Історія політології

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політична думка розвивалася в руслі гуманістичної традиції, що простежуємо в працях Юрія Дрогобича та Станіслава Оріховського.

Юрій Дрогобич - це доктор філософії та медицини Болонського університету, займався політичним прогнозуванням, зокрема намагався передбачити становище імператора Священної римської імперії Фрідріха III, а також ворогуючих сторін на Апеннінському півострові. Він є прихильником сильної королівської влади, визнавав зверхність світської влади над церковною.

Станіслав Оріховський змолоду виступав проти божественного походження влади, відстоював принцип невтручання церкви в державні справи. Держава, на його думку, подібна до живої істоти, яка має своє тіло (посполиті), душу (як шляхетний стан), розум (король). Мета держави: збереження набожності, добробуту і свободи громадян. У праці "Про природне право" С. Оріховський одним із перших в Європі розробив концепцію природного права, відстоював пріоритетність закону над діями монарха і інших посадових осіб. Проте за декілька років до смерті в праці "Польські діалоги політичні" відійшов від передових поглядів, відстоював зверхність папської влади над королівською. Цей принцип письменник застосував при розробці піраміди влади у Польщі, яка б нагадувала трикутник, вершиною якого була духовна влада, у лівому куті - священнослужителі, а у правому - король.

Полемічна література здебільш торкалася питань релігійного життя, реформи церкви, але в контексті цих проблем порушувались і політичні питання. Виявлялися два напрями: перший був орієнтований на унію православної й католицької церков, другий тісно пов'язувався із антиуніатською боротьбою та реформою православної церкви.

Головним теоретиком першого напряму вважають Петра Скаргу, автора книги "Про єдність церкви божої": критикував православну церкву у відступництві східної церкви від апостольського Риму через пихатість константинопольських патріархів і тиранію візантійських імператорів; за шлюби духовенства; за вживання в літургії слов'янської мови; за втручання світської влади в церковні справи. Все це, на думку П. Скарги, згубно впливало на рівень християнської науки, розхитувало моральні основи духовенства. Єдиний порятунок задля русинів він вбачав в унії церков, яка передбачала виконання трьох умов: 1 визнання влади папи православними; 2 єдність віри; 3 послух перед папою. Окрім того, П. Скарга виступав на захист централізму в церковному житті, за обмеження доступу до розгляду питань віри світських осіб і нижчого духовенства.

Між яскравих постатей другого напрямку можна виділити автора "Апокрисису" Христофора Філалета. В полемічній боротьбі із П. Скаргою він відстоював ідею демократизації церкви, в дусі протестантського віровчення захищав право світських людей на участь у церковних справах, на вибори духовної влади, був прихильником релігійної терпимості. Філалет дотримувався думки, що відносини влади й народу ґрунтуються на суспільному договорі, згідно із яким король і піддані повинні суворо дотримуватися закону. Порушення прав та свобод підданих із боку як короля, так й шляхетного стану підриває державу, спричинюється її занепад. Христофор Філалет заперечував абсолютизм не лише монарха, а й папи римського, вважав незаконним його втручання у світські справи. Тому тут йдеться про концепцію обмеженої, або конституційної монархії.

Іван Вишенський - це визначний український письменник-полеміст - висунув концепцію колективної соборності правління християнською церквою, засновану на ідеї рівності всіх людей перед богом. А принцип соборності як вияв демократизму він відстоював теж у відносинах між церквами. В цьому же контексті І. Вишенський заперечував не лише абсолютизм духовної влади - папи римського, а й абсолютизм світської влади - королів та царів, вважав, що будь-який володар отримує владу від бога та не може користуватися нею на свій розсуд.

У козацько-гетьманську добу політична думка України розвивалася в контексті правових документів, котрі відображали аспекти державного устрою і міжнародних відносин України, а теж у руслі концепції просвітників щодо суспільства й держави. До важливих правових документів часу слід віднести "Березневі статті", "Гадяцький трактат", "Угоду та Конституцію" Пилипа Орлика. В них закладено правову основу міжнародних договорів України із іншими державами та простежувалися атрибути суверенітету української державності, визначено конституційні засади державного і суспільного ладу.

"Березневі статті" передбачали збереження козацьких та міщанських, а також шляхетських прав, вольностей; право українців самим вирішувати, хто до котрого стану має належати; право самостійно збирати податки; збереження права обирати гетьмана, самостійно вирішувати питання міжнародної політики (за винятком Росії і Туреччини). Зміст статей розкривав демократичну сутність української державності, яка ґрунтувалася на принципі виборності вищих посадових осіб і суддів, але правові зобов'язання української сторони перед Московським царством, які передбачали військово-політичну єдність України і Росії та недоторканість суспільно-політичних порядків в Україні.

"Гадяцький трактат", розроблений Юрієм Немиричем 1658 р., містив наступні основні положення: 1. Україна на федеративних засадах як Велике князівство Руське входить до Речі Посполитої; 2. гетьман постає цивільним та військовим правителем України, а спільний для всіх король обирається трьома народами; 3. передбачається існування власної скарбниці, монетного двору, війська, генерального трибуналу; 4. без дозволу українського уряду коронне військо не має права входити на територію князівства; 5. православне духовенство урівнюється в правах з римо-католицьким, а права унії обмежуються територією, де існує. Київська академія прирівнювалася до Краківської.

"Пакти і Конституції законів та вольностей Війська Запорозького" містили 16 статей і починалася з урочистої декларації: Україна з обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування. Визначено кордони України з Польщею та Росією, передбачалося після закінчення війни підписання трактату зі шведським королем як постійним протектором України, закріплювалося право запорожців на повернення всіх відібраних земель та поселень, на відновлення колишнього статусу православної церкви під зверхністю царгородського патріархату. Конституція також передбачала поділ влади між гетьманом як виконавчою владою, генеральною радою як вищою представницькою владою і генеральним суддею. Хоч прерогативи органів влади не були визначені, тогочасна конституція наближалася до реалізації принципу розподілу влади.

