Політична опозиція як інститут сучасної демократії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

23.00.02 - політичні інститути та процеси

Політична опозиція як інститут сучасної демократії

Вінничук Наталія Юріївна

Київ 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: кандидат філософських наук, доцент Кляшторний Микола Данилович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, доцент кафедри політичних наук.

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор Якушик Валентин Михайлович, Національний університет „Києво-Могилянська академія”, професор кафедри політології;

кандидат філософських наук, доцент Губерський Станіслав Антонович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, доцент кафедри політології.

Захист відбудеться 17 грудня 2007 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.41 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул.. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул.. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий “_16” __11_ 2007 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Постригань Г.Ф.

1. Загальна характеристика роботи

політичний опозиція громадський конфлікт

Актуальність теми дослідження. Одним з головних елементів сучасної демократії є наявність політичної опозиції, яка критикує рішення діючої влади. Безперечно, законодавче регулювання та методи діяльності політичної опозиції відмінні в різних державах, але будь-яке демократичне суспільство передбачає можливість незгоди із рішеннями уряду та право на отримання статусу влади легальним шляхом.

Проблема надання прав та гарантій, а також правового закріплення опозиційної діяльності існує не лише у країнах перехідного типу - вона є актуальною і для ряду демократичних країн. Особливо гострим постає питання законодавчого врегулювання діяльності політичної опозиції в Україні. Проте якщо в державах сталої демократії переважає вирішення питань кадрового оновлення структур влади та підвищення контролю за нею, то в Україні лише розпочався процес входження опозиції до політичної системи суспільства.

Досвід „помаранчевої революції” в Україні яскраво проілюстрував роль опозиції в умовах трансформаційного процесу, коли протест широких мас населення став вирішальним в ротації влади. Але її становлення та законодавче оформлення ще не завершені. Політична опозиція не виконує постійно свою конструктивну функцію, вона ще не стала ефективною складовою політичної системи. Тому важливо теоретично осмислювати основні етапи її формування та розвитку, відслідковувати процес постійної трансформації опозиції в політичній системі України.

Водночас дослідження проблематики інституціоналізації політичної опозиції знаходиться, по суті, лише на початковому етапі. Хоча феномен політичної опозиції не є новим для України: в кінці ХІХ ст. та на початку ХХ ст. діяли опозиційні політичні партії. Проте пізніше влада почала боротися з будь-якими формами інакомислення, що не давало можливості розвиватися опозиції. В радянському суспільствознавстві переважала позиція єдності ідей та політичних переконань усіх членів суспільства, яка передбачала відсутність будь-яких дій протесту та вираження незгоди. З моменту здобуття Україною незалежності зріс інтерес дослідників до проблеми інституціоналізації політичної опозиції. Проте сьогодні відсутні ґрунтовні комплексні дослідження з даної проблематики. Аналіз різних моделей інституціоналізації політичної опозиції, виокремлення їхніх переваг та недоліків, враховуючи особливості політичної системи України, є вкрай необхідним для демократизації суспільства та формування правової держави.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Наукові проблеми державотворення” та відповідної науково-дослідної теми філософського факультету „Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть” (01БФ041-4).

Мета і задачі дослідження. Метою роботи є розкриття сутності основних моделей інституціоналізації політичної опозиції в країнах сучасної демократії, виявлення проблем інституціоналізації політичної опозиції в Україні.

Реалізація поставленої мети обумовлює вирішення наступних завдань:

- з'ясувати сутність поняття „політична опозиція”, виявити функції та типи політичної опозиції;

- прослідкувати основні етапи генезису інституту політичної опозиції;

- здійснити аналіз моделей політичної опозиції в країнах західної демократії та їхніх особливостей;

- виявити проблеми інституціоналізації опозиції у сучасній політичній системі України;

- надати рекомендації із підвищення ефективності процесу інституціоналізації політичної опозиції в Україні.

Об'єктом дисертаційного дослідження є сучасна демократія.

Предметом дослідження є основні моделі інституціоналізації політичної опозиції в умовах сучасної демократії.

Методи дослідження. Дисертаційну роботу виконано на засадах комплексного підходу до застосування методів дослідження. Зокрема, було використано такі основні методи:

- системний метод дав можливість розглянути інститут опозиції як елемент політичної системи суспільства;

- порівняльний метод дозволив співставити особливості та визначити спільні риси інституціоналізації опозиції в окремих політичних системах;

- історичний метод використовувався для аналізу теоретичних розробок зарубіжних та вітчизняних науковців, а також для виявлення особливостей та закономірностей формування інституту політичної опозиції у світовому політичному процесі та Україні;

- структурно-функціональний метод дозволив зробити прогноз застосування моделей інституціоналізації опозиції, враховуючи особливості політичної системи України.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційна робота є одним з перших у вітчизняній політології комплексним дослідженням політико-правових проблем інституціоналізації опозиції, зокрема сучасної України, як складового елемента політичної системи.

У дисертаційній роботі обґрунтовано ряд положень, які відзначаються науковою новизною і виносяться на захист:

1. Дістав подальшого розвитку комплексний підхід до аналізу сутності політичної опозиції: запропоновано політичну опозицію розглядати не лише у широкому значенні як вияв суспільного інакомислення та невдоволення існуючим режимом, а й у вузькому значенні - як інститут політичної системи. Проаналізовано основні підходи до визначення сутності політичної опозиції у вузькому значенні: функціональний та структурно-організаційний. В межах функціонального підходу робиться акцент на призначенні та функціях опозиції, в межах другого - підкреслюється роль опозиції як інституціональної складової політичної системи та ставиться наголос на суб'єктах опозиції. Запропоновано авторське тлумачення поняття „політична опозиція” за принципами лаконічності та поєднання виокремлених підходів, під яким розуміється організована політична сила, яка критикує владу та здійснює її контроль.

