Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата

політичних наук

Міжетнічний конфлікт як соціально-політичне явище: теоретичний аналіз

Спеціальність 23.00.01 - Теорія та історія політичної науки

Ларченко Марина Леонідівна

Львів 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі політології, соціології та соціальної роботи факультету соціології Національного технічного університету України "Київський політехнічний інститут"

Науковий керівник:

доктор політичних наук, професор Варзар Іван Михайлович, професор кафедри політичних наук Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук, професор Наумкіна Світлана Михайлівна, завідувач кафедри політичних наук Південноукраїнського державного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського

кандидат політичних наук, доцент Луцишин Галина Іванівна, доцент кафедри політології Національного університету "Львівська політехніка"

Захист відбудеться "30 " жовтня 2008 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої Вченої ради Д.35.051.17 Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розіслано "29" вересня 2008 р.

Вчений секретар спеціалізованої Вченої ради кандидат політичних наук, доцент О.Б. Шурко

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Однією з глобальних проблем, що стоять перед людством на сучасному етапі його розвитку, є існування (або подальша ескалація) конфліктів, що мають етносоціальний, етнокультурний, етнорелігійний, а найчастіше - етнополітичний характер. Неврядовувані етнополітичні відносини та крихкотілі етносоціальні інститути мають складний та неоднозначний характер, тому етнічні проблеми, конфлікти та необхідність їх якнайшвидшого вирішення набувають дедалі відкритого і вибухоподібного характеру.

Зараз у світі існує понад 4000 народів-етносів (які говорять на 6000 мовах) і понад 200 незалежних країн, та лише близько 20 з них є етнічно однорідними. Всі інші країни, в тому числі й Україна, - поліетнічні, де проживають 5 і більше відсотків етнонаціональних меншин. Тривала історична практика доводить, що становлення та розвиток більшості сучасних країн не обходились без їх руйнівного впливу. Саме наявність (або відсутність) етнополітичних конфліктів визначає рівень політичної стабільності та безпекового прогресування.

Увесь конфліктний спектр на етноісторичних засадах (конфлікти внутрішньоетнічні, етнокультурні, етнорелігійні, етнотериторіальні, етноекономічні, етнополітичні тощо), з об'єктивного боку, є міжетнічним явищем, тобто зіткненням між двома і більше етноісторичними суб'єктами. Остання синтеза - міжетнічний конфлікт - і є актуальницьким предметом дослідження у дисертації.

Значущість наукового дослідження даної теми зумовлена також існуванням в сучасній Україні потенційно конфліктогенних проблем. Зокрема, це мовний конфлікт між західним та східним етномовними регіонами (представники останнього виражають невдоволення політикою "примусової українізації"), зростаюче напруження у відносинах Росії та України внаслідок періодичних "рецидивів" газотранспортної проблеми, бажання української держави приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО та нещодавнього грузино-осетинського конфлікту. Доцільним буде згадати і проблему Чорноморського флоту та маяків, неврегульованим залишається "земельне питання" в Криму. Конфліктні настрої серед населення може викликати процес повернення втрачених вкладів Ощадбанку СРСР. Останнім часом також постає проблема так званого "примирення з історією", що може стати своєрідним каталізатором напруги у відносинах з сусідніми державами (Росією, Польщею, Угорщиною тощо); час від часу реанімується мовно-писемницька проблема (кирилиця - латиниця) в україно-молдовських і україно-румунських етнокультурних ареалах; періодично нагадують про себе автономістські настрої в етносоціальному середовищі закарпатських русин, бойків і угорців, кримських татар, придністровських молдаван, буковинських румун, придунайських гагаузів та ін. Усе це дозволяє зробити висновок, що проблема міжетнічного конфлікту, досягнення політичної, а отже й підтримання в багатонародній країні інтеретнічної стабільності не лише не втрачає своєї актуальності, а й вимагає нових підходів до її дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана у межах наукових досліджень, що здійснюються на кафедрі політології, соціології та соціальної роботи факультету соціології Національного технічного університету України "Київський політехнічний інститут" "Дослідження механізмів підвищення ефективності творчого потенціалу молоді" (номер державної реєстрації: РК 0103 - U000252, 1998 р.). Дисертаційну роботу виконано у теоретико-методологічній парадигмі політичної етнології - однієї з новітніх наукових дисциплін політологічного циклу.

Мета дослідження полягає у комплексному аналізі феномену міжетнічного конфлікту, розкритті особливостей його виникнення та перебігу в контексті сучасних політичних процесів.

Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

- розкрити сутність та структуру міжетнічного конфлікту й обгрунтувати теоретико-методологічні засади сучасних етноконфліктологічних досліджень;

- виявити джерельні етноісторичні та соціально-політичні факторні чинники, що зумовлюють виникнення та постадійний розвиток міжетнічного конфлікту;

- розробити нові підходи до класифікації міжетнічного конфлікту у міжвидовому контексті інших конфліктів на етноісторичних засадах;

- з'ясувати роль сучасних державних (політико-управлінських, політико-адміністративних та політико-правових) інститутів у контексті процесного конституювання цілої низки етносоціальних конфліктів із виділенням суто міжетнічного стрижня суперечливого співіснування багатонародного суспільства;

- визначити характер, причини, особливості перебігу та шляхи розв'язання етноконфліктів, що відбувались (або ж і дотепер перебувають у "замороженому стані") на пострадянському просторі, а також оцінити їх реальний і потенційний вплив на етнополітичну ситуацію в Україні;

- проаналізувати політико-правові засади та гарантії захисту прав іноукраїнських етноспільнот у якості передумови запобігання етноконфліктним проявам на перспективу.

