Націоналізм, патріотизм та інтернаціоналізм: методологічні й праксеологічні аспекти

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛІЗМ, ПАТРІОТИЗМ ТА ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ: МЕТОДОЛОГІЧНІ Й ПРАКСЕОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ

Р.В. Гула

Проаналізовано особливості співвідношення патріотизму та націоналізму через категоріальний апарат «національного», «націоналістичного», «інтернаціонального» за допомогою комплексу методологічних підходів філософських теорій модерну й постмодерну. При використанні методологічного принципу цільового детермінізму визначено співвідношення категорій «етнос», «нація», «народність». Запропоновано власну інтерпретацію інтеґральних категорій «національне», «націоналістичне», «інтернаціональне». Розкрито сучасний стан патріотизму в умовах надзвичайної політизації українського суспільства. Окреслено шляхи розв'язання проблеми побудови новітньої моделі українського патріотизму.

Ключові слова: український патріотизм, національне, націоналістичне, інтернаціональне, нація, етнос, народ, народність.

Питання про співвідношення патріотизму й націоналізму висвітлене в науковому дискурсі у площині ідентифікації патріотизму та націоналізму як полярних, навіть антагоністичних понять, і одночасно визначення їх як тотожних емоційно-світоглядних цінностей. Патріотизм, що посідає провідне місце у системі духовних цінностей, виступає одним із головних чинників консолідації сучасного українського суспільства. У «Стратегії національно-патріотичного виховання дітей та молоді на 2016--2020 рр.» зазначено, що «актуальність національно-патріотичного виховання громадян, особливо дітей і молоді, зумовлюється процесом консолідації та розвитку українського суспільства, сучасними викликами, що стоять перед Україною й вимагають дальшого вдосконалення системи національно-патріотичного виховання, оптимізації державної політики в зазначеній сфері». Водночас генеза й розвиток українського патріотизму є надскладним та суперечливим процесом, який об'єктивно несе у собі, з одного боку, константи його радянської моделі, з іншого -- відчуває сильний вплив західних духовних цінностей в умовах ґлобалізації та наслідки динамічного процесу реанімації націоналістичних постулатів XX ст. Тому існує нагальна проблема визначення оптимального співвідношення духовних констант національного, націоналістичного й інтернаціонального в побудові збалансованої перспективної моделі патріотизму в умовах ескалації гібридного конфлікту на сході нашої країни та наявної світоглядної кризи українського суспільства.

Позиції вітчизняних дослідників розрізняються в концептуальному баченні трактування ролі та місця націоналізму в побудові патріотичної парадигми сучасного українського суспільства. За останні десятиріччя особливу увагу зосереджено на студіюванні особливостей функціонування патріотичної ідеології як структурного елемента духовного єднання нації. У цьому контексті вагомим науковим внеском у розроблення історичних основ складників патріотизму стали праці таких фахівців, як В. та Л. Гриневичі, Я.Грицак, В.Дашкевич, В.Солдатенко, В.Якунін.

У сучасній Україні феномен націоналізму, як правило, вивчається з позицій аналізу інтеґрального націоналізму з яскраво вираженими апологетичними тенденціями й доведенням тотожності понять «патріотизм» та «націоналізм». До таких авторів належать О.Баган, А.Іллєнко, Л.Лук'яненко, Ю.Михальчишин. Глибоким історіософським аналізом українського інтеґрального націоналізму характеризується науково-дослідницька діяльність львівського історика О.Зайцева. Розв'язання проблеми співвідношення патріотизму й націоналізму спирається на класичні праці Г.Кона, К.Дойча, Е.Кедурі, Е.Сміта, Д.Брейлі, Е.Ґеллнера, Е.Гобсбаума, Б.Андерсона, Л.Ґрінфельд та ін. Ці автори вперше на великому історичному матеріалі всебічно розглянули умови й чинники виникнення націоналізму в Європі, дали свої визначення націоналізму, запропонували варіанти його класифікації. Певний науковий інтерес викликають розвідки сучасних російських дослідників, в яких розкрито проблеми націоналізму та його вплив на формування концепції патріотичного виховання в Російській Федерації. Можна виокремити дослідження таких авторів, як В.Тишков, В.Коротєєва, Л.Дібіжева, М.Мнацакян, І.Мусаєв, В.Шнирельман, котрі комплексно розглядають націоналізм як соціально- політичний рух, ідеологію, суспільно-політичну практику. Загалом представники сучасного періоду в російській та українській науці (Е.Баграмов, В.Межуєв, В.Лутовінов, І.Надольний) досліджують патріотизм в умовах будівництва нових пострадянських державних утворень України й Росії.

Водночас вивчення надскладних феноменів патріотизму та націоналізму відбувається або у жорсткій дихотомії «патріотизм -- націоналізм», або у суцільній ідентифікації як тотожних понять. Тому виділенням нерозв'язаних раніше частин загальної проблеми є розгляд співвідношення патріотизму та націоналізму через розкриття змісту тріади «національне -- націоналістичне -- інтернаціональне» крізь призму методологічних підходів різних світоглядних настанов сучасної філософської думки. Мета статті полягає у вивченні особливостей співвідношення патріотизму та націоналізму через категорії «національне», «націоналістичне», «інтернаціональне» за допомогою комплексу методологічних підходів філософських теорій модерну й постмодерну.