2. Виявлені нові аспекти у систематизації функцій та типів політичної опозиції. Основними функціями опозиції у демократичній політичній системі виступають: 1) репрезентація інтересів; 2) комунікативна функція; 3) критика та формування альтернатив у політиці; 4) зняття громадського невдоволення; 5) участь у вирішенні конфліктів. Дістало подальшого розвитку дослідження таких типів політичної опозиції, як структурна - неструктурна; відповідальна - невідповідальна; лояльна, нелояльна та напівлояльна; парламентська - непарламентська; активна - пасивна. Вперше у вітчизняній політичній науці введено в обіг такі поняття, як „структурна опозиція”, „німа опозиція”, „родинна опозиція”, „інституціональна опозиція”, „честолюбна опозиція”.

3. Поглиблено дослідження основних етапів становлення інституту політичної опозиції. Виділено три основні етапи: 1) філософсько-етичного осмислення явища опозиційності та закладення передумов входження незгоди та протесту як політичної дії у життя суспільства (часи античності та Середньовіччя), 2) раціонального, природно-правового обґрунтування супротиву владі (Новий час), 3) інституціоналізація політичної опозиції у демократичних державах (з середини ХІХ ст. до теперішнього часу). Запропоновано визначення інституту політичної опозиції як правил гри та певних кодексів поведінки, а також відносин та зв'язків, які встановлюють і регулюють опозиційну діяльність в межах політичної системи.

4. На новому теоретичному рівні проведено комплексне дослідження моделей інституціоналізації політичної опозиції у демократичних системах Великобританії, Німеччини, Франції, США та Швейцарії, а також розкрито їхні спільні риси і особливості. Показано, що основним типом політичної опозиції в даних країнах є парламентський тип. Обґрунтовано функції опозиції у вищому законодавчому органі, а саме: законотворчу, функцію контролю та рекрутування. Виокремленні головні чинники інституціоналізації політичної опозиції: 1) форма державного правління; 2) партійна система; 3) виборча система; 4) структура вищого законодавчого органу; 5) політична культура суспільства.

5. Запропоновано авторський підхід у дослідженні та систематизації основних проблем інституціоналізації опозиції у політичній системі України. Показано, що важливу роль у процесі становлення інституту політичної опозиції в Україні відіграють: 1) відсутність консенсусу в політиці; 2) слабкість опозиційного лідерства; 3) недостатній кадровий потенціал професійних чиновників вищого рангу; 4) недоліки політичної реформи; 5) невизначеність суб'єктів опозиції; 6) відсутність фінансового забезпечення парламентських партій опозиції; 7) відсутність законодавчого регулювання опозиційної діяльності; 8) низький рівень демократичної політичної культури суспільства. Найбільш оптимальною моделлю інституціоналізації політичної опозиції в Україні визнано німецьку. Представлено рекомендації з підвищення ефективності процесу інституціоналізації політичної опозиції.

Практичне значення одержаних результатів. Дисертаційне дослідження є внеском до розробки як загальнотеоретичного аналізу сутності політичної опозиції, так і практичних проблем впровадження різних моделей інституціоналізації опозиції в Україні. Основні положення проведеної дисертаційної роботи розширюють і поглиблюють наукові знання про особливості інституціоналізації опозиції в умовах демократичної політичної системи. Висновки та положення дисертації можуть послужити для подальшого наукового аналізу проблем політичної опозиції та як методологічне джерело вирішення актуальних політичних проблем, пов'язаних із забезпеченням прав та гарантій діяльності опозиції. Результати наукових розробок можуть викликати інтерес та знайти застосування у спеціалістів, які розробляють проблеми опозиції, політичних партій, еліт, конфліктів, демократії в сучасній Україні. Результати дослідження можуть доповнити зміст навчальних курсів з політології, історії політичних вчень, елітології, партології у вищих навчальних закладах України.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дослідження були викладені автором і обговорювалися на методологічному семінарі кафедри політичних наук Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доповідалися на міжнародних та республіканських наукових конференціях: науковій конференції „ІІ Харківські студентські філософські читання” (Харків, 18-20 березня 2005 р.), міжнародній науковій конференції „Дні науки філософського факультету-2005” (Київ, 26-27 квітня 2005 р.); міжнародній науковій конференції „Дні науки філософського факультету”-2006 (12-13 квітня 2006 р.); міжнародній науково-практичній конференції „Снежинськ та наука - 2006” (Снежинськ, 5-9 червня 2006 р.); міжнародній науковій конференції „Дні науки філософського факультету-2007” (18-19 квітня 2007 р.).

Публікації. За результатами проведеної роботи опубліковано 4 статті у фахових наукових виданнях та 5 тез наукових конференцій.

Структура дисертації обумовлена обраною темою, визначеними завданнями та логікою дослідження, складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації складає 183 сторінки, з них обсяг основного тексту - 169 сторінок, список використаної літератури складає 159 найменувань, обсягом 14 сторінок.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, зазначається його зв'язок з існуючими науковими програмами, визначаються мета і завдання, об'єкт та предмет, методи дослідження, його наукова новизна, висвітлюється теоретичне і практичне значення роботи, апробація одержаних результатів, вказується кількість публікацій автора з досліджуваної тематики.

У першому розділі „Теоретичні аспекти дослідження політичної опозиції” подається огляд літератури з проблематики, аналіз теоретичних підходів до визначення сутності політичної опозиції та генезису інституту політичної опозиції у демократичних державах.

Однією з перших спроб теоретичного аналізу політичної опозиції постає робота М.Дюверже „Політичні партії” (1951). Він вважав існування організованої опозиції характерною рисою демократичних політичних систем.

Проте відлік сучасних досліджень феномену опозиції у західній політичній науці починається з 1957 р., коли була надрукована стаття О.Кіркхаймера „Послаблення опозиції у західних демократіях”. Вона дала поштовх подальшим дослідженням з даної проблематики. Причиною написання статті стало зниження рівня опозиційності у більшості західних демократій у середині ХХ ст.