- апробувати теоретичну позицію щодо співставлення етноесенціальних ідей кількох меншинських народів України та національної ідеї титульного українського народу на шляху творення всекраїнової етнополітичної нації (поняття "етноесенціальна ідея" та "етнополітична нація" належать І.М. Варзарю, 1997 та 2002 рр.);

Об'єктом дослідження є міжетнічний конфлікт як синтезний різновид етносоціального конфлікту.

Предмет дослідження - процес конституювання, функціонування та розв'язання міжетнічного конфлікту в контекстах етнополітичного життя поліетнічної країни.

Методи дослідження. Дослідження базується на використанні низки загальнотеоретичних (зокрема, філософських, політологічних і соціологічних) та специфічних методів, принципів і підходів. Політолого-етнологічний, етноконфліктологічний, структурно-функціональний та історіологічний методи утворюють світоглядно-методологічний квадрат, в координатах якого й здійснено дисертаційне дослідження. Послуговуючись конфліктологічним підходом, ми дослідили механізми виникнення, конституювання та превентивного запобігання міжетнічним конфліктам. Структурно-функціональний підхід дав змогу розглянути поліетнічну країну як систему інтегрованих елементів, що мають своє функціональне призначення. Обидва методи уможливили теоретичне "вилучення" міжетнічного конфлікту із загальносенсового контексту всього спектра етносоціальних протистоянь титульних та субтитульних етноспільнот багатонародної країни.

Фундаментальну основу дисертаційного дослідження становить історіологічний метод пізнання етносоціополітичних реалій. Як провідний функціональний метод політичної етнології, він дозволяє дати ґрунтовну відповідь на численні запитання про генезис, сутність, структуру та взаємозв'язки досліджуваного феномену, яким виступає міжетнічний конфлікт; дає можливість відтворити логіко-хронологічний ланцюг акцій, подій та фактів, що "лягають у русло" конституювання (а затим - і "затухання" чи "заморожування") певних конфліктів на етносоціополітичних засадах.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в подальшому теоретичному уточненні змісту поняття "міжетнічний конфлікт", класифікації різновидів сьогочасних етносоціополітичних конфліктів, а також комплексному дослідженні конфліктогенних факторів, що впливають на суспільно-політичну стабільність та всекраїнову безпеку. Наукову новизну дисертації розкрито в таких положеннях:

міжетнічний конфлікт соціальний політичний

- вперше введено до обігу поняття "конфлікт між титульним та екс-титульним/субтитульними народами-етносами (наприклад, між суверенними українцями та консервативно налаштованими "великороссами на Украйне", а також між екс-титульними, а нині субтитульними татарами в АРК.);

- засадовано концепцію горизонтальної класифікації різносенсових етнічних конфліктів за сферами та галузями суспільної життєдіяльності різностадійно зрілих народів-етносів (конфлікти етноекономічні, етнополітичні, етнокультурні, етнотериторіальні, етноресурсні, етнорелігійні/ етноконфесійні, етномовні та ін.);

- висунуто гіпотезу про існування вертикального типу міжетнічного конфлікту, - а) між регіональними сегментами одного й того ж великомасивного народу-етносу; б) між титульним народом-етносом та одним-двома меншинськими народами-співвітчизниками; в) між двома і більше співвітчизняними меншинськими народами-етносами; г) між титульними народами-етносами двох і більше сусідніх країн; ґ) між маргінальними (прикордонними) меншинськими народами-етносами двох і більше сусідніх країн;

- на базі осмислення етнополітичного досвіду Австрії, Молдови, Угорщини та України дістали подальшого розвитку теоретичні підходи до визначення нового різновиду етноконфлікту, - між регіональними та міжкраїновими сегментами одних і тих же меншин, але у рамках одного й того ж народу-етносу (наприклад, між карінтійськими "славонами" і титульними словенами; між українськими буджакськими "циганами-лінгураріями" та молдавськими сорокськими "циганами-келдераріями"; між угорськими "циганами-сінті" та українськими закарпатськими "циганами-рома");

- було уточнено, що "міра внутрішньовибухового напруження" у контексті будь-якого міжетнічного конфлікту зростає/спадає у динаміці процесу реалізації/нереалізації кожним меншинським народом-етносом соціополітикотворчих місій свого буття у багатонародной країні: соціумотворчої, елітотворчої, ідеєтворчої, партієтворчої, автономно державотворчої;

- закріплена у масовій свідомості національна ідея титульного народу-етносу багатонародної країни може мати як значний консолідаційний потенціал, так і містити комплекс конфліктогенних якостей, - у силу об'єктивного заперечення нею етноесенціальної ідеї кожного меншинського народу-співвітчизника, а також у суб'єктивну силу різносенсового її сприйняття окремими етнічними сегментами суспільства.

