Інституціоналізація громадянського суспільства у постсоціалістичних країнах (на прикладі країн Вишеградської групи та України)

Размещено на http://www. allbest. ru/

Національна академія наук України

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса

УДК 321:323. 2:328(438+439+439. 22+437. 1+477)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

Спеціальність 23. 00. 02 - Політичні інститути та процеси

Інституціоналізація громадянського суспільства у постсоціалістичних країнах (на прикладі країн Вишеградської групи та України)

Зеленько Галина Іванівна

Київ - 2007

Дисертація є рукописом

Робота виконана в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса НАН України.

Науковий консультант доктор філософських наук, професор Рудич Фелікс Михайлович, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса НАН України, завідувач відділу теоретичних і прикладних проблем політології .

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор Телешун Сергій Олександрович, Національна академія державного управління при Президентові України, завідувач кафедрою політичної аналітики і прогнозування доктор політичних наук, професор Щедрова Галина Петрівна, Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, проректор з науково-педагогічної, виховної і соціальної роботи, завідувач кафедрою політології доктор політичних наук, професор Якушик Валентин Михайлович, Національний університет “Києво-Могилянська Академія”, професор кафедри політології .

Захист відбудеться “25” грудня 2007 р.о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26. 181. 01 по захисту дисертацій в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса НАН України за адресою: 01011, м. Київ, вул. Кутузова, 8, зал засідань вченої ради (кім. 202).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса НАН України (вул. Кутузова, 8, кім. 218).

Автореферат розіслано “24” листопада 2007 р.

Т. в. о. вченого секретаря спеціалізованої вченої ради доктор політичних наук В.А. Войналович.

Загальна характеристика роботи

Численні державні стратегії розвитку України, які ухвалено протягом останнього часу, безпосередньо або опосередковано стосуються процесів становлення громадянського суспільства. Проте дані соціологічних досліджень засвідчують стабільно низький рівень довіри громадян до органів державної влади, що загалом девальвує цінності демократії, а власне громадянське суспільство для більшості людей залишається категорією незрозумілою і радше віртуальною. Також очевидно, що держава взяла на себе зобов'язання “побудувати” громадянське суспільство, що суперечить самій ідеї громадянського суспільства як суспільства, заснованого насамперед на самоорганізації. Тому роль держави має зводитися до створення владоутворюючих ресурсів громадянського суспільства з тим, щоб воно стало повноцінним соціальним інститутом.

При цьому слід пам'ятати специфіку становлення громадянського суспільства у постсоціалістичних країнах: тут воно “виростає з демократії”. Тобто у цьому випадку механізми демократії водночас є інструментами становлення громадянського суспільства. І від того, які саме конфігурації державної влади, форми політичної та громадської участі будуть інституціоналізовані державою, великою мірою залежать процеси становлення повноцінного громадянського суспільства. Отже, актуальність теми дисертації обумовлена необхідністю дати відповідь на питання: які інструменти демократії і в якому співвідношенні слід задіяти для того, щоб стимулювати інституціоналізацію громадянського суспільства в Україні?

При розв'язанні цього завдання не слід забувати, що існує більш або менш успішний досвід країн колишньої соціалістичної співдружності, які значно швидше і з меншими суспільними втратами домоглися становлення відносно ефективного громадянського суспільства. Водночас слід усвідомлювати, що прорахунків, допущених цими країнами, можна уникнути, вивчаючи їхній досвід. Звісно, структура громадянського суспільства не є універсальною і під впливом історичних особливостей кожної з країн здатна набувати різних форм і проявів. Однак загальна логіка інституціоналізації громадянського суспільства схожа, що є додатковим аргументом на користь пропонованого дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалася в межах наукових планових тем відділу теоретичних і прикладних проблем політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса НАН України “Україна і держави Центральної та Східної Європи в новому геополітичному просторі: варіанти політичної модернізації” (0100U004977), “Політична система та інститути громадянського суспільства в сучасній Україні” (0102U002855), “Політичне лідерство на постсоціалістичному просторі” (0105U000046) та індивідуальної наукової теми “Україна - Польща: моделі політичної модернізації” (0106U000635).

Ступінь дослідження проблеми детально викладено у першому параграфі першого розділу дисертації. При з'ясуванні нормативного змісту категорії “громадянське суспільство”, обґрунтовуючи припустимість поєднання стихійно-цілеспрямованих моделей інституціоналізації громадянського суспільства у перехідних суспільствах, автор спиралася на “класичні” концепції громадянського суспільства, розроблені Дж. Александером, Е. Арато, Ж. Бодріяром, Ю. Ґабермасом, Г. Гегелем, Е. Ґеллнером, Р.Дарендорфом, Дж. Коеном, Т Карозерсом, Р.Патнемом, Т. Парсонсом, А. де Токвілем та ін.

Дослідження процесів інституціоналізації громадянського суспільства у транзитних (зокрема постсоціалістичних) країнах традиційно розглядаються у контексті процесів демократизації (роботи А. Аляєва, А. Аслунда, Б. Барбера, З. Баумана, Н. Боббіо, Л. Вайтхеда, Ш. Ейзенштадта, Б. Капустіна, А. Лійпґарта, Т. Лін, С. Мейнверінга, А. Мельвіля, А. Міллера, В. Мокшина, К. Оффе, Л. Пая, А. Пшеворськи, Д. Ростоу, Р.Сакви, О. Харитонової, П. Циганкова, Дж. Ціммермана, В. Чіркіна, А. Шедлера, Ф. Шміттера та ін. ).

