Процеси становлення та розвитку інституту політичної опозиції в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Чернівецький національний університет імені Юрія федьковича

Спеціальність 23.00.02 - Політичні інститути та процеси

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Тема:

Процеси становлення та розвитку інституту політичної опозиції в Україні

Веренько Василь Іларійович

Чернівці - 2009



Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі політології та державного управління Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.

Науковий керівник:

доктор політичних наук, професор Бурдяк Віра Іванівна, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, професор кафедри політології та державного управління;

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук, професор Гон Максим Мойсейович, Рівненський державний гуманітарний університет, завідувач кафедри політичних наук;

кандидат політичних наук Прокопець Людмила Станіславівна, Чернівецький торговельно-економічний інститут Київського національного торговельно-економічного університету, в.о. доцента кафедри економічної теорії

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича за адресою: 58000, м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Катеринчук П.М.



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Розвиток демократії у сучасній Україні та забезпечення політичної стабільності, заснованої на балансі політичних сил, які відображають інтереси різних соціальних груп суспільства, неможливі без нормального функціонування інституту опозиції. Соціальне і політичне значення цього інституту об'єктивно пов'язане з його роллю у суспільстві. Українське суспільство нині все більше диференціюється за структурою та статусом соціальних груп, їх матеріальним становищем, участю у розподілі ресурсів, включеності в інститути влади, ставлення до режиму та правлячої еліти, політичних орієнтацій. Соціальна неоднорідність суспільства проявляється відповідним чином і у соціальному характері опозиції, її структурі, можливостях впливу на політичні процеси, електоральну поведінку населення та діяльність влади. Відіграючи у політичній системі суспільства роль виразника думок різних груп та прошарків населення, опозиція, шляхом критики, організації суспільно-політичних акцій та інших дій, виконує функції каталізатора політичних змін, ініціатора прийняття рішень та утвердження у суспільстві норм, які сприяють пом'якшенню соціальної напруги, розвитку громадянської злагоди та соціального партнерства. У контексті реформування політичної системи суспільства, відбуваються глибокі й докорінні зміни у різноманітних політичних інститутах, включаючи і політичну опозицію, що, у свою чергу, вимагає їх детальнішого теоретичного осмислення та політологічного вивчення. Актуальність теми дослідження зумовлена і серйозними зрушеннями, які відбулися у системі взаємин „влада - опозиція” після президентських 2004 р. та парламентських 2006 р. виборів.

Для перших років становлення Української держави характерне витіснення опозиції з політичного життя та зниження її ролі у розвитку політичного процесу. Опозиція втратила своє значення у суспільстві та у сприйнятті її масовою свідомістю, що призвело до кризи її легітимності. Влада фактично опинилася поза системою стримування з боку опозиції, що посилило загрозу прояву антидемократичних тенденцій у розвитку політичного режиму, а це, у свою чергу, призвело до подій, які увійшли в історію як „помаранчева революція”. Водночас із 2005 р. постало питання про тіснішу співпрацю і взаємодію між владою й опозицією, про одержання опозицією вагоміших і ефективніших важелів впливу на владу, участі в розробці нової парадигми розвитку України, управління суспільством. Аналіз політичного процесу щодо можливостей розвитку інститутів влади й опозиції, визначення альтернатив розвитку цих взаємин теж актуалізують дану наукову проблему.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження розроблялася у рамках науково-дослідної роботи кафедри політології та державного управління Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича „Теорія і практика політичного розвитку та державного управління” (номер державної реєстрації - №0109U002722).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертації полягає у здійсненні комплексного дослідження процесу становлення та розвитку інституту політичної опозиції в Україні наприкінці ХХ - початку ХХІ ст.

Досягнення поставленої мети зумовлює необхідність вирішення наступних дослідницьких завдань:

- розкрити основні теоретико-методологічні підходи до розуміння сутності політичної опозиції як важливої складової політичної системи суспільства та охарактеризувати основні моделі політичної опозиції;

- проаналізувати процес зародження, специфіку формування і діяльності політичної опозиції в Україні в кінці ХХ - початку ХХІ ст.;

- дослідити політико-правові проблеми регулювання діяльності системної опозиції в Україні;

- на основі результатів останніх парламентських виборчих кампаній показати особливості процесу структурування та діяльності парламентської опозиції в Україні;

- накреслити можливі перспективи подальшого розвитку інституту опозиції в Україні.

Об'єктом дисертаційного дослідження виступає політична опозиція у системі владних відносин Української держави.

Предметом дослідження є особливості становлення та напрями розвитку і діяльності опозиції в Україні в кінці ХХ - початку ХХІ ст.

Методологічна основа дисертаційного дослідження. Вибір методів дослідження безпосередньо пов'язаний з характером мети дисертації і дослідницьких завдань. Теоретичну та методологічну основу дисертаційної роботи складають диспозиційна концепція владних відносин, фундаментальні концепції зарубіжних та вітчизняних шкіл дослідження політичної опозиції, сучасні підходи до аналізу участі політичної опозиції у системі владних відносин, зокрема парламентської опозиції. Загалом методологічна база роботи ґрунтується на поєднанні системного, інституціонального, структурно-функціонального, історичного та порівняльного підходів, які дали змогу комплексно та всебічно дослідити процес становлення й еволюції розвитку політичної опозиції в Україні.

Використання системного підходу дозволило розглянути політичну опозицію не як уособлену складову політичної системи, а в її безпосередньому зв'язку з політичною владою. Даний метод дозволив проаналізувати політичну опозицію загалом та парламентську опозицію, зокрема з точки зору єдності політичної системи.

У дисертації широко використано принципи структурного функціоналізму, які дозволили комплексно і всебічно дослідити розвиток опозиційної діяльності в сучасній Україні. Так, використання структурно-функціонального підходу надало дослідженню політичної опозиції динамічного характеру, виділенню діяльнісного аспекту в функціонуванні парламентської опозиції, оцінці її значення у політичній системі щодо співвідношення властивих їй функцій та їх практичної реалізації.

