Політичний режим сучасної України

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

Політичний режим сучасної України

Студент:

Бабіч Г.В

Група: УП-141

ВСТУП

Актуальність обраної теми.

Однією з найважливіших характеристик держави є характеристика існуючого політичного режиму. Політичні режими класифікуються за різними ознаками - від формально-юридичних до географічних, але найпоширенішою (і водночас найпростішою) класифікацією є їх поділ на тоталітарні, авторитарні і демократичні. Тоталітарні режими у свою чергу поділяються на правототалітарні (фашизм, нацизм) та лівототалітарні (сталінізм, маоїзм, тітоїзм тощо), так само існує багато варіантів авторитарного і демократичного устрою. Місце політичного режиму України дослідники визначають саме серед авторитарних та демократичних устроїв.

Політичний режим - зміст влади, виражений в засобах, методах і способах владарювання, в характері влади - демократичному або недемократичному. Державна система забезпечує не лише стабілізацію і формалізацію політичних стосунків, але одночасно є і ареною гострої боротьби за владу політичних партій і угруповань.

За роки незалежності Україна пройшла складний шлях становлення. Його основними аспектами стала ліквідація політико-державного моноцентризму, уособлюваного КПРС, а також визнання на конституційному рівні свободи політичної діяльності. В Конституції України проголошено основні засади організації та діяльності політичних партій, принципи політичної та ідеологічної багатоманітності суспільного життя.

Активна суспільно-політична та наукова дискусія щодо типу політичного режиму в Україні розпочалася вже в перші роки незалежності держави, але й досі не вичерпала своєї гостроти та різновекторності.

Аналіз наукового вітчизняного і зарубіжного доробку з даної тематики дозволяє виділити декілька основних напрямків.

Перший - політичний режим незалежної Україні називається «неототалітаризмом», який проявляється в домінуванні в політиці й економіці номенклатурно-корпоративних кланів, відсутністю відповідальності урядів перед громадянами, порушенням гарантій прав і свобод пересічного українця. Одним із перших авторів неототалітарного підходу був відомий український політолог Володимир Полохало. З такою характеристикою в цілому погодилась і інша українська дослідниця Олександра Колодій, заперечивши тільки твердження свого колеги, що даний тип режиму слід вважати усталеним, наголосивши на його перехідному характері. політичний тоталітарний фашизм демократичний

Друга група авторів, характеризуючи політичний режим незалежної Україні, підкреслювала, перш за все, його анархічно-охлократичний характер, що проявляється в розквіті криміналітету та пануванням анархії у всіх сферах суспільного життя, підтримку яким забезпечує сама влада.

Третій напрямок досліджень представлений роботами авторів, які наголошують на олігархічному змісті діючого в Україні політичного режиму, що проявляється в домінуванні в суспільно-політичному житті країни інтересів вузької групи заможних людей.

Отже, аналіз наукової літератури показує відсутність єдності у науковців в розумінні сутності політичного режиму. Крім того, у більшості робіт політичний режим України характеризується в певний обмежений проміжок часу та за допомогою скоріше емоційних, а не сутнісних ознак і характеристик.

Метою цієї індивідуальної роботи є вивчення політичного режиму сучасної України.

1. ПОНЯТТЯ ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ І ЙОГО ТИПИ

1.1 Характеристика поняття «політичний режим»

Політичний режим - зміст влади, виражений в засобах, методах і способах владарювання, в характері влади - демократичному або недемократичному. Державна система забезпечує не лише стабілізацію і формалізацію політичних стосунків, але одночасно є і ареною гострої боротьби за владу політичних партій і угруповань. Державна політика відбиває певні ідеологічні орієнтири, пов'язана з тими або іншими соціальними інтересами. Вирішення завдань державної політики може досягатися абсолютно різними методами: на основі тісної взаємодії з інститутами громадянського суспільства або, навпаки, всупереч їхньому впливу. Для характеристики усіх цих аспектів функціонування державної системи ї поняття «Політичний режим»[2, c.97].

