Сучасні геополітичні течії та школи

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

1. Поняття, об'єкт та предмет геополітики

Геополітика -- наука, яка розглядає вплив географічних чинників на внутрішню і особливо зовнішню політику держав і націй.

Розглядаючи історію геополітичних теорій та ідей можна назвати три етапу їх розвитку.

1. Передісторія геополітики: немає окремої геополітичної галузі знання, та її ідеї є складовою філософських навчань і історичних досліджень.

2. Класична геополітика: кінець XIX -- початок XX ст. коли із окремих ідей, концепцій сформувалися основні геополітичні теорії та національні школи геополітики.

3. Сучасна геополітика: після Другої, Першої світової - донині (хоча деякі теорії та стратегії було сформульовано раніше).

Останній етап відзначається суттєвою зміною геополітичної структури світу, переглядом основних класичних теорій геополітики, формуванням нових геополітичних шкіл, відповідних новим акторам сучасної глобальної геополітики (американської, європейської, російської, що включає геополітику країн СНД, новокитайскої, новоиндийскої та інших.), нових напрямів, як-от атлантизм, мондіалізм, глобалізм, і нових теорій.

Істотні відмінності класичної і сучасної геополітики диктуються техніко-технологічним прогресом і викликаними змінами у економічній та військовій силі держав -- основних дійових осіб, які постають на світовий геополітичної сцені XXI ст. зміною державних, етнічних, конфесійних і цивілізаційних кордонів. Тому класичну парадигму протистояння Суші і Моря замінила парадигма освоєння нових просторів -- фізичних (повітряний, підводний простір, ближній і далекий космос) і культурних (радіо-, телеефір, Інтернет, кіноіндустрія, література, мистецтво).

Ще вчені Стародавнього світу помітили природний зв'язок політичної діяльності (під якою вони насамперед розуміли діяння правителів) та простору Землі, де ця діяльність розгорталася. Справді, чи можна планувати і тим більше здійснювати політичні заходи, не знаючи протяжності, площі, рельєфу, рослинності, клімату, річок -- як водних перепон і шляхів, моря -- як особливого географічного чинника у політиці? Чи можливо перемогти у війні чи навіть в одному бою, не знаючи і не використовуючи хоча б основні характеристики просторового чинника і конкретної місцевості, де розташовуватимуться протиборчі армії, не володіючи інформацією про економічну міць країни й військової силі армії?

Отже, геополітика як детермінація успішної політичної діяльності (мирної та інколи військової) разом із географічними, історичними, соціально-психологічними, етнографічними, економічними чинниками існує давно. Власне термін складається із двох частин: «гео» означає географічний взагалі, вплив географічних чинників у якнайширшому значенні на політику держави. Основними серед чинників вважаються:

- територія;

- географічне розташування, розташування держави щодо континентів;

- протяжність кордонів, їхнє становище на природничих чи штучних рубежах;

- наявність річок як водних перепон і шляхів;

- становище країни по відношенню до моря, протяжність берегової лінії, умови для судноплавства;

- клімат (холодний, помірний, спекотний, засушливий, тощо);

- ґрунти (наскільки вони сприяють розвитку сільського господарства, інфраструктури, промисловості);

- надра, їх багатства, здатність забезпечувати економічне зростання і соціальні запити населення;

- населення, його чисельність, щільність, соціальний склад й інші характеристики.

Наприкінці XX -- початку XXI в. корінь «гео» набув другого сенсу. Тепер його все частіше трактують як «планетарний», «глобальний» вимір політики, характеризуючи взаємовідносини супердержав чи військових блоків (навіть СРСР, НАТО і Варшавського договору), як «зіткнення цивілізацій» (А. Тойнбі, З. Хантингтон) чи за зміну загальної конфігурації світової системи, приміром, із біполярної на моно- чи поліцентриську.