Застосування інституціонального підходу допомогло виявити роль інституту опозиції у розвитку політичного процесу в Україні. Історичний підхід використано автором для характеристики теоретико-методологічних засад розуміння сутності поняття „опозиція”, аналізу процесу формування і розвитку опозиції в Україні. Зокрема, у межах цього підходу застосовано ретроспективний метод, який дозволив описати процес зародження опозиційної діяльності в колишньому СРСР. Шляхом використання порівняльного підходу автор зміг реконструювати еволюцію розвитку політичної опозиції у процесі трансформації політичної системи України, а також визначити найбільш оптимальну модель розвитку політичної опозиції для України, зіставити особливості функціонування парламентської опозиції у зарубіжних країнах.

Предмет дисертаційного дослідження зумовив розгляд і аналіз інституту політичної опозиції в Україні в різних аспектах, спонукав до міждисциплінарного підходу, використання методів, характерних не лише для політології, але й для суміжних з нею філософії, історії, соціології, правознавства тощо. Концептуальне застосування зазначених підходів дало змогу сформувати методологічну базу та здійснити дослідження політичної опозиції, керуючись принципами логічної неупередженості, конкретності й об'єктивності.

Хронологічні межі дослідження зумовлені динамікою та характером змін, що відбувалися у політичній системі України. Вони охоплюють період із середини 80-х рр. ХХ ст., коли в результаті проголошеної в СРСР політичної лінії на перебудову з'явилися перші можливості для плюралізму думок, багатопартійності, виникнення Народного Руху України (1989 р.), до кінця 2008 р., коли була сформована нова конфігурація влади та опозиції в Україні.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена сукупністю поставлених завдань та засобами їх розв'язання. У дисертації визначені й обґрунтовані основні етапи формування, розвитку та трансформації політичної опозиції України, виявлені характерні риси сучасної політичної опозиції в державі та проаналізовані основні тенденції її подальшого розвитку. При проведенні дослідження автор одержав ряд результатів, які окреслили його наукову новизну та знайшли своє вираження у наступних положеннях:

Вперше:

- комплексно проаналізовано еволюцію зарубіжної й вітчизняної політико-правової та філософської думки в частині відображення у ній розуміння понять „політична опозиція” і „парламентська опозиція”;

- доведено, що жодна з нині існуючих та поширених у світі моделей функціонування політичної опозиції не відображає суті тих явищ, які відбуваються у політичному процесі України;

- з'ясовано, що сучасна опозиційна діяльність в Україні зводиться виключно до парламентського протистояння, яке базується не на змаганні політичних програм, а на боротьбі політичних інтересів різних фінансово-політичних кланів та окремих політичних лідерів.

Уточнено:

- особливості процесу зародження та специфіку формування політичної опозиції в Україні наприкінці 80-90 рр. ХХ ст.;

- узагальнення нормативно-правової бази забезпечення діяльності опозиції у політичній системі сучасної України, зокрема законопроектів щодо врегулювання опозиційної діяльності, які були запропоновані з часу здобуття незалежності держави;

- основні фактори, які перешкоджають розвитку сучасної політичної опозиції в Україні.

Зазнали подальшого розвитку:

- особливості процесу структурування та діяльності парламентської опозиції як важливої складової інституту політичної опозиції України, в результатів аналізу парламентських виборів;

- запропоновано можливі шляхи подальшого розвитку інституту опозиції в Україні.

Практичне значення одержаних результатів визначається науковою новизною і полягає у можливості їх застосування в науково-дослідних, навчальних та прикладних цілях. Матеріали, аналіз і висновки дослідження можуть стати теоретичним та фактологічним фундаментом для написання узагальнюючих праць із вивчення політичної системи сучасної України. Окремі аспекти, вибрані положення і матеріали дослідження можуть бути використані у навчальному процесі у вищій школі при розробці програм, нормативних лекційних та спеціальних політологічних курсів з історії формування і розвитку політичної системи України, при подальших наукових дослідженнях даної проблеми та підготовки підручників і навчально-методичних посібників із політології. Результати дисертації можуть використовуватися при аналізі політичної ситуації в Україні, при розробці стратегії й тактики різних політичних партій.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри політології та державного управління Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича і пройшли апробацію на всеукраїнських і міжнародних наукових конференціях, науково-практичних семінарах: „Трансформація особистості в умовах соціально-політичних та економічних змін” (17-18 травня 2007 р., Чернівці), „Соціокультурні параметри і методологічні засади гуманітарного знання” (26-27 жовтня 2007 р., Чернівці), „Наука, освіта, суспільство очима молодих” (17-18 травня 2007 року, Рівне), „Регіональний вимір політичного процесу в Україні у 2007 році” (10 листопада 2007 р., Львів), „Wyksztalcenie і nauka bez granic - 2008” (2008 р., Перемишль, Польща), „Методологія політичної науки” (19 грудня 2008 р., Львів). Участь у конференціях відбувалася у формі доповідей, виступів, повідомлень, дискусій, участі у роботі „круглих столів”, окремих секцій та тематичних семінарів.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження знайшли відображення у 8 наукових публікаціях, надрукованих у фахових виданнях з політології, що внесені до переліку ВАК України.

Структура дисертації. Специфіка проблем, які стали об'єктом і предметом дослідження, зумовила його логіку і структуру. Робота складається зі вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел (234 позиції) та додатків. Загальний обсяг дисертації складає 249 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність, новизну обраної теми дисертаційної роботи, зв'язок дисертації з науковими програмами та темами, визначено її об'єкт, предмет, хронологічні межі, мету та завдання. Розкрито методологічну основу дослідження, наукову новизну, теоретичне і практичне значення, апробацію результатів дослідження, структуру роботи.

