Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Завдання цієї курсової роботи - дослідити один з найжахливіших уроків нашої історії - фашизм. Роки фашистського нашестя були страшними роками насильства і терору. Людство не може забути звірства фашистів, їх жахливі злочини, здійснені в Радянському Союзі, Польщі, Франції та інших країнах. Людство не в праві забувати такі речі, як Холокост, Освенцим, Хотинь, Бабин Яр. Ця тема торкається дуже страшних речей, тому досліджувати її без емоцій, лише об'єктивно мислячи дуже важко.

Актуальність даної теми є доволі велика. Найбільше вона пов'язана із поверненням поширенням цієї ідеології. Бо хто винен в тому, що фашизм не став віхою історії? Як не парадоксально, але факт: маючи досвід Другої світової війни, сучасне суспільство не в змозі повністю захистити себе від рецидивів фашизму. То тут, то там можна чути про неофашистські організації. Через стільки років після перемоги над Гітлером з'являються "скінхеди" творять беззаконня, використовують явно фашистську символіку, простежується та ж ідеологія. Тому вивчення фашизму є доволі актуальним, воно може допомогти в боротьбі з цією проблемою. Адже, як відомо: "Щоб перемогти ворога, треба пізнати його". Велику актуальність має це питання в нас, тому ще саме в Східній Європі різко активізувались різні неофашистські рухи. Особливо гостро ця проблема стоїть в Росії і Україні.

До актуальних причин цієї теми можна віднести і те, що шум, який підіймається навколо фашизму і неофашизму, несе не тільки позитивну функцію в плані висвітлення проблеми, а й зворотну в плані її популяризації і невірного трактування. Завдяки засобам масової інформації і інтернету будь-який бажаючий може дістати цікавлячу його інформацію, будь то осуджуючого чи пропагандуючого характеру. Усі вищезгадані причини показують, чому вивчення питання фашизму є дуже актуальним у наш час.

Об'єкт дослідження. Категорія політичної ідеології.

Предмет дослідження. Політична ідеологія фашизму і неофашизму.

Мета дослідження. Мета цієї роботи - дослідити фашистське вчення у всіх його проявах, створити загальну характеристику неофашизму.

Завдання дослідження:

· вивести основні причини появи фашистської ідеології та її розвитку;

· дати загальну характеристику фашистського вчення;

· пояснити, чому саме фашизм призвів до розв'язання Другої світової війни;

· запропонувати можливі шляхи розв'язання проблеми неофашизму в Україні.

Джерельна база дослідження складається з підручників, критик монографій відомих ідеологів, різноманітних статей в наукових журналах на дану тематику. Методи, використані при дослідженні даної теми.

Порівняльний (компаративний) метод - цей метод використаний при зображенню відмінностей всередині фашистської ідеології, на прикладі Італії та Німеччини. Різниці між фашизмом початку XX ст. і сучасним неофашизмом. Історичний метод - використаний при зображенні зародження та генезису фашистського вчення.

Соціально-психологічний метод - за допомогою цього методу досліджено, чому саме в таких країнах, як Італія та Німеччина зародився фашизм. І які причини того, що він набув широкого поширення в країнах Заходу. Психологічний метод - використаний при дослідженні неофашизму, причин його виникнення та можливі шляхи подолання.

Практичне значення дослідження складається з можливості застосувати його при підготовці до виступу чи доповіді на дану тематику, при підготовці до практичних занять і задля розширення наукових знань.

Отже цей вступ показує характер досліджуваної теми, її актуальність, а також об'єкт, предмет, мету, джерельну базу, практичне значення та завдання цього дослідження і методи, використані при написанні даної курсової роботи.

1. Характеристика фашизму як політичного режиму

1.1 Визначення поняття "фашизм"

Ледве з'явившись в політичній термінології, слово "фашизм" почало служити для позначення самих різних режимів, рухів, колективних і індивідуальних дій і образів мислення. До останнього часу, особливо в країнах ліберальної демократії, фашизмом називали будь-які прояви правої політики. Праві ж, навпаки, з фашизмом ототожнювали комуністичний тоталітаризм. При цьому ні в тому, ні в іншому таборі не могли чітко пояснити, де кінчається права політика і де починається тоталітаризм.

Проте спочатку слід дати визначення терміну "фашизм".

Найбільш загальне визначення фашизму міститься у Великій радянській енциклопедії, де, зокрема, в словарній статті вказується, що слово "фашизм" утворилось від італійського "fascismo", що дослівно означає - пучок, зв'язка, об'єднання [15; c.5]. Фашизм - це політична течія, що виникла в капіталістичних країнах в період загальної кризи капіталізму і що виражає інтереси найбільш реакційних і агресивних сил буржуазії. Найважливіші відмінні риси фашизму - це використання крайніх форм насильства для придушення робочого класу, войовничий антикомунізм, шовінізм, расизм. Зовнішня політика фашизму характеризується як мілітаристична політика завоювань. БСЭ, т.27, с. 895.

Проте разом з цим визначенням існує багато інших, кожне з яких в тій або іншій мірі розкриває політичну суть цього суперечливого і загадкового явища ХХ століття [10; c.56].

Французький дослідник Пьер Мілза конкретизує приведене вище визначення, акцентуючи увагу на тому, що слово "фашизм" походить від італійського "Fascio di combattimento", що означає "бойова зв'язка". Термін був запозичений італійськими націоналістами у украй лівих і пов'язаний з революційною традицією. Фашистським назвали себе загально італійські збори прихильників Муссоліні, що зібралися 23 березня 1919 р. в Мілані. Милза П. Что такое фашизм? // Полис, 1995 №2, с. 156.

Пьер Мілза пише про те, що в цілому існує 3 інтерпретації фашизму:

Перша з цих інтерпретацій - теорія "етичної хвороби" Європи. Найбільш розроблена версія даної теорії належить італійському філософу Б. Кроче, який вважав, що фашизм - це реакція в більшості європейських країн проти загальної тенденції здійснення ідеалів, успадкованих від філософії Освіти. Борозняк А.И. Историки ФРГ о нацизме // Новая и новейшая история. 1997. №1.

Друга інтерпретація фашизму, згідно точці зору Мілза, - це радикальна, така, що спочатку з'явилася в лівих марксистських кругах. На думку радикалів, фашизм є логічним і неминучим результатом тривалої еволюції, наслідком вроджених вад історичного розвитку певних країн, в першу чергу Італії і Німеччині. Милза П. Что такое фашизм? Полис, 1995 №2, с. 157.

