Концепти "війна" і "мир" у суспільно-політичній думці доби раннього Нового часу (V-VII ст.): інституціонально-дипломатичний аспект

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Концепти "війна" і "мир" у суспільно-політичній думці доби раннього Нового часу (V-VII ст.): інституціонально-дипломатичний аспект

В.Г. Ціватий

Анотація

війна мир дипломатія європейський

У статті аналізується зовнішня політика і дипломатія європейських держав доби раннього Нового часу (XVI--XVIII ст.). Особливу увагу приділено концептам «війна» і «мир» в контексті інституціонального розвитку дипломатичних служб і моделей дипломатії провідних держав Європи.

Ключові слова: зовнішня політика, дипломатія, Європа, війна, мир, суспільно-політична думка

У добу раннього Нового часу (XVT-XVTII ст.), поряд з виникненням і еволюцією європейської системи держав, відбувався й об'єктивно обумовлений процес інституціонального оформлення зовнішньої політики і дипломатичних служб держав Європи. Відповідно, постало споконвічне питання співвідношення та пріоритетності концептів «мир» і «війна». У цю історичну епоху мир був противагою війнам, які на той час були візитівкою держав європейського простору. Мир, перш за все, створював умови для еволюційного розвитку державності в Європі та формування нових інститутів влади, економічного та розвитку міждержавних стосунків. У XVI-XVIII ст. сформувалися усталені суспільно-політичні уявлення про застосування мирних засобів для вирішення конфліктів та суперечок міждержавного рівня, навіть між містами. Одне з центральних місць у політичній теорії й практиці цього періоду посідали проблеми розуміння сутності, функцій і методів реалізації влади та їх інституціонального розвитку. З цією проблематикою пов'язані й оцінки сучасників щодо різноманітних державно-правових форм і типів правління, інституційних політичних процесів, характеристик реальності й створення ідеалів при висвітленні завдань і практичної діяльності влади, концептів «війна» і «мир», моделей дипломатії тощо.

Для вивчення цих історичних явищ і подій автор пропонує, до вже існуючих досліджень підійти з нових методологічних засад, зокрема використати теорію інституцій та інституціональних змін в історичних, політичних, правових, суспільних і дипломатичних системах. Такий підхід дає можливість показати, як інституції розвиваються у відповідь на конкретні виклики, загрози, стимули, стратегії та варіанти вибору і, відповідно, як вони впливають на функціонування систем міжнародних відносин упродовж тривалого історичного періоду [1, 268-274; 2; 3]. Постановка проблеми інституціоналізації зовнішньої політики є новою для історичного дослідження, відтак вимагає застосування системного аналізу та відповідної термінології, яка необхідна для виконання наукових завдань. Виходячи з постановки проблеми, маємо вивчати не лише схему хронологічних подій зовнішньополітичної діяльності держав і їх дипломатичний інструментарій, спираючись на джерельну базу, а й показати перетворення зовнішньої політики і дипломатії як політичного явища на організовану системоустановчу інституцію, проаналізувати внутрішні та зовнішні функції держави, виявити критерії ефективності зовнішньої політики і дипломатії, з погляду формування європейської системи держав чи визначення пріоритетів зовнішньої політики держав

Європи, співвідношення концептів «війна» і «мир» в європейській суспільно-політичній думці.

Історики дедалі частіше схиляються саме до нових методик дослідження складних соціально-політичних явищ, а тому розглядають проблеми взаємин інтелігенції та влади, війни і миру, політики і дипломатії, намагаються дати системну оцінку періоду раннього Нового часу як перехідній, певною мірою доленосній, добі європейського розвитку. У сучасній українській історіографії проблеми міжнародних відносин, зовнішньої політики і дипломатії цього періоду в контексті їхньої актуалізації та комплексного розуміння досліджувалися такими вітчизняними науковцями, як Б. Гончар, О. Дьомін, В. Дятлов, С. Віднянський, В. Смолій, Я. Ісаєвич, Н. Подаляк, М. Кірсенко, М. Бур'ян, С. Троян, Б. Ачкіназі, В. Ададуров, О. Машевський, С. Сорочан, Яровий, Л. Лещенко, О. Масан, С. Пронь, О. Сич, Лиман, Т. Чухліб, В. Рубель, П. Котляров, В. Калашников, Ю. Голубкін, Т. Балабушевич, Л. Нестеренко, М. Ширяєв та ін. Суттєву увагу до проблем міжнародних відносин, зовнішньої політики і дипломатії раннього Нового часу приділяють і представники російської, французької, іспанської, німецької, італійської та англо-американської історіографічних шкіл.

