Політична система Великої Британії та Канади

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Чорноморський державний університет ім. Петра Могили

Самостійна робота

з дисципліни «Політичні системи та політичні режими»

на тему: «Політична система Великої Британії та Канади»

Виконала:

студентка 432 групи

Люц К. А.

Перевірив:

викладач

Шкірчак С. І.

Миколаїв 2014

ВСТУП

Актуальність даного дослідження полягає в тому, що сучасні політичні системи та політичні режими країн світу у ході глобалізаційних процесів переживають значні зміни як структурно, так і організаційно. Такі зміни можуть бути швидкими або тривалими, залежать від напрямку розвитку, який офіційно обирає уряд держави та від багатьох інших чинників і умов. Велика Британія та Канада вважаються сьогодні висок розвинутими країнами як в економічному так і в політичному (демократичному) плані. Їх можна охарактеризувати як стабільні, у порівнянні з деякими іншими країнами, наприклад, державами Південно-Східної Азії, проте і в їх законодавствах відбуваються численні зміни, які є основою зміни політичних систем.

Завданнями даного дослідження є наступні:

1. Визначити особливості політичної системи Великої Британії

2. З'ясувати складові політичної системи Канади.

Також слід визначитися із основними поняттями. За А. Колодій, політична система - це впорядкована сукупність взаємодіючих компонентів, яка виникає і функціонує для досягнення певної мети і володіє інтегративними якостями, що не властиві окремим компонентам, які її утворюють [4, c. 63]. Компонентами політичної системи є:

1. Конституційний устрій.

2. Політична культура та соціалізація.

3. Артикуляція інтересів та групи інтересів.

4. Агрегація інтересів: вибори, партії та партійна система [6, c. 63]

Український учений-політолог Ф. Рудич вважає, що під політичною системою слід розуміти сукупність державних і недержавних соціальних інститутів, які здійснюють владу, управління суспільством, регулюють відносини між громадянами, соціальними та етнічними групами, забезпечують стабільність суспільства, відповідний порядок у ньому.

1. ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ

Сполучене Королівство Великобританії і Північної Ірландії (United Kingdom of Great Britain and Northern Ireland) є державою в Північно-Західній Європі, на Британських островах (острів Вели кобританія і північно-східна частина острова Ірландія, острів Мен і Нормандські острови) [7, c. 3].

1. Конституційний устрій. Велика Британія є країною парламентської демократії, яка діє в рамках конституційної мо нархії. Монархія є найдавнішою інституцією в системі урядуван ня у Великій Британії, її історія налічує більш як тисячу років. Монарх є главою держави, а Прем'єр-міністр, якого призна чає монарх, є, на практиці, політичним лідером Великої Британії та діє як глава уряду Її Величності. В країні немає конституції у формі єдиного писаного основного закону. Конституційне значен ня мають законодавчі акти, схвалені парламентом, та судові пре цеденти. Неписана конституція формувалася впродовж кількох сторіч і складається з парламентських законів, судових прецедентів і конституційних угод або звичаїв. Королівська влада передається у спадок. Проте насправді король лише номінальний глава держа ви (царює, але не управляє). Королівські повноваження перебува ють у руках виконавчої влади - кабінету міністрів [1, c. 156]. політичний режим конституційний соціалізація

Законодавчий орган - двопалатний Парламент (палата об щин і палата лордів). Палата Лордів складається з довічних перів (після прове дення першого етапу конституційної реформи у листопаді 1999 р. майже всі спадкові пери, за винятком спеціально обраних 92, були позбавлені права засідати у Палаті лордів), спеціально обраних спадкових перів, лордів-суддів з апеляцій та «духовних лордів» - двох архієпископів та 24 єпископів англіканської церкви. Кіль кісний склад Палати лордів може змінюватися за рахунок зміни кількості довічних перів, чия загальна чисельність не регулюється законодавством [6, c. 67].

Нижня палата парламенту Великобританії - Палата громад формується на основі загальних, рівних виборів шляхом таємного голосування на базі мажоритарної системи відносної більшості. В нижню палату входять 650 депутатів. Віковий ценз для активно го і пасивного виборчого права відповідно - 18 і 21 рік.

В умовах відсутності конституції і за положенням «парла ментського суверенітету» Парламент не зв'язаний раніше ухвале ними рішеннями і може скасовувати акти конституційного зна чення. Британські суди позбавлені права переглядати або скасову вати акти Парламенту [7, c. 16].

2. Політична культура та соціалізація. Великобританія є країною, в якій, згідно Г. Алмонду і С. Вербі, склалася громадянська політична культура, що найбільшою мірою сприяє функціонуванню стабільних демократичних інститутів.

На думку англійського політолога Р. Роуза, найважливішим параметром, що дозволяє порівнювати різні політичні культури, є взаємини між суспільством і владою, відображення його у свідомості еліт та пересічних громадян. У Великобританії існує кілька підходів до розуміння таких взаємин. Основні параметри політичної культури: ступінь легітимності влади і політичної системи в цілому; довіра до політичних інститутів; орієнтація громадян на політичну участь [6, c. 85].