У політичній науці склалися, дві традиції в осмисленні політичних режимів. Одна з них пов'язана з політико-правовим, або інституційним підходом, інша - з соціологічним. Відмінності, що є в рамках даних традицій, вельми істотні, хоча і зовсім не непереборні. У першому випадку переважна увага приділяється формально-юридичним, процедурним характеристикам здійснення влади, в другому - її соціальним підставам і походженню. Розглянемо ці визначення детальніше. Учені, що представляють перший, інституційний напрям політичного аналізу, поєднують поняття «режим» з поняттям форм правління або державного ладу. «Політичний режим є система або форма правління», - пише, наприклад, американський дослідник К. Бекстер. Подібна постановка питання традиційно була характерна і для французького державознавства, де монархія і республіка розрізнялися, головним чином, саме як форми правління, а сам термін «політичний режим» вважався частиною категоріального апарату конституційного права і пов'язувався з особливостями розділення державної влади та їх співвідношенням. Відповідно, виділялися режим злиття влад (абсолютна монархія), режим розділення влад (президентська республіка) і режим співпраці влад (парламентська республіка).

Проте, поступово поняття режиму набуло самостійного змісту, і вже в 1968 році відомий французький учений М. Дюверже відзначав, що подібна класифікація розглядається французькими політологами як підсобна, в ній бачать не класифікацію політичних режимів, а лише класифікацію «типів урядових структур». До цієї групи політичного аналізу примикають і неоінституційні розробки, походження яких пов'язують з ім'ям загальновідомого американського політолога Р. Лассуела. Особливість розуміння режиму Лассуелом пов'язана перш за все з тим, що режим розглядається ним як спосіб впорядкування, легітимізації політичної системи. За словами вченого, «режим («форма правління», «політичний порядок») є зразком політичних форм... Режим функціонує для того, щоб звести до мінімуму елемент примусу в політичному процесі». Цікаво, що Лассуел протиставляє режим «правлінню», яке, з погляду, включає «шляхи розподілу і реалізації контрольних функцій в політиці».

Таке розуміння, по-перше, пов'язує режим, головним чином, з конституційними діями, а по-друге, відмовляє військовим диктатурам в праві називатися режимами. Таке розуміння дозволяє ним зарахувати Лассуела і його послідовників (таких як Ф. Ріггс, Р. Бейкер та ін.) до представників політико- правового осмислення режимів[4,c.121].

Другий напрям політичного аналізу режимів приділяє первинну увагу осмисленню тих зв'язків між суспільством і державою, які склалися реально і не обов'язково відповідно до наказаних конституцією та іншими правовими актами норм політичної поведінки. В цьому випадку режим розглядається не лише як «форма» (правління або державного устрою) і навіть не лише як структура влади з властивими їй методами реалізації політичної волі, але і в набагато ширшому значенні - як баланс, відповідність, наявна у взаєминах соціального і політичного. Сам термін «порядок», «режим», щонайменше, з часу виходу в світ роботи А. Токвіля «Старий порядок і революція» має тут 86 абсолютно інше смислове звучання (англійською мовою слово порядок звучить як «regime». В рамках соціологічного осмислення режимів є значна різноманітність позицій. Якщо перший напрям політичного аналізу схильний ототожнювати режими з формами правління і державного устрою, то представники другого іноді не проводять жодних розмежувань між політичними режимами і політичними системами. В той же час практично всі представники цього напряму сходяться на тому, що режими не можуть бути трансформовані шляхом зміни тих правових процедур, що визначають їхнє існування. Кожен режим покоїться на певній системі соціальних підстав, і тому перехід може відбутися у випадку, якщо дані підстави враховуються.