З кінця XV ст. Європа вступила в новий період міжнародних відносин. Політична ситуація після подій Столітньої війни (1337-1453) суттєво змінилася, завдяки значному зміцненню монархій у більшості держав, зокрема Франції, Іспанії, Англії, завершився процес їхньої внутрішньої консолідації. Саме тут були закладені основи сучасних національних держав, тоді як роздробленість Німеччини й Італії залишалась непереборною. Ці тенденції знайшли чітке відображення в подіях Італійських війн (1494-1559).

За нових політичних умов сформувалися і нові погляди на зовнішню політику та дипломатію, в тому числі й на концепти «війна» і «мир». Першим найбільш послідовно ці нові погляди виклав Н. Макіавеллі: «Державець, якщо він прагне зберегти владу, повинен набути уміння відступатися від добра і користуватися цим умінням залежно від потреби» [4], тобто, вміти вступати і на шлях зла, якщо це необхідно. Політичний реалізм та ідеї мислителя, витоки яких чітко окреслювалися потребами епохи, поділяли видатні політичні діячі й дипломати Середньовіччя та раннього Нового часу [5].

Дипломати тієї доби беззаперечно пов'язували кожен зовнішньополітичний крок своєї держави з міжнародними відносинами часу, навчилися враховувати позиційне розташування зовнішньополітичних сил і визначити місце своєї держави в цьому розташуванні. Вони здійснювали прелемінарні переговори і готували проекти майбутніх угод, опанували посольський церемоніал, систему дипломатичних стереотипів. Проте, доки ще формувалися постійні дипломатичні кадри, глави держав багато в чому самостійно займалися зовнішньополітичною діяльністю та дипломатією, визначали пріоритети між концептами «мир» і «війна», приймаючи доленосні для їх держав рішення.

Розвиток економічних зв'язків сприяв і урізноманітненню форм міжнародних контактів. Уже на початку раннього Нового часу надто швидке поширення міжнародних зв'язків було відзначено переходом у Західній Європі до сучасної системи організації посольської служби постійним дипломатичним представництвам, було покладено початок процесу інституалізації зовнішньої політики кожної окремої держави та європейської зовнішньої політики в цілому. Італія стала достеменною, справжньою школою європейської дипломатії.

Перші спроби теоретичного обґрунтування постійної дипломатії та її форм здійснив, згадуваний уже італійський політичний мислитель Н. Макіавеллі. На його думку, дипломатія є війною на іншій території, а звичною зброєю неправда й лукавство. Посли обов'язково мали добре знати історію, яка, згідно з тлумаченням його сучасника Ф. де Комміна, «пані усіх шахрайств, одурювань і підступів» [6, 140]. Тому Н. Макіавеллі повчав, що дипломат спочатку має виявити себе з найкращого боку «гарною людиною», лояльним і відвертим, щоб опісля добиватися хитрощами довіри у своїх співрозмовників і вміти краще ошукувати за сприятливої нагоди.

Суперництво Франції й Іспанії на початку раннього Нового часу, яке знайшло свій прояв в Італійських війнах, було тією віссю, навколо якої формувалася система європейських держав та їх взаємовідносини. У той же час французький дипломат Ф. де Коммін закликав до мирного співіснування двох провідних держав Європи Франції й Іспанії, висуваючи ідею єднання двох великих держав і жалкуючи, що вони «не мають співчуття одне до іншого» [7, 377].

Постійна дипломатична служба набувала швидкого поширення та вжитку в практиці міждержавних відносин: із 1510-х рр. у Папській державі, з 1520-х рр. Англії, Імперії доби Карла V До середини XVI ст. це вже стало європейською традицією. Ф. де Коммін відзначав: «Два могутніх владарі-державці, якщо вони мають бажання жити в злагоді, не повинні часто бачити одне одного, а спілкуватися їм належить посередництвом досвідчених і мудрих осіб, які будуть проводити переговори і залагоджувати суперечки» [7, 43]. Інформація про внутрішнє становище в інших державах та їх зовнішньополітичні плани незвично розширилась. Можливість співставлення відомостей, які надходили від послів із різних держав, розвивала вміння дипломатів критично розбиратися в інформації та сприяла розширенню їхнього світогляду.