Ступінь легітимності політичної системи є дуже високим. Тільки 5 % жителів країни виступають за радикальну зміну існуючого політичного ладу. Навіть націоналісти в Шотландії та Уельсі не виступають проти парламентської демократії, але лише за створення в цих провінціях власних суверенних представницьких органів влади.

Британці традиційно славляться своєю законослухняністю. Оскільки уряд Її Величності не потребує значних сил для примусу громадян, британська поліція складає тільки 1/3 від чисельності американської, французької або німецької. На думку Роуза, постійну лояльність англійців до політичної системи можна пояснити звичаями, традиціями і їх прагматизмом. У Великобританії, як і в інших розвинених країнах, спостерігалося істотне зниження довіри до політичних інститутів в 80-90-і рр. Причинами цього явища стали проблеми, пов'язані з переходом найбільш розвинених країн світу до постіндустріальної стадії розвитку і загостренням в них культурних протиріч [6, c. 87-88].

В Англії суспільство стало еволюціонувати в напрямку більшої самоорганізації, бо народ в залагодженні своїх внутрішніх відмінностей не чекав втручання влади. Поряд з цим існують і такі чесноти: чесність, надійність, взаємна підтримка, почуття обов'язку перед оточуючими. Робочий клас Великобританії завжди був більш згуртований і войовничий, ніж в Америці, а профспілкові члени завжди складали великий відсоток від усього робочого населення. Ця обставина змусила деяких стверджувати, що британське суспільство менш індивідуалістичний і більше комуністично орієнтований, ніж американське. Але сама ця класова солідарність поглиблює прірву між британськими управляючими і робітниками, бо в таких умовах останні просто відмахнутися від ідеї, що вони і керівництво можуть являти собою одну велику родину зі спільними інтересами [14].

У Великобританії більш слабким є парламентський контроль над урядом, ніж у США, тут також відсутня судовий перегляд. Все це створює можливості для виконавчої влади йти від відповідальності за зловживання службовим положенням. З іншого боку, в Британії існують традиції, які іноді краще закону захищають права людини. Наприклад, практично неможливо собі уявити появу цензури в ЗМІ, тому що подібний крок влади виявився б у кричущому протиріччі з очікуваннями переважної більшості громадян. Свобода слова, зборів, створення асоціацій і діяльності опозиції є «священною коровою» британців, і ці свободи вони готові захищати зі всією рішучістю [6, c. 90].

Що стосується політичної участі і особливо його протестних форм, то, за даними соціологічних досліджень, 92 % респондентів стверджують, що готові до вираження невдоволення проведеної політикою, підписавши відповідну петицію; майже 50 % готові брати участь у мирних демонстраціях. Більшість британців відкидає дії, що виходять за рамки закону: лише 29 % згодні брати участь в страйку, 12 % - захопити в знак протесту підприємство або інша будівлі. Протестний потенціал у англійців нижчий, ніж у французів, і є таким же, як у німців [14].

Політична соціалізація. Політична соціалізація в Великобританії, як і в інших країнах світу, починається в сім'ї. Соціологи виявили, що всіх дітей можна розділити на дві приблизно рівні групи: на тих, хто не знає, як голосують їхні батьки, і тих, хто знає. Останні з більшою ймовірністю зроблять політичний вибір під впливом сім'ї, ніж перші. Проте вплив батьків дуже скоро витісняється у молодої людини іншими факторами і насамперед - набутим досвідом участі у виборах [9].

Гендерна приналежність у Великобританії також мало впливає на політичні симпатії та антипатії. Тільки з питання про членство в ЄС значно більше чоловіків, ніж жінок, висловлюється за участь: 58 % і 41 % відповідно. По інших політичних питань спостерігається майже повний збіг позицій.

Система освіти в Сполученому Королівстві спочатку була орієнтована на відтворення нерівності. У загальноосвітні школи приймають усіх дітей, але там відбувається їх поділ на два потоки: академічний, який орієнтований на вступ до університету, і звичайний, який завершується іспитом, що дає право або продовжувати навчання в середній школі, або влаштуватися на роботу. Приблизно половина британських виборців - це люди зі шкільною освітою [6, c. 93-94].

Класова ідентифікація традиційно надавала дуже сильний вплив на політичну поведінку громадян Британії. Під класом відомий англійський соціолог Ентоні Гідденс розуміє сукупність об'єктивних факторів, таких як дохід, освіта, рід занять, спосіб життя. Консерватори вважалися партією середнього класу (осіб переважно розумової праці), а лейбористи - робочого класу (осіб фізичної праці). Проте останнім часом ця жорстка залежність зникла.