Під редакцією Р.Даля у 1966 р. вийшла збірник статей „Політична опозиція у західних демократіях”. Саме йому належить теоретична розробка нових постулатів, які надалі розвивалися вченим у монографіях. Внесок Р.Даля у дослідження проблематики політичної опозиції є настільки ґрунтовним, що сьогодні аналіз феномену опозиції без вивчення його спадку немає сенсу. У 1965 р. Лондонська школа економічних та політичних наук почала видавати журнал „Уряд та опозиція” („Government & Opposition”). У 1966 р. вийшла робота Г.Іонеску та І. де Мадаріагі „Опозиція як політичний інститут”. Сформувалася тенденція до збільшення кількості робіт, які займалися вивченням різноманітних аспектів політичної опозиції.

Аналіз опозиції у 70-тих рр. відбувався переважно за рахунок залучення таких нових країн, як Японія та Індія, а також приверненням уваги до тоталітарних та авторитарних режимів.

Традиції Р.Даля у 80-тих рр. ХХ ст. продовжили Е.Колінськи, Дж. Сміт та інші. Серед основних проблем аналізу зарубіжних дослідників стала проблема легітимації опозиції. Вона вивчалася на прикладі комуністичних партій країн Західної Європи. Проте в цілому кількість ґрунтовних та систематизованих монографій є невеликою.

З останньої третини минулого століття вчені звернулися до дослідження опозиції в умовах політичних трансформацій. Хоча і тут політична опозиція відіграла важливу, але не провідну роль. Нову класифікацію типів політичної опозиції запропонували Х.Лінц та А.Степан. Надалі усі ґрунтовні дослідження опозиції відбуваються у сфері транзитології. Важливий внесок у її вивчення зробили Т.Карл, Г.Кітчельт, Д. Растоу, Ф. Шміттер.

Слід відмітити ряд польських дослідників, які глибоко проаналізували та систематизували науково-теоретичний та практичний досвід моделей опозиції західних демократій на основі методології Р. Даля, А. Лейпхарта, Дж. Сарторі та інших. Серед них Є. Звіжховськи, В. Скридло, М. Ягельськи, К. Войтович, З. Чешейко-Сохаскі, К. Палекі, П. Секула та інші.

Відсутність нормативно-правової бази та традицій діяльності політичної опозиції в Україні викликала значний інтерес до досліджень з даної проблематики. Сьогодні увага до проблем політичної опозиції набула особливої актуальності. Здебільшого цей інтерес викликаний сучасними подіями в політичному житті України, необхідністю інституціоналізації опозиції та процесом демократизації. До тих, хто займається зазначеними питаннями, належать: М.Михальченко, І.Курас, Д.Видрін, В.Полохало, О.Жданов, В.Якушик, В.Фесенко, Д.Шелест, Л. Червона, О.Гринів, О.Якубовський, І.Когут, Р.Павленко, С.Рябов, В.Горбатенко, Г.Постригань, Л. Кірієнко, Л.Тупчієнко, М.Томенко, П.Шляхтун, В.Чепінога, С.Губерський, З.Самчук, Ю.Бадзьо, Ю.Швед та інші.

Історичними проблемами розвитку феномену опозиції займаються М.Марценюк, Д.Шелест, О.Якубовський, О.Салтовський, Ю.Данилюк, О.Бажан.

Набагато більше уваги до різних аспектів опозиційної діяльності приділяється російськими дослідниками. Серед них такі відомі вчені, як О.Циганков, Г.Саєнко, Л.Тимофєєва, С.Сергєєв, Л.Мусіна, М.Гельман, В. Васильєв, Л. Танова, Д. Зеркін, С. Поршаков.

Проте, незважаючи на активізацію досліджень політичної опозиції серед українських вчених, ступінь наукової розробленості проблеми аналізу є невисокою. Це підтверджується і тим, що включення теми „політична опозиція” у програми політології навіть для спеціалізованих курсів є винятковим явищем. Матеріали про цей феномен відсутні в більшості підручників з історії та теорії політики, викладення теоретичних проблем щодо опозиційної проблематики, особливо з українського досвіду, розпорошене по багатьох джерелах або відсутнє.

Окремі аспекти діяльності політичної опозиції висвітлюються у дисертаціях, поданих на здобуття наукових ступенів кандидата філософських чи юридичних наук. Це, зокрема, дисертація кандидата філософських наук Л.Червоної „Феномен опозиції в Україні: соціально-філософський аналіз” та дисертація кандидата юридичних наук О. Совгирі „Правовий статус парламентської опозиції (порівняльно-правовий аналіз)”.

Слід зазначити, що ці роботи не ставлять питання моделей інституціоналізації політичної опозиції в сучасній демократії у коло досліджуваних проблем, а лише висвітлюють деякі аспекти діяльності політичної опозиції. Це надає автору можливість провести власне самостійне дослідження з обраної теми.

У роботі зазначається, що процес утвердження права на обмеження зловживання владою проходить складний шлях у кожному суспільстві. Шлях становлення інституту політичної опозиції був ще більш тривалим до моменту визнання його світовою політичною наукою та практикою. Виокремлюються три періоди становлення опозиції як складової політичної системи. Під час першого періоду, який охоплює часи античності та Середньовіччя, відбувається філософсько-етичне осмислення явища опозиційності та закладаються передумови входження незгоди та протесту як політичної дії у життя суспільства.

Другий етап охоплює межі Нового часу і характеризується спробами раціонального, природно-правового обґрунтування супротиву владі. Філософсько-етичний, правовий та релігійний аналізи феномену опозиційності привели до утвердження й легалізації права народу на протест пригніченню з боку влади. Завершення другого етапу ознаменоване формуванням системи теоретичних доведень необхідності політичної опозиції як інституту стримання влади та її зловживань.