У першому розділі „Формування інституту опозиції в умовах демократизації як політологічна проблема”, який складається з трьох підрозділів, розкрито методологію дослідження проблеми, з'ясовано суть основних категорій опозиційної парадигми, здійснено огляд наукових праць за темою дисертації.

У першому підрозділі „Теоретико-методологічні підходи до дослідження інституту опозиції у зарубіжній політичній думці” - охарактеризовано передумови зародження та етапи становлення інституту опозиції у світі, його еволюцію на тлі загального розвитку історії людства. Виділено й проаналізовано п'ять основних парадигм дослідження інституту опозиції: через дилему „суспільне благо - приватні інтереси”; через протиставлення держави та суспільства; через традиційні ідеологічні доктрини; через порівняння двох концепцій демократії - комунітаристської та елітаристської; через правове регулювання свободи влади та громадян, що доводить законне право народу на опонування одноособовій владі найперше через парламент.

Встановлено, що першим підходом, у межах якого започаткували дослідження опозиції, був біхевіоризм, а його складовою - плюралізм, який бере початок із вивчення розподілу влади у західних демократіях. Проблеми опозиції вивчали і в рамках структурно-функціонального підходу, зокрема М. Дюверже. Вивчення політичної опозиції у період занепаду біхевіоризму пов'язане з девелопменталізмом. Згодом теорії розвитку інтегрувались і сформували неоінституціональний підхід, як основу для аналізу розвитку політичної опозиції у 90-х рр. ХХ ст.

У другому підрозділі „Моделі опозиції та їх основні характеристики” розглянуто основні моделі опозиції, чинні у сучасному світі, та проаналізовано їх сильні й слабкі сторони.

Обсяг прав парламентської меншості у різних країнах різна і визначається специфікою конкретної моделі. Найпоширеніша типологія моделей розроблена на основі таких критеріїв, як рівень формальної інституціоналізації, що описує ступінь включення опозиційних партій у діяльність парламенту; рівень законодавчого впливу, який визначає роль меншості у законодавчому процесі, встановлену за формальними/неформальними правилами та звичаями. На основі даних критеріїв можна виділити чотири основні моделі парламентської опозиції: вестмінстерську, французьку, німецьку та скандинавську. Критеріями оцінки моделей парламентської опозиції є рівень формальної інституціоналізації та законодавчий вплив, на підставі чого можна відслідкувати такі характеристики моделей:

· у вестмінстерській моделі формалізовано-інституційна роль опозиції висока, однак на практиці вона мало впливає на вироблення політики;

· у системах із німецькою та скандинавською моделями формальна роль опозиції не настільки інституціоналізована, але неформальні правила та звичаї дозволяють меншості впливати на законодавчу діяльність парламенту;

· за французькою моделлю роль опозиції дуже слабка як інституційно, так і у плані законодавчого впливу.

Шляхом аналізу виявлено, що найкращими моделями для ефективного визначення та захисту прав опозиції є німецька та вестмінстерська, а історична специфіка скандинавської та слабкість французької моделей роблять їх наслідування в Україні проблемним.

У третьому підрозділі „Аналіз джерельної бази проблеми дослідження” - з метою систематизації опрацьованих джерел, їх поділено на кілька груп відповідно до структурних розділів дисертації.

Перша група - нормативно-правова база дослідження та різні державні документи: Конституція України (1996 р.), Декларація про державний суверенітет України, Акт проголошення незалежності України, Закони України „Про політичні партії в Україні”, „Про вибори народних депутатів України”, „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”, „Про формування місцевих органів влади і самоврядування”, акти Верховної Ради України. Ці джерела дають змогу визначити позицію керівництва держави щодо назрілих питань, розглянути правові основи функціонування основних компонентів державної влади, містять підсумок взаємодії опозиційних сил та керівництва країни у законотворчому процесі. Другу підгрупу складають численні проекти законів про різні види опозиції й опозиційної діяльності, які детально проаналізовані у третьому розділі дослідження. Третя підгрупа - програмні документи політичних партій, їх статути, виступи лідерів і заяви, передвиборні програми та платформи політичних партій і виборчих блоків. Четверта підгрупа - це статистичні дані, відомості про настрої громадян України, сприйняття ними владних інститутів, конкретних політичних лідерів, результати соціологічних досліджень Центру Разумкова, Фонду „Демократичні ініціативи”, матеріали електронних та друкованих ЗМІ, щодо діяльності політичної і парламентської опозиції.

Друга група джерел пов'язана з аналізом феномену опозиції у працях захисників пріоритету права всього суспільства чи прихильників пріоритету права окремих індивідів - Платона, Аристотеля, Гегеля, Дж. Локка, І. Канта, Ж.-Ж. Руссо, Е. Берка, Й. Шумпетера, Б. Констана, Ф. Гізо тощо, а далі анархістів - В. Годвіна, М. Штірнера, П.Ж. Прудона, М. Бакуніна, П. Кропоткіна, які по-різному формулювали своє ставлення до інституту опору владі. „Державники” Н. Макіавеллі, Ж. Боден, Г. Гроцій і Т. Гоббс розглядали державу як силу, що протистоїть „природному” анархізму суспільства і тому має виключно позитивну цінність, а „цивілісти” Дж. Локк і Ш. Монтеск'є вбачали небезпеку в необмеженій владі держави. Сучасні західні вчені Д. Аптер, Р. Даль, М. Дюверже, Н. Елдер, Х. Лінц, Г. Маркузе, Дж. Марч, Дж. Ольсен, Т. Парсонс, У. Растоу, С. Роккан, Н. Смелзер, А. Степан, А. Томас, С. Хантінгтон, Б. Шлоєр, Ф. Шміттер, П. Штомпка та інші прихильники теорій розвитку, звертаючись до проблем політичної опозиції, провели суттєву перестановку акцентів у висвітленні проблеми у порівнянні з тим, як вона розумілася прихильниками плюралістичного підходу.

