Політико-правовий аналіз українсько-російських відносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

Таврійський національній університет ім. В.І. Вернадського

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Політико-правовий аналіз українсько-російських відносин

Тлущак О.Ю.

23.00.04 - політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку

Сімферополь - 2009

Вступ

Актуальність теми. Українсько-російські відносини виходять далеко за межі двосторонніх взаємин. Вони поступово набувають все більш вагомого геополітичного значення. У зв'язку з цим на сьогодні об'єктивна оцінка досягнутого рівня міжнародних відносин України та Росії дозволяє по-новому розставити геополітичні акценти, підтвердити й зафіксувати явище суттєвих змін геополітичного та геостратегічного становища України, її місце в існуючому світопорядку. Ці зміни об'єктивні і в певному сенсі не залежать від тих політичних та економічних проблем, які Україна на сьогодні намагається вирішити.

Актуальність теми дослідження, окрім зовнішніх чинників, обумовлена подібністю проблем внутрішнього розвитку, що стоять перед вказаними державами. Узявши курс на зміцнення основ ринкової економіки та демократії, Україна і Росія вступили в перехідний період, в ході якого їм доводиться постійно коректувати свою політику, прямо чи побічно зіставляти результати впроваджених реформ, а також спільно вирішувати найбільш гострі питання міждержавних відносин. Закономірності, що виявляються при цьому, окрім важливого значення в теоретичному плані, мають безперечне практичне значення для взаємовигідної українсько-російської співпраці.

Аналіз стартових умов державної розбудови в обох країнах робить зрозумілішим і процес формування російського напряму зовнішньої політики України, конкретні дії української дипломатії, а також концептуальні основи українсько-російських відносин. Це, у свою чергу, дозволяє відстежувати всі нюанси і різноплановість підходів України та Росії до своїх взаємин, пояснювати природу змін пріоритетів обох держав на регіональному та глобальному рівнях, давати об'єктивну оцінку меж і можливостей їх внеску у формування поліцентричного міжнародного порядку та вироблення нових форм запоруки безпеки в Європі й на пострадянському просторі.

Важливим є і те, що, не дивлячись на певне поліпшення українсько-російських відносин, чому неабиякою мірою сприяло підписання в травні 1997 р. Президентами Росії та України широкомасштабного Договору про дружбу, співпрацю та партнерство між обома країнами, а також обмін офіційними візитами глав держав, у них все ще зберігаються елементи політичної напруженості. Крім того, статті документів, підписаних у ході зазначених візитів, поки що не наповнилися реальним економічним, політичним і культурним змістом, не втілилися в конкретні угоди.

Водночас, говорячи про відповідальність керівництва держави за нинішній стан українсько-російських зв'язків, не можна забувати і про те, що Росія тривалий час не мала чіткої політики стосовно держав-учасників Співдружності Незалежних Держав і, зокрема, України. Більше того, після підписання Біловезьких угод створювалося враження про відсутність у Росії інтересу до нових суверенних країн. За цих умов стосунки з Києвом цікавили колишнє керівництво МЗС Росії лише тому, що піднімали важливе питання поділу збройних сил та ядерного озброєння, розміщеного на території України, а також Чорноморського флоту та його баз. Економічні ж проблеми, за винятком питання про постачання енергоносіїв на Україну, або взагалі випадали з переговорного процесу, або ж обговорювалися без будь-якого практичного результату.

Таке ставлення Росії до України, що нерідко набувало навіть форм зверхності "старшого" до "молодшого", зрозуміло, не сприяло встановленню добросусідських, дружніх відносин між ними. Причина - відсутність у Росії довготривалої політики на українському напрямі, інерція старого мислення, що заважає деяким російським політикам зрозуміти, що Україна - це незалежна, суверенна держава, яка в силу історичних та політичних причин особливо чутлива до будь-яких, навіть щонайменших виявів великодержавності.

Проте, усвідомлення безумовної пріоритетності цих відносин все наполегливіше прокладає собі дорогу як в Україні, так і в Росії. Для більшості російських та українських політиків стає очевидним, що тільки на шляхах розвитку добросусідських, взаємовигідних зв'язків, узгоджених спільних дій можна знайдено вихід із економічної кризи, що переживається обома країнами, створити нормальні умови для життя їх громадян.

Крім того, в українсько-російських відносинах накопичилася така кількість проблем, що годі сподіватися на їх швидке розв'язання. Адже йдеться не тільки про питання економічного співробітництва, до вирішення яких обидва уряди готові приступити вже зараз, але і про розв'язку таких складних вузлів суперечностей, як проблеми інтерпретації спільної історії, статусу російської мови, майбутньої дислокації Чорноморського флоту. Абсолютно очевидно, що ключ до вирішення подібних проблем може бути тільки на шляху загального зміцнення дружніх українсько-російських відносин, для чого необхідна політична воля керівництва обох країн. При цьому український політичний істеблішмент повинен припинити пошук прихованого антиукраїнського підтексту в російській політиці, тоді як російському істеблішменту належить остаточно погодитися з тим, що незалежна Україна має свої власні легітимні інтереси, які зовсім не повинні збігатися з національними інтересами Росії. Зрештою, буде створено сприятливі передумови для виникнення добросусідської прагматичної та взаємовигідної моделі відносин, а самі країни зможуть посісти гідне місце в сучасному світі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано в межах теми "Історія формування та реалізації регіональних і міжнародних стратегій розвитку в контексті глобальних викликів ХХI століття" (державний реєстраційний номер 0106U003073) кафедри нової і новітньої історії зарубіжних країн та теми "Регіональна політика: проблеми соціального капіталу" (державний реєстраційний номер 0106U008460) кафедри політичних наук і соціології Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського.