Практичне значення отриманих результатів. Проведене наукове дослідження сприятиме вдосконаленню понятійно-категорійного апарату осмислення політолого-етнологічної проблематики сучасності. Практичне ж значення отриманих результатів полягає у формуванні наукової основи для розробки та піднесення потенціалу Концепції державної етнополітики. Результати дисертаційної роботи можуть бути застосовані також у практичній діяльності органів місцевого самоврядування, які розташовані на етнічно неоднорідних територіях, у лекційних курсах таких теоретичних дисциплін, як "Політологія", "Соціологія", "Політична етнологія", "Політична філософія" та "Етнопсихологія".

Апробація результатів дисертації відбувалась на міжнародних науково-практичних конференціях, зокрема: "Формування національних, загальнолюдських ціннісних орієнтацій студентської молоді" (11-12 грудня 2002 р., м. Київ); "Творчість врятує світ" (22-23 травня 2003 р., м. Київ); "Наука і освіта" (10-11 лютого 2004 р., м. Дніпропетровськ); "Соціальна робота: історія та сучасність" (20-21 травня 2004 р., м. Київ); "Динаміка наукових досліджень" (2005 р., м. Дніпропетровськ); "Наука та інновації" (2005 р., м. Дніпропетровськ); "Політолого-етнологічні проблеми розвитку сучасної України" (2007 р., м. Київ). Етапні та кінцеві результати дослідження систематично доповідалися на аспірантських наукових конференціях в НТУУ "Київський політехнічний інститут" (2003, 2005 рр.), в Київському національному університеті ім.Т. Шевченка (2006 р.), на засіданнях теоретичних семінарів кафедри політології, соціології та соціальної роботи НТУУ "КПІ" (2005, 2006, 2007 рр.), кафедри політології Львівського національного університету ім.І. Франка (2007 р.) та кафедри історії та теорії політичної науки ЛНУ ім.І. Франка (2008 р.).

Публікації. Основні положення дисертації викладені у 13 наукових статтях, 7 з яких опубліковано у фахових виданнях ВАК України та в збірниках матеріалів наукових конференцій.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг рукопису - 202 сторінки (з них 177 основного тексту). Список використаних джерел містить 279 найменувань.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, показано її зв'язок з науковими програмами та темами, формулюються мета та завдання дослідження, його об'єкт, предмет і методологія дослідження, сформульовано наукову новизну одержаних результатів, окреслено теоретичне та практичне значення роботи й апробацію результатів дисертаційного дослідження.

Розділ 1. Теоретико-методологічні засади сучасної інтерпретації феномену етносоціополітичного конфлікту присвячений огляду наявної літератури та джерел за проблематикою дисертації, а також аналізу теоретико-методологічних аспектів етноконфліктологічних позицій сучасних дослідників.

У підрозділі 1.1 Теоретико-понятійний аналіз міжетнічного конфлікту як предмету дослідження йдеться про розуміння сутності співвідношення понять "етнічний конфлікт" та "міжетнічний конфлікт", визначення конфліктуючих етносуб'єктів, джерельних чинників виникнення та конституювання етноконфліктів взагалі та міжетнічних зокрема, а також аналіз ролі політичних інститутів у процесі проконфліктного регулювання.

Крім класичних конфліктологічних вчень Г. Зіммеля, Л. Козера, К. Маркса, Р. Дарендорфа, М. Дейча та М. Шерифа, К. Левіна і Т. Ньюкомба також розглядаються і погляди сучасних дослідників, зокрема: Ю. Бромлея (концепція конструктивно-деструктивних ролей конфлікту в соціокультурному житті усіх та будь-яких народів-етносів планети, 1972 р.), Л. Гумільова (концепція пасіонарності/апасіонарності народів-етносів як загальновихідна зумовленість будь-яких етноконфліктів, 1982 р.), І. Кураса (концепція циклічної етнізації політики та політизації етнічностей як перманентної етноконфліктної ситуації у багатонародній країні, 1993 р.), Ю. Римаренка (концепція етнодержавотворчих ролей народів-етносів в усемислимих етноконфліктних ситуаціях, 1996 р.), І. Варзаря (політолого-етнологічна концепція різнопотенційної конфліктогенності народів-етносів за стадіями їх соціоцивілізаційного змужніння та геолокусного переміщення політичною мапою планети, 1993 р.), О. Антонюка (концепція конфліктогенних факторів змісту та структури етнополітичного менеджменту, 2005 р.), А. Кіссе (концепція георегіональної специфіки усемислимих етноконфліктів, 2006 р.) та ін. На підставі даного аналізу засадовується теоретичний висновок про те, що конфлікт можна розглядати як невід'ємний елемент політичного процесу (особливо в умовах поліетнічного суспільства). Регулювання ж процесу життєдіяльності усіх структурних елементів етноісторичної сфери, а наіпаче - міжетнічних взаємин та - на цій підставі - гармонізація стосунків між суб'єктами етнополітики має бути покладено на етнополітичний менеджмент - як комплекс заходів з управління усіма різновидами етноконфлікту.

Розглянувши різні підходи до визначення поняття "міжетнічний конфлікт" та виділивши його головні пізнавальні і структурні особливості, приходимо до визначення його як різновиду соціального конфлікту, або ж як ситуації зіткнення протилежних потреб та інтересів (і викликаних ними дій) двох і більше народів-етносів, зумовлені стадіями соціоцивілізаційної зрілості - особливо меншинських народів-етносів, мірою їх "вплетення" в етнополітичну структуру багатонародного суспільства, об'єктивним їх внеском в етносоціокультурний прогрес усієї країни, георегіональною специфікою їх розміщення тощо.