Третя класична інтерпретація фашизму належить марксистам, які вважають, що фашизм можна пояснити лише в межах соціоекономічних структур суспільства, що знаходиться на стадії монополістичної концентрації капіталу. Фашизм є специфічною для ХХ століття формою антиробітничої реакції.

Еріх Фромм, розмірковуючи про фашизм, пише, що в науковій літературі про фашизм висловлюється дві протилежні точки зору [8;c.29]. Перша полягає в тому, що фашизм - це суто економічне і політичне явище, і психологія ніяк його не пояснює, а друга - в тому, що фашизм - чисто психологічна проблема. Фромм Э. Психология нацизма. Тайна порока или душа просит грязи. Составитель Е.В. Медреш - Харьков, ИКФ "Гриф", 1995 г., с. 181.

Він висловлює гіпотезу про те, що фашизм - це, безумовно, психологічна проблема, проте уточнює, що самі психологічні чинники можна зрозуміти лише при врахуванні їх формування під впливом чинників соціально-політичних і економічних [19;c150]. Таким чином, згідно теорії Фромма, фашизм - це економічна і політична проблема, але без урахування психологічних чинників неможливо зрозуміти, яким чином він придбав владу над цілим народом. Желев Ш. Фашизм. Преподавание истории в школе, 2000 г., №10, с. 25.

Деякі дослідники відділяють фашизм від націонал-соціалізму. Другий, на їх думку, був характерний виключно для Німеччини 20-40-х років. Пленков О.Ю. Феномен фашизма: некоторые аспекты интерпретации//Обществознание в школе. 1999. №1. с. 3-4. На мою думку націонал-соціалізм є лише регіональним різновидом фашизму, тому в даній роботі я ці концепції не враховував і в рівній мірі досліджував італійський, німецький, іспанський фашизм [2; c.24].

Отже, ми бачимо, що не існує якогось єдиновірного визначення фашизму. Усі з вищезгаданих у роботі визначень не є не вірними, вони просто відображають лише певні сторони цього поняття.

1.2 Ідейні принципи фашизму

В центрі фашистської ідеології - ідеї військової експансії, расової переваги (теорія "народного співтовариства"), вождизму ("принцип фюрерства"), всевладдя державної (теорія "тотального панування"). Домінік Кола вказує на ще одну рису фашизму -- монополізація засобів масової інформації і нав'язування суспільству однієї єдиної ідеології. Кола Д. Артикуляции политики, ч. III. Политическая социология. - М. Издательство "Весь мир", "ИНФРА-М", 2001 г., с. 259.

Фашистами були використані і найбільш прості і доступні масовій свідомості ідеї:

1) історичне призначення -- знищити марксизм. На основі антимарксизму і будувалася вся нацистських націоналістична теорія;

2) визначальне місце в ідеологічному багажі фашизму зайняла расова теорія, оскільки, вона більшою мірою, чим будь-які інші, відповідала настроям, відчуттям і тієї частини населення, на яких орієнтувався фашизм Галкин А.А. Фашистский идейный синдром: генезис германского варианта. Вопросы философии, 1988 №11, с. 130-131.;

3) розвиток держави підкоряється тим же закономірностям, що і розвиток живих істот. Існують молоді, зрілі і вмираючі держави. Згідно цієї концепції Німеччина оголошувалася молодою державою, внаслідок чого будь-яка її агресивний вчинок міг бути пояснений і виправданий динамічною стадією розвитку;

4) теорія "природної межі", що дозволяє претендувати на забезпечення Німеччини виходом до Середземного і Чорного моря, на контроль над Рейном, на перенесення південних німецьких меж до Альп, до Балкан і куди завгодно Галкин А.А. Фашистский идейный синдром: генезис германского варианта. Вопросы философии, 1988 №11, с. 132.;

5) теорія про "життєвий простір", в основі якої лежала теза про те, що в світі існує не тільки тіснота і перенаселення, але і є країни, які не в змозі достатньою мірою обробити і розвинути свою територію. Зрозуміло, що будь-який агресивний акт супроводжувався посиланнями на необхідність "життєвого простору";

6) найважливішою ідеєю була ідея "національного соціалізму". Цікаво, що нацистські ідеологи визначали соціалізм як форму громадської організації, при якій державі належать вирішальні функції у всіх областях життя, починаючи з політики і закінчуючи культурою і особистим життям громадян [9;c.37-39].

Вважаю за доцільне виділити основні прикмети фашизму:

Перша прикмета - неприйняття історії. Реальна дійсність складна і заплутана. Фашизм цінує лише прості і механічні вирішення питань історії.

Друга прикмета - це наявність ворогів. Звідси - головне завдання - розібратися з ворогами. Гітлер виступав проти християнства і комунізму, тому легко було оголосити ворогами євреїв, які, нібито, придумали як християнство, так і комунізм.

Тотальний контроль над населенням і диктатура сили. Фашизм опирався на силові структури, які не гребували ніякими методами у своїй діяльності.

Тому фашистська ідеологія - це одна з найжорстокіших ідеологій ХХ сторіччя. Наскрізь побудована на брехні і націоналістичних гаслах про перевагу одного народу над іншими вона принесла лише війни і розруху у світ [6; c.29, c.42-46].

1.3 Економічна політика фашизму

Сутність економічних теорій фашизму зводиться до теоретичного виправдання економічної політики фашистських держав і формування ідеології фашизму. На формування цих теорій суттєво впливали ідеї Ф. Ліста і представників історичної школи в Німеччині, концепція солідаризму Л. Дюгі. Визначальними були також расова та геополітична доктрини фашизму. У кайзерівській Німеччині головним теоретиком територіальних зазіхань був прихильник географічного детермінізму Ф. Ратцель, який сформулював "основні закони просторового зростання держав". У нацистській Німеччині особистий радник Гітлера К. Хаусхофер проповідував теорію "справедливого розподілу життєвого простору" на користь "великої Німеччини" за рахунок поглинання європейських держав, знищення слов'янських народів і заселення їхніх земель "вищою німецькою расою". Фашистські теоретики вміло використовували праці видатних німецьких філософів - Ф. Гегеля, Ф. Ніцше, особливо ідеї сильної особистості та сильної влади [18; c.73].

