Позиція України у процесі врегулювання Придністровського конфлікту

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Спеціальність 23.00.02 - політичні інститути та процеси

Позиція України у процесі врегулювання Придністровського конфлікту

Пінцак Вадим Іванович

Чернівці 2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Фісанов Володимир Петрович, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, завідувач кафедри міжнародної інформації

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор Перепелиця Григорій Миколайович, Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Т. Шевченка, професор кафедри міжнародних відносин і зовнішньої політики

доктор політичних наук, професор Василенко Світлана Дмитрівна, Одеська національна морська академія, професор кафедри українознавства

Захист відбудеться 31.10.2008 року о 11годині, на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 76.051.03 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича за адресою: 58012, м. Чернівці, вул. Кафедральна, 2 (корпус 14, ауд. 18).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича за адресою: 58012, м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23.

Автореферат розісланий 30.09.2008 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради П. М. Катеринчук

1. Загальна характеристика роботи

придністровський конфлікт соціальний

Актуальність теми дослідження. Розпад СРСР і національно-державне самовизначення його суб'єктів - явище глобального історичного характеру, яке суттєво вплинуло на всю систему міжнародних відносин, розстановку сил на міжнародній арені. Нині тривають безпрецедентні за своєю інтенсивністю та масштабами глобальні трансформації, які безпосередньо зумовлюють розвиток країн Центральної і Східної Європи (ЦСЄ). Становлення нових держав у цьому регіоні водночас супроводжується посиленням відцентрових тенденцій, що пов'язані, як правило, із взаємозалежними етнополітичними процесами. Загострення центр-периферійних відносин нерідко переростає у довготривалі конфлікти, які загрожують їхній національній безпеці.

Один із них - Придністровський конфлікт, який виник на сході Республіки Молдова, поблизу кордонів України. Геополітичне розташування Придністров'я перетворює його у важливий елемент системи регіональної безпеки, оскільки зачіпає інтереси багатьох країн. Тут зосереджені значні промислові ресурси, проходять стратегічно важливі транспортні, енергетичні та торгівельні шляхи сполучення, які є невід'ємною складовою економічного розвитку ЦСЄ. До того ж, у Придністров'ї проживає чисельна українська громада, що зумовлює його соціокультурну близькість з Україною. Отже, існування цього конфлікту у регіоні є однією з серйозних загроз як безпеці країн Східної Європи, так і національній безпеці України.

Значної уваги заслуговує і військовий аспект проблеми, оскільки збройна ескалація Придністровського конфлікту у 1992 році спричинила появу чинників і явищ, які становили загрозу державним інтересам України. Існуюча нині ситуація „холодної війни” між Республікою Молдова і Придністров'ям та події у Кавказькому регіоні вказують на можливість рецидиву збройної ескалації конфлікту навіть у більш гострій формі. Виходячи з цього, умови та процес формування політики України щодо врегулювання конфлікту станом на 1992 рік є своєрідним „експериментальним полем” для виявлення здобутків і прорахунків, що значно полегшить пошук найбільш оптимальної моделі поведінки країни у майбутньому. Тому, розробляючи концепцію врегулювання Придністровського конфлікту, варто опиратися не тільки на міжнародний, але й на власний досвід.

Тема дисертаційного дослідження актуальна й тому, що нині, не зважаючи на значну кількість політичної публіцистики та низку наукових розвідок, присвячених питанням Придністровського конфлікту, ступінь наукової розробки проблеми формування політики України щодо його врегулювання можна оцінити як недостатній в емпіричному і теоретико-методологічному аспектах.

Актуальність теми дослідження зумовлюється також можливістю практичного застосування одержаних результатів, особливо при стратегічному плануванні політики України щодо Придністровського конфлікту як в умовах його можливої ескалації, так і на етапі політичного врегулювання.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках комплексної науково-дослідної програми кафедри міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича „Проблеми історії, політології та міжнародних відносин у сучасному світі” - 01.07U 00 1235.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертації полягає у здійсненні комплексного наукового аналізу позиції України щодо врегулювання Придністровського конфлікту впродовж 1991 - 2004 рр. Відповідно до поставленої мети визначено основні завдання роботи:

- з'ясувати стан наукової розробки проблеми;

- визначити структуру Придністровського конфлікту;

- проаналізувати військово-політичні аспекти перебігу подій 1992 року у Республіці Молдова та ступінь їхньої загрози національній безпеці України;

- визначити ефективність дій України щодо врегулювання Придністровського конфлікту в період його збройної ескалації;

- охарактеризувати роль України у переговорному процесі впродовж 1996 - 2004 рр.;

- виявити інструменти впливу України на Придністров'я і надати рекомендації щодо їхнього ефективного застосування у контексті захисту українських національних інтересів та врегулювання Придністровського конфлікту.

Об'єкт дисертаційного дослідження - Придністровський конфлікт як регіональна проблема у системі сучасних міжнародних відносин.

Предмет дисертаційного дослідження - позиція України у процесі врегулювання Придністровського конфлікту.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з 1991 по 2004 рр. Нижня межа зумовлена проголошенням незалежності України та зародженням її зовнішньої політики. Верхня межа зумовлена президентськими виборами 2004 року в Україні, внаслідок яких до влади прийшли нові політичні сили, які вплинули на визначення пріоритетів зовнішньої політики в цілому та щодо процесу врегулювання Придністровського конфлікту зокрема. Водночас для повного розкриття обставин та еволюції позиції України у процесі врегулювання Придністровського конфлікту, автор частково виходить за визначені хронологічні рамки.