Третій етап розпочався в середині ХІХ ст. і триває до теперішнього часу. Протягом цього періоду опозиція проходить процес інституціоналізації у країнах західного світу. Формуються моделі політичної опозиції у країнах, які першими розпочали рух до демократизації.

Виокремлюються два підходи до визначення сутності політичної опозиції. Функціональний підхід акцентує увагу на призначенні опозиції, її діяльності та функціях - протидія, протиставлення, протест. Опозиція постає правом меншостей критикувати більшість, здійснювати контроль та здобувати електоральну підтримку для захисту альтернативних позицій. Структурно-організаційний підхід підкреслює роль опозиції як інституціональної складової політичної системи, і на перше місце висуваються суб'єкти опозиції, як правило, політична партія. Опозиція визначається як політичне угрупування, партія або вільна асоціація громадян, яка бажає змінити уряд та його політику

Політична опозиція у роботі розуміється як організована політична сила, що критикує владу та здійснює її контроль. Під інститутом політичної опозиції - правила гри та певні кодекси поведінки, а також відносини та зв'язки, які встановлюють та регулюють опозиційну діяльність в межах політичної системи.

Роль опозиції у політичній системі виявляє себе через функції, які вона здатна виконувати. До них належать репрезентація інтересів, комунікативна функція, критика уряду та формування альтернатив, зняття громадського невдоволення та допомога у вирішенні конфліктів. Репрезентація інтересів опозицією передбачає артикулювання нею інтересів тих соціальних груп, які були проігноровані урядом. Влада нездатна задовольнити інтереси кожного громадянина, тому опозиція виступає своєрідним компенсатором вимог. В межах виконання комунікативної функції опозиція діє як посередник між владою та громадськістю. Вона надає уряду відомості щодо найменших змін громадської думки для того, щоб він відповідним чином трансформував політичний курс. З іншого боку опозиція забезпечує громадськість альтернативною інформацією, на основі якої друга може брати участь у політичному процесі. Критика уряду означає прискіпливий аналіз його політичних рішень з метою корекції політичного курсу. У випадку ігнорування потреб народу опозиція пропонує альтернативний курс. Проте формування альтернатив передбачає не лише альтернативний політичний курс, а вироблення альтернативних правил політичної гри та підготовка альтернативних лідерів. За умови зростання громадського незадоволення опозиція здатна полегшити ситуацію, виступаючи джерелом альтернативних рішень. Також вона може здійснювати значний внесок у вирішенні конфліктуючих інтересів та стримані конфлікту.

Проведений аналіз типологій політичної опозиції надав можливість виокремити такі її види: структурна - неструктурна; відповідальна - невідповідальна; лояльна, нелояльна та напівлояльна; парламентська - непарламентська; активна - пасивна. Виокремлено ряд понять, які використовуються в західній політичній науці, а саме: 1) структурна опозиція - та, яка прагне змінити або навпаки стримати зміни основних складових політичної системи: політичний режим, соціально-економічна структура, політичний курс; 2) честолюбна опозиція - та, яка виконує усі функції опозиції, але основна її мета - здобути владу; 3) „німа” опозиція діє приховано без оголошення себе опозицію владі, її методами є байдужість та апатія; 4) родинна опозиція - члени групи якої пов'язані безпосередніми відносинами; 5) інституціональна опозиція - та, яка організована у вигляді формальних груп, що регулюють свою діяльність через різноманітні інституції.

У розділі також розкривається методологічна база та отримані з її допомогою наукові результати. Об'єкт, предмет та завдання дисертаційної роботи зумовили використання таких методів дослідження як системний, порівняльний, історичний та структурно-функціональний.

У другому розділі „Основні моделі інституціоналізації політичної опозиції в умовах сучасної демократії” виявлені особливості моделей інституціоналізації політичної опозиції у демократичних системах Великобританії, Німеччині, Франції, США та Швейцарії. Компаративний аналіз моделей інституціалізації політичної опозиції в країнах розвинутих демократій дає можливість дійти наступних висновків.

Основним типом політичної опозиції у країнах Заходу є парламентський тип. Обсяг її повноважень та прав визначається на основі політичних традицій та практики. Суб'єктами опозиції в країнах Заходу виступають політичні партії, групи інтересів та групи тиску, громадські організації, окремі громадяни. Проте основними суб'єктами опозиції є політичні партії та їхні фракції у вищому законодавчому органі.

В парламенті на опозицію можуть покладатися такі функції, як законотворча, функція контролю та рекрутування. Обсяг їх виконання залежить від традицій політичної практики, проте для демократичних країн Заходу характерне звуження повноважень до виконання контрольної діяльності. Виконання функції контролю постає основним видом діяльності парламентської опозиції у країнах сучасної демократії. Форми та засоби контролю є дуже різноманітними: брати участь у роботі комітетів та спеціальних комісій, ставити усні та писемні запити, використовувати інтерпеляції та блоковане голосування, оголошувати вотум довіри (недовіри), ставити вето на законодавчі акти, оголошувати імпічмент.

Для конституційно-правової практики країн Заходу характерна відсутність спеціальних законів та нормативно-правових актів регламентації діяльності опозиції. Така регламентація здійснюється через регламент законодавчого органу або закони охорони та захисту прав громадян.

Модель опозиції у Великобританії є найбільш інституціоналізованою у політичній системі, проте що стосується її реального впливу на владу, то вона видається слабкою. Незважаючи на ряд повноважень, якими наділена офіційна партія опозиції, переважна більшість з них є контрольними, подання альтернативних ініціатив в сфері законотворчості обмежується внесенням поправок. Опозиційні партії мають обмежені можливості у встановленні порядку денного, розробці законопроектів та прийнятті законів, призначенні членів парламентських комітетів. Основні повноваження політичної меншості відносяться до сфери контролю і здійснюються в роботі комітетів, під час години запитань та проведенні парламентських дебатів. Враховуючи також слабкі сторони партійної та виборчої систем, є підстави характеризувати дану модель опозиції як недостатньо сильну, де головною причиною її тривалого існування виступають історичні традиції та лояльна політична культура.