У процесі теоретичного прояснення явища міжетнічного конфлікту ми застосували гегелівську "генезисну тріаду" (а) виникнення, б) становлення цілісністю, в) розвиток на власних засадах), намагаючись виявити логіку та джерельні чинники його конституювання та запропонували нові підходи до загальної субієрархічної типологізації існуючих на сьогодні етноконфліктів. Етапним підсумком першого розділу є класифікація суто міжетнічних конфліктів за двома критеріями: за горизонтальним ("з приводу чого виник конфлікт? "), та за вертикальним - ("хто є етносуб'єктами конфліктної взаємодії? ").

У підрозділі 1.2 Зміст діяльності та основні функції політичних інститутів у контексті процесного конституювання та розв'язання етносоціополітичних конфліктів обгрунтовується вагома роль політичних інститутів (держави, партій, громадсько-муніципальних та міжнародних організацій), що мають виступати регуляторами та гарантами запобігання конфліктів. Беззаперечні пріоритети - за феноменом права. Обрання моделі соціально-правової держави дозволить значною мірою знизити конфліктогенний потенціал, зумовлений нерівністю можливостей, прав і обов'язків людей, що належать до різних етнонаціональних спільнот. Беззаперечну актуальність для всіх членів суспільства (незалежно від їх етнічної приналежності) мають підвищення рівня життя та матеріального добробуту, забезпечення рівнодостойницької участі у всіх сферах суспільної життєдіяльності. В країні має бути створений дієздатний парламент як інституція, що покликана правом врегулювати будь-які політико-кризові явища та створити адекватну етносоціополітичній ситуації у багатонародній країні виборчу систему.

Значну роль у конфліктному регулюванні відіграють і міжнародні організації, зокрема, ОБСЄ, чиєю функцією є раннє запобігання конфліктам, врегулювання криз і постконфліктного відновлення на пострадянському просторі.

Новим специфічним суб'єктом міжетнічних взаємин можна визнати етнополітичну партію як свідомо визначене джерело політичної влади конкретного народу-етносу, - особливо ж меншинського. За допомогою цієї інституції останній отримає змогу забезпечити своє політичне представництво та квоту в органах влади усіх рівнів. Етнополітична партія може бути введена до виборчих блоків деяких загальнонаціональних партій для включення своїх представників до виборчих списків. Значний вплив на місцевому рівні відіграють, зокрема, НРУ (Народний рух України), КМКС (Партія угорців України), ДПВУ (Демократична партія угорців України), МКТН (Меджліс кримськотатарського народу), ХДАРУ (Християнсько-демократичний альянс румун України), ПМУ (Партія мусульман України), СПУ (Союз поляків України) тощо. Наслідки політизації етнонаціональних меншин перманентно відгукуються на вседержавному рівні, адже особливістю реалізації їх інтересів в поліетнічному суспільстві є так зване "наслідування" тонусу мислення та моделі політичних дій на усьому, умовно кажучи, етнополітикоконфліктному полі багатонародної країни. Тому в подальшому можна очікувати на конституацію й інших етнополітичних партій.

Підсумковий висновок розділу: завданням області державної етнополітики є не лише підтримання міжнаціонального миру та атмосфери толерантності, але й забезпечення необхідних умов перетворення етнічних спільнот з об'єкта політики на її повноправний суб'єкт. Це сприятиме забезпеченню повноцінної політичної участі усіх народів-етносів у процесах соціумо - і державотворення а, отже, і зниженню їх конфліктогенного потенціалу.

У Розділі 2. Особливості етносоціополітичної ситуації на пострадянському просторі і, зокрема, в незалежній Україні висвітлені особливості міжетнічних взаємин в Україні, а також комплекс причин, що зумовили появу низки різносенсових етноконфліктів, особливості їх перебігу.

У підрозділі 2.1 Конфліктогенні чинники та особливості міжетнічних взаємин в Україні проаналізовано чинники, що здійснюютьт вплив на відносини етнічних суб'єктів та визначено рівень їх конфліктогенного потенціалу.

Поліетнічний характер країни ще не виступає вихідним об'єктивним чинником виникнення на її території міжетнічних конфліктів. Їх поява залежить від наявних в етнічних суб'єктів проблем, від сумісності або несумісності їх інтересів. Всі народи-етноси є різноієрархічними, що в кінцевому підсумку і зумовлює характер та рівень гостроти висунутих до політичного керівництва багатонародної країни вимог. Формоутворююча політолого-етнологічна позиція другого розділу є наступною. Кожний народ-етнос (на землі їх - понад 4 тисячі, а в Україні - 136) створює свій мікросоціум з усім комплексом атрибуцій етносоціального життя: потреби та інтереси, стадія соціоцивілізаційної зрілості та поточна соціально-політична структура, етноісторичний менталітет і сучасна етнокультурна специфіка, економіко-господарська традиціоналістика та георесурсні особливості повсякденного життя, сталий етноісторичний етос і сучасні етнорелігійні та етичні орієнтації тощо. Завдання правлячого політикуму багатонародної країни - не лише "сповідувати" національну ідею титульної нації, а системно враховуватись із зазначеною різнобарвною атрибутикою соціально-політичного буття усіх співвітчизняних меншинських народів-етносів, постійно співрозмірювати оту атрибутику буття співвітчизників із соціально-політичною моделлю буття титульного народу країни. У противному ж разі геополітична площина країни перетворюється на перманентно готове до вибуху міжетноконфліктне поле. "Був би привід, - процес відбудеться" (О. Бісмарк).