Засоби масової інформації, і перш за все газети, діляться на професійні видання і таблоїди, що видаються величезними тиражами. Існує їх дуже м'яка прив'язка до політичних партій, яка не є постійною. Телебачення довгий час перебувало під патронажем ВВС. Але в даний час у Великобританії працює п'ять телевізійних каналів, не рахуючи кабельного телебачення. У країні діють жорсткі правила, відповідно до яких заборонена реклама громадських діячів , партій і політичних програм. Незважаючи на те, що тележурналісти прагнуть неупереджено висвітлювати політичні події, вони зазвичай націлені на критику будь-якого чинного кабінету міністрів. ЗМІ відіграють дуже важливу роль у формуванні політичних очікувань і системи цінностей у громадян [8, c. 162].

3. Артикуляція інтересів та групи інтересів. Для ефективного захисту спільних цілей людей і впливу на політику уряду створюються групи інтересів. На відміну від політичних партій групи інтересів не ведуть боротьбу за владу, але чинять тиск на неї. Взаємини між групами інтересів і політичними партіями Великобританії залежать від того, є ці партії лівими або правими.

Велика частина груп інтересів у своїх взаєминах з урядом прагне до досягнення таких цілей: * отримання інформації про політику уряду і можливих змін в ній; * вплив на вже прийняті рішення та політичний курс в інтересах групи; * коректування планованого курсу; * підвищення свого символічного статусу [6, c. 90].

Уряд зацікавлений у контактах з групами інтересів, через які воно може отримати додаткову інформацію про важливих сферах життя суспільства, заздалегідь оцінити суспільну реакцію на свої кроки, заручитися підтримкою в здійсненні певних програм. Групи інтересів розрізняються своєю здатністю до організації.

Різні групи демонструють і різний рівень ефективності своєї діяльності. Вона залежить від відданості учасників проголошеним цілям. У разі відсутності солідарності учасників відбувається атомізація групи на окремі сегменти, і вона зазнає поразки або навіть розпадається. Ефективність діяльності груп залежить також від ступеня їх гомогенності. У тому випадку, якщо в одну групу входять особи з різними і навіть протилежними інтересами, від неї важко очікувати скоординованих дій [14].

З точки зору застосовуваної стратегії всі групи інтересів діляться на інсайдерські (внутрішні) і аутсайдерські (зовні). При цьому слід мати на увазі, що у Великобританії головним об'єктом тиску груп є уряд, а не парламент, як в США. Інсайдерськими (Insider Interest Groups) називаються ті об'єднання, інтереси яких збігаються з інтересами уряду. Аутсайдерські групи (Outsider Interest Groups) - це такі об'єднання, інтереси яких йдуть в розріз з інтересами уряду. Тому вони активно використовують непрямий лобізм, намагаются залучити на свою сторону громадську думку, працюють зі ЗМІ, співпрацюють з опозицією [9].

4. Агрегація інтересів: вибори, партії та партійна система. Британський уряд - це уряд однієї партії. Партії висувають кандидатів, проводять виборчі кампанії, включають політичні питання до порядку денного для прийняття рішень. Кожна партія - це частина партійної системи, і те, що відбувається з однією з них, впливає на інші [14].

Вплив виборчої системи на агрегацію інтересів. Популярність партій перевіряється, як мінімум, один раз на п'ять років на загальних парламентських виборах. У цей проміжок часу прем'єр може оголосити вибори в будь-який час, і зазвичай глава уряду прагне йти на електоральне змагання з суперниками тоді, коли підтримка його партії населенням є найбільш високою. Саме так і вчинив Тоні Блер, коли оголосив парламентські вибори в 2001 р., на рік раніше терміну, і здобув блискучу перемогу. За лейбористів проголосувало 44 % виборців (414 місць в палаті громад). На другому місці опинилися консерватори з 32% голосів (167 місць) , на третьому - ліберал-демократи з 17 % (52 місця). Ще 26 місць довелося на представників інших партій. Однак, як зазначалося вище, не всякий раз правляча партія може гарантувати собі перемогу [2, c. 44].

Вибори у Великобританії проводяться за плюральною виборчою системою (мажоритарною виборчою системою простої більшості). У даний час країна розбита на 646 округів, у кожному з яких змагається в середньому по три-чотири кандидати. У парламент потрапляють тільки переможці, що набрали просту більшість голосів. Дана система не відображає точної розстановки політичних сил у суспільстві. У 1951 р. і в 1974 р. партія, що набрала найбільшу кількість голосів, не отримала більшості місць у парламенті, що призвело до формування кабінетів меншості, а потім - до дострокових виборів. Зазвичай же така система сприяє визначенню переважаючої партії в парламенті, хоча вона, як правило, і не набирає абсолютної більшості голосів. Для того щоб отримати значне число місць у палаті громад, партія повинна або набрати не менше третини голосів виборців всієї країни, або домогтися успіху в обмеженому, але достатньому числі округів (стратегія лейбористів і націоналістів) [6, c. 94].