Одне з характерних в цьому відношенні визначень політичного режиму належить М. Дюверже, який в одному випадку розглядав його як «структуру правління, типу людського суспільства, що відрізняє одну соціальну спільність від іншої», а в іншому - як «певне поєднання системи партій, способу голосування, одного або декількох типів ухвалення рішень, однієї або декількох структур груп тиску». У цьому ж стилі витримано і визначення одного з послідовників Дюверже Ж.-Л. Кермопа: «Під політичним режимом розуміється сукупність елементів ідеологічного, інституційного і соціологічного порядку, сприяючих формуванню політичної влади цієї країни на певний період». Режим, таким чином, з'являється як значно складніша організація, ніж сукупність юридичних механізмів або навіть прагнень правлячого класу. Ще одне формулювання змісту терміна «режим» належить перу американських дослідників Р. О'Доннела і Ф. Шміттера: режим є «сукупністю структур, явних або прихованих, які визначають форми і канали доступу до провідних урядових постів, а також характеристики діячів, які вважаються для цих структур відповідними або непідходящими, використовувані ними ресурси і стратегії в цілях здобуття бажаного призначення». У російській науці набула поширення позиція (сформульована Ф. Бурлацькім і А. Галкіним), згідно з якою для визначення політичного режиму необхідне зіставлення офіційних, у тому числі конституційних і правових, норм з реальним політичним життям, проголошених цілей - з дійсною політикою. Таке розуміння вносило істотні корективи до іншого, витриманого в політико- правовій традиції, розуміння, що визначає режим як «систему методів здійснення державної влади, що відображає стан демократичних прав і свобод, відношення органів державної влади до правових основ їх діяльності».

На підставі сказаного можна виділити такі відмітні ознаки політичного режиму.

По-перше, режим, вирішуючи завдання соціальної і політичної стабілізації, сприяє організації масштабних, макросоціальних процесів. У цьому режим близький за змістом політичній системі, розкриваючи її динамічний аспект. Будь-який режим в своїй діяльності прагне спиратися на систему економічних інтересів і культурних цінностей, що склалася, а його дії неодмінно відгукуються усередині цієї системи, укріплюючи або ослабляючи наявні в ній зв'язки і стосунки. У цьому сенсі будь-який режим розв'язує проблеми взаємин, що складаються між державою і громадянським суспільством. Адже саме в структурах громадянського суспільства кореняться відносини уряду і опозиції, що є ключовими в характеристиці типу і особливостей режиму[2, c.32].

По-друге, режим забезпечує не лише динамізм, але і певну стабілізацію політичної системи, наводячи її елементи, структурні характеристики у впорядковану взаємодію, забезпечуючи їх злагодженість і координацію. І це завдання також вирішується ним успішно лише в тому випадку, якщо політико- правові механізми створюються з врахуванням устрою і особливостей розвитку соціальних структур. Будь-який режим в цьому сенсі може бути розглянутий як деякий спосіб розв'язання, або артикуляції конфлікту між суспільством і урядом.

По-третє, режимом є сукупність владних структур, що дозволяють правлячому класу здійснювати покладені на нього повноваження. В одних випадках можуть існувати інститут багатопартійності і розвинені структури громадянського суспільства, в інших - політичні рішення приймаються і реалізуються режимом в опорі на принципово інші структури і механізми, без жодного узгодження із суспільними інтересами. Одне з визначень режимів, що звертає увагу на цю сторону проблеми, належить відомому американському дослідникові Марку Хагопіану. Він розглядає режим «як специфічну інституційну структуру, яка характеризує політичну систему країни», і діяльність якої ширша, ніж діяльність уряду або окремих груп офіційних осіб, представлених в інститутах.

По-четверте, будь-який режим в своїй діяльності звертається до тих або інших методів досягнення цілей. Режими можуть істотно відрізнятися один від одного, залежно від того, які методи (насильницькі або ненасильницькі) використовуються ними у досягненні поставлених цілей. Поважно не змішувати між собою методи здійснення влади і власне владні структури. Методи здійснення влади і владні структури можуть істотно розрізнятися. Тому слід підкреслити, що режим володіє не лише специфічними структурами влади (ними володіє і політична система), але і особливими методами її реалізації.