Козацьке. Просвітницький напрям в політиці знайшов глибоке відображення в доробках Стефана Яворського, Феофана Прокоповича і Михайла Козачинського.

Стефан Яворський (1658-1722) був українським-російським церковним діячем - митрополитом Муромським і Рязанським, а також місцеблюстителем патріаршого престолу й очолював Священний Синод. Навчався і викладав у Києво-Могилянській академії. Відомий як автор праці "Камінь віри" (1715) та численних проповідей.

Владні відносини в тогочасному російському суспільстві С. Яворський уявляв у вигляді своєрідної піраміди, на вершині котрої стояв імператор, нижче знаходилися князі та бояри, що перебували на державній службі, за ними розташовувалися вищі офіцери армії і флоту, нижче - купецтво, духовні чини та в самому низу - народ.

Образним було уявлення про соціально-політичну структуру суспільства. На його думку, як у колісниці є чотири колеса, так і в суспільстві є чотири чини. Перше "колесо", перший чин - аристократія: князі, бояри, вельможі, царські радники; друге "колесо" - військові; третє "колесо" - духовенство, четверте - люди простонародні: міщани, купці, художники, ремісники, селяни-землероби. В обох випадках йдеться про аристократично-мілітаристичну державу, де на верхніх владних щаблях є царські вельможі, генералітет і офіцерство. Духовна знать, що освячує структуру, знаходиться на третьому місці.

Суспільно-політичні погляди С. Яворського відображають же кризу церковно-феодальної ідеології часів петровських перетворень. Як охоронець держави у своїх проповідях він закликав "людей простонародних щодо смирення та послуху владі". Підтримував заходи Петра І по зміцненню держави, створення регулярного війська, розвитку економіки та освіти. Як релігійний діяч С Яворський водночас обстоював інтереси церкви. Значну увагу приділяв актуальній проблематиці співвідношення світської і духовної влади, держави і церкви. Спочатку дотримувався поширеної в Україні думки про те, що держава й церква є рівноправними. Згодом, уже в Москві, він всіляко домагався невтручання держави у справи церкви. С. Яворський бачив, що зміцнення держави ставить церкву в залежність від держави, і всіляко намагався піднести авторитет церкви, зміцнити вплив на суспільне життя. політичний дрогобич оріховський

С. Яворський ставив собі за мету пристосувати російське православ'я до нових соціально-політичних умов, що формувалися під впливом розширення її зв'язків із європейськими державами. Намагався раціоналізувати православ'я, пристосовуючи деякі його догмати до католицизму. В кінці життя відмовився від світського життя й зосередився на етико-гуманістичній проблематиці, що було своєрідним протестом проти підпорядкування в Росії церкви державі.

Один з авторитетних діячів Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович (1681-1736). Спочатку навчався в академії, а потім за кордоном - у Римі, Лейпцигу, Єні. З 1705 р. викладав у Києво-Могилянській академії, а в 1710 р. став її ректором. У 1716 р. за викликом Петра І виїхав до Петербурга та фактично очолив російську православну церкву, ставши однією із найбільш наближених до царя осіб.

Ф. Прокопович був одним з найосвіченіших політичних, а теж церковних діячів Російської імперії того часу, добре обізнаним із досягненнями світової політичної думки. Є автором політико-теоретичних трактатів, зокрема "Правда волі монаршої", "Слово про владу і честь царську", "Духовний регламент". А найвагомішим його внеском у розвиток політичної думки є розробка концепції держави освіченого абсолютизму. У своїх політичних поглядах виходив з того, що існують три основні форми державного правління: демократія, аристократія і монархія. Найкращою з них є монархія. Вона відповідає людській природі, адже як батьки піклуються про дітей, так й монарх дбає про підданих. Спираючись на різновиди теорії суспільного договору, Ф. Прокопович доводив, що в додержавному стані були добро й зло, мир та війна, любов та ненависть. Природним задля людини є творення добра, до чого спонукає її совість. Для охорони цього та інших природних законів потрібна сила, якою є державна влада.

Державна влада виникає в результаті передання народом шляхом договору своєї волі монарху. Сама народна воля випливає з волі Бога. Як і Т. Гоббс, Ф. Прокопович вважав, що, віддавши свою волю монарху, народ назад її забрати не може і повинен у всьому йому коритися. Всяка влада є від Бога, треба підкорятися, християнський закон бунтувати забороняє. Таким чином влада монарха у Ф. Прокоповича набуває абсолютистського характеру.

Верховна влада у своїй діяльності має мати за мету загальну користь, дбати про добробут народу, державну безпеку, мир, внутрішній порядок, правосуддя й освіту тощо. Монарх як носій верховної влади в державі діє відповідно щодо природних законів, стоїть над усіма громадянськими законами. Усі його дії, які спрямовані на загальнонародну користь, виправдовуються. Тим самим Прокопович виправдовував реформи Петра І. Щоправда, під "загальнонародною користю" він розумів інтереси дворянства, чиновників, купців і промисловців, ігноруючи інтереси простих людей.

На підтримку Петра І, обґрунтування освіченого абсолютизму було спрямоване й вирішення Ф. Прокоповичем проблеми співвідношення світської і духовної влади, держави і церкви. На відміну від Яворського, обґрунтовував ідею підпорядкування духовної влади світській, церкви - державі, виступав проти зверхності й автономії влади церкви над державою. Ідеалом Прокоповича була сильна російська держава, на чолі якої стоїть самодержець - освічений монарх, "філософ на троні", що дбає про інтереси народу. Освіту та розвиток наук він розглядав як основу історичного прогресу, джерело сили держави й добробуту народу.