У період раннього Нового часу продовжувався етап розвитку й удосконалення дипломатичної практики досвідом багатьох держав і, беззаперечно, в її центрі споконвічно стояли питання війни та миру, адже, як стверджував Ф. де Коммін, «дружба між государями далеко не одвічна» [7, 107]. Тому на цьому етапі зароджується та розвивається нова дипломатична традиція, а саме раціоналістична. Досить відомим, авторитетним, яскравим і визначним представником цього напряму по праву вважається Ф. де Коммін. Проблема міждержавних відносин, концептів «війна» і «мир», зовнішньої політики та дипломатії, політичних інститутів та процесів набуває нового трактування. Попередня традиція брала за основу особисті відносини між владарями-державцями, які базувалися на принципах християнської та рицарської моралі. Ці ж погляди виконували і функцію історичної концепції [8, 197-198]. Її виразниками були Ж. Шатлен, О. де Ла Марш, Ж. Моліне, Ж. д'Отон. Проте з другої половини XV ст. рицарська етика швидко втратила значення [9]. Її витіснили прагматичні норми, що найбільш повно відобразив на початку XVI ст. якраз Ф. де Коммін. Зіткнення інтересів держав набуває у нього об'єктивний та незалежний, від волі владарів-державців, характер. У їх волі лише можливість приректи результат зіткнень, обравши найбільш вірний, на його думку, політичний засіб.

У трактуванні Комміном питання протистояння державців прослідковується поява ідеї європейської політичної рівноваги [10, 43], але при цьому слід мати на увазі, що у його політичних поглядах ще відсутнє поняття про союз держав, який забезпечує рівновагу політичних сил. У своїх «Мемуарах» він відзначав лише супротивності у розвитку міжнародного життя [11, 209]. розробляючи концепцію всезагальних взаємних протидіянь людей і держав, що відбувається з волі Бога. «Загалом мені здається, відзначав Ф. де Коммін, що Господь не створив у цьому світі жодної людини чи тварини, яким би не дав будь-яку протилежність, щоб утримувати їх у страху й покірливості» [11, 207208]. Аналогічно кожна держава має собі протилежність. На противагу Франції бог дав Англію, Англії Шотландію, державцям Італії протистоять держави-комуни, в Німеччині одне одному протистоять князівства [11, 210] тощо.

Ця концепція заслуговує на особливу увагу, адже являє собою першу у французькій історичній і політичній думці спробу виявлення об'єктивних, незалежних від волі окремих людей причин соціально-політичної боротьби, яка є незміною супутницею історії [12; 13, 430-436]. Отже, у подіях історичного минулого та сучасного йому соціально-політичного життя Ф. де Коммін зміг виявити не боротьбу божественного й земного, добра й зла, доброчесності й пороків, яку в тій чи іншій формі вбачала вся попередня середньовічна історіографія, а зіткнення приватних та інтересів окремих людських суспільств.

Серед політичних засобів Ф. де Коммін рішуче надавав перевагу дипломатії. Для нього вона мистецтво, в якому державець має можливість віднайти найкраще застосування своєму розуму, досвіду, мудрості. У своїх «Мемуарах» мислитель залишив чимало порад і настанов у справі, де був визнаним майстром дипломатом із вагомим практичним досвідом. Саме в них особливо виразно виявилася його прагматична думка, звільнена від середньовічної рицарської й християнської етики.

Міркування Ф. де Комміна щодо дипломатії завжди приваблювали увагу дослідників, які постійно порівнюють його з Макіавеллі. Французький дипломат, як і його відомий італійський колега, виявляв повну безпринципність у правилах проведення політичної гри, але, щоправда, не виправдовував політичні вбивства. Втім, він настійно рекомендував дипломатичне шпигунство, підкуп за сприяння в оточенні супротивника і схвально відзивався про тих мудрих владарівдержавців і послів, які вміють це робити. Для нього дипломатія це утаєна боротьба, яку виграють наймудріші [11, 220].