Третя група джерел присвячена аналізу основних чинників, що сприяли лібералізації посттоталітарного режиму й уможливили становлення опозиції в Україні. Вітчизняні науковці В. Андрущенко, К. Астахова, В. Бабкін, О. Бабкіна, Є. Базовкін, Т. Батенко, А. Білоус, К. Богомаз, О. Бойко, С. Бондар, К. Бондаренко, В. Бортніков, В. Бурдяк, С. Василенко, Н. Вінничук, О. Гарань, А. Гергун, М. Гон, В. Горбатенко, Б. Дем'яненко, В. Денисенко, М. Кармазіна, Д. Ковриженко, А. Колодій, А. Кормич, Л. Кормич, О. Корнієвський, В. Кремень, І. Кресіна, А. Круглашов, Я. Латко, В. Литвин, Д. Лиховій, К. Малєєв, В. Медведчук, І. Павленко, М. Примуш, Л. Прокопець, А. Романюк, Н. Ротар, Ф. Рудич, С. Рябов, М. Самуйлик, В. Семків, А. Слюсаренко, О. Совгиря, Т. Ткаченко, М. Томенко, Д. Шелест, В. Яблонський, В. Якушик, Д. Яневський та інші у своїх працях висвітлюють співвідношення зовнішніх і внутрішніх факторів революційних подій 2004 р. в Україні, формування нової політичної еліти, її вплив на подальшу демократизацію нашої держави; здійснили характеристику загальних рис, класифікацію сучасних політичних партій України; розкрили особливості їх функціонування; проаналізували розвиток політичної опозиції тощо. Серед матеріалів, присвячених питанням опозиції, слід виділити ті, в яких увага акцентована на правових питаннях розробки і прийняття закону про опозицію й опозиційну діяльність („Статус опозиції в Україні. Матеріали до круглого столу”, „Опозиція в Україні”, „Політична опозиція: теорія та історія, світовий досвід та українська практика”).

Четверта група - це праці зарубіжних науковців (зазвичай з українським корінням) А. Каратницького, Т. Кузьо, О. Мотиля, А. Ослунда, Р. Сольчаника, увага яких спрямована на аналіз особливостей процесу розвитку демократії в Україні крізь призму дослідження таких сутнісних її елементів як політична система, та впливу економічних чинників на її розвиток, партійна система, опозиція, громадянське суспільство тощо. У цих роботах представлена здебільшого об'єктивна картина, однак інколи перебільшено той чи інший фактор, який може сприяти демократизації суспільства України.

У другому розділі „Зародження та специфіка формування політичної опозиції в Україні”, який сформовано з трьох підрозділів, розглянуто процеси становлення політичної опозиції та особливості її діяльності на різних етапах розвитку Української держави.

У першому підрозділі „Проголошення незалежності України та роль громадсько-політичних рухів у цих процесах” зазначено, що розпад СРСР і утворення незалежної України - безпосередній результат багатьох тривалих чинників і дипломатичних хитросплетінь різновекторних міжнародних, регіональних та національних факторів. Визначено зародження руху опозиції на початку української багатопартійності як опозиційно-переддержавний період, що охоплює час від утворення перших українських партій (осінь 1989 р.) до юридичного визнання статусу самостійності України (1 грудня 1991 р.).

У другому підрозділі „Особливості діяльності політичної опозиції після прийняття Конституції України” вказано, що в незалежній Україні почалася суттєва трансформація політичної системи, оскільки головна мета діяльності більшості партій і громадських організацій - державна самостійність України - була досягнута. Постали нові складні завдання розбудови держави, демократичного суспільства, ринкової економіки. Це вимагало від усіх суб'єктів політичного процесу нових підходів, програм, іншої стратегії й тактики, змін в організації та механізмах діяльності. Проаналізовано еволюцію підходів українських політичних партій щодо опозиційної діяльності після прийняття 28 червня 1996 р. нової Конституції. У ній вперше в українському правовому полі закріплено відповідно до вимог документів ООН, міжнародних пактів, досвіду і традицій українського народу не відчужені права, які випливають з природи самої людини - право громадян України на „свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод, задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів”. Одержали конституційне закріплення норми, зафіксовані в 1992 р. Законом України „Про об'єднання громадян”, але чітких критеріїв опозиційності в координатах політичної системи України не виробили. Опозиція не займає державницької позиції, а швидше є опозицію до держави. У країнах розвиненої демократії опозиція виникає під час діяльності уряду, публічно критикує дії проурядової сили, оформляється як парламентська опозиція, а в Україні, навпаки - опозиція виникає в момент обрання парламенту, що суперечить самій суті опозиції.

Доведено, що чинна в 90-х рр. ХХ ст. система влади в Україні не потребувала суттєвої участі політичних сил (більше того опозиційних) у виробленні та реалізації політичного курсу. В таких умовах опозиція існувати не могла, і це залежало не лише від особистих якостей глави держави, його демократичності/недемократичності, а від системи державної влади, визначеної Конституцією, політичних традицій і режиму, що сформувався. Автор наголошує, що засоби впливу опозиції на Президента були втрачені впродовж 1997-1999 рр.