Мета дослідження - проаналізувати процес політичної трансформації відносин України та Російської Федерації у пострадянський період, виявити політико-правові колізії в двосторонній взаємодії.

Дана мета потребує вирішення таких основних завдань:

*дослідити процес становлення зовнішньополітичної стратегії України й Росії з урахуванням їх пріоритетних цілей та інтересів;

*розробити періодизацію розвитку двосторонніх українсько-російських відносин;

*проаналізувати відповідну договірно-правову базу, що визначає сучасну модель українсько-російських відносин;

*структурувати політико-правові проблеми українсько-російської взаємодії за блоками, зокрема правове вирішення військово-політичних проблем;

*визначити місце і роль Росії в зовнішній політиці України на сучасному етапі, еволюцію концептуальних підходів Росії до України.

Об'єктом даного дослідження є двосторонні відносини України та Росії як частини системи міжнародних відносин на пострадянському просторі.

Предметом дослідження є політико-правовий механізм здійснення двосторонньої міждержавної співпраці України та Росії.

Методи дослідження. Відповідно до поставлених завдань у дослідженні застосовується низка загальнонаукових підходів та специфічних методів. Системний підхід сприяє сприйняттю зовнішньої політики як системи, в двосторонніх відносинах - як елемента цієї системи. Функціонально-праксеологічний підхід припускає розгляд зовнішньополітичного механізму як циклічного процесу, що має послідовні етапи: визначення цілей та ухвалення рішень, регулювання діяльності, аналіз результатів та постановка нових цілей і завдань. У межах інституціонального підходу розглядаються державні органи влади, що визначають і скеровують зовнішню політику держав. Завдяки порівняльному методу можливе співставлення різних аспектів політико-правових проблем двосторонніх відносин та зовнішньополітичної діяльності України і Росії. Історичний підхід дозволяє вивчити історичні передумови зовнішньополітичних рішень та еволюцію їх ролі у формуванні та реалізації двосторонніх відносин. Контент-аналіз дозволяє детально вивчити міждержавні договори та угоди, а також інші документи державних органів влади, що забезпечують функціонування зовнішньополітичного механізму.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що:

уперше:

розроблено загальну періодизацію двосторонніх українсько-російських відносин та охарактеризовано кожен період, що дозволило виявити їх якісні ознаки та глибоко осмислити стан політико-правових відносин України і Росії;

в українській політичній науці комплексно досліджено політико-правові проблеми українсько-російських відносин як самостійну тему;

уточнено:

державні інтереси України та Росії в двосторонніх відносинах, виходячи з принципів національної безпеки, та місце Російської Федерації в зовнішній політиці України;

стратегічні напрями взаємодії двох країн, представлено прогнози їх розвитку на перспективу в військово-політичному вимірі;

набуло подальшого розвитку:

дослідження досвіду вирішення керівництвом України та Російської Федерації загальних проблем, а також аналіз низки існуючих джерел напруженості в українсько-російських відносинах;

дослідження діяльності керівництва України і Російської Федерації щодо формування нормативно-правової бази двосторонніх відносин, визначено ступінь її практичної реалізації в різних сферах.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період із 1990 р. до теперішнього часу, який вміщує такі події, як прийняття Декларацій про державний суверенітет України і РРФСР, розпад СРСР, закінчення глобальної конфронтації, поява нових суб'єктів міжнародних відносин на пострадянському просторі. Яскраво вираженого міжнародного характеру набули у той же час і такі проблеми, як виведення ядерної зброї із території України, фінансова і економічна допомога українській державі з метою подолання кризи тощо. Саме в 90-і рр. українсько-російські відносини стали фактором, що реально впливав на політичну ситуацію в Європі, формування нової архітектури європейської безпеки, трансформацію діяльності СНД.

Практичне значення отриманих результатів визначається необхідністю комплексного дослідження взаємодії України і Росії з метою виявлення її практичних результатів за роки становлення відносин між двома незалежними суверенними державами. Історичний аналіз діяльності керівництва України та Російської Федерації, нормативно-правової бази, стану двосторонніх відносин, ідеї та висновки, які містяться у роботі можуть бути використані:

-під час оцінки державними структурами двох країн нинішнього рівня українсько-російської взаємодії і визначення його перспектив;

-у коректуванні кожною державою національних пріоритетів із урахуванням реальної зацікавленості України і Росії в двосторонній співпраці;

-під час планування заходів, спрямованих на забезпечення національної, колективної та регіональної безпеки.

Особистий внесок здобувача. Основні положення, результати дисертаційного дослідження, тексти опублікованих статей розроблені автором самостійно.