Друга частина терміну -- «політика» -- у цьому контексті означає здійснення панування, завоювання влади, простору і його освоєння. Останнім часом і вона зазнає істотних змін у тому сенсі, що актори геополітики не так жадають завоювати і освоїти нові території, скільки прагнуть контролювати максимально можливий простір, причому -- у цьому полягає особливість сучасної геополітики -- контролювати не території у цілому, а, чим більшу частину ліній комунікацій цих територій і потоки (фінансові, товарні, робочої сили й т. д.), підтримуючи цим щонайсприятливіші умови для власного розвитку і процвітання.

У класичний період розвитку дисципліни (кінець XIX -- початок XX в.), коли він набув характерних риси науки, наголос було зроблено на пізнанні держави як живого організму, втіленоого у просторі (Ф. Ратцель, Р. Челлен). Сучасна геополітика продовжує вивчення держав як акторів геополітичного процесу, але з урахуванням зниження ролі державних органів сучасних у міжнародних відносинах і підвищення значення ООН, військово-політичних блоків, регіональних відділу міжнародних організацій, економічних пріоритетів і культурних міжнародних структур. Сучасна геополітика включає й геополітичну статику (світова ієрархія, статуси й підвищення ролі суб'єктів світової політики), і геополітичну динаміку (геополітичні процеси, зміну розташування акторів геополітики на світовий «шахівниці»).

У становленні геополітики як самостійної галузі знання немає єдиної думки у тому, чи є вона наукою або тільки методом, способом пізнання взаємовідносин держав у процесі їх просторового зростання. Наприклад, Р. Челлен, автор терміна «геополітика», визначав її як «науку про країну як географічний організм, який утілений у просторі». Протилежну тенденцію обіймав видатний представник німецької класичної школи А. Грабовский, який називав геополітику «засобом пізнання», «методом», але ще не наукою, яка має свій предмет, закони та своє місце у системі наук. Навіть визнаний глава німецької школи Д. Хаусхофер коливався під час вирішення цієї проблеми, називаючи геополітику то однією з «наук про країну», то «не наукою, а підходом, шляхом пізнання».

Проте межі XIX і XX століть геополітики позначили об'єкт (держава ніби живий організм у єдності і взаємодії з природним середовищем) й предмет (закони просторового зростання держав) своїх досліджень. Тоді ж виділили теоретичний і прикладний аспекти нової науки. У маніфесті Мюнхенської школи Д. Хаусхофер визначив геополітику як і «вчення зв'язки політичних процесів з землею», як і «мистецтво, здатне керувати практичної політикою». Він закликав геополітиків навчити народ «геополітично мислити», а політиків -- «геополітично діяти». Американські вчені, відомі прагматичними поглядами кожної науки, стали трактувати геополітику як «школу стратегії»,яка виконує завдання політично націлювати військову машину на захоплення простору, має життєво важливе значення для нації. Аналогічну думку висловив французький геополітик Ж. Готтманн, назвавши в 1947 р. геополітику «географічною інтерпретацією історії, адаптованої для потреб пангерманізму».

Отже, у класичний період у розвитку терміну можна виділити такі контроверзи:

- наука, має власний предмет дослідження, закономірності, поняття, що становить певне місце у системі наук, чи метод пізнання політики через географічні чинники;

- об'єктивна наукова дисципліну чи суб'єктивна ідеологізована псевдонаука, що має націоналістичну політику захоплень «життєвого простору». У післявоєнний період геополітика переважно зуміла подолати нав'язану їй роль служниці агресивної ідеології й політики, вийти з-під сумнівної опіки одіозних диктатур й стати самостійною наукою.

Про те, що таке геополітика, сперечаються багато і давно. Тому відразу хотілося чітко позначити відмінність між геополітикою як наукою - теоріями геополітики і геополітикою, як прикладної основою в розробці й реалізації зовнішньої політики України окремого держави або державного альянсу - геополітичної стратегією, чи геостратегією. Набагато складніше розібратися із самим визначенням геополітики. Але у всій неоднозначності оцінок та багатоваріантності запропонованих трактувань її підходи та організаційні принципи широко використовуються в розробці й здійсненні реальної політики. Ось один із формальних визначень: геополітика - це галузь знань, яка вивчає закономірності взаємодії політики України з системою неполітичних чинників, що формують середовище (місце і характеру розташування, рельєф, клімат, ландшафт, стратифікацію, військову могутність і вплив т.д.).