Географічні межі дослідження мають три виміри: перший стосується території Республіки Молдова (разом із Придністров'ям), другий - території України, третій включає оглядове звернення до територій країн-учасників переговорного процесу, зокрема, Румунії та Російської Федерації.

Методологічна основа дисертаційного дослідження базується на принципах наукової об'єктивності та проблемного викладу матеріалу, які реалізуються в роботі через застосування загальнонаукових та спеціальних політологічних методів. В основу дисертації покладено ключові засади структурно-функціонального аналізу, що дозволило визначити сутність і характер Придністровського конфлікту та місце України у його структурі. Дотримуючись проблемного принципу викладу матеріалу при вивченні передумов, основних етапів становлення та принципових засад позиції України щодо Придністровського конфлікту, автор використав методи індукції, дедукції, прямого і зовнішнього спостереження та порівняльного аналізу. При дослідженні окремих аспектів теми були використані метод вивчення документів і метод побудови сценаріїв, а також статистичний і ретроспективний методи. Творче поєднання системного, хронологічного і прогностичного підходів дало змогу комплексно та всебічно дослідити позицію України у процесі врегулювання Придністров-ського конфлікту.

Наукова новизна полягає у постановці проблеми, яка зводиться до необхідності вироблення чіткої та аналітично обґрунтованої державної політики України щодо врегулювання Придністровського конфлікту. У межах проведеного дослідження одержані результати, які окреслюють його наукову новизну:

- завдяки узагальненню попереднього наукового досвіду, виявлено недостатній рівень наукового забезпечення формування політики України щодо врегулювання Придністровського конфлікту;

- на підставі результатів структурно-функціонального аналізу Придністровського конфлікту автором визначено, що у його структурі Україна відіграє роль „країни - опосередкованого учасника” з урахуванням того, що на період збройної ескалації їй були притаманні ознаки „втягнутої сторони”.

- на підставі аналізу збройної ескалації конфлікту 1992 року істотно уточнено ступінь загрози втягнення України до нього;

- запропоновано першочергові кроки з нейтралізації загрози втягнення України до конфлікту в умовах можливої збройної ескалації;

- обґрунтовано, що національні інтереси України у Республіці Молдова станом на 1992 рік були захищеними частково;

- вперше доведено, що еволюція дій України у процесі врегулювання Придністровського конфлікту тривала за умов відсутності чітко визначеної державної концепції врегулювання Придністровського конфлікту, що призвело до появи низки прорахунків та недоліків у захисті національних інтересів;

- виходячи з аналізу політичного, соціально-економічного та культурного життя Придністров'я запропоновано інструменти посилення українського впливу на регіон, які водночас слід вважати частиною інструментарію політики України щодо врегулювання Придністровського конфлікту.

Практичне значення одержаних результатів визначається науковою новизною і полягає у можливості їхнього застосування у науково-дослідних, навчальних і прикладних цілях. Матеріали та результати дослідження можуть використовуватися при подальшому дослідженні проблем регіональної безпеки країн ЦСЄ та ролі України у процесі врегулювання Придністровського конфлікту.

Сформульовані у дисертації положення та висновки можуть становити цінність при викладанні профорієнтованих дисциплін для студентів спеціальностей „Міжнародні відносини”, „Політологія”, „Всесвітня історія”, а також при підготовці підручників, навчальних посібників, аналітичних доповідей. Результати дисертаційного дослідження використовуються у навчальному процесі на кафедрі історії нового та новітнього часу факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, де автором розроблено два спеціальні курси: „Придністровські землі у XVI - XIX ст.” та „Придністровський конфлікт: причини, еволюція та проблеми врегулювання”, опубліковано конспект лекцій до них.

Одержані результати мають характер практичних рекомендацій для інформаційно-аналітичного забезпечення врегулювання Придністровського конфлікту і можуть бути використані відповідними аналітичними підрозділами Міністерства закордонних справ, а також іншими органами державної влади України, діяльність яких пов'язана з формуванням зовнішньої політики країни.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданні кафедри міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Базові ідеї та окремі положення дисертації висвітлені у доповідях автора на міжнародних конференціях: „Україна-Румунія: результати і перспективи транскордонного співробітництва в контексті євроінтеграційних процесів” (Чернівці, 17-18 квітня 2007 р.); „Українська діаспора: історичні пошуки, еміграційні явища, культурно-мистецькі набутки, функціонування наукових установ” (Ніжин, 30-31 травня 2007 р.); „1992 год: борьба за независимость и отражение военной агрессии Республики Молдова против Приднестровской Молдавской Республики” (Придністров'я, м. Бендери, 20-21 травня 2007 р.); „Україна-Румунія-Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин у контексті сучасних європейських процесів” (Чернівці, 18-19 вересня 2007 р.); „Буковина: історичні та етнокультурні студії”. IV Міжнародна наукова конференція „Кайндлівські читання” (Чернівці, 16-17 травня 2007 р.).

Публікації. Теоретичні положення, основні результати та практичні пропозиції дисертаційного дослідження знайшли відображення у десяти публікаціях, чотири з яких надруковані у фахових виданнях, які включені до переліку ВАК України.