Апробація результатів дисертації. Основні ідеї дисертаційної роботи пройшли апробацію у вигляді доповідей на конференціях і семінарах, зокрема на ХХХVI - XXXVIII наукових конференціях професорсько-викладацького складу, аспірантів і студентів ТНУ ім. В.І. Вернадського (Сімферополь, 2007-2009 рр.); Міжнародній науковій конференції "Громадська дипломатія, неурядові організації і еволюція міжнародних відносин в ХХ - ХХI століттях (Ялта, 15-17 лютого 2007 р.); Міжнародній науковій конференції "Сучасний світовий устрій та інтеграційні процеси на пострадянському просторі" (Ялта, 5-9 лютого 2008 р.); науковому семінарі "Міжнародні відносини в ХХ - ХХI століттях і зовнішня політика України" (Сімферополь, 26 лютого 2008 р.).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 5 робіт, із них 4 - у провідних наукових фахових виданнях України, 1 - матеріали конференціях.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку літератури. Загальний обсяг дисертаційної роботи складає 179 сторінок. Список використаних джерел налічує 205 найменувань українською, російською та англійською мовами на 17 сторінках.

1. Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету і завдання дослідження, описано його методологічну основу, визначено об'єкт і предмет, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення дослідження, представлено апробацію його результатів.

У першому розділі "Теоретико-методологічні аспекти та особливості вивчення українсько-російських міждержавних відносин" розглянуто проблеми теоретичної інтерпретації понять "міжнародні відносини" і "міждержавні відносини", проаналізовано основні концепції теорії міжнародних відносин, визначено основні політико-правові принципи міжнародних відносин, що розповсюджуються на двосторонні міждержавні відносини, досліджено ступінь вивченості наукової проблеми, а також охарактеризовано джерела, на підставі яких проведено дослідження.

Вивчення політико-правових проблем українсько-російських відносин передбачає насамперед уточнення у сфері термінології та обмеження предметного поля. У дослідженні подано визначення таких понять як "міжнародні відносини" і "міждержавні відносини". "Міжнародні відносини" розглядаються як специфічна сфера суспільних стосунків; сукупність політичних, економічних, дипломатичних, військових, культурних, науково-технічних зв'язків і взаємовідносин між основними суб'єктами світової спільноти; поведінка держав на міжнародній арені. Крім того, найважливішою складовою частиною "міжнародних відносин" є "міждержавні відносини". Розвиток системи міжнародних відносин залежить від міждержавних суперечностей, їх розвитку і вирішення. Аналізуючи розвиток і подальші перспективи українсько-російських відносин у політико-правовому контексті, виділяються загальні політико-правові принципи "міжнародних відносин", що розповсюджуються на двосторонні "міждержавні відносини", серед них - принцип непорушності і недоторканності державних кордонів; принцип територіальної недоторканності; принцип невтручання у внутрішні справи; принцип загального дотримання прав людини; принцип співпраці; принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань.

Проблематика українсько-російських відносин була і залишається, насамперед в умовах глобалізації, надзвичайно актуальною. Це підтверджується і наявністю значної кількості робіт за даною тематикою. Характеризуючи розвиток відносин між Росією і Україною, більшість дослідників відзначають співпадання взаємних інтересів, головним із яких є як підтримка миру і стабільності, так і наявність суперечностей і невирішених проблем.

Потрібно відзначити, що увага російських дослідників, виявлена в 1994-2000 рр. роках до подій в Україні, мала свою специфіку. До 1996 р. інтерес до вивчення зовнішньої політики України (та інших колишніх радянських республік) обмежувався, головним чином, рамками співпраці у СНД. Ця абревіатура превалює в загальній масі публікацій російських авторів, що висвітлювали питання зовнішньої політики Російської Федерації. Не буде перебільшенням сказати, що доля СНД цікавила Росію значно більше, ніж розвиток західного напряму в зовнішній політиці України. Внаслідок цього вивченню в основному підлягали питання російсько-українських відносин.

Спроби об'єднати наявні в цій сфері знання і провести відбір найбільш якісних публікацій із російсько-української проблематики розпочалися після 1996 року. Побачили світ збірки статей, в яких розглядалися актуальні проблеми, що позначилися на Україні. Слід відзначити індивідуальні праці таких учених, як А. Волкова, А. Здравомислова, А. Макуніна, Л. Лисякова, А. Тіщенка, А. Шутова і Ю. Хромова.

Аналіз сучасної українсько-російської співпраці міститься в роботах таких українських і російських авторів, як М. Делягіна, А. Дергачева, Р. Євзерова, В. Жарихіна, Н. Жукова, А. Загорського, С. Каспе, І. Кураса, В. Мадіссона, Р. Манекіна, В. Мілова, В. Мироненко, А. Мішина, А. Михайленко, Н. Михальченко, А. Мошеса, Г. Перепелиці, С. Пирожкова, Я. Стрельцової, В. Шахова. Прогнозування відносин України і Росії, а також перспективи стратегічного партнерства цих країн, представлені в роботах О. Бодрука, В. Горбуліна, А. Гуцала, А. Деркача, С. Караганова, Г. Крючкова, А. Суздальцева, А. Чаленко, В. Чижова, Р. Шпека.

Із праць інших українських авторів слід назвати роботи Н. Беліцера і О. Бондарука про значення кримського чинника в міждержавних відносинах України і Росії; С. Власова, В. Поповкіна, Л. Чекаленко-Васильєвої та О. Кученко про вплив регіоналізму, регіональних еліт на структуру державної влади, внутрішню і зовнішню політику України; роботу Е. Маліновської, присвячену аналізу законодавчої бази державного будівництва в Україні. Особливе місце в цій низці належить дослідженню С. Кульчицького і Б. Парахонського "Украина и Россия в исторической ретроспективе", в якому подано аналіз трансформаційних процесів в Україні, зокрема процесу формування її зовнішньої політики, відносинам держави з Росією і Заходом і ролі України в сучасному геополітичному просторі.