Є й менш формальні: геополітика - це наука, яка розглядає державу як географічний механізм чи феномен у просторі; геополітика - це світогляд влади, наука про владу та для влади; геополітика - це географічний розум держави, філософія його зовнішньої політики України. Геополітика - політика, де країна географічно складається у минулому, народ живе у історичному теперішньому, держава - політично дбає про майбутнє; народу і коштів. Найбільш переконливим представляється таке визначення геополітики те, що геополітика як теорія - це сукупність знання взаємодій і взаємовпливів простору й політики, своєрідне посібник із розробки й формування як зовнішньої політики України окремого держави, і взаємодії суб'єктів у чинній системі міжнародних відносин.

Практична ж реалізація цієї теорії, тобто вже конкретні дії, визначаються як геостратегія. Отже, якщо підсумувати, то геополітика як теорія - це сукупність знання взаємодій і взаємовпливів простору й політики, своєрідне посібник з розробки й формуванню як зовнішньої політики України окремого держави, і взаємодії суб'єктів у чинній системі міжнародних відносин. Практична ж реалізація цієї теорії, тобто вже конкретні дії, визначаються як геостратегія.

2. Сучасні геополітичні теорії та школи

Після Другої світової війни таласократична лінія в геополітиці не переривалася й перетворилася на офіційну міжнародну політику Сполучених Штатів Америки. Ця політика передбачала два варіанти розвитку подій: виграш Заходом боротьби зі Сходом і конвергенція двох протилежних ідеологічних суспільних систем із утворенням Світового Уряду(«мондіалізм»).

Європейської геополітики у повоєнний період практично не було до кінця 50-х років, 60-і роки започаткували створення франко-німецького союзу -- ядра об'єднаної Європи. Одночасно виникають і розвиваються європейські школи «регіональної геополітики», дослідники яких зосереджують увагу на використанні геополітичних методик для вивчення аналізу, опису міждержавних, міжетнічних конфліктів, демографічних процесів.

У загальній лінії геополітичної думки Заходу найвиразніше були репрезентовані такі течії: атлантизм, мондіалізм, прикладна геополітика, течія європейських «нових правих», глобалізм.

Атлантизм.

Послідовники й учні Ніколаса Спайкмена активно розвивають і коригують атлантистську лінію в геополітиці. Серед них політолог Д. Мейніто, який значну увагу приділив культурно-функціональному аналізові в геополітиці, відомий учений і політик (екс-держсекретар США) Генрі Кісінджер, який від часу двополюсного світу (СРСР-- США) вважав, що стратегія США полягає в об'єднанні розрізнених берегових зон в одне ціле, що дасть змогу атлантистам мати повний контроль над Євразією, СРСР. Це одне ціле має охоплювати ті «берегові сектори», які зберігали нейтралітет або тяжіли до Євразії. Доктрина Кісінджера пропонувала США використовувати метод «батога і пряника»: В'єтнаму -- війна, Китаю -- співробітництво зі США, підтримка режиму шахіншаха Ірану, націоналістичних рухів в Україні та Прибалтиці тощо. Ідеї Г. Кісінджера тісно пов'язувалися з доктриною ядерного стримування США і НАТО.

У 90-х роках геополітична думка на Заході розділилася на дві течії: «неоатлантизм» Семуеля Хантінгтона і «кінець історії» Френсіса Фукуями.