Структура дисертації. Поставлені мета і завдання визначили структуру роботи, яка складається зі вступу, чотирьох розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел (337 найменувань). Загальний обсяг дисертації становить 204 сторінки, з них 176 сторінок основного тексту.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт, предмет, мету і завдання дисертаційного дослідження, його хронологічні рамки та географічні межі, розкрито наукову новизну і практичну цінність положень дослідження, подано інформацію про апробацію одержаних результатів і структуру дисертації.

У першому розділі „Стан наукового дослідження проблеми” здійснено ретроспективний аналіз теоретичних надбань та методологічних підходів зарубіжних та вітчизняних науковців щодо сутності соціального конфлікту та структурно-функціональний аналіз Придністровського конфлікту, охарактеризовано джерельну базу.

Проведений у підрозділі 1.1. „Теоретико-концептуальні аспекти дослідження Придністровського конфлікту” ретроспективний аналіз свідчить, що соціальний конфлікт привертав увагу таких видатних суспільствознавців, як Н. Макіавеллі, К. Маркс, А де Токвіль. Суттєві зрушення у науковій розробці даного феномену відбулися наприкінці XIX - на початку XX ст. Власні теорії конфлікту розробили представники соціального дарвінізму: Г. Спенсер, В. Самнер, Л. Гумплович. У контексті даного дослідження особлива увага приділяється трьом відносно самостійним конфліктологічним концепціям: позитивно-функціональному конфлікту Л. Козера, конфліктним моделям суспільного розвитку Р. Дарендорфа і загальній теорії конфлікту К. Боулінга.

Загалом, „західна” школа демонструє високий рівень фундаментальних досліджень. Проте їхнє повне застосування щодо аналізу конфліктів на пострадянському просторі є ускладненим, оскільки вони недостатньо враховують специфічні особливості еволюції посттоталітарних просторів. Виходячи з цього, структурно-функціональний аналіз Придністровського конфлікту проведено на підставі поєднання елементів європейських теорій і неомарксизму.

З метою виявлення місця України у структурі конфлікту, автор вдається до чіткої сепарації термінів „суб'єкт” і „учасник”. Порівняльний аналіз цих структурних компонентів свідчить, що вони мають різний зміст. Їхнє синонімічне вживання є помилковим, оскільки, на відміну від суб'єкта, учасник не чинить визначального впливу на якісну сутність конфлікту і для нього володіння об'єктом не становить життєвої необхідності. Учасник конфлікту може свідомо взяти участь у ньому, а може й випадково або примусово бути втягнутим, тому ним можна стати й проти власної волі. Натомість визначальний вплив може спричиняти лише суб'єкт конфлікту, оскільки тільки він є носієм конфліктної поведінки і має намір заволодіти об'єктом. З цих позицій зазначається, що Україна впродовж 1991 - 2004 років була „опосередкованим учасником конфлікту”. У межах цієї категорії на період збройної ескалації Придністровського конфлікту Україна оцінюється як „втягнута сторона”. Виходячи з цього, її місце у структурі конфлікту слід визначати у такий спосіб: з 24 серпня 1991 року по 1 березня 1992 року - ознаки „країни-опосередкованого учасника”; з 1 березня по 31 липня 1992 року - „країна-опосередкований учасник” з ознаками „втягнутої сторони”; з 31 липня 1992 року й дотепер - „країна-опосередкований учасник” Придністровського конфлікту.

У підрозділі 1.2. „Джерельна база дослідження” зосереджено увагу на документах військового характеру та переговорного процесу. Вперше у вітчизняній політичній науці аналізуються документи з архіву „Спілки українців Придністров'я імені Олександра Бута” (СУП).

Поставлені у дисертації завдання значною мірою зумовили трактування використаних джерел та специфіку дослідження, яка полягає у тому, що доступ до документів військового характеру залишається ускладненим внаслідок закритості військових архівів. Однак, деякі з них вперше вводяться у науковий обіг, зокрема, „Звіт Міністерства оборони ПМР про бойові дії”, який містить ретельну фіксацію найважливіших військових операцій суб'єктів конфлікту станом на 1992 рік.

Дослідження документів, які характеризують дії України у процесі врегулювання Придністровського конфлікту, проведено з використанням хронологічного підходу і проаналізовано у межах чотирьох груп. До першої групи віднесено документи періоду збройної ескалації. Документи за період 1993 - 1996 рр. включені до другої групи, однак вони не чисельні і не засвідчують чіткої позиції України. Третя група джерел насичена документами переговорного процесу 1996 - 1999 рр., які вказують на значну активізацію дій України у процесі врегулювання конфлікту. Четверта група представлена документами за 1999-2004 рр. Загалом основні джерела свідчать про відсутність чітко визначеної концепції України щодо врегулювання Придністровського конфлікту.

Більшість документів, які характеризують життя української громади Придністров'я, знаходиться у поточному архіві СУП. Нині матеріали архіву практично не опубліковані. Ця низка джерел також вперше вводиться у науковий обіг. Вони поділяються на п'ять груп за функціональною приналежністю, що дозволяє з'ясувати значення української громади Придністров'я у формуванні державної політики України щодо врегулювання Придністровського конфлікту.

Отже, вищезазначені джерела засвідчують політичне прагнення України сприяти врегулюванню конфлікту, але водночас вказують на відсутність чітко визначеної державної концепції та домінування тактико-ситуативної реакції на події.