Незважаючи на тісний взаємозв'язок понять «дипломатія», «мир» і «війна» у добу раннього Нового часу, Ф. де Коммін не протиставляв їх, вважаючи, що одне має підтримувати інше. Військові перемоги мають закріплятися за столом переговорів: «Коли б не велись переговори між англійцями й французами, розумом і вправністю французи завжди брали верх над англійцями» [11, 221]. Тому він подав настанови вирішувати воєнні проблеми за допомогою дипломатії, а не на полях воєнних битв: «Необхідно остерігатися битв і не покладатися на мінливості долі, якщо тільки цих битв можна уникнути» [11, 121].

Війну як політичний засіб Ф. де Коммін визнавав лише у випадку її неминучості, що, проте, не заважало йому ставитися з глибокою повагою до державців, які зробили на неї ставку у своїй політиці і досягли успіху, як, наприклад, Мехмед ІІ турецький султан, який здійснив вдале взяття Константинополя. Однак для успішного ведення війни потрібен, перш за все, великий розум, адже «за наявності усього необхідного для завоювань, якщо не має великого розуму, то все інше нічого не варте» [11, 189]. Для нього не існувало справедливих і несправедливих воєн, оскільки він відмовлявся від самого критерію моральної справедливості, тому часто трактував війну як акт божественного правосуддя, але ніколи людського. Таким чином, для Комміна політична історія була вже, на відміну від його попередників, полем змагань для розуму й глупоти, мудрості й невігластва, але головний засіб цієї боротьби дипломатія.

Аналогічні позиції відстоював і його сучасник Н. Макіавеллі. Його погляди знайшли відображення в «Історії Флоренції». У цьому творі проголошена й обґрунтована думка, що між виявами внутрішньої й зовнішньої політики, між станом країни, її дипломатією й війнами існує безпосередній взаємозв'язок, що війна це момент політичного життя, продовження в інших формах певної політики. Ця думка, яка на сьогодні є досить тривіальною, у XVI ст. була цілком новою.

Пристрасний заклик до миру прозвучав у першій чверті XVI ст. зі сторінок трактату видатного гуманіста доби Відродження Е. Роттердамського «Жалоба мира!» [14, 625-642]. Трактат не був спеціально присвячений проблемам Європи та торкається більш широкого кола питань. Утім, цілком можливо, що саме з Еразма в історії європейської політичної думки набуває поширення проблема війни й миру, ідеї вічного миру та європейська традиція, що ґрунтувалася на переконанні у можливості досягнення такого загальнолюдського ідеалу як вічний і справжній мир.

Змальовуючи картину воєн і повсякденної ворожнечі, Еразм бере приклади переважно з життя європейських держав, адже він був безпосереднім свідком подій Італійських воєн, перебуваючи впродовж 14921499 рр. у Франції й Італії. «Нація з нацією, місто з містом, цех з цехом, державець з державцем стикаються й завдають один одному втрати»; «англійці дивляться на французів як на ворогів, ті ж англійці ворогують із шотландцями; німці налаштовані проти французів, іспанці проти тих й інших» [15, 47]. Гострій критиці піддавав він і різні союзи: «Цілковитий мир ґрунтується не на лігах і конференціях, із яких, як ми знаємо й бачимо, як часто народжуються та починаються війни. Джерело, із якого починається це зло, має бути очищене від злих помислів і бажань, які породжують розбрат і суперечки» [15, 34].

Трактат Еразма заклав основи загальногуманістичних традицій у питаннях війни й миру. Він виокремлюється серед інших творів того часу своєю демократичною спрямованістю, критикою церкви і королівської влади за їх нездатність і небажання сприяти утвердженню миру, щиросердним і палким закликом до миру. Зрозуміло, він не позбавлений відбитку певної обмеженості та умовностей, а моральні й етичні категорії, якими оперує автор, багато в чому були далекими від реального життя. Відсутність розуміння соціальних закономірностей «мені соромно згадувати через які химерні та суєтні причини ввергають світ у війни християнські державці» [16, 399], позбавляло Еразма можливості з'ясування достеменних причин воєн, але їхні руйнівні наслідки він добре бачив і описував, з притаманним йому, красномовством. Гуманіст систематично протиставляв мир і війну. Якщо мир умова і навіть джерело добробуту людства, то «війна першопричина усіх бід і зла, певний океан, що поглинає все без різниці» [14, 625С]. Наголошуючи на необхідності постійного усунення причин і мотивів війни, він виступав із закликом: «Нехай же усі люди об'єднаються проти війни, всеосяжно, прославляючи мир» [14, 637F].