В Україні можна виділіти ряд конфліктогенних чинників, що можуть становити певну загрозу етносоціополітичній стабільності:

наявність суттєвих регіональних відмінностей, що полягають у різних зовнішньополітичних орієнтаціях (а, отже, й електоральних симпатіях), неоднаковому рівні соціально-економічного розвитку регіонів і зумовленим цим рівнем життя та матеріального добробуту, мовними розбіжностями тощо. Все це може зумовлювати ситуативні прояви етнонаціонального сепаратизму;

зовнішньополітичний вплив інших народів, країн і держав, представники яких проживають на території аналізованої країни (у даному разі - України) в якості етнонаціональних меншин, - даний вплив не є константною, а перемінно-ситуативною величиною. Ними може надаватись фінансова підтримка та здійснюватись інформаційно-ідеологічний вплив. Це виявляється, зокрема, у підтримці русинського руху на Закарпатті, вимогах створення національно-територіальних утворень угорської та румунської національних меншин, "захисті" російського та російськомовного населення Криму від "примусової українізації", намагання вплинути на усі електоральні процеси в Україні, погіршення відносин з Росією через несприйняття нею бажання України ввійти до НАТО (або, хоча б, приєднатися до ПДЧ) та ін.;

наявність чергової кризи легітимності політичної влади, основним показником якої є цілком прогнозоване зниження рівня довіри нетитульного етнонаселення до її органів і "представників на місцях";

відсутність загальнонаціонального консенсусу щодо шляхів подальшого розвитку країни і векторів її зовнішньополітичних орієнтацій;

стихійність процесу становлення єдинокраїнової політичної нації;

невирішеність мовного питання, що продовжує використовуватись політичними силами як інструмент боротьби за електорат (культурно-мовний аспект є досить важливим "компонентом" деяких міжетнічних конфліктів).

У підрозділі 2.2 Міжетнічні конфлікти на пострадянському просторі: причини, наслідки та методи врегулювання розглянуто більшість етнополітичних конфліктів, що відбувались (або тривають і досі) на пострадянському просторі. Проаналізовано комплекс причин, що зумовили появу конфліктів, загальний характер їх перебігу, а також стратегії, що застосовувались для їх розв'язання. Також було акцентовано увагу на наслідки, які можуть відчутно вплинути на загальну ситуацію в конфліктних регіонах.

Доходимо висновку, що домінуючу роль у розгортанні конфліктів відіграють соціально-економічні чинники. В узагальненому вигляді вони демонструють прагнення етнічної спільноти підвищити або змінити свій статус у суспільній ієрархії, що забезпечить рівний доступ до матеріальних та духовних ресурсів. На сьогодні більшість конфліктів на пострадянському просторі (зокрема, в Придністров'ї, Абхазії, Південній Осетії, Нагірному Карабасі) мають "заморожений характер", а отже, не вирішені остаточно. Безпосередньо чи опосередковано згадані конфлікти можуть справляти доволі помітний вплив на етнополітичну ситуацію в Україні. Ряд новоутворених республік, що виникли в процесі їх розгортання, є невизнаними з боку світової спільноти в якості самостійних політичних суб'єктів, не мають легального правового статусу.

Як можна побачити, ігнорування вимог етнічної групи і продовження конфлікту за рахунок підключення до нього нових сил загрожує дезінтеграцією держави, зниженням рівня легітимності політичної влади, а отже і втратою довіри до дій правлячої еліти. Відповідно, першочерговим завданням держави є обрання вірної моделі конфліктної взаємодії, яка повинна обмежувати або навіть виключати застосування силових методів, що закономірно породжує "насильство у відповідь".

Для забезпечення нормального функціонування держави необхідний не домінуючий політично-правовий статус однієї певної групи, а створення рівних можливостей для всіх її регіонів та етнічних груп шляхом надання їм права участі в системі органів влади і прийняття ряду владних рішень. Отже, поліетнічний характер держави не обов'язково виступає об'єктивним чинником виникнення на її території міжетнічних конфліктів. Їх поява залежить від гостроти наявних у етнічних суб'єктів проблем, сумісністю або несумісністю їх інтересів. Всі народи-етноси є різноієрархічними, що в кінцевому підсумку і зумовлює характер та рівень гостроти висунутих вимог.

У Розділі 3. Специфіка політико-правового та інституційного розв'язання міжетнічного конфлікту в багатонародній Україні суверенізаційної епохи узагальнено вітчизняний досвід урядування етноконфліктним полем через конкретні дії та етнополітичного законодавства, а також міжнародних нормативно-правових документів щодо забезпечення та захисту прав іноукраїнських етноспільнот.

У підрозділі 3.1 Політико-правове забезпечення етносоціального життя іноукраїнських спільнот проаналізовано еволюцію українського етносоціополітичного законодавства у визначенні політико-правових засад та гарантій захисту прав етнічних суб'єктів, а також його відповідність міжнародним стандартам.