Михайло Козачинський у доробку "Громадська політика" розробляв питання природного права як складової людської природи, розподіляв всі людські закони на громадські й канонічні, вивчав проблеми військової політики, намагаючись викласти розуміння причин воєн, їх типологізацію (справедливі й несправедливі, зовнішні та внутрішні).

Консервативна думка започаткована "Історією русів" - як історико-політичним трактатом невідомого автора, написаним у XVIII ст. У даній праці сформульовано концепцію українського історичного легітимізму, згідно із якою Україна має право розірвати договір із Росією, а також повернути втрачену автономію, оскільки за Переяславським договором українська нація добровільно прийняла протекторат Росії, яка до того ж цей договір постійно порушувала.

Певною мірою підсумком розвитку української політичної думки у XVIII ст. слід вважати погляди Григорія Сковороди (1722-1794). Його політична концепція нагадує витриману в ранньохристиянському дусі конструкцію Вишенського, містить базові положення: нищівну критику існуючого суспільного ладу з позицій раннього християнства, синтезованого з просвітницькою ідеологією; форму правління (як в ідеалі) - демократичну республіку, де забезпечено соціальну рівність усіх громадян; способи досягнення окресленого суспільного ідеалу - просвітницькі; самопізнання, самовдосконалення, вияви "загальної любові", "доброї волі", "доброчесності" тощо, поширення освіти в народі, плекання моральних традицій.

Важливою сторінкою в розвитку політичних теорій в Україні були 19 ст., особливо його друга половина, й початок 20 ст. У цей час на українських землях виникає багато різних політичних течій і напрямків, які втілювали собою складну гаму суспільно-політичних відносин, різноманітних інтересів і потреб, політичних намірів та устремлінь. Ідеї кожної з цих течій і напрямів політичної думки з урахуванням національних і етнічних характерних рис були безпосереднім відображенням класової боротьби, національних і релігійних відносин, боротьби за державну владу.

Після розгрому Запорозької Січі, введення кріпацтва, ліквідації договірних відносин України з Росією політичне життя в Україні надовго ніби завмерло.

Більшість земель України тоді перебувала в складі Російської імперії -- Лівобережжя, Правобережжя, Південна Україна, а Східна Галичина, Південна Буковина й Закарпаття -- у складі Австро-Угорської імперії. Тому розвиток політичних ідей в Україні в ті роки особливо тісно переплітався з передовою думкою російських учених, мислителів, політологів. У багатьох питаннях вони виступали однодумцями, палкими прихильниками, захисниками спільних поглядів.

Ідеї соціального й національного визволення породжувалися тим нестерпним колоніальним режимом, в якому перебувала Україна впродовж багатьох століть.

Економічна політика російського уряду незмінно йшла врозріз з інтересами України як суто хліборобського краю. Митні тарифи, фінансова політика, непомірні податки викликали в українського населення гнів та обурення, спричинювали антиросійські, антиподьські й взагалі антиіноземні настрої. Перша половина 19 ст. проходила під знаком тяжкої політичної реакції. Після жорсткої розправи з декабристами царський уряд розпочав непримиренну боротьбу проти будь-яких ліберальних ідей. В імперії визнавалися три основні принципи, на яких мала триматися вся російська державність: православ'я, самодержавство й народність.

В імперії склався жорстокий політичний режим із суворим централізмом, який випливав з ідеї самодержавної влади: усі провінції управлялися з єдиного центру -- з Петербурга. Ця система трималася на поневоленні широких народних мас.

Така система державного устрою не могла не викликати невдоволення людності. З іншого боку, царський режим страшенно боявся будь-якого радикального руху, що міг виникнути й виникав в Україні. Отже, страхом українського сепаратизму була пройнята вся економічна, політична й духовна спрямованість царського режиму.

Ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, яке утворилось у Львові близько 1845 p., були першою політичною програмою для українства. Товариство об'єднувало гурт молодих вчених і письменників, який уособлював квіт української інтелігенції. Тут були: обдарований історик і викладач університету Микола Костомаров, викладач гімназії та видатний письменник Пантелеймон Куліш, високоосвічений чиновник Микола Гулак, вчитель Василь Білозерський. Згодом до них приєднався геніальний Тарас Шевченко.

Програма кирило-мефодіївців мала багато спільного з думками декабристів і петрашівців, революційних демократів,

Протягом приблизно 14 місяців існування товариства його члени підготували низку програмних положень, найважливіші з яких знайшли своє відображення у творі М. Костомарова під назвою "Закон Божий.

Члени товариства виступали за визволення селян від кріпацтва. Передумовою перебудови існуючого ладу на нових засадах товариство вважало знищення абсолютизму, повалення царату.

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало недовго (1847 р. члени товариства були заарештовані і покарані), але його ідеї справили великий вплив на подальший розвиток визвольних ідей в Україні. Діяльність товариства була першою спробою української інтелігенції перейти від суто культурницького до політичного етапу національного розвитку України.

Слід відзначити, що, поділяючи загальні засади своєї програми, члени товариства розходились у питанні про першочергові завдання. М. Костомаров вважав першочерговим домогтись єдності слов'ян. П. Куліш наголошував на розвитку, насамперед, української культури. Тарас Шевченко пристрасно відстоював ідеї соціального і національного звільнення українців. За радикалізм своїх ідей Тарас Шевченко був покараний найжорстокіше.

Політичні погляди XIX-XX ст. Політична думка в Україні у XIX-XX ст. формувалася в умовах, коли зникав традиційний сільськогосподарський уклад життя та його змінювало індустріальне суспільство й коли відбувалися процеси національно-культурного та національно-політичного відродження України. Якщо попередній етап політичної думки України розвивалася в руслі релігійних, династичних або ж козацько-станових традицій і не був оформлений у відповідну теоретичну та ідеологічну систему, то в XIX-XX ст. політична думка набула рис, властивих європейським ідеологічним напрямкам.

