізації міста не були містами в повному сенсі цього слова, не був таким і пролетаріат, що в них мешкав. Це була його своєрідна сталінська демоверсія. Так само як і колгоспне та радгоспне селянство - абсолютно умоглядні класи, що не мали жодного стосунку до марксової теорії.

Радянська історія Донбасу засвідчує - без послідовної гуманізації та демократизації суспільного життя соціально-економічна модернізація та урбанізація перетворюються на порожній звук. Якщо ідея економічного прогресу не підпорядковується меті соціального прогресу загалом, прогресу людини зокрема, вона втрачає сенс. На прикладі Донбасу це видно якнайкраще. У Луганській області, на території якої на зорі радянської влади статус міста офіційно мали лише Луганськ і Старобільськ, за переписом населення 1989 р. питома вага міського населення становила 86,4%. Але чи позначалося це позитивно на якості життя луганчан?

Результати більшовицької урбанізації співставні із результатами заявленого ними на зорі узурпації влади “перестрибування” через соціально-економічну формацію. Найбільш важливий урок радянської історії полягає в наступному - ані подолати соціально-економічну формацію впродовж життя одного-двох поколінь, ані штучно прискорити соціальне і ментальне дозрівання суспільства, ані виростити повноцінні міста без усталених сторіччями традицій міського життя неможливо. Це - профанація і політична афера. Наслідки таких експериментів, передовсім у ментальній сфері, надзвичайно тяжкі.

Вигаданий в радянські часи міф “пролетарської слави”, констатує В. Торба, в період незалежності обернувся для мешканців болючим тягарем і розбився об потребу виживання11. Донбасу понад усе хотілося, щоб на нього звернули увагу, і цим вправно користувалася проросійська пропаганда, апелюючи до притаманних саме цій землі глибинних почуттів. Не в останню чергу - і до настроїв тих прошарків населення, які у 90-і роки реалізували себе в аурі сили, шалених прибутків, насилля тощо. Серед мешканців регіону, що стали заручниками історичного зламу, знайшлося чимало тих, хто в стані екзальтації схопився за автомат. Кілька десятиліть поспіль культивована комуністично-партійним проводом пролетарська матриця мислення відіграла в цьому не останню роль. Домінування в суспільному дискурсі так званого “більшовицького пролетаризму” - це і є основне джерело проблем Донбасу.

Не позбавлені доречності розмірковування Г. Куромії, який нагадував: “Коли радянська імперія розпалася, Донбас одразу став най- проблемнішим регіоном для Києва. Справа навіть не в тому, що Донбас має дуже значну частку російськомовного населення чи дуже зрусифікований мовно та культурно. Хоч як би Київ не намагався розбудовувати націю, Донбас діяв як антистолична козацька земля, що чинить спротив цій розбудові. Це створює трохи іронічні політичні труднощі для Києва, бо теперішнє національне відродження засновують на козацькому міфі, а Донбас у такому разі видається “найук- раїнськішим” з усіх регіонів України” .

Останнє зауваження науковця в контексті загальної лінії виписаної ним історії Донбасу - “історії не націй і не націоналізму” - виглядає найбільш наближеним до квінтесенції історичного шляху Дикого Поля - українського Донбасу. Мається на увазі своєрідний культ вольниці, чи то - непідвладності будь-якій владі, який впродовж століть продукується донбаським середовищем, і який неодноразово втілювався тут у жорстокі козацько-селянські повстання та, врешті, наймасовіший в масштабах світової історії анархістський рух під проводом Н. Махна. У цьому історичний контекст Донбасу значно ближчий до історичного контексту запорозького козацтва, аніж до Дикого Заходу співвіднесення із яким робить неможливою соціально-економічна складова розділених простором і часом процесів колонізації.

Слід наголосити, що як в історії козацтва, так і в історії Донбасу прагнення “непідвладності” зіграло злий жарт із його носіями. В поєднанні із правовим нігілізмом, соціальною апатією та суспільно- політичною неписьменністю сучасних мешканців Донбасу жага не перебувати ні під чиєю владою, доволі кумедно, але від того - ще більш загрозливо матеріалізувалася у псевдореферендумах. На жаль, при всій своїй “оперетковості” ці акти “народного волевиявлення”, в основі яких перебуває наївна впевненість у тому, що Донбас може існувати як самодостатня адміністративно-територіальна одиниця поза будь-яким державним дискурсом, перетворилися на потужний фактор не лише знищення українського суверенітету, а й на важіль руйнації світоустрою, усталеного після Другої світової війни.

