Сучасні політичні конфлікти: основні джерела та шляхи розв’язання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

УДК 323.21

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Сучасні політичні конфлікти: основні джерела та шляхи розв'язання

23.00.02 -- політичні інститути та процеси

Станкевич Інна Петрівна

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: доктор політичних наук, професор Шульга Марина Андріївна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри політології.

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, доцент Побочий Іван Андрійович, Національна металургійна академія України, (м. Дніпропетровськ), завідувач кафедри соціології та політології;

кандидат політичних наук, доцент Дацюк Андрій Васильович, Національна академія державного управління при Президентові України, доцент кафедри національної безпеки.

Захист відбудеться «19» квітня 2010 року о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.41 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. За адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий « » березня 2010 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Постригань Г.Ф.

політичний конфлікт управління

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Сфера політики - це область не лише постійної, але і підвищеної конфліктності в порівнянні з іншими сферами суспільного життя. Вивчаючи політичні конфлікти, слід брати до уваги чинник зростання великої практичної потреби в конфліктологічних підходах.

Сучасний період розвитку нашого суспільства характеризується значним посиленням напруженості, зростанням протиріч, виникненням політичних конфліктів. Аналізуючи ситуацію в Україні в контексті теорії політичного конфлікту, можна зауважити, що спроби пояснення, управління та розв'язання політичних конфліктів у рамках традиційних раціональних моделей та схем наштовхується на серйозні труднощі. У зв'язку з цим постає необхідність переосмислення нагромадженого світового та вітчизняного досвіду, дослідження політичних конфліктів, джерел їх виникнення, пошуку нових шляхів управління та розв'язання.

Теоретичне обґрунтування методик управління політичним конфліктом здатне надати практичну допомогу політикам у пошуку ефективних ненасильницьких засобів розв'язання політичних конфліктів будь-якого рівня, що знижують рівень наслідків конфліктних відносин, які не руйнують суспільство. Актуальність цього постійно зростає у зв'язку з тенденціями змін, що спостерігаються, характеру протікання політичної конфронтації, особливо із загрозою кризи суспільства.

Крім того, поряд із розробкою найбільш ефективних методів розв'язання політичних конфліктів, як і раніше, актуальним залишається вирішення проблеми їхнього запобігання - недопущення переростання в стадію практичних дій, найбільшою мірою дестабілізуючих суспільство. Все це вимагає, у свою чергу, постійного аналізу джерел конфліктної взаємодії, що ініціюють соціально-політичну конфронтацію.

Отже, актуальність дослідження зумовлена потребою комплексного наукового осмислення джерел та шляхів розв'язання політичних конфліктів в українському суспільстві.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною наукової програми філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка та виконана у межах науково-дослідної теми 06БФ041-01 «Філософія та політологія у структурі сучасного соціо-гуманітарного знання».

Мета і завдання дисертаційного дослідження. Метою дисертаційної роботи є розкриття джерел та з'ясування шляхів розв'язання сучасних політичних конфліктів.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

- проаналізувати теоретико-методологічні аспекти дослідження конфліктів у політичній науці;

- з'ясувати джерела сучасних політичних конфліктів та вирізнити головні серед них;

- здійснити класифікацію сучасних політичних конфліктів відповідно до їх джерел;

- уточнити відмінність між управлінням, врегулюванням та розв'язанням політичних конфліктів;

- виокремити політичні конфлікти, які підлягають лише врегулюванню, а також ті, які можуть бути розв'язані;

- з'ясувати завдання, вирішення яких є умовою ефективного управління політичними конфліктами в Україні та окреслити труднощі оптимізації такого управління.

Об'єктом дисертаційного дослідження є сучасні політичні конфлікти.

Предметом дослідження є джерела та шляхи розв'язання сучасних політичних конфліктів.

Методи дослідження. У дисертаційному дослідженні використано комплексну методологію, яка ґрунтується на застосуванні низки наукових методів. У роботі використано:

- структурно-функціональний метод, що дав змогу дослідити політичний конфлікт як невід'ємний елемент, з одного боку, окремого суспільства, а з іншого - всієї системи міжнародних відносин загалом;

- порівняльний та історичний методи дозволили проаналізувати типи, форми і причини політичних конфліктів в історії України, з'ясувати історичні передумови їх виникнення та динаміку розвитку;

- критичний аналіз дозволив уточнити зміст окремих теоретичних положень вітчизняних та зарубіжних науковців, що займаються дослідженнями політичних конфліктів;

- системний аналіз дав виокремити та охарактеризувати елементи структури політичних конфліктів та зв'язки між ними, з'ясувати місце і роль політичних конфліктів у сучасному українському суспільстві;

- загальнонауковий метод сходження від абстрактного до конкретного дав можливість з'ясувати типи сучасних політичних конфліктів та з'ясувати специфіку кожного з них.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у комплексному дослідженні джерел і шляхів розв'язання сучасних політичних конфліктів. В дисертації обґрунтовані положення, які відзначаються науковою новизною і виносяться на захист:

- уточнені специфічні риси політичного конфлікту, які відрізняють його від решти конфліктів у суспільстві та на підставі цього запропоноване авторське бачення політичного конфлікту. А саме: з огляду на аристотелівське розуміння політики як “вищого блага”, серцевиною політичних конфліктів можна вважати боротьбу політичних сил за можливість витлумачення ними загальнонаціональних інтересів. Відтак, політичний конфлікт - це зіткнення, суперечлива взаємодія цінностей, інтересів, цілей політичних сил та їх поглядів в основі якого знаходяться питання, що стосуються “загального блага”, які є непримиренними на даний момент та вступають у протидію;

- поглиблено розуміння джерел політичних конфліктів у сучасному суспільстві. Зокрема, запропоновано виокремлювати ці джерела за такими параметрами: характер існування (реальні і потенційні); податливість до впливу (джерела, що легко піддаються усуненню і джерела, що важко піддаються усуненню); можливі наслідки (джерела, що продукують переважно конструктивні політичні конфлікти і джерела, що продукують переважно деструктивні політичні конфлікти). Доцільним є застосування комплексного критерію класифікації джерел сучасних політичних конфліктів, за якого до уваги приймаються усі три їх параметри (характер існування, податливість до впливу, можливі наслідки);