Існуюча в Британії виборча система не вигідна третій партії, електорат якої рівномірно розподілений по всій країні. Такий партією є в даний час ліберально-демократична. На виборах 1997 р. за неї проголосувало 17 % виборців, але вона отримала тільки 7 % місць у нижній палаті парламенту. На виборах 2001 р. ця ситуація повторилося. У 2005 р. ліберал-демократи розраховували значно поліпшити свої показники, тому що представляли собою єдину реальну політичну силу, яка виступала проти участі Британії в непопулярній війні в Іраку. Однак і цього разу виборча система спрацювала проти неї. ЛДП змогла збільшити своє представництво в палаті громад тільки на 4 %, отримавши близько 22 % голосів [2, c. 45].

Переваги системи «переможець отримує все» (the first past the post) пов'язані з тим, що вона покладає відповідальність за управління країною на одну партію, а не розпорошує її між численними учасниками правлячої коаліції. Проте лейбористський уряд Блера пішов на створення спеціальної комісії, яка покликана представити палаті громад пропозиції щодо реформування виборчої системи. Відомо, що за основу ця комісія взяла Закон про вибори ФРН. Однак, на думку більшості аналітиків, навряд чи можна сподіватися на те, що великі партії Великобританії відмовляться від діючої системи, принаймні при проведенні національних виборів, так як вона забезпечує диспропорційність представництва в парламенті на їх користь. На думку Лейпхарта, оскільки з 1945 р. і до наших днів саме плюральна виборча система забезпечує переможцю політичну владу при отриманні лише відносної, а не абсолютної більшості, британську демократію з повними на те основами слід називати не мажоритарною, а плюралітарною [6, c. 95].

Партійна система. З 1945 по 1970 р. в Британії діяла система чистого біпартизму: консерватори і лейбористи отримували разом трохи більше 90 % голосів виборців. Чотири рази на виборах перемагали лейбористи і чотири - консерватори. Третьою партією була ліберальна, яка отримувала дуже невелику електоральну підтримку і ще менше місць у палаті громад [9].

Ця ситуація різко змінилася в 1974 р. Ліберали змогли отримати 1/5 частину голосів виборців. Крім того, помітною політичною силою стали націоналісти в Шотландії і Уельсі. Багато політологів стали говорити про поворот партійної системи Британії до нового мультипартизму. Дані тенденції зміцнилися після розколу лейбористської партії, з якої виділилася соціал-демократична партія. На виборах в 80-і рр. вона виступала в союзі з лібералами (альянс лібералів і соціал-демократів). У 1987 р. вони об'єдналися в єдину ліберально-демократичну партію. На першу половину 90-х рр. припав і занепад консервативної партії, яка, хоч і здобула четверту поспіль перемогу в 1992 р., але отримала тільки 42 % голосів. В цей же час частка загального Лейбористсько-консервативного електорату скоротилася до 76 % [14].

В даний час у Великобританії боротьбу за владу ведуть три політичні партії: лейбористська, консервативна і ліберально-демократична (крім них в країні діє близько дюжини невеликих партій). Консерватори на останніх виборах в Європарламент 2004 р. зіткнулися з серйозним конкурентом справа: Партією незалежності Великобританії, яка виступає за вихід країни з ЄС [10].

Дві основні партії вже не монополізують електорат. Їм треба близько 3/4 голосів усіх виборців. Більш того, лейбористи і консерватори, якщо говорити про Сполучене Королівство в цілому, не обов'язково є фаворитами виборів. У Шотландії, наприклад, в 2007 р. на перше місце вийшли націоналісти, а в Північній Ірландії домінували ольстерські юніоністи і партія Shin Fein. Проте після 1945 р. британський уряд формується, змінюючи один одного, тільки дві партії - консервативна і лейбористська. Це пояснюється, насамперед, збереженням старого виборчого закону [6, c. 98].

Структура та ідеологічні відмінності партій. Британські партії Роуз порівнює не з машинами для голосування, а з університетами, куди люди приходять добровільно. Структура партій включає в себе три взаємопов'язаних рівнів: масова партія, яку складають її виборці; невелике число активістів і функціонерів, що працюють в округах, і фракціях в парламенті [9].

Значення масової партії зростає в період виборчих кампаній, але на відміну від Америки рядові виборці не можуть вплинути на підбір кандидатів, тому що у Великобританії не проводяться праймеріз (primaries). У лейбористської партії традиційно основну роль в їх номінації грали регіональні відділення. При Тоні Блеру підбір кандидатів став більш централізованим. У консервативній партії велику роль при висуванні кандидатів відіграють особисті зв'язки і походження.

Штаб-квартири основних партій розташовані в Лондоні. Це сполучна ланка між активістами і функціонерами в округах і парламентськими фракціями. Керівник консервативного центрального офісу призначається лідером партії, а офіс лейбористської партії працює під керівництвом Національного виконкому. Кожна партія проводить щорічні з'їзди, на яких уточнюється проведений курс і приймаються резолюції [8, c. 163].