Тим часом бажання спростити ситуацію, звести її до російсько- українського етнічного протистояння і за будь-яку ціну довести право на домінування чи то українців, чи то росіян в Південній Україні загалом, Донбасі зокрема, не йде на користь авторським концепціям, а що найсумніше, на користь осмисленню доволі складної суспільно- політичної ситуації та її гармонізації. Двомовність у працях років незалежності на загал фігурує як жупел русифікації і як синонім відсутності національної свідомості. Останнє твердження, як засвідчують події останніх місяців, не пройшло перевірку практикою: етнічні росіяни та етнічні українці стоять по обидві сторони умовних і явних барикад, розділених ідеями Майдану і “русского мира”.

Отже, процеси, що нині відбуваються на Сході України, є ні чим іншим, як відлунням тектонічних зрушень у тілі так званих радянських соціалістичних націй, що консервувалися й штучно стримувалися впродовж понад 70-ти років радянської історії. В них у спотворено гіпертрофованому вигляді великоросійського шовінізму унаочнюється і відродження російського націоналізму, природний поступ якого був призупинений більшовиками, і відчайдушна боротьба українського націоналізму за державний суверенітет та відновлення історичної справедливості. Втім, не сама лише вирішальна битва російського та українського націоналізмів відбувається нині на Донбасі, і не лише доля російського та українського проектів вирішується в ній. Йдеться передовсім про збереження геополітичної рівноваги в Євразії та недопущення реінкарнації імперської політичної традиції.

Зважаючи на зазначене вище, розуміти принципову відмінність ментальної матриці сучасних мешканців Донбасу вкрай важливо. Це є не лише основа подальшого наукового заглиблення у вкрай актуальну проблематику, це є життєво необхідний фундамент для розробки довгострокових програм нівелювання “донбаського розламу” в тілі української нації. Важливо усвідомлювати: відмінність ціннісної складової донбасівської ідентичності від сутнісних міфів, які перебувають у підоснові формування будь-якої національної ідентичності, полягає в тому, що знакові постаті та пам'ятні дати донбаського міфу перебувають поза межами будь-якого національного дискурсу, російського зокрема.

Основу пам'яттєвої матриці донбаських містян складає радянський міф. Ним пронизане все, що оточує місцевого мешканця від народження: всі більш-менш значні події в житті міста (перш за все - День шахтаря) відбуваються на центральній площі - ім. Леніна; масові святкування - в Будинку культури, побудованому за радянських часів, чи біля пам'ятників радянської доби (Леніну, Орджонікідзе, Кірову і т. і.). Власне, інших історичних пам'яток нема навіть у містах, що мають відносно тривалу історію. Скажімо, перша кам'яна будівля в Слов'янську з'явилася тільки в 1812 р. - це була церква на цвинтарі. Що вже казати про решту міст, які стали містами лише на середину ХХ ст. чи виросли поблизу шахт в 70-і рр. ХХ ст.? До того ж більшість донбасівських міст переважну частину своєї історії існували як села, неодноразово вщент вигорали за часів лихоліття. Таким вузьким архітектурним, історико-культурним шаром не може “похвалитися” міське середовище в жодному з регіонів України. Власне, в більшості випадків ідеться про його відсутність.

Слід визнати - зрушення, що відбулися в соціумі Донбасу під впливом тривалої в часі політики денаціоналізації, вплинули на глибинні механізми його відтворення. Наприкінці радянської епохи це помітив вже згадуваний молодий японський дослідник, що наполегливо працював у донецьких архівах над вивченням історії регіону. Гіроакі Куромія зробив парадоксальний висновок: “клас” і “нація” - дві важливі концепції політичного мислення, що сформувалися як реакція на Просвітництво, - не підходили й не підходять до реалій політики в Донбасі”.

Сучасне соціокультурне середовище Донбасу дійсно є плідним ґрунтом для процесів етнокультурної маргіналізації: покоління виростали із невизначеною, а то й анаціональною самоідентифікацією. Не космополітичною, а саме анаціональною. І саме ця обставина ставить вкрай високі вимоги перед дослідниками, які звертатимуться до вивчення дотичної проблематики. Не менш потужні виклики стоятимуть перед державниками, які мають інтегрувати Донбас у загальноукраїнський політичний та етнокультурний проект. Надійною основою відповідних стратегій може бути лише розвиток фундаментальних наукових досліджень дотичної проблематики.

Історичний досвід Донбасу засвідчує: формування модерної української політичної нації є об'єктивним і, тепер уже зрозуміло, не- зворотним процесом, який неспроможні зупинити жодні імперські практики. Проте останні здатні суттєво його гальмувати, відтермі- новуючи в часі вирішення низки завдань обов'язкового “дорослішання” цього складного соціального організму, формування й розвиток відповідного йому громадянського суспільства, механізмів взаємодії суспільства і влади.