Зазначені чинники, які зумовили розвиток фашистських економічних доктрин, покликали до життя переважно однорідні економічні та політичні теорії. Незалежно від конкретної країни всім подібним теоріям притаманні кілька спільних ознак:

економічний націоналізм,

економічна та політична експансія,

соціальна демагогія,

непримиренність до демократичного та робітничого руху. Милза П. Что такое фашизм? Москва, Полис, 1995 г., с. 262.

Одним з елементів економічних теорій фашизму є концепція "корпоративного ладу", спрямована на забезпечення умов класового миру, з одного боку, і мобілізацію матеріальних і фінансових ресурсів для підготовки до воєнних дій - з іншого. Було створено централізовану систему, багато в чому подібну до радянської, але із значно вищим технічним рівнем і мілітаризацією виробництва [21; c.9].

Економічна концепція німецького фашизму знайшла відображення також у теорії "третього шляху" -- головний шлях світового економічного й політичного розвитку лежить між соціалізмом і капіталізмом, а рух "третій шлях" визначається метою всієї нації, що має неекономічний зміст. Існування загальнонаціональної мети ліквідує соціальні суперечності всередині господарської системи націонал-соціалізму, побудованої за расовою ознакою.

Забезпечення економічної єдності німецької нації покладалося на систему терору, усунення з економічного життя країни представників неарійських рас, поширення фашистської ідеології, посилення економічних функцій держави та німецький різновид корпоративізму. У рамках союзів підприємців найбільші капіталісти повинні були відігравати роль "природних лідерів. Відсутність соціальних конфліктів всередині національного господарства, на думку фашистських ідеологів, створювала умови для світових геополітичних змін. У центрі німецької концепції світової економіки був принцип економічного націоналізму, що гарантує економічну самозабезпеченість Німеччини [16; c.12].

Ідеологи фашизму розуміли майбутній розвиток світової економіки як насильницьке формування замкнених господарських блоків, оточених протекціоністськими бар'єрами, що характеризуються расовою однорідністю населення. Економічні блоки повинні були створюватися за принципом концентрації сировинних і продовольчих зон навколо міцної індустріальної держави.

Обов'язковими елементами економічної концепції німецького фашизму були твердження про необхідність боротьби проти "відсоткового рабства", які спрямовувалися на відмову від репарацій та інших зобов'язань Німеччини згідно з Версальським договором. Причиною всіх суперечностей капіталізму проголошувався позичковий капітал, а в глобальному розумінні - уряди держав-переможниць у Першій світовій війні, які, за словами німецьких ідеологів, збирають гроші для своїх анонімних хазяїв на Уолл-Стріт, у Лондон-Сіті й Парижі.

Офіційною доктриною італійського фашизму була концепція "корпоративної держави", згідно з якою реалізувати загальнонаціональну мету повинна фашистська держава, яка спирається на систему корпорацій. Корпорація, що функціонує в економічній сфері, повинна відповідати певним вимогам і мати галузеву структуру та керівництво на чолі з представниками фашистської партії, асоціації підприємців і верхівки фашистських профспілок, а також виконувати рішення центрального корпоративного органу й мати примусовий всезагальний характер участі.

Економічна концепція іспанського фашизму дістала назву "національний синдикалізм"; принципово вона не відрізнялась від італійської.

В історії економічної думки фашизм був і залишається найбільш реакційним політичним напрямком, який відбивав інтереси найбільш агресивних і екстремістських сил.



2. Умови і причини виникнення та поширення фашизму в Італії

Вступивши влітку 1915р. на боці Антанти у війну, Італія не здобула очікуваних блискучих перемог, але заплатила за це життями 460 тис. своїх громадян. По завершенні війни розпочалася глибока криза. Внаслідок війни значних збитків зазнало сільське господарство, було порушено грошовий обіг, що засвідчило банкрутство колись потужного Облікового банку. Країна імпортувала значно більше товарів, ніж експортувала. До цих негараздів долучилася й необхідність спрямувати скромні внутрішні ресурси на погашення величезного зовнішнього боргу (лише Сполученим Штатам та Великій Британії Італія заборгувала за роки війни близько 4 млрд. дол.).

Ці чинники призвели до гострої інфляції - знецінення італійської грошової одиниці - ліри. Зокрема, випуск паперових грошей зріс у 8 разів.

Зовнішньополітичне становище Італії також було складним. За таємною Лондонською угодою 1915 р. з Антантою Італії належало отримати Трентіно, Південний Тіроль з м. Трієст, Істрію, Далмацію, частину турецьких володінь у Малій Азії та деякі німецькі колонії в Африці. Проте по війні союзники вирішили обмежити територіальні домагання Італії: за рішенням Паризької мирної конференції вона отримала лише колонії в Африці, а від Австрії - Трентіно й Південний Тіроль до перевалу Бреннер. Далмаці і порт Ф'юме так і залишилися нездійсненною мрією Італії [3; c.150].

Усі негаразди держави найболісніше позначилися на становищі пересічних італійців. Через інфляцію значно скоротилися реальні прибутки робітників (у 1918 р. вони на 24 % були меншими, ніж до початку війни), до майже 400 тис. армії безробітних долучилася проблема працевлаштування демобілізованих солдатів та офіцерів. Повернувшись додому, вони швидко зрозуміли, що держава кинула їх на призволяще. З фронтовиків почали стихійно формуватися загони "ардіті" ("сміливців") - мужніх і готових на все, але політично малограмотних і просто неписьменних людей, схильних поширювати на цивільне суспільство військові порядки й в усіх бідах звинувачувати парламент і демократію.

Соціальна напруженість у суспільстві спричинила загострення боротьби між політичними партіями, які репрезентували інтереси різних верств населення: лібералами, республіканцями, демократами, радикалами, католиками та ін. Король Віктор Еммануїл III намагався маневрувати між ними та фашистами, які ставали впливовою силою, але робив це не послідовно й нерішуче.

У 1918-1920 рр. Італія пережила суспільну кризу. Країну потрясли понад 4 тис. економічних страйків. Особливою гостротою в протистоянні робітників і підприємців позначився 1920 р. Тоді за ініціативою ліворадикальної групи "Ордіне нуово" розгорнувся рух за захоплення робітниками підприємств. Такі акції відбулися в Турині на заводах "Фіата", у Мілані, у Римі, Неаполі, Венеції та інших містах.

За умов, коли в результаті війни зазнали краху наймогутніші світові монархії, в Італії король утримався при владі. Проте йому довелося піти на серйозні поступки: повноваження короля були суттєво скорочені, у власність держави перейшла частина маєтків тощо. У цілому вага монархії в політичному житті країни впала до критичної межі, за якою Віктору Еммануїлу вже вважалися " жахи " республіки [14; c.12-14].