Тематика Придністровського конфлікту є однією з найбільш дискусійних як у молдовській, придністровській, так і в українській, російській та румунській історіографії, тому характерною рисою історіографічного забезпечення теми є велика кількість публікацій.

В українській науці першочергової ваги набувають праці Г. Перепелиці. Важливими також є дослідження В. Кулика, Н. Беліцер, О. Сушко, Г. Бянова, В. Коробова, С. Василенко, І. Буркута, А. Круглашова, І. Петрової та ін. Переважно всі дослідження зводяться до думки про необхідність посилення ролі України у процесі врегулювання Придністровського конфлікту.

У дослідженнях науковців Російської Федерації можна виокремити дві істотні риси. По-перше, тодішня російська преса приділяла велику увагу подіям 1992 року, при цьому відверто підтримуючи Придністров'я. Це засвідчують численні журналістські розслідування С. Гамової, К. Мяло, П. Рашкова, В. Володіна, Е. Кондратьєва, Л. Капелюшного та ін. По-друге, більшості наукових праць притаманний аналіз Придністровського конфлікту з відчутною ностальгією за імперським впливом Росії. Ця думка є провідною у дослідженнях В. Журавльова, К. Затуліна, К. Фролова. Деякі наукові розробки мають відверто антиукраїнське спрямування, зокрема теорія Новоросії Е. Морозова.

Погляди молдавських і румунських науковців діаметрально протилежні російським. Придністровська проблематика розглядається у площині пошуку винуватого і трактується ними як відверта агресія Російської Федерації проти Республіки Молдова. Особливо чітко ця позиція простежується у поглядах К. Тудора, О. Нантоя, Г. Будяну, В. Бирсана, В. Сокора та ін. В оцінці ролі України у Придністровському конфлікті румунська і молдавська позиції дещо відмінні. У дослідженнях молдавських авторів акцентується увага на тому, що Придністровський конфлікт становить загрозу територіальній цілісності України і тому офіційний Київ, на їхню думку, має вдаватися до підтримки дій офіційного Кишинева. Натомість у Румунії це питання часто розглядається у контексті відомого у румунській історії XX ст. „східного питання”.

Основним завданням придністровської політичної науки є обґрунтування ідеї придністровської державності. У цьому плані цікавими є праці М. Бабілунги, Б. Бомешко, І. Галінського, П. Шорникова, І. Благодатських, З. Тодорашко, С. Осіпової, В. Яковлєва, В. Атаманюка. Досліджень, які б давали комплексну оцінку позиції України у процесі врегулювання конфлікту, у Придністров'ї немає, оскільки у ході збройної ескалації конфлікту Україна не демонструвала Придністров'ю своєї підтримки. Крім цього, потужний російський вплив у регіоні значно гальмує розвиток таких досліджень.

Підсумовуючи стан наукових досліджень, зазначимо, що проблематика формування політики України щодо врегулювання Придністровського конфлікту вивчена фрагментарно, що зумовило необхідність появи даного дослідження.

У другому розділі „Передумови формування позиції України щодо врегулювання Придністровського конфлікту (військово-політичний аспект)” досліджено причини, основні етапи, характер та вплив збройної ескалації Придністровського конфлікту на процес формування позиції України щодо його врегулювання та істотно уточнено ступінь загрози конфлікту національній безпеці України.

У підрозділі 2.1. „Військово-політичний перебіг подій 1992 року у Республіці Молдова” зазначається, що глибокі світоглядні розбіжності між Кишиневом і Тирасполем на тлі розпаду СРСР стали причиною того, що суб'єкти конфлікту готувалися до силового сценарію розв'язання протиріч. Тодішнє керівництво Республіки Молдова, повністю втрачаючи політичну владу над регіоном, вдалося до дій наступального характеру. Політичною аргументацією цих дій слугувала теза про наведення конституційного порядку на сході країни. Початок бойових дій змусив Україну активізувати пошук та сформувати власну позицію.

Кульмінацією військово-політичного протистояння стала битва за місто Бендери, яка мала спланований характер з боку тодішнього керівництва Республіки Молдова і вплинула на характер конфлікту у царинах співвідношення стратегії і тактики конфліктуючих сторін, геополітичній, морально-етичній, історичній. Виходячи з цього, бойові дії у Бендерах автор оцінює як доленосну політичну помилку тодішнього керівництва Республіки Молдова, яка передувала і водночас спричинила появу нового етапу у процесі формування позиції України щодо врегулювання Придністровського конфлікту.

Отже, військово-політичний перебіг подій 1992 року у Республіці Молдова став основною передумовою формування позиції України щодо врегулювання Придністровського конфлікту і спричинив появу загрози її втягнення до конфлікту.

У підрозділі 2.2. „Загроза втягнення України до Придністровського конфлікту” визначаються дві її основні форми, які оцінюються з позицій захисту національної безпеки України.

Перша форма загрози проявилася у вигляді чинників втягнення. Одним із них стала проблема біженців. Окрім фінансових витрат, вона порушувала суспільно-політичну рівновагу в Автономній республіці Крим та в Одеській області України, тому автор оцінює її як один з каталізаторів появи у політичному житті країни проблеми сепаратизму.