Націєтворення - наскрізний процес переродження суспільства. Його неможливо “організувати” чи “вигадати”. Він має просуватися як згори соціального організму, так і знизу. Цього, на жаль, впродовж 25 років незалежності не спостерігалося не лише на Донбасі, а й у решті історичних регіонів. Намагання згори створити нові смисли і надати українській нації модерної форми досі не стали результативними, оскільки були штучними. Органічний процес націєтворення - тривалий в часі і має пройти кілька етапів. Надзвичайно відповідальним серед них є просвітництво, впродовж якого нові національні смисли не лише генеруються інтелігенцією, а й розчиняються в суспільстві, перетворюючись на органічну складову його ментальності. Українська модерна нація не може народитися раніше, аніж “перетравить” свій радянський досвід, розкриє в ньому все втаємничене і незнане. Фактично йдеться про своєрідне пробудження від вікового летаргійного сну, в який українська етноспільнота була занурена більшовиками. У новому історичному контексті ця спільнота мала виносити, народити нову інтелігенцію. Осмисливши досвід попередників , вона мусила виробити нові смисли і привнести їх у масову свідомість. Знадобився час, два Майдани, аби зміни з уявних почали ставали очевидними. Втім, без акту зовнішньої агресії цей процес навіть узимку 2013 - 2014 рр. не виглядав незворотним. Анексія Криму, безчинства козачків та “реконструкторів” на Луганщині і врешті “донбаський розлам” стали каталізатором дорослішання “молодшого брата”, який впродовж року “перемахнув” кілька десятиріч повільного інфантильного дорослішання.

За окреслених обставин роль суспільствознавців складно переоцінити. Водночас слід відзначити: пріоритетні позиції в аналізі причин та етапів формування так званої донецької ідентичності міцно утримують політологи, культурологи, соціологи, публіцисти. Впродовж років історики дистанціювалися від дослідження дотичної проблематики, віддаючи перевагу конкретиці соціально-економічної, суспільно-політичної та культурної історії Донбасу, і це не йшло на користь підведення дійсно наукового підґрунтя під пропоновані суспільству концепції.

В результаті дискурс збочився в напрямку культивування низки шаблонів, штампів, умоглядних зауважень, необґрунтованих екстраполяцій, що справляють неабиякий вплив на суспільні настрої. Радянський міф “Донбасу - всесоюзної кочегарки” - замінив дискурс “двох Україн”, що стараннями політиків вже понад десятиріччя розділяє український електорат. Власне, сьогоденні події на Донбасі є інверсією протистояння вкорінених стереотипів, що з латентної фази перейшло в активну.

Отож, і суспільство і держава потребують нової історії Донбасу. Не йдеться про “переписування” її в антитезу тій, що була, чи антитезу “російському виклику”. Не йдеться й про огульне засудження радянської спадщини, яке в сучасних обставинах спричинятиме ще глибший суспільний розлам. Йдеться про повноцінне осмислення історичного шляху регіону. Йдеться про те, що історія Донбасу має перестати бути історією шахт і заводів, будівель п'ятирічки, стаха- нівського руху. Вона має перетворитися на багатогранну і поліфонічну історію звитяг і страждань народу.

Настав час переглянути і деталізувати концепти “боротьби двох культур”, “двох Україн”, “російськомовного Донбасу”. В центрі нової історії Донбасу, наповненої Правдою в усій її принадливості і ганебності, має постати Людина. Врешті, коли обивателі дізнаються, як і чому П. Ангеліна (грекиня з урумського селища Старобешево) стала стахановкою і як заплатила за всесоюзну славу сталінської ордено- носиці, найсмачніше “Ескімо” за 22 коп. на паличці перестане здаватися солодким. Тоді ж нарешті відновиться зруйнована більшовиками ланка історичної пам'яті, без опертя на яку говорити про повноцінне націєтворення не доводиться. Це завдання сучасної історіографії є надскладним. Ймовірно жодна з країн світу не знала такого системного нищення історичних засад етновідтворення, спотворення фактів і дискредитації скільки-небудь помітних історичних постатей, як Україна. Наповнення історичної канви Правдою лишатиметься пріоритетним завданням наступної генерації українських істориків. Без відновлення історичної пам'яті на засадах Правди розмови про рух у майбутнє є безглуздими. Інструментів для цього у сучасній історіографії більш ніж достатньо: це і мікроісторія, й історія повсякденності, й історична урбаністика, й історична антропологія тощо.