Узагальненою категорією, яка синтезує сукупність понять, що визначають зміст дискурсу щодо співвідношення надскладних явищ і феноменів патріотизму та націоналізму, є «національне». На нашу думку, це інтеґральна категорія для позначення суб'єктивного, образного сприйняття нації в ідеальній формі у свідомості індивіда та втілення національних символів у формі матеріальних і духовних субстанцій; соціальна якість особистості, що робить її об'єктом і суб'єктом процесу міжнаціонального спілкування; комплекс мовних, культурно- психологічних, духовних констант людей, які служать фундаментальними розпізнавальними ознаками відмінності між людськими спільнотами та є сукупністю суттєвих характеристик під час визначення належності до спільноти.

Ключовими поняттями, які розкривають зміст категорії «національне», є «етнос», «народність», «народ», «нація», що можуть бути проаналізовані на основі методологічного принципу цільового детермінізму за допомогою примордіалістського, дуалістичного, пасіонарного, конструктивістського й інструменталістського методологічних підходів. Примордіалісти вважали, що етнічна належність людини -- це об'єктивна природна ознака. Зокрема Е.Сміт визначає етнос як «населення, що має власну назву, міфи про спільне походження, спільну історичну пам'ять, один або кілька елементів загальної культури, прихильність до батьківщини, усвідомлення своєї єдності хоча б серед деяких персон». Дуалістичну теорію етносу було розроблено в Інституті етнографії АН СРСР. Етнос, за визначенням Ю.Бромлея, це «особливий історично сформований тип соціальної групи, особлива форма колективного існування людей. Така спільність формується і розвивається природно-історичним шляхом, вона не залежить безпосередньо від волі окремих людей та здатна до стійкого багатовікового існування за допомогою самовідтворення». Ориґінальну пасіонарну теорію створив Л.Ґумільов. Етнос потрактовано як колектив індивідуумів, який протиставить себе іншим колективам та існує залежно від потенціалу «пасіонарності», що об'єднує людей, незалежно від наявності єдиної мови, дотримання традицій предків і встановлених ритуалів. Конструктивісти розуміють етнос як штучне утворення та результат цілеспрямованої діяльності самих людей, натомість інструменталісти розглядають його як інструмент досягнення мети за допомогою еліт (елітарний інструменталізм) і з використанням конфліктогенного потенціалу економічної нерівності різних етнічних груп (економічний інструменталізм).

Отже етнос виступає як форма організації та консолідації індивідів у стійкі спільноти на основі єдності соціальних, культурно-етичних і духовних констант у певному географічному ареалі, що здатні функціонувати й розвиватися незалежно від цивілізаційних та суспільно-формаційних змін. Народність можна визначити як трансформований етнос, який усвідомив свої особливості фраґментарної колективної ідентифікації у процесі суспільно-формаційних і цивілізаційних змін. У період буржуазно-демократичних революцій з'являється політико-державно-правова категорія народ. Розкриття змісту цього фундаментального поняття, яке подано у широкому спектрі географічних, духовних, етнічних і соціальних факторів, не має однозначного тлумачення. За Р.Осборном, «народ -- поняття географічне, що охоплює кожного, хто живе у межах певних державних кордонів». М.Барґ потрактовує поняття «народ» як категорію, що ґрунтується на релігійних уявленнях, які відображають єдність зі своїми стереотипами поведінки та «ментальністю», мають стійкий «надкласовий характер» і не залежать від соціальних катаклізмів. На нашу думку, народ - це стійка соціально стратифікована спільнота, об'єднана походженням, мовою, культурою, територією й історичним минулим, яка створюється у процесі суспільно-формаційних і цивілізаційних змін. Отже у співвідношенні понять «народ» та «нація» перше можна витлумачити як соціально-етнічний, а друге -- як соціально-політичний феномени.

Щодо співвідношення понять «нація» та «етнос» уважаємо, що перше -- похідне від другого. Проте етнос -- категорія, яка характеризується надіндивідуаль- ністю, стійкістю й повторюваністю культурних зразків. Нація створена політичною системою держави в динаміці поступального розвитку етносу (чи етносів) як категорія політетнічна, надетнічна, у комплексі етнічних, міжетнічних, іноет- нічних компонентів. Сучасний російський філософ В.Межуєв так окреслив співвідношення нації та етносу: «Нація на відміну від етносу -- це те, що [...] надано мені не фактом народження, а моїми особистими зусиллями й особистим вибором. Етнос я не обираю, а націю можу обрати». «Національністю є індивідуальна якість людини та індивідуальне щодо людини», -- зазначав М.Бердяєв.