У третьому підрозділі „Політична опозиція в ході „Помаранчевої революції” та постреволюційного періоду” проаналізовано діяльність опозиційних сил у період подій кінця 2004 - початку 2005 рр. Вказано на чинні види і форми опозиції: стосовно системи влади - лояльна і нелояльна опозиція; за місцем дії - парламентська і непарламентська опозиція; за способом дії - системні і ситуаційно-орієнтовані опозиційні дії тощо, які залежать від потенціалу конфліктів, міри їх реалізації в політичному процесі, розстановки політичних сил, їх зрілості та готовності до різних політичних дій. Листопадово-грудневі (2004 р.) виступи „помаранчевих” в Україні є яскравим зразком переростання опозиції у революційний рух, спрямований на здобуття державної влади, здійснення прогресивних суспільних перетворень. правовий політичний опозиція україна

У центрі політичних декларацій, з якими опозиція зверталася до народу, закликаючи його на протистояння існуючому режиму, стояли корінні проблеми життєдіяльності суспільства - економічні, політичні, соціокультурні. Опозиція звинувачувала владу в неспроможності, нездатності й небажанні розв'язати вузол суперечностей, доведених до глобального суспільного конфлікту, наголошувала на консерватизмі, корумпованості влади, наявності у ній плетива „інтересів кланів”, „сім'ї” тощо. Конструктивні пропозиції щодо майбутніх змін лише декларувалися, причому, на рівні загальних гасел - привабливих та перспективних для кожного, хто потрапляв в орбіту опозиційного спротиву. Дискусії про доцільність, обґрунтованість, забезпеченість, повноту цих пропозицій не було. „Революційна опозиція” діяла за принципом „економії часу та енергії”. Ціна питання була у захопленні державної влади, з вершин якої пропозиції щодо майбутніх змін виглядатимуть солідніше, ніж у період протистояння.

Підкреслено, що головна проблема опозиції полягала у відсутності консенсусу. Створити Всеукраїнську опозиційну конфедерацію чи єдине опозиційне об'єднання демократичних сил не вдається. Кожна сила прагне стати лідером опозиційного табору, хоч перспективи спільного загальнодержавного опозиційного руху слід розглядати виключно у створенні колегіальних механізмів його взаємовідносин. Швидше всього об'єднання опозиції може відбуватися за традиційним для України „ситуативним сценарієм”, коли зусилля опозиційних сил консолідуються з метою боротьби зі спільним ворогом. Таким на певний час стала антикризова коаліція й уряд В. Януковича. Але кожна частина опозиції у процесі боротьби діяла відокремлено і переслідувала власні егоїстичні політичні цілі. Отже, опозиційність у сучасного покоління політиків розглядається як екзистенція боротьби з кимось особисто чи з чимось у цілому - „ворогом”, „злочинним режимом”, „реваншистами”, що міцно вкарбувалася в загальне розуміння ролі влади й опозиції.

Третій розділ дисертації „Основні напрями діяльності та проблема інституціоналізації парламентської опозиції”, який складається з трьох підрозділів, присвячений аналізу проблеми законодавчого врегулювання статусу опозиції та перспективам розвитку інституту опозиції у сучасній українській політичній системі.

У першому підрозділі „Політико-правові проблеми регулювання діяльності системної опозиції” визначено, що питання про правове регулювання статусу парламентської більшості і меншості у різних парламентських країнах має особливості й вирішується з урахуванням багатьох факторів. Не існує єдиного способу такого регулювання, хоч у світовій практиці виділено два класичні типи цього процесу:

- англосаксонський тип (Велика Британія, Індія), при якому статус парламентської більшості та меншості у нижній палаті парламенту регламентується конвенційними нормами, згідно політичних традицій. Деякі елементи статусу нижніх палат зафіксовані у парламентському регламенті, окремих законах. Але основою регулювання статусу і взаємин парламентської більшості, уряду і парламентської опозиції є конвенційні норми, засновані на високій політичній культурі парламенту; вони змінюються й тому складається враження, що статус двох частин нижньої палати парламенту постійно зазнає змін;

- континентально-європейський тип визначення статусу парламентської більшості та парламентської опозиції (Італія, Греція) спирається на законодавче регулювання через регламент парламенту (нижньої його палати), інших правових актів. Парламентська практика з даного питання має невелике значення, а тому статус цієї більшості та опозиції змінюється дуже повільно.

Зазначено, що відмінність вказаних підходів полягає у визначенні, яку політичну силу вважати опозицією. За вестмінстерською моделлю (що підходить і Україні), статус політичної опозиції має найбільша парламентська партія, яка не є партією влади. Друга модель - це створення опозиційного блоку кількох партій, опозиційних до уряду (що вказано у всіх відповідних законопроектах в Україні). Доведено, що при запозиченні будь-якої із моделей основними принципами, на яких має ґрунтуватися правове унормування статусу опозиції, слід вважати: принцип кооперації („коопераційна модель” співпраці); визнання права опозиції на представництво задля захисту інтересів власних виборців; функціональна тріада „контроль, критика, альтернатива”. Формування законодавчим шляхом і через збагачення парламентських традицій вже класичної для Західної Європи „коопераційної моделі” співпраці влади й опозиції гарантує зменшення ймовірності виникнення ситуації агресивної конфронтації у парламенті. Межі співробітництва й уникнення політичних конфліктів повинні бути визначені у вигляді окремого закону про політичну опозицію чи в законі про Регламент Верховної Ради.

Отже, на основі аналізу сильних та слабких сторін законопроектів можна розробити рекомендації щодо удосконалення правового регулювання опозиційної політичної діяльності:

1) за формою статус парламентської меншості має визначатися не окремим законом, а шляхом внесення змін до Регламенту Верховної Ради України, Закону „Про комітети Верховної Ради України” та інших раніше прийнятих нормативно-правових актів;

2) доцільним є врегулювання саме опозиційної діяльності в межах парламенту - парламентської опозиційної діяльності;

3) через відсутність чітких критеріїв розмежування опозиційної діяльності та діяльності, не пов'язаної з належністю до більшості чи опозиції (перебуванням у меншості) у Регламенті варто закріпити поняття не опозиції, а меншості, яка включатиме всі фракції та позафракційних депутатів, які не підписали Угоду про створення парламентської коаліції і не були призначені на посади в Кабінеті Міністрів України, інших органах виконавчої влади;

4) ключовим носієм прав, пов'язаних із належністю до парламентської меншості, має бути фракція, а не окремий депутат, об'єднання фракцій, партії або блоки;

5) законопроект про опозиційну діяльність (проект змін до чинних законів України) повинен не стільки закріплювати за меншістю певні права, скільки передбачати ефективні механізми вже існуючих прав, удосконалення форм реалізації парламентом своїх контрольних повноважень.