Не кращим було й становище італійського парламентаризму. Політичні партії з калейдоскопічною швидкістю змінювали одна одну при владі, але становище в країні погіршувалося. Парламент перетворювався в дискусійний клуб, нездатний запропонувати народу конкретні шляхи виходу з кризи.

Фашизм зародився на початку ХХ ст. в молодіжному середовищі в Італії - спершу як культурно-мистецьке явище, як форма протесту проти наявного на той час засилля буржуазії, яке з часом перетворилось на справжній суспільно-політичний рух зі своєю історією, лідерами і ідеологією.

Ранні ідеологи фашизму напередодні Першої світової війни епатували публіку ніцшеанськими ідеями і закликали переробити світ і людину засобом відкинення моральних принципів. Але після 1918 року фашисти почали базувати свою ідеологію на патріотичних та реваншистських почуттях, використовуючи загальну образу і невдоволення, економічну кризу та інші негативні суспільні моменти. У той же час окреслюються намагання фашистів використовувати у своїй ідеології два чинники, які згодом стали визначальними - історичну традицію та фактор релігії. Рудич Ф.М. Політологія: Підручник. Київ, Либідь, 2006 р., с. 196.

Перші фашистські організації - "фаши де комбаттименто" (звідси і назва всього руху) - з'явились в Італії в березні 1919 року. В жовтні 1922 року італійські фашисти прийшли до влади, їх лідер ("дуче") Б. Муссоліні зайняв посаду прем'єр-міністра. Оформлення фашистської диктатури завершилось в 1926 році. Спочатку здається дивним, як могло статися так, що в Італії, в одній з найбільш культурно розвиненій країні, фашизм зміг не лише виникнути, а й отримав стільки прихильників [15; c.20].

Але досліджуючи ситуацію в тогочасних Італії можна виділити основні причини, котрі сприяли появі і встановленню даного політичного режиму:

· загальнонаціональні кризи, які зачепили у тій чи іншій мірі усі суспільні прошарки і групи, і які накалили до межі соціальні суперечки;

· послаблення реальної влади ліберально - демократичної держави, її неспроможність запропонувати і реалізувати ефективні шляхи виходу з кризи;

· послаблення міжнародних позицій цих країн, аж до їх національного приниження, як це мало місце у випадку з Німеччиною, яку змусили підписати Версальський мирний договір;

· наявність впливових лівих партій (комуністичної, соціал-демократичної), які лякали революційною перспективою не лише крупних капіталістів, а й середній клас;

· наявність у фашистських рухів харизматичних лідерів, які вміло маніпулювали масами, обіцяючи вивести країну з кризи шляхом швидких і рішучих дій;

· розчарування суспільства в ліберальних і демократичних цінностях;

· нестабільність, яка породжувала націоналістичні, мілітаристські та завоювальницькі настрої;

· підтримка фашистів крупною буржуазією, котра розраховувала використати фашистські організації в якості зручного тимчасового способу в боротьбі з ворогами.

Одночасна наявність усіх цих факторів дозволила фашизму отримати розповсюдження в Європі в 20-30-х роках, втягнути більшість країн в найбільш масштабну і кровопролитну війну. Крім того, необхідно звернути увагу на складність міжнародної ситуації в цій період. Вона характеризувалася недооцінкою головними країнами світу фашистської загрози, суперечностями, розглядом різноманітної агресії "крізь пальці". Франція була зацікавлена в збереженні Версальської системи, вона прагнула задля цієї цілі створити блок європейських держав. Англія і США були не проти відновлення воєнно-економічного потенціалу Німеччини, щоб не допустити французької гегемонії у Європі і, головне, спрямувати агресивні амбіції фашизму на схід з перспективою війни між Німеччиною і СРСР.

Радянський Союз же віддавав перевагу плану щодо створення системи колективної безпеки. Але протиріччя країн-учасниць дипломатичних переговорів і їх взаємна недовіра перешкодили створенню цієї системи. Захоплення Німеччиною демілітаризованої Рейнської зони і відсутність рішучих дій світової спільноти проти озброєння країни переконали лідерів фашистських режимів у безпеці проведення політики агресивних захоплень територій. фашизм причина принцип ідеологія

2.1 Внутрішні та зовнішні передумови

Зазначимо, що країни, де створення індустріального суспільства мало вибуховий характер, зближуючись за часом з електричною революцією, природно, будучи позбавлені механізмів захисту від небезпек масовізації, в набагато більшою мірою їй піддані. В Англії та Америці, наприклад, ряд обставин їх історичної долі зменшував небезпечні наслідки утворення масового суспільства. Стійка індивідуалістична традиція, в якій людина цінний сам по собі, а не як член колективу-громади (для появи такої традиції з моменту виникнення індустріального суспільства повинно було пройти деякий час, в країнах з пізньої індустріалізацією -Росія, Німеччина і Італія - ці традиції виникнути не встигли). Рано з'явилася капіталістична промисловість служила підставою цього індивідуалізму. Підприємницька та трудова етика забезпечувала нормальне функціонування капіталістичних відносин в економіці (елементарне довіру бізнесменів один до одного). Безперервна демократична традиція існувала в Англії з 1688, а в Америці з 1780 років без серйозних потрясінь, що в тому числі забезпечувало повагу населення до закону і легітимне підставу влади. Велика частина населення в цих країнах жила в нових індустріальних містах, весь побут і соціальні відносини яких орієнтовані на потреби та потреби індустріального суспільства, причому ця урбанізація була досить тривалою за часом і еволюційною. В таких же країнах як Росія, Німеччина, Італія (Франція в силу особливостей своєї історії XIX століття займає проміжне положення) індустріалізація носила вибуховий характер і за часом практично збіглася з електричною революцією. Вибуховий характер індустріалізації полягав у гарячковий темпах промислового зростання в кінці XIX - початку XX століття, у поширенні принципів лібералізму на суспільство за своїми уявленнями багато в чому ще традиційне, де ці принципи насилу приживалися, в форсованої урбанізації. Все це вело до створення сприятливого підґрунтя для бурхливого розвитку масової ментальності.

Зокрема, в Італії ми можемо простежити навіть після Першої світової війни безліч рецидивів аграрного суспільства [17; c.29].