Головну керівну роль в діяльності партій грають парламентські фракції. Вони володіють більшою легітимністю, ніж інші партійні структури, так як спираються на підтримку виборця. Рішення фракцій - це закон для інших ланок партії. Якщо партія є правлячою, у неї дуже мало можливостей для критики прем'єра і одночасно лідера партії. У Великобританії діють згуртовані і дисципліновані фракції. Якщо партія знаходиться в опозиції, у членів її парламентської фракції існує більше можливостей для критики лідера і більш гнучкої лінії поведінки [10].

2. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА КАНАДИ

Канада - країна величезних відстаней і багатих природних ресурсів. Канада стала самоврядним домініоном в 1867 році, зберігаючи зв'язку з британською короною. Економічно і технологічно, нація розвивалася паралельно з США. Канада стикається з політичними проблемами задоволення суспільних потреб у підвищення якості у сфері охорони здоров'я, освіти, соціальних послуг та економічної конкуренції [13].

1. Конституційний устрій. За формою правління Канада - конституційна парламентська монархія. Згідно з Конституційним законом 1982 р. є главою держави Королева (Король) Великобританії, що представляє в Канаді Генерал-губернатор. Його призначає Королева за порадою Прем'єр-міністра. Термін його повноважень - 5 років, але на вимогу голови Уряду він може бути відсторонений від посади і раніше. Генерал-губернатор стверджує законопроекти, скликає нижню палату парламенту і вправі розпустити її до закінчення терміну повноважень, призначає Прем'єр-міністра та вищих посадових осіб. Він вирішує питання зовнішньої політики: ратифікує міжнародні договори, проводить призначення дипломатичних представників. Йому належить право помилування. Однак діяльність Генерал-губернатора носить багато в чому формальний характер, оскільки більшість своїх повноважень він здійснює «за порадою» уряду [3, c. 13].

Законодавча влада належить Королеві в особі Генерал-губернатора і Парламенту. Парламент Канади складається з Палати громад та Сенату. Палата громад складається з 301 депутата і обирається шляхом загальних прямих виборів строком на 5 років. У складі Сенату - 104 особи, що призначаються Генерал-губернатором довічно. Сенатори провінцій представляють інтереси тих, від яких вони призначені. Законом встановлено, що сенатором може бути особа не старше 75 років, яке проживає в провінції не менше 30 років і яка володіє нерухомим майном вартістю як мінімум у 4000 доларів. Палати мають рівні права [13]. Парламент повинен збиратися на сесії не рідше одного разу на рік. Сесія починається в жовтні-листопаді і продовжується до липня-серпня з перервами на канікули. Перше засідання відкривається Генерал-губернатором, який вимовляє тронну промову від імені Королеви. У ній викладаються основні напрямки урядової політики [9].

Повноваження Парламенту достатньо обширні: він видає закони приймає бюджет створює Уряд і контролює його діяльність вирішує питання зовнішньої політики. Законопроекти подаються на розгляд окремими депутатами та Урядом (фінансові законопроекти можуть вноситися тільки Урядом). Для ухвалення того чи іншого законопроекту потрібна проста більшість голосів. Білль, прийнятий одного із палат, передається на розгляд іншого. Після схвалення обома палатами він відсилається на затвердження Генерал-губернатора [12].

Влада Виконавча Королеві належить в особі Генерал-губернатора та здійснюється урядом - Кабінетом Міністрів. До його складу входять Прем'єр-міністр, міністри - глави окремих міністерств і міністри без портфелів. Прем'єр-міністр призначається Генерал-губернатором; їм стає лідер партії, одержала на останніх виборах більшість місць Палаті громад. Він формує Уряд з числа найбільш відомих членів своєю партії. Засідання Кабінету проводяться приблизно раз на тиждень. Фактично Уряд виконує всі функції Генерал-губернатора: від його імені скликає і розпускає Парламент, призначає на вищі державні посади, виробляє основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики, керує армією і федеральною поліцією. Воно, крім того, володіє деякими правами Парламенту: може на виконання законів видавати різні розпорядження, що стосуються найважливіших питань державного життя. Уряд володіє виключною прерогативою вносити на розгляд Парламенту фінансові законопроекти і становить переважну частину всіх інших законопроектів. Воно відповідальним перед Парламентом. Якщо Палата громада висловила недовіру уряду, він повинен піти у відставку. Прем'єр-міністр може вимагати відставки будь-якого члена уряду; відставка самого глави Уряду тягне за собою відставки всього Кабінету [11].

Конституція Канади складається з неписаних і письмових актів, звичаїв, судових рішень і традицій, починаючи з 1763; письмова частина конституції складається з Конституційного акту від 29 березня 1867 р., який створив федерацію чотирьох провінціях, та Закону про Конституцію від 17 квітня 1982; кілька поправок до Закону Конституції 1982 року, в минулому в 2011 (2011).