По-п'яте, режим, у порівнянні з системою, володіє своїми власними тимчасовими характеристиками. Ця ознака відбита у визначенні режиму, даному американськими політологами Дж. Барнсом, М. Картером и М. Скидмором: «Режим це специфічний період дії політичної влади, здійснюваної в рамках політичної системи». Одна й та ж політична система може функціонувати в різних режимах.

Підсумовуючи сказане, можна сформулювати таке визначення. Політичний режим є сукупністю певних структур влади, які функціонують в загальних (структурних і тимчасових) рамках політичної системи суспільства і переслідують цілі її стабілізації, спираючись в цьому на соціальні інтереси, що склалися (або ж що складаються), і використовуючи специфічні методи.

1.2 Типологія політичних режимів

Інтерес до типології політичних режимів має давню історію. Починаючи з Платона та Арістотеля, різні мислителі намагалися створити концепцію класифікації політичних режимів. Надзвичайно цікавою представляється розроблена Арістотелем типологія політичних форм або режимів. Учений вважав, що всяка форма правління, будь-який скільки-небудь стійкий режим може існувати в двох різних станах. По-перше, режим (незважаючи на свої структурні характеристики) може бути адекватний ситуації і бути здатний в цілому діяти на користь широких шарів суспільства. По-друге, режим, правляча еліта, навіть в умовах демократії, може відстоювати і прагнути провести в життя свої власні інтереси.

Еллінський мислитель виділив три основні форми правління: монархію, аристократію і політію. Їх він розглядав як «правильні», тобто такі, що в основному відповідають інтересам суспільства. Проте разом з цими формами існують також і «неправильні», виникнення яких пов'язане із виродження правильних. Таким чином, писав Арістотель, монархія вироджується в тиранію, аристократія - в олігархію, а політія - в демократію (або охлократію, як уточнював пізніше Полібій)[5, c.65].

Найважливіші заслуги в галуззі політичної науки належать Г. Моске, що зробив упор в своїй теоретичній діяльності на вивчення політичних форм, режимів, способів правління. Гаетано Моска в наукових працях «Теорія правління і парламентського правління», «Основи політичної науки» фактично першим використовував поняття режиму в близькому до сучасного сенсі. Моска розрізняв чотири типи політичної організації за їхній внутрішній міцності і способами здійснення управління: місто - держава, феодальна держава, бюрократична або абсолютистська і сучасна показна держава. Але особливий інтерес викликає його типологія режимів на підставі принципу передачі політичної влади по соціальних сходах. Якщо влада передається згори вниз так, що вибір нижчого функціонера надається вищому, то мова повинна йти про режим «автократичний». Якщо ж влада делегується знизу, то режим слід називати «ліберальним». Цілком можливі й змішані форми. Автократичний режим передбачає існування автократа, тобто «особи, яка персоніфікує інститут, від імені якого діють всі ті, хто наділяються частиною або часткою прилюдної влади». Ліберальний режим, навпаки, функціонує на основі більш менш досконалої організації виборчої системи.

Залежно від характеру політичного режиму, міри його гнучкості і сприйнятливості змінам ззовні і зсередини, а також від характеру і орієнтації опозиції можуть бути виділені різні моделі взаємодії режиму і опозиції. У цьому зв'язку цікавою виявляється типологія політичних режимів, розроблена Робертом Далем в його відомій роботі «Поліархія». Даль використовував в своїй класифікації два критерії - міра ліберальності режиму, або його здатність забезпечити прилюдне змагання в боротьбі за владу і рівень залученості громадян в політичний процес. Перший критерій визначається мірою відкритості політичних інститутів, а також гарантіями, що дозволяють членам політичної системи претендувати на управління суспільством. Другий критерій визначає загальну чисельність дорослого населення, що є учасником політичного процесу, здатного на відносно рівній основі контролювати урядову діяльність. Таким чином, перший критерій пояснює, які є можливості для участі у політичній діяльності (у тому числі і для опозиції), а другий - яким чином ці можливості практично використовуються.