Стосовно впливу конкретних інструментів демократії на процеси становлення громадянського суспільства у науковій літературі існують неоднозначні, а інколи й взаємовиключні підходи. Доволі суперечливими є погляди дослідників на проблеми вибору транзитними країнами форми державного правління, типу виборчої системи, механізмів взаємодії представницьких та виконавчих органів влади на місцях. Аналізуючи застосування конкретних механізмів демократії постсоціалістичними країнами, автор спиралася насамперед на роботи зарубіжних та вітчизняних авторів, які стосуються політичних режимів, форм правління і типів виборчих систем загалом (Б. Барбер, С. Бірч, Н. Боббіо, Л. Вайтхед, Н. Вітмас, К. Давіша, М. Дюверже, Дж. Елстер, Х. Лінц, Р.Ліпсет, П. Мерло, С. Роккан, Дж. Сарторі, А. Степан, П. Норріс, Ф. Паппі, І. Уоллерстайн, М. Холмська та ін. ). Для ґрунтовнішого вивчення процесів інституціоналізації громадянського суспільства у країнах Вишеградської групи та Україні використовувалися дослідження, що мають більш прикладний характер, стосуються певних країн або окремих аспектів проблеми (В. Бурдяк, В. Горбатенко, М. Кармазіна, В. Кремень, А. Колодій, В. Котигоренко, І. Кресіна, М. Михальченко, Л. Нагорна, М. Обушний, В. Полохало, Р.Саква, Г. Симон, Ж. Сапір, Ф. Рудич, С. Телешун, Д. Ткач, В. Цвих, Г. Щедрова, В. Якушик та ін. ).

Слід зазначити, що протягом останніх років дослідження процесів становлення громадянського суспільства в Україні інтенсифікувалися. На цей час захищено ряд кандидатських та докторських дисертацій, присвячених тим чи іншим аспектам становлення громадянського суспільства. Це дисертації В. Баркова, М. Буника, А. Грамчук, О. Задоянчука, М. Калініченка, В. Кратюка, В. Пащенка, О. Полішкарової, О. Сазонової, О. Стойко, В. Сукачова, Ю. Узун, В. Цвиха, Г. Щедрової. Загалом теоретичний, методологічний та науково-прикладний доробок вітчизняних вчених з проблем демократизації та становлення громадянського суспільства досить значний. Однак більшість досліджень стосується лише України або ж становлення окремих складових громадянського суспільства. Тим часом як робіт, підготованих на основі порівняльного вивчення досвіду інших країн, недостатньо. Аналогічна ситуація стосується і проблеми прикладних досліджень, присвячених порівнянню практики застосування конкретних механізмів демократії задля інституціоналізації громадянського суспільства. Викладені обставини й спонукали автора до проведення цього дослідження.

Мета дослідження: проаналізувати умови та фактори, які обумовлюють інституціоналізацію громадянського суспільства у постсоціалістичних країнах, верифікувати авторську концепцію взаємозалежності процесів інституціоналізації громадянського суспільства та демократизації.

Досягненню мети підпорядковані такі дослідницькі завдання:

1. З'ясувати нормативний зміст категорії “громадянське суспільство”, специфіку застосування цього терміну щодо постсоціалістичних суспільств, обґрунтувати припустимість і необхідність поєднання стихійно-цілеспрямованих механізмів становлення громадянського суспільства в Україні.

2. Охарактеризувати історичні умови процесів зародження громадянського суспільства у народів, які мешкали на територіях нинішніх держав Вишеградської групи та України, особливості взаємодії по вісі “держава - суспільство”.

3. Проаналізувати політико-правові засади організації державної влади в країнах Вишеградської групи та Україні на предмет їхньої ролі у процесах інституціоналізації громадянського суспільства, зокрема: особливості та роль конституціоналізму; характерні риси функціонування механізмів стримувань і противаг, завдяки яким усталюються сфери компетенції парламентських партій та межі відповідальності органів влади; особливості взаємодії місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування; вплив типу виборчої системи (на прикладі парламентських виборів) у процесах становлення громадянського суспільства та демократизації в країнах регіону;

4. Дослідити напрями зовнішньополітичних впливів у країнах Вишеградської групи та Україні і їх роль у процесах інституціоналізації громадянського суспільства.

5. Проаналізувати якісні риси фаз демократизації, втілених у країнах Вишеградської групи та Україні, і на основі отриманих даних описати та порівняти форми політичної і громадської участі як показника розвиненості громадянського суспільства, закономірності інституціоналізації громадянського суспільства в зазначених країнах.

З огляду на відмінності процесів демократизації у постсоціалістичних країнах об'єктом дослідження обрано процеси демократичної трансформації у країнах Вишеградської групи та Україні - країнах, де склалися схожі історичні умови розвитку, спостерігається подібність конституційних моделей організації влади, геополітичних впливів, фаз процесу демократизації, що відповідає критеріям кроснаціонального порівняльного дослідження.

Предметом дослідження є властиві країнам Вишеградської групи та України політико-правові інструменти і механізми демократії, під впливом яких на відповідному геополітичному просторі формується повноцінне громадянське суспільство.

Методологія дослідження. З метою виконання поставлених завдань в основу дослідження було покладено кроснаціональний політологічний підхід.

У контексті цього підходу застосовувався історико-порівняльний метод, який дав можливість з'ясувати історичні умови інституціоналізації громадянського суспільства у країнах Вишеградської групи та Україні, виділити і порівняти спільні та відмінні риси форм взаємодії по вісі “держава - суспільство” у кожній з країн, визначити найвагоміші фактори, які сприяли або, навпаки, гальмували процеси інституціоналізації громадянського суспільства.

Елементи інституційного аналізу використовувалися при вивченні юридично узаконених механізмів демократії в країнах регіону. На основі системно-структурного і системно-функціонального підходів проаналізовано змістовне наповнення конституцій, ефективність наявних у країнах регіону механізмів стримувань та противаг, моделі виборчих систем з погляду нормативно-правового забезпечення процесів інституціоналізації громадянського суспільства. На основі нормативно-ціннісного підходу проаналізовано характер і ступінь впливу зовнішньополітичних факторів у країнах регіону, значення процесів європейської та євроатлантичної інтеграції для інституціоналізації громадянського суспільства.

Джерельну основу дослідження становлять конституції та інші нормативно-правові акти, якими регулюються повноваження органів державної влади, місцевого самоврядування, інститутів громадянського суспільства, визначаються форми політичної та громадської участі, а також дані соціологічних досліджень Міжнародної Організації виборчих систем (IFES), Євробарометра, фірми “Соціс-Гелап”, Інституту соціології НАН України, Міністерства статистики України, соціологічних служб Польщі, Словаччини, Угорщини та Чехії.