Практично неможливо дати універсальне наукове означення нації. Представники різноманітних філософських течій розглядали цю категорію за допомогою інструментарію відмінних методологічних підходів на основі принципу причинного детермінізму. Примордіалізм визначає базовими критеріями нації етнічні -- походження, територію, мову, традиції. Водночас нації оголошуються об'єктивно наявними, історично визначеними спільнотами, що володіють своїм життєвим циклом на основі біологічних, психологічних, соціальних та історичних характеристик. Е.Сміт розуміє націю як «велику, пов'язану однією територією групу, що має загальну для всіх культуру і поділ праці, а також загальний кодекс юридичних прав й обов'язків» . Модернізм робить акцент на класовій, державній природі нації, витлумачує її як продукт епохи капіталізму. Нація, за М.Мнацакяном -- це «форма соціальної асоціації людей, яка виникла історично на певній території, що стала осередком її культури й духовності, історичної пам'яті та психології, а також культурно- психологічна спільність, яка стала нацією з настанням епохи буржуазних відносин й індустріалізму»¹¹. Модерністську концепцію розвиває конструктивізм, який розглядає етнічність як смислову конструкцію у свідомості індивіда на основі конструювання системи інтерпретацій у процесі його діяльності. Так, Б.Андерсон, пропонуючи власне визначення нації, уважав, що «це уявна політична спільнота». Інструменталізм пропонує так звану «елітарну» теорію формування нації. Відповідно до неї останню створюють, а вірніше вигадують, націоналісти. На думку Ю.Ґраніна, «нація -- категорія конвенціональна», тобто це засіб для досягнення мети національними елітами. Констатація цього чинника дозволила Е.Ґеллнеру ще в 1964 р. стверджувати, що «нації -- це винахід націоналістів, завдяки чому вони втілюють у життя свою політичну мету». Одночасно інструменталізм не може бути обмежений лише націоналістичною константою. Спроба створення «нової історичної спільності -- радянського народу» як засобу реалізації марксистсько-ленінського постулату інтернаціоналізму цілком може трактуватися своєрідним етнічним експериментом у межах соціалістичного модерного проекту. В умовах процесу ґлобалізації певний розвиток отримала постмодерністська концепція, сутність якої полягає в тому, що такого поняття, як «нація», не існує, а створення у свідомості «уявних спільнот» є своєрідним містичним обманом. На нашу думку, визнання подібного оригінального «нульового» варіанта віддзеркалює однобічне розуміння процесів ґлобалізації та інтернаціоналізації, і не дає адекватного відображення політичних, культурних, етнічних процесів.

Суттєвим аспектом сучасної теорії пізнання проблем патріотизму та націоналізму стало обґрунтування змісту категорій «національне» й «націоналістичне», їх загального або особливого крізь призму основних методологічних принципів: детермінізму, розвитку, єдності психіки та діяльності, об'єктивності, системності, особистішого підходу. «Націоналістичне» - це категорія, котра за змістом розкриває штучно створений феномен життя нації як націоналістичного світогляду з його свідомою трансформацією національних символів, культурно-психологічних констант, духовного арсеналу, сакралізації ідеалів нації у спосіб протистояння з індивідами та спільнотами, які не поділяють ідеалізованих уявлень націоналістів про виняткове місце й роль нації та де- монізованих переконань про її ворогів. За формою «націоналістичне» виступає як вузьке, украй ідеологізоване своєрідне вимірювання національного життя, обмежене догматами націоналізму. У гносеологічному аспекті «націоналістичне» -- деформований феномен «національного», у соціально-політичному -- засіб розпалювання конфліктів, руйнування миру та злагоди, у моральному плані -- спосіб культивування аморалізму й імморалізму. «Націоналістичне» як інтеґральна категорія лежить в основі формування націоналізму, котрий можна розглядати як:

— політичну ідеологію, що обґрунтовує через поняття нації певний проект організації суспільства;

— соціально-політичну практику, спрямовану на реалізацію цього проекту у вигляді культурно-національної автономії або незалежної держави;

— соціокультурний феномен індивіда та соціуму під час визначення їхнього ставлення до національних цінностей на основі певних етнокультурних компонентів, домінуючих в індивідуальній та колективній свідомості;

— соціально-духовне явище, яке у синтезованій формі розкриває основний зміст націоналізму -- абсолютизацію інтересів і цінностей власної нації у протистоянні з її «ворогами»;

— історичний процес організаційного оформлення етносу в єдиний соціум у вигляді нації, оформленої в абсолютизованих культурно-гомогенних стандартах у межах політичних утворень.

Базові характеристики націоналізму:

1. Нація -- вищий ступінь леґітимізації діяльності націоналіста, найвищий критерій права (виправдання будь-яких дій, що будуть корисними для нації). На думку російського філософа Ю.Ґраніна, «нація - мета будь-якого націоналіста, а націоналізм -- засіб формування, розвитку експансії націй». У компромісному варіанті визначення націоналізму, запропонованому Е.Смітом, домінування інтересів нації інтерпретоване таким чином: «націоналізм -- це ідеологія, яка ставить у центр інтересів націю та намагається сприяти її розквіту».

2. Абсолютизація інтересів і цінностей власної нації в ідеалізованій транскрипції. И.Ґ.Фіхте у праці «Що таке народ у вищому розумінні цього слова і що таке любов до Батьківщини» визначив націю провідником Божої волі, ґлори- фікованою природною та духовною спільнотою, формою вираження якої став національний характер. Ці судження дали підстави Б.Расселу категорично стверджувати, що філософія И.Ґ.Фіхте не має жодного наукового значення, представляючи інтерес тільки для аналізу витоків німецького націоналізму й панґерманізму. Сакралізація ролі та місця власної нації наділяє її надприродними рисами й винятковим правом імперативного проголошення «вічних істин». За Ф.Достоєвським, «істина одна, а отже лише єдиний із народів може мати Бога істинного» (йшлося про росіян).

3. Чітка й однозначна побудова конструкції «друзів» і «ворогів» нації як усередині держави у системі моральних принципів і моделей поведінки, так і стосовно інших націй. Культивація ворожнечі до «чужих» культурно-психологічних спільнот людей, які прагнуть зберегти свою автономність національного життя та не схильні до жертовних дій в ім'я «істинних» національних почуттів і цінностей. Наприклад, німецький філософ, учасник національно- визвольного руху проти наполеонівської окупації Е.М.Арндт проголошував ненависть проти французів «національною релігією тевтонських народів», оскільки «любов до свого немислима без ненависті до чужого». Дж.Орвелл писав: «Під «націоналізмом» я перш за все маю на увазі звичку вважати, що людські істоти можна класифікувати як комах, що до мільйонів, а то й до десятків мільйонів людей можуть бути [...] приклеєні ярлики «хороші « та «погані»«.