- сформульована авторська класифікація сучасних політичних конфліктів з огляду на комплексний критерій класифікації їх джерел. А саме: реальні (чи потенційні) конструктивні та легко керовані (опозиція і влада); реальні (чи потенційні) конструктивні та важко керовані (президент і парламент); реальні (чи потенційні) деструктивні та легко керовані (політизація культурно-історичних відмінностей західних і східних регіонів України); реальні (чи потенційні) деструктивні та важко керовані (напруженість у стосунках між Україною та Російською Федерацією). Автор вважає, що класифікація політичних конфліктів за їх джерелами має першочергове значення з огляду на завдання вироблення дієвої моделі управління політичними конфліктами;

- уточнено відмінність між управлінням політичними конфліктами, врегулюванням та розв'язанням політичних конфліктів. Зокрема з'ясовано, що управління політичними конфліктами - це цілеспрямований вплив владних структур на політичні процеси з метою подолання конфліктогенності в суспільстві. Воно може здійснюватися з метою врегулювання політичних конфліктів у випадку використання таких технологій, як суперництво, уникнення, пристосування, примирення на основі примусу. Та - з метою розв'язання політичних конфліктів у випадку застосування таких технологій, як співпраця, компроміс, консенсус. Спільним для технологій врегулювання та розв'язання політичних конфліктів є їх націленість на джерело останніх. Однак, у першому випадку це джерело своєрідно трансформується (наприклад перетворюється на більш податливе для впливу), у другому - підлягає усуненню. Доведено, що виконання політичними конфліктами негативних чи позитивних функцій залежить від ефективного, такого, що здатне перетворити політичний конфлікт на конструктивний чинник суспільно-політичного розвитку, управління ними. Автор вважає, що найбільш небезпечними політичними конфліктами в Україні є ті, джерела яких довгий час лишаються поза будь-яким управлінським впливом (потенційні міжетнічні політичні конфлікти в Криму);

- вперше виокремленні політичні конфлікти в демократичній Україні, які підлягають лише врегулюванню, а також ті, що можуть бути розв'язані. Встановлено, що технології врегулювання доцільно використовувати, зокрема, у випадку реальних (чи потенційних), легко керованих деструктивних політичних конфліктів (політизація культурно-історичних відмінностей західних і східних регіонів України), важко керованих деструктивних (напруженість у стосунках між Україною та Російською Федерацією). Технології розв'язання є ефективними для застосування стосовно реальних (чи потенційних), легко керованих конструктивних політичних конфліктів (опозиція і влада). Та важко керованих конструктивних політичних конфліктів (БЮТ і партія Регіонів). Крім того, у випадку важко керованих конструктивних політичних конфліктів доцільне комплексне використання технологій врегулювання (з метою трансформації джерела політичного конфлікту) та технологій розв'язання (з метою усунення джерела політичного конфлікту). В будь-якому випадку застосування технологій врегулювання та розв'язання з урахуванням джерел політичних конфліктів дозволяє використовувати останні для подальшої демократизації політичного життя сучасної України;

- дістало подальшого розвитку дослідження завдань, вирішення яких є умовою ефективності управління політичними конфліктами в Україні. Показано, що першочерговим серед таких завдань є оволодіння учасниками політичних конфліктів відповідними стратегіями поведінки. Оптимальною з-поміж останніх можна вважати дискурсивно-консенсусну стратегію, зміст якої полягає в спільному пошуку загальної позиції, формуванні ефективного комунікативного діалогу, знятті конфліктної напруженості, подоланні політичного конфлікту без застосування насильства. Подальша оптимізація управління політичними конфліктами в демократичній Україні багато в чому залежатиме від перетворення дискурсивно-консенсусної стратегії поведінки на загальну модель такого управління. Це дозволить не лише запобігти викривленому сприйняттю учасниками політичних конфліктів одне одного, а й постійно уточнювати джерела того чи іншого конфлікту в ході дискусії між ними, з'ясовувати ті джерела, які в першу чергу потребують управлінського впливу (чи з метою врегулювання, чи то з метою розв'язання). Вирішальними кроками у цьому напрямі може бути проведення круглих столів, конференцій, семінарів тощо. Труднощами на шляху здійснення перерахованих кроків є: небажання учасників політичного конфлікту налаштуватися на дискурс, компроміс, їх неготовність йти на поступки, принципове небажання зрозуміти одне одного тощо.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що отримані в дисертації результати дозволяють більш повніше і чіткіше уявити суть політичних конфліктів, що є характерними для сучасних реалій, визначити найбільш небезпечні з них, які можуть призвести до деструктивних наслідків та окреслити можливі способи розв'язання наявних політичних конфліктів в Україні.

Дисертація містить досить значний за обсягом фактичний матеріал, теоретичні висновки та узагальнення, що можуть бути використані в подальшій роботі над удосконаленням управління сучасними політичними конфліктами. Окремі положення роботи можуть використовуватись при написанні наукових праць з політичної конфліктології, для розробки лекційних курсів з цієї дисципліни.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати дисертаційного дослідження були повідомлені й обговорені на Міжнародних наукових конференціях у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка: Міжнародній науковій конференції “Дні науки філософського факультету - 2006” (Київ, 12-13 квітня 2006 р.), Міжнародній науковій конференції “Дні науки філософського факультету - 2007” (Київ, 18-19 квітня 2007 р.).

Публікації. За результатами дисертаційного дослідження опубліковано 3 статті у фахових наукових виданнях та двоє тез доповідей на наукових конференціях.