Наукова новизна результатів дослідження полягає в наступному:

· обгрунтовано і перевірено на прикладі країн Вишеградської групи та України концепцію взаємозалежності процесів інституціоналізації громадянського суспільства і демократизації для постсоціалістичних країн;

· здійснено порівняння історичних умов зародження громадянського суспільства на центрально-східноєвропейських територіях, зокрема механізмів взаємодії по вісі “держава - суспільство” у країнах Вишеградської групи та Україні; на основі проведеного аналізу зроблено висновок, що в Україні через відсутність власної державності та специфічної політики спочатку імперського,

· а потім радянського урядів на рівні суспільства утвердився стан політичного відчуження, що істотно вплинуло на нинішні особливості політичної та громадської участі;

· проаналізовано особливості та роль конституціоналізму у процесах інституціоналізації громадянського суспільства у країнах Вишеградської групи та Україні; доведено, що телеологічність конституцій мала позитивний вплив на процеси становлення сучасного громадянського суспільства і у фазі демократизації виконувала роль запобіжника проти авторитарних рецидивів;

· проведено інституційно-функціональний аналіз ролі органів державної влади у процесах становлення громадянського суспільства, на основі використання емпіричних даних узагальнено вади і переваги застосування парламентської форми правління в країнах регіону; з'ясовано потенційні ризики для України у зв'язку з ймовірним переходом до парламентської республіки;

· проаналізовано вплив пропорційної виборчої системи на процеси інституціоналізації громадянського суспільства в країнах регіону з Україною включно; запропоновано рекомендації з удосконалення виборчого законодавства та механізмів інституціоналізації влади в Україні з урахуванням проаналізованого в дисертації досвіду країн Вишеградської групи;

· охарактеризовано характер екзогенних впливів у країнах регіону, наслідки процесів глобалізації; з'ясовано на досвіді країн Вишеградської групи роль процесів європейської та євроатлантичної інтеграції для інституціоналізації громадянського суспільства;

· на основі вивчення специфіки та порівняльного аналізу специфічних рис процесів демократичної трансформації, форм політичної та громадської участі в країнах Вишеградської четвірки та Україні обгрунтовано системно-функціональні аспекти і загальні закономірності процесів інституціоналізації громадянського суспільства у країнах регіону.

Теоретичне і практичне значення дослідження полягає у виявленні спільних та відмінних рис у процесах інституціоналізації громадянського суспільства в країнах Вишеградської групи та Україні і доцільності залучення відповідних інструментальних можливостей демократії для стимулювання цих процесів, зокрема в Україні. Положення і висновки дисертаційного дослідження можуть бути використані при проведенні подальших наукових досліджень з цієї тематики, у роботі органів представницької та виконавчої влади, діяльності політичних і громадських організацій, при розробленні навчальних курсів з країнознавства та політологічних дисциплін.

Апробація результатів дослідження. Особистий внесок здобувача в розроблення теми представлений у тексті дисертації, текстах двох індивідуальних монографій, двох колективних монографій та політологічному словнику, а також у 21-й публікації у фахових виданнях. Результати дослідження обговорювалися на засіданнях відділу теоретичних і прикладних проблем політології, вченій раді Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса НАН України, доповідалися на міжнародних і всеукраїнських наукових конференціях, круглих столах: “Розширення Європи”, м. Брно, 12-14 вересня 2002 р.; “Словацько-чеські стосунки в центральноєвропейському контексті”, м. Братислава, 11-12 грудня 2002 р.; “Трансформації у Центрально-Східній Європі”, м. Варшава, 19-22 липня 2004 р.; “Європейські перспективи України - досвід країн Вишеградської групи та Балтії”, м. Київ, 20-21 січня 2005 р.; “Українсько-польська співпраця після “помаранчевої революції”, м. Варшава, 19-20 травня 2005 р.; науковому повідомленні на засіданні Президії НАН України на тему: “Україна - Польща: моделі політичної модернізації”, м. Київ, 28 грудня 2005 р.; “Трансформація політичних систем на пострадянському просторі”, м. Київ,

8-9 грудня 2006 р.; “Політичне лідерство на постсоціалістичному просторі”, м. Київ, 27 квітня 2006 р.; “Український конституційний транзит: виклики та перспективи”, м. Київ, 12 липня 2006 р.; “Политическая наука и политические процессы в Российской Федерации и государствах постсоветской Евразии”, м. Москва, 2-3 лютого 2007 р.; “Політичне лідерство в країнах Центрально-Східної Європи: загальне та особливе”, м. Київ, 29 травня 2007 р.; “Політичні трансформації у Центрально-Східній Європі”, м. Варшава, 15-19 липня 2007 р.; “Розширення Європейського Союзу та його східні сусіди”, м. Берлін, 2-4 серпня 2007 р.; окремі положення дослідження були представлені у вигляді доповідей під час стажування у Варшавському університеті (липень 2001 р.), Центрально-Східноєвропейському університеті (м. Будапешт, жовтень 2004 р.), в інституціях ЄС у межах проекту “Розвиток демократії в Україні” (м. Брюссель, жовтень 2007 р.).

Структура дисертації підпорядкована меті та завданням дослідження. Робота містить вступ, п'ять розділів (14 підрозділів), висновки і список використаних джерел та літератури (442 позиції на 35 стор.). Загальний обсяг дисертації - 388 стор.

Основний зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, стан її наукової розробки, викладено мету та завдання, визначено теоретико-методологічні засади, наукову новизну, теоретичне і практичне значення, представлено відомості про апробацію результатів дослідження, його структуру та обсяг.

Розділ І. “Теоретичні концепції процесів становлення громадянського суспільства” присвячено аналізу наукових підходів, які пояснюють закономірності процесів становлення громадянського суспільства. Охарактеризовано основні сучасні моделі громадянського суспільства, обґрунтовано поняття “інституціоналізація” щодо громадянського суспільства.