І. Лисяк-Рудницький, спираючись на ідеологічні цінності, виділяє у тогочасній політичній думці демократично-народницький, націоналістичний, консервативний і комуністичний напрями. А В. Потульницький на підставі ж методології історичного дослідження суспільно-політичного життя в Україні наголошує на народницькому, консервативному і національно-державницькому напрямках. Аналізуючи політичну думку України, підходи можна поєднати, оскільки вони доповнюють один одного, незважаючи на відмінності у критеріях класифікації. Необхідно виділити ще один напрям у політології - лібералізм, хоча в українському контексті він лише частково збігався з подібною течією в Європі.

Демократично-народницький напрям започаткувало Кирило-Мефодіївське братство, головним ідеологом якого був Микола Костомаров. Його "Закон божий (Книга буття українського народу)", що синтезував романтичні ідеї із радикальними політичними та соціальними ідеями та християнськими цінностями, був програмою кирило-мефодіївців. Програма містила ідеї: 1). визнання української етнокультурної ідентичності; 2). створення самостійної української республіки в рамках федерації слов'янських народів; 3). скасування кріпацтва та утвердження суспільного ладу на засадах правової і соціальної рівності в дусі християнського заповіту; 4). позиція із українських демократичних традицій проти традицій аристократичної Польщі або самодержавної Росії.

Поряд із Костомаровим творив Тарас Шевченко. У його творах нема цілісної політичної концепції, йдеться лише про погляди на окремі проблеми державності, соціально-політичних відносин, суспільного ладу в цілому. Політичний світогляд Т. Шевченка у своєму розвиткові пройшов декілька етапів. Перший етап позначається романтизмом та ідеалізацією козацького минулого. Але вже й тоді він намагається з'ясувати причини тяжкого становища українського народу. В поемі "Гайдамаки" серед таких причин він називав, зокрема, внутрішній розбрат та чвари. У другий, період творчості Шевченко пристрасно працює над проблемою відсутності єдності українського народу. Він засуджує не лише самодержавство, що було притаманним для всієї його творчості, але й класове розшарування всередині самого українського народу. Зокрема, таврує тих "землячків", котрі, поїхавши на чужину, повертаються в Україну визискувачами й гнобителями. Причини рабського становища українського народу тепер він вбачає не лише в діях зовнішніх сил та у внутрішніх чварах, а й у невідповідності української правлячої еліти - гетьманів та козацької старшини - завданням національного і соціального визволення. Неоднозначне ставлення поета до Б. Хмельницького. Віддаючи належне державотворчій діяльності гетьмана, він не міг простити йому союзу з царем Олексієм Михайловичем (1654 р.).

Значне місце в політичних поезіях - проблема боротьби народів за національне визволення. Сутність колонізаторської політики царизму глибоко розкрита, зокрема, в поемі "Кавказ". У творі симпатії поета однозначно на боці поневолених кавказьких народів. Різко засуджуючи самодержавство, кріпаччину, соціальне розшарування, колонізаторство, Шевченко мріяв про утвердження соціальної рівності й політичної свободи. Віддаючи перевагу буржуазній республіці перед самодержавством, він, однак, не розглядав її як ідеальний суспільний лад, бо і в ній є соціальна нерівність й насильство. Політичним ідеалом Шевченка є демократична республіка.

Суспільно-політичні засади кирило-мефодіївців були орієнтиром українському рухові, що оформлено у мережу громад - півконспіративних гуртків демократично зорієнтованої інтелігенції. Одним з лідерів руху був також Володимир Антонович, який першим назвав Київську Русь українською державою, обґрунтував природне походження нації, охарактеризував принципи життя народів: українців (принцип демократизму, що забезпечує права для особи), поляків (принцип аристократизму, що призводить до боротьби поміж різними соціальними групами), росіян (принцип авторитету державної влади, що спричинюється до самодержавства).

До демократично-народницького напряму належать й Михайло Грушевський, Ростислав Лащенко, Сергій Шелухін. Зупинимось на засадничих принципах методу М. Грушевського: 1). визнання народу як рушійною силою історичного процесу; 2). розуміння українського народу як окремої культурної одиниці; 3). мотивування ідей народоправства у вигляді народно-демократичної республіки; 4). це федеративний устрій України; 5). відстоювання автономії України в складі федеративних союзів; 6). надання переваги колективним формам власності як історично традиційним. У праці "Українська партія соціалістів-революціонерів та їх завдання" Грушевський захищав ідею пріоритету інтересів народу і суспільства над інтересами держави. У схемі викладу історії України він обґрунтував думку про український народ як окрему етнокультурну одиницю, що є спадкоємницею Київської Русі й сформувала етнокультурні риси в умовах Галицько-Волинської та Литовсько-Польської держав.

М. Грушевський розглядав українську націю як виключно хліборобську, що внаслідок чужоземного панування втратила вищі класи; підкреслював як позитивні риси українського народу (вроджену логічність думки, високі культурні та соціальні інстинкти, високу красу побуту), так негативні (відсутність національної свідомості, слабкість національного інстинкту, низький рівень освіти, політичного виховання).

У поглядах на державу Грушевський дотримувався думки, що національним інтересам України відповідає статус автономії в складі Російської Федерації. Він вирізняв два шляхи становлення федерації - через об'єднання двох і більше держав з їх ініціативи; з ініціативи зверху, де унітарна держава стає федерацією, поділивши суверенітет з територіями. Правда, після ліквідації УНР більшовицькою Росією, М. Грушевський визнавав необхідність існування української незалежної держави, проте лише тимчасово, орієнтуючись у майбутньому на входження Росії й України в загальноєвропейську федерацію.