2. Політична культура та соціалізація. Політична культура Канади є в певному сенсі частиною північноамериканської і європейської політичної культури, в якій підкреслюється конституційні закон, свобода віросповідання, особиста свобода і регіональна автономія ці ідеї, що випливають різною мірою від британського загального права та Французької цивільної юридичноі традиції [3, c. 29].

Мир, порядок і хороша влада є заявлені цілі канадського уряду. Ці слова показують багато про історію канадської політичної культури. Існує сильна традиція лояльності, компромісу і толерантності в канадській політичній культурі. Загалом, канадська політика не працює через революційні, швидкі зміни. Замість цього, зміни, як правило, повільні і розроблені на основі компромісу між зацікавленими групами, регіональними консультаціями [13].

Канада також має традицію лібералізму. Індивідуальні права піднялися на перший план політичної і правової значущості для більшості канадців, про що свідчить підтримка хартії прав і свобод, вільної економіки і соціальних ліберальних відношення до гомосексуальності , прав жінок та інших егалітарних рухів. Однак, є й почуття колективної відповідальності в канадській політичній культурі [12].

Канадські ЗМІ - це друковані видання, телебачення, радіо і кіно. У Канаді виходять дві загальнонаціональні щоденні газети - The Globe and Mail і The National Post. Крім того, в провінції Онтаріо публікуються місцеві щоденні або щотижневі газети. Канадська журнальна галузь включає такі загальнонаціональні видання, як щотижневий журнал Maclean's і безліч інших журналів, присвячених бізнесу, моді, музиці, політиці чи спорту.

Громадської організацією мовлення Канади є Канадська мовна корпорація (CanadianBroadcastingCorporation (CBC). СВС забезпечує тілі і радіомовлення на всій території Канади, передаючи національні та регіональні програми англійською та французькою мовами [9].

Національна рада з кінематографії ( NationalFilmBoard (NFB) виробляє фільми і здійснює аудіовізуальні проекти, а також підтримує колекцію канадських фільмів. Продукція NFB демонструється в театрах і по телебаченню, а також доступна для особистого або навчального використання в бібліотеках і магазинах. Крім того, NFB підпорядковується Департаменту канадської спадщини (Department of Canadian Heritage).

3. Артикуляція інтересів та групи інтересів. Інститут лобізму в Канаді має прозорий характер, розгалужену правову базу, сталі форми представництва суспільних інтересів та законні механізми впливу на державні структури. Канада має одну з найбільш широку та чітку нормативно-правову базу в сфері лобізму серед країн світу [11].

Регулювання лобіювання політичних інтересів суспільства в Канаді здійснюється в рамках Закону про реєстрацію лобістів 1988 року (Lobbyists Registration Act) в його редакції від 20 червня 2005 р. (Закон про лобіювання - Lobbying Act). У розвитку цього закону у 1997 році було опубліковано Кодекс поведінки лобістів (Lobbyists' Code of Conduct), який носить рекомендаційний характер, а у 1998 році - Загальне керівництво до реєстрації лобістів (General Guide to Registration).

Основний зміст канадського законодавства полягає в тому, що особи, які отримують грошове винагородження за взаємодію з посадовими особами державних органів влади з метою сприятливого вирішення питань законодавчого, організаційного або фінансового характеру повинні дотримуватися вимог до розкриття інформації. Законодавство передбачає єдину систему реєстрації лобістів, що працюють в інтересах бізнесу або некомерційних організацій [5, c. 20].

У преамбулі Закону про лобіювання відображені його чотири основоположні принципи, на які посилаються і інші документи в сфері лобіювання:

1) вільний та відкритий доступ до державного управління є важливим аспектом відстоювання суспільних інтересів;

2) лобіювання посадових осіб державних органів влади є легітимною діяльністю;

3) необхідно, щоб члени державних установ та суспільство мали інформацію про осіб, які здійснюють лобіювання;

4) система реєстрації лобістів, що отримують винагороду за свою діяльність, не повинна перешкоджати вільному та відкритому доступу до державної влади [12].

Визначаючи державного посадовця (тих, на кого спрямоване лобіювання), законодавство Канади також визначає й лобістів (тих, хто лобіює). Вони повинні бути зареєстрованими за двома напрямками: за їх функціями та структурою. По-перше, за функціями лобіст - це будь-яка особа, яка намагається вплинути на державного посадовця стосовно урядового рішення. По-друге, законодавство розрізняється між тими, хто лобіює від ім'я клієнта і тими, хто лобіює від ім'я роботодавця. Так, законодавство передбачає наступну класифікацію лобістів: лобісти-консультанти (consultant lobbyist) та «вбудовані лобісти» (in-house lobbyist), які в свою чергу поділяються на корпоративних «вбудованих лобістів» (in-house lobbyist (corporate) та «вбудованих лобістів» організації (in-house lobbyist (organizations) [11].

Лобісти-консультанти визначаються як особи, які за винагородження від ім'я фізичної або юридичної особи (клієнта) зобов'язуються мати контакти з державними посадовцями стосовно зазначених політичних рішень, а також організовувати зустрічі будь-якої особи з державним посадовцем. Лобісти-консультанти повинні не пізніше 10 днів повідомляти орган, що реєструє, про початок своєї лобістської діяльності.

