Процеси трансформації політичних інститутів: етапи та рушії

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

ім. І. Ф. КУРАСА

УДК 001.891.3+303+321„1”+„20”

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

ПРОЦЕСИ ТРАНСФОРМАЦІЇ ПОЛІТИЧНИХ ІНСТИТУТІВ: ЕТАПИ ТА РУШІЇ

Спеціальність 23.00.01 - теорія

та історія політичної науки

РИБІЙ ОЛЕНА ВОЛОДИМИРІВНА

Київ - 2011

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень

ім. І. Ф. Кураса НАН України

Науковий керівник: доктор політичних наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України Кармазіна Марія Степанівна, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, завідувач відділу соціально-політичної історії

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор Головченко Володимир Іванович, Київський національний університет ім. Т. Г. Шевченка, професор кафедри країнознавства Інституту міжнародних відносин;

кандидат політичних наук Ковалевський Владислав Олегович, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, старший науковий співробітник відділу теорії та історії політичної науки.

Захист дисертації відбудеться «7» червня 2011 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26.181.01 в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України за адресою: 01011, м. Київ, вул. Кутузова, 8, кім. 202.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України за адресою: 01011, м. Київ, вул. Кутузова, 8, кім. 218.

Автореферат розісланий «05» травня 2011 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор політичних наук Г. І. Зеленько

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми зумовлена тим, що складність сучасних суспільно-політичних процесів та зростаючі масштаби інституціональних трансформацій не тільки у транзитивних, але й у західних демократичних суспільствах спонукають до вироблення адекватної теоретичної основи їхнього дослідження. Переосмислення механізмів функціонування політичної, соціальної, економічної сфер підводить до розуміння того, що політична демократія, рівень економічного розвитку та суспільного добробуту великою мірою залежать від композиції політичних інститутів, їхнього адаптивного потенціалу, здатності до стабільного функціонування та еволюції тощо. За таких умов у політичній науці дедалі більшої ваги набувають інституціональні дослідження, які визнають провідну роль політичних інститутів у процесах оформлення, легітимізації та артикуляції суспільно-політичних взаємодій, формування нових способів та механізмів функціонування суспільних підсистем.

При цьому варто відзначити, що у працях інституціоналістів досить фрагментарно висвітлюється проблема інституціональних трансформацій, недостатньо уваги приділяється питанню розробки теоретичного алгоритму комплексного дослідження суспільних, у тому числі політичних інститутів. Відсутність остаточної концептуалізації засадничих понять інституціонального апарату (таких, як інститут, інституція, інституціоналізація, інституціональна зміна та стабільність тощо) та значні розходження у методологічних підходах не дозволяють сучасним дослідникам інституціональної сфери досягнути консенсусу з приводу базових теоретичних питань щодо політичних інститутів та їхньої зміни. Як наслідок, - дослідження інститутів здійснюються доволі безсистемно і з позицій різних методологічних підходів, що фактично унеможливлює потенційно продуктивне „перехресне” використання доробку та теоретичних висновків науковців різних шкіл та напрямків. Тому пріоритетне значення для сучасних інституціоналістів має систематизація, узагальнення та реконцептуалізація численних та суперечливих результатів досліджень інституціональних трансформацій задля вироблення концептуальної схеми аналізу як сутності інституціональних форм, так і складових, рушіїв, наслідків та особливостей процесу інституціональних трансформацій.

Окрім того, нагальним для політичної науки є питання виявлення аплікативного потенціалу результатів теоретичних інституціональних досліджень. Ретельного аналізу потребують можливості та обмеження інституціонального підходу у розробці оптимальних стратегій та оцінюванні наслідків цілеспрямованого інституціонального будівництва у політичних системах перехідних суспільств, які практикують інституціональний імпорт, селекцію, проектування тощо. З огляду на те, що у низці країн (зокрема й в Україні) досі продовжуються активні трансформаційні процеси, а інститути розвинених демократій час від часу стають вразливими перед новими викликами суспільного розвитку, актуальним стає завдання вироблення комплексного теоретичного підходу, який може бути застосований до аналізу політичної практики, основних правил впровадження та закономірностей розвитку нових політичних інститутів, у тому числі з метою підвищення ефективності інституціональних реформ.

Ступінь наукової розробки проблеми. Проблематика закономірностей розвитку політичних інститутів та особливостей їхніх трансформацій є відносно новою для політичної науки. До кінця ХХ ст. політичні інститути побіжно розглядалися зарубіжними науковцями (серед яких - Р. Арон, Ж.-Л. Бержель, П. Бергер, Дж. Віко, М. Вебер, Е. Дюркгайм, К. Касторіадіс, М. Кроз'є, П. Лукман, М. Оріу, Дж. Ролз, Т. Парсонс, Л. Штраус) у контексті інститутів інших підсистем суспільства. Так, у межах класичного інституціоналізму дослідження політичних інститутів проводилися, зазвичай, з вузькоспеціалізованою метою виявлення їхніх впливів на функціонування економічної сфери (праці Т. Веблена, Дж. Гелбрейта, Д. Коммонса, Т. Коула, К. Менгера, У. Мітчела, Г. Шмолера).

Сучасні інституціоналісти (Б. Вейнгаст, О. Вільямсон, Р. Калверт, Д. Норт, Е. Остром, Г. Саймон, Т. Скокпол, А. Скотер, Г. Терборн, К. Хей, К. Шепсл, Ф. Шарпф) використовують інституціональний підхід для пояснення та прогнозування політичних, економічних та інших суспільних процесів в умовах їхньої дифузії. Вагомий внесок у розробку проблеми неформальних інститутів та правил зробили такі теоретики неоінституціональних підходів, як К. Босарт, Д. Брінкергоф, В. Воротніков, Р. Вудойра, А. Голдсміт, М. Діа, К. Завершинський, П. Інгрем, К. Клей, С. Левітскі, Е. Панеях, С. Педжовіч, Д. Сірінг, М. Сухарьов, Л. Тсаі, Г. Хелмке, М. Шабанова. Відносно новою проблемою в інституціональній теорії є питання розрізнення понять інститут та інституція, схематичне окреслення якого можна знайти в поодиноких працях суспільних дослідників (П. Бергер, Д. Гавра, Т. Гайдай, О. Іншаков, А. Турен, П. Рікер). Сучасна тенденція до інтеграції неоінституціоналізму як низки міждисциплінарних теорій дозволяє залучити до досліджень джерел, етапів та особливостей трансформації політичних інститутів напрацювання не тільки політичного (праці К. Бейме, С. Белла, С. Гантінгтона, М. Дюверже, Е. Іммергут, Дж. Марча, Т. Мое, Й. Олсена, К. Оффе, Б. Пітерса, Б. Ротстайна), а й економічного, історичного, соціологічного характеру (дослідження М. Зафіровські, К. Кроуча, Дж. П'єра, Б. Пітерса, Ф. Селзніка, Д. Сірінга, С. Стеінмо, К. Телен, Р. Фрідленда, Б. Хогвуда, П. Хола).

Щодо сучасних українських дослідників, то їхній доробок щодо теоретичного осягнення особливостей динаміки політичних інститутів характеризується досить низьким ступенем наукової новизни, а застосування інституціональних підходів до аналізу суспільно-політичної сфери не отримало достатнього поширення. Вітчизняні та російські науковці (Ю. Валевич, О. Зазнаєв, Н. Йохна, А. Казанцев, В. Нечаєв, Р. Нурєєв, А. Олейник, Ю. Росецька, М. Шабанова) концентрують свої зусилля здебільшого на узагальненні наукових положень представників класичного та нового інституціоналізму. Характерно, що дослідження особливостей демократичного транзиту на пострадянському просторі першопочатково проводилися здебільшого західними науковцями (дослідження У. Бекера, Б. Вейнгаста, П. ДіМаджіо, В. Пауела, Б. Пітерса, Б. Ротстайна, Г. Хелмке), однак згодом ця проблематика стала однією з центральних у дослідженнях представників суспільних наук у колишніх радянських республіках - С. Айвазової, О. Бєлокрилової, В. Вольчика, Є. Головахи, А. Гриценка, С. Дегтярьової, С. Кірдіної, Г. Клейнера, В. Лапкіна, В. Лєсних, Ю. Лопатинського, П. Панова, В. Пантіна, С. Патрушева, В. Полохала, В. Полтеровича, А. Хлопіна, М. Яковлєва). Втім, аналіз наукового доробку вітчизняних дослідників засвідчує відсутність в Україні ґрунтовних теоретичних досліджень процесів політичної інституціоналізації в перехідних суспільствах, а також загальної логіки, чинників та механізмів трансформацій політичних інститутів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження проведено у межах планової науково-дослідної теми „Світоглядно-теоретичний вимір сучасної української політики” (державний реєстраційний номер 0108U001418) відділу теорії та історії політичної науки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України.

Метою дисертаційного дослідження є комплексний аналіз етапів та рушіїв процесів трансформації політичних інститутів та вироблення на його основі узагальненої дослідницької схеми вивчення політичних інститутів та інституціональної зміни.

Дослідницькі завдання:

- прослідкувати еволюцію уявлень про інститути, виявити особливості методологічних підходів до вивчення інституціональної динаміки в суспільних науках та інституціональних теоріях, дослідити рівень взаємопроникнення інститутів різних підсистем суспільства;

- уточнити понятійно-категоріальний апарат інституціоналізму, розмежувати та окреслити межі застосування таких ключових понять, як інститут, інституція та організація, обґрунтувати їхній аналітичний потенціал у сфері досліджень інституціональних трансформацій;

- дослідити сфери функціонування політичних інститутів, визначити місце, роль та способи діяльності політичних інститутів у правовій та неформальній площинах;

- з'ясувати сутність поняття інституціоналізація, її види, характеристики та критерії оцінки;

- проаналізувати умови та фактори інституціональної рівноваги, зокрема у її взаємозв'язку з інституціональною ефективністю;

- дослідити джерела, рушії та моделі інституціональної зміни, виявити сутність, етапи та особливості процесів трансформацій політичних інститутів;

- виявити основні стратегії, закономірності та наслідки керованих інституціональних перетворень у пострадянських республіках, систематизувати причини несприйняття трансплантованих інститутів.

Об'єктом дослідження є наукові теорії, які пояснюють процеси трансформації політичних інститутів.

Предметом дослідження є сутність, етапи та рушії інституціональної зміни в контексті методологічних підходів до вивчення політичних інститутів.

Методи дослідження. Дослідження політичних інститутів та інституціональних трансформацій здійснювалося у межах інституціонального підходу із залученням таких базових інституціональних методів, як описово-індуктивний, формально-легальний та історико-компаративістський (1.1, 2.1, 3.2). Застосування системного підходу до вивчення політичних інститутів та їхньої зміни дозволило провести комплексний аналіз основних інституціональних елементів, механізмів функціонування та ступінь взаємоузгодження інститутів різних суспільних підсистем тощо (2.1, 2.2, 3.2).

Використання соціологічного методу до дослідження теоретичних аспектів функціонування та зміни політичних інститутів разом з врахуванням принципів методологічного індивідуалізму та актор-центрованого неоінституціоналізму дозволило виявити важливі неполітичні, соціально обумовлені фактори (раціональний інтерес, культура, ідеологія тощо) інституціонального розвитку (3.1). Нормативно-ціннісний підхід надав змогу залучити до аналізу інститутів ціннісні параметри, що ґрунтуються на розумінні загальних принципів порядку, справедливості, суспільного блага, оптимальних інституціональних характеристик та ін. (1.2, 3.1).

Вирішенню поставлених у дисертаційні роботі завдань на всіх етапах дослідження сприяло застосування загальнологічних методів: аналізу різних методологічних підходів для узагальнення на його основі історичного й сучасного досвіду; дедукції - для пояснення принципів функціонування і розвитку окремих інститутів, виходячи з загальної логіки певної теорії; індукції - задля формування на основі конкретних випадків теоретичних висновків щодо правил інституціонального будівництва; а також синтезу - для вивчення окремих складових інституту макро-, мезо- та мікрорівнів з наступним виведенням загальних висновків.

Джерельну базу дисертаційного дослідження становлять наукові положення класиків суспільної думки (серед яких М. Вебер, Е. Дюркгайм, Д. Істон, Т. Парсонс, Г. Спенсер), які ввели у науковий вжиток поняття інституту і політичного інституту та в подальшому використовували їх для пояснення функціонування різних підсистем суспільства; основоположників старого інституціоналізму (зокрема Т. Веблена, Дж. Гелбрейта, Д. Коммонса, У. Мітчела) та неоінституціоналістів, які започаткували окремі напрямки сучасної інституціональної теорії, а саме інституціоналізм раціонального вибору (Д. Норт, Е. Остром, Г. Саймон, К. Шепсл), нормативний (Дж. Марч та Й. Олсен), історичний (С. Стеінмо, К. Телен, П. Хол) та соціологічний (Б. Пітерс, Ф. Селзнік) інституціоналізми. Окрім того, для доповнення теоретико-методологічної бази дослідження використовувалися самобутні напрацювання щодо інститутів та інституціональної зміни таких науковців, як П. Бергер, С. Гантінгтон, М. Дюверже, К. Касторіадіс, П. Рікер, Дж. Ролз, А. Турен, а також новітні розробки, що стосуються теорії інституціональних матриць (С. Кірдіна), методологічних основ дослідження трасплантацій інститутів (Г. Клейнер, В. Полтерович) тощо.

Наукова новизна дисертаційного дослідження:

- вперше систематизовано, проаналізовано та введено у науковий вжиток вітчизняної політичної науки ідеї та імперативи ряду суспільних підходів до вивчення процесів інституціональної динаміки (у межах економічної, правової, історичної, соціологічної та філософської наук), а також різновидів інституціоналізму (старого, нормативного, історичного, раціонального вибору, соціологічного, конструктивістського). Опрацювання понад 100 англомовних класичних та сучасних праць провідних дослідників-інституціоналістів надало змогу не тільки засвідчити розпорошеність та контрадикторність загальних знань про політичні інститути (1.1, 1.2, 2.3.), а й узагальнити мережу теоретико-методологічних аспектів інституціонального аналізу;

- вперше розроблена узагальнена схема дослідження суспільних, у тому числі політичних інститутів та їхньої зміни, яка враховує широкий спектр інституціональних характеристик і критеріїв та передбачає комплексний аналіз чинників інституціонального розвитку, інституціональних вимірів (формального і неформального) та рівнів (інституційного та організаційного, структури та дії тощо);

- отримала подальший розвиток ідея тісної взаємозалежності та відсутності чітких критеріїв групування інститутів різних суспільних підсистем (на політичні, правові, економічні тощо); додатково обґрунтовано доцільність виведення загальних закономірностей їхнього розвитку, що частково вирішує питання коректності використання політичними інституціоналістами ідей та висновків щодо інститутів представників інших суспільних наук;

- розвинуто думку про те, що для формування оптимальних стратегій докорінних інституціональних змін та здійснення ефективного інституціонального транзиту, необхідне врахування латентних, прихованих змінних - неформальних інститутів, ірраціональних, культурних факторів та індивідуальних мотивів (3.2);

- доведена потреба чіткої класифікації різноманітних модифікацій неформальних інститутів, для яких характерно справляти переважно однотипні ефекти (позитивні або негативні) на інституціональну рівновагу; обґрунтована доцільність типологізації неформальних інститутів за двома критеріями - сферою поширення (інтернальна, екстернальна) та характером впливу на політичну систему (конструктивні, деструктивні) (2.1);

- доопрацьовано ідею про те, що інституціональна стабільність не перебуває у прямій залежності від інституціональної ефективності, окрім того, за своєю природою є швидше корегуючим процесом інкрементальних пристосувань, аніж нормою (2.3);

- уточнено понятійно-категоріальний апарат інституціональної теорії, зокрема надається інтегроване витлумачення низки термінів: інституту як багаторівневої структури, що складається зі символічної та нормативно-організаційної складових - відповідно інституції („жорсткого ядра”) та організації (гнучкої зовнішньої оболонки) (2.2); інституціоналізації як процесу становлення інституціональної сутності, її правового оформлення і легітимації, а також безперервного ускладнення інституціональної структури (1.3), інституціональної методології як сукупності інституціональних підходів, ідей та методів суспільних наук, яку не можна ототожнювати з поняттям інституціонального методу - інструменту спрощеного, не обтяженого додатковими змінними інституціонального аналізу (1.1, 1.2). Запропоновано розглядати поняття інституціональної трансплантації (імпорту), проектування та селекції як елементи більш загального процесу інституціонального будівництва (3.2).

Теоретичне значення роботи. Наведені у роботі наукові твердження щодо сутності, етапів і рушіїв інституціональної трасформації та дослідницька схема вивчення зміни політичних інститутів можуть бути корисними у ході розробки загального алгоритму проведення інституціонального аналізу та методології політичного напряму інституціоналізму зокрема.

Практичне значення отриманих результатів. Розроблена послідовність проведення аналізу інституціональних трансформацій має практичну цінність для тих дослідників, що займаються емпіричним політичним аналізом процесів інституціональної динаміки та зокрема шляхів реформування політичних інститутів перехідних суспільств. Основні ідеї та теоретичні висновки дисертації можуть бути використані у навчальних курсах з аналізу державної політики та методології політичних і суспільних наук.

Особистий внесок здобувача. У статті, написаній у співавторстві, здобувачу належить висвітлення основних способів розмежування понять інституту та інституції у суспільних науках, окреслення базових характеристик та особливостей обох зазначених суспільних феноменів. У дисертаційній роботі, яка є самостійною науковою працею, були використані лише ті положення, що були особисто розроблені здобувачем.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертаційного дослідження були оприлюднені та обговорені на Всеукраїнській науково-практичній конференції „Сучасна наукова думка - 2010” (Миколаїв, 2010 р.); науковій конференції секції політології у рамках щорічних „Днів науки НаУКМА” „Національна ідентичність і громадянська культура” (Київ, 2010 р.); Міжнародній науково-практичній конференції з соціології „Держава і глобальні соціальні зміни: історія, теорія, ідеологія” (Київ, 2010 р.); науково-практичній конференції „Інститут президентства в Україні й зарубіжних країнах: становлення, розвиток та сучасні тенденції” (Київ, 2010 р.); Міжнародній науково-практичній конференції „Розвиток політичної науки: європейські практики та національні перспективи” (Чернівці, 2011 р.); Національному Конвенті студентів та аспірантів політичної науки „Політична наука: традиції та інновації” (Одеса, 2011 р.).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладені у 10 публікаціях, 6 з яких - у фахових виданнях.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, восьми підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (281 позиція). Загальний обсяг дисертації - 212 стор., із яких 164 стор. - основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються об'єкт, предмет, мета та основні завдання дисертаційного дослідження, характеризується ступінь наукової розробки проблеми та джерельна база. Розкривається наукова новизна роботи, формулюється теоретичне та практичне значення її основних положень.

Розділ 1 „Теоретичні підходи до осмислення сутності та особливостей динаміки політичних інститутів” присвячений аналізу низки методологічних підходів до дослідження сутності, ролі та складових політичного інституту, а також особливостей процесів інституціональних трансформацій.

У параграфі 1.1 „Специфіка підходів до вивчення інститутів та інституціональної зміни в суспільних науках та становлення інституціоналізму” аналізується специфіка правового, економічного, історичного, соціологічного та філософського підходів до розгляду інститутів та їхньої зміни. Дослідження еволюції уявлень про політичні інститути та їхньої ролі в інституціональній системі суспільства дозволило твердити, що політичні інститути традиційно розглядалися у вузькому сенсі та, головним чином, з огляду на їхні функціональні характеристики.

Доводиться, що лише з постанням наприкінці ХХ ст. інституціоналізму вперше було наголошено на визначальній ролі політичних інститутів у державній, економічній, соціальній сферах. Класичними інституціоналістами були опрацьовані питання взаємопроникнення та взаємовпливу різних категорій суспільних інститутів, виявлені відносно універсальні закони їхнього існування. Звертається увага, що саме старий інституціоналізм наділив інститути статусом ключових одиниць еволюції суспільних підсистем, доклав вагомих зусиль щодо зміни тогочасної суспільної парадигми та поклав початок докорінно новому, міждисциплінарному напрямку суспільно-політичної думки.

Параграф 1.2 „Закономірності розвитку політичних інститутів з точки зору неоінституціональних теорій” присвячений розгляду неоінституціональних підходів до вивчення процесів інституціональної трансформації. Аналіз інституціональних теорій (нормативної, історичної, раціонального вибору, соціологічної, конструктивістської) на предмет виявлення сутності та особливостей інституціональних змін показав, що кожна з них дає опис лише окремих параметрів, частково або повністю ігноруючи інші, не менш важливі. У цьому контексті постулюється думка, що на тлі антагоністичних неоінституціональних підходів лише витлумачення інституціоналізму як методології дозволить надати поняттю інституціонального аналізу більш автономного, узагальненого значення.

Способи розмежування основних інституціональних термінів становили дослідницьке завдання параграфу 1.3 „Інститут”, „інституція”, „організація”: співвідношення понять”. У роботі доводиться, що питання синонімії понять інститут та інституція, а також проблема їхнього ототожнення з організацією вирішується шляхом окреслення специфіки застосування кожного з них та визнання неприпустимості довільного оперування їхніми значеннями. Наводяться аргументи на користь того, що інституціями є символічні, звичаєві, семіотичні значення та практики, закріплення і відтворення яких здійснюється за допомогою таких організаційно оформлених суспільно-політичних утворень, як інститути. Як наслідок, можна стверджувати, що політичний інститут є багаторівневою структурою, яка складається з „жорсткого ядра” - інституції, та гнучкої зовнішньої оболонки - організаційного оформлення та законодавчого закріплення узвичаєних норм та практик.

У Розділі 2 „Сфери функціонування та етапи розвитку політичних інститутів” аналізуються особливості функціонування політичних інститутів у формальній та неформальній сферах, простежуються закономірності життєвого циклу інститутів - від періоду інституціоналізації, легітимації, пошуку шляхів встановлення рівноваги до прикінцевого етапу деінституціоналізації.

У параграфі 2.1 „Виміри політичних інститутів: формальна та неформальна діяльність” йдеться про потребу усунення панівної в політичних та порівняльних дослідженнях однобічності розгляду інститутів лише як формальних правил та легальних організацій у системі державної влади. Стверджується, що необхідним є включення до інституціонального аналізу вивчення неформальних, „тіньових” та нелегальних інститутів та правил, які справляють визначний вплив (конструктивний або деструктивний) на політичну поведінку, систему прийняття рішень, а також на стабільність всієї інституціональної системи.

У параграфі 2.2 „Особливості процесу інституціоналізації політичних інститутів” висвітлюється сутність поняття інституціоналізації в її сучасному розумінні - як процесу, за допомогою якого інститути, організації та процедури набувають цінності та стійкості. Досліджуються докорінно відмінні способи тлумачення інституціоналізації та причини виникнення суперечливих підходів до окреслення її основних ознак, критеріїв та характеристик. Надається обґрунтування того, чому інституціоналізацію одночасно можна позначити як створення, вкорінення та легітимацію нових інституціональних сутностей, а також як стабілізацію, розвиток та посилення організаційної структури вже існуючих інститутів.

Параграф 2.3 „Проблема встановлення інституціональної рівноваги та сутність процесу деінституціоналізації” присвячений виявленню джерел, умов та критеріїв інституціональної стабільності та її взаємозв'язку з інституціональною ефективністю. Визнається факт того, що аналіз інституціональної рівноваги є критично важливим завданням для розуміння процесів інституціональної зміни. Характерно, що досі залишається відкритим питання щодо природи інституціональної стабільності, яка постає у працях представників різних інституціональних течій або як норма, або ж як своєрідний процес. У контексті виявлення особливостей процесу деінституціоналізації доводиться потреба розглядати в якості її складових явища деволюції - спонтанного процесу занепаду інституту, та інституціонального демонтажу - процесу запланованої ліквідації.

Розділ 3 „Процеси трансформації політичних інститутів та механізми прискорення інституціонального розвитку” присвячений дослідженню джерел, механізмів та моделей процесів інституціональних трансформацій, а також виокремленню та узагальненню на теоретичному рівні результатів досліджень тих науковців, які вивчали закономірності інституціональних перетворень у колишніх радянських республіках.

У параграфі 3.1 „Основні джерела, механізми та моделі процесів інституціональної зміни” досліджується поліморфна природа інституціональних змін, яка пояснюється, з-поміж іншого, органічною вкоріненістю в природі інституту двох невід'ємних, проте антагонічних між собою складових - структури та дії. У параграфі доводиться, що варіанти пояснення зміни інститутів залежать від занадто великої множини параметрів, вони варіюються відповідно до способів визначення самої сутності інституту (як стереотипу думки, правил гри), природи його виникнення та динаміки (еволюційна, сконструйована), методологічних принципів (холізму, інституціонального детермінізму, методологічного індивідуалізму) тощо. Обгрунтовується доцільність зважати на інституціональний пласт, який зазнає часткової зміни - ціннісний або ж організаційний. Звертається увага на той факт, що оптимальною є дифузія зазначених концепцій: поділ життєвого циклу інститутів як на періоди стабільності, що включають поступову, часом незначну і непомітну еволюцію та коригування своєї організаційної структури згідно з вимогами середовища, так і на нормативні, динамічні періоди глибинних трансформацій, притаманні кризовим, „шоковим” умовам.

У параграфі 3.2 „Стратегії, умови та наслідки інституціонального будівництва на пострадянському просторі” аналізуються ідеї дослідників-інституціоналістів щодо оптимальних шляхів здійснення інституціональних змін. Особлива увага приділяється тим ключовим інституціональним аспектам, що справляють визначний вплив на функціонування трансплантованих, імпортованих, „вирощених” та інших видів запозичених інститутів. Обгрунтовується думка, що розуміння та застосування напрацювань теорії інституціональних трансформацій може дозволити підвищити ефективність пристосування та здатність до гармонійного розвитку нових політичних інститутів в перехідних суспільствах. Стверджується, що практика розгляду інститутів як багатовимірних утворень, що мають в своєму складі символічну, організаційну, формальну і неформальну, індивідуальну та структурну компоненту дозволяє диференціювати інституціональний аналіз конкретних трансформаційних процесів та, таким чином, розробити стратегію усунення помилок у процесі державного будівництва. політичний інститут трансформація

Отримані результати комплексного дослідження сутності, етапів та рушіїв процесів трансформації політичних інститутів дозволяють зробити такі висновки:

1. Становлення інституціоналізму та подальший розвиток інституціональних теорій засвідчили нову тенденцію у суспільних науках до розширення дисциплінарних рамок. У цей період поняття інституту як ключової еволюційної одиниці набуває стрижневого змісту для аналізу політичних систем, стає домінантою серед споріднених феноменів, що мають відношення до впорядкування суспільно-політичного життя індивідів.

2. Кожна суспільна наука та науковий підхід серед низки критеріїв, що можуть бути застосовані до аналізу інституціонального розвитку, обирає за ключовий той, який найкраще відображає його дослідницьку специфіку. Так, для історичного підходу основним критерієм, з огляду на який досліджуються інститути та їхня динаміка, є час, соціологічного - колективний вибір, структура та дія, економічного - індивідуальний вибір. Що стосується політичної теорії, то вона схильна розглядати інститути та інституціональну зміну з позицій влади, розподілу владних повноважень та обмежень індивідуальної поведінки.

3. Питання сутності та рушіїв процесів трансформацій політичних інститутів лише побіжно та поверхово розглядається інституціональними теоріями. Аналіз неоінституціональних підходів на предмет виявлення сутності інституціональних змін показує, що кожна з них дає опис лише окремих параметрів. Так, для економічного інституціоналізму трансформації - це продукт свідомого вибору, направленого на максимізацію корисності інституту; для історичного - результат конфлікту всередині політичної системи, який неможливо передбачити і запрограмувати; для соціологічного - наслідок „видової” боротьби за виживання в конкурентному інституціональному середовищі; для конструктивістського - результат циркуляції ідей, зміни ментальних моделей та „координаційного дискурсу”. Проте практично в кожній з течій неоінституціоналізму можна прослідкувати визнання нелінійності інституціонального розвитку - від фази „тяглості”, стабільного функціонування, до періоду „формації” - нового становлення, яке відбувається в результаті сходинкової еволюції, революції, видового витіснення тощо.

4. Враховуючи факт неоднорідного розвитку інституціоналізму протягом кінця ХІХ ст. - початку ХХІ ст., що позначилося в першу чергу на його внутрішній дезінтеграції, концептуальних розходженнях та методологічній неузгодженості, варто розрізняти поняття, по-перше, старого - „раннього”, ”першого”, „класичного” інституціоналізму (кінець ХІХ ст. - 40-ві рр. ХХ ст.) як відносно інтегрованого напрямку економічно орієнтованих досліджень та, по-друге, неоінституціоналізму (починаючи з 80-тих рр. ХХ ст.) - розгалуженої мережі дедалі нових інституціональних напрямів, аналітичною основою яких слугують методологічні принципи різних суспільних наук - політичної, історичної, соціологічної тощо. Усю сукупність інституціональних теорій доцільно позначати узагальнюючими термінами - інституціоналізм, інституціональна теорія, інституціональний підхід.

5. Для потреб спрощення процедури інституціонального аналізу необхідно брати до уваги багатовимірну структуру інституту: „жорстке ядро” - інституцію, - організуючу ідею, культурно-когнітивний елемент інституту, та гнучку зовнішню оболонку - організаційно-правове оформлення узвичаєних норм і практик, яке включає нормативний та регулятивний інституціональні елементи. Чітке розрізнення зазначених вимірів дозволяє локалізувати та досліджувати специфіку інституціональної динаміки на різних рівнях.

6. Неформальні інститути мають вагомий вплив на функціонування інституціональної системи, можуть виступати як причинами інституціональної стагнації, так і рушіями трансформації політичних інститутів. Дослідження мережі неформальних інститутів, які характеризуються високою здатністю вирішувати специфічні проблеми політичного обміну та є надефективними у формуванні поведінки політичних акторів, закладають мікрооснови аналізу інституціональних процесів.

7. Політичну інституціоналізацію можна розглядати одночасно як результат еволюційного або керованого процесу встановлення нової інституціональної сутності та, власне, як безперервний процес вкорінення і ускладнення інституціональної структури. Різновидами деінституціоналізації як заключного етапу розвитку інституту є деволюція - спонтанний процес занепаду застарілих інституціональних форм, та інституціональний демонтаж - процес запланованої ліквідації інституту.

8. Інституціональна рівновага є умовним станом, наближення до якого може мати не тільки позитивні, а й негативні впливи на політичну систему. Встановлення інституціональної рівноваги передбачає здатність інститутів не тільки ефективно підтримувати відтворюваність загальноприйнятих норм та процедур, а й здійснювати коригуючу інкрементальну зміну інституціональних правил задля кращої адаптації до нових умов інституціонального середовища.

9. Дослідження інституціональних трансформацій ускладнене через необхідність врахування дискретного й інкрементального характеру інституціональних змін, множини моделей, джерел та рушіїв (ендогенних, екзогенних, випадкових, еволюційних, економічних, політичних, культурних, структурних тощо) динаміки інститутів. Це засвідчує доцільність розмежування життєвого циклу політичних інститутів на періоди, що чергуються у довільному порядку - еволюції, стабільного функціонування, інкрементального розвитку та динамічні періоди глибинних трансформацій.

10. Високий рівень взаємопроникнення та відсутність чітких критеріїв групування різних суспільних інститутів вказує на те, що жоден з них не може бути строго віднесений до однієї суспільної сфери. Окрім того, зважаючи на визначальну роль у справі спрямування інституціонального розвитку вимог та впливів інституціонального середовища, всі складові інституціональної системи характеризуються високим ступенем взаємозалежності, а отже зміна однієї з них спричиняє суміжні трансформації. З-поміж іншого це означає, що під час обрання шляху докорінного реформування політичної системи, ревізії та модернізації мусять піддатися й інші групи інститутів - правові, економічні, соціальні, - як на правовому нормативному рівні, так і у неформальному вимірі, який відповідає за формування політичної культури, стандартів поведінки тощо.

11. Під час інституціонального будівництва варто виходити з розширеного тлумачення інституту - замало трактувати його лише як сукупність кодифікованих норм, законів та правил організації політичного життя, потребує врахування низка неформальних, ірраціональних, культурних та ментальних факторів, індивідуальні мотиви та преференції тощо. Результати інституціонального будівництва перебувають у залежності від взаємодії трьох груп факторів: соціокультурних характеристик, початкових умов інституціонального середовища та вибору технологій інституціональної трансплантації, проектування чи селекції.

12. Проведене дослідження дозволяє твердити, що узагальнена дослідницька схема комплексного аналізу інституціональних трансформацій повинна передбачати, по-перше, вивчення особливостей динаміки інституту на конкретному етапі розвитку, по-друге, врахування мікро- та макрооснов інституціональної зміни, по-третє, аналіз різних інституціональних вимірів (формального, неформального) та рівнів (звичаєвого, нормативного, організаційного, макро-, мезо-, мікрорівнів).

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Кармазіна М. „Інститут” та „інституція” : проблема розрізнення понять / М. Кармазіна, О. Шурбована // Політичний менеджмент. - 2006. - № 4 (19). - С. 10-19.

2. Рибій О. Природа трансформацій політичних інститутів / О. Рибій // Політичний менеджмент. - 2010. - № 5 (44). - С. 82-89.

3. Рибій О. Основні фактори інституціонального розвитку та моделі процесів інституціональної зміни / О. Рибій // Наукові записки НаУКМА. Політичні науки. - 2010. - Т. 108. - С. 7-11.

4. Рибій О. Різновиди та умови встановлення рівноваги політичних інститутів / О. Рибій // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. - 2010. - Вип. 21. - С. 119-126.

5. Рибій О. Становлення політичних інститутів: природа та особливості процесу інституціоналізації / О. Рибій // Вісник НТУ КПІ : Політологія. Соціологія. Право. - 2010. - № 4 (8). - С. 31-35.

6. Рибій О. Неформальні політичні інститути: сутність, класифікація, результати діяльності / О. Рибій // Політичний менеджмент. - 2011. - № 1 (46). - С. 34-42.

7. Рибій О. Еволюція уявлень про „політичний інститут” в інституціональних теоріях / О. Рибій // Сучасна наукова думка-2010 : зб. матеріалів всеукр. наук.-практ. конф., (Миколаїв, 17 черв. 2010 р.). - Миколаїв : НУК, 2010. - С. 56-57.

8. Рибій О. Орієнтири для трансформації політичних інститутів в Україні : інституціональний ізоморфізм чи м'яка стандартизація? / О. Рибій // Держава і глобальні соціальні зміни : історія, теорія, ідеологія : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., (Київ, 28-29 жовт. 2010 р.). - К. : НТУ „КПІ”, 2010. - С. 68-70.

9. Рибій О. Етапи становлення та сучасні тенденції розвитку інституціоналізму як міждисциплінарного підходу / О. Рибій // Розвиток політичної науки : європейські практики та національні перспективи : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., (Чернівці, 3 бер. 2011 р.). - Чернівці : Букрек, 2011. - С. 20-22.

10. Рибій О. Інституціональна політологія як субдисципліна: особливості та перспективи інституціонального аналізу / О. Рибій // Політична наука : традиції та інновації : зб. тез Першого нац. конвенту укр. відділення Міжнар. асоціації студентів політичної науки, (Одеса, 24-25 бер. 2011 р.). - Одеса : Фенікс, 2011. - С. 106-107.

АНОТАЦІЯ

Рибій О. В. Процеси трансформації політичних інститутів: етапи та рушії. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.01 - теорія та історія політичної науки. Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. - Київ, 2011.

Дисертація присвячена комплексному дослідженню теоретико-методологічних підходів до вивчення проблеми інституціональних трасформацій. У роботі розкрито зміст основних інституціональних понять, здійснено систематичний аналіз базових складових політичного інституту та їхніх сутнісних характеристик.

Доведено, що побудова узагальненої дослідницької схеми вивчення політичних інститутів та їхньої зміни можлива за умови врахування різних інституціональних вимірів (формального, неформального) та рівнів (звичаєвого, організаційного, макро-, мезо-, мікрорівнів), конкретного етапу розвитку інституту (інституціоналізації, пошуку рівноваги, еволюційних чи революційних змін, деінституціоналізації тощо), а також застосування певної сукупності методологічних інструментаріїв. Дослідження етапів, рушіїв, механізмів і моделей інституціональної зміни дозволило виділити основні характеристики, критерії та елементи комплексного аналізу інституціональних трансформацій.

Ключові слова: політичний інститут, інституціональна трансформація, інституціоналізація, організація, неформальний інститут, інституціональна рівновага, інституціональна ефективність.

ANNOTATION

Rybiy O. V. The processes of transformation of political institutions: stages and drivers. - Manuscript.

Dissertation for obtaining the degree of the Candidate of Political Science. Specialisation 23.00.01 - Theory and History of Political Science. - I. F. Kuras Institute of Political and Ethnic Studies of the National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, 2011.

The dissertation provides a comprehensive analysis of theoretical and methodological approaches to studying the issues of institutional change. This work demonstrates the substance of basic institutional concepts; a systematic analysis is made of the basic components of the political institution and their essential characteristic.

This study shows that conducting a generalized research scheme of study political institutions and institutional change is possible when one takes into account various institutional dimensions (formal, informal) and levels (customary, organizational, macro-, meso-, micro levels), specific stages of development of the institution (insitutionalization, search for balance, evolutionary or revolutionary changes, de-institutionalization, etc.), as well as the application of certain combined methodological sets of instruments. The paper provides investigation of stages, drivers, mechanisms and models of institutional change, which allows to reveal the main characteristics, criteria and elements of comprehensive analysis of institutional transformation.

Key words: political institution, institutional transformation, institutionalization, organization, informal institution, institutional equilibrium, institutional effectiveness.

АННОТАЦИЯ

Рыбий Е. В. Процессы трансформации политических институтов: этапы и двигатели. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата политических наук по специальности 23.00.01 - теория и история политической науки. Национальная академия наук Украины. Институт политических и этнонациональных исследований им. И. Ф. Кураса, г. Киев, 2011.

Диссертация посвящена комплексному анализу теоретико-методологических подходов к изучению проблемы институционального развития и трансформаций полититических институтов, которая остается одним из наименее разработанных аспектов институциональных теорий.

Понимание сути термина институт и его основных характеристик варьируется в соответствии с предметом конкретной общественной науки. Как следствие, чтобы разработать обобщенную исследовательскую схему анализа политических институтов и особенностей их динамики, нужно свести множество наработок не только современных институциональных теорий, но и всех общественных наук к общему знаменателю. В диссертации анализируется специфика подходов к изучению институтов и институциональных изменений, которые существуют, в частности, в рамках права, экономики, истории, философии и социологии.

В диссертационном исследовании рассматриваются современные подходы к определению разновидностей неформального института, сущность понятия и особенности институционализации - процесса установления и укоренения политических институтов. Анализ подходов к изучению институционального возникновения позволил выявить основные способы трактовки, типы и критерии институционализации, а также причины и двигатели эволюции интитуциональных систем.

Одной из центральных тем неоинституциональной теорий является проблема достижения оптимального институционального равновесия как залога эффективного функционирования институциональной системы. Однако несмотря на существование различных подходов к определению природы и условий установления институциональной стабильности, до сих пор остается недостаточно разработанным ряд основополагающих вопросов. Поэтому в диссертации важную роль отведено рассмотрению сущности, основных разновидностей и моделей институционального равновесия, его взаимосвязи с институциональной эффективностью, а также характера его влияния на политическую систему.

Существующие в рамках старого и нового институционализма теоретические подходы значительно различаются между собой по способам решения основополагающих вопросов динамики институтов. Как следствие, в работе анализируются основные концепции институциональных изменений, которые предлагают нам различные институционализмы (старый, нормативный, рационального выбора, социологический, исторический, конструктивистский). Их анализ позволил засвидетельствовать полиморфность природы и сущности процесса трансформации политических институтов и очертить основные варианты его объяснения.

В работе раскрыто содержание основных институциональных понятий, осуществлено систематический анализ базовых составляющих и этапов развития политических институтов. Выяснены особенности и сущностные характеристики различных типов институциональных изменений. Анализ двигателей, источников, механизмов и моделей институциональных трансформаций позволил выделить основные параметры, элементы и критерии комплексного институционального анализа политических институтов и их трансформаций.

Доказано, что в совокупности учет различных институциональных измерений (формального, неформального) и уровней (традиционного, организационного, макро-, мезо-, микроуровней), конкретного этапа развития института (институционализации, поиска равновесия, эволюционных или революционных изменений, деинституционализации др.), а также применение определенной совокупности методологических инструментариев позволяет разработать обобщенную схему комплексного институционального анализа трасформаций политических институтов.

Ключевые слова: политический институт, институциональная трансформация, институционализация, организация, неформальный институт, институциональное равновесие, институциональная эффективность.

Размещено на Allbest.ru