4. Вимога безумовної національної єдності, підпорядкування всіх індивідуальних і групових інтересів інтересам загальнонаціональним в їхній сакральній та ірраціональній формі. «Націоналізм означає прагнення до групової консолідації на базі єдності етнічного походження і загальних справжніх або ілюзорних національних інтересів», -- наголошує український дослідник М.Молчанов.

5. Монолінґвізм -- абсолютизація одномовного простору титульної нації у вигляді його правової гегемонії на території національної держави.

6. Етноцентризм -- принцип оцінювання інонаціональних цінностей, усіх явищ життя суспільства крізь призму своїх національних особливостей та зведення в еталон усіх сторін життя, побуту, традицій власної нації для інших національних утворень. Наприклад, за Ґ.В.Ф.Геґелем, вищу форму світового духу втілено в німецькому народі. «Німецький дух, -- стверджував філософ, -- це дух нового світу, мета якого полягає у здійсненні абсолютної істини як нескінченного самовизначення волі, тієї свободи, змістом якої є сама її абсолютна форма».

7. Культурно-психологічний нарцисизм -- гіпертрофовано ідеалізоване уявлення про видатні риси власної нації, її «ґлобальний» внесок у світову культуру. Месіанське значення німецької нації, за Ґ.В.Ф.Геґелем, «полягає в тому, щоб бути носієм християнського принципу та здійснювати ідею як абсолютно розумну мету», тобто «творити у світі, виходячи із суб'єктивної самосвідомості», оскільки саме «німецькій нації було властиве почуття естетичної цілісності в собі, і ми можемо назвати це почуття Душею».

8. Групоцентризм -- імперативне постулювання права проголошення «вічних» істин від імені всієї нації, її реліквій та символів, історичних авторитетів. «Ми маємо намір за допомогою нового виховання об'єднати німців до нової спільності, яка у всіх своїх частинах буде дієва та оновленою [...] єдиним наи і строєм», -- стверджував И.Ґ.Фіхте.

Сукупність базових характеристик породжує своєрідний культ національного як світоглядної позиції та емоційно-вольової настанови, що зводять в абсолют і доводять до фанатизму, крайнього ступеня екзальтації, обожнення власних національних цінностей, а також проголошення помилкових уявлень, що гідність людини визначають винятково національною ознакою. Узагальнену формулу, яка розкриває траєкторію та перспективу розвитку культу національного, запропонував російський релігійний філософ XIX ст. В.Соловйов (за визначенням О.Янова, так звана «драбина Соловйова»): «Національна самосвідомість є великою справою, але коли самосвідомість народу переходить у самозадоволення, а самозадоволення доходить до самообожнювання, тоді природним кінцем для нього є національне самознищення».

Узагальненою моделлю поведінкових норм націоналіста на основі базових характеристик і констант є імператив націоналізму -- «вимога націоналістичної групи завжди й усюди пам'ятати про винятковість свого народу, про його моральну, інтелектуальну та культурну перевагу над усіма народами, бачити в них своїх суперників, а то й ворогів».

Особливості націоналізму:

1. Багатофункціональність. Узагальнено функції націоналізму можна визначити як:

— координаційна -- використання націоналістичних ідей для впровадження до лав еліти з метою формування спільних інтересів, які сприяють збалансованому співіснування елітарних кіл і держави, створенню соціально активного прошарку населення для ефективного керування суспільно-політичними процесами;

— мобілізаційна -- застосування націоналістичних ідей для забезпечення підтримки політичного руху серед тих широких верств, які раніше були вилучені з політичного процесу;

— леґітимізаційна -- використання націоналістичного фактора з метою виправдання будь-яких дій політичного руху в його протистоянні з державою та зовнішніми силами.

2. Інваріативність. Гнучкість в органічному поєднанні з взаємовиключними ідеологіями дозволяє націоналізму оперативно трансформуватися як у фашизм і нацизм, так і в національно-визвольні рухи марксистського напряму. Залежно від функцій, за класифікацією І.Мусаєва, націоналізм може мати форму:

— боротьби за права і свободи особи, за рівноправність громадян;

— мобілізації нації для реалізації модернізаційних проектів;

— боротьби за незалежність країни від зовнішніх сил;

— протистояння ґлобалізації, котра сприймається як загроза соціальним і культурним досягненням;

— ідеологічної протидії комунізму з властивою йому ідеологією інтернаціоналізму;

— боротьби за збереження етнічної ідентичності в умовах відірваності від основного етносу (діаспора) тощо.

Звичайно, у реальному політичному житті націоналізм має на меті декілька цілей, однак і у цьому разі якась одна із них панівна.

3. Догматичність. Незмінними домінантами націоналістичних доктрин виступають мовні, релігійні, історичні, культурні постулати й територіальні особливості реґіону, що здебільшого призводять до самоізоляції індивіда від загальнолюдських цінностей.

4. Ідеологізація. Ідеологія націоналізму ґрунтується на постулаті, що світ складається з окремих, чітко визначених націй, кожна з яких має власний характер. Нація є єдиним леґітимним джерелом політичної влади. Кожен індивід має належати й демонструвати найвищу лояльність до однієї, і тільки однієї нації. Вони повинні бути автономні переважно з власними державами. Тільки тоді можуть бути забезпечені ґлобальні свобода та мир. Отже «націоналізм у широкому сенсі можна визначити як програму або ідеологію політичного оформлення, самоствердження та розвитку нації.