На основі цих критеріїв Даль виділяє три типи режимів: гегемонія, поліархія і змішаний режим. Гегемонія відрізняється вкрай низькою мірою залученості громадян до політичного процесу, не забезпечуючи для цього будь- яких інституційних можливостей. Поліархії, навпаки, представляють режими, що забезпечують громадян всією повнотою участі в політичній діяльності. Гегемонія і поліархії -- швидше ідеальні типи, ніж реально існуючі режими. Вони зустрічаються в реальній політиці, але ще більш вживані змішані режими, що є різними варіантами пересічення виділених критеріїв. Одним з прикладів змішаних режимів можуть бути конкурентні олігархії, в яких інститути політичної участі використовуються лише вузькоелітарними угрупованнями.

Найбільш прийнятою класифікацією режимів є розділення їх на демократичні, авторитарні і тоталітарні.

Використовуючи першу з перерахованих класифікацій, давньогрецькі мислителі намагалися, головним чином, відповісти на запитання про те, кому належить державна (а точніше полісна) влада, і від чийого імені здійснюється управління. Друга класифікація була призначена для опису методів, використовуваних режимом в підтримці свого панування. Демократичні і авторитарні режими розрізняються між собою тим, який механізм здійснення влади застосовується. Авторитарні режими передбачають наявність більш- менш жорстко централізованої системи влади і контролю, що відрізняється слабкістю зворотних зв'язків між керівниками і керованими, тоді як демократія є системою, створеною «знизу», на основі чіткого взаємообміну і регулярної зміни осіб, що здійснюють управління суспільством. Демократичний режим не здатний контролювати будь-яку із суспільних сфер (економічну, політичну, соціальну) інакше, як на основі закону, це - правління закону, формальної процедури.

Режим не може бути ні вичерпно, ні навіть задовільно описаний за допомогою характеристик «авторитаризм» і «демократія». Ці характеристики можуть бути використані для аналізу конкретної ситуації, для точнішого з'ясування владних механізмів, що формуються, і способів розв'язання політичного за своєю природою конфлікту між суспільством і державою. Хорошою ілюстрацією відмінностей трьох режимів - демократії, авторитаризму і тоталітаризму - є жарт, що часто використовується у 90 порівняльній політології. Згідно з цим жартом, в якому звичайно ж поміщена чимала доля справедливості, політичні системи Великобританії, Іспанії і Радянського Союзу в 50і роки відрізнялися таким чином. У Великобританії дозволялося все, що не заборонялося (принцип правової держави), в Іспанії заборонялося все, що спеціально не дозволялося, а в Радянському Союзі було заборонено все, включаючи і те, що офіційно вважалося дозволеним[7, c.42].

2. ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ, ЙОГО РИСИ ТА ОСОБЛИВОСТІ

Політичний режим в Україні періоду 1994 - 2003 рр. більшість дослідників визначала як недемократичний в діапазоні від неототалітарного, згідно з науковцем В. Полохало, до змагального напівавторитарного, за твердженням дослідника Т. Кузьо. Такі коливання у визначеннях відображають коливання в суті самого режиму, який за десять років пройшов кілька етапів еволюції.

Ґрунтовне дослідження причин і наслідків цього процесу, проведене політологом Ю. Мацієвським, дає змогу визначити політичний режим в Україні періоду 1994 - 2003 рр. як патримоніально-олігархічний авторитаризм. В листопаді - грудні 2004 року в Україні відбулася ненасильницька зміна правлячої еліти за масової участі населення в політичному страйку в період президентської виборчої кампанії. Цю політичну подію можемо охарактеризувати як транзит або перехід від одного типу політичного режиму до іншого. Початком переходу вважається лібералізація старого режиму.