Орієнтована на парламент модель інституціоналізації опозиції Німеччини також наділяє функціями опозиції політичні партії. Її головна особливість полягає у своєрідному поєднанні парламентсько-партійного правління та федеративної форми устрою. Для цієї моделі характерна наявність вагомих повноважень парламентської опозиції у державному управлінні та підтримка її на всіх рівнях політичної системи. Консенсусний стиль прийняття рішень надає значні можливості опозиції виконувати повноваження у контрольної та законодавчій сферах. Опозиція наділена вагомими повноваженнями в сфері законодавства, що не є типовим у конституційно-правовій практиці. Повноваження опозиції включають такі засоби впливу, як участь політичних партій меншості у парламентському процесі, чіткий та пропорційний розподіл посад, сильне вето опозиційних політичних партій щодо рішень парламенту.

Модель інституціоналізації опозиції Франції обумовлена формою державного правління. Її основними особливостями є: 1) невизначеність носія опозиції, 2) коливання ролі опозиції залежно від розподілу владних повноважень політичними силами (розділене правління або „співіснування”). Під час розділеного партійного правління функцію опозиції виконують парламентська меншість та президент. Роль опозиції у політичній системі Франції є дуже слабкою. Це пов'язано прагненням побудувати систему, в якій уряд матиме здатність управляти навіть за відсутності стабільної парламентської більшості. Політичні партії меншості виконують переважно контрольні обов'язки.

Багатозначність опозиції в контексті американського парламентаризму зумовлює таку особливість цієї моделі опозиції, як використання терміну „опозиція” відносно об'єднання та його поведінки, які забезпечують цілісність політичної системи. Це відрізняється від традиційного розуміння опозиції як групи, що легальними засобами здобуває владу. Тому для США характерне використання поняття „меншість” замість поняття "опозиція". Опозиція існує як в межах однієї палати, так між верхньою та нижньою палатами, а також протистояння відбувається між парламентом та президентом, що пов'язано із такою особливістю американської форми правління, як система стримувань та противаг. Найсильнішими засобами опозиції, які використовуються органами влади, є вето та імпічмент.

Важливе місце у моделях інституціоналізації опозиції Великобританії та США займає встановлення та дотримання партійної дисципліни депутатів опозиційних фракцій, для чого був запроваджений інститут „батогів” та деякі інші заходи з боку партійного керівництва.

Унікальність моделі інституціоналізації опозиції Швейцарії обумовлена формою правління та формою територіального устрою. Функції опозиції виконують політичні партії. Однак політичні партії, які представляли меншість суспільства, були включені у систему влади, тому нині їхня роль у політичній системі Швейцарії як суб'єктів опозиції уряду є слабкою. Відповідно у традиційному розумінні політична опозиція відсутня. Її функції в деякій мірі виконують корпорації та окремі громадяни через засоби прямої демократії.

В результаті здійсненого аналізу були виокремленні основні чинники інституціоналізації політичної опозиції: 1) форма державного правління; 2) партійна система; 3) виборча система; 4) структура вищого законодавчого органу; 5) політична культура суспільства. Інституціоналізована опозиція у державі з парламентарною формою правління діє в межах законодавчого органу, і основними її суб'єктами виступають політичні партії. В цьому випадку вектор влада - опозиція є чітко окресленим і проходить між двома основними політичними силами. Одна з них, програвши вибори, автоматично набуває статусу опозиції. У країнах із президентською та змішаною формою правління відбувається розподіл владної та опозиційної сили за декількома векторами: виконавча та законодавча гілки влади, проурядова партія та партія опозиції, фракційна більшість верхньої палати та фракційна більшість нижньої палати, і неможливо визначити єдине джерело опозиції. Такі чинники як партійна та виборча системи взаємопов'язані: тип виборчої системи (мажоритарної, пропорційної або змішаної) впливає на формування певної партійної системи (двопартійної або багатопартійної), що в свою чергу визначає розподіл між урядовою та опозиційною силою. За двопартійною системою статус опозиції отримує друга сила за результатами виборів. За багатопартійної системи опозицією стає політична партія або декілька з них, які не увійшли до правлячої коаліції. В межах вищого законодавчого органу такий розподіл відбувається між фракціями та палатами, якщо парламент двопалатний. Лояльна та демократична політична культура сприяє збереженню традицій, в тому числі тих, які належать до опозиційної діяльності.

У третьому розділі „Проблеми інституціоналізації політичної опозиції в Україні” аналізуються проблеми сучасного процесу інституціоналізації опозиції. Доводиться, що найбільш оптимальним варіантом регулювання опозиційної діяльності в Україні є німецька модель.

Право на обмеження будь-якої абсолютної влади розвивалася в межах філософської та політичної думки гуманістів, протестантів-просвітителів, православних братств. Принцип опозиції поступово утверджувався не лише теоретично, але і у політичному житті.

В кінці ХVІІ ст. він приймає різні форми та вектори спрямування: відмова підкорення самодержавній імперській політиці Москви; протистояння українським гетьманам; народний супротив корисливій політиці козацької старшини. У ХІХ ст. набрала сили духовна опозиція російському уряду, яка прийняла форму національно-культурного відродження, а на початку ХХ ст. національного руху. Саме у ХХ ст. опозиція із духовної та релігійної трансформується у політичну форму вияву. Підтвердженням цього постає діяльність Центральної Ради, Директорії, самостійників, націонал-комуністичного руху, шестидесятників.