Структура і обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається із вступу, трьох розділів та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 213 сторінок, з них обсяг основного тексту - 192 сторінки, список використаних джерел охоплює 257 найменувань і займає 21 сторінку.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтована актуальність теми дослідження, визначаються об'єкт, предмет, мета і завдання дисертації, її наукова новизна, розкрита методологічна основа дослідження і практичне значення отриманих результатів, наведені дані про апробацію роботи і публікації, зазначена структура дисертаційного дослідження.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади дослідження політичних конфліктів” проаналізовано наукові джерела за темою дисертації, а також досліджено загальні теоретико-методологічні підходи до визначення сутності політичного конфлікту. Дисертантом визначено власне поняття політичного конфлікту. Звертається увага на те, що наукові дослідження політичних конфліктів мають давню історію, але проблема політичної конфліктності у державі залишається актуальною протягом усього існування людства і в теперішньому українському суспільстві зокрема. Історичні події довели, що політичний конфлікт можна розв'язати, ефективно на нього впливати, якщо розуміти дійсні джерела та причини виникнення політичного конфлікту, виявити закономірності його можливого розвитку.

Конфлікт для стародавнього суспільства, в якому головними теоретиками в цьому плані є Геракліт, Епікур, Платон, Цицерон, - являє собою атрибут суспільного життя, обов'язкову і важливу умову його розвитку. Представники середньовіччя теж визнають, що боротьба, конфлікти являють собою органічну, непереборну властивість буття. Складні і суперечливі оцінки соціальних конфліктів дала епоха Відродження. В цей час з різким засудженням соціальних зіткнень і збройних конфліктів виступали такі відомі гуманісти, як Т.Мор, Еразм Роттердамський, Ф.Рабле, Ф.Бекон, Т.Гоббс. В період Нового часу з відкритою критикою збройних конфліктів, із засудженням завоювань та насильства виступали англійські демократи і французькі просвітителі ХVШ ст. Д.Прістін, Ш.Монтеск'є, Д.Дідро, Ж-Ж.Руссо, Вольтер. Причиною насильницьких конфліктів вони вважали феодальний устрій, тому мислителі цієї епохи багато уваги звертали на пошук раціональних форм організації суспільного життя. Наприкінці XIX ст. питаннями конфлікту займалися Г.Спенсер, М.Вебер, Л.Гумплович і К.Маркс, які обґрунтували роль конфлікту і як основу соціального відбору, і як один із головних стимулів соціального розвитку, прогресу, класової боротьби для задоволення основних матеріальних потреб. Великий внесок у створення основ соціології конфлікту був зроблений Г.Зіммелем, який ввів до наукового обігу сам термін “соціологія конфлікту”. Значні доробки у розвиток конфліктологічної думки внесли Е.Дюркгейм, М.Вебер.

Новим етапом розвитку вчення про політичний конфлікт у другій половині XX ст. стала “функціональна теорія конфлікту”, сформульована Р.Дарендорфом та Л.Козером. Л.Козер, Г.Зіммель, П.Сорокін аналізували функції та механізми регулювання конфліктів.

В силу підвищення конфліктогенності, в якості самостійної галузі знань, вітчизняна конфліктологія виділилась на початку 90-х років. Проблемами політичного конфлікту активно займаються такі російські науковці: М.Лєбєдєва, Ю.Запрудский, А.Дмитрієв, А.Здравомислов, Д.Зеркін та ін.

В Україні дослідженням проблем політичного конфлікту займається цілий ряд науковців: А.Бандурка, В.Друзь, М. Пірен, А.Ішмуратова, О.Валевський, Л.Герасіна, М.Панов, А.Пойченко, І.Бекешкіна, А.Ручка, В.Танчер та ін., які представляють власний погляд на політичні конфлікти в українському суспільстві.

Проблеми політичного конфлікту, зокрема його етнонаціональний прояв, розглядаються в дисертаційних дослідженнях кандидатів політичних наук А.Гарібджаняна, А. Дацюка, М.Ларченко, Є.Магди, І.Петрової, В.Пінцака, К.Поліщука, Ю.Скорохода, докторів політичних наук А.Кіссе, В.Котигоренко, та інших. Феномен військово-політичного конфлікту досліджується в дисертаціях кандидатів політичних наук В.Безрученко, О.Батрименко, І.Іжніна, С.Сірого та доктора політичних наук Г.Перепелиці. Загальнотеоретичні характеристики цього явища вивчаються в дисертаціях кандидатів наук С.Ростецької, С.Шубіна, О.Шушпаннікова, М.Капітоненко, Ю.Мацієвського, О.Москаленко, доктора політичних наук І.Побочого та ін. І мало уваги приділяється проблемі джерел та формам розв'язання політичних конфліктів у сучасній Україні.

Об'єктом політичного конфлікту є державна влада та політичні пріоритети. Предметом політичного конфлікту є ті протиріччя, які виникають між взаємодіючими сторонами і які вони намагаються розв'язати шляхом протиборства.

Політичний конфлікт - це зіткнення, суперечлива взаємодія політичних сил їх цінностей, інтересів, цілей, поглядів в основі якого знаходяться питання, що стосуються “загального блага”, які є непримиренними на даний момент та вступають у протидію.

Сутність політичного конфлікту розкривається через його суб'єктивну та об'єктивну сторони, де останньою є суперечності між політичним суспільством як єдиною і цілісною системою і нерівністю індивідів і груп, що відображені в ієрархії політичних статусів. Суб'єктивна сторона політичного конфлікту проявляється через усвідомлення об'єктивних суперечностей, організацію конфліктуючих сторін, цінності та норми.

Специфіка об'єкту та суб'єкту політичних конфліктів надає їм ряд характерних особливостей, що проявляється через відкритий і публічний характер, вирішення їх на державному рівні і тому всезагальну їх значимість, підвищену частоту виникнення політичних конфліктів у державі, гостроту політичного конфлікту і небезпеку їх переростання в страйки, бунти, повстання, а також можливість застосування силових ресурсів як спосіб вирішення політичного конфлікту.