Корпоративні «вбудовані лобісти» - це особи, наймані будь-якою організацією або приватною особою, значну частину (від 20%) обов'язків якої складає спілкування з державними службовцями в інтересах роботодавця стосовно зазначених політичних рішень. Реєстрацію вони мають здійснити протягом двох місяців [5, c. 21-22].

4. Агрегація інтересів: вибори, партії та партійна систем. Палата громад обирається шляхом загального, рівного, прямого і таємного голосування строком на п'ять років. Право голосу мають всі громадяни Канади, що досягли 18 років. Активного виборчого права позбавляються особи, визнані у встановленому порядку божевільними, особи, які перебувають у місцях позбавлення волі, а також посадові особи, відповідальні за проведення виборів, і судді, призначувані генерал -губернатором. Ценз осілості (12 місяців) поширюється лише на британських підданих, що проживають в Канаді і бажають взяти участь у виборах [12].

Право висувати свої кандидатури дається всім повнолітнім канадським громадянам за винятком осіб, позбавлених активного виборчого права, а також депутатів провінційних і територіальних законодавчих органів, шерифів і в цілому державних службовців. Чиновники можуть висувати свої кандидатури тільки у випадку, якщо на період виборчої кампанії вони беруть відпустку за свій рахунок. При цьому в разі їх обрання вони втрачають державну посаду [13].

У Канаді політичні партії не одержують офіційного визнання у виборчому процесі. Процедура виборів побудована таким чином, що всі кандидати, хто беруть участь в ній, виступають як приватні особи. Кандидатуру повинні підтримати 25 виборців, чиї підписи завіряються свідками. Кандидат зобов'язаний присягнутися в тому, що він погоджується з висуванням своєї кандидатури, і внести заставу в розмірі 200 канадських доларів. Застава покликана звільнити виборчу кампанію від «несерйозних» кандидатів, він повертається кандидату, якщо за нього проголосувало щонайменше 15 % виборців, що взяли участь у голосуванні в даному окрузі [5, c. 24].

Межі виборчих округів визначаються спеціальними «прикордонними комісіями», що створюються парламентом по одній для кожної провінції й обох територій. Вони займаються складанням і уточненням карт за підсумками чергового перепису населення, проведеної кожні 10 років, і повинні гарантувати приблизна рівність всіх округів з виборів до палати громад. При необхідності і за вимогою 10 депутатів питання про межі округів може обговорюватися на засіданнях палати [12].

У Канаді, як і в інших англосаксонських країнах, застосовується мажоритарна виборча система відносної більшості. Обраним вважається той кандидат, який набрав голосів більше, ніж кожен з його противників окремо, хоча б це становить менше половини. Подібна система результативна, оскільки хтось завжди отримує відносну більшість; в Палаті громад звичайно буває міцна більшість, що забезпечує стабільність уряду. При цьому вона позбавляє представництва малі партії і спотворює відповідність між числом поданих голосів і кількістю мандатів , завойованих тією чи іншою партією .

Вибори в Канаді проводяться по одномандатних виборчих округах [11].

У Канаді існує двопартійна система. Насправді, лише дві партії набирають достатньо голосів, щоб отримати владу. В даний час це Консервативна партія Канади та Ліберальна партія Канади. Проте дві інших партії досить впливові, щоб утворити меншість в уряді і таким чином досягти балансу влади, це Квебекський блок і Нова демократична партія Канади.

Позиції обох партій - лібералів і консерваторів - орієнтовані на підтримку національної єдності, перерозподіл ресурсів від процвітаючих провінцій в периферійні регіони у формі грошових трансфертів та на збереження ініціативної і діяльної «держави загального добробуту» [3, c. 17].

Партійна система в Канаді розділена на 2 гілки. Тільки у «нових демократів» партійне членство на рівні провінції автоматично означає і членство в партії на федеральному рівні. Керівники партії і федерального рівня, і рівня провінцій разом виробляють загальнопартійну ідеологію, при цьому провінційні лідери партії відіграють ключову роль при виборі лідерів федерального рівня. Однак Нова демократична партія на федеральному рівні є, безсумнівно, партією меншини. Основний її вплив зосереджено на рівні провінцій. Партія торі («консервативна») - це партія, організована на основі конфедеративного принципу, де внутрішньопартійні зв'язки між федеральним рівнем і провінційними партіями виражені досить слабо. Кожна «провінційна партія» самостійно формує власні фінанси, висуває кандидатів, виробляє політичну позицію і, по суті, є автономним інститутом. Для визначення Ліберальної партії найбільше підходить термін «пухка федерація» - тут немає такої явної розбіжності між федеральним і провінційними відділеннями, як у торі, а й унітарний принцип організації, характерний для НДП, також виражений менш явно [9].