1993 p. американський політолог, професор Гарвардського університету й директор Інституту стратегічних досліджень Хантінгтон опублікував статтю «Зіткнення цивілізацій», а в 1996 р. -- книгу «Зіткнення цивілізацій і перебудова світового ладу». Лейтмотив концепції С. Хантінгтона: якщо XX ст. було століттям протистояння ідеологій (це стверджує і Фукуяма), то XXI ст. позначене зіткненням цивілізацій і релігій. Історія людства повертається до історії цивілізацій. Учений убачає роль США в новому світовому устрої у сталій міжнародній зверхності Сполучених Штатів, що є важливою для добробуту й безпеки американців і для майбутньої свободи, демократії, відкритих економік і міжнародного порядку Землі. Водночас С. Хантінгтон стверджує: «Захід унікальний, але не універсальний». Заходові слід відмовитися від ілюзії щодо своєї універсальності. Інтересам Заходу не прислуговуються безладні втручання в суперечки інших народів. Відповідальність за стримування і розв'язання місцевих конфліктів має лежати на країнах -- лідерах тієї цивілізації, яка домінує в певному регіоні. В епоху поліцентризму відповідальність Заходу полягає у збереженні власних інтересів, а не у розв'язанні конфліктів, які не мають жодних вигод для Заходу.

С. Хантінгтон стверджує, що стратегічна перемога атлантистів над євразійцями не є цивілізаційною. Західна ідеологія взяла гору тимчасово. Її перемога підніме на поверхню глибинні культурні шари Сходу: посилиться вплив релігійних чинників, зокрема ісламу й православ'я, буддизму, конфуціанства та індуїзму. В недалекому майбутньому заявлять про себе слов'яно-православна, конфуціанська (китайська), японська, латиноамериканська й, можливо, африканська цивілізації. Цей чинник знову створює умови для протистояння Заходу і Сходу. С. Хантінгтон прогнозує, що наступна світова війна, якщо така виникне, буде війною між цивілізаціями. Щоб їй запобігти, необхідно набагато глибше осягати елементи спільності та відмінності між цивілізаціями, вчитися співіснувати одне з одним.

Наприкінці XX ст. почалася реальна військова економічна й культурна експансія США у Євразії. У книзі «Велика шахівниця. Панування Америки та її геостратегічні імперативи», надрукованій 1997 p., Збігнєв Бжезинський моделює ймовірні варіанти поведінки країн та їх союзів і дає рекомендації щодо збереження одної світової наддержави. Після поразки й розпаду Радянського Союзу Євразія, як і раніше, зберігає своє геополітичне становище. Перед Америкою стоїть складне завдання збереження глобальних інтересів і світового панування. Мета американської геостратегії -- створити справді готове до співробітництва світове співтовариство й водночас не допустити появи на світовій арені суперника, спроможного панувати в Євразії й кинути виклик Америці. На думку Бжезинського, Росія ще не зробила остаточного вибору на користь або демократичного шляху, або -- знову -- євразійської імперії.

Мондіалізм і неомондіалізм.

Геополітична концепція «мондіалізму», суттю якої є утвердження повної планетарної інтеграції, створення єдиного світу, має дуже давні історичні корені. Видатний російський письменник Федір Достоєвський (1821 -- 1881) стверджував, що Росія повинна зібрати у братерській єдності все людство. Французький мислитель Огюст Конт писав: «Людство -- це всесвітня батьківщина, покликана об'єднати, принаймні в майбутньому, всіх землян». За чотири роки перед тим у «Маніфесті Комуністичної партії» К. Маркс і Ф. Енгельс сформулювали такі самі ідеї. Найвиразніша серед них: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». У концепції Л. Троцького та М. Бухаріна про перманентну революцію гасло, народжене після перемоги комуністів у Китаї в 1949 p., -- «росіянин із китайцем брати навіки» -- також спроба втілення цих ідей.

Давню історію мають претензії американців на винятковість. Уже в середині XIX ст. деякі американські ідеологи стверджували, що у близькому майбутньому США стануть центром, навколо якого згуртуються всі нації, що США, подібно до сонця, справлять «доленосний вплив» на країни Європи, а далі -- «на азійські імперії». Найчіткіше ці положення сформулював американський політолог Г. Моїс у 1941 p.: «XX століття має стати значною мірою американським століттям». Американці, стверджує він, повинні взяти на себе тягар білої людини, скрізь несучи з собою «стабільність» і «прогрес» американського зразка. Ці ідеї в 1945 р. покладено в основу державної зовнішньої політики США.