Особливості політичного конфлікту проявляються у тому, що його учасники мають організаційну оформленість. Сторонами політичного конфлікту виступають політичні партії, організовані групи тиску, громадські рухи, інститути державної влади, парламентські фракції, ЗМІ, міжнародні організації і держави. В політиці конфліктне протистояння часто набуває форми протилежності: правляча влада - опозиція. Виділення цього суб'єкту політичного конфлікту пов'язано з його функціональним призначенням: критикою, боротьбою з офіційним урядовим курсом і пропозицією альтернативних проектів. Кінцева мета опозиції - зайняти домінуючі позиції у системі державної влади.

Політичній конфлікт може відбуватися у двох вимірах: між політичними групами, які у даний момент не володіють владою, але прагнуть нею заволодіти, і групами, які здійснюють контроль над владою; всередині політичних, які при владі, але прагнуть більшого впливу на прийняття рішень і повного задоволення своїх інтересів.

Разом з аналізом самого поняття політичного конфлікту у першому розділі проаналізовані причини виникнення політичних конфліктів. Важливою причиною політичного конфлікту є протиріччя інтересів між його політичними суб'єктами: політичними лідерами, політичними партіями, фракціями, державами. Будь-який політичний конфлікт є формою виразу цього протиріччя інтересів. При цьому самі інтереси можуть бути досить різноманітними. Вони можуть бути з приводу нерівного розподілу ресурсів влади, привілеїв, взаємовиключних політичних ідеологій, поглядів, переконань і неспівпадання уявлень про справедливість, що притаманні різним політичним групам, з приводу законодавчого акту і т.п. Ідеологічна конкуренція за вплив на суспільну думку є однією з передумов політичного конфлікту. Таким чином, політичне протиріччя - це політичні відносини між певними політичними суб'єктами та іншими елементами політичної системи, в основі яких лежать різноманітні протилежні взаємозв'язки і взаємодії елементів політичної системи.

Проаналізувавши функції, що виконують політичні конфлікти в українському суспільстві варто зазначити, що з однієї сторони, політичні конфлікти - рушійний механізм соціально-політичних змін, процесів розвитку, модернізації і розпаду утворень, що вичерпали себе. Вони - гарантія прогресу та інновацій, оскільки припускають розкриття і подолання протилежностей інтересів, цінностей, позицій політичних сил, розробляють нові підходи, ідеї, інноваційні технології. Політичні конфлікти виявляють проблеми, сприяють формуванню нових потреб і тенденцій розвитку, відіграють важливу роль в артикуляції інтересів та підтриманні суспільних зв'язків, встановлюють неформальну ієрархію впливу серед членів суспільства, що стримує більш серйозні політичні конфлікти в державі. З іншої сторони, політичні конфлікти несуть деструктивні функції, що проявляються через структурування суспільства, його дезорганізацію, утруднення духовної і практичної консолідації, уповільнення темпів політичного, економічного, соціального, наукового, культурного і духовного розвитку українського суспільства. Але існує суб'єктивна відносність в оцінці характеру функції політичного конфлікту. Тобто, один і той же політичний конфлікт в різних відносинах і в різний період може оцінюватись з різних і навіть протилежних позицій.

Таким чином, політичні конфлікти залишаються важливим чинником дестабілізації, яким необхідно навчитися управляти мирними засобами, а технологія мирного розв'язання політичних конфліктів набуває особливого значення в сучасних політичних умовах.

У другому розділі “Головні джерела сучасних політичних конфліктів” основна увага зосереджена на дослідженні джерел сучасних політичних конфліктів, на основі яких здійснено їх класифікацію.

Можна розглядати джерела політичних конфліктів за наступними параметрами: характером існування, податливістю до впливу та на основі можливих наслідків. Така класифікація дає можливість управлінським структурам більш чітко визначитись у технологіях впливу та методах, які будуть сприяти усуненню політичних конфліктів у державі, крім того, виокремити головні джерела, на які необхідно звернути особливу увагу, оскільки вони, будучи такими, що не піддаються впливу та несуть деструктивні наслідки, є найбільш небезпечними для суспільства і саме тому потребують нагального втручання з боку органів державної влади.

У дисертаційному дослідженні розглянуто декілька типологій політичних конфліктів, але автор обґрунтовує доцільність типології політичних конфліктів, яка заснована на джерелах, що спонукають виникнення політичних конфліктів в українському суспільстві і визначають їх якісні характеристики, що вище були визначені. Основними джерелами політичних конфліктів є об'єктивні, що визначають розбіжність статусів суб'єктів політики, їхніх рольових призначень і функцій, інтересів і потреб у владі, недолік ресурсів і т.д., які визначають політичні конфлікти як реальні (чи потенційні), важко податливі до впливу, з деструктивними або конструктивними наслідками; суб'єктивні джерела політичних конфліктів визначають розбіжності суб'єктів (їхніх груп і об'єднань) у базових цінностях і політичних ідеалах, в оцінках історичних і актуальних подій, а також в інших суб'єктивно значимих уявленнях про політичні явища, що визначаються як реальні (чи потенційні), податливість до впливу - легко керовані та важко керовані, з конструктивними наслідками; процеси ідентифікації громадян, як наступне джерело політичного конфлікту, передбачає усвідомлення суб'єктів своєї належності до соціальних, етнічних, релігійних і інших спільностей та об'єднань і визначає розуміння ними свого місця в соціально-політичній системі. Ці джерела є потенційними, не податливі до впливу та несуть деструктивні наслідки.

Таким чином, джерело, що визначає процеси ідентифікації громадян, визначає такі типи політичних конфліктів: етнополітичні, режимні, зовнішньополітичні.

Об'єктивні джерела поділяють політичні конфлікти на внутрішньогрупові, міжкласові, горизонтальні, вертикальні, кадрові, політичні конфлікти інтересів, обмежені.

Суб'єктивні джерела дають можливість класифікувати політичні конфлікти на радикальні, політичні конфлікти цінностей, антагоністичні, неантагоністичні, політичні конфлікти з нульовою сумою, політичні конфлікти з не нульовою сумою.