Вплив Е. Роттердамського на сучасників був колосальним. У століття безперервних воєн він не втомлювався боротися за мир між державцями Європи. В іншому своєму творі «Похвала Глупоті» він висловив відразу до війни, відповідальність за яку несуть носії влади, а отже, перш за все, державці. У цьому творі війна подана як один з найбільш тяжких і ганебних колективних виявів усе тієї ж усевладної Глупоти.

Соціально-політична думка раннього Нового часу (XVI-XVIII ст.) була зорієнтована на стабільність сущого й головне завдання суспільства вбачала в забезпеченні його сталості й незмінності шляхом попередження змін, розбрату й війн, у превалюванні концепту «мир» над концептом «війна». Зло, яке приносить війна, виправдовувалося лише її справедливістю. «Необхідно, щоб предмет позову був надто справедливим, обґрунтовувався правом і угодний богу, все це дасть підстави для виправдання жорстокості під час війни» [17, 389].

Отже, шлях до нового не проходив прямою висхідною лінією, а навпаки, за збереження загальної схоластичної орієнтації, в ньому перепліталися елементи старого і нового способів мислення, старі та нові ментальні установки, траплялися й компроміси, але при цьому, нове мислення вимагало свого вияву, і насамперед у питанні концептів «війна» і «мир», у питанні влади: що таке «влада», «війна», «мир» у новому світосприйнятті й реальне місце владаря-державця в цьому новому суспільстві за періоду політичного формування європейських інститутів держави раннього Нового часу (XVI-XVIII ст.).

Таким чином, проблема війни та миру, війни та дипломатії хвилювали інтелектуалів XVI-XVIII ст. Вони перебували у пошуку відповідей на ті питання, які ставила перед ними об'єктивна реальність. Адже цей період історії не міг залишити нікого байдужим, оскільки «мир і злагода першочергово необхідні речі для королів і держав» [18, 254]. Хоча, поряд із цим, для тодішньої Європи якнайкраще підходили слова Заратустри: «Любити мир як засіб для нових війн. I короткий мир більше, ніж тривалий»

Література

1. Ціватий В.Г Європейська зовнішня політика доби раннього Нового і Нового часу: проблеми інституціоналізації (теоретико-методологічний аспект) //Науковий вісник Дипломатичної академії України. -- К., 2000. -- Вип. 4.

2. Властные институты и должности в Европе в Средние века и раннее Новое время / Отв. ред. Т. Гусарова. -- М., 2011.

3. Ивонин Ю.Е. У истоков европейской дипломатии нового времени. -- Минск, 1984.

4. Макиавелли Н. Государь // Макиавелли Н. Избранные сочинения. -- М., 1982.

5. Namer E. Machiavel. -- Paris, 1961.

6. Цит. за: MousnierR. LeXVIe etXVIIе siecle. -- Paris, 1961. -- T. 4.

7. Коммин Ф. де. Мемуары. -- М., 1986.

8. Huizinga J. Men and Ideas. -- N.Y., 1960.

9. Demurger A. Chevaliers du Christ. Les orders religieus -- militaires au Moyen Age (XI-XVI-e swcle). -- Paris, 2012.

10. Prucher A. I «Memoires» di Ph. de Commynes e l' Italia del Quatrocento. -- Firenze, 1957.

11. Commines Ph. de. Mеmoires. -- Paris, 1924--1925. -- T. 2.

12. Рогинская А.Е. Исторические взгляды Комина // Средние века. -- М., 1946. -- Вып. 11.

13. Малинин Ю.П. Филипп де Коммин и его «Мемуары» // Коммин Ф. де. Мемуары...

14. Erasmi R. Querella pacis undique ejectae profligataeque //Desiderii Erasmi Roterodami Opera omnia... recognovit Johannes Clericus Lugudum Batavarum, 1703--1716. -- T. 4.

15. Opus epistolarum. Des Erasmi Roterodami /Ed. P.S. Allen et H.M. Allen. -- Oxonii, 1912. -- T. 6.

16. Эразм. Жалоба мира //Эразм Роттердамский. Похвала глупости. -- М., 1991.

17. Lannoy G. de. Oeuvres /Ed. Ch. Potvin. -- Louvain, 1878.

18. Masselin J. Journal des Etats Gеnеraux de France tenus а Tours en 1484. -- Paris, 1835.

19. Цит. за: Проэктор Д.М. Пути Европы. -- М., 1978.

Размещено на Аllbеst.ru