Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

Соціокультурна детермінація політичного лідерства: зміст, способи, еволюція

23.00.02 - політичні інститути та процеси

Лисюк Анатолій Іванович

Чернівці - 2010

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі політології та державного управління факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Міністерства освіти і науки України

Науковий консультант: доктор політичних наук, професор

Круглашов Анатолій Миколайович,

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича,

завідувач кафедри політології та державного управління

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук, професор

БЕБИК Валерій Михайлович,

Відкритий міжнародний університет «Україна», проректор з інформаційно-аналітичної роботи (Київ)

доктор політичних наук, професор

ЗЕЛЕНЬКО Галина Іванівна,

Інститут політичних та етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса НАН України, провідний науковий співробітник (Київ)

доктор політичних наук, професор

РОМАНЮК Анатолій Семенович,

Львівський національний університет імені Івана Франка, професор кафедри політології

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертаційного дослідження обумовлена тим, що політичне лідерство відіграє одну з ключових ролей у формуванні та здійсненні соціальних процесів. У сучасному світі його вплив на суспільний розвиток різко зріс унаслідок посиленої віртуалізації та персоніфікації політичного простору. Насамперед, це стосується пострадянських держав, у тому числі Білорусі та України, де особливо помітну роль відіграють як політичні лідери, так і інститут політичного лідерства. У таких умовах принципового значення набуває вивчення сукупності чинників, що визначають зміст і логіку формування та розвитку політичного лідерства. Серед них ключове значення мають соціокультурні (і політико-культурні) детермінанти.

Варто відзначити, що вченими різних країн, особливо Білорусі, Росії та України, здійснено низку досліджень, у яких вивчається феномен політичного лідерства, певні аспекти його детермінації. До числа таких робіт належать праці: Г. Ашина, В. Бебика, Ж. Блонделя, Ф. Бурлацького, О. Великанової, Д. Видріна, О. Гаман-Голутвіної, М. Головатого, В. Горбатенка, О. Дергачова, Г. Дилигенського, Г. Зеленько, О. Кіма, О. Конфісахора, А. Круглашова, Л. Кочубей, В. Литвина, Р. Медведєва, М. Михальченко, С. Нестерової, Д. Ольшанського, В. Подгола, А. Пахарєва, Н. Піщуліна, А. Пригожина, Ф. Рудича, П. Сапронова, А. Фатенкова, О. Шестопал, Н. Щербиніної, B.Bass, R.Baumgarten, J. Bensman, J. Burns, M. Edelman, H. Fagagnini, C. Gibb, M. Herrmann, D. Kavanagh, D. Katz, O. Neuberger, R. Stogdill, R. Tucker, F. Walter, A. Wildavsky та ін. Результати цих наукових пошуків складають науково-теоретичну базу дисертаційного дослідження.

Водночас, незважаючи на численність робіт, присвячених проблемі політичного лідерства, більшість із них аналізує інституціональні та правові детермінанти політичного лідерства. Особливо це характерно для української та білоруської політичних наук. Існує також чимало робіт щодо лідерства, які здійснювались у межах біографічного підходу й часом були позбавлені необхідної наукової глибини та узагальнень. Російські ж дослідники фокусують увагу, насамперед, на вивченні психологічних джерел лідерства. Стосовно проблематики його соціокультурної детермінації взагалі відсутні роботи системного характеру, в яких сукупність культурологічних та політико-культурних детермінант лідерства виступили б як інтегративна цілісність і становили предмет політологічного аналізу у межах певних політичних систем.

Внаслідок того, що пострадянські держави, й особливо сучасна Білорусь, перебувають у ситуації соціальної аномії, «культурної травми» (Штомпка), важливо визначити, яким саме чином домінуючі в суспільстві політико-культурні зразки впливають на політичне лідерство, оскільки від їх змісту істотно залежить вибір політичним класом, державними лідерами того чи іншого варіанта соціальної модернізації.

Чимало дослідників у своїх працях вказали на наявність логічного зв'язку між політико-культурними системами та змістом (і типами) політичного лідерства. Проте питання про сукупність соціокультурних детермінант політичного лідерства у всій різноманітності їх зв'язків та відносин усе ще залишається відкритим для наукових досліджень і дискусій. Відкритим є і порівняльне вивчення історичного досвіду та еволюційних характеристик політичного лідерства, у тому числі й сучасної фази демократичного транзиту.

Отже, з'ясування предметної (змістовної) сфери чинників і процесів соціокультурної детермінації політичного лідерства є однією з актуальних проблем наукового та політичного життя пострадянських держав, зокрема Білорусі, що потребує активізації наукових досліджень у цьому напрямку.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертація виконана в рамках комплексної науково-дослідної програми кафедри політології та державного управління Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича «Політичний розвиток: проблеми теорії і практики» (номер державної реєстрації - 0104U004284). Актуальні проблеми політичного лідерства також досліджувались у форматі наукових проектів «Політичне лідерство в Республіці Білорусь» за підтримки Білоруського Фонду Сороса (1997 р.) та «Популізм у сучасній білоруській політиці» за підтримки Фонду Макартурів (2003-2004 рр.).

Об'єктом даного дослідження є система політичного лідерства як інституціональна цілісність.

Предметом дослідження є соціокультурна детермінація політичного лідерства.

Метою дисертаційної роботи є виявлення змістовних характеристик соціокультурної детермінації політичного лідерства в певних політичних системах у їх типових, конкретних та специфічних проявах.

Відповідно до поставленої мети сформульовані основні завдання дослідження:

- визначення евристичного потенціалу методологічних принципів діяльнісного підходу, соціального конструктивізму і компаративістського аналізу для вивчення політичного лідерства;

- аналіз базових характеристик політичного лідерства як універсально-історичної цілісності і визначення «реального, конструктивного» типу політичного лідерства, прийнятного для порівняльно-політологічних досліджень;

- виявлення основних способів детермінації політичного лідерства, їх змісту та ієрархічних залежностей;

- з'ясування сукупності культурологічних і політико-культурних детермінант політичного лідерства, визначення їх змісту та детермінантних потенцій;

- аналіз процесу детермінації політичного лідерства, вираженого в мотиваційних стратегіях політичних лідерів та їх послідовників у межах певних політичних систем;

- виявлення культурологічного компонента в системі політичних комунікацій між політичним лідером і послідовниками, визначення можливостей його впливу;

- визначення технології присвоєння послідовниками ідеального образу політичного лідера за допомогою процесів інверсії та медіації;

- дослідження реального процесу детермінації політичного лідерства за допомогою політико-культурних компонентів, які притаманні різним типам комунікацій між лідером та послідовниками в межах певних політичних систем;

- здійснення порівняльного аналізу змісту та особливостей соціокультурної детермінації політичного лідерства в його історичному політико-системному розгортанні;

- вивчення особливостей соціокультурної детермінації державного лідерства в пострадянській Білорусі у порівнянні з іншими пострадянськими державами.

Методи дослідження. Теоретико-методологічну основу даного дослідження складають, насамперед, діалектичний метод пізнання та парадигмальні підходи сучасної політичної науки до аналізу і пояснення різних соціально-політичних явищ. Зокрема, крім загальнонаукових методів пізнання (індукція та дедукція, аналіз і синтез, визначення та класифікація, порівняння та аналогія, системний аналіз), автором використовуються прийоми міждисциплінарного аналізу та формаційного підходу. Для визначення структурних і процесуальних характеристик політичного лідерства застосовується діяльнісний підхід. Використання концепції соціальних ролей дозволило визначити зміст і пріоритетність функцій політичного лідерства. За