Розуміння основних джерел політичних конфліктів може сприяти правильному визначенню завдань для дієвої моделі управління ними, успішному подоланню розходжень і розбіжностей шляхом компромісів та поступок, розрядці накопичених негативних емоцій, пов'язаних з незадоволеними потребами.

Варто розглядати головні завдання суб'єктів, що мають на меті управляти політичним конфліктом через призму його етапів. На першому етапі виникнення політичного конфлікту в суспільстві головним завданням суб'єкта, що прагне контролювати розвиток цього політичного конфлікту, є розкриття його справжніх причин, а отже, і справжніх цілей, що прагнуть досягнути його учасники, визначення точного змісту сформованої в цілому соціально-політичної ситуації у суспільстві.

На другому етапі розгортання політичного конфлікту розширюється інформаційне поле контролю, влади, уточнюються образи конфліктуючих сторін (позиції, схильність до компромісів, припустимі можливості зміни цілей тощо) і власні оцінки, що були вироблені раніше, управлінські органи намагаються проникнути в тактику поведінки конфліктуючих, знайти сфери дотику опонентів. Влада повинна мати чітке уявлення про інтенсивність політичного конфлікту: чи володіє він тенденцією до спаду чи до наростання. Відповідно до цього повинна відкоригуватися і тактика дії влади. Ефективність дій влади на цьому етапі розвитку політичного конфлікту визначається їхньою здатністю законними методами забезпечити зниження напруженості у відносинах сторін і поворот їх до примирення позицій.

Третій етап - завершення політичного конфлікту - може відбуватися двома основними варіантами: досягнення примирення сторін або їхня непримиренність, тобто створення безвихідної ситуації, нерозв'язності політичного конфлікту. Між цими полюсами пролягає цілий ряд варіантів еволюції політичного конфлікту, що відбивають його звичний розвиток (збереження колишньої інтенсивності), чи зниження, або навпаки, наростання взаємної опозиційності сторін. Політичний конфлікт може виявитися і нерозв'язним, тоді створюється ситуація, що веде не до його закінчення, а як би до “руху по колу”. Це потребує від суб'єкта управління політичним конфліктом перегляду і повторення своїх дій і операцій, що відповідають двом першим етапам конфліктної взаємодії. Процес примирення, що конкретизується через поняття врегулювання або розв'язання політичного конфлікту в ході управління ним детально розглядається у третьому розділі дисертації.

У підсумку, в розділі також зазначено, що найбільш небезпечними для українського суспільства можна вважати політичні конфлікти, в основі яких лежать джерела процесів ідентифікацій. Вони є небезпечними для України, оскільки можуть супроводжуватись масовими акціями громадянської непокори, мітингами і демонстраціями, можуть проявлятися у формі масових стихійних виступів, що призводить до нестабільності і кризових явищ в державі і важко піддаються впливу з боку управлінських структур.

У третьому розділі “Шляхи розв'язання політичних конфліктів в сучасних умовах” зазначається, що правильно організоване усунення політичного конфлікту забезпечує мінімізацію неминучих політичних, соціальних, економічних і моральних втрат, оптимізацію певних сфер суспільного життя. Позитивну якість політичного конфлікту в Україні забезпечує уміння впливати на політичний конфлікт у потрібному напрямку.

Поняття впливу на політичний конфлікт включає певні категорії, які автор у дисертації розмежував та конкретизував. Так, управління політичним конфліктом це - цілеспрямований вплив владних структур на політичні процеси з метою подолання конфліктогенності. Регулювання політичним конфліктом передбачає дотримання певних правил і технологій поведінки, які призначені для усунення негативних наслідків протиріч. Запобігання політичного конфлікту - це підготовка і реалізація комплексу політичних, правових, організаційних та інших заходів, спрямованих на врегулювання політичної безпеки, проведення оцінки рівнів ризику, завчасне реагування на загрозу виникнення політичного конфлікту на основі даних моніторингу, досліджень та прогнозів щодо можливого перебігу політичних подій з метою недопущення їх переростання у кризову ситуацію або пом'якшення їх можливих негативних наслідків для держави. Відвернення політичного конфлікту так само, як і запобігання політичного конфлікту, передбачає, перш за все, недопущення конфліктності, але містить можливість скерування політичного конфлікту у інше русло. Термін “вирішення політичного конфлікту” передбачає повне знесилення або знищення одного з суб'єктів конфлікту разом з його цінностями, потребами, інтересами і цілями. Процес завершення політичного конфлікту означає перехід його у заключну стадію управління, а саме, зняття гостроти у відносинах між конфліктуючими сторонами, вичерпання інциденту політичного конфлікту. Це поняття конкретизується через такі терміни як “врегулювання” або ”розв'язання політичного конфлікту”. Врегулювання, зокрема, припускає зняття гостроти протиборства сторін, а також прагнення суб'єкта управління уникнути найбільш негативних наслідків політичного конфлікту (для суб'єкта, партії, держави тощо). Однак, у будь-якому випадку, компроміс, що досягається між сторонами під час врегулювання, не може усунути причин політичного конфлікту, зберігаючи тим самим визначену ймовірність нового загострення вже врегульованих відносин. Розв'язання політичного конфлікту припускає вичерпання самого предмета або суперечки, таку зміну ситуації й обставин, що породили б безконфліктні відносини сторін, відносини партнерства, виключила небезпеку рецидиву розбіжностей.

Доцільність застосування того чи іншого виду впливу на політичний конфлікт залежить від типу наявного політичного конфлікту в суспільстві. Так, визначено, що доцільно використовувати технології врегулювання у випадку реальних (чи потенційних), легко керованих (чи важко керованих) деструктивних політичних конфліктів. Технології розв'язання є ефективними для застосування у випадку реальних (чи потенційних) легко керованих (чи важко керованих) конструктивних політичних конфліктів. Для політичних конфліктів, які важко піддаються управлінському впливу доцільне комплексне застосовування технологій врегулювання, що передбачають трансформацію джерела політичного конфлікту у більш податливе для впливу та технологій розв'язання, які передбачають усунення джерела політичного конфлікту. Використовуючи зазначені технології врегулювання чи розв'язання, що враховують джерела наявного політичного конфлікту, сприяють демократизації суспільства.