У підрозділі 1.1 “Теоретико-методологічні проблеми дослідження процесів інституціоналізації громадянського суспільства у постсоціалістичних країнах” охарактеризовано основні концепції, які пояснюють закономірності процесів становлення громадянського суспільства на постсоціалістичному просторі.

Переважна більшість дослідників громадянського суспільства розглядають процеси їх інституціоналізації у безпосередньому зв'язку з процесами демократизації. Сучасні транзитологи трактують процеси демократизації на постсоціалістичному просторі як продовження “третьої хвилі демократизації” (“лінійний підхід”) або як унікальне явище з власними особливостями, закономірностями та суперечностями.

Прихильники “лінійного підходу” (Р.Бова, С. Гантінгтон, Т. Карл, Х. Лінц, А. Пшеворськи, А. Степан, Ф. Шміттер) виокремлюють у процесах демократизації кілька етапів: лібералізація авторитарного режиму, інституціоналізація демократії та консолідація демократії. На кожному з цих етапів мають утвердитись відповідні механізми демократії, що дає поштовх розвитку громадянського суспільства.

Прихильники другого підходу (Дж. Нельсон, К. Оффе, С. Террі) вважають, що процеси демократизації у постсоціалістичних країнах відособлені від світових “потрійним характером” (одночасність перетворень у політичній та економічній сферах, набуття статусу незалежних держав). Це спричиняє складнощі процедурного, соціально-майнового, економічного, міжнародного характеру.

Дослідження процесів становлення громадянського суспільства вітчизняною наукою нині відбувається у фарватері політичних наук. Ці процеси вітчизняні вчені також розглядають переважно у контексті демократизації (О. Бабкіна, О. Власюк, О. Гарань, В. Горбатенко, В. Кремень, І. Кресіна, М. Михальченко, Ф. Рудич, С. Телешун, Г. Щедрова, В. Якушик). Крім того останнім часом з'явилася велика кількість робіт, які стосуються окремих аспектів інституціоналізації громадянського суспільства: роль і характер конституціоналізму (В. Погорілко, О. Скрипнюк), співвідношення державної влади і органів самоорганізації населення (І. Кресіна, А. Коваленко, В. Цвєтков), вплив типу виборчої системи (В. Котигоренко), роль зовнішньополітичних факторів (О. Дергачов, О. Ковальова).

У цьому підрозділі деталізовано методологічні аспекти вивчення процесів інституціоналізації громадянського суспільства, обґрунтовано доцільність їх застосування у контексті даного дослідження.

У підрозділі 1.2 “Громадянське суспільство як соціальне явище: зміст і функціональні моделі” проаналізовано нормативний зміст категорії “громадянське суспільство”, визначено обов'язкові структурні компоненти громадянського суспільства, охарактеризовано етапи процесу інституціоналізації громадянського суспільства.

Аналіз основних концепцій громадянського суспільства засвідчив їх істотну еволюцію. Класичні концепції (Дж. Локк, А. Фергюссон, Ш. -Л. Монтеск'є, І. Кант, Г. Гегель, А. де Токвіль) зазвичай протиставляли громадянське суспільство та державу, вбачаючи у ній систему, поділену на дві взаємопов'язані та взаємообумовлені автономні сфери - політичну і громадську. Сучасні концепції (Дж. Александер, Е. Арато, Ю. Ґабермас, Е. Геллнер, Р.Дарендорф, Т. Карозерс, Дж. Коен, Р.Патнема та ін. ), навпаки, вбачають у державі та громадянському суспільстві партнерів.

Терміном “громадянське суспільство” у політичній науці позначається сукупність наявних у суспільстві неполітичних та некомерційних відносин, які складаються поза сферою безпосереднього впливу держави. До обов'язкових структурних компонентів громадянського суспільства належать: добровільні громадські організації, політичні партії, якщо вони не здійснюють державну владу; незалежні ЗМІ, громадська думка, вибори та референдуми; залежні від громадськості елементи судової та правоохоронної системи; розподільчо-регулятивні інститути сучасної держави. Однак, на думку автора, наявність структурних компонентів - необхідна, але не достатня ознака громадянського суспільства. Подібні структури можуть бути фасадом для антисоціальної політики владних органів або інших суспільних груп. Тому при визначенні категорії “громадянське суспільство” автор притримується комунікативної концепції і виходить з того, що ключовою фігурою у громадянському суспільстві є громадянин, статус якого розкривається через поняття “участь”. Відповідно громадянське суспільство - це феномен, який має кількісні і якісні ознаки. До кількісних належать власне структурні підрозділи неполітичної сфери, до якісних - форми політичної та громадської участі, посередництвом яких встановлюється комунікація між державою та суспільством. Релевантність цих форм свідчить про релевантність громадянського суспільства.

В сучасній політичній науці виділяються різні моделі громадянського суспільства (демократичне, посередницьке, виборче), однак обов'язковою умовою становлення кожної з них є формування “вихідного простору” громадянського суспільства: публічного простору (сфера громадського життя і громадська думка); організованого публічного життя вільних і рівних індивідів, чиї права захищені конституцією та законами; незалежних від держави добровільних організацій, автономність яких усвідомлена на індивідуальному та колективному рівні; зорієнтовану на громадські інтереси публічну діяльність, наслідком якої є кооперація та солідарність між людьми. У суспільствах, де рівень суспільної саморегуляції низький, а зв'язок влади та бізнесу надзвичайно тісний, необхідне елементарне забезпечення політичної і громадської участі - чітко визначених “правил гри” суспільних акторів, за рахунок чого відбувається їх взаємна інституціоналізація.