Економічні і правові аспекти даної проблематики досліджують такі автори, як А. Гош, Ю. Дубінін, А. Єпіфанов, В. Кім, І. Саввон, А. Царьова, Н. Шульга.

Особливий науковий інтерес представляють зарубіжні дослідження, присвячені аналізу українсько-російських відносин. Серед них особливе місце наледить роботам З. Бжезінського, А. Валліанату, Т. Кузьо, Ф. Майєра, Д. Ні, С. Ставридіса, В. Хендла.

Багато аспектів глобальних тенденцій у системі міжнародних відносин, які впливають на зовнішню політику України та Російської Федерації, розглянуто в дослідженнях українських і російських учених А. Богатурова, Б. Канцелярука, Є. Камінського, Е. Макаренка, Е. Рашковського, А. Уткіна, С. Шергіна.

Аналіз робіт перерахованих вище авторів показав, що єдина думка щодо забезпечення ефективної співпраці України і Росії відсутня. Більшість робіт обмежується лише розглядом окремо взятих аспектів міждержавних відносин. Практично не аналізуються політико-правові причини конфліктів. Не було зроблено і спроби створити модель ефективної українсько-російської співпраці. Фрагментарність розгляду проблеми не дозволяє укласти цілісної картини двосторонніх відносин у процесі їх еволюції.

Вивчення дослідницької проблеми базується на широкому колі джерел, передусім на дослідженні договірно-правової бази двосторонніх відносин. Стан договірно-правової бази двосторонніх відносин, що охоплює практично всі сфери співпраці України і Росії, відображає рівень та інтенсивність політичного діалогу між стратегічними партнерами. За станом на 2009 р. між нашими країнами діяло близько 200 міждержавних і міжурядових договорів і понад 250 міжвідомчих угод.

Лише у ході розвитку політичного договору "Про дружбу, співпрацю і партнерство між Російською Федерацією і Україною" було підписано понад 30 двосторонніх документів.

Документи Міністерств закордонних справ і Міністерств оборони України і Російської Федерації (виступи Міністрів, організаційні заяви, протоколи), виступи і заяви Президентів України і Російської Федерації, а також законодавча база дозволяють сформувати уявлення про пріоритетні напрями та інструменти офіційної зовнішньої політики.

Матеріали преси дозволили істотно збагатити фактологічну базу дослідження. Серед них періодика України ("Урядовий кур'єр", "Дзеркало тижня"), Росії ("Российская газета", "Независимая газета") і низки західних країн ("The New York Times", "The Washington Post", "The Financial Times").

Другий розділ "Аналіз політико-правових проблем українсько-російських відносин у пострадянський період" присвячено аналізу процесу формування договірно-правової основи українсько-російських відносин і розгляду основних політико-правових проблем, які виникли в ході становлення двосторонніх відносин. З 1991 року українсько-російські відносини, що розвиваються у форматі стратегічного партнерства під впливом об'єктивних (політичних, соціально-економічних, культурно-історичних) і суб'єктивних (духовно-ідеологічних, особистих) чинників, не раз зазнавали істотних змін. Такі зміни були пов'язані насамперед із зміною глав держав і, як правило, знаменували собою якісно новий етап розвитку двосторонніх відносин.

Це позначилося і на процесі формування договірно-правової основи українсько-російських відносин, в якому виділяються три основні періоди, кожен із яких відрізнявся політичною ситуацією, практичною цінністю досягнутих результатів. Перший, визначальний період договірно-правового оформлення відносин між Україною і Росією, який охоплює часові межі з червня 1990 року до 1993 року, був пов'язаний із глобальним переосмисленням союзними республіками свого місця і ролі в світі, руйнуванням радянської системи військово-політичних відносин між ними. Відправною точкою даного періоду українсько-російських відносин можна вважати підписання 19 листопада 1990 року Договору між РРФСР і УРСР, який став найбільш суттєвим нормативно-правовим документом, що відобразив нові погляди на побудову взаємин між союзними республіками ще в період існування СРСР.

Важливою складовою частиною діяльності керівництва України і Росії після розпаду Радянського Союзу стало визначення основоположних принципів взаємин між колишніми союзними республіками. Головні з них: повага до територіальної цілісності і недоторканності існуючих кордонів; недопущення застосування або загрози застосування сили; вирішення спірних питань шляхом переговорів, - стали базовими в настановних документах СНД і лягли в основу подальшого розвитку українсько-російських відносин. Державами СНД на договірно-правовій основі була знята проблема територіальних претензій і унеможливлено застосування збройних сил у відносинах між собою. Для України, що прагнула вийти з-під військово-політичного впливу Російської Федерації, але побоювалася свого насильницького утримання під яким-небудь приводом у межах сформованого оборонного союзу, підписані документи в рамках СНД стали найважливішою гарантією її просування стосовно вибраного курсу і дозволили їй вибірково підходити до питань політичної взаємодії з колишніми союзними республіками.