У другому підрозділі „Структурування парламентської опозиції після виборів 2006-2007 рр.” охарактеризовано процес формування опозиції у Верховній Раді України після двох останніх виборчих кампаній. 6 липня 2006 р. Головою ВР України обрали лідера СПУ О.Мороза, а 7 липня 2006 р. створили нову, т.зв. антикризову коаліцію в складі Партії Регіонів, СПУ та КПУ. 11 липня 2006 р. новообраний спікер офіційно оголосив про припинення діяльності коаліції демократичних сил і створення антикризової коаліції. За результатами опитування Київського міжнародного інституту соціології виявлено, що в суспільстві очікували іншу модель коаліції: простежувалась перевага помаранчевого електорату - це одноколірна коаліція; менш чітко, але досить рельєфно виступав електорат Партії Регіонів - це коаліція з партією влади. Однак, жодний з варіантів не був панацеєю, не забезпечував гарантовано-системного, ефективного та оперативного вирішення наявних у державі проблем.

Наголошено, що в цій ситуації знову чітко постали проблеми неузгодженості дій української опозиції, після створення антикризової опозиції констатували наявність аж трьох опозицій: БЮТ, „Наша Україна” та позапарламентська опозиція (УНП, „народники” Литвина, „неопомаранчеві” М. Катеринчука тощо). Ці політичні сили не змогли домовитись і створити єдиний опозиційний центр. Попри дружні заяви на адресу один одного про координацію спільних дій з боку БЮТ та „Нашої України” - співпраця парламентської опозиції не стала системною. Підсумок дострокових виборів показав, що вони істотно не змінили співвідношення сил опозиції і коаліції в парламенті, і не привели до якісної зміни депутатського корпусу.

У третьому підрозділі „Моделі та перспективи розвитку інституту опозиції в Україні” наголошено на ризиках формування коаліції в Україні - можливості перетворення опозиції в дестабілізуючий і деструктивний чинник політичної системи. Аналіз відносин між урядом та опозицією у демократичних країнах свідчить про наявність певних закономірностей, які впливають на стабільність політичної системи. В Україні вони відсутні. Опозиція після дострокових парламентських виборів 2007 р. не стала однорідною, а розпорошилась на декілька опозиційних течій: прагматична опозиція Партії Регіонів, як найвпливовіша і головна конкурентна сила діючої коаліції в парламенті та уряді, відразу сформувала опозиційний уряд, заявила про свої економічні та політичні пріоритети; ідеологічна опозиція, переважно комуністів, в якій протиставлялись не лише проекти рішень і підходів, але й деякі ідеологічні орієнтири. Вони припускали лише певну тактичну співпрацю з Партією регіонів у парламенті. З другої половини 2008 р. у регіоналів і комуністів з'явились труднощі власного партійного розколу, внутрішні угруповання, які не завжди дотримуються спільної точки зору на обговорювані питання. Для Блоку В.Литвина і самого лідера характерна політика балансу та прагматичне партнерство.



ВИСНОВКИ

У висновках узагальнюються основні положення та результати дисертаційної роботи.

1. Встановлено, що в результаті еволюції суспільно-політичної думки про характер владно-опозиційних взаємин в історично-політичній ретроспекції світового розвитку, встановився органічний і логічний зв'язок учасників діади „влада - опозиція”, який впливає на характер та особливості їх взаємин, на можливості і залежність зародження інституту опозиції від зміни форми власності та стану громадянського суспільства, а також від особливостей національної культури держави й її традицій. У Європі та світі концепції теоретичного обґрунтування необхідності політичної опозиції як інституту стримування й обмеження влади загалом та зловживань нею, зокрема пройшли тривалий і складний шлях розвитку: спочатку - етико-філософський етап, далі релігійний, а згодом і правовий, що, зрештою, привело дослідників до думки про раціональність її легалізації та закріплення права народу на опір гнобленню з боку влади. Українська держава, її політична історія, культура, філософія має свою глибоку традицію вивчення відносин влади та опозиції, яка розвивалася за основними параметрами, паралельно європейській концепції. Загалом українське суспільство пережило ті ж самі етапи у взаєминах влади та опозиції, що й Європа, лише з певними поправками у часі та зі своїми особливостями.

2. З'ясовано, що політична опозиція вже давно визнається як важливий та необхідний атрибут будь-якої політичної системи, і претендує на відповідність основоположним демократичним принципам, однак, незважаючи на це, її сутнісне розуміння у політологічних дослідженнях залишається досить неоднозначним. Пояснюється це відсутністю методологічного консенсусу та наявними відмінностями методологічних підходів у визначенні суті політичної опозиції. Перший із них умовно можна позначити як політологічний, який розуміє під опозицією лише інституційно оформлені політичні суб'єкти, які проводять лінію політичного протистояння, протиставлення, опору пануючим поглядам, політиці та практиці більшості. Другий концептуальний підхід - соціологічний у визначенні акцентує увагу на значно ширшому розумінні суті категорії „політична опозиція”. Під опозицією представники цього підходу розуміють будь-яке суспільне незадоволення чи інакодумство, яке може мати організовані форми протидії владі, а може бути і неорганізованим у політичні інститути. Зауважено, що, незважаючи на певний розвиток аспектів проблеми політичної опозиції, зарубіжні дослідники здебільшого дотримуються політологічного підходу у визначенні предмета дослідження проблем опозиції. Так, під „опозиційністю” вони розуміють найширші форми соціального інакодумства, масове невдоволення, форми протидії владі, не оформлені в організаційно-інституційні межі. Поняття ж „політична опозиція” пояснюється у значно вужчому змістовому значенні, вказуючи на партійно-політичний рівень та організаційно-інституційну складову опозиційності, формалізовану у функціональні рамки політичної системи. Тобто політична опозиція - це концентрована опозиційність, формалізована у межах політичних інститутів. А виходячи з того, що в Україні політична опозиція фактично зводиться до парламентської, то дисертант вважає, що парламентська опозиція - це політичні сили, які не ввійшли до складу правлячої більшості і ведуть активну боротьбу (блокуючи трибуну, рішення більшості, використовують інші засоби, звертаючись навіть до „вуличної демократії” тощо), з метою одержання влади і втілення в життя своєї політичної лінії.