В Україні, як і у всьому СРСР, лібералізація почалась наприкінці 1980-х років. Щоправда, «перебудова» в Україні розпочалась з певним відставанням від Москви, що було характерним у відносинах між імперським центром і республіками. Провал путчистів у серпні 1991 року і проголошення суверенітету Росії, України та інших республік колишнього СРСР дав початок другому етапу переходу. З цього моменту динаміка і глибина реформ у кожній республіці набували особливого виду. У республіках Балтії перехід відбувався поступально та лінійно, тоді як в Україні, Білорусі та Росії поступальність і лінійність була перервана в різний час.

Поряд із повільним процесом формування демократичних інститутів у трьох слов'янських республіках почали формуватися авторитарні режими, кожен з яких мав свої особливості. Зупинення демократизації і повернення до патримоніального панування та султанізму відбулась також і в кавказьких та середньоазійських республіках.

Ненасильницька зміна влади 2004 року в Україні дає підстави вважати ці події початком третього етапу переходу. Український варіант переходу має кілька особливостей.

По-перше, український перехід є тривалішим, ніж переходи у східноєвропейських чи балтійських країнах.

По-друге, зі зміною влади розпочався третій етап суспільних трансформацій.

Перший етап тривав з кінця 1980-х років до 1991 року.

Другий - з 1991 року до кінця 2004. В цей період в Україні радянський номенклатурний авторитаризм трансформувався в новітній кланово-олігархічний різновид авторитаризму. Визначальною рисою цього етапу є нова, але неповна зміна еліт, а суттю - змагання між політичними і бізнесовими угрупуваннями, з одного боку, та намагання зберегти обличчя перед громадянами - з іншого.

По-третє, розпад «помаранчевої коаліції» і формування нової коаліції на чолі з Партією регіонів викликає застереження щодо поступальності демократичних змін в Україні.

Отже, українцям доведеться реалізовувати поміркований варіант переходу. Поміркований тип переходу передбачає перемогу опозиції на виборах, яка або веде переговори зі старою елітою щодо шляхів і методів здійснення реформ, або допускає проникнення представників старої еліти до владних структур[6, c.41].

«Помаранчева революція» привела до кількісних змін у владній верхівці, спричинила певні зміни у складі владної еліти, але дала дуже мало якісних змін. Перехід в Україні ускладнюється неефективністю політичних еліт, проте він має шанс закінчитись консолідацією демократії у випадку громадського тиску демократично налаштованої частини населення на діючу владу.

Зі зміною частини правлячої еліти політичний режим в Україні виявляє значний імунітет до змін. До відмінних рис політичного режиму, який був встановлений після подій 2004 р., слід віднести такі:

ь змінилась риторика влади (ідеологему стабільності замінила ідеологема

ь проведення реформ);

ь започатковано низку ініціатив з реформування структури органів

ь управління та територіального устрою;

ь змінилось ставлення влади до ЗМІ;

ь відбуваються позитивні зміни у розвитку громадянського суспільства;

ь 98

ь відбуваються позитивні зміни у політичній культурі населення більшості

ь регіонів України, що наближає її до громадянського типу;

Водночас встановлений політичний режим успадкував від попереднього такі характеристики: збереглась практика неконкурентного призначення кандидатів на посади різного рангу. Свідченням цього є провал кадрової політики нової влади; стиль ухвалення політичних рішень залишається непрозорим і не публічним; корупція як системне явище, притаманне недемократичному врядуванню, не зникла. Це означає, що відносини між представниками влади і громадянами в цілому зберігають вид патронажно-клієнтських стосунків; збереглися структури, що прослуховують телефонні розмови державних службовців, політиків та окремих громадян; фіскальна політика держави з її головним інститутом - податковою міліцією - залишилась без змін[9, c.43].