Другий, адаптаційний, період розвитку українсько-російської взаємодії був пов'язаний із формуванням нової системи політичних відносин між Україною і Російською Федерацією переважно у форматі двосторонніх відносин. Він охопив часові межі з 1993 до 1997 роки включно і характеризувався пошуком оптимального варіанту політичної взаємодії між двома державами в умовах їх різного підходу до забезпечення своїх національних інтересів. У цей час державами були оприлюднені документи, що визначили стратегічний курс їх розвитку, систему ціннісних орієнтирів у сфері забезпечення національної безпеки і міждержавних відносин. Концепція зовнішньої політики Російської Федерації, прийнята в січні 1993 року, свідчила про домагання Росії на роль одного з впливових центрів багатополюсного світу. У цьому контексті Російська Федерація надавала першорядне значення розвитку співпраці з державами СНД. При цьому Україні відводилося ключове місце внаслідок історичних традицій, важливого геополітичного положення і реально існуючого військового потенціалу.

Україна визначила своє майбутнє в європейському співтоваристві з претензіями на особливу історичну роль регіонального лідера, що знайшло обґрунтування в концептуальному документі "Основні напрями зовнішньої політики України", прийнятому в липні 1993 року. При цьому Україна, відмовившись від широкої участі в процесах, що проходили в рамках СНД, прагнула відігравати певну роль противаги "проімперським" інтенціям Росії з урахуванням своїх національних інтересів. Україна узяла курс на активне зближення з НАТО, що відповідало її прагненню вийти з військово-політичного контролю з боку Російської Федерації і стати повноправним членом європейського співтовариства. Одним із наслідків такої політики стала участь України, першої з держав СНД, у програмі НАТО "Партнерство заради миру" з 1994 року.

Аналіз загальних тенденцій і підсумків розвитку українсько-російської взаємодії з 1993 до 1997 року, дозволив зробити висновок, що зусиллями керівництва України і Російської Федерації була напрацьована нормативно-правова база, що потребувала якісних змін у двосторонніх відносинах. Стало зрозумілим, що сама по собі створена широкомасштабна юридична платформа не зможе докорінно змінити існуючий стан українсько-російських відносин без вироблення принципово нових підходів, основу яких повинно було скласти змінене політичне мислення стосовно один одного, спрямоване на реальне бажання якісних змін шляхом урахування взаємних інтересів.

Третій, конструктивний, період у розвитку договірно-правової бази двосторонніх відносин охопив часові межі 1997 - 2004 років і був пов'язаний із процесом підписання і ратифікації найважливіших документів, що визначили стратегію розвитку двосторонньої співпраці. Зміни, які відбулися у відносинах України і Росії, стали частиною їх оновленого зовнішньополітичного курсу. У цьому контексті поворотним моментом у розвитку українсько-російських відносин стало підписання основоположних документів, що відкрили нові перспективи двосторонньої співпраці в різних сферах взаємодії. Сторонами було врегульовано багатогранну проблему Чорноморського флоту, визначено реальні перспективи військово-морської співпраці двох країн. Досягнуті позитивні результати стали юридичною основою для підписання Президентами України і Росії 31 травня 1997 року Договору про дружбу, співпрацю і партнерство між Російською Федерацією і Україною - найважливішого документа за всю історію українсько-російських відносин. Результати дослідження свідчать, що сама його поява символізувала зміну політичного клімату двосторонніх відносин: перехід від фактичної багаторічної конфронтації до прагнення будувати свої відносини на взаємній пошані і довірі, стратегічному партнерстві і співпраці дружніх, рівноправних, суверенних держав. Підтверджені Договором гарантії і зобов'язання Сторін завершили формування основ системи взаємної безпеки двох країн. У статті 6 даного документа Російська Федерація і Україна домовилися утримуватися від участі чи підтримки будь-яких дій, направлених одна проти одної, і зобов'язалися не укладати з третіми країнами договорів, направлених проти іншої сторони. У договорі Україна і Російська Федерація підтвердили відсутність між ними, як суверенними незалежними державами, територіальних претензій, остаточно знявши цим юридичні питання щодо територіальної приналежності Криму і міста Севастополя. З 2005 р. розпочався новий етап у двосторонніх відносинах, який характеризується ослабленням інтенсивності відносин, що призвело до фактичного закінчення розвитку договірно-правової основи двосторонньої взаємодії.

В українсько-російських відносинах можна виділити низку ключових проблем, загострення яких здатне спровокувати дестабілізацію двосторонніх відносин і поставити під загрозу реалізацію принципів стратегічного партнерства. До таких проблем можуть бути віднесені наступні:

1. Неврегульованість прикордонних питань.

На сьогодні Україна і Росія повністю закрили питання лише сухопутного кордону (28 січня 2003 року в Києві був підписаний договір про державний кордон від точки стику державних кордонів України, Росії і Білорусії до Таганрозької затоки в Азовському морі).

2. Проблемність перебування Чорноморського флоту Російської Федерації в Криму.

У квітні 2005 року тодішній міністр закордонних справ України Борис Тарасюк заявив, що Україна не вимагатиме виведення зі своєї території Чорноморського флоту Росії до 2017 р., проте не планує продовжувати термін перебування ЧФ. І це неодноразово підтверджував Президент України В. Ющенко.

3. Енергетичні і енерготранзитні питання.

Обережність України щодо питань створення Газового консорціуму, вихід РАО "ЕЭС России" на український електроенергетичний ринок тощо можна оцінити як прагнення української сторони протистояти реалізації російських інтересів на користь європейських чи американських. Проте за цим реально простежується політика відстоювання національніх інтересів, створення поля для політичного маневрування у відстоюванні своєї незалежної політики.

4. Невирішеність питань економічного діалогу.