Як правотворець і правополітичний суб'єкт, держава має врегульовувати етноісторичну сферу життя багатонародної країни не "вручну", а через юридичне закріплення основних (природних, громадянських і політичних) прав та свобод усіх співвітчизняних народів-етносів та навіть і малочисельних етнічних груп, а також виробленням стабільних політико-правових гарантій їх захисту.

Серед основних етнополітичних прав можна виділити наступні: право на етнічне самовизначення та самоназву; збереження національної самобутності; збереження і розвиток власної мови, культури, звичаїв і традицій; право на самоврядування і представництво в державних і місцевих органах влади; створення національно-територіальної або національно-культурної автономії тощо. Правове поле України, загалом та у цілому, гарантує широкий вибір форм політичної участі для всіх суб'єктів етнополітичного життя. Однак, поряд із позитивними здобутками, залишаються невирішеними такі питання, як визначення політико-юридичного статусу (а отже, і специфічних прав) так званих "корінних народів", а також вироблення механізму впровадження в етносоціальну практику етнонаціонально-культурної автономії, яка у світі є найприйнятнішою формою для збереження і розвитку етнокультурної самобутності будь-яких та усіх народів-етносів.

Нагальною потребою на сьогодні виступає затвердження парламентом (поки що існуючого в якості "робочого документа" з 1997 р.) науково засадованої Концепції державної етнонаціональної політики. Вона, на думку дисертантки, обов'язково має враховувати наступні аспекти:

кількісні показники народів-етносів, що населяють Україну;

етноконкретику окремих регіонів, зокрема, характер розселення етнонаціональних спільнот (дисперсний або компактний), рівень гостроти існуючих там різносенсових етносоціополітичних проблем;

рівень соціоцивілізаційної зрілості, на якому об'єктивно перебувають різноманітні народи-етноси та етногрупи;

наявний в усіх вітчизняних меншинських народів-етносів історичний досвід державного життя та самоврядування.

В якості допоміжного (але надто важливого, щоб ним нехтувати) заходу в розділі засадовується необхідність ретельнішого, ніж досі, вивчення та творчого застосування в себе досвіду запобігання етноконфліктів у деяких центральноєвропейських країнах - сусідах України. Ми акцентуємо увагу на всезначущості досвіду (у хронологічному порядку) Болгарії - особливо у питанні про "європеїзацію" турецької, гагаузької, кримськотатарської, ногайської, тракайської та інших - східногенезисних - етноменшин (з 1996 р.); Румунії - особливо у питанні про політико-правову соціалізацію "румун звідусіль", інороманських спільнот та їх "вписання" у контексти євроатлантичних інтегративних процесів (з 1999 р.); Угорщини - особливо у питанні про "соціумотворче вписання угорського елемента" в контексти соціально-політичного життя усіх сусідніх країн (з 2001 р.); Польщі - особливо у питанні про готовність польських властей до соціополітичного та економіко-культурного облаштування у себе на засадах "польської карти" усіх етнічних поляків (включно до сьомого етноколіна), які волею обставин колись опинилися за межами рідної етноойкумени (з 2006 р.) та ін. (Поняття "етноойкумена" належить І.М. Варзарю, 1993 р.).

У підрозділі 3.2 Антикофліктний потенціал етноесенціальних ідей іноукраїнських спільнот виокремлено та досліджено антиконфліктний потенціал такого консолідуючого чинника поліетнічного суспільства, як етноесенціальна ідея. Отже, у найзагальнішому вигляді її можна визначити як систему ціннісних пріоритетів та життєвих установок нації, які зумовлені історичними умовами її існування, підкреслюють унікальність даного етносу, а також формують специфічне розуміння та бачення світу. Це той психологічний механізм, що об'єднує людей з різними інтересами на основі їх етнокультурної спорідненості. Така ідея є невід'ємною складовою для кожної державотворчої нації, якій притаманне прагнення стати самодостатнім суб'єктом історичного розвитку (у політико-правовому, соціально-економічному, духовному сенсі), зберегти свої етнокультурні особливості. Визначаючи спільні пріоритети в сфері етнополітики для всього різноманіття етнічних суб'єктів, окреслюючи привабливу історичну перспективу їх співіснування, національна ідея спроможна стати дієвим запобіжником виникненню міжнаціональних конфліктів.

Чільне місце відведено теоретичному осмисленню проблеми співвідношення національної ідеї титульного народу-етносу багатонародної країни та етноесенціальних ідей меншинських, іноукраїнських народів-етносів. Що ж стосується ідей етнічних меншин, науковці традиційно акцентують увагу на існуванні кримсько-татарської, русинської, угорської, румунської, болгарської проблеми. Їх національні лідери настійно висловлюють бажання створення адміністративно-територіальних автономій. Національна ідея стає поєднуючою основою, виступає як ідеал суспільного і державного життя для всіх людей, коли вона стримує, нівелює етнічні домагання як національної більшості, так і національних меншостей у суспільстві. Вона має містити в собі відповідний консолідуючий потенціал, забезпечуючи усім етносам, які мешкають на даній території, рівні можливості у реалізації їх інтересів. У справі запобігання міжетноконфліктним явищам та створення всекраїнової політичної та етнополітичної націй певно вагомі завдання покладаємо на єдиноукраїнську національну ідею. Але треба зауважити наступне: внаслідок того, що деякі її компоненти можуть нерівнозначно оцінюватись різними сегментами українського суспільства, національна ідея може містити як компромісогенний, так і конфліктогенний потенціали. Побудова адекватної економічної моделі розвитку усіх народів-співвітчизників здатна консолідувати суспільство з різними соціальними, регіональними, етнічними та конфесійними ознаками. І тоді залишається "деталь": у надбудові ринково розвиненої країни побутуватиме гуманна соціально-правова держава, а в підвалинах країни - зріле інтеретнічне і незалежне від держави громадянське суспільство. Подібна країна, слід гадати, і буде безетноконфліктним соціумом.