Інституціоналізація - це процес визначення і оформлення організаційних та правових структур органів державної влади задля задоволення суспільних потреб. Однак за демократії громадянське суспільство є повноцінним суспільним інститутом з відповідними владоутворюючими ресурсами, тому поняття “інституціоналізація”, на думку автора, цілком застосовуване і щодо громадянського суспільства. Інституціоналізація громадянського суспільства відбувається у три етапи: на першому виникають потреби, задоволення яких вимагає спільних дій; на другому - формуються загальні цілі, суспільні норми (зокрема правові) для забезпечення взаємодії відповідних суб'єктів; на третьому - встановлюється система санкцій для забезпечення реалізації норм і правил поведінки влади.

Проте добре відомо, що політика реагує лише на організовані інтереси, тому владоутворюючими ресурсами має наділятися все суспільство. До них належать: суверенітет народу відносно держави, право на об'єднання, формування складу політичної еліти через політичні вибори, прерогатива постійно визначати легітимність політичної влади. Тобто виключно держава через запровадження норм і процедур, обов'язкових для будь-якої моделі демократії, здатна сформувати “вихідний простір” для утвердження громадянського суспільств.

У постсоціалістичних країнах якість і способи інституціоналізації громадянського суспільства обумовлені сукупністю внутрішніх та зовнішніх факторів. На основі цього підходу вибудувана подальша логіка дослідження.

У підрозділі 1.3 “Теоретичні моделі інституціоналізації демократії і становлення громадянського суспільства” охарактеризовано схематичну модель процесів інституціоналізації громадянського суспільства у постсоціалістичних країнах залежно від проходження ними фаз демократизації.

Відповідно до теорії “демократичної консолідації” (Х. Лінц і А. Степан, Ф. Шміттер) демократія у своєму розвитку проходить три основні фази: лібералізації авторитарного режиму, власне демократизації та консолідації демократії, які відрізняються суспільними перетвореннями на поведінковому, ціннісному і конституційному рівнях.

У фазі лібералізації недемократичний режим поступово “відкривається”. Інтенсивність трансформації недемократичного режиму обумовлена мобілізаційним потенціалом суспільства, з одного боку, та рівнем інерційності авторитарної системи, з іншого. Щодо країн Вишеградської групи та України ця закономірність проявилася у тому, що Чехо-Словаччина та Угорщина одразу ж перейшли до парламентських, Польща - напівпрезидентської республіки. Тоді як в Україні, де рівень громадської протидії авторитарній системі був значно нижчим, форма правління поступово трансформувалася у формально напівпрезидентську республіку, фактично ж (з огляду на прерогативи глави держави) у президентську.

У фазі демократизації встановлюється “процедурний мінімум” демократії - політичні права і свободи громадян, політичний плюралізм, вибори, механізм стримувань і противаг владних гілок. У цій фазі шанси розвитку інститутів громадянського суспільства найвищі. Але для цієї фази характерний правовий вакуум: нормотворення не встигає за суспільним поступом. Невизначеність процедур розширює простір для маневру більшості акторів громадянського суспільства і збільшує можливості для їх діяльності. Також у цей період інтенсивно змінюється структура громадянського суспільства. Рухи розпадаються на політичні партії, громадські організації, чисельність яких стрімко зростає (в країнах регіону вже на початку 1990-х рр.було зареєстровано від 100 до 250 політичних партій).

У фазі демократичної консолідації поведінкові зразки, напрацьовані протягом років демократичного транзиту, переходять у стабільні структури, а доступ політичних акторів до процесів прийняття політичних рішень відбувається у межах легітимних процедур завдяки нормативно-правовому оформленню “правил гри”, які визнаються більшістю суспільних акторів.

Вважається, що повноцінним громадянське суспільство стає лише у цій фазі. Водночас ця фаза супроводжується суспільним розчаруванням, оскільки основні цілі суспільними акторами досягнуті, а тому вони втрачають стимули до активної діяльності. Громадянське суспільство сегменується і досягає крайніх форм диференціації. На думку автора, ця тенденція радше позитивна, оскільки тим самим досягається високий рівень плюралізму соціальної системи. Разом з тим у цей період найбільш виразно проявляються “тіньові” сторони громадянського суспільства: утверджуються структури домінування (фінансово-олігархічні клани), суспільна ж сегментація посилює відцентрові тенденції, що спричиняє ксенофобію, екстремізм, сепаратизм тощо.

Інша загроза, яка у цей період надходить, але вже від інститутів громадянського суспільства - своєрідні “блокади громадянського суспільства”, коли реформи можуть саботуватися громадськими організаціями (наприклад акції протесту в Угорщині та Польщі 2006-2007 рр.). Недовіра до державних структур здатна девальвувати у суспільній свідомості демократію як таку. Тому у фазі консолідації демократії визначальну роль відіграють легітимуючі механізми впливу громадянського суспільства - норми закону, завдяки яким громадська активність, яка на цей час вже проявляється у формі організованих інтересів, імплементується у суспільно-політичну практику і набуває конвенційних форм.

Розділ ІІ “Історичні умови зародження громадянського суспільства на центрально-східноєвропейських територіях” присвячено аналізу розвитку історичних форм взаємодії держави і суспільства на територіях нинішніх країн Вишеградської групи та України.

У підрозділі 2.1 “Історичні особливості взаємодії влади та суспільства у Центрально-Східній Європі: загально-політологічний дискурс” розглядаються історичні умови становлення інститутів громадянського суспільства на територіях держав нинішньої Вишеградської групи та України. Їх аналіз засвідчив, що суспільні відносини на центрально-східноєвропейських територіях формувалися передусім під впливом їх перебування у складі різних держав, що спричинило своєрідну циклічність у їх розвитку. Існування спочатку як національних держав Речі Посполитої, Чеського та Угорського королівств, які розвивалися під впливом західноєвропейських країн, сприяло вдосконаленню правовідносин, формувався прошарок вільних людей - лицарів, розвивалися дорадчі при монархах органи - сеймики. Тобто традиції громадянського спілкування, які лягли в основу громадянського суспільства у цих народів, ґрунтувалися на кодифікації прав нових суспільних верств (лицарство, духівництво, бюргерство та ін. ), які виконували посередницьку функцію між державою та суспільством.