У XX ст. США стали головним ідеологічним і політичним центром мондіалізму. Було визначено своєрідний центр з реалізації цієї концепції, розроблено декілька варіантів (моделей) переходу до єдиної світової системи під патронатом США. Один із них спирався на ідеї конвергенції (злиття, зближення). Теорію конвергенції створив американський соціолог російського походження Питирим Сорокін (1889-- 1968). У 70-х роках цю концепцію модернізувала з огляду на потреби мондіалізму група аналітиків під керівництвом 3. Бжезинського й Г. Кісінджера. В рамках цієї теорії розроблено методи формування нової культурно-ідеологічної цивілізації, проміжної між соціалізмом і капіталізмом, з утворенням світового уряду. До світового уряду мають увійти Вашингтон і Москва. Реалізуючи цей проект, СРСР пішов на поступки США з усіх принципових питань -- скорочення озброєння, розпуск Варшавського Договору, що зрештою призвело до розвалу політичної та економічної системи СРСР, східноєвропейських країн. У той же час Захід не пішов ані на політичні, ні на ідеологічні, ні на геополітичні поступки. Таким чином, мондіалізм було ефективно використано атлантистами-політиками в «холодній війні» проти Радянського Союзу. геополітичний мондіалізм інтеграція

Новою версією мондіалізму стала концепція політолога Френсіса Фукуями. 1989 р. в США опубліковано його статтю «Кінець історії?», а 1992 р. -- книгу «Кінець історії і остання людина». За концепцією Фукуями, настає «кінець історії» й початок планетарного існування людства, коли регіони розпочнуть переструктуровуватись, орієнтуючись на наймогутніші економічні ядра -- центри. XX ст. позначене ідеологічним насильством, коли лібералізм змушений був боротися з залишками абсолютизму, більшовизмом і фашизмом, а також із новітнім марксизмом, який прагнув втягти світ у страхіття ядерної війни. Й тільки наприкінці століття, замість конвергенції капіталізму й соціалізму, знову утверджується ліберальна демократія західного ґатунку як остаточна, найбільш розумна форма держави. З тим чинником прихильник неомондіалізму пов'язує початок нового панування людства -- планетарного, де пануватимуть ринок і демократія.

Геополітична течія «нові праві».

Інші сучасні школи геополітики. Наприкінці 60-х років XX ст. у Франції виникла геополітична течія «нові праві». Її очолив філософ і публіцист Ален Бенуа. Під прапором «нових правих» об'єдналися соціалісти, прибічники буржуазної демократії, германофіли й модерністи, а згодом і слов'янофіли. Провідним принципом «нових правих» став принцип континентальної політики. Всі етноси, що населяють Європу, є вихідцями з Індії, тобто мають «спільне минуле», тож мусять мати й «спільне майбутнє». Державам Європи потрібно вийти з НАТО, дотримуватися суворого нейтралітету і створити власні ядерні сили. Саме таку політику здійснював до кінця 60-х років Президент Франції генерал де Голль. «Нові праві» шукали розуміння й підтримки на Сході, виявляли інтерес до зовнішньої політики СРСР і Китаю. В ідеї союзу Європи і СРСР вони бачили можливість протистояння атлантизмові і мондіалізмові.

Із доктриною «нових правих» кореспондуються ідеї бельгійця Жана Тіріара, лідера руху «Юна Європа», який вважав себе учнем і продовжувачем концепції К. Хаусхофера. Суть його теорії зводилася до того, що держава може повноцінно розвиватися тільки тоді, коли володіє достатнім геополітичним простором, великими територіями. Держави Європи мають створити єдину імперію, що протистоїть США. Пізніше Тіріар дійшов висновку про необхідність утворення союзу Європа -- СРСР, віддав перевагу радянському соціалізмові, а не західному капіталізмові, зараховуючи себе до європейських націонал-більшовиків.