5. Ірраціональність. Абсолютизація віри в догмати націоналізму переважно стосується сфери психіки, аніж свідомості. Індивід здебільшого орієнтується на чуттєве сприйняття реальності, він, як правило, не здатний до раціонального розмежування істотного й несуттєвого. Це часто призводить до екзальтовано-емоційного стану психіки, що об'єктивно сприяє щонайбільшій (але, як правило, нестабільній) мобілізації та консолідації мас (найчастіше молоді, схильної до ірраціонального сприйняття реальності внаслідок впливу вікових характеристик) навколо національних ідей, які пропонують спрощену схему розв'язання комплексу складних проблем суспільства. Ірраціоналізм націоналізму виявляється також у формі культивування його як своєрідної світської або політичної релігії. На думку О.Зайцева, до структурних і функціональних рис, що зближують політичні релігії з теїзмом, належать:

— наявність власного «святого писання» -- сакралізованих творінь лідерів та ідеологів відповідного руху;

— прагнення створити замкнену спільність адептів із жорсткою ієрархічною структурою керівників, що нагадує церкву;

— культ харизматичних лідерів;

— культ загиблих героїв, святих, пророків, мучеників руху;

— фанатизм -- непорушна віра в те, що сповідування світогляду політичної релігії є єдино правильним; тих, хто не приймає його, називають у найліпшому випадку сліпцями, у найгіршому -- ворогами;

— фаталізм -- віра в невідворотний тріумф цієї ідеології;

— утопічне бачення майбутнього ідеального суспільства -- аналога Божого царства на землі;

— жорсткий розподіл на «своїх» і «чужих», найчастіше -- демонізація останніх.

6. Дієвість. Український дослідник М.Молчанов уважає, що «націоналізм є [...] процесом і результатом реалізації етнополітичного принципу в житті сучасних суспільств, зокрема такої реалізації, за якої всі інші способи соціальної взаємодії визнано другорядними та неефективними».

7. Обмеженість і примітивізм. Самі націоналісти визнають обмеженість власної теорії. Ідеолог російського націоналізму К.Крилов відверто говорить про те, що націоналізм, на відміну від комунізму, лібералізму й консерватизму, не є універсальною теорією. Також націоналізм пропонує вкрай спрощену модель взаємовідносин у соціумі крізь призму «друзів» і «ворогів» нації. Отже «націоналістичне», як правило, не є особливою природною формою прояву та виходу національного у соціальне життя. патріотизм націоналізм інтернаціональний політизація

Націоналізм, незважаючи на свій штучний ізоляціонізм, не є тотальним усуванням феномену колективної свідомості. Люди водночас усвідомлюють себе членами різних груп. Чим більш комплексною й багатогранною стає цивілізація, чим активніше відбуваються процеси інтернаціоналізації та ґлобалізації, тим до більшої кількості груп зараховує себе людина. І у цій площині націоналізм невідворотно вступає у системну суперечність із категорією «інтернаціональне».

«Інтернаціональне» -- інтеґральна й синтезована категорія, яка визначає:

— взаємообумовленість зв'язків історичного процесу формування націй у комплексному сприйнятті загальних атрибутивних рис (історичні та економічні умови, загальнонаціональні мови, національні культури);

— загальні тенденції формування всесвітнього соціуму у процесі динаміки взаємозв'язку та взаємозалежності спільнот;

— загальне в різних сторонах життя народів, що повторюється у процесі їх інте- ґрації з урахуванням особливого, властивого для конкретної національної спільноти;

— елемент структури світогляду особистості у формі інтернаціоналістської свідомості й етики міжнаціонального спілкування;

— психологію, ідеологію, соціальну практику, яка заснована на принципах класової, національної, соціальної й духовної єдності суспільства, націй та етносів.

Через категорію «інтернаціональне» розкривається поняття «інтернаціоналізм» як світова та реґіональна практика, світоглядна позиція, система філософських поглядів на світ, місце в ньому людини й національних спільнот, яка містить у собі:

— констатацію наявності загальних атрибутивних рис у багатоаспектних сторонах історичного процесу формування націй;

— вираження об'єктивного процесу інтенсифікації взаємозв'язку і взаємозалежності в розвитку соціуму;

— концентрацію загального й одиничного в різних сторонах життя народу з урахуванням особливого, властивого «національному», на основі чого створюється інтеґроване нове явище, яке не властиве жодній національній спільноті окремо;

— елемент структури світогляду особистості та спільноти (інтернаціоналістська свідомість визначає діяльність і поведінку особистості у сфері міжнаціональних відносин, у культурі міжнаціонального спілкування).

У сучасному світі об'єктом інтернаціоналізму виступає інтернаціоналізація як явище, що виникає у процесі інтенсифікації обміну матеріальними й духовними цінностями між державами, націями, спільнотами. Формами інтернаціоналізації виступають ґлобалізація та модернізація, що відображають тенденції суспільного розвитку, спрямовані на становлення цілісного світу. Об'єктивний процес світової інтернаціоналізації визначив тенденції зростання діалектичних суперечностей між націоналізмом та інтернаціоналізмом.