Тепер в українсько-російських відносинах присутня ціла низка економічних проблем, що вимагають швидкого вирішення, серед них спільні проекти в авіаційній і ракетно-космічній промисловості.

5. Питання захисту прав російськомовного населення.

Не знаходять свого вирішення багато проблемних питань, пов'язаних із становищем російської мови в Україні, виробленням взаємоприйнятних обґрунтованих оцінок суперечливих і складних сторінок спільного історичного минулого.

Непрості відносини України і Росії - своєрідне відображення всієї складності викликів сучасного світу. Ось чому заперечення їх значення для Європи буде неприпустимим спрощенням загальної проблеми безпеки і стабільності на континенті.

У третьому розділі "Формування державно-правової політики України і Російської Федерації у вирішенні стратегічних проблем" розглянуто дві основні проблеми, без вирішення яких неможливим було б укладання стратегічного Договору про дружбу, співпрацю і партнерство між Російською Федерацією і Україною, головного документа в українсько-російських відносинах - проблеми знаходження ядерної зброї на території України і проблеми Чорноморського флоту. Керівництво Російської Федерації однозначно пов'язало вирішення цих стратегічних проблем із подальшим характером відносин між двома державами.

Аналіз українсько-російської взаємодії стосовно недопущення розповсюдження ядерної зброї дозволив виділити різні аспекти даної проблеми: військово-політичну, військово-технічну, фінансово-економічну. Військово-політичний аспект, що був ключовою складовою проблеми, представляв собою діяльність державних органів України і Російської Федерації щодо формування правової основи, яка дозволила двом країнам стати активними учасниками процесу ядерного роззброєння з урахуванням нових реалій. У своєму розвитку складний процес взаємодії керівництва України і Росії стосовно приєднання нашої держави до міжнародних договорів у сфері скорочення стратегічних наступальних озброєнь і нерозповсюдження ядерної зброї пройшли низку етапів, кожен із яких відрізнявся різним підходом зацікавлених сторін до даної проблеми.

Перший етап, декларативний, який тривав із липня 1990 року до осені 1992 року, характеризувався відмовою України від ядерної зброї і прагненням прискорити процес позбавлення від неї шляхом приєднання держави до міжнародних договорів із ядерної проблематики як неядерної країни. Ядерна зброя розглядалася як джерело екологічної, військово-політичної загрози для національної безпеки держави, проведення нею незалежного від Росії курсу. У свою чергу, Російська Федерація підтримувала кроки України в цьому напрямі, зосередивши зусилля на встановленні свого контролю над всією ядерною зброєю колишнього Радянського Союзу на підставі правонаступництва статусу ядерної держави. При цьому керівництвом держав не було приділено належної уваги фінансово-економічному аспекту виконання взятих на себе зобов'язань колишнього Радянського Союзу за Договором "СНВ-1".

Другий етап, прагматичний, охопив осінь 1992 - 1993 роки. Він був пов'язаний із трансформацією поглядів України і Російської Федерації на ядерну зброю, де військова потужність поступилася місцем матеріальній цінності, що дозволяла в умовах загального кризового стану держав вирішити деякі економічні завдання. При незмінному курсі Росії на виконання колишніми союзними республіками взятих на себе зобов'язань, керівництво України пропонувало багатоваріантність у приєднанні країни до міжнародних договорів із ядерної проблематики.

Третій етап, результативний, який тривав у період 1994 - 2001 років, відрізнявся реалістичністю поглядів керівництва США, України, Росії. Він відобразив узгоджений підхід трьох держав до виконання останньою прийнятих на себе зобов'язань у сфері ядерного роззброєння, де військово-політичні вимоги були пов'язані з військово-технічною і фінансово-економічною складовою даної проблеми. Активне підключення США до українсько-російського діалогу на цьому етапі дозволило за рахунок його економічної потужності і міжнародного авторитету прискорити процес приєднання України до Договору "СНВ-1" і "ДНЯО".

Проблема Чорноморського флоту, що базувався на території України, стала найбагатограннішою і найгострішою у взаєминах України і Російської Федерації.

Аналіз документальної бази даної проблеми показав, що керівництвом України і Росії вона розглядалася в різному діапазоні. У широкому сенсі проблема Чорноморського флоту сконцентрувала в собі всю багатогранність поняття українсько-російської взаємодії, зв'язавши в єдиний вузол військово-політичні, економічні, територіальні, соціокультурні аспекти відносин між двома державами. Власне сам Чорноморський флот став лише вершиною айсберга у ствердженні Україною і Російською Федерацією їх місця і ролі у світі, що кардинально змінюється.

У більш вужчому розгляді проблеми стосовно подальшої долі базування Чорноморського флоту Росії виділено три найбільш важливих аспекти: військово-політичний, майновий (фінансово-економічний), соціальний. У кожному з досліджених етапів той чи інший компонент тимчасово превалював над іншими, але ніколи не був єдиним. При цьому в тактичному плані предметом інтересів двох держав виступали: обґрунтування призначення і приналежності Чорноморського флоту, параметри розділу його бойового складу та інфрастуктури, місць базування, узгодження статусу, умов і терміну перебування російського флоту на території України, визначення контурів подальшої взаємодії в даній сфері.