Поштовхом для формування опозиції як складової політичної системи стало проголошення незалежності та початок розбудови демократичної плюралістичної держави. Проте в умовах авторитарного режиму ознакою опозиції стали ситуативність та латентність існування. Для неї притаманна була антипрезидентська спрямованість та прагнення зміни політичного режиму. В ході низки подій, таких як "Касетний скандал", громадянська акція "Україна без Кучми" та політична криза 2000-2001 рр., був розпочатий новий етап розвитку української опозиційності. Він характерний безкомпромісністю, відкритістю, певною організованістю, а також підтримкою з боку населення.

На початку ХХІ ст. важливим кроком в процесі утвердження опозиції стало переведення її з ролі "ворога держави" у стан конструктивного опонента владі, що актуалізувало необхідність законодавчого визначення ролі та статусу опозиції.

Сьогодні розбудова демократичної держави в Україні зіткнулася із рядом проблем утвердження політичної опозиції. Серед них відсутність консенсусу в політиці, слабкість опозиційного лідерства, недостатній кадровий потенціал професійних чиновників вищого рангу, недоліки політичної реформи, невизначеність суб'єктів опозиційної діяльності, відсутність фінансового забезпечення парламентських партій опозиції, відсутність законодавчого регулювання опозиційної діяльності та низький рівень демократичної політичної культури суспільства.

Юридичне закріплення прав та гарантій діяльності політичної меншості та відсутність демократичної політичної культури займають найбільш значиме місце серед них. У наукових колах необхідність, форма та межі закріплення статусу опозиції перебувають у гострій дискусії. Проте регламентація діяльності опозиції постає невід'ємною складовою становлення її як політичного інституту. Аналіз переваг цього кроку дає можливість виокремити наступні причини: парламентарно-президентська форма правління, пропорційна виборча система, відсутність законодавчого статусу Регламенту Верховної Ради, відсутність сталих парламентських традицій та значимість для розбудови партійної системи.

Однак за відсутності демократичної політичної культури суспільства регламентація діяльності опозиції видається лише формальністю. Опозиція як політичний інститут формується в першу чергу на основі відповідних „правилах гри” усіх учасників політичної сцени, після чого набуває сенсу їх законодавче закріплення. Хоча це і не заперечує нагальність прийняття відповідного законопроекту. Але проблема політичної культури та культури особистості, яка регулюється нормами взаємоповаги, відповідальності, дотримання встановлених правил та терпимості, набуває першочергового значення.

Дослідження моделей інституціоналізації опозиції у країнах сучасної демократії доводить, що шлях до демократії кожна країна проходить по-своєму. Тому запозичення жодної із розглянутих моделей не принесе для України подібного результату. Однак орієнтиром у побудові моделі інституціоналізації політичної опозиції в Україні може стати німецький варіант, в якому опозиція наділена широким спектром повноважень у законодавчій та контрольній сферах, а також здатна впливати на дії виконавчої влади. В орієнтованій на парламент німецькій моделі відсутній єдиний центр опозиції, що є характерним і для України, і вирішення нагальних питань потребує консенсусного стилю прийняття політичних рішень.

В результаті здійсненого аналізу проблем інституціоналізації політичної опозиції в Україні можливо надати наступні рекомендації: 1) статус парламентської опозиції необхідно визначити через спеціальний закон „Про парламентську опозицію”, а не змінами до Регламенту Верховної Ради та інших нормативно-правових документів; 2) доцільно запровадити правове регулювання парламентської опозиції, а не політичної в цілому; 3) у нормативних актах варто оперувати поняттям „опозиція”, а не „меншість” з причини наділення першого відповідним смисловим навантаженням, яке характеризує мету та засоби опозиції; 4) фракції або їх об'єднання визнати основним суб'єктом парламентської опозиції; 5) за умови подальшої розробки наявних законопроектів про опозицію усунути усі суперечності по відношенню до чинної Конституції; 6) законопроект №1011-1 цілком можливо взяти за основу, але необхідно внести ряд суттєвих коригувань, зокрема, тих положень, які пов'язані із обсягом повноважень парламентської опозиції та вдосконаленням механізму реалізації парламентом функції контролю; 7) врегулювання системи розподілу владних повноважень та вдосконалення їх балансу.

В результаті аналізу проблем утвердження політичної опозиції в Україні становлення інституту опозиції має пройти тривалий період випробовувань. Вирішення названих проблем є можливим еволюційним шляхом в процесі демократичної трансформації політичної системи. Незважаючи на це, вже сьогодні можливо відзначити позитивний рух у досягненні цієї мети. Зокрема, стабілізація партійної системи, демократична ротація і мирна передача влади між двома основними політичними силами, поширення у наукових колах позиції про необхідность законодавчого врегулювання статусу опозиції в Україні та його спроби свідчать про початок інституціоналізації опозиції в державі, метою якої є стабільна демократія.

Висновки

Аналіз історичного розвитку політичної опозиції дає можливість виокремити три етапи у становленні її як інституту політичної системи. Під час першого періоду в часи античності та Середньовіччя відбувається філософсько-етичне осмислення явища опозиційності, закладаються передумови входження опозиції до структури політичної системи, деякий час діє протоінститут опозиції - трибуни плебсу у Стародавньому Римі.

Другий етап хронологічно охоплює межі Нового часу (друга половина ХVІІ - перша половина ХІХ ст.ст.), для якого характерними є спроби раціонального, природно-правового обґрунтування супротиву владі. Філософсько-етичний, правовий та релігійний аналізи цього феномена привели до необхідності утвердження й легалізації права народу на супротив пригніченню з боку влади. Завершення другого етапу ознаменоване формуванням системи теоретичних доведень необхідності політичної опозиції як інституту стримання влади та її зловживань.