Загроза екологічної катастрофи зводилася до забруднення течії р. Дністер в Одеській області України. Поряд з нею автор розглядає енергетичну проблему, яка у 1992 році хоча й не набула критичного характеру, але може вплинути на стан національної безпеки країни у майбутньому. Автором надаються практичні рекомендації з нейтралізації даних загроз у разі їхньої повторної появи.

Питання несанкціонованого розповсюдження зброї та проблема утилізації боєприпасів досліджувалися за допомогою комплексного підходу. Результати дослідження свідчать, що вони мають регіональне значення і тривалий час залишатимуться важливим і складним завданням національної безпеки України. Для його виконання варто залучити міжнародні структури з питань безпеки.

Інтернаціоналізація конфлікту, як чинник, проявилася в якості добровольчого руху. У дослідженні визначаються його причини, ідеологія, характерні риси та вплив на формування позиції України. Український добровольчий рух був представлений загонами Української народної самооборони (УНСО), а російський - козацькими формуваннями. Останній за базовими цілями і спрямованістю відповідав геополітичним інтересам Російської Федерації і мав ознаки керованості з боку російських органів державної влади, тоді як участь у конфлікті УНСО не відповідала національним інтересам України і була непідконтрольна органам державної влади України. Обидва рухи становили загрозу втягнення України до конфлікту.

Чинник військового впливу, на нашу думку, мав тривимірний характер: небезпека використання суб'єктами конфлікту території України у військових цілях; мілітаризація Придністров'я; втягнення 14-ї російської армії до конфлікту. Даний чинник є найбільш непередбачуваним, оскільки залежатиме у майбутньому від конкретних дій суб'єктів конфлікту.

Потенційній можливості втягнення України до конфлікту сприяв і „румунський” чинник. Однак надалі він не матиме попереднього впливу, адже Румунія нині (на відміну від 1992 року) є членом НАТО і тому її діяльність триватиме у рамках євроатлантичних структур безпеки.

Друга форма загрози була представлена спробами військово-політичного втягнення, які надходили від обох суб'єктів конфлікту. Особливу загрозу становили ідейні конструкції придністровського науковця В. Яковлєва і теорія Новоросії російського політолога Е. Морозова та практичні дії щодо їхньої реалізації. Інтерпретуючи їх у власний спосіб, представники Народного Фронту Молдови (НФМ) зазначали, що вони становлять загрозу територіальній цілісності України. Таким чином, спроби втягнення надходили від обох суб'єктів конфлікту. Ступінь загрози втягнення України до Придністровського конфлікту автор визначає як критичний, оскільки станом на 1992 рік їй були притаманні ознаки „втягнутої сторони”.

Отже, військово-політичний перебіг подій 1992 року у Республіці Молдова став основною передумовою, а загроза втягнення - головною причиною формування позиції України щодо врегулювання Придністровського конфлікту.

У третьому розділі „Формування позиції України в умовах збройної ескалації Придністровського конфлікту” аналізуються принципові засади а також причини, форми, спосіб і політичні наслідки трансформації позиції України впродовж 1992 року. В якості „оціночного індикатора” ефективності її дій щодо врегулювання конфлікту використовується українська громада Придністров'я.

У підрозділі 3.1. „Трансформація позиції України щодо придністровської проблеми впродовж 1991 - 1992 рр.” автор доводить, що процес формування позиції України структурно поділяється на три періоди. Перший етап тривав з 24 серпня 1991 року по 1 березня 1992 року. До його основних складових слід віднести: визнання територіальної цілісності Республіки Молдова та повне ігнорування інтересів Придністров'я; дотримання принципу власного невтручання у конфлікт. Дисертант зазначає, що зародження позиції України щодо врегулювання Придністровського конфлікту відбулося за специфічних умов. По-перше, на початку 90-х рр. XX ст. для України проблема врегулювання конфлікту мала другорядне значення. У перші роки незалежності доводилося передусім формувати ідейні засади стратегії національного розвитку та концепцію зовнішньої політики, а вже потім, на шляху її реалізації, розв'язувати конкретні проблеми на зразок придністровської. По-друге, перші політичні кроки у цьому напрямку Україна здійснювала в умовах вже існуючого конфлікту. Цим пояснюються, необґрунтованість і недалекоглядність дій України.

Другий період тривав з 1 березня по 19 червня 1992 року. Його формою стала „добендерська позиція”, зміст якої зводився до появи ознак збройного нейтралітету України щодо Придністров'я. Ця позиція ґрунтувалася на принципах соборності України і невтручання у внутрішні справи Республіки Молдова. Проте, їхня неадекватна практична реалізація робила її стратегічно помилковою. Цьому сприяли й упущення геополітичного характеру. Причиною трансформації позиції України стала битва за місто Бендери і наслідки бойових дій у Придністров'ї. Спосіб трансформації полягав у радикальному переході України від невтручання до активної участі у процесі врегулювання.

Формою третього періоду, який тривав з 19 червня по 21 липня 1992 року, стала „післябендерська позиція”. У дисертації визначено її основні складові: визнання проблеми; активізація зовнішньополітичної діяльності органів державної влади України щодо врегулювання конфлікту; надання статусу автономії Придністров'ю при збереженні територіальної цілісності Республіки Молдова; зближення позиції України з політикою Російської Федерації у підходах щодо врегулювання конфлікту.