Висновки

У висновках підбито підсумки наукового дослідження відповідно до поставлених у дисертації мети та завдань. Основні з них є наступними:

1. За умов сучасних трансформаційних процесів у межах поліетнічного суспільства особливого значення набуває вивчення і моніторинг міжетнічних конфліктів, що впливають на рівень політичної стабільності і всеохоплюючої безпеки країни. Їх наявність (або відсутність), врешті-решт, і визначають характер відносин між суб'єктами етнополітичного життя та впливають на поведінку останніх. Міжетнічний конфлікт у рамках багатонародної країни виступає як різновид певно довготривалого політичного процесу. З точки зору політолого-етнологічної, його можна визначити як різновид соціального конфлікту, ситуацію зіткнення протилежних потреб та інтересів (і викликаних ними дій) двох і більше народів-етносів, зумовлені стадіями соціоцивілізаційної зрілості - особливо меншинських народів-етносів, мірою їх "вплетення" в етнополітичну структуру багатонародного суспільства, об'єктивним їх внеском в етносоціокультурний прогрес усієї країни, георегіональною специфікою їх розміщення. Обґрунтовуючи теоретико-методологічні засади сучасних етноконфліктологічних досліджень приходимо до висновку, що регулювання міжетнічних взаємин та гармонізація стосунків між суб'єктами етнополітики має бути покладено на етнополітичний менеджмент - як комплекс заходів з управління усіма різновидами етноконфлікту. У процесі теоретичного прояснення причин виникнення та подальшого розвитку міжетнічних конфліктів були виявлені джерельні чинники його започаткування, конституювання й "згасання".

2. На даний момент найбільш апробованими виявились наступні позиції: соціально-економічна, політико-правова та етнокультурна облаштованість/ необлаштованість народів-етносів взагалі та, зокрема, етнонаціональних меншин; ефективна/неефективна державна етнополітика в окремих регіонах багатонародної країни. Остання вважається суттєвим суб'єктивним фактором виникнення різносенсових етноконфліктів.

3. В ході дисертаційного дослідження були розроблені нові підходи до класифікації міжетнічного конфлікту за горизонтальним ("з приводу чого виник конфлікт? ") та вертикальним ("хто є етносуб'єктами конфліктної взаємодії? ") критеріями.

4. Повністю та об'єктивно в усьому урівняти, а тим більше "нівелювати" народи-етноси нікому і ніде ще не вдалося, бо ж усі вони є різноієрархічними і знаходяться на різних стадіях соціоцивілізаційної зрілості, що, в кінцевому підсумку, і зумовлює характер та рівень гостроти висунутих ними до політичного керівництва багатонародної країни відповідних вимог. Здатність/несхильність конфліктувати з іншими народами-етносами та народонаселеннями проявляється в конкретних формах політичної участі, а саме: соціумо - і державотворення, партієтворення, елітотворення, ідеєтворення та творення всекраїнової політичної нації. Останнє і є першочерговим завданням державної етнополітики. Якщо певний народ-етнос є повноправним суб'єктом усіх згаданих форм політичної участі, - у нього немає об'єктивних потреб ініціювати етноконфлікти або ж втягуватись в контексти вже "діючих". Отже, найглибинніша об'єктивна зумовленість міжетнічних конфліктів - прагнення народів-етносів подолати чийсь спротив у проходженні ними стадій політичної соціалізації.

5. Більшість етнополітичних конфліктів, що відбувались (або перебувають у "замороженому стані") на пострадянському просторі зумовлені ресурсними чинниками, що відображають прагнення етноспільнот зайняти (або відновити) статусні позиції в багатонародному суспільстві. Обрання силової моделі конфліктної взаємодії може призвести до їх подальшої ескалації. Невирішені остаточно, міжетнічні конфлікти справляють деструктивний вплив на сучасний геополітичний простір.

6. Адекватними рамками для продовження спільно-сумісного існування народів-етносів має стати ефективна територіальна практика поділу гілок політичної влади, розподілу повноважень етнополітичних інститутів та специфічних функцій управління. Етнічними, як і іншими різновидами соціополітичного конфлікту, успішно управляти в рамках унітаризму досить складно. Такий різновид територіального державного устрою не завжди відповідає бажанням і свідомості співвітчизняних народів-етносів, які прагнуть до утвердження власного суверенітету. А тому доходимо висновку: державна етнополітична автономія як асиметрична дилема етноконфліктогенності - суто внутрішній феномен етносоціального життя у багатонародній країні.