Третій етап розпочався з середини ХІХ ст. і триває до теперішнього часу. Саме в цей період опозиція інституціоналізувалася у країнах західного світу, на що вплинув ряд факторів та подій ХІХ-ХХ ст.ст.: виконання парламентом функцій представництва суспільних інтересів та арени обговорення державних проблем, розвиток масових політичних партій, розподіл гілок влади, закріплення соціальної та економічної нерівності, формування Вестмінстерської системи, розвиток ЗМІ та громадської думки, Друга світова війна, студентські виступи, розгортання масових рухів тощо. Формуються моделі інституціоналізації опозиції в країнах, які першими розпочали процес демократизації (Великобританія, США, Франція, Німеччина).

Основними підходами до визначення політичної опозиції є функціональний та структурно-організаційний. В межах першого підходу робиться акцент на призначенні та функціях опозиції, в межах другого - підкреслюється роль опозиції як інституціональної складової політичної системи та ставиться наголос на суб'єктах опозиції. Дано авторське тлумачення поняття „політична опозиція”, під яким розуміється організована політична сила, яка критикує владу та здійснює її контроль.

Основними функціями політичної опозиції в умовах сучасної демократії є репрезентація інтересів, комунікативна, критика та формування альтернатив у політиці, зняття громадського невдоволення та участь у вирішенні конфліктів.

Проведений аналіз типологій політичної опозиції надав можливість систематизувати такі її види: структурна - неструктурна; активна - пасивна; парламентська - непарламентська; відповідальна - невідповідальна; лояльна, нелояльна та напівлояльна опозиція.

Основною формою політичної опозиції у цих системах є парламентська. Обсяг її повноважень та прав визначаються на основі політичних традицій та практики. Головними чинниками інституціоналізації політичної опозиції є: форма державного правління, партійна система, виборча система, структура вищого законодавчого органу, політична культура суспільства. Інституціалізована опозиція у державі з парламентарною формою правління діє в межах законодавчого органу, і основними її суб'єктами виступають політичні партії. В цьому випадку вектор влада - опозиція є чітко окресленим і проходить між двома основними політичними силами. Одна з них, програвши вибори, автоматично набуває статусу опозиції. У країнах із президентською та змішаною формою правління відбувається протиставлення за декількома векторами: президент - парламент, проурядова партія - партія опозиції, фракційна більшість верхньої палати - фракційна більшість нижньої палати і визначення одного джерела опозиції неможливе.

Носіями функцій політичної опозиції в країнах Заходу виступають політичні партії, групи інтересів та групи тиску, громадські організації, окремі громадяни. Проте основними акторами виступають політичні партії та їхні фракції у вищому законодавчому органі.

В парламенті на опозицію покладаються такі функції, як законотворча, функція контролю та рекрутування. Обсяг їх виконання залежить від традицій політичної практики, проте для демократичних країн Заходу притаманне звуження повноважень до виконання контрольної діяльності. Форми та засоби контролю є дуже різноманітними, зокрема, брати участь у роботі комітетів та спеціальних комісій, ставити усні та писемні запити, використовувати інтерпеляцію та блоковане голосування, оголошувати вотум довіри (недовіри), ставити вето на законодавчі акти, оголошувати імпічмент.

Дослідження моделей інституціоналізації опозиції у країнах сучасної демократії доводить, що шлях до демократії кожна країна проходить по-своєму. Тому запозичення жодної із розглянутих моделей не принесе для України подібного результату. Однак орієнтиром у побудові моделі інституціоналізації політичної опозиції в Україні може стати німецький варіант, в якому опозиція наділена широким спектром повноважень у законодавчій та контрольній сферах, а також здатна впливати на дії виконавчої влади. В орієнтованій на парламент німецькій моделі відсутній єдиний центр опозиції, що є характерним і для України, і вирішення нагальних питань потребує консенсусного стилю прийняття політичних рішень.

Поштовхом для формування опозиції як складової політичної системи стало проголошення незалежності та початок розбудови демократичної плюралістичної держави. Сьогодні розбудова демократичної держави в Україні зіткнулася із рядом проблем утвердження політичної опозиції. Серед них відсутність консенсусу в політиці, слабкість опозиційного лідерства, недостатній кадровий потенціал професійних чиновників вищого рангу, недоліки політичної реформи, невизначеність суб'єктів опозиції, відсутність фінансового забезпечення парламентських партій опозиції, відсутність законодавчого врегулювання опозиційної діяльності та низький рівень демократичної політичної культури суспільства. Становлення інституту опозиції має пройти тривалий період випробовувань. Вирішення названих проблем є можливим еволюційним шляхом в процесі демократичної трансформації політичної системи.

В результаті здійсненого аналізу проблем інституціоналізації політичної опозиції в Україні можливо надати наступні рекомендації: 1) статус парламентської опозиції необхідно визначити за допомогою спеціального закону „Про парламентську опозицію”, а не змінами до Регламенту Верховної Ради та інших нормативно-правових документів; 2) доцільно запровадити правове регулювання парламентської опозиції, а не політичної в цілому; 3) у нормативних актах варто оперувати поняттям „опозиція”, а не „меншість” з причини наділення першого відповідним смисловим навантаженням, яке характеризує мету та засоби опозиції; 4) фракції або їх об'єднання визнати основними суб'єктами парламентської опозиції; 5) за умови подальшої розробки наявних законопроектів про опозицію усунути усі суперечності по відношенню до чинної Конституції; 6) законопроект №1011-1 цілком можливо взяти за основу, але необхідно внести ряд суттєвих коригувань, зокрема, тих положень, які пов'язані із обсягом повноважень парламентської опозиції та вдосконаленням механізму реалізації парламентом функції контролю; 7) врегулювання системи розподілу владних повноважень та вдосконалення їх балансу.

Однак вже сьогодні можливо відзначити позитивний рух у досягненні цієї мети. Зокрема, стабілізація партійної системи, демократична ротація і мирна передача влади між двома основними політичними силами, поширення у наукових колах позиції необхідності законодавчого врегулювання статусу опозиції в Україні та його спроби свідчать про початок інституціоналізації опозиції в державі, метою якої є стабільна демократія.