Враховуючи, що перша позиція була стратегічно помилковою, друга - неадекватною до динаміки розгортання подій, дії України щодо врегулювання Придністровського конфлікту станом на 1992 рік варто визнати малоефективними. Внаслідок цього офіційний Київ до 1996 року фактично втратив вплив на переговорний процес.

У підрозділі 3.2. „Українська громада Придністров'я та її реакція на позицію України” наголошується, що українська громада Республіки Молдова є корінною етнічною спільнотою, яка формувалася впродовж багатьох століть, тому етнічних українців регіону слід сприймати як результат природного розвитку автохтонного населення, яке також тісно пов'язане з етнокультурним простором України. З цієї причини її позиція розглядається в якості „оціночного індикатора” дій України щодо врегулювання Придністровського конфлікту.

Конфлікт суттєво вплинув на еволюцію української громади Республіки Молдова, розділивши її на дві окремі частини - правобережну і лівобережну. Встановлено, що українська громада Придністров'я організаційно оформилася на початку 90-х рр. XX ст. у вигляді кількох неурядових організацій, найвпливовішою з яких стала Спілка українців Придністров'я. Проведений аналіз ідейних засад, програмних вимог та практичних дій Спілки свідчить, що вони зводилися до реалізації двох базових завдань: відродження української культури Придністров'я та входження регіону до складу України.

Кульмінація діяльності української громади Придністров'я припадає на період збройної ескалації конфлікту, у ході якого громада, усвідомивши власну національну ідентичність, виступила як монолітна політична сила і дала критичну оцінку позиції України.

У четвертому розділі „Роль України у процесі врегулювання Придністровського конфлікту” користуючись методом вивчення документів і спираючись на системний і прогностичний підходи дисертантом характеризується роль України у переговорному процесі та пропонуються інструменти впливу України на Придністров'я.

У підрозділі 4.1. „Український чинник у переговорному процесі (1996 - 2004 рр.)” зазначається, що на межі 1995 - 1996 років склалися сприятливі умови для розбудови політики України щодо врегулювання Придністровського конфлікту, що дало їй можливість поступово поновити власний вплив на переговорний процес і отримати низку здобутків. Першим з яких стала поява власного офіційного представництва у складі Об'єднаної Контрольної комісії - основного механізму врегулювання конфлікту. Другим і найвагомішим здобутком автор вважає участь офіційного Києва у розробці та укладанні найважливіших документів переговорного процесу другої половини 90-х років XX ст. Третій - полягав у набутті Україною статусу „країни-гаранта” досягнутих угод. Четвертий здобуток проявився у перенесенні частини переговорного процесу на терени України. Комплексний аналіз вищезазначених здобутків дозволяє їх оцінити як посилення впливу України на процес врегулювання Придністровського конфлікту.

Основними причинами, які гальмували даний вплив, автор вважає виникнення у 2001 році „митної війни” і загострення проблеми делімітації україно-молдавського кордону.

Прорахунком концептуального характеру слід вважати підписання Україною меморандуму від 8 травня 1997 року „Про основи нормалізації відносин між Республікою Молдова і Придністров'ям”. Документ має суперечливий характер і розглядається автором у значно ширшому контексті, зокрема доводиться, що запропонований Російською Федерацією проект „спільної держави” - це фактичний розкол Республіки Молдова з непередбачуваними геополітичними наслідками для України.

Для глибшого розкриття ролі українського чинника у переговорному процесі автор частково виходить за вказані хронологічні рамки, аналізуючи „Декларацію про ініціативу України щодо врегулювання Придністровського конфлікту” (План Ющенка). Документ є конкурентним політичним проектом щодо російського „плану Козака”. Його поява свідчить про перехід від тактико-ситуативного реагування на події до обґрунтованої стратегії та перетворення країни у провідного з акторів у процесі врегулювання Придністровського конфлікту.

У підрозділі 4.2. „Інструменти впливу України на Придністров'я: сучасні реалії та невикористані можливості” на підставі аналізу проблем соціокультурного, економічного і політичного розвитку ПМР та українських можливостей їхнього розв'язання надаються рекомендації з ефективнішого застосування інструментів впливу України на Придністров'я.

До першої групи автор відносить інструменти оперативного реагування, зокрема, митний режим та інструмент економічного впливу. Навіть наміри щодо їхнього безпосереднього застосування матимуть значний вплив як на ситуацію у Придністров'ї, так і на політику зацікавлених країн. Застосування інструменту економічного впливу теж даватиме швидкі результати, але при цьому не виключені матеріальні збитки економічних агентів України.

До другої групи належать інструменти довготривалого впливу, зокрема, проблема громадянства у Придністров'ї і українські можливості її розв'язання та інструмент освітнього впливу України на Придністров'я. Оскільки вони не давали швидкого результату, то застосовувалися Україною недостатньо. Їхнє застосування є тією константою, яка надає значної ваги українській позиції, навіть за відсутності активної державної політики України. На виняткову увагу заслуговує інструмент освітнього впливу, оскільки існуюча ситуація шкодить національним інтересам України. Створений у Придністров'ї російськомовний культурний простір призводить до асиміляції етнічних українців регіону. Обмеження у царині освіти України для абітурієнтів з Придністров'я лише посилюють цей процес, тому нагальним є розв'язання цих проблем на спільних концептуальних засадах. Інструмент військового впливу України є найменш ефективним, оскільки йдеться не про політику втручання, а про нормалізацію ситуації після збройної ескалації конфлікту.