В умовах імперії Габсбургів та Австро-Угорської імперії зародження громадянського суспільства відбувалося за західноєвропейською аналогією - передусім в економічній сфері. Політичні нововведення, запроваджені в цих імперіях - політична автономія, розширення політичних прав, ліквідація феодальних відносин у сільському господарстві, викладання національними мовами та їх використання в адміністративних установах і судочинстві сприяли вдосконаленню форм самоорганізації населення, утвердженню системи партійно-політичного плюралізму тощо. Вже наприкінці XIX ст. на цих територіях існував повний спектр громадських організацій: молодіжні, жіночі, спортивні, релігійні, культурно-освітні, наукові товариства та організації, кредитні спілки, кооперативи, політичні партії.

На територіях, які входили до складу Російської імперії, взаємини держави та суспільства набули специфічних форм. Найбільш гальмівний вплив мали відносини особистої залежності (кріпосне право), жорстка русифікація, втрата Україною адміністративної та національної автономії. Російська імперія, яка успадкувала традиційні для Московської держави відносини “сюзерен - васал” (запозичення від монголів), спрямовані на жорстку централізацію держави (загальна військова повинність, уніфікація системи оподаткування, система судочинства), не сприяла створенню системи відповідальної влади і закріпленню правовідносин. Система привілейованого землекористування, яка практикувалася у Російській імперії, спричинила асиміляцію української еліти. Уніфікація, бюрократизація та русифікація - принципи, на яких базувалася імперська політика унеможливили формування української політичної нації. Цей комплекс факторів призвів до деформації суспільно-політичних відносин, які не забезпечували зв'язок по лінії “держава - еліта - суспільство”; відносини держави та суспільства мали переважно конфронтаційний характер, що породило стан політичного відчуження.

Іншою проблемою, яка негативно впливає на процеси інституціоналізації громадянського суспільства і в наш час є умовно-історичний поділ українського суспільства на “Схід” та “Захід”, що зумовлено приналежністю українських територій до складу різних держав - Російської та Австро-Угорської імперій. Нині ця проблема виявляється у протистоянні ментальностей та зовнішньополітичних орієнтацій населення, що посилює рівень конфліктогенності в українському суспільстві.

У підрозділі 2.2 “Наслідки тоталітарно-авторитарної фази розвитку для процесів інституціоналізації громадянського суспільства у країнах Вишеградської групи та Україні” проаналізовано особливості взаємодії держави та суспільства в період соціалізму.

В процесі аналізу цієї проблеми було визначено фактори, які впливають на становлення громадянського суспільства в досліджуваних країнах: наявність (відсутність) історичного досвіду демократизації, ступінь проникнення авторитаризму (тоталітаризму), фактор тривалості недемократичного режиму, наявність організації, яка б справляла спрямовуючий, консолідуючий вплив у процесі лібералізації авторитарного режиму, характер демократичного переходу, інтенсивність запровадження демократичних інститутів у процесі “оксамитових революцій”.

Щодо нинішніх країн Вишеградської групи, то вони зазнали впливу так званої “першої хвилі демократизації”. У Польщі цей період датується 1918-1926 рр., в Угорщині 1918-1932 рр., в Чехословаччині 1918-1939 рр.Процеси демократизації цього періоду, незважаючи на їх нетривалість, супроводжувалися запровадженням парламентських республік, інституту виборів, політичних свобод. Протягом цього періоду в країнах регіону інтенсивно розвивалися громадські організації, політичні партії.

Щодо України, то досвід демократизації, пов'язаний з існуванням Центральної Ради та Директорії (1917-1919 рр.), позначився сплеском громадської активності, запровадженням демократичних інститутів і процедур, розвитком громадських організацій та політичних партій. Однак через нетривалість цього періоду цінності демократії не змогли вкорінитися в суспільно-політичну практику.

За ступенем проникнення авторитаризму (тоталітаризму) та тривалості недемократичного режиму країни Вишеградської групи та Україна також докорінно відрізняються. Насамперед, країни нинішньої Вишеградської групи не зазнали крайніх проявів тоталітаризму. Авторитарні режими, сформовані після 1945 р., мали екзогенне походження, тому не були достатньо легітимними. Протягом періоду існування соціалістичної системи в Польщі та Угорщині зберігався вагомий приватний сектор, що забезпечувало психологічні і матеріальні умови для оформлення громадсько-політичних рухів, не була знищена так звана “історична пам'ять” суспільства.

В Україні тоталітарно-авторитарна фаза тривала довше і мала згубніші наслідки для суспільства: пов'язані вони зі своєрідним роздвоєнням особистості на “людину суспільну” і “людину приватну”, що сформувало подвійні стереотипи поведінки. Політична і громадська участь набули мобілізаційного характеру. Механізми взаємодії держави та суспільства також зазнали істотних деформацій: утвердження масового патерналізму, споживчого егоїзму, з одного боку, і етатизму, - з іншого. Це спричиняло масову апатію і поглиблювало політичне відчуження. Розвинена мережа громадських добровільних організацій, яка існувала в країнах регіону в період соціалізму, повністю контролювалася державою або ж використовувалася задля самолегітимації недемократичного режиму.

Щодо наявності організації, яка справляла б консолідуючий вплив на суспільство, то в країнах регіону опозиція режиму формувалася насамперед в середовищі дисидентів. Однак у СРСР діяльність дисидентських організацій набула форм індивідуального протесту, мала епізодичний характер.У країнах нинішньої Вишеградської групи умови діяльності дисидентських організацій були значно ліберальнішими.

Відмінними були характер та тактика діяльності опозиційних рухів у країнах регіону. У Польщі та Угорщині рухи перейшли в опозицію до влади, ставлячи питання про докорінну зміну режиму. Визнання ж владою вимог опозиційних рухів означало руйнацію монолітності політичної системи. В масштабах країни це сприяло поступовому визріванню політичного консенсусу, легітимації альтернативної ідеології, легалізації нових політичних сил.

В Україні процес лібералізації авторитарного режиму був значно коротшим, суспільно-політичні рухи не відзначалися масовістю, мали переважно національно-демократичне спрямування і ставили спочатку питання вдосконалення діючої системи, потім унезалежнення, а тому не стали рушійною силою при зміні політичного режиму.