Ліберальний і соціалістичний напрями. Лібералізм в Україні мав специфіку й відрізнявся від класичного лібералізму в Європі. Крім ліберальних ідей, він містив ще ідеї соціалізму (прудонівського типу), а також ідеї демократично-народницької ідеології. Щодо основних ідей українського лібералізму можна віднести: пріоритетність політичних і громадянських прав особи перед державою і нацією; конституціоналізм і правова держава; приватна власність як основа господарювання; автономія України у складі Росії; самоврядування як основа державного устрою; загальнолюдські цінності на національному ґрунті. Представники лібералізму - Михайло Драгоманов, Богдан Кістяківський. В цьому руслі зупинимось на ідеях М. Драгоманова.

М. Драгоманов піддав критиці методологічні принципи народницької школи, що ґрунтувалися на ідеї народоправства та інтересу "трудового народу", й розвинув учення про суспільство й державу в руслі позитивізму. Оцінюючи історичні події в Україні із точки зору еволюційного розуміння прогресу, він на противагу вченим-народникам визнавав справедливими лише ті народні рухи, що сприяли духовно-ліберальному, економічному та політичному розвитку краю. Політичні погляди М. Драгоманова знайшли найбільш повне відображення в проекті програми "Вольний Союз - Вільна Спілка", де обґрунтовувалися засади російського конституціоналізму. Найважливішими із них він вважав громадянські свободи й децентралізацію Росії. Децентралізація - це основа для утвердження самоврядування (самоуправа громад, волостей, повітів, земель). Кожна самоуправа має мати внутрішню самостійність до інших самоуправ. Центральна влада зосереджена у земельному соборі як вищому законодавчому органі, який функціонував на засадах американського бікамералізму (двопалатності). Отже, держава, за М. Драгомановим - "вільна спілка" самоуправ, а центральна влада - лише орган координації між ними.

Національне питання М. Драгоманов розглядав у контексті забезпечення прав й свобод громадян, тому пов'язував його успіх з конституційними реформами в Росії. Український національний рух він висвітлював у такій послідовності: культурно-просвітницька діяльність з метою пробудження та розвитку національної свідомості і піднесення освітнього рівня; боротьба за політичну свободу, а також конституцію; розв'язання соціальних проблем. У політиці М. Драгоманов відкидав принцип "мета виправдовує засоби", вважаючи, що задля здійснення справедливих цілей потрібні високоморальні люди. Соціалізм розумів як акт творення соціальної справедливості, підвищення добробуту народу.

Другу сторону "громадівського" соціалізму (соціал-лібералізму) Драгоманова становив соціалізм Сергія Подолинського. На формування політичних поглядів значний вплив справив гурток, очолюваний перекладачем першого тому "Капіталу" К. Маркса М. Зібером. У подальшому, перебуваючи за кордоном, С. Подолинський особисто знайомиться з Марксом і Енгельсом, однак марксистом не стає, вважаючи їх учення непридатним для умов Росії.

Критикуючи самодержавство в Росії, С. Подолинський ставив за мету довести необхідність знищення його революційним шляхом, а також завоювання трудящими політичної влади та утворення соціалістичної республіки. Виникнення держави він вважав історично прогресивним явищем й доводив, що подальший її розвиток ішов шляхом поглиблення майнової нерівності та посилення панування одного класу над іншим. У майбутньому суспільстві мала бути забезпечена рівність не лиш політична, а економічна. А ідея соціально-політичної рівності є центральною у політичних поглядах Подолинського. Формально зафіксовані в політико-правових документах буржуазних держав свободу та рівність він вважав неістинними, тому що реально народні маси позбавлені свободи. Складена програма соціалістичного перетворення України передбачала надання всім трудящим рівних політичних та економічних прав, свободи слова і совісті, можливостей всебічного культурного розвитку.

Основним осередком соціалістичного суспільства має стати громада. Саме вона виступатиме основою ведення господарства і органом політичного самоврядування, поєднуватиме в собі законодавчу, виконавчу та судову владу. Формою політичного устрою громадівського соціалізму буде народна федерація громад, заснована на повному політичному рівноправ'ї кожної громади. За проектом С. Подолинського Україна майбутнього має бути спершу федеративною демократичною республікою добровільно об'єднаних громад, а потім стати членом всенародного вільного союзу - міжнародної федерації.

С. Подолинський засобом цього переходу вважав революцію у формі збройного повстання: в Західній Європі - пролетаріату за підтримки селянства, а в Східній - селянства за підтримки найбіднішого міського населення. Таким чином, суспільно-політичним ідеалом С. Подолинського був громадівський соціалізм - суспільство, в якому народ управлятиме й керуватиме економічними, політичними та культурними процесами. Також з ідеалами соціалізму зближені І. Франко та М. Грушевський, а теж В. Винниченко.

Український консерватизм ґрунтувався на засадах пріоритетності держави, нації над правами особи; монархічної форми державного правління; територіального патріотизму; провідної ролі аристократії у державотворчому процесі; непорушності приватної власності як основи господарювання, вирішального значення моральних, релігійних чинників у суспільному поступі; українського історичного легітимізму.

Консервативна думка започаткована "Історією русів" - як історико-політичним трактатом невідомого автора, написаним у XVIII ст. Консервативну традицію в Україні продовжив Пантелеймон Куліш: критично переглянув засади народницької ідеології, зокрема наївне захоплення селянською масою, виправдання та вихваляння руйнівної стихії селянських і козацьких заворушень.

Консервативні погляди характерні також для Миколи Міхновського, який у брошурі "Самостійна Україна" закликав щодо відновлення самостійної України на підставі Переяславської угоди, порушеної російським царизмом. Ідеї Міхновського також збігалися із ідеями національно-державницького напряму, зокрема із ідеями про широкі політичні і громадянські права, самоврядування земель, суд присяжних, із ідеєю національно-демократичної держави у вигляді президентської республіки з двопалатним парламентом (радою представників і сенатом).