Список опублікованих автором праць за темою дисертації

1. Становлення та розвиток опозиції як політичного інституту// Політологічний вісник. Зб-к наук. праць. - 2006. - Вип.21. - С.28-36.

2. Інституціоналізація політичної опозиції: світовий досвід та Україна// Нова парадигма. Зб-к наук. праць. - 2007. - Вип.63. - С.83-92.

3. Типологія політичної опозиції// Політичний менеджмент. - 2007. - № 3(24). - С. 51-59.

4. Проблеми утвердження політичної опозиції в Україні// Трибуна. - 2007. - № 3-4. - С. 10-11.

5. „Вестмінстерська модель втілення принципу політичної опозиції// Всеукраїнська студентська наукова конференція „ІІ Харківські студентські філософські читання” Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна (березень 2005 р.). Матеріали конференції. Харків: Екограф, 2005. - С. 200-202.

6. Політична опозиція в умовах перехідної політичної системи // Міжнародна наукова конференція “Дні науки філософського факультету - 2005” Київського національного університету імені Тараса Шевченка (26-27 квітня 2005 р.): Матеріали доповідей та виступів. К.: „Київський університет”, 2005. - Ч. 6. - С. 16-18.

7. Парламентська опозиція в теорії політики// Міжнародна наукова конференція “Дні науки філософського факультету - 2006” Київського національного університету імені Тараса Шевченка (12-13 квітня 2006 р.): Матеріали доповідей та виступів. К.: „Київський університет”, 2006. - Ч. 7. - с. 13-14.

8. Функции оппозиции как института политической системы// Международная научно-практическая конференция “Снежинск и наука - 2006” Снежинской государственной физико-технической академии (5-9 июня 2006 г.): Сборник научных трудов. Cнежинск: Изд-во СГФТА, 2006. - С. 75-77.

9. Французька модель політичної опозиції в Україні: за та проти// Міжнародна наукова конференція “Дні науки філософського факультету - 2007” Київського національного університету імені Тараса Шевченка (18-19 квітня 2007 р.): Матеріали доповідей та виступів. К.: „Київський університет”, 2007. - С. 10-11.

Анотація

Вінничук Н.Ю. Політична опозиція як інститут сучасної демократії. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 - політичні інститути та процеси. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2007.

У дисертації виявлені та проаналізовані основні підходи до визначення політичної опозиції: функціональний та структурно-організаційний. Запропоновано визначення поняття „політична опозиція” як організованої політичної сили, яка критикує владу та здійснює контроль над нею. Виокремлено та систематизовано функції та типи політичної опозиції в умовах сучасної демократії. Основними функціями політичної опозиції в демократичній політичній системі є репрезентація інтересів, комунікативна функція, критика та формування альтернатив у політиці, зняття громадського невдоволення та участь у вирішенні конфліктів. Досліджені таки типи політичної опозиції, як: структурна - неструктурна; парламентська - непарламентська; активна - пасивна; активна - пасивна; відповідальна - невідповідальна; лояльна, нелояльна та напівлояльна.

Досліджено основні етапи становлення інституту політичної опозиції: 1) філософсько-етичного осмислення явища опозиційності; 2) раціонального, природничо-правового обґрунтування протесту владі; 3) інституціоналізація політичної опозиції у демократичних країнах. Проаналізовано основні моделі інституціоналізації опозиції у таких країнах сучасної демократії, як Великобританія, Німеччина, Франція, США та Швейцарія. Здійснено аналіз проблем інституціоналізації опозиції в політичній системі України. Доведено, що важливу роль відіграють: відсутність консенсусу в політиці, слабкість опозиційного лідерства, недостатній кадровий потенціал професійних чиновників вищого рангу, недоліки політичної реформи, невизначеність суб'єктів опозиційної діяльності та низький рівень демократичної політичної культури суспільства. Надано рекомендації із підвищення ефективності процесу інституціоналізації політичної опозиції в Україні.

Ключові слова: опозиційність, політична опозиція, сучасна демократія, влада, уряд, політичний інститут, політичні партії, інституціоналізація політичної опозиції.

Аннотация

Винничук Н.Ю. Политическая оппозиция как институт современной демократии. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02 - политические институты и процессы. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2007.

В диссертации выявлены и проанализированы основные подходы к определению политической оппозиции: функциональный и структурно-организационный. Предложена трактовка понятия „политическая оппозиция” как организованной политической силы, которая критикует власть и осуществляет контроль над нею. Выделены и систематизированы функции и типы политической оппозиции в условиях современной демократии. Основними функциями оппозиции в демократической политической системе виступают репрезентация интересов, коммуникативная функция, критика и формирование альтернатив в политике, снятие общественного недовольства и участие в разрешении конфликтов. Исследованы такие типы политической оппозиции, как: структурная - неструктурная, парламентская - непарламентская, активная - пассивная, ответственная - неответственная, лояльная, нелояльная та полулояльная.

Исследованы основные этапы становления политической оппозиции: 1) философско-этическое осмысление явления оппозиционности; 2) рационального, естественно-правового аргументирования протеста власти; 3) институционализация политической оппозиции в демократических странах. Проанализированы модели институционализации оппозиции в таких странах современной демократии, как Великобритания, Германия, Франция, США и Швейцария. Проведен анализ проблем институционализации оппозиции в политической системе Украины. Показано, что важную роль играет отсусутвие консенсуса в политике, слабость оппозиционного лидерства, недостаточный кадровый потенциал профессиональных чиновников высшего ранга, недостатки политической реформы, неопределенность субъектов оппозиционной деятельности, отсуствие финансовой поддержки парламентских партий оппозиции, отсуствие законодательного регулирования оппозиционной деятельности и низкий уровень демократической политической культуры общества. Наданы рекомендации по повышению эффективности процесса институционализации политической оппозиции в Украине.