У розділі ІІІ “Конституювання базових засад демократії: специфіка країн Вишеградської групи та України” проаналізовано конституційні моделі організації державної влади, які детермінують процеси набуття суспільствами рис громадянського.

У підрозділі 3.1 “Конституювання політико-правової інфраструктури демократії: особливості конституціоналізму у постсоціалістичних країнах” з'ясовано загальну логіку конституційних змін, які безпосередньо визначили політико-правові межі інституціоналізації громадянського суспільства.

Конституціоналізм у країнах Вишеградської групи та Україні базується на такій закономірності: високий розмах суспільно-політичних рухів (Польща та Угорщина) створив у середовищі політичної еліти критичну масу, достатню для рішучої ліквідації авторитарних інститутів і процедур.Загалом для усіх країн регіону на початку фази демократизації характерним був політико-правовий вакуум, а відтак - заповнення своєрідних “пустот” неправовими практиками. Тому унормування суспільно-політичної активності і надання їй інституціоналізованих форм було однією з важливих умов становлення громадянського суспільства.

Основним лейтмотивом конституціоналізму у країнах Вишеградської групи та Україні було гарантування не обов'язків, а прав громадян, децентралізація влади і роздержавлення громадської сфери. Важливою для країн регіону була фіксація норм, якими захищається конституція. Процедура внесення змін до конституцій у країнах регіону є досить ускладненою, чим забезпечується їх стабільність. Інституціоналізація громадянського суспільства підсилювалася й ратифікацією міжнародно-правових актів.

Спільною рисою постсоціалістичних конституцій є їх надмірна деталізація та нормативне перевантаження. Проте демократичний зміст конституцій об'єктивно слугує інструментом блокування рецидивів авторитаризму, що характерно для суспільств із низьким рівнем самоорганзації.

Ще одна проблема, яка найвиразніше проявилася в Україні, - це протиріччя між власне конституюванням цінностей та інститутів демократії - і зволіканням із прийняттям супровідних законів. Це створює ніші для утвердження нелегітимних практик, посилює рівень суб'єктивізму в політиці, сприяє утворенню корупційних схем. Відтак політичний ринок перетворюється у ринок купівлі-продажу політичних рішень, інститути громадянського суспільства у такому випадку відіграють роль політичних декорацій, а політична та громадська участь набуває неконвенційного або формального характеру, що загалом створює нестабільний суспільно-політичний клімат у державі.

Однак, незважаючи на суперечності суспільного розвитку, телеологічні конституції, які закріплюють права та свободи громадян і межі державного втручання, незважаючи на високий рівень девальвації зафіксованих у них норм, відіграють позитивну роль для інституціоналізації громадянського суспільства у країнах регіону.

У підрозділі 3.2 “Особливості механізму стримувань і противаг у країнах регіону” проаналізовано способи організації вищих органів державної влади - механізм стримувань і противаг гілок влади, завдяки чому формується своєрідний макроклімат, який стимулює, або, навпаки, гальмує процеси інституціоналізації громадянського суспільства.

У роботі детально проаналізовано функції парламентів, глав держав та урядів. Загалом парламенти країн регіону мають однакові прерогативи у сфері законотворення, хоча у країнах із двопалатним парламентом (Польща, Чехія) процедура проходження законопроекту триваліша.

У контексті теми дослідження більш важливими є саме установчі та кадрові повноваження вищих органів державної влади. На основі проведеного аналізу було визначено комплекс проблем, характерних для країн регіону, які також загрожують Україні у зв'язку з ймовірним переходом до парламентської республіки.

По-перше, у країнах регіону застосовується парламентський принцип формування уряду. В контексті інституціоналізації громадянського суспільства така процедура видається логічною, оскільки підвищує відповідальність парламентських партій і робить політику урядів, сформованих парламентською більшістю, більш виразною. Водночас через нестабільність парламентських коаліцій в країнах регіону уряди також є нестабільними, чим пояснюється їх часта зміна (наприклад, у Польщі з 1990 р.змінилося 12 урядів). Цей фактор знижує можливості реалізації державних стратегій розвитку.

По-друге, поряд з прерогативою формування уряду важливе значення має процедура його відставки. У всіх країнах регіону закріплено політичну відповідальність уряду перед парламентом. Парламенти мають право раз на півроку (а у випадку прийняття програми діяльності уряду - раз на рік) заслухати звіт про діяльність уряду і дати йому політичну оцінку. Негативна оцінка діяльності уряду означає вотум недовіри і передбачає відставку всього складу уряду. Показово те, що у країнах регіону, за винятком України, запроваджено конструктивний вотум недовіри. Тобто уряду не може бути оголошено вотум недовіри без затвердження кандидатури наступника. Подібний захід бачиться ефективним з точки зору неперервності реалізації урядової політики. Особливість країн регіону - у наявності політичної відповідальності окремих міністрів, що дозволяє здійснювати поточне коригування якості роботи окремих міністерств, не вдаючись до крайнього заходу - відставки уряду. Важливим кроком у напрямі інституціоналізації влади є розмежування посад на політичні та професійні. Це дозволяє зберегти спадкоємність у проведенні реформ і необхідний професійний рівень апарату міністрів, глав державних адміністрацій, керівників центральних відомств та комітетів.

По-третє, у випадку формування більшості, опозиційної щодо глави держави, виникає загроза конфлікту між президентом та парламентом, внаслідок чого президент через застосування права вето може блокувати процеси законотворення. У країнах регіону президентське вето може бути подолане 2/3 голосів депутатів, у Польщі - 3/5. Зважаючи на низький рівень політичної структурованості парламентів у країнах регіону, процедура подолання вето вкрай ускладнюється, що знову ж таки слугує підставою для нових конфліктів всередині влади. Звісно, президентське право вето не гарантує від прийняття суперечливих законів, однак для транзитних суспільств має незаперечне стабілізуюче значення.