Думки М. Міхновського про необхідність рішучого відмежування України від Росії, акцент на силових методах досягнення національно-визвольної мети, а теж проголошення лиш етнічного принципу формування нації (Україна для українців) лягли в основу націоналістичної ідеології. Погляди М. Міхновського ґрунтувалися на консервативному, національно-державницькому, націоналістичному ідеологічних напрямах.

Микола Міхновський, навчаючись на юрфаці Київського університету, у 1893 р. приєднався до таємної студентської націоналістичної групи "Братство Тарасівців" та розробив її основні політичні засади. Метою групи проголошувалося досягнення повної державної незалежності України. А його "Самостійна Україна" постала як програмний документ утвореної в 1900 у Харкові Української революційної партії. "Самостійна Україна" вважається ще першим програмним документом українського націоналізму. Зазначивши, що світ вступив у нову фазу свого розвитку - боротьбу народів за самовизначення, а український народ перебуває в становищі "зрабованої нації", Міхновський порушує питання про можливості її національного визволення. Як юрист, він розглядає правові підстави перебування України у складі Московської держави згідно з Переяславською угодою. За цим документом Україна - самостійна держава з республіканським устроєм - вступила у договірні відносини із Росією як "вільний із вільним" та "рівний із рівним". А статті угоди спрямовані на збереження політичної самостійності української держави під протекцією московського царя.

Та самих лиш юридичних підстав, зауважує М. Міхновський, замало, необхідні ще достатні фізичні й матеріальні засоби. Головною проблемою української нації є відсутність провідної свідомої верстви - це інтелігенції. Інтелігенція же польського походження розбудовувала Польщу, російського походження діяла в інтересах Росії. Лише нинішня інтелігенція не хоче миритися із пануванням чужинців на своїй землі й виступає з вимогами захисту інтересів власної нації.

Однією з основних причин втрати державності Міхновський вважав відсутність внутрішньої єдності та висував ідею національного солідаризму, яка має об'єднати окремі частини нації в єдине ціле.

Найбільш системного та глибокого розвитку українська консервативна думка досягла в працях В. Липинського, С. Томашівського й В. Кучабського. Зупинимось на ідеях В'ячеслава Липинського. В. Липинський ґрунтовно висвітлив концепцію політики у доробку "Листи до братів хліборобів". Він вбачав повноцінний розвиток української нації в розбудові власної держави. Така держава має існувати у формі монархічного правління, що відповідає державницькій традиції, започаткованій Б. Хмельницьким. За В. Липинським, ця монархія повинна ґрунтуватися на таких п'яти підвалинах: аристократія, класократія, територіальний патріотизм та український консерватизм, релігійний етос. Гетьман як спадковий монарх репрезентує державу, уособлює її авторитет. Разом із гетьманом управління державними та суспільними сферами здійснює аристократія - це є найкращі представники усіх класів й станів: промислового (фабриканти й інженери); хліборобського (поміщики, селяни й сільські робітники); фінансового і купецького (всі люди, які живуть від обміну продуктами); комунікаційного (залізничники, шофери), інтелігенція. Такий принцип формування аристократії (правлячої еліти) В. Липинський називав класократією, котра також передбачала співпрацю всіх класів. Принципи класократії заперечували буржуазний парламентаризм як такий, що роз'єднує нації за партійними ознаками, соціалізм - за класовими ознаками і націоналізм - за етнічними ознаками.

Територіальний патріотизм розумів як солідаризацію усіх мешканців України на ґрунті любові до рідної землі, незалежно від етнічного походження або соціально-класової належності, віросповідання.

Консерватизм, за В. Липинським, - це є утвердження серед громадян України організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, які здатні приборкати анархію і свавілля. Релігійний етос - передоснова становлення морального порядку, без якого неможливо сформувати націю, збудувати державу.

Форму державного правління бачив у дуалістичній конституційній монархії, за якої: гетьман як суверен української нації, голова кабінету міністрів зосереджує в своїх руках виконавчу владу; законодавчу владу утворюють палати: територіальна (нижня), до якої входять представники місцевих земельних рад (як по 3-4 від кожної землі на підставі загального, рівного, таємного виборчого права), та трудова (вища), до котрої делегують своїх представників професійні спілки всіх класів і соціальних верств.

Державницька концепція Степана Томашівського ґрунтувалася на особливій ролі Галичини та уніатської церкви в майбутньому державотворенні; українському консерватизмі; об'єднуючій національній ідеї; європеїзації українського руху. Щодо поглядів на державу С. Томашівський дотримувався ідеї мирної еволюції існуючих форм правління: республіканська форма правління може бути найгіршою деспотією, рівно ж як і монархія - демократичною, якщо вона не є абсолютною.

Василь Кучабський називав концепцію позитивним мілітаризмом. За цією концепцією, провідну роль у побудові монархічної держави має відіграти військова еліта з сильним вождистським характером, військовим хистом і аристократизмом національного почуття. В. Кучабський дотримувався ідеї "українського П'ємонту": завдання державотворення може виконати не етнічне об'єднання українців у межах чужої держави, а нація, психічний склад якої може бути сформований лиш на певній території. Таким "П'ємонтом", на його думку, могла стати Галичина.

Націоналістичний напрям був започаткований Братством тарасівців, а також уже згадуваними ідеями М. Міхновського. Він включав наступні основні принципи: 1. нація як етнічна спільність - основний чинник державного та суспільного життя; 2. волюнтаризм - як один із світоглядних принципів; 3. національна диктатура - як перехідна форма державного будівництва; 4. активна меншість - національній ідеї організовують та ведуть патріоти пасивно на боротьбу за українську державність; 5. національна революція - основний засіб досягнення державності.

Головним ідеологом націоналістичного напряму був Дмитро Донцов, котрий основні засади своєї доктрини виклав у праці "Націоналізм". Не заперечував певного впливу Міхновського на становлення свого світогляду, однак свою націоналістичну концепцію (волюнтаристську, ірраціональну, елітарну) протиставляв народницькій демократичній концепції останнього.