З названим вище завданням історична наука потроху справиться. Наступне ж її завдання значно відповідальніше в контексті сучасного етапу українського націєтворення. Йдеться про продукування базових історичних і пам'яттєвих складових модерного українського національного проекту. Завдання це є обов'язковим для всіх сучасних націй, і ми не є винятком.

Попри весь той суспільний негатив, напругу, роздратування і часом природну реакцію зневіри й відторгнення, що спричинив “донбаський розлам” (останні артикулюються в інформаційному середовищі висловами на кшталт: “Як із ними жити в одній країні?”, “Відділити і забути”, “Ампутувати як гангрену” тощо) його місце у вітчизняній історії та модерному національному проекті має бути врешті чітко визначене. Та ситуація, що Донбас ніби ментально й культурно “завис” поміж Україною і Росією, не може тривати вічно. Подальше культивування українським суспільством такого собі “статус-кво” щодо умоглядного “російськомовного Донбасу” є прямою загрозою не лише державному суверенітету, а й майбутньому української нації.

Донбас нині - не лише зона громадського конфлікту, не лише поле “гібридної війни”, де борониться український суверенітет, не лише дзеркало, в якому відбиваються попередні політичні помилки та економічні прорахунки влади, а й потужний каталізатор сучасної фази націєтворення, причому по обидва боки умовного “гібридного” кордону. Донбас (не важливо, розуміє це нині загал Великої України та мешканці окупованих територій, чи ні) - то є чистилище сучасної української ідеї і горнило громадянського суспільства. Нація народжується у вогні у принципово нових історичних обставинах.

У чому полягає зерно розбрату? І взагалі чи є воно? Чи не є так зване мовне питання в інтерпретації “русскомирской” ідеології си- мулякром, яким зацікавлені політичні сили прагнуть підмінити реальні етнокультурні та етнополітичні процеси та проблеми?

Не позбавлений сенсу висновок Н. Кочан: “... Донбаський регіон до початку війни являв собою певний майданчик, де стихійно - без усвідомлюваної, цілеспрямованої та послідовної політики з боку держави - опрацьовувалися моделі взаємодії та співіснування, а також взаємо- поборювання відмінних світоглядних, духовних і культурних цінностей на релігійно-політичному та етнорелігійному ґрунті, розгорталася конкурентна боротьба ідентичностей за вплив на особу на рівні духовних і світоглядних цінностей та етнополітичних орієнтацій, тобто на рівні формування та закорінення засад ідентичності особи і спільноти”. Віддаючи належне його доречності, варто шукати відповідь на запитання: в чому полягала принципова відмінність цього регіонального “майданчика” від решти складових України, зокрема Західної?

Відмінностей між Східною та Західною Україною безліч - власне, в цьому також виявляється безмежність та розмаїтість світу. Втім є одна визначальна: на Заході України етнонаціональне життя все ще переважно відбувається в живих організмах місцевих громад. Воно все ще доволі міцно прив'язане до традиційного типу відтворення, в якому річний виробничий та календарний цикли найтіснішим чином пов'язані з життєвим циклом і складають єдине ціле. За такого типу етновідтворення народження і смерть, хрестини і весілля, обжинки та збирання врожаю, коляда та вихід у поле, Водохреща й коловорот - це все прояви життя як такого у конкретній національній формі. В такому світі мова - колискових, весільних і поховальних пісень - сакральний атрибут етнічності. Інша справа - мова мега- полісів: мова СМСок, факсів, рекламних оголошень, врешті, написів на стінах. Відповідно і ставлення до неї - передовсім як до засобу комунікації - визначає свідомість людини новітньої інформаційної ери.

В цьому, власне, і полягає базова відмінність поміж Заходом і Сходом України. Один все ще відтворюється в системі координат та естетиці параджанівських “Тіней забутих предків”, для другого - етнічність давно втратила свою сакральність. Перший несамовито бореться за універсум державності української мови, другий просто намагається зробити життя легшим. Попри те, що першому все ж із часом доведеться стати на магістральний шлях світового культурного поступу і позбутися ілюзій провінційності та самодостатності, а другий вже давно перемахнув найтяжчий бар'єр модернізації - від'єднання від “пуповини” традиційного національного культурного середовища (причому, в найбільш швидкий, штучний, невластивий цивілізованому світу спосіб), взаєморозуміння між ними дійсно ускладнене. Але це не означає, що його не варто прагнути.