Системне і професійне застосування Україною цих інструментів у повному обсязі, на нашу думку, дозволить чинити вплив як на політику одного із суб'єктів конфлікту, так і на перебіг конфлікту в цілому. Таким чином, автор робить висновок, що збереження і застосування інструментів впливу для України становить першочергове значення, а політико-правова форма врегулювання конфлікту відноситься до царини стратегічної перспективи. Виходячи з цього, будь-який план врегулювання Придністровського конфлікту, який блокуватиме можливість застосування Україною у повному обсязі вищезазначених інструментів впливу, варто визнавати таким, що не відповідає українським національним інтересам.

Отже, тільки комплексний підхід до використання цих інструментів впливу сприятиме захисту національної безпеки і посилюватиме роль України у процесі врегулювання Придністровського конфлікту.

Висновки

У висновках узагальнюються основні положення та результати дослідження, які зводяться до наступного:

1. З метою посилення наукового забезпечення формування політики України щодо врегулювання Придністровського конфлікту доцільною видається інтенсифікація діяльності експертного співтовариства в Україні, зокрема в Одеській, Вінницькій та Чернівецькій областях. У Чернівецькій області актуальним є питання щодо створення дослідницького центру румунських та молдавських студій, одним із пріоритетних напрямків якого повинні стати дослідження у царині врегулювання Придністровського конфлікту.

2. Україну у структурі конфлікту варто сприймати у межах категорії „країна - опосередкований учасник” з урахуванням того, що на період збройної ескалації їй були притаманні ознаки „втягнутої сторони”.

3. Збройна ескалація Придністровського конфлікту стала основною передумовою формування позиції України щодо врегулювання Придністровського конфлікту. Причиною виявилася загроза національній безпеці України, яка проявилася у формі чинників і спроб втягнення країни до конфлікту. У майбутньому не виключена їхня часткова модифікація, проте її загальний формат залишиться без змін і впливатиме на стан національної безпеки України.

4. Позицію України станом на 1992 рік варто поділяти на „добендерську” і „післябендерську”. Першу слід визнати стратегічно помилковою, другу - більш ефективною, проте невчасною, тому обидві виявилися малоефективними. Позиція України впродовж 1993 - 1995 рр. характеризувалася відносною відсутністю країни у переговорному процесі. Це пояснюється тим, що конфлікт досяг стадії деескалації, тому не став об'єктом посиленої уваги з боку органів державної влади України. У 1996 - 1999 рр. відбулося посилення ролі України у процесі врегулювання, але в цілому її позиція впродовж 1991 - 2004 рр. характеризується відсутністю загальнодержавної концепції і стратегії врегулювання Придністровського конфлікту та домінуванням тактико-ситуативної реакції на події. Виходячи з потреб захисту національної безпеки України, одним із першочергових завдань її зовнішньої політики повинно стати формування власної концепції врегулювання Придністровського конфлікту, зокрема, модернізація „плану Ющенка”.

5. Використання запропонованих інструментів впливу України на Придністров'я сприятиме захисту її національної безпеки, формуватиме політику зацікавлених країн та посилюватиме роль офіційного Києва у процесі врегулювання Придністровського конфлікту.

Основні положення та висновки дисертації викладені у таких публікаціях

1. Пінцак В. Політика України у врегулюванні Придністровського конфлікту // Нова політика. - 2002. - №2. - С. 25-28.

2. Пінцак В. Добровольчий рух у Придністров'ї та Україна // Політика і Час. - 2006. - №1. - С. 70-75.

3. Пінцак В. До питання про роль 14-ї російської армії у придністровських подіях 1992 року // Науковий вісник Чернівецького університету: збірник наукових статей. Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини. - Вип. 323-324. - Чернівці: „Рута”, 2006. - С. 164-168.

4. Пінцак В. Політика України щодо врегулювання Придністровського конфлікту (аналіз наукових студій) // Віче. - 2008. - № 5-6. - С. 70-72.

5. Пінцак В. Березневі події 1992 року у Придністров'ї та Україна: спроба політичного аналізу // Політологічні та соціологічні студії. Збірник наукових праць. - Чернівці: „Прут”, 2002. - Т.II. - С. 323-335;

6. Пінцак В. Соціальний конфлікт та його загальнотеоретичний і локально-практичний аспекти // Науковий вісник Чернівецького університету. Філософія. Збірник наукових праць. Вип. 130. - Чернівці „Золоті литаври”. - 2002. - С. 102-105.

7. Пінцак В. Бендерська трагедія: спроба неупередженого погляду 15 років потому // Исторический вестник Приднестровской Молдавской Республики. - 2007. - № 1. - С. 47-50.

8. Пінцак В. Проблеми української освіти Придністров'я // Український вимір: збірник матеріалів конференції. - Ніжин, 2007. - Вип. 6. - С. 184-186.

9. Пінцак В. Проблема прикордонного співробітництва України та Придністров'я: спроба наукового аналізу // Буковина: історичні та етнокультурні студії: Матеріали наукової конференції „Кайндлівські читання”. - Чернівці: „Рута”, 2007. - Ч.2. - С. 128-130.

10. Пінцак В. Придністровський конфлікт як фактор ускладнення транскордонних відносин України // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. Вип. 12. Рівне: РДГУ. - 2008. - С. 207-209.