По-перше, індустріалізація, що почалася порівняно пізно, торкнулася в основному Північ. Південь Італії і по цю пору залишається цілком аграрним. Та й на Півночі сільське господарство, причому поміщицьке, продовжувало грати істотну роль в економіці. По-друге, під великим сумнівом залишається поява наприкінці XIX століття єдиної італійської нації в силу об'єднання Італії під національним гаслом. На державною мовою (літературному італійському) говорив лише невеликий відсоток населення, більшість говорило на діалектах. Тому Південь і Північ дотепер залишаються абсолютно різними світами усередині однієї країни (південці вважають неаполітанський діалект окремою мовою). По-третє, аристократи-латифундисти, які займали найважливіше місце в економіці, які були традиційними патронами навколишніх селян, яким до недавнього часу належала в італійських державах політична монополія і які багато в чому зберігали старі зв'язки і старе вплив, продовжували залишатися в Італії однією з провідних громадських сил. В Італії титул був навіть після Першої світової війни реальним економічним та політичним капіталом. Таким чином, в Італії зберігалися багато елементів традиційного суспільства, включені в індустріальне. А в будь-якій кризовій ситуації вплив традиційної ідеології аж ніяк не сприяє пошуку раціонального демократичного виходу.

Після об'єднання Італія всіма силами прагнула увійти до числа великих держав, і вела для цього найактивнішу зовнішню, в тому числі - колоніальну політику. Ця активність не дозволила Італії залишитися нейтральною в європейських конфліктах, що передували Першій світовій війні. Вимушена визначитися, Італія спочатку прилучилася до Троїстого союзу, сподіваючись на колоніальний переділ світу. Проте вже на самому початку війни італійське уряд не підтримав своїх союзників і, не ризикнувши вплутуватися в європейську війну, оголосила нейтралітет. Але вже в 1915 році, після того, як став очевидним провал німецького плану війни, спокусившись на обіцянки Антанти (англійці і французи обіцяли їй золоті гори у вигляді Трієста, Тіролю, територій в Далмациі, Албанії, тобто неабиякого шматка альпійських і балканських земель), Італія оголосила війну Австро-Угорщини. Скінчилася ця авантюра сумно: перекинуті на південь два німецькі дивізії прорвав фронт біля річки Капоретто, ніж звернули італійську армію в панічну втечу трьохсоткілометрова, яке закінчилося природним шляхом (німці припинили наступ) [19; c.55].

Після цієї катастрофи, якої закінчилися активні бойові дії на італійському фронті, Антанта перестала сприймати Італію як реальну силу. Тому на Паризькій мирній конференції, хоча італійський прем'єр-міністр Орландо і входив в "велику четвірку" (разом з Клемансо, Ллойд-Джорджем і Вільсоном), Антанта і не думала виконувати своїх обіцянок (крім передачі Італії залишилися безгоспними після розпаду Австро-Угорщини Південного Тіроля - Трентіно і Істрії з Трієстом).

Такий підсумок мирної конференції був сприйнятий в Італії як "дипломатичне Капоретто". Національні почуття, особливо гострі в недавно об'єдналася країні, знову були ображені. Це "образу" наклалося на важкий післявоєнний економічна і соціальна криза, особливо гострий в слаборозвиненою Італії.

2.2 Економічна та політична кризи

Післявоєнна криза висловився в повному букеті економічних і соціальних проблем. Війна завдала сильного удару по фінансовій системі. Зовнішній борг країни до кінця війни склав 19 мільярдів лір. Військові витрати у 1918 році поглинали до 80 % бюджету (46 мільярдів лір). Золотий і валютний запас був практично вичерпаний через закупівлі стратегічних матеріалів і озброєння в ході війни. Це призвело до неконтрольованої інфляції. Тільки на підтримку найбільших банків (їх банкрутство призвело б до повної економічної катастрофи) уряд змушений був виділити в 1920-1921 роках 4 мільярди лір. Після припинення військових замовлень і в силу неможливості далі підтримувати виробництво через порожнечу в скарбниці, починаються лавиноподібні серії банкрутств підприємств. У 1919 році неспроможними визнано 500 підприємств, у 1920-700, у 1921-1800, в 1922-3600, в 1923-5700. У півтора - два рази падає видобуток всіх корисних копалин, скорочуються посівні площі, що призводить в усе ще аграрної переважно країні до масового зубожіння селянства [20; c.16].

Такому економічній кризі супроводжував стрімке зростання безробіття, посилений масової демобілізацією солдатів. У 1920 році в Італії налічувалося 150000безробітних, у 1922-407000.

Все це стало плідним ґрунтом для процесу активізації масової ментальності. Активізація ця проявилася як в спонтанних масових діях (погроми продовольчих магазинів - у підвищенні цін виявилися "винні" торговці або уряд, - самовільні захоплення земель в селі і т. д.), так і в діяльності організацій, які маніпулюють масою, перш за все радикального крила соціалістів, орієнтованого на Комінтерн (центром їх була редакція Туринської газети з характерною назвою "Ordine Nuovo" - "Новий порядок"). Скориставшись зростанням в умовах кризи страйкового руху (в 1919 році трапилася 1871 страйк з більш ніж півтора мільйонами учасників) ці соціалісти надали ряду страйків політичний характер.

Активізація маси неминуче вела до переростання економічної кризи в політичний.

Король, уряд і парламент не могли врегулювати ситуацію. Старі ліберальні партії не вміли діяти в умовах масовізації, авторитет їх був підірваний військовими, дипломатичними (навіть це виявилося небайдуже масі) і економічними невдачами.

Спектр політичних сил Італії виглядав в цей час таким чином. На лівому фланзі перебувала соціалістична партія в якій залишилося помірне крило (у 1921 році соціалісти-радикали остаточно увійшли до Комінтерну, оформившись як комуністична партія). Правіше знаходилися: Народна партія, орієнтована в основному на селянство, ліберали, і, нарешті, Націоналістична партія, яка виступала з шовіністичними гаслами. Гасла націоналістів змагалися в популярності з комуністичними, більша частина селян, робітників, інтелігенції в силу защемленого після війни і Версаля національного самолюбства, відгукувалися на заклики "повернути" Італії "ісконно італійські" Далмацію, Албанію і Північну Африку. Найбільш радикальне крило вимагало відібрати у Франції (!) Ніццу, Савойю і Корсику. Найбільше націоналістів хвилювала доля Адріатичного порту Фіуме (Рієка). Відомий італійський письменник Габріеле д `Аннунціо навіть залишив свої літературні студії заради того, щоб з загоном набраних ним" легіонерів ", не мудруючи захопити Фіуме і встановити там республіку на чолі з самим собою в якості диктатора за давньоримським зразком. Найсмішніше, що йому це вдалося, і республіка д `Аннунціо проіснувала цілих 16 місяців (з вересня 1919 по січень 1921 року, коли італійські війська під тиском Антанти, були змушені вигнати його звідти). Цей епізод, з одного боку, добре показує, якою мірою уряд контролював стан справ в країні, а з іншого вказує на дуже показовий симптом: масова ментальність виявляється вельми заразливою і охоплює своїм впливом не тільки малоосвічених частина населення, але і рафіновану інтелігенцію; пізніше д `Аннунціо буде найактивнішим прихильником фашизму.