Д. Донцов виділив п'ять принципів своєї ідеології інтегрального, або чинного, націоналізму. Перший принцип проголошував, що національна ідея має будуватися не на розумі, а на волі - інстинктивному прагненні нації до життя, влади, панування. Другий принцип передбачав виховання в народу ідей до боротьби, усвідомлення ним кінцевої мети. Третій принцип ґрунтувався на романтизмі і фанатизмі, що надавав національним почуттям релігійного змісту, а ідеям - догматичного характеру, тому спонукав маси до експансії насильства за торжество своїх ідей. Четвертий принцип - проголошення імперіалізму як синтезу між націоналізмом і інтернаціоналізмом, що мало би загальнолюдський характер, оскільки цивілізувало би народи, нездатні управляти собою. П'ятий принцип ставив за мету формування національної еліти - ініціативної меншості, яка продукує для несвідомої маси ідеї і мобілізує цю масу на боротьбу. Для забезпечення перемоги меншість повинна використовувати "творче насильство".

Д. Донцов, на відміну від В. Липинського, вважав, ніби передумовою створення власної держави є формування української нації як самосвідомої культурної та політичної спільноти. Його націоналізм - ідеологічна основа революційної ОУН до III Надзвичайного збору в серпні 1943 р., коли й відбувся відхід від тоталітарних принципів боротьби за українську державу.

Концептуальні засади націоналізму Донцова використав при розробці доктрини нового націоналізму Микола Сціборський. У праці "Націократія" він сформулював основні риси своєї доктрини: 1). українська держава повинна бути авторитарною й спиратися на працюючі верстви української нації; 2). політичним суб'єктом влади є національна диктатура; 3). форма правління має сильну законодавчу й виконавчу владу. Законодавчий орган - Державна Рада обирається всіма громадянами, голова держави і одночасно прем'єр-міністр - Національними Зборами, що складаються із депутатів Державної Ради, Всеукраїнської Господарської Ради, а теж представників крайових рад та синдикатів.

Національно-державницький (націонал-демократичний) напрям. Національно-державницька ідеологіяна відміну від націоналізму висувала ідею нації політичної (як сукупності громадян держави), а також відстоювала синтез національних і загальнолюдських інтересів, самовизначення народу в його етнічних кордонах через національно-демократичну державу. Представники цього напряму відстоювали можливість участі України як самостійної держави у конфедеративних і федеративних об'єднаннях.

Попередником національно-державницького та національно-демократичного напряму постав Іван Франко, який одним із перших в українській політичній думці сформулював концепцію політичної самостійності України. Основні риси даної концепції, які чітко висвітлені в праці "Поза межами можливого", можна звести до таких моментів: 1). основною причиною гальмування економічного та культурного розвитку народу є відсутність його національної самостійності; 2). а без ідеалу національної самостійності неможливо реалізувати ідеали політичної свободи і соціальної рівності; 3). українські політичні сили, кращі його представники, такі як М. Драгоманов, зазнавали невдач на шляху здійснення своїх цілей через те, що вони не мали ідеалу політичної самостійності; 4). цей ідеал, хоча він, на перший погляд, неосяжний, можна реалізувати активною копіткою працею борців-революціонерів; 5). для повноцінного національного розвитку необхідне творення повної соціальної структури, тобто всіх верств (вищих, середніх та нижчих), які б підтримували ідеал політичної самостійності України.

У площині вирішення соціальних питань Франко стояв на позиціях соціалізму. За цими поглядами він наближався до Драгоманова, тобто відстоював федеративно-громадський принцип, що передбачав свободу й автономію у відносинах між собою і громадою, громадами і народом. Соціалістична концепція І. Франка містила також й ідеї кооперації, колективної громадської власності, соціальної взаємодопомоги між трудівниками, боротьби проти соціального гноблення та ін. Та соціалізм І. Франка докорінно відрізнявся від марксизму. Дана різниця полягала в тому, що І. Франко відкидав ідеї економічного детермінізму, історичного фаталізму, теж диктатури пролетаріату і державної централізації. Отже, політичні переконання І. Франка ґрунтувалися як на національно-демократичних, так і на соціалістичних поглядах.

Національно-державницьку ідеологію захищав правник-політолог Станіслав Дністрянський. Базовими поняттями концепції С. Дністрянського є поняття нації та держави. Головними ознаками держави вважав: територію; людей, які проживають на ній; організацію суспільного ладу з ознаками - автономією, авторитетом, а також автаркією. Люди, територія і народна культура - основні ознаки нації незалежно від величини державної організації. Терміном "люди" Дністрянський позначав певний суспільний зв'язок, що склався на основі родового походження і загального почуття кровної спорідненості. Щодо поняття "культура" включав народну мову, історичні звичаї. Поняття "територія" має в державі політичне, а в нації - етнічне значення.

Ідея федерації, яку С. Дністрянський розглядав у контексті концепції єднання народів, ґрунтується на чотирьох основних засадах: 1). питання об'єднання народів має розв'язуватися після міжнародного визнання їхньої державної самостійності; 2). вирішувати питання вступу до міжнародного об'єднання мають лиш парламенти; 3). кожний національний парламент, котрий подав згоду на утворення об'єднання, має висунути однакову кількість мандатів для вироблення спільної угоди; 4). заснування спільного адміністративного трибуналу, який наділений судовими функціями задля вирішення спірних питань.