Успіх управління політичними конфліктами багато в чому залежить від поведінкових стратегій конфліктуючих сторін, які визначаються як суперництво, уникнення, пристосування, співпраця, компроміс та взаємодія.

Модель суперництва полягає в тому, що одна з конфліктуючих сторін демонструє максимальну активність, готовність захищати свої інтереси за будь-яку ціну і на шкоду інтересам іншої сторони, робить ставку на власну перемогу, прагматизує в окремих випадках, та й то за певних умов. Негативним моментом цієї поведінкової стратегії є те, що вона зорієнтована на виграш однієї сторони і на програш іншої, що може забезпечити лише тимчасове примирення, оскільки переможена сторона шукатиме можливості для реваншу і політичний конфлікт може знову загостритися в будь-який час.

Поведінкова модель уникнення передбачає намагання вийти з боротьби без врегулювання спірних питань, уникнення протистоянню і конфронтації. Така стратегія веде до програшу всіх учасників, оскільки проігнорований, неврегульований політичний конфлікт може спалахнути знову, причому в ще більш гострій і руйнівній формі. Хоча інколи, особливо при нерівності сил і умов, ця стратегія може виявитися прагматично прийнятною і оптимальною.

У випадку наступної поведінкової стратегії, відбувається пристосування слабшої сторони до позицій і вимог сильнішої, відмова від власних претензій. Ця стратегія призводить до повного пожертвування власними інтересами слабшої сторони і перемоги сильнішої. Така поведінкова стратегія вважається неефективною і не сприяє розв'язанню політичного конфлікту, оскільки зберігаються конфліктогенні чинники та причини конфлікту, до яких у однієї із сторін додаються почуття невдоволення, образи і несправедливості.

Компроміс, як поведінкову стратегію в ході завершення політичного конфлікту, застосовують у тих випадках, коли краще віддати частину, ніж втратити усе. Компроміс не припускає ні програшу, ні виграшу. Це швидше деяке усереднення інтересів. Обов'язковою ознакою компромісу є необхідність поступатися частиною своїх інтересів.

Співпраця вважається найбільш ефективною стратегією поведінки в політичному конфлікті. Вона припускає прагнення опонентів до конструктивного обговорення проблеми, розгляд іншої сторони не як супротивника, а як союзника в пошуку рішення. Співробітництво передбачає спільний пошук шляхів і методів розв'язання політичного конфлікту, забезпечення інтересів усіх конфліктуючих сторін та уникнення однобічних і невиправданих втрат. В основі процесу співпраці між конфліктуючими сторонами лежить метод діалогу, що реалізується в різних формах. Цей процес містить у собі усунення або мінімізацію проблем, що розділяють сторони, і досягнення згоди між учасниками політичного конфлікту.

Такі поведінкові стратегії, як суперництво, уникнення, пристосування, компроміс на основі проаналізованих характеристик передбачають лише врегулювання політичного конфлікту. Ці стратегії доцільно використовувати у випадку реальних (чи потенційних), легко керованих конструктивних, реальних (чи потенційних), важко керованих конструктивних політичних конфліктів.

Співпраця та взаємодія, (подекуди компроміс) як стратегії поведінки в ході політичного конфлікту ведуть до розв'язання політичного конфлікту і вичерпання його основних характеристик.

Жодна орієнтація поведінки в політичному конфлікті не може бути кращою у всіх ситуаціях. Ефективність тієї чи іншої стратегії визначається обставинами, в яких діють учасники конфлікту.

Найбільш оптимальною процедурою для розв'язання політичного конфлікту в сучасному українському суспільстві слугувала б дискурсивно-консенсусна стратегія. Сутність цієї стратегії, як засобу управління політичним конфліктом, полягає у розв'язанні політичного конфлікту через діалог, через пошук рішень, певною мірою прийнятних для усіх сторін конфлікту, зближення розбіжних точок зору. Доцільність застосування цієї стратегії підтверджується характеристикою сучасних реалій, коли вона є найбільш оптимальною. Це, зокрема: тривале протистояння між владою та опозицією або його загроза; неможливість для сторін конфлікту вирішити його на свою користь силовим шляхом; симулятивність або недостатня дієздатність (постійна або тимчасова) інститутів представницької влади як майданчику для результативного діалогу між владою та опозицією, фактичне перебування однієї зі сторін політичного конфлікту поза рамками легальних політичних інститутів; бажання провідних політичних сил уникнути радикалізації політичної ситуації, вийти з політичної кризи ненасильницьким шляхом; усвідомлення провідними політичними силами необхідності глибоких економічних реформ та збереження стабільності у суспільстві задля цього.

Ця модель поведінки в ході політичного конфлікту є формою взаємодії або комунікації діючих суб'єктів політичного конфлікту. Діалог дає можливість віднаходити підвалини для згоди щодо норм, що відповідають інтересам усіх суб'єктів, які беруть участь в обговоренні політичного конфлікту. Завдяки дискурсу теоретичні положення конфліктуючих сторін перетворюються у більш послідовні форми аргументованого досягнення консенсусу, тобто згоди щодо загальної суті, норм та цінностей. Ціннісні уявлення конфліктуючих сторін, які спершу сприймалися як задані і здавалися безсумнівними, стають такими, що підлягають аргументованій критиці, перевірці та обґрунтуванню. Нормативно приписана згода змінюється аргументовано здійснюваним взаєморозумінням, яке постає у вигляді раціонально-комунікативної дії, або дискурсу. Дискурсивно-консенсусна модель є способом діалогічно-аргументованої перевірки спірних домагань значущості стверджувальних та нормативних висловлювань (а також дій) з метою досягнення універсального (тобто значущого для всіх, хто здатний до розумної аргументації) консенсусу в ході політичного конфлікту. Вирішальними кроками у напрямі застосування такої моделі поведінки будуть проведення круглих столів, семінарів, конференцій тощо. Ускладнює застосування такої технології небажання учасників політичного конфлікту налаштуватися на дискурс, компроміс, неготовність сторін політичного конфлікту йти на поступки, принципове небажання зрозуміти одне одного тощо.