3. Доведено, що на відміну від держав першої та другої хвилі демократизації, які надали опозиції спеціальні права, опозиція в Україні не має спеціального статусу, а є лише непряма легітимність, як у політичних партій. У багатьох демократичних державах, де політична опозиція інституціоналізована як легальна політична сила і володіє певними правами, спеціально закріпленими у законодавстві держави, зникає деструктивна конфліктність і створюються умови для повноцінного діалогу влади й опозиції. Тому дисертант вважає, що інституціоналізація опозиції є однією з умов консолідації нації та стабілізації політичної системи.

4. Встановлено, шляхом проведеного у дослідженні аналізу, що найкращими моделями для ефективного визначення й захисту прав опозиції є німецька та вестмінстерська, а історична специфічність скандинавської та слабкість французької моделей роблять наслідування цих систем проблематичним.

5. Доведено, що в сучасній Україні продовжується розбудова демократичного суспільства і правової держави, триває трансформація політичної системи. Найвагоміше в демократії - це існування можливостей для порівняння різноманітних поглядів на мету суспільного розвитку та засоби її здійснення. Тому однією з головних ознак, що характеризують політичну систему демократичного суспільства в Україні, повинна бути наявність легітимної політичної опозиції, яка за своєю природою є носієм альтернативних шляхів розвитку суспільства.

З часу проголошення незалежності держави як головний суб'єкт опозиційної діяльності себе позиціонувала Комуністична партія України. Але це твердження має доволі неоднозначний характер. Якщо в першій половині 90-х рр. вона була символом повернення до старого режиму і виконувала функцію гострого протистояння новій владі, то в другій половині 90 рр. КПУ являла собою швидше бутафорську опозицію, хоча багато дослідників відносять її до поміркованої. Аргументовано доведено, що КПУ належала до радикальної та структурної опозиції лише за програмними засадами й декларативними заявами. На основі підписання Універсалу національної єдності КПУ перейшла в статус провладної політичної сили вперше за часи незалежності України.

6. Зазначимо, що після парламентських виборів 2002 р. КПУ втратила статус лідера опозиції. Це підтвердила нова структуризація партійної системи, в результаті чого протистояння „влада - опозиція” набуло значного розмаху і відбувся унікальний для пострадянських держав мирний перехід влади до коаліції опозиційних сил (НСНУ, БЮТ, СПУ) - „Помаранчева революція”. Парламентські вибори 26 березня 2006 р. привели до нового розташування провладних та опозиційних сил. З 46 політичних партій до парламенту ввійшло лише п'ять, що засвідчило чергову переструктуризацію партійної системи України. Якщо за попередніх скликань парламенту політична опозиція найбільш чітко виокремлювалася за місцем діяльності, то в новоутвореному законодавчому органі статус більшості був хитким. Він визначався коаліційними домовленостями лідерів політичних сил. У позапарламентській опозиції опинилися ПСПУ, СДПУ(о), ВПО „Жінки за майбутнє”, НДП, „Трудова Україна”. Уряд сформувала Партія Регіонів, але зазначені політичні сили, як очікувалось, не змогли створити єдину опозиційну конфігурацію, а натомість статус парламентської опозиції одержав БЮТ. Після позачергових парламентських виборів 2007 р. ситуація кардинально не змінилася, лишень статус парламентської опозиції перейшов до Партії Регіонів. Також не змінилися суть та методи опозиційної діяльності, а залишилися деструктивними щодо існуючої влади, особливо це актуалізувалось у період економічної кризи.

7. Визначено, на основі аналізу світового досвіду, що надійним засобом усунення негативних явищ, які виникають під час організації та функціонування державної влади, є конструктивна опозиція, через діяльність якої відбувається взаємоузгодження різних інтересів та оптимізації функціонування політичної системи. Однак, в сучасній Україні цього ще не сталося. Практична реалізація ідеї опозиції не тільки запобігає надмірній концентрації влади, а й забезпечує стабільність і сталість у діяльності державних інститутів, слугує кращій їх організації та злагодженості, подоланню можливого протистояння та конфронтації всередині державного механізму.



ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ І ВИСНОВКИ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Веренько В.І. Етнонаціональні аспекти політико-партійних орієнтацій населення України (на прикладі Автономної Республіки Крим) / В. Веренько // Політологічні та соціологічні студії. Збірник наукових праць. - Т. 3. - Чернівці: Рута, 2005. - С. 193-201.

2. Веренько В.І. Становлення та розвиток інституту політичної опозиції - стабільності демократичного суспільства / В. Веренько // Науковий вісник Чернівецького національного університету. - №325-326. - Чернівці: Рута, 2007. - С. 29-34.

3. Веренько В.І. Особливості діяльності білоруської опозиції після президентських виборів 2006 року / В. Веренько // Політологічні та соціологічні студії. Збірник наукових праць. - Т. V. - Чернівці: Видавничий дім „Букрек”, 2007. - С. 288-297.