Правознавець-політолог Володимир Старосольський формулював концепцію побудови української державності, засновану на поєднанні національного, а також й соціально-класового чинників у цьому процесі. Свої погляди він виклав в основному у працях "Теорія нації", "Політичне право" та "Держава і політичне право". Автор виходив з того, що в розумінні нації існують два основних підходи: атомістичний і психологічний. Перший трактує націю як суму якоїсь кількості людських одиниць, що відрізняються від інших спільними ознаками. Такими ознаками є мова, культура, територія тощо. За такого підходу нації не притаманна вища, об'єднуюча її цілість, і вона не існує як правовий суб'єкт. За психологічного підходу націю розуміють як окрему цілість, окремий суб'єкт із власним життям, волездатністю та долею. На основі цього підходу Старосольський стверджує, що нація є витвором психології, а не раціонального мислення. Інтерес щодо неї має інше значення, аніж для доцільно утворених спілок. Інтерес допомагає створенню нації шляхом впливу на настрої та почуття людей.

Джерелом існування національної спільноти, життєдайна енергія - є прагнення до політичної самостійності, котре історично проявляється як боротьба за власну державу. Рушійними силами цієї боротьби є не лиш національні, а класові інтереси, які є взаємодоповнюючими чинниками суспільно-історичного поступу, й недооцінка або ігнорування одного з них, наголошує В. Старосольський, веде до нерозуміння уроків історії. Поняття держави пов'язане з пануванням, яке існує у двох формах: поневолення одного класу іншим і поневолення однією нацією іншої. Відповідно, існують дві форми визвольної боротьби - соціальна й національна. Перша форма базується на спільності інтересів і цілей, а друга - на чуттєвій основі, на стихійній волі членів національної спільноти, їхньому прагненні належати до цієї спільноти та творити одну гуртову цілість.

Детально аналізуючи джерела формування української національної ідеї в її етнічному, соціальному й геополітичному вимірах, Старосольський робить висновок про те, що дана ідея завжди була пов'язана з синтезом національного й соціального визволення. Маси народу, котрі брали участь у боротьбі за національне визволення, пов'язували із ним й своє соціальне-визволення. Через втрату підтримки українські правлячі верстви ставали зденаціоналізованими й починали служити загарбникові.

Старосольський не абсолютизував значення класового чинника в суспільному розвиткові, як марксисти. Він виокремлював 3 шляхи побудови держави: на основі економічних інтересів, політичних інтересів, теж національної єдності. У першому випадку утворення держави відбувається шляхом економічного відокремлення її від метрополії (США). Утворення держави на основі політичних інтересів передбачає захоплення політичної влади партією, яка виступає від імені одного суспільного класу (СРСР). Найкращим та єдино прийнятним для України шляхом утвердження державності є утворення її на основі національної єдності (наприклад, як у Чехії на початку XX ст.).

Сучасною можна вважати концепцію формування нації, котра запропонована Ольгердом Бочковським. її суть зводиться до таких моментів: створення широкої мережі громадських інституцій та підтримка середніх класів; утворення власної держави з власною територією, котра поглиблює етногенез, перетворюючи його в націогенез; розвиток капіталізму та демократії, котрі виводять на історичну арену колись пасивні суспільні класи - робітництво і селянство.

Поява в Україні такої течії суспільно-політичної думки, як націонал-комунізм, зумовлювалася двома обставинами:

1. нерозривним зв'язком попереднього національного руху з соціалізмом;

2. порушенням політичних, а теж національно-культурницьких прав Української Радянської Республіки з боку більшовицької Росії.

Основною працею "національного" комунізму постав трактат Сергія Мазлаха і Василя Шахрая "До хвилі (Що діється на Україні та з Україною)", в якому піддано нищівній критиці політику більшовиків в Україні. Трактат обґрунтував необхідність незалежної УСРР, об'єднаної з Радянською Росією на основі справжньої федерації, незалежність української комуністичної партії, поєднаної з російською лише через комуністичний Інтернаціонал.

Найпомітнішими діячами цього напряму були Володимир Винниченко, Микола Хвильовий. Володимир Винниченко після падіння УНР визнав радянську владу в Україні та навіть хотів працювати в її урядових структурах. Повернувшись у 1920 р. із еміграції, він поділяв ідею утворення федерації радянських республік. Разом із тим у "Листі до українських робітників і селян" Винниченко звинуватив більшовицький тоталітаризм у тому, що: 1). існування УСРР як самостійної, незалежної робітничо-селянської держави має місце тільки в деклараціях; 2). декларативним є уряд УСРР, він не обраний, але призначений Політбюро ЦК РКП(б); 3). правляча революційна партія - це машина, котрою управляє невелика група людей; 4). партійні організації втратили активність і перетворилися у бездушну, некритичну масу; 5). влади Рад в Україні не існує, тому що принцип централізму виключає її; 6). в Україні все те, що існує, є мілітаризоване і централізоване; 7) політика спонукає українців-комуністів виступати проти національних прагнень свого народу.

В еміграції Винниченко аналізував причини поразки української національної революції, розробив концепцію колектократії, згідно якої перевага в майбутньому буде за колективними формами власності. Цікаво: колектократія допускає приватну власність, але виключає найману працю.

Микола Хвильовий вважав, що комунізм можна реалізувати на національному ґрунті, відкинувши "російський шлях" по розвитку у культурній сфері. А для цього слід подолати хохлацьку розляпаність, український просвітянський провінціоналізм та орієнтуватися на ідеал європейської людини-громадянина, творця історії. За його словами, необхідно покінчити не тільки із малоросійством, українофільством, але й москвофільством.

Отже, для ідеології націонал-комунізму були характерні такі риси: 1). визнання Української Соціалістичної Радянської Республіки як держави трудящих; 2). подача комунізму як прогресивного ладу, в межах котрого можна реалізувати національно-державницький ідеал; 3). підтримка ідеї федерації незалежних державних республік; 4). критика більшовицького режиму Росії як небезпечного ворога задля української незалежності; 5). розуміння національної революції як продовження соціальної; 6). надання пріоритету колективним формам власності.

Размещено на Allbest.ru