Послідовником ідей К. Хаусхофера, прихильником «націонал-більшовиків» і «нових правих» виступає австрійський генерал Йордис фон Локхаузен. У засадничій праці -- «Мужність володарювати. Мислити континентами» -- Локхаузен висловив думку, що політик, лідер-державник повинен знайти історичне місце тому чи тому народові на величезній театральній сцені світового дійства чарівниці -- історії. Дослідник вважає Європу континентальним утворенням, що тимчасово опинилося під впливом і контролем таласократії. Також Локхаузен обґрунтовував думку про те, що якби столицею Німеччини був Кенігсберг, а не Берлін, то став би невідворотним союз Німеччини з Росією, спрямований проти англосаксонської таласократії. Поодинці ні Росія, ні Німеччина не в змозі протистояти впливові англосаксонських держав.

Прикладна-геополітика.

У Європі 60--70-х років XX ст. утворилася ще одна потужна течія -- прикладна геополітика. Один з її прибічників француз Ів Лакост вважав, що завдання геополітики полягає у вирішенні локальних проблем (вивчення настроїв електорату, вплив мас-медіа на суспільну думку, формування іміджу політичного лідера), які мають не планетарний, а регіональний характер. Хоча аналіз показує, що прикладна геополітика не має нічого спільного з атлантизмом і мондіалізмом, із докринами таласократії й телурократії, з цими напрямами її частково пов'язує лише термінологія.

Неоєвразійство. Наприкінці 60--70-х років XX ст. розрізнені течії євразійства сформувалися в якісно нову течію -- неоєвразійство. Ця течія пов'язана з ідеєю пасіонарності історика, етнографа, географа Льва Гумільова (1912--1992).

Спираючись на висновки історії, географії й природознавства, Л. Гумільов формулює висновок про те, що великороси -- особливий етнос, який склався під могутнім впливом пасіонарного (пасіонарність -- надлишок екстремальної енергії) поштовху. Цей сплав етносів міг утворитися як симбіоз, народжений специфічним поєднанням Лісу й Степу. Союз Лісу й Степу визначив суть цивілізації, культури, стереотипів, поведінки великоросів.

Час, науково-технічний прогрес та інші фактори, безумовно, наклали відбиток на зовнішній вигляд етносів, які проживають у Євразії, внесли суттєві корективи в їхній менталітет.

Як нова течія неоєвразійство має декілька різновидів. Представники течії національної ідеократії імперського континентального масштабу (О. Дугін) протистоять ліберальному західництву та вузько-етнічному націоналізмові. На їхню думку, Росія -- це вісь геополітичного великого простору. Її завдання і місія -- утворення імперії євразійського соціалізму. Ліберальну економіку, створювану російськими реформаторами, вони вважають прикметою атлантизму. Представники протилежного напряму визначають стратегічну важливість Європи для завершення євразійського «великого простору».

Ще одна течія неоєвразійства підтримує й розвиває ідеї, покликані відновити економічну взаємодію колишніх республік Радянського Союзу. Йдеться переважно про «економічне євразійство». Л. Гумільов, як і його попередники, не протиставляв решті світу величезний континент Євразії.

Що чекає на Росію і світ загалом? Прихильники євразійства першої течії вважають, що перемога Заходу в «холодній війні» концептуально означає завершення біполярного світу й початок однополярного світу. Неоєвразійці Росії не можуть погодитися з таким варіантом розвитку подій. Прогнозується кілька моделей нового світоустрою.

Першу найпослідовніше обґрунтовує О. Дугін, який стверджує, що оновлена Росія, зміцнивши свою державність і відродивши свою економіку на базі сучасних технотронних технологій, посяде у світі відповідне для неї місце, знову віднайде свою традиційну миротворчу, стабілізаційну силу.

Друга модель передбачає, що у XXI ст. противагою атлантизмові може виступити Китай. Стрімке економічне зростання, величезна територія, потужний демографічний потенціал, активна динамічна зовнішня політика, могутні, що швидко модернізуються, збройні сили, надають цьому варіантові реальних перспектив. Проте Китай на практиці балансує між атлантизмом і євразійством, і ця політика швидше за все буде тривалою.