Проведене дослідження свідчить, що діяльність державних і військових органів України і Росії стосовно вирішення проблеми Чорноморського флоту можна розділити на етапи. Перший етап, визначний, тривав із серпня 1991 року до травня 1992 року. Він співпадає з початком становлення українсько-російських відносин у нових геополітичних умовах, загальним процесом розділу всієї структури радянських збройних сил. Цей етап характеризувався відсутністю у сторін чіткої і об'єктивно виваженої системи поглядів стосовно статусу і призначення Чорноморського флоту, його ролі в системі колективної безпеки СНД. Військово-політичний аспект проблеми, пов'язаний із визначенням статусу Чорноморського флоту, став провідним на цьому етапі. Другий етап, погоджувальний, який тривав із червня 1992 року до червня 1993 року, характеризувався рівними можливостями держав у пошуку взаємоприйнятного варіанта врегулювання проблеми. При цьому керівництвом України і Росії було використано арсенал взаємних поступок і компромісних рішень, що призвело до певного зближення їх позицій. Третій етап, безкомпромісний, в українсько-російській взаємодії стосовно проблеми Чорноморського флоту охопив липень 1993 - першу половину квітня 1994 року. Він характеризувався: значним впливом складних внутрішньодержавних процесів, що відбувалися в Україні і Росії, на хід вирішення проблеми, верховним положенням Росії в переговорному процесі, використанням нею політичних і економічних важелів тиску з метою реалізації своїх інтересів. Четвертий етап, перехідний, від другої половини квітня 1994 - до початку 1997 року, характеризувався втратою Росією ролі лідера в переговорному процесі. При цьому на даному етапі сторонами було врегульовано і вирішено ключові питання розподілу Чорноморського флоту, що стало основою підписання низки базових документів двосторонніх відносин у нових політичних умовах. П'ятий, примирливий, етап, який визначається межами 1997 - 2000 років, не тільки співпадає з декларуванням керівництвом України і Російської Федерації якісно нового концептуального погляду на двосторонні відносини, що виразився в "стратегічному партнерстві", але і став його умовою. Цей етап характеризувався прагненням сторін у всьому різноманітті підняти двосторонні відносини на якісно новий рівень із довгостроковими орієнтирами на спільну співпрацю.

З проблеми Чорноморського флоту новий підхід виявився в підписанні 28 травня 1997 року базового пакета Угод щодо Чорноморського флоту. Вони визначили загальну архітектоніку взаємовідносин між Україною і Росією в цій сфері, статус і умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України, зобов'язання двох держав із соціальних питань.

У військово-політичному аспекті пакет Угод визначив довготривалий характер військово-морських відносин двох держав, пов'язаних насамперед із перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України до 2017 року.

Здійснене в дисертації дослідження дозволяє зробити наступні висновки:

1. Найважливішим досягненням діяльності керівництва України і Російської Федерації у досліджуваний період стало збереження мирного співіснування нових незалежних держав, не дивлячись на значну кількість проблем у двосторонніх відносинах. Розроблено загальну періодизацію з 1990 року до теперішнього часу.

2. Україні та Росії вдалося укласти розгалужену і змістовну договірно-правову базу, що дозволила розвивати українсько-російські відносини на основі нових принципів і підходів. Особливість її формування полягає в тому, що кардинальне оновлення основ українсько-російських відносин рухалось паралельно зі становленням державності у самих країнах.

Підсумком діяльності керівництва двох країн в 1990-і роки став Договір про дружбу, співпрацю і партнерство між Російською Федерацією і Україною, що набув чинності 1 квітня 1999 року і автоматично продовжений на черговий десятирічний термін у 2009 році. Він визначив стратегічний характер їх відносин.

3. У досліджуваний період керівництвом України і Російської Федерації було створено законодавчу базу, що визначила концепції національної безпеки і пріоритети військово-політичного розвитку кожної країни. При цьому вже на початку виділилися розбіжності у військово-політичних прагненнях двох держав, що значно звузило спектр їх взаємних інтересів у військовій сфері. Пошук прийнятних варіантів взаємодії виявив значну невідповідність між рівнем і спрямованістю інтересів Росії і України. Це пояснюється різним визначенням державами свого місця і ролі в світі, виходячи з національних інтересів та історичних традицій.

Росія завжди відчувала себе державою світового масштабу, відіграючи значну роль як на Заході, так і на Сході. Її лідерство на пострадянському просторі забезпечило збереження за нею одного з центрів нового багатополярного світу. Саме тому Російська Федерація впродовж всього досліджуваного періоду була і залишається державою з глобальними і регіональними геополітичними інтересами. Вона зацікавлена в розвитку багатоваріантної співпраці з колишніми союзними республіками. Однак, потенційна потужність Росії стала стримувальним впливом на політику України, лідери якої виступають за власну самостійну роль в оновленому світі. Для такого підходу є свої об'єктивні підстави, з якими Росія поки що не готова рахуватися.

На відміну від Російської Федерації інтереси України більшою мірою регіональні. Керівництво усвідомлює ключове місце нашої держави у Центральній Європі. І якщо в економічному плані країна значно поступалася і поступається індустріально розвиненим країнам, то її територія і військовий спадок зробили Україну вагомим партнером у справі збереження стабільності в регіоні, забезпечили їй військово-політичне зближення з європейськими державами. Заявлене керівництвом України ще на самому початку 1990-х років прагнення до нейтрального позаблокового положення, на сьогодні має інтенцію до більш активної позиції у структурі європейської безпеки.