Перша суперечність концептуальна - між процесами ґлобалізації, інтернаціоналізації та національним, націоналістичним. Сутність її розкрив М.Бердяєв: «Будь-яка національність є більшістю єдиного й по-братньому об'єднаного людства, а не перешкодою на його шляху. Усе людство розкриває себе лише під виглядом національностей. Денаціоналізація, запозичена ідеєю інтернаціональної Європи, інтернаціональної цивілізації, інтернаціонального людства, є чистісінькою порожнечею, небуттям».

Інтернаціоналізм на соціальній основі виступає як антагоністичний антипод націоналізму. «Марксизм непримиренний із націоналізмом, - писав В.Ленін, -- навіть якби він був «найсправедливішим», «чистеньким», тонким і цивілізованим. Марксизм висуває на місце будь-якого націоналізму інтернаціоналізм, злиття всіх націй у вищу єдність, що збільшується на наших очах із кожної верстою залізниці, із кожним міжнародним трестом, із кожним робітничим союзом». Марксистський інтернаціоналізм, незважаючи на свою гуманістичну спрямованість, виявляється в ролі умоглядної ідеалістичної концепції для штучно створених «ідеальних людей», позбавлених націоналістичних забобонів, які, виходячи з особливостей людської психіки та свідомості, мають мало спільного з наявними об'єктивними життєвими реаліями. Інтернаціоналізація всіх сторін життя, зведення в ранґ вищої мети й незаперечного догмата повністю нівелюють національну самобутність народу та викликає активне зростання націоналістичних настроїв. Саме про такий інтернаціоналізм і писав свого часу М.Бердяєв: «Інтернаціоналізм -- це абстрактна бідність, не конкретна єдність людства, яка містить у собі всі щаблі національних індивідуальностей, а абстрактна єдність, що заперечує національні індивідуальності».

З іншого боку, органічність ідеї ґлобальної «сім'ї націй» властива також і націоналізму з його схильністю до оцінки всіх форм суспільних відносин із позицій «сімейності». Однак націоналізм з його гіпертрофовано-болісним ставленням до ідентичності формує й концептуальне уявлення про себе та своє місце у світовому співтоваристві. Під час інтернаціоналізації об'єктивно відбуваються процеси розгортання потенціалу національного на новому якісному рівні розвитку -- вихід за межі національних кордонів цінностей, культури, науки. Отже трансформація національної ідентичності у процесі інтернаціоналізації є об'єктивною, а її втрата -- катастрофічною. У цьому разі національне виступає як зміст, а інтернаціоналізація -- як форма. Націоналізм виявляється гальмом цивілізаційних процесів, відстоюючи пріоритет власних національних цінностей, їх винятковість і перевагу в міжнаціональному спілкуванні. За В.Соловйовим, це «нерозумний псевдопатріотизм, який під приводом любові до народу бажає утримати його на шляху національного еґоїзму, тобто бажає йому зла та загибелі». Але водночас націоналізм є одним із головних джерел опору диктату ґлобалізму й уніфікації міжнародного життя. Розв'язання цієї суперечності відбувається у площині зміни ролі та місця національного у ґло- бальних світових процесах, а не в механічному знищення національної само- ідентифікації й культури.

Друга суперечність -- між формуванням національних держав та інтернаціоналізацією всіх сторін життя. Під час дослідження феномену націоналізму й формування національних держав було встановлено, що цей процес в історичному часі відбувається синхронно з динамічним розвитком міжнародної кооперації, торгових зв'язків і засобів інформації. Такий дуалізм яскраво виявляється в етнокультурній, громадсько-політичній сферах. Водночас з інтернаціоналізацією всіх сторін життя суспільства та домінуванням поглядів на уніфікацію мовного спілкування відбувається піднесення національних розмовних мов до ранґу літературних.

На думку націоналістів, національна держава та національне суспільство є найоптимальнішими формами організації політичного й соціально-духовного життя соціуму. Поділ на національні держави і встановлення державних кордонів служать виправданням їхньої теорії про «природну» диференціацію людства на деяку обмежену кількість націй, котрі мають виняткове право на інституційне оформлення власного життя у формах державного устрою. Наприклад Ґ.В.Ф.Геґель класифікував усі народи як історичні та неісторич- ні. На його думку, тільки в перших утілено світовий дух, що дає їм можливість створювати великі держави та здійснювати територіальні захоплення.

Другі (серед яких і східні слов'яни) можуть бути тільки об'єктом підкорення та взагалі не становлять самостійної цінності для історії. Німецький мислитель уважав, що «частина слов'ян долучилася до західного розуму», проте «вся ця маса» слов'янських народів Східної Європи «досі не виступала як самостійний момент у низці виявів розуму у світі».

З іншого боку, піднесення, пожвавлення регіональних й етнічних культур (у тому числі за допомогою міжнародного туристичного бізнесу) та ґлобалізація знижують актуальність національного проекту. Відбувається активна підміна поняття «нація» у світлі пошуку нових символів єдності на основі релігії, цивілізації й спроби створення нової соціальної спільноти у ґлобальній віртуальній мережі інформаційних технологій. Отже націоналізм, що пробуджує людей до політичного та культурного життя, водночас готував фундамент для тісних культурних контактів усіх цивілізацій людства, одночасно розділяючи й об'єднуючи їх.