Найбільшою загрозою для суспільства, на думку політолога Ю. Мацієвського, є непрозорість і непублічність ухвалення політичних рішень, інформаційна закритість влади, збереження політичної корупції. При вивченні перехідних режимів, поряд з трьома постійними ознаками політичного режиму, переліченими вище, слід враховувати і кілька змінних. Для цього увагу належить звертати принаймні на кілька індикаторів, що чіткіше пояснюватимуть характер перехідного режиму. До них зараховуються такі: структура панівних груп (еліт) у суспільстві, статус і становище опозиції та вплив неінституціоналізованих структур на політичний процес. У структурі як правлячої, так і опозиційної еліти України зберігається фрагментованість, фракційність, внутрішня боротьба і брак спільних цінностей, що могли б стати основою досягнення загальнонаціонального консенсусу.

Отже, в Україні зі зміною перших осіб держави і значного прошарку еліти другого ешелону (голів обласних і райдержадміністрацій) політичний режим за своєю суттю залишається гібридним. Інерційність інститутів старого режиму впливала на ситуацію в Україні у 1994-2003 р., вона ж зберігає вплив і в період з 2005 р. Радикальної зміни інститутів не відбулося. Старі інститути і практики зберігають свій вплив, а нові у виді адміністративної, територіальної реформи та реформи політичної системи наштовхуються на опір. Навіть поверховий аналіз постійних і змінних індикаторів політичного режиму в Україні дає підстави визначити його як перехідний, поставторитарний режим, у якому поєднуються як авторитарні, так і демократичні методи здійснення влади.

Революція гідності в Україні 2013-2014 рр., в ході якої було повалено авторитарний режим В. Януковича, відкрила можливість побудови в нашій державі справжнього європейського, громадянського суспільства, стержнем якого є демократичний політичний режим. Чи використаємо ми цей шанс - покаже найближчий час, адже подібні можливості після Помаранчевої революції 2004 р. так і не були реалізовані.

Загальний аналіз показує, що в трансформації політичного режиму Укра- їни можна виділити чотири основних періоди: 1) кінець 1980-х - 1996 р.; 2) 1996-2005 рр.; 3) 2005-2010 рр.; 4) 2010-2014 рр. Як бачимо, за винятком першого періоду, інші «прив'язані» нами до особи президента. І це не випадко- во. Як засвідчує історичний досвід, роль політичного лідера в перехідні періоди надзвичайно важлива. Саме він та його політична воля можуть стати генерато- 2014 р. Українська наука: минуле сучасне, майбутнє змін та реформ у всіх сферах суспільного життя, визначати майбутнє держави, особливо в перехідних, трансформаційних суспільствах.

Прихід В. Януковича до влади зупинив демократичні тенденції та призвів до зворотного процесу і руху до авторитаризму. Його початком стало скасування Конституційної реформи 2004 р. в жовтні 2010-го і повернення до моделі президентсько-парламентської форми правління.

Мета цього кроку більш ніж зрозуміла - це концентрація державної влади, виконавчої вертикалі в одних руках, що є притаманним для авторитаризму. За три роки перебування при владі В. Януковичу вдалося підпорядкувати собі не лише судову владу, яка характеризувалася корумпованістю та залежністю від чиновництва, а й законодавчу. Україна, за прикладом Росії й Білорусі, швидкими темпами почала наближатися до авторитаризму.

Авторитарні тенденції в динаміці трансформації політичного режиму перемогли демократичні. Вже в березні 2013 р. українські політологи констатували той факт, що трирічне правління Президента Януковича призвело як до трансформації моделі державного управління, так і зміни типу політичного режиму, який характеризувався відходом від демократичних цінностей. З часу правління Ющенка й Тимошенко Україна втратила ряд позицій в списку ознак вільних та демократичних країн за рейтинґом неурядової міжнародної організації Freedom Housе, опустившись до рівня таких держав, як Пакистан, Колумбія та Мозамбік, і перейшла з розряду «вільних країн» до «частково вільних»[7, c.54].