Згідно з третьою моделлю, найімовірнішою суперницею США може стати Японія, яка на початку XXI ст. виступає в ролі супердержави.

Четверта модель розглядає ймовірність того, що ісламські країни та Індія можуть стати реальною противагою атлантизмові й мондіалізму, якщо в економічному та військовому розвитку їм допоможе Росія. На думку Л. Гумільова, якщо Росія й буде врятована, то тільки як євразійська держава і Глобалізм. Глобалізація (від англ. global -- світовий, всесвітній) -- загально-цивілізаційний процес, який справляє величезний вплив на політичні та інші сфери людського буття. Цей термін у 60-х роках XX ст. запровадили в науку відомі теоретики Римського клубу Е. Ласло, Д. Медоуз, М. Мисарович, А. Печчеї.

У визначенні терміна «глобалізація» виявилися чотири основні його тлумачення:

- як процесу зміцнення зв'язків між найвіддаленішими куточками планети;

- як процесу поширення на всій планеті єдиних, спільних для всього людства технологій, культури ідей, ціннісних орієнтацій, способу життя, поведінки тощо;

- як виникнення спільних для всього світового співтовариства проблем (економічних, політичних, військових, екологічних тощо);

- як процесу зростання загальнолюдських інтересів у всіх сферах суспільного буття, породжуваних поглибленням взаємозв'язків і взаємозалежності країн і народів.

Глобалізація, як правило, поділяється на фінансово-економічну, технологічну, політичну, культурну та ідеологічну. Процес глобалізації сприяє взаємозв'язку всіх країн і етнонаціональних спільнот, «спресовує» світ у єдине ціле, справляє вирішальний вплив на цілі континенти й цивілізації.

Глобальні проблеми сучасності -- сукупність суперечливих процесів, у яких виявляється криза сучасної цивілізації. Це -- поглиблення суперечностей між людиною та природою; поглиблення суперечностей між людьми (проблеми війни й миру, демографії, боротьби зі злочинністю тощо).

Глобалізація зумовлена взаємозв'язком світу та інформаційною революцією, розвитком світових телекомунікації і цифрових електронних мереж. Зростає інтернаціоналізація інноваційних процесів і загострюється конкуренція технологій. Використання інноваційних знань перетворилося на важливу передумову ділового успіху.

У зв'язку з об'єднанням національних компаній у міжнародні корпорації і розвитком складальних виробництв у третіх країнах посилюються тенденції деконцентрації виробництва. Відбувається криза моделі соціально орієнтованої економіки, перевагу дістають країни з низькою заробітною платою, у яких створено сприятливі умови для розміщення виробництв і збуту їхньої продукції, що сприяє припливу за рубіжних інвестицій.

На рубежі третього тисячоліття місце постіндустріальної заступає неекономічна (етноекономічна) модель розвитку Стає можливою не тільки територіальна, а й глобальна консолідація нації, яка об'єднує діаспору в усьому світі. Глобалізація посилює вплив зовнішніх факторів розвитку Особливо підпадають під зовнішній вплив держави з перехідною економікою. В умовах відкритості високорозвинені країни без перешкод проникають на ринок слабших країн, розвиваючи місцеву промисловість.

Глобалізація економіки веде до лібералізації суспільних відносин, що є викликом для політичної еліти. Зростає мобільність громадян, про що свідчать темпи розвитку міжнародного туризму та міграційних процесів.

Після падіння «залізної завіси» держави опинилися начебто під молотом глобалізації і регіоналізації економіки Тут перемагає той, хто здатний створити найсприятливіші умови для господарювання у відповідному місці й соціальному часі.

Як результат глобалізації та регіоналізації сучасного світу формуються інтерполіси, чи світові міста (Нью-Йорк, Гонконг, Сингапур, Стамбул, Москва та ін.). На ґрунті використання новітніх інформаційних і комунікаційних технологій інтерполюси сконцентрували величезні капітали й ноу-хау. У XXI ст. інтерполіси за аналогією з середньовічними вільними містами.