Другою сутнісною ознакою регіональної спільноти є її налашто- ваність, як це не парадоксально, на збереження традиційності - але в її радянському варіанті. Подібно до сучасної Росії, регіон болісно і неадекватно сприймає переможну (передовсім ментальну) ходу європейської цивілізації. Сприймає як наступ на базові принципи своєї унікальності, протиставляючи йому махровий консерватизм. Як цілком слушно зауважував О. Рафальський, “наприкінці ХІХ - у першій половині ХХ ст. Донбас виконував справді історичну місію в Російській імперії, а потім в СРСР, будучи локомотивом двох промислових революцій. Ця історична місія і її усвідомлення сформували своєрідну в культурно-психологічному та соціальному плані етноукраїнсько- російську регіональну громаду, основу якої становили шахтарі й робітники заводів”. Відтоді минуло багато часу, а затверджений в повоєнну добу міф продовжує жити своїм власним життям, не даючи при цьому жити сучасним мешканцям регіону.

Регіональна спільнота Донбасу й досі не зрозуміла, що етап промислової величі “Всесоюзної кочегарки” в минулому, й автоматичне повернення в минуле неможливе. Затухання “зірки” Донбасу промислового регіону, що виступив локомотивом міжвоєнної модернізації та повоєнного відновлення економіки в якості ресурсного додатку до промисловості СРСР - було невідворотним. Не вина, а біда України в тому, що воно припало на добу її суверенізації та становлення. Тягар радянського неамортизованого мотлоху, що вимагав колосальних щорічних капіталовкладень як на консервацію, так і на демонтаж чи модернізацію, був просто таки непідйомним для пострадянської економіки молодої країни, що впродовж 1990-х перебувала в затяжній глибокій кризі. Слід визнати, що Україна не спроможна була справитися із викликами, що постали перед нею в контексті тогочасних проблем стосовно реструктуризації господарського комплексу Донбасу. Жодна з пострадянських республік та й країн колишньої співдружності не спроможна була б справитися із ними. Додатковим ускладнюючим фактором виступила чорнобильська рана, яка важким тягарем лягла на деградуючу економіку держави в найтяжчий період її зростання.

Втім жахіття тогочасної соціально-економічної деградації Донбасу можуть здатися “квіточками” порівняно із тими “ягідками”, що очікують на нього за продовження сьогоденної ситуації. Справа в тому, що пострадянська криза вразила передовсім монопрофільні міста й селища. Копанки стали символом їх соціально-економічної деградації, перетворивши повоєнні “комсомольські будови” на ново- часні гетто. Новомодерна потуга Донбасу постала на плечах промислових урбаністичних гігантів - Донецька, Маріуполя, меншою мірою Луганська - які на початку нового тисячоліття, завдячуючи активності місцевих бізнес-еліт, перетворилися на центри ділової й виробничої активності, оперті на багатопрофільні комплексні і водночас монополістичні фінансово-промислові корпорації. Гасло “Донбас годує Україну”, слід зазначити, по-різному розумілося мешканцями прикопанкових гетто та цілком європейських донецьких хмарочосів.

Ті, хто затіяли колотнечу із відокремленням Донбасу, абсолютно не уявляли міри його зв'язку із Україною та її внутрішнім ринком. Справжній присмерк ери Донбасу розпочнеться відтоді, як зупиниться виробництво і збут продукції цих модерних острівців стабільності, своєрідних “точок зростання” економіки Східної України. Разом із тим, як Донецьк перетвориться на суцільну зону напівтіньового дрібного бізнесу та ринок споживання найпростіших товарів народного вжитку, рухне Донбас - у тому сенсі, який прийнято вкладати в це слово. Його буде відкинуто не на десятиріччя на - сотню років назад.

Отож, майбутнє Донбасу як жодного з регіонів України залежить від його спроможності “владнати” свої стосунки із радянською спадщиною. Ми далекі від того, аби закликати мешканців регіону відмежуватися від власної історії - певне, це було б щонайменше непрофесійно. Ми закликаємо звернутися до неї, аби зрозуміти, що історія про трудовий подвиг Донбасу - то лише частина його реальної історії.

Останнім часом стало популярним зауважувати, що історія вчить того, що вона нічого не вчить. Розхожий каламбур віддзеркалює рівень масової свідомості. Між тим саме в історії наче на долоні видно витоки всіх сучасних суперечностей та проблем. Адже на розвиток соціально-економічних, суспільно-політичних та культурних процесів потрібні десятиріччя, і те, із чим стикаються мешканці сучасного Донбасу - то є продовження його минувшини.

Регіональній спільноті важко буде позбавитися цієї складової радянського ментального спадку, здається, вона намертво зрослася із нею. Тим часом життєво важливо донести до неї доволі просту думку - у будь-якому регіональному соціумі всі соціально-класові групи є життєво важливими для повноцінного розвитку. Лише фізично працювати не досить для того, аби соціум рухався вперед.