Анотація

Пінцак В.І. Позиція України у процесі врегулювання Придністровського конфлікту. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 - політичні інститути та процеси. - Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. - Чернівці, 2008.

У дисертації здійснено комплексне дослідження позиції України у процесі врегулювання Придністровського конфлікту у період 1991 - 2004 рр. Узагальнено теоретичні надбання та методологічні підходи зарубіжних та вітчизняних учених щодо сутності соціального конфлікту. Визначено місце України у структурі Придністровського конфлікту.

Проаналізовано передумови (військово-політичний аспект), динаміку, найгостріші проблеми та реакцію української громади Придністров'я на процес формування позиції України щодо врегулювання Придністровського конфлікту. Визначено форму, зміст і ступінь загрози Придністровського конфлікту національній безпеці України.

Виявлено інструменти впливу України на Придністров'я та запропоновано конкретні рекомендації щодо їхнього ефективнішого застосування.

Ключові слова: Придністровський конфлікт, Республіка Молдова, позиція України, збройна ескалація, нейтралітет, національна безпека, українська громада Придністров'я, переговорний процес.

Аннотация

Пинцак В.И. Позиция Украины в процессе урегулирования Приднестровского конфликта. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02 - политические институты и процессы. - Черновицкий национальный университет имени Юрия Федьковича, Черновцы, 2008.

Актуальность темы диссертации определяется недостаточной степенью разработки проблемы формирования политики Украины в эмпирическом и теоретико-методологическом аспектах и соответственно возможностью практического использования полученных результатов при концептуальной разработке основ такой политики, а также реальным влиянием Приднестровского конфликта на состояние национальной безопасности Украины.

В диссертации проведено комплексное исследование позиции Украины в процессе урегулирования Приднестровского конфликта. На основе результатов ретроспективного анализа исследованы и обобщены теоретико-методологические подходы зарубежных и отечественных исследователей, касающиеся сути и роли социального конфликта в политическом процессе. На основе результатов структурно-функционального анализа определено место Украины в структуре Приднестровского конфликта. Автор, анализируя структуру и характер данного конфликта, четко дифференцирует категории „субъект” и „участник” конфликта. Исходя из этого доказано, что действия Украины в процессе урегулирования Приднестровского конфликта на протяжении 1991-2004 годов можно квалифицировать в пределах категории „опосредованный участник конфликта”. В ходе его вооруженной эскалации (1992 г.) используется понятие „втянутая сторона”.

С целью раскрытия предпосылок формирования позиции Украины в урегулировании Приднестровского конфликта, на основе разных исторических источников, в том числе недоступных раньше материалов приднестровских военных архивов, анализируется военно-политический ход событий 1992 года в Республике Молдова. Доказано, что основной причиной формирования позиции Украины следует считать угрозу втягивания страны в конфликт. Автор выделяет ее две основные формы, такие как факторы и попытки втягивания. С позиций защиты национальной безопасности Украины, диссертантом предложены конкретные рекомендации по нейтрализации данной угрозы в случае ее повторного возникновения.

В фокусе диссертационного исследования находился процесс формирования политики Украины по урегулированию Приднестровского конфликта. Автор придерживается точки зрения, согласно которой действия Украины в урегулировании конфликта можно обозначить политической позицией. В качестве критериев оценки используется степень ее влияния на процесс урегулирования и уровень защиты национальных интересов в конфликте. Доказано, что следствием процесса формирования политики Украины по урегулированию Приднестровского конфликта (переходным этапом от позиции к политике) послужил „план Ющенка”, который является конкурентным политическим проектом по отношению к российскому „плану Козака”.

На основе анализа проблем социокультурного, экономического и политического развития ПМР и украинских возможностей их решения в диссертации предлагаются инструменты влияния Украины на позицию Приднестровья. Автором сделаны конкретные предложения для повышения эффективности роли Украины в процессе урегулирования Приднестровского конфликта.

Ключевые слова: Приднестровский конфликт, Республика Молдова, позиция Украины, вооруженная эскалация, нейтралитет, национальная безопасность, украинская община Приднестровья, переговорный процесс.

Summary

Pintsak V.I. Ukraine's standpoint towards the process of the Transnistrian conflict settlement. - Manuscript.

Thesis for obtaining a scientific degree of „Kandydat nauk” on speciality 23.00.02 - Political Institutions and Processes. - Chernivtsi Yuri Fed'kovych National University, Chernivtsi, 2008.

The thesis presents a comprehensive study of Ukraine's standpoint towards the process of the Transnistrian conflict settlement throughout 1991-2004. The theoretical acquisition and methodological approachs of foreign and our country's scholars towards the essence of social conflict have been summed up. Ukraine's standpoint in the structure of the Transnistrian conflict has been characterized.

The preconditions of (military and political aspect), dynamics, acute problems, and Transnistrian Ukrainian community's reaction to the Ukraine's standpoint shaping towards the process of the Transnistrian conflict settlement have been analyzed. The form, substance, and degree of Transnistrian conflict threat to the safety of Ukraine have been defined.

The tools of Ukraine's influence on Transnistria have been outlined and significant recommendations in terms of their competent application have been suggested.

Keywords: the Transnistrian conflict, Republic of Moldova, standpoint of Ukraine, military escalation, neutrality, national safety, Ukrainian community of Transnistria, negotiation process.

Размещено на Allbest.ru