3. Встановлення фашистської диктатури. Беніто Мусоліні

Зневіра як в монархії, так і в демократії спричинила те, що тисячі знедолених і невдоволених результатами війни італійців звернули свої погляди до новонародженої політичної сили - фашизму*.

* Термін "фашіо" у перекладі з італійської - "зв'язка", "пучок", у переносному значенні - "союз", "єднання". У Давньому Римі зв'язаний у жмут хмиз символізував владу.

Беззаперечним лідером фашистів був Б. Муссоліні.

Але спочатку фашистські, як, власне, й більшовицькі групи в Росії та націонал-соціалістичні - у Німеччині, були малочисельними й малопомітними в політичному житті.

Беніто Муссоліні (1883-1945). Італійський фашистський диктатор 1922-1945 рр. Народився в селі Предаппіо (область Романья) в сім'ї коваля і вчительки місцевої школи. По закінченні школи певний час працював помічником учителя. З часом примкнув до заснованої в 1900 р. Соціалістичної партії. У 1912 р. став головним редактором провідної газети Соціалістичної партії "Avanti!" ("Вперед!"), збільшивши її тираж з 20 до 100 тис. На початку війни виступав за її негайне припинення, але згодом став чи не найголовнішим прихильником участі в ній Італії. За це у листопаді 1914 р. його було виключено з партії. У відповідь Б. Муссоліні заснував власну газету. У 1915-1917 рр. служив у війську. Був контужений під час учбових занять зі зброєю. У бойових діях участі не брав. У 1919 р. в Мілані об'єднав навколо себе розрізнені групи націоналістів і соціалістів і заснував "Фашіо ді комбаттіменто" - "Союз боротьби".

Більшість членів групи "Фаши ді комбаттіменто" складалося з колишніх учасників війни (з армії було демобілізований 100 тис. офіцерів), які не змогли пристосуватися до умов цивільного життя. У групу входили також невдахи, ультра націоналісти і ліві екстремісти, які розчарувалися в Соціалістичній партії і засуджували розвиток подій в Радянській Росії. До руху приєдналися і молоді люди, які не пройшли військової служби і вважали себе обманутими. Серед тих, хто надавав фінансову підтримку цим "чорносорочечники", було багато наляканих підприємців, фермерів і аристократів, яким усюди ввижалася революція. Фашисти не проголошували жодної партійної платформи, і Муссоліні роз'яснював, що "фашисти - це цигани італійської політики, вони не пов'язані ні з якою метою. У нас немає ніяких твердо встановлених принципів, - говорив він, - у нас немає нічого, тому що ми - не релігія, а лише рух. Ми - не партія, ми - здорове тіло нації ". Під тиском своїх сподвижників Муссоліні вирішив, що, поки не стихли заворушення, владу треба брати в руки.

1919 р. у своїй партійній програмі фашисти запропонували італійцям привабливі й прості для розуміння цілі: встановлення республіки, запровадження Законодавчих зборів, передання землі селянам, боротьба проти "буржуазії", підвищення зарплатні, створення "народної міліції", ліквідація банків і бірж, відродження "Великої Італії" та ін. За умов, коли Комітерн проголосив головним ворогом комуністів, соціалістів і соціалдемократів, ситуація для зростання популярності фашистів була дуже сприятливою.

Проте перший досвід боротьби за владу став для них холодним душем - на виборах 1919 р. вони не здобули жодного місця в парламенті й навіть у рідному селі Б. Муссоліні за них не було подано жодного (!) голосу. Здавалося, що партії разом з її вождем настав кінець - наприкінці року в ній залишилося лише близько 4 тис. членів і вона була за крок від саморозпуску. Та в цей час рятівне коло фашистам кинув сам парламент, який через міжпартійну боротьбу в ньому виявився неспроможним прийняти бодай одне вдале рішення для виводу країни з катастрофічного становища.

На виборах 1921 р. фашисти діяли нахабно та агресивно й здобули відразу 35 депутатських мандатів (близько 7 %). Потрапивши до парламенту, депутати-фашисти своїми хуліганськими діями фактично паралізували його роботу, демонструючи народу і королю, що парламентська демократія остаточно вичерпала себе й настав час " сильної влади " - диктатури. Звісно, під цим малася на увазі фашистська диктатура.

Цими гаслами фашисти влучили в " десятку " - суспільство стомилося від безпорадності влади й невизначеності власної долі й було готове прийняти будь-який режим, який забезпечив би йому стабільність і чітку перспективу на майбутнє.

Готуючись до захоплення влади, фашисти створили бойові групи - сквадри (наприкінці 1921 р. Б. Муссоліні заявив, що у них налічувалося понад 400 тис., але це було безсоромним перебільшенням). Як форму одягу сквадристи запровадили чорні сорочки (звідси їхня назва "чорносорочечники"), вступили в контакт з рядом вищих армійських офіцерів.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. Провідні ідеї італійського фашизму

Б. Муссоліні головним ворогом "простих" італійців вважав заможні західні демократії та сусідні країни, які нібито стали на перешкоді Середземного моря у "внутрішнє італійське море". З іншого боку, фашисти обіцяли негайно знизити податки, підвищити платню й ліквідувати безробіття. Увірувавши у свою зірку, Б. Муссоліні активно готувався до походу своїх прихильників на Рим, щоб взяти владу силою. На одному з мітингів він фактично пред'явив королю і уряду ультиматум: "Або нас добровільно допустять до управління, або ми захопимо владу, здійснивши похід на Рим". Проте він відверто блефував - "сквадри" були малочисельними й погано озброєними, і достатньо було кількох підрозділів поліції, щоб розігнати їх.