4. Веренько В.І. Підходи політичної опозиції до процесу реформування Збройних сил України / В. Веренько // Політологічні та соціологічні студії. Збірник наукових праць. - Т. VI. - Чернівці: Видавничий дім „Букрек”, 2008. - С. 258-270.

5. Веренько В.І. Зародження та розвиток політичної опозиції в Україні у 1991 - 2002 рр. / В. Веренько // „Освіта регіону. Політологія, психологія, комунікації”. - Київ. - 2008. - №1-2.- С. 59-64.

6. Веренько В.І. Роль політичної опозиції в Україні: еволюція суспільної думки та теоретико-методологічних підходів / В. Веренько // Історико-політичні проблеми сучасного світу: Збірник наукових статей. - Чернівці: Рута, 2009. - Т. 19 - 20. - С. 239-244.

7. Веренько В.І. Політична опозиція в Україні після 2004 р.: структура та особливості функціонування / В. Веренько // Науковий вісник. Одеський державний економічний університет. Всеукраїнська асоціація молодих науковців. - Науки: економіка, політологія, історія. - 2009. - №10 (88). - С. 128-138.

8. Веренько В.І. Основні аспекти формування політико-правового статусу політичної опозиції в Україні / В. Веренько // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 43. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2009. - С. 732-739.



АНОТАЦІЯ

Веренько В.І. Процеси становлення та розвитку інституту політичної опозиції в Україні. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 - Політичні інститути та процеси. - Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. - Чернівці, 2009.

У дисертації здійснено комплексний політико-історичний аналіз основних теоретико-методологічних підходів до розуміння сутності політичної опозиції як важливої складової політичної системи суспільства та охарактеризовано основні моделі політичної опозиції. Проаналізовано процес зародження та специфіку формування політичної опозиції в Україні наприкінці 80-90-х рр. ХХ ст. та досліджено політико-правові проблеми регулювання діяльності опозиції в Україні.

Використані нові концептуальні підходи до аналізу проблеми функціонування політичної опозиції в Україні й на основі результатів останніх парламентських кампаній показано особливості процесу структурування та діяльності парламентської опозиції в Україні. Зроблено спробу різнобічно проаналізувати позитивні й негативні сторони діяльності політичної опозиції й на цій основі накреслено можливі перспективи подальшого розвитку інституту опозиції в Україні.

Ключові слова: політична опозиція, політична система суспільства, моделі політичної опозиції, парламентська опозиція, системна опозиція.



АННОТАЦИЯ

Веренько В.И. Процессы формирования и развития института политической оппозиции в Украине. - Рукопись

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02 - Политические институты и процессы. - Черновицкий национальный университет имени Юрия Федьковича. - Черновцы, 2009.

В диссертации осуществлен комплексный политико-исторический анализ основных теоретико-методологических подходов к пониманию сущности политической оппозиции как важной составной части политической системы общества и рассмотрены основные модели политической оппозиции. Обнаружена органическая и логическая связь участников диады „власть-оппозиция”, характер и особенности их взаимоотношений, зависимость зарождения института оппозиции, от изменения формы собственности и состояния гражданского общества, а также от особенностей национальной культуры государства и его традиций. Проанализировано процесс зарождения и специфику формирования политической оппозиции в Украине в конце 80-90-х гг. ХХ в. и исследовано политико-правовые проблемы урегулирования деятельности оппозиции в Украине. Выяснено, что со времени провозглашения независимости государства, в качестве главного субъекта оппозиционной деятельности позиционировала себя Коммунистическая партия Украины. Но это утверждение имеет достаточно неоднозначный характер. Если в первой половине 90-х гг. она была символом возвращения к старой власти и выполняла функцию острого противостояния новой власти, то во второй половине тех же лет КПУ представляла быстрее бутафорскую оппозицию, хотя многие исследователи относят ее к умеренной.

Проведенный анализ моделей оппозиции убедил, что наилучшими моделями для эффективного определения и защиты прав оппозиции являются немецкая и вестминстерская модели, а историческая специфичность скандинавской и слабость французской модели делают подражание этим системам проблематичным.

Использованы новые концептуальные подходы к проблеме функционирования политической оппозиции в Украине и на основе анализа результатов последних парламентских кампаний показано особенности процесса структурирования та деятельности парламентской оппозиции в Украине. Сделана попытка разносторонне проанализировать положительные и отрицательные стороны деятельности политической оппозиции и на этой основе очертить возможные перспективы дальнейшего развития института оппозиции в Украине.

Обоснован тезис о том, что надежным способом устранения отрицательных явлений, которые возникают во время организации и функционирования государственной власти, является конструктивная оппозиция, через действия которой происходит взаимосогласование разносторонних интересов и оптимизация функционирования политической системы.

Ключевые слова: политическая оппозиция, политическая система общества, модели политической оппозиции, парламентская оппозиция, системная оппозиция.



SUMMARY

Verenko V.I. The Process of Formation and Development of Institute of Political Opposition in Ukraine. - Manuscript.

The Thesis for obtaining „Candidate of Sciences” degree in Political Science in speciality 23.00.02 - Political Institutions and Processes. -Chernivtsi National University named after Yuriy Fedkovych. - Chernivtsi, 2009.

In the thesis complex political and historical analysis of the main theoretical and methodological approaches to the understanding of the notion of political opposition as an important element of the political system was performed and main models of political opposition were described. The process of formation and peculiarities of formation of the Ukrainian political opposition at the end of the 1980s - in the 1990s were analyzed and political and legal problems in the regulation of the opposition activity in Ukraine were examined.

New conceptual approaches to the analysis of the operation of political opposition in Ukraine were used and peculiarities of the structuring process and activity of the parliamentary opposition in Ukraine were displayed on the basis of the results of the last parliamentary campaigns. An effort of thorough analysis of the positive and negative features of the political opposition activity was made and possible perspectives of the opposition development in Ukraine were offered on the basis of this analysis.