Третя суперечність -- між об'єктивними процесами господарсько-економічної ґлобалізації, її імперативами для національних держав і характером розвитку, протекціонізму щодо власних виробників, що є функцією національної держави. Розв'язанням цієї суперечності між економічною інтеґрацією та економічним націоналізмом виступає побудова системи економічних балансирів, яка дозволяє «світовому господарству» функціонувати у структурі, що складається з суверенних і самостійних національних держав у межах особливим способом інтеґрованої міждержавної транснаціональної системи. Позиція націоналізму тут двоїста: з одного боку, він -- своєрідний ґарант захисту внутрішнього ринку й національних економічних інтересів, з іншого -- за допомогою міжнародної економічної системи за збереження національних економічних преференцій дає особливі переваги розвитку національного бізнесу на світових ринках, водночас розв'язуючи завдання соціальної стабільності у суспільстві.

Четверта суперечність -- між наступальним характером сучасної інтернаціоналізації у формі модернізації та реставрацією історико-етнічних символів, місцевих традицій і культурних особливостей. Ґлобалізація й вибіркова модернізація, яка фіксує нерівність між країнами та народами, набуває потворних форм антагонізму в рівнях розвитку й життя між державами «золотого мільярда» та країнами, що розвиваються. Модернізація, на думку російського дослідника Л.Блохіна, це «не просто зміни, що відповідають сучасним вимогам, а ті, які запропоновуються ззовні, з боку зовнішнього середовища, оскільки зміни, викликані внутрішніми причинами, називають розвитком». У цьому разі насильницька модернізація виконує функцію руйнування традиційної матриці національної культури та національного менталітету. Під час нерівномірного процесу модернізації в різних країнах учені говорять про провідні країни та країни з типом модернізації, що поширюється. Така модернізація зазвичай створює замкнені анклави рівня сучасного життя, близького до стандартів «золотого мільярда», що різко відрізняються від традиційного укладу життя провінції та національної свідомості населення реґіонів. Відбувається потворна «інтернаціоналізація» та деґрадація свідомості національної еліти у вигляді споживчих форм утриманського космополітизму. Активна пропаґанда цивілізаційного вибору часто базується на низьких почуттях населення, доведеного до крайнього ступеня злиднів утилітарними процесами вибіркової модернізації. Свою суспільну місію «еліта» (особливо на пострадянському просторі) бачить у тому, щоб упровадити у свідомість мас нову, запозичену ззовні, ідентичність, розуміючи під цим процес модернізації.

Ці суперечності викликають системний пошук захисту національних інтересів із боку націоналістів, який часто набуває деґрадуючих, ізоляціоністських форм захисту національних інтересів і національних культур. Водночас націоналістична еліта, визначивши погляди крайнього націоналізму як механізму захисту власних економічних інтересів, активно інтеґрується в інтернаціональну систему уніфікованих цінностей ґлобалізації та модернізації з їх панівною ідеєю матеріального споживання.

П'ята суперечність -- між наднаціональним, інтернаціональним характером догматів релігійних віровчень, принципів управління церковних інституцій та спробами створення помісної церкви. Уведення національної мови в обрядовий складник релігії, руйнування основ релігійної ієрархії під час заснування інституту національної церкви дозволяє створити «замкнений цикл» формування духовних основ націоналізму. Одним із перших проблему використання релігії як механізму формування й уніфікації національної свідомості окреслив Ф.Ніцше: «Сила, що лежить в основі народної свідомості, в однакових думках і спільній мети охороняється та скріплюється релігією».

Релігійна самоідентифікація, у цьому разі, безпосередньо залежить від національної за імперативно нав'язаного в колективній свідомості примату останньої. За такої умови релігійні інститути можуть виконувати функцію духовної легітимації, сакралізації та міфологізації національної держави, вступаючи у системні суперечності зі світовою церковною ієрархією.

Націоналізм активно використовує з метою формування нації (у своєму баченні) образ історичного антагоніста в релігійних інститутах держав, нації яких кваліфікуються «ворожими» (як у протистоянні світових релігій, так і всередині їх). Слід визнати, що творення національної церкви виконує історично складну, суперечливу та вкрай політизовану місію -- створення національної держави й водночас духовний поділ етнічно та мовно близьких народів. Механізмом розв'язання цієї суперечності (в ідеалі) може бути релігійна толерантність «як комплексне явище суспільної свідомості, в якому об'єднано світоглядні та соціально-психологічні настанови, що допускають правомірність багатьох релігійних традицій». Націоналізм виступає ортодоксальним прихильником національної церкви, тобто як обґрунтування постулату універсальної істинності нації -- синтезованого носія духовних національних цінностей.

Шоста суперечність -- між комплексом універсальних соціокультурних рис і властивостей національної життя та культури, які об'єктивно зближують людство, і захистом національної культурної ідентифікації й ідентичності від процесів універсалізації культури. Культурна ідентифікація - це самовизначення індивіда в конкретній культурі. Культурна ідентичність -- це структура ідеальних конструктів у свідомості індивіда та спільноти, яка динамічно оновлюється й реалізується в матеріальній і духовній формі, має у своїй основі традиційні константи, що формують індивіда та визначають колективну діяльність спільноти у проектуванні свого майбутнього.

У процесі інтернаціоналізації повинен витримуватися баланс між національною культурою та ґлобалізацією. Варіантом підтримки цього балансу інтернаціоналізація пропонує мультикультуралізм -- «стан, процеси, погляди, політику культурно неоднорідного суспільства, які орієнтовані на свободу вираження культурного досвіду, визнання культурного розмаїття; культурний, політичний, ідеологічний плюралізм, визнання прав меншин як на громадському, так і на державному рівнях».