Слабкість зв'язків, що існують між федеральним і провінційними відділеннями партії, породжує певний характер представництва в партії, який сприяє формуванню ворожого ставлення до партійного керівництва. Гасла, взяті партією на озброєння, можуть набувати різний зміст на різних рівнях. А виборці в такій ситуації можуть віддати перевагу одній партії для представлення своїх інтересів на федеральному рівні і інший - на рівні провінції, ідентифікувати свої інтереси з політикою однієї партії на провінційному рівні, і з політикою іншого - в контексті федеральної політики [3, c. 28].

Близько 17-33 % канадців ідентифікують себе з різними партіями на федеральному рівні і на рівні провінцій. Змістом політики на рівні провінцій в значній мірі є боротьба за владу з федеральним урядом [13].

ВИСНОВКИ

Таким чином, Велика Британія є країною парламентської демократії, яка діє в рамках конституційної мо нархії. Монархія є найдавнішою інституцією в системі урядуван ня у Великій Британії, її історія налічує більш як тисячу років. Монарх є главою держави, а Прем'єр-міністр, якого призна чає монарх, є, на практиці, політичним лідером Великої Британії та діє як глава уряду Її Величності. В країні немає конституції у формі єдиного писаного основного закону. Конституційне значен ня мають законодавчі акти, схвалені парламентом, та судові пре цеденти. Неписана конституція формувалася впродовж кількох сторіч і складається з парламентських законів, судових прецедентів і конституційних угод або звичаїв. Королівська влада передається у спадок. Проте насправді король лише номінальний глава держа ви (царює, але не управляє). Королівські повноваження перебува ють у руках виконавчої влади - кабінету міністрів.

Канада - конституційна монархія (королівство) з парламентарної системою, яка є двомовною і багатокультурної країною, де англійська і французька мови визнані офіційними на федеральному рівні. Технологічно просунуте і промислово розвинену державу, Канада має багатогалузеву економіку, що базується на багатих природних ресурсах і торгівлі (зокрема з США, з якими Канада комплексно співпрацює з часів існування колоній і заснування Конфедерації).

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Голосов Г. Сравнительная политология: Учебник / Г. Голосов. - СПб: Изд-во Европ. ун-та в С.-Петербурге, 2001. - 368 с.

2. Гончарук В. Особливості двопартійних систем США та Великобританії / В. Гончарук // Вісник Київського національного університету імені Т. Шевченка. - 2011. - № 104. - С. 43-46.

3. Кашкина Е. Политическая система Канады. Учебное пособие по специальности 030701 - Международные отношения по дисциплине ОПД. Ф. 01.02. - Практический курс второго иностранного языка / Е. Кашкина, А. Мотт. - Воронеж, 2004. - 39 с.

4. Колодій А. Політологія: Кн. перша: Політика і суспільство. Кн. друга: Держава і політика / А. Колодій, Л. Климанська, Я. Космина, В. Харченко. - К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. - 664 с.

5. Кремянская Е. Избирательная система Канады. Порядок организации выборного процесса / Е. Кремянская // Право и управление. ХХІ век. - 2011. - № 3 (20). - С. 19-26.

6. Ровдо В. Сравнительная политология. Учебное пособие в 3 ч. Часть 2. Политические системы отдельных государств / В. Ровдо. - Вильнюс: ЕГУ - М.: ООО Вариант, 2008. - 372 с.

7. Система державного управління Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії: досвід для України / уклад. П. Крайнік; за аг. ред. Ю. овбасюка. - К.: НАДУ, 2011. - 48 с.

8. Соколов А. Особенности современной политической системы Великобритании / А. Соколов // Наукові праці. Серія «Політичні науки». - 2006. - Вип. 41, Т. 54. - С. 160-164.

9. Уроки демократії для України [Електронний ресурс] / Інформаційний бюлетень Міжнародного центру перспективних досліджень. - 2007. - Число 27 (374). - Режим доступу: http://icps.com.ua/pub/files/47/24/nl_ukr_20070730_0374.pdf.

10. Хіскок Д. Британський досвід діяльності парламентської опозиції: уроки для України [Електронний ресурс] / Д. Хіскок. - Режим доступу: http://icps.com.ua/pub/ files/43/57/Opposition%20in%20the%20UK%20U.pdf.

11. Canada's Federal Political System [Electronic recourse]. - Access mode: http://www.docstoc.com/docs/125243849/Canadas-Federal-Political-System.

12. Political System in Canada [Electronic recourse]. - Access mode: http://ca.mfa.hr/?mh= 377&mv=2207.

13. The World Factbook. Canada [Electronic resource] / Central Intelligence Agency. - Access mode: https://www.cia.gov/library/publications/the-world-factbook/geos/ca.html.

14. The World Factbook. United Kingdom [Electronic resource] / Central Intelligence Agency. - Access mode: https://www.cia.gov/library/publications/the-world-factbook/ geos/uk.html.

Размещено на Allbest.ru