На основі проведеного аналізу було з'ясовано, що найефективнішою з погляду інституціоналізації громадянського суспільства для країн Вишеградської групи та України є саме парламентська республіка. За цієї моделі за рахунок закріплення за парламентами процедури формування урядів створюється ситуація, коли парламентські партії беруть відповідальність за державну політику. Водночас парламентський принцип формування уряду передбачає їх коаліційність, відтак ефективність парламентської моделі пов'язана зі здатністю створювати правлячі коаліції. З огляду на те, що громадянське суспільство - це комунікація між державою та громадянином, в основі якої лежить політичний та громадянський консенсус, парламентська республіка є тією формою правління, яка стимулює акторів політичного процесу до пошуку компромісних рішень, що забезпечує суспільний поступ.

У підрозділі 3.3 “Місцеве самоврядування - державні адміністрації: розмежування сфер компетенції як умова становлення громадянського суспільства” проаналізовано механізми розподілу повноважень між органами державної влади та органами місцевого самоврядування в країнах регіону.

Аналіз нормативно-правових актів, які регулюють систему відносин органів місцевого самоврядування та органів державної влади засвідчив, що в країнах регіону (Україні у тому числі) ці процеси достатньо урегульовані. Структурно територіальне самоврядування в країнах регіону є дуалістичним: модель організації публічної влади на місцях передбачає не лише поділ влади між державою та громадами, а й однакову відповідальність між ними. Характерною особливістю адміністративно-територіальної реформи в країнах Вишеградської групи стало укрупнення регіонів і забезпечення спроможності місцевих органів влади виконувати покладені на них функції. Задля цього у всіх країнах регіону було прийняте відповідне законодавство, а на рівні урядів створені відповідні підрозділи.

Щодо України слід відмітити істотні відмінності між рівнем нормативно-правового забезпечення процесів інституціалізації громадянського суспільства на місцевому рівні та реальною практикою. Аналіз досвіду країн Вишеградської групи та зіставлення його з українською практикою дозволили виокремити основні проблеми, які стосуються, на думку автора, насамперед організаційного та фінансово-економічного характеру.

По-перше, в Україні структура влади на обласному та районному рівнях все ще залишається біцефальною, що обумовлює дублювання повноважень державних адміністрацій та виконавчих комітетів органів місцевого самоврядування і призводить до конфліктів між цими суб'єктами влади; невизначеність сфер відповідальності спричиняє прогалини при здійсненні регіональної політики.

По-друге, найактуальнішою проблемою, яка гальмує процеси ефективного функціонування органів місцевого самоврядування, є проблема фінансового забезпечення органів місцевого самоврядування. Це обумовлено різним рівнем фінансово-економічного розвитку регіонів і є наслідком неефективної регіональної політики.

По-третє, неефективність органів місцевого самоврядування пояснюється і низьким рівнем самоорганізації населення. Найменша кількість громадських організацій зареєстрована на місцевому рівні. Тому органи місцевого самоврядування (як і державні адміністрації) не мають змоги делегувати функції, які у демократичних країнах світу (а нині і в країнах Вишеградської групи) виконують громадські організації.

У підрозділі 3.4 “Роль виборів у процесах демократизації і становлення громадянського суспільства” проаналізовано інститут політичних виборів як фактора, який виконує функцію легітимації політичних акторів; детермінує процеси політичного структурування суспільства; сприяє розвитку політичної складової громадянського суспільства - політичних партій.

Логіка вибору типу виборчої системи в країнах регіону підпорядковувалася, з одного боку, меті структурування партійно-політичного простору, з іншого - структуруванню парламентів, оскільки у фазі демократизації від ефективності законотворення залежала ефективність політичних та соціально-економічних реформ загалом. Водночас, як засвідчив проведений аналіз, для країн Вишеградської групи та України вибір типу виборчої системи був пов'язаний з дилемою між повноцінним представництвом та структурованим парламентом, який мав забезпечити ефективний законотворчий процес.

З точки зору структурування парламенту пропорційна виборча система вважається ефективнішою. Тому країни Вишеградської групи вже перші установчі вибори проводили на пропорційній (Угорщина - на змішаній) основі. Україна змішану систему виборів застосувала у 1998 р., пропорційну - з 2006 р.В роботі особливу увагу приділено аналізу модифікацій пропорційної виборчої системи, які застосовуються країнами регіону: за загальнонаціональним списком вибори проводять Словаччина та Україна, у багатомандатних округах із застосуванням системи преференцій - Польща та Чехія. З метою зменшення кількості парламентських партій в країнах регіону також застосовується обмежувальний бар'єр (в країнах Вишеградської групи він застосовується диференційовано щодо партій та коаліцій). Подібні конфігурації пропорційної виборчої системи, за висновком автора, безпосередньо позначилися на процесах оформлення партійних систем, ефективності законотворення та політичній структуризації суспільств.

Після застосування пропорційної виборчої системи та обмежувальних бар'єрів кількість парламентських коаліцій (партій) в країнах Вишеграда скоротилася до 4-7, як і кількість партій, які беруть участь у виборах (близько 20). Завдяки цьому країни регіону наблизилися до систем багатопартійних. Поряд із вдосконаленням виборчого законодавства у країнах Вишеградської групи було посилено транспарентність законодавства про вибори (в частині фінансування політичних партій), введено ліміти на фінансування політичних партій, що також дисциплінувало політичні партії.

Щодо України, то мажоритарна виборча система створювала значно більше потенційних можливостей для різноманітних маніпуляцій і зловживань. Тому перехід до пропорційної виборчої системи бачиться цілком обґрунтованим. Однак з точки зору інституціоналізації громадянського суспільства дана модифікація виборчої системи (загальнонаціональний виборчий округ, жорстка система партійних списків) радше усунула суспільство від формування суспільно значущих рішень і зумовила фактичну неможливість вплинути на парламентарів у міжвиборчий період. Це дало підстави для висновку про необхідність перегляду виборчого законодавства на користь переходу до багатомандатних виборчих округів з відкритою системою списків і преференційним голосуванням.