Із названих політологами 12 основних ознак авторитарного режиму, політичне панування В. Януковича в Україні повністю відповідало восьми критеріям та ще чотирьом частково, зберігаючи деякі ознаки невикорінної демократії, громадянської свободи та недобудованого авторитаризму.

«Добудувати» авторитаризм В. Янукович та його оточення вирішили прийняттям т. зв. «законів 16 січня» 2014 р. під час Революції гідності для «ви- корінення демократії» та громадянських свобод.

Таким чином, динаміка трансформації політичного режиму в пострадянській Україні мала суперечливий і непрогнозований характер. Авторитарні тенденції перебували в стані протиборства з демократичною альтернативою і в цьому контексті перехідний період означав швидше невизначеність остаточних результатів їхнього змагання, незавершеність суперечливість і непослідовність самої трансформації режиму. Все це, на наш погляд, і визначає особливість посттоталітарного періоду та трансформації політичного режиму України порівняно з іншими посттоталітарними державами[4, c.56].

ВИСНОВКИ

Написавши це індивідуальне екзаменаційне завдання з предмету «Політологія» я детальніше вивчила та розглянула політичний режим сучасної України. Враховуючи все вищесказане, можна зробити наступні висновки.

Значна роль у процесах трансформації суспільства належить політичній владі. Для того, щоб цілеспрямовано здійснювати модернізацію в напрямку демократизації, політичному режимові необхідний досить високий рівень інституалізації. Їй притаманні: адаптованість, складність, автономність та узгодженість організацій, що входять до політичної системи. При відсутності розвиненого громадянського суспільства цей фактор стає визначальним.

Підсумовуючи зазначимо, що передбачити подальші напрямки процесу трансформації політичного режиму України в контексті Революції гідності складно. Він залежатиме, на мій погляд, від значної кількості внутрішніх і зовнішніх факторів політичної й соціально-економічної ситуації.

По-перше, незважаючи на те, що за результатами позачергових виборів сформована в основному ідеологічно гомогенна проукраїнська та проєвропейська більшість, здатна демократизувати політичну систему та політичний режим, можливе суперництво між виконавчою та законодавчою гілками влади, що надаватиме режимові нестабільності.

По-друге, важливим чинником стане наявність політичної волі правлячої верхівки до проведення масштабних політичних та соціально- економічних реформ.

По-третє, на трансформацію політичного режиму впливатиме зовнішній фактор, зокрема аґресія з боку Росії.

Отже, політичний режим носитиме певний час ознаки та риси власне перехідного, поставторитарного гібридного олігархічного політичного режиму.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України. - К., 2006. - Р. 1

2. Бойко О. Д., Горбатенко В. П., Денисюк С. Г., Зеленько Г. І., Коваленко А. О., Корнієнко А. О. Прикладна політологія: навч. посіб. / В.П. Горбатенко (ред.). -- К. : Академія, 2008. -- 472с.

3. Воробйов Є. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). -- 4. вид., випр. та доп. -- К. : Єдінорог, 2012. -- 640с.

4. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 289 с.

5. Михальченко М. Політична система в Україні: що ми модернізуємо? [Електронний ресурс] / М. Михальченко. - Режим доступу: http://www.viche.info/journal/2358/.

6. Кашаєв С.Л. Сучасне українське суспільство: Навчальний посібник.-К.: Центр навчальної літератури, 2006.-200с

7. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. - 2-є вид., перероб. і доп.. - К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. - 287 с.

8. Сухонос В. В. Динаміка сучасного державно-політичного режиму в Україні: антиномія демократизму і авторитаризму: моногр. / В. В. Сухонос. - Суми, 2013. - 336 с.

9. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. - К.: Либідь, 2012. - 573 с.

Размещено на Allbest.ru