На думку М.Тлостанової, мультикультуралізм є «шарнірною» ідеологе- мою, що змінює свою спрямованість залежно від домінування в культурному житті суспільства тієї чи тієї тенденції та може виявлятися в «консервативній», «ліберальній», «ліво-ліберальній», «критичній або діалогічній» формах. Безумовно, «інтернаціоналізація -- глибинна основа та джерело ґлобалізації -- пов'язана з процесами, що відбуваються між націями, але які генетично формуються внутрішньонаціональним життям [...] Кожна нація має величезний творчий потенціал, створює цінності -- культурні, наукові, технологічні тощо, що стають надбанням усього людства», -- констатує М.Мнацакян.

Отже у співвідношенні «національного», «націоналістичного» та «інтернаціонального» основною домінантою побудови моделі сучасного українського державного патріотизму є категорія «національне». Державний патріотизм -- це «прийнятий на соціокультурному рівні феномен, який має яскраво виражений інтеґраційний потенціал, що пов'язує в єдине функціональне ціле представників політичної влади з різними верствами суспільства, різні народності й національності в єдину націю та визначає оптимальне співвідношення ступеня свободи і відповідальності громадян залежно від їхнього місця в соціальній стратифікації суспільства».

Український державний патріотизм у його сучасній інтерпретації, на нашу думку, -- глибоко суперечливе явище, основними характерними рисами якого стали:

1. Розбалансованість історичної політики держави, що, за визначенням Г.Касьянова, виступає різновидом політики, «метою і змістом якої є цілеспрямоване конструювання та утилітарне використання з політичною метою «історичної пам'яті» й інших форм колективних уявлень про минуле і його репрезентацій, у тому числі професійної історіографії». Імперативне нав'язування Українським інститутом національної пам'яті суспільству та історичному середовищу стандартизованих імперативів не сприяє ані міжнаціональній згоді, ані виваженому, усебічному науковому студіюванню суперечливих сторінок національної історії і видатних постатей, які об'єктивно, на цей час, розколюють країну.

2. Хибне трактування державного патріотизму як вірності панівній верхівці. Однак лояльність владі невіддільна від тієї якості національно- державного управління, яку ця влада забезпечує, і морального авторитету самої влади у суспільстві. З останнім у влади надзвичайно великі проблеми внаслідок тотальної корупції, злочинності та практично повної відсутності моральних засад. Лояльність до політичного режиму -- чи не найсуперечливіший компонент державного патріотизму. Але у кризові моменти існування держави пріоритетним складником державного патріотизму повинна бути ідея захисту держави незалежно від особистого ставлення до політичного ладу та суб'єктів політики, які його представляють.

3. Існування у суспільній ідеології тези спотвореного державного патріотизму у критично полярній формі нігілізму у вигляді анархізму «активістів» на тлі системної кризи політичних інститутів держави.

На нашу думку, розв'язання цього складного комплексу суперечностей має базуватися на основі таких світоглядних принципів, які й визначають зміст і сутність сучасної моделі українського державного патріотизму:

1. Міжнаціональна (міжетнічна) згода. Має рацію Ф.Фукуяма, зауважуючи, що «демократія навряд чи виникне у країні, де націоналізм або етноцен- тризм складників її груп настільки великий, що в них немає загального відчуття нації або визнання прав один одного». Проект національної згоди має ґрунтуватися на постулатах інтернаціоналізму з урахуванням особливостей історичного та культурно-реґіонального розвитку адміністративно-політичних одиниць країни. Тому необхідно вести розмову про «загальнонаціональну згоду» й у межах об'єднувальної парадигми національної олімпійської команди, загальнонаціональних проектів (Євробачення, Євробаскет тощо), програм здоров'я нації та ін.

2. Український проект. Слід визнати, що ані суто націоналістичний етнічний, ані цивілізаційний варіанти визначення нашої країни та її народу не у змозі замінити категорію національного в концепті українського народу.

Слід визнати необхідність домінування інструменталістського підходу у створенні нової політичної нації, основи якої динамічно формуються в екстремальних умовах гібридного конфлікту на сході нашої країни. Інша річ, що формування світоглядних основ нової політичної нації повинно відбуватися в межах національного діалогу, виваженого наукового дискурсу, а не в імперативних догматах суб'єктивного сприйняття об'єктивної реальності реґіонального бачення тенденцій загальнонаціонального розвитку. Також слід звернути увагу на те, що «еліти», у найширшому розумінні цього слова, яка виступала б у ролі модератора національної ідеї нової політичної нації на сучасному етапі розвитку української держави, не існує.

3. Прагматичне використання мобілізаційної функції націоналізму. Світовий досвід свідчить про те, що в надзвичайній ситуації загострення військово-політичного становища консолідований потенціал націоналізму (націоналістичного) є найефективнішим інструментом згуртування нації⁵³. Але втрата контролю держави за цими процесами загрожує трансформації націоналізму у крайні радикальні форми тоталітарних практик.

Отже статистичного балансу ідеального співвідношення «національного» -- «націоналістичного» -- «інтернаціонального» не існує. Динамізм і детермінізм явищ та процесів об'єктивної дійсності дозволяє оперативно вносити варіативні зміни на основі методології наукового пізнання з метою визначення оптимальної кореляції моделі державного патріотизму залежно від умов розвитку внутрішньополітичної ситуації й зовнішньополітичних загроз і викликів. Перспективним напрямом створення оптимальної моделі побудови українського державного патріотизму, на нашу думку, слід уважати наповнення принципово новим змістом категорії «національне» за допомогою виваженої політики історичної пам'яті на основі об'єктивної оцінки драматичних подій української історії XX ст.

Размещено на Allbest.ru