7. Проаналізувавши політико-правові засади та гарантії захисту прав і свобод етнічних груп робимо висновок, що правове поле української держави гарантує широкий вибір форм політичної участі для всіх суб'єктів етнополітики. Однак залишаються невирішеними такі питання, як визначення політико-юридичного статусу та специфічних прав корінних народів, а також впровадження національнокультурної автономії як основної форми для збереження і розвитку етнокультурної самобутності народів-етносів.

8. Оптимальним варіантом гармонізації міжетнічних взаємин та дій етнополітичних інституцій є формування сучасної моделі всекраїнової політичної/етнополітичної нації. Теоретико-ідеальним стрижнем цього процесу може стати феномен кореляції національної ідеї титульної нації та етноесенціальних ідей меншинських народів-співвітчизників. У лоні даного феномену можна узгодити потреби й інтереси різних етноісторичних спільнот між собою.

Отже, багатонародна країна фактично виступає як своєрідна "лабораторія" апробації сучасної політолого-етнологічної теорії взагалі та, зокрема, міжетноконфліктологічних проблем, ідей, концепцій, гіпотез тощо. А, отже, ідейно-теоретичні синтези, що випливають із аналізу міжетноконфліктної "практики" першопочаткового етапу української незалежності, мають увійти до наукового арсеналу Концепції державної етнополітики завтрашньої багатонародної України.

Основні положення і висновки дослідження викладено у таких публікаціях авторки

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.01 - Теорія та історія політичної науки. - Львівський національний університет імені Івана Франка. - Львів, 2008.

Дисертація є комплексним дослідженням феномену міжетнічного конфлікту як складової сучасних політичних процесів, особливостей його конституювання, функціонування та розвитку в рамках багатонародної країни. В роботі обґрунтовано теоретико-методологічні засади етноконфліктологічних позицій сучасних дослідників, виявлено джерельні етноісторичні та соціально-політичні фактори його виникнення і конституювання.

Виділено нові підходи до типологізації різновидів сьогочасних етноконфліктів (зокрема, їх поділ за горизонтальним та вертикальним критеріями). Суттєва увага приділяється аналізу конфліктогенних чинників, що впливають на політичну стабільність та всекраїнову безпеку. Розглянуто основні форми політичної участі народу-етносу в процесі реалізації його різноманітних потреб та інтересів. Доведено залежність між рівнем забезпечення усім меншинським народам-етносам широкої політичної участі та зниженням конфліктогенного потенціалу кожного, окремо взятого народу-етносу. Проаналізовано еволюцію сучасного українського етносоціополітичного законодавства щодо забезпечення прав етнічних і національних меншин, що є однією з умов запобігання конфліктів.

Ключові слова: міжетнічний конфлікт, етнічна та національна меншина, конфліктогенні чинники, політична нація, політолого-етнологічна проблема, державна етнополітика, національна ідея, етноесенціальна ідея.

Аннотация

Ларченко М.Л. Межэтнический конфликт как социально-политическое явление: теоретический анализ. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата политических наук по специальности 23.00.01 - Теория и история политической науки. - Львовский национальный университет имени Ивана Франко. - Львов, 2008.

Диссертация является комплексным исследованием феномена межэтнического конфликта как составляющей современных политических процессов, особенностей его конституации, функционирования и развития в рамках многонародной страны. В работе обоснованы теоретико-методологические принципы этноконфликтологических позиций современных исследователей, выявлены этноисторические и социально-политические истоки возникновения межэтнических конфликтов. Указано, что современные етнополитические отношения имеют достаточно сложный и неоднозначный характер в силу существования этнических проблем и конфликтов, со временем приобретающих все более открытый и взрывоопасный характер. Регулирование межэтнических отношений должно осуществляться при помощи этнополитического менеджмента.

Выделены новые подходы к типологизации разновидностей современных этноконфликтов (в частности, их деление по горизонтальному и вертикальному критериям). Были исследованы политические институты, которые выполняют функцию управления этноисторической сферой жизнедеятельности человека.

Важная роль в работе отведена анализу особенностей функционирования государства, этнополитических партий, гражданско-муниципальных и международных организаций, которые должны выступать регуляторами и гарантами предотвращения конфликтов. Рассмотрены основные формы политического участия народа-этноса в процессе реализации их разносторонних интересов. Была доказана зависимость между уровнем обеспечения всем меншинским народам-этносам широкого политического участия и снижением конфликтогенного потенциала каждого, отдельно взятого народа-этноса.

Особое внимание уделено анализу конфликтогенных факторов и особенностей межэтнических отношений (как в Украине, так и в ряде постсоветских стран), которые оказывают влияние на политическую стабильность и государственную безопасность. На основании обобщения мировой практики выделены основные теоретико-праксеологические методы урегулирования этноконфликтов, рассмотрены их реальные и потенциальные последствия. Проанализирована эволюция современного украинского этносоциополитического законодательства, а также международных нормативно-правовых документов по обеспечению прав этнических и национальных меньшинств, что является одним из условий предупреждения конфликтов.

Было определено, что на сегодняшний момент в Украине необходимо юридическое закрепление научно обоснованной Концепции государственной этнополитики, которая должна учитывать этноконкретику отдельных регионов: количественные показатели народов-этносов, характер их расселения, уровень социоцивилизационной зрелости, исторический опыт государственной жизни и самоуправление.