Нині в основу формування єдиної Європи покладено атлантичну модель. Ідея атлантичного федералізму стала соціокультурною стратегією Західної Європи. Тут пріоритет надається не об'єднанню національних держав, а громадянському суспільству, поетапному входженню регіонів до Європи. У здійсненні регіональної політики активна роль належить Раді Європи. 1994 р. вона прийняла Хартію місцевого самоврядування, а 1996 р. Асамблея європейських регіонів -- «Декларацію про регіоналізм у Європі». Нині Асамблея об'єднує понад 300 регіонів Західної, Центральної та Східної Європи.

Таким чином, формування регіональної політики зумовлене поєднанням внутрішніх і зовнішніх чинників розвитку. Якщо завдання державної влади полягає у проведенні макроекономічної політики, формуванні ринкової макроструктури й забезпеченні соціального захисту громадян, то регіональна політика ґрунтується на економічних, програмових, соціально ефективних і економічно допустимих засадах.

У 90-х роках зазнала серйозної кризи модель всезагального добробуту, або соціальної ринкової економіки. Ключовим елементом життєдіяльності оголошується не індивід і суспільство, а взаємини й комунікації між людьми на різних рівнях соціальної ієрархії. Секрет успіху в економіці тепер не завжди залежить від фізичного та фінансового капіталу, а насамперед від багатства людського чинника -- знань, ідей і творчості. Принцип рівності в розподілі соціальних благ змінюється на новий: «Хто не працює -- той не одержує допомоги».

XX ст. з цілковитою підставою називають американським. Сполучені Штати Америки в цей період стрімко ввійшли до числа світових лідерів і з розпадом СРСР залишились єдиною наддержавою. На рубежі XXI ст. Сполучені Штати Америки виграли економічне змагання із Західною Європою та Японією. Економіка країни стала однією з конкурентоздатних у світі.

Сполучені Штати Америки -- країна західної європейської цивілізації, країна емігрантів, що утворюють маргінальні субкультури з потужною енергетикою, діловою активністю. Країна емігрантів, яка досягла високого рівня якості життя, залишається привабливою для іноземців, які прагнуть жити у США Америка випереджає світ конкурентів у сфері високих технологій і є світовим лідером в галузі інформаційних технологій, підтверджуючи тим самим формулу світового панування: «Хто володіє інформацією, той володіє світом».

Військово-промисловий комплекс США забезпечує не тільки внутрішні потреби, а й понад 50 відсотків світового експорту зброї. Військова доктрина США ґрунтується на використанні максимально мобільної, оснащеної сучасною зброєю, нечисленної професійної армії. Чисельність збройних сил США скоротилася за період 1970--1998 років з 3,1 млн. до 1,4 млн. осіб.

Предметом особливої гордості американців є демократія, що ґрунтується на пріоритеті громадянського суспільства перед державою й індивіда перед державою, поділі влад, федералізмі та двопартійній системі. Проте аналітики вирізняють різке зниження активності американців. Еліта веде жорстку боротьбу за владу, використовуючи в цій боротьбі «війну компроматів». Спостерігається примітивізація масової культури. Громадяни єдиної світової держави й найбагатшої країни у світі переконані в національній винятковості й перевазі над іншими народами.

Одним зі світових центрів економічної могутності стає Азійсько-Тихоокеанський регіон. Серед провідних індустріально розвинених країн виокремлюються Японія, Китай із Гонконгом, Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Австралія і Нова Зеландія. В Азійсько-Тихоокеанському регіоні сформувався один зі світових фінансових центрів. Отже, в сучасному світі можна констатувати суперечливість процесів глобалізації та регіоналізації. З одного боку, самовпевнені Сполучені Штати Америки, які мріють про нову американську еру. З іншого -- нові центри світової могутності, а також реальні тенденції соціальної та економічної маргіналізації в різних регіонах світу.

Размещено на Allbest.ru