Проте об'єктивна взаємозалежність України, колишніх союзних республік і Російської Федерації, зумовила для неї необхідність розвитку двосторонніх відносини на прагматичній основі, до того ж послідовно відстоюючи свої інтереси і насамперед національний суверенітет і безпеку.

4. Найбільших успіхів взаємодія керівництва України і Російської Федерації досягла у вирішенні проблем світового і європейського масштабу. Це прискорило процес визнання і зростання авторитету нових незалежних держав на міжнародній арені. Найважливішою заслугою України стало виконання зобов'язань передусім у сферах ядерного і звичайних озброєнь. Досліджений досвід діяльності керівництва України показав, що у нашій політиці надзвичайно привабливі скороминущі вигоди поступилися місцем тверезому розумінню відповідальності за володіння значним військовим потенціалом.

Безперечним успіхом українсько-російських відносин першої половини 1990-х років стало приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 року як без'ядерної держави в обмін на гарантії безпеки з боку провідних світових держав. Правильність зробленого Україною вибору підтверджувалася не тільки необхідністю дотримання основоположних міжнародних принципів, але і реальними економічними проблемами і політичною стабільністю самої країни.

Спільні кроки керівництва України, Росії, а також США в пошуку взаємоприйнятного варіанту знищення ядерної зброї, розміщеної на території України, стали не тільки безцінним досвідом, але і фактом, що підтверджував взаєморозуміння України і Росії під час вирішення цих проблем. Спільні позитивні вирішення найбільш складних питань глобального і регіонального масштабу створили основу для подальшої співпраці.

5. Безпрецедентний за своїми масштабами і глибиною став розділ між колишніми союзними республіками радянських збройних сил. Загальними рисами даного процесу стали його хаотичний характер, меркантильність інтересів, територіальна ознака розділу, відсутність у військово-політичного керівництва країн комплексного підходу до вирішення такої складної проблеми. Стосовно українсько-російських відносин їх особливість полягала в тому, що розділ армії і флоту був нерозривно пов'язаний із утвердженням державами своїх національних інтересів на пострадянському просторі і в європейському регіоні. При цьому вже на початку визначилися істотні відмінності у військово-політичних орієнтирах України і Росії, що ускладнило пошук керівництвом двох країн прийнятного варіанту розвитку військової взаємодії.

В українсько-російських відносинах всі ці риси найяскравіше виявилися у врегулюванні проблеми Чорноморського флоту. Аналіз даного процесу і його результати засвідчили, що підписаний 28 травня 1997 року пакет документів не зняв всіх суперечностей між Україною і Росією у зміцненні національних інтересів нашої країни в Азовсько-Чорноморському регіоні.

6. Російська Федерація ніколи не пред'являла територіальних претензій Україні, але в російському суспільстві дотепер існує думка, що Севастополь і весь Крим повинні належати Росії. Російська Федерація на договірній основі підтвердила територіальну цілісність України і непорушність її державного кордону. Водночас періодично виникають конфлікти відносно облаштування кордону, особливо в акваторії Азовського моря і Керченської протоки.

Таким чином, у розвитку українсько-російських відносинах наявні як позитивні, так і негативні моменти. Враховуючи, що тісна взаємодія з Росією, як і з будь-якою сусідньою державою, об'єктивно відповідає національним інтересам України із економічних, культурно-історичних, етнічних і геополітичних міркувань, необхідно створити стійку модель взаємовигідної, динамічної українсько-російської співпраці в XXI столітті.

У перспективі проблем в українсько-російських відносинах під час встановлення стратегічної визначеності і прагматичного дотримання національних інтересів може стати навіть більше, ніж на сучасному етапі. Але все це будуть проблеми швидше формального, аніж принципового характеру. Принципи юридично і фактично визначені, а питання полягає в тому, щоб дотримуватись їх у спільній практиці політичних відносин.

політичний правовий військовий

Основні положення і висновки дисертації викладені в публікаціях

1. Тлущак А.Ю. Украинско-российские отношения в переходный период / А.Ю. Тлущак // Ученые записки ТНУ. Серия: Политические науки. - 2008. - Том 21 (60), № 1. - С. 42-48.

2. Тлущак А.Ю. Особенности межгосударственных отношений на примере украинско-российских отношений / А.Ю. Тлущак // Ученые записки ТНУ. Серия: Политические науки. - 2008. - Том 21 (60), № 2. - С. 93-98.

3. Тлущак А.Ю. Гуманитарный фактор в украинско-российских отношениях / А.Ю. Тлущак // Ученые записки ТНУ. Серия: Философия. Культурология. Политология. Социология. - 2009. - Том 22 (61), № 3. - С. 229-235.

4. Тлущак А.Ю. Внешнеэкономическая политика Украины и Российской Федерации: общее и особенное / А.Ю. Тлущак // Науковий вісник. Одеський державний економічний університет. Всеукраїнська асоціація молодих науковців. - Науки: економіка, політологія, історія. - 2009. - №22 (78). - С. 130-139.

5. Тлущак А.Ю. Украинско-российские отношения: методология исследования / А.Ю. Тлущак // Актуальные проблемы философии: Материалы XXXVI шестой научной конференции профессорско-преподавательского состава, аспирантов и студентов (г. Симферополь, 21-25 апреля 2008 г.) / Таврический национальный университет им. В.И. Вернадского. Симферополь: Издательство ОАО “Симферопольская городская типография”, 2008. - Вып. 4. - С. 151-154.

Размещено на Allbest.ru