Та весь розрахунок фашистів якраз і полягав у тому, що король Віктор Еммануїл не зважиться на застосування проти них сили. Реальна альтернатива фашистам, 80-річний авторитетний політик, неодноразовий прем'єр-міністр Італії Дж. Джолітті перебував за межами столиці й вплинути на перебіг подій не міг. Серед генералів симпатії розподілилися між монархією та фашистами, тому Б. Муссоліні привселюдно заявляв про корисність монархії. Монарх, який також не поспішав до Рима, спочатку хотів оголосити надзвичайний стан, але в останню мить, боячись, що фашисти проголосять королем герцога д'Аоста, передумав. Привід було знайдено - не допустити пролиття крові, за яким країну охопить полум'я громадянської війни.

У ніч з 27 на 28 жовтня 1922 р. сквадристи захопили ряд важливих державних об'єктів у Мілані (там, на той випадок, якби в результаті поразки довелося втікати до Швецарії, перебував Б. Муссоліні) та інших містах країни.

29 жовтня король призначив 39-річного Б. Муссоліні 27-м прем'єром Італії. "Революція у спальному вагоні"* перемогла.

* Цей термін з'явився після того, як Б. Муссоліні, дізнавшись у Мілані про своє призначення, забрався до спального вагону й погрозливо заявив залізничному службовцю: " Тепер потяги курсуватимуть за розкладом ". Це була чи не єдина обіцянка, яку він виконав.

Проте новий голова уряду не хотів, щоб у його співвітчизників склалося враження, що владу йому подарував король. Йому був потрібен міф про " похід на Рим " щонайменше 300 тис. "фашистських мучеників", а тому вже наступного дня до столиці звідусіль стали прибувати сквадристи.

Віктор Еммануїл чотири години простояв на балконі, спостерігаючи їхній парад. Влаштувавши у Вічному місті погром, якого те не переживало з часів нашестя варварів, під звуки партійного гімну вони маршовими колонами пройшли вулицями і вночі 31 жовтня 50-а спеціальними потягами залишили його. Парламент більшістю голосів передав владу фашистам.

Прийшовши до влади, фашисти певний час змушені були залишити в країні демократичні інститути. До 1928 р. уряд був коаліційним: ряд міністерських портфелів (юстиції, фінансів та ін.) Б. Муссоліні віддав іншим партіям, чимало представників яких обіймали посади заступників міністрів, керівників державних відомств. Але діставши владу в рамках формальної законності (склад уряду було затверджено 306-а голосами членів палати депутатів. Проти голосували 102-переважно соціалісти й комуністи), Б. Муссоліні відразу дав зрозуміти, що не збирається ні з ким її ділити. Перефразувавши відомий вислів Людовика ХІV, він чітко сформулював суть нового політичного режиму "уряд - це я".

До Б. Муссоліні новітня історія не знала таких масштабів культу особи правителя, який виник в Італії: повсюдно було вивішено його портрети, усі, навіть дріб'язкові, розпорядження чиновників віддавалися з посиланням на волю прем'єра, масове спорудження прижиттєвих пам'ятників, присвоєння титулів "першого", "найкращого" тощо. У цей час він став кумиром радикалів усього світу. Б. Муссоліні, поступово обмежуючи повноваження короля, присвоїв собі титул "дуче" (вождь) і правив Італією майже одноосібно.

Використавши як привід чотири невдалі спроби замаху на своє життя, він домігся заборони усіх політичних партій, крім власної. Депутатів - нефашистів було вигнано з парламенту. Сміливців, які наважувалися протестувати проти тоталітарної системи, заарештовували, відправляли на віддалені острови або, як це сталося з популярним парламентарем Джакому Маттеоті, просто знищували. Створений Муссоліні Особливий фашистський трибунал запровадив у країні смертну кару.

Усупереч конституції найважливіші державні рішення фашисти приймали на масових мітингах, після чого парламенту та королю не залишалося ні чого іншого, як схвалювати їх. Підміняючи конституційні органи влади, режим створював свої власні. Зокрема, було скликано Велику фашистську раду, яка, по суті, стала вищим органом політичної влади в країні.



4. Італія у роки фашизму

Демократичні свободи були відкинуті. Опозиційна преса закрита, Тисячі демократів були вбиті по суду і без суду, кинуті в концентраційні табори, де їх чекала та ж смерть, лише повільна і болісна.

Яке нове посилення терору провокувалося зазвичай якимось "замахом", "змовою" і т. п. У листопаді 1926 року за спробу вчинити замах на життя Муссоліні був убитий на місці 15 -річний хлопчик. Негайно відбулася хвиля арештів, смертних вироків і т. д.

Політичний режим італійського фашизму визначився швидше, ніж склався його державний лад. Зберігалася монархія, але в такому жалюгідному вигляді, що ніхто не брав її до уваги. Вважалося, що Муссоліні відповідає перед королем, так навіть писалося в законах, але ніхто цьому не вірив, і найменше король. Які б то не було згадки про відповідальність дуче не рекомендувалося. За цим стежила жандармерія.

Перш інших визначилася тенденція "вождізму", одноосібної диктатури.

Вже закон 1925 " Про повноваження глави уряду" робив прем'єр- міністра невідповідальних, що не залежать від парламенту. Його колеги по міністерству, його міністри перетворювалися на простих помічників, відповідальних перед своїм главою; вони призначалися і зміщувалися за волею останнього.

Протягом багатьох років (до 1936 року) Муссоліні займав 7 міністерських постів одночасно.

Закон 1926 "Про право виконавчої влади видавати юридичні норми" надав "виконавчої влади", тобто того ж чолі уряду, право на видання "декретів - законів". При цьому ніякої межі між "законами", що залишилися компетенцією парламенту, і " декретами - законами" проведено не було.

Парламент, у якого забрали привілей видавати закони, який позбавили права контролювати дії уряду, став непотрібним. Але його зберігали для "демонстрації єдності" між "народом" і урядом (почасти для зовнішнього світу).

"Належний" склад парламенту забезпечувався "реформою політичного представництва", здійсненої в 1928 році.

Реформа ця надзвичайно яскраво зображувала саму суть фашизму: страх перед народом і презирство до нього: прихильність до гучної фразі і неперевершені зразки політичного обману; гра в "народність" влади і неприкрита диктатура.

Вибори депутатів проводилися наступним чином:

а) кандидати у депутати висувалися в основному профспілками (на практиці - керівними центрами фашистських спілок);

б) так званий великий національний рада фашизму (штаб партії) відбирав з загального списку, представленого профспілками, 400 депутатів;

в) виборцям надавалося право схвалити це призначення.

Право голосу давалося чоловікам старше 21 року, якщо вони відповідали одному з таких вимог:

а) платили внески в професійний союз;

б) сплачували податок у розмірі не менше 100 лір;

в) тримали цінні папери (державні або банківські);

г) належали до церковного кліру.

Друга швидко виявити тенденцію стосувалася фашистської партії: вона стала складовою частиною державного апарату.

Партійні з'їзди були скасовані, так само як і всякі інші форми партійного " самоврядування".

Велика рада фашистської партії складався з чиновників за посадою і за призначенням. Головою ради був глава уряду. Рада відав конституційними питаннями, обговорював найважливіші законопроекти, від нього виходили призначення на відповідальні пости [20; c.156].

Статут партії затверджувався королівським декретом; офіційний керівник партії (" секретар ") призначався королем за поданням глави уряду.

Провінційні організації партії керувалися призначеними секретарями: що складалися при них директорії мали дорадчі функції, але навіть членів цих директорій призначали указом глави уряду.

Третя тенденція може бути визначена словом терор. Фашистський режим не може інакше триматися, окрім як засобами масового придушення, кривавими розправами. Відповідно з цим визначається значення поліції, точніше тих багатьох поліцейських служб, які були створені при режимі Муссоліні.

Крім загальної поліції існували: "організація охорони від антифашистських злочинів" (ОВРА), "особлива служба політичних розслідувань", "добровільна міліція національної безпеки".

Для розправи з ворогами режиму були створені особливі комісії, названі " поліцейськими судами". Членами цих комісій були посадові особи фашистського репресивного апарата: начальник поліції, прокурор, начальник фашистської міліції та ін. Для засудження не було потрібно ніяких інших мотивів, окрім підозри в "політичної неблагонадійності". Найбільш важливі політичні справи розглядалися "особливим трибуналом".

Ніякої антинародний режим не може триматися одним насильством. Звідси виникала потреба прикрити тоталітарну диктатуру небудь видимістю "турботи" про трудящу людину.

Так народилося "корпоративна держава", створене законами 1926-1934 рр.. Його офіційної, напоказ виставляється метою були " примирення" між працею і капіталом; його дійсним результатом було посилення економічного і політичного панування монополій.

В країні створювалися 22 корпорації (за галузями промисловості). У складі кожної з них знаходилися представники фашистських профспілок, підприємницьких спілок, фашистської партії. Головою кожної з 22 корпорацій став сам Муссоліні; він же очолив міністерство корпорацій.

Закон надав корпораціям визначення умов праці (робочий час, заробітна плата) і дозвіл трудових суперечок (страйки заборонялися і придушувалися). Але кожен раз рішення приймалися до незмінною вигоді підприємців та невигоді для робітників. Це й зрозуміло, якщо мати на увазі, що профспілки, підприємці та представники партії мали рівний голос в корпораціях, а керівництво профспілок (не кажучи вже про партійних чиновників) було продажним і продажними зверху до низу. Його ніхто не обирав, воно ніяк не відповідало за свої дії перед профспілкової масою.

Встановлення Корпоративного ладу дозволило Муссоліні розправитися з парламентом, з тим, що від нього залишилося. Замість нього була створена " палата фашистських організацій і корпорацій ". Члени її призначалися Муссоліні (1938 р.).

Права палати були визначені таким чином: співпраця з урядом у виданні законів.

Все це призводить до встановлення терористичної фашистської диктатури і початку багаторічної боротьби проти неї демократичних сил країни.

Фашистське корпоративне держава служило знаряддям монополій. Але й монополії охоче служили інтересам фашистської партійної та державної верхівки.

У руках Муссоліні і його родича Чіано перебували контрольні пакети акцій відомого концерну "Монтекантіні" (прибутку цього хімічного концерну зросли з 67 млн. лір в 1934 році до 160 млн. лір в 1939 році) і багатьох інших.

Невід'ємною властивістю фашистської диктатури є зовнішня експансія. Муссоліні заявляв претензії на те, щоб " відродити Римську імперію ".

Фашистська Італія вимагала собі деякі французькі землі (Савойя, Ніцца, Корсика), претендувала на Мальту, намагалася захопити острів Корфу, сподівалася встановити панування над Австрією (до союзу з гітлерівською Німеччиною), готувалася до захоплення Східної Африки.

У здійснення цієї програми, ніяк що не відповідала військової здібності Італії, Муссоліні вдалося захопити слабку, відсталу Абіссінію (1936 р.), окупувати Албанію (1938 р.).

У червні 1940 року Італія - партнер Німеччини та Японії по антикомінтернівському пакту - оголосила війну Франції та Англії. Через деякий час вона напала на Грецію. Італійська фашистська преса наповнилася обіцянками швидкої великої афроєвропейської Римської імперії.

Спочатку відносини між фашистською Італією та нацистською Німеччиною були натягнутими, а іноді і ворожими, так як обидві мали плани щодо Австрії, Дунайського басейну і Балкан. Але дуче довелося стати молодшим партнером Гітлера і підтримати захоплення Австрії, претензії до Чехословаччини і Польщі, а самому задовольнятися захопленням Албанії (квітень 1939 р.).

Коли почалася друга світова війна, Муссоліні не поспішав вступити в неї, але коли Франція здалася німцям практично без бою, то дуче вирішив, що не можна упускати такий неповторний шанс - відхопити від неї шматок території. 10 червня 1940 він оголосив війну Англії та Франції. Мабуть, пізніше він про це не раз пошкодував, тим більше що його розрахунок на територіальні придбання не виправдався. Однак повний крах мрії Муссоліні створити нову Римську імперію стався в ході походу на Схід в СРСР, саме там замерзаючи в російських снігах на берегах Волги і Дону італійці прокляли того, хто відправив їх вмирати не зрозуміло за що і за кого. Незабаром Італія занурилася в кризу і хаос, були втрачені всі її раніше завойовані території і колонії, в країні панувала розруха, голод, північна частина країни була окупована німцями, на півдні висадилися союзники, всюди діяли італійські партизани, саме партизани і впізнали дуче, переодягненого в форму німецького солдата, який намагався перебігти до Швейцарії в 1945 році, незабаром після краху залишків свого режиму, партизанський суд був швидким, виявилося що вже більше ніхто не любив лузера дуче [16; c.155].