Успішному врегулюванню політичного конфлікту сприяють такі фактори, як визнання учасниками існуючих розбіжностей, а також права сторін на свої позиції, згода сторін щодо дотримання визначених правил гри, що сприяє ефективній комунікації між сторонами.

Процес завершення політичного конфлікту передбачає обрання політико-правових шляхів. Правові шляхи вимагають застосування відповідних правових норм, що містяться в національному законодавстві та в міжнародному праві. Політичні шляхи передбачають пошук взаємоприйнятної згоди конфліктуючих сторін за допомогою переговорів та посередницьких процедур.

Важливими умовами та сприятливими чинниками успішного розв'язання політичних конфліктів є: взаємна зацікавленість та участь у розв'язанні конфліктних ситуацій; принцип відмови від патерналістського ставлення до силових засобів примусу; певний кількісний склад представників зацікавлених сторін; дотримання принципу розмежування предметів діалогу; врахування взаємних інтересів; аргументованість та наукове обґрунтування позицій.

Критеріями ефективності управління політичними конфліктами на шляху його розв'язання в сучасному суспільстві вважаються: надійність їх прагматичного прогнозування, запобігання ескалації, утримання в цивілізованих рамках та конструктивне розв'язання. До критеріїв успіху можна віднести: задоволення учасників політичного конфлікту досягнутими домовленостями, створення сприятливих умов для розвитку їх взаємовигідного спілкування, а в кінцевому підсумку -- політичну вигоду суспільства, зокрема - збереження політичної стабільності та зміцнення національної безпеки.

Конструктивне управління політичним конфліктом спрямоване на інтегроване розв'язання, тобто на виграш всіх учасників, алгоритм інтегрованого розв'язання полягає в тому, щоб переформулювати предмет політичного конфлікту, перейшовши від пропонованих учасниками конфліктних позицій до неконфліктних або менш конфліктних інтересів. Далі управління політичним конфліктом виконує пошук умов, при яких інтереси учасників політичного конфлікту будуть сумісні, після цього виконується пошук можливостей сумісності висунутих умов. В ході цього процесу варто застосувати вже запропоновану вище дискурсивно-консенсусну стратегію поведінки, оскільки вона дає можливість знайти погоджені умови та інші спільні рішення. Коли ці етапи управління виконані, кожна сторона політичного конфлікту погоджується на реалізацію інтересів іншої сторони при обговорених і спільних умовах. В подальшому виробляється погоджене сторонами рішення, що враховує інтереси сторін політичного конфлікту і висунуті ними умови реалізації інтересу конфронтуючої сторони.

ВИСНОВКИ

1. У дисертації здійснено теоретичне узагальнення основних підходів до розкриття змісту поняття “політичний конфлікт”. Зазначено, що політичний конфлікт є природною складовою життя, чинником, який забезпечує динаміку політичної системи та може сприяти її розвитку, регресу, революційним або еволюційним змінам. На основі визначення Аристотелем політичної царини як взаємодії різних суспільних сил на основі вищого і загального блага, політичний конфлікт можна трактувати як зіткнення, суперечливу взаємодію політичних сил їх інтересів, цілей, поглядів, цінностей, в основі якого знаходяться питання, що стосуються “загального блага”, які є непримиренними на даний момент та вступають у протидію. Причинами політичних конфліктів можуть бути зіткнення інтересів політичних сил, розбіжності їх цілей, боротьба за владу та її ресурси.

2. Для визначення конкретних технологій впливу, стратегій поведінки учасників конфлікту та шляхів оптимізації управління політичними конфліктами доцільно виокремити джерела останніх за наступними характеристиками. А саме: характер існування (реальні та потенційні), податливість до управлінського впливу (легко керовані, важко керовані), ймовірні наслідки (позитивні та негативні). При цьому важливо брати до уваги всі зазначені параметри, тобто застосовувати комплексний критерій класифікації джерел політичних конфліктів. З огляду на цей критерій найбільш небезпечними можна вважати ті політичні конфлікти, що важко піддаються управлінському впливу та тягнуть за собою деструктивні наслідки.

3. Важливе значення для методології дослідження політичних конфліктів має їх типологія за джерелами виникнення. Саме вона, поряд з комплексним критерієм класифікації джерел політичних конфліктів, уможливлює визначення найбільш небезпечних політичних конфліктів для суспільства. Джерелами політичних конфліктів можуть бути об'єктивні джерела, що визначають розбіжності суб'єктів політики, їхніх рольових призначень і функцій, інтересів і потреб у владі тощо. На основі цього джерела політичних конфліктів можна класифікувати як важко керовані, реальні (чи потенційні), з деструктивними або конструктивними наслідками для суспільства.

Суб'єктивні джерела політичних конфліктів проявляються у суперечливості базових цінностей, політичних ідеалів та інших суб'єктивно значимих уявлень політичних суб'єктів. Ці джерела визначають політичні конфлікти як такі, що є реальними (чи потенційними) та конструктивними. До того ж такі конфлікти можуть бути як легко, так і важко керованими.

Третє джерело політичних конфліктів зумовлене процесами ідентифікацій, тобто усвідомленням громадянами своєї приналежності до певної спільноти. Відповідно, політичні конфлікти, що спричинені цим джерелом, є найбільш небезпечними для суспільства оскільки вони володіють такими параметрами, як: потенційні (або реальні), важко керовані та деструктивні за своїми наслідками. Саме тому вони потребують пильної уваги з боку науковців і політичних діячів та вироблення дієвих засобів управління ними.

4. Управління політичними конфліктами - це цілеспрямований вплив владних структур на політичні процеси з метою подолання конфліктогенності в суспільстві. Такий вплив може здійснюватися з метою врегулювання, або ж з метою розв'язання політичних конфліктів. Врегулювання політичного конфлікту досягається у випадку використання таких технологій, як: суперництво, уникнення, пристосування, примирення на основі примусу. Розв'язання політичного конфлікту передбачає застосування таких технологій, як: співпраця, компроміс, консенсус. Ті ж політичні конфлікти, джерела яких ігноруються, є найбільш небезпечними.

5. Політичні конфлікти в сучасній Україні можна класифікувати на такі, що підлягають лише врегулюванню, і політичні конфлікти, які можуть бути розв'язані. Відповідно, можна використовувати технології взаємодії, що використовують для врегулювання (суперництво, уникнення, пристосування, деколи компроміс). При цьому не останню роль відіграють джерела політичних конфліктів, про які зазначалося вище. Зокрема, доведено, що доцільно використовувати технології врегулювання у випадку реальних (чи потенційних), легко керованих деструктивних політичних конфліктів та важко керованих деструктивних. Розв'язання політичного конфлікту можна досягти, використовуючи співпрацю, дискурсивно-консенсусну стратегію та, інколи, за умови досягнення компромісу. Технології розв'язання є ефективними для застосування стосовно реальних (чи потенційних), легко керованих конструктивних політичних конфліктів. А також - важко керованих конструктивних політичних конфліктів. У даному випадку деструктивні наслідки супроводжують технологію врегулювання, а конструктивні наслідки - технології розв'язання. Доцільним є комплексне, а не розрізнене використання технологій управління політичними конфліктами.

6. Перспективною технологією розв'язання політичних конфліктів, враховуючи реалії сучасного українського суспільства, може бути дискурсивно-консенсусна стратегія поведінки учасників конфлікту. Остання передбачає таку їх взаємодію, за якої відбувається узгоджений пошук ними загальної позиції з приводу управління певним політичним конфліктом. Подальша демократизація в Україні багато у чому залежатиме від того, чи вдасться перетворити дискурсивно-консенсусну стратегію поведінку учасників політичних конфліктів на загальну модель управління останніми.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Станкевич І.П. Політичний конфлікт та технологія його запобігання / Станкевич І.П. // Вісник Київ. нац. ун-ту ім. Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. - 2007. - Вип. 87 - 88. - С. 70-73.

2. Станкевич І.П. Шляхи та способи розв'язання політичних конфліктів / Станкевич І.П. // Вісник Київ. нац. ун-ту ім. Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. - 2007. - Вип. 87 - 88. - С. 128-132.

3. Станкевич І.П. Причини виникнення політичних конфліктів / Станкевич І.П. // “Нова парадигма”: Журнал наукових праць. - Вип. 67. - К.: Вид-во НПУ імені М.П.Драгоманова, 2007. - 128-139.

4. Станкевич І.П. Політичні конфлікти та можливі шляхи до згоди / Станкевич І.П. // Дні науки філософського факультету - 2006: міжнар. наук. конф., (Київ, 12-13 квітня 2006): матеріали доп. та виступів / Київ, нац. ун-т. ім. Тараса Шевченка. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2006. - Ч. ІV. - С. 123-126.

5. Станкевич І.П. Політична боротьба як прояв політичного конфлікту / Станкевич І.П. // Дні науки філософського факультету - 2007: міжнар. наук. конф., (Київ, 18-19 квітня 2007): матеріали доп. та виступів / Київ, нац. ун-т. ім. Тараса Шевченка. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2007. - Ч. ІV. - С. 112-115.

АНОТАЦІЯ

Станкевич І.П. Сучасні політичні конфлікти: основні джерела та шляхи розв'язання. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 -- політичні інститути та процеси. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2009.

У дисертації здійснено комплексний теоретико-методологічний аналіз політичного конфлікту, виявлено ступінь розробленості цього феномену у сучасній вітчизняній політичній думці. На основі аналізу конфліктологічних теорій розкрита сутність політичного конфлікту, його специфіка, об'єкт та предмет, джерела виникнення. Визначено структурні елементи політичного конфлікту, основні чинники, деструктивні та конструктивні наслідки політичних конфліктів для сучасного суспільства.

Здійснено спробу класифікувати політичні конфлікти у сучасній Україні на основі джерел їх виникнення. Поглиблено розуміння джерел політичних конфліктів, а також здійснено класифікацію джерел на основі характеру існування, податливості до впливу та можливих наслідків. Доведено, що доцільно застосовувати комплексний критерій класифікації джерел політичних конфліктів. Охарактеризовано етапи політичного конфлікту, типи взаємин між його учасниками.

В дисертації уточнено відмінність між основними поняттями впливу на політичні конфлікти - управлінням, розв'язанням, врегулюванням політичних конфліктів. Встановлено, що спільним для технологій врегулювання та розв'язання політичних конфліктів є спрямованість на їх джерело. Доведено, що саме процес управління політичними конфліктами призводить до негативних або позитивних функцій в суспільстві характеризованого явища. Виокремленні політичні конфлікти, що піддаються лише врегулюванню, а також ті, що можуть бути розв'язаними. Визначено найбільш оптимальні поведінкові стратегії для успішного управління політичним конфліктом, шляхи, принципи і стадії його розв'язання. Проаналізовано процедури для управління і розв'язання політичного конфлікту, конструктивні наслідки в ході управління політичним конфліктом. Зазначено, що оптимальною поведінковою стратегією у політичному конфлікті для успішного його розв'язання є дискурсивно-консенсусна стратегія.

Ключові слова: політичний конфлікт, джерела політичного конфлікту, процеси ідентифікацій, політична конкуренція, врегулювання політичного конфлікту, управління політичним конфліктом, розв'язання політичного конфлікту, дискурсивно-консенсусна стратегія.

АННОТАЦИЯ

Станкевич И.П. Современные политические конфликты: основные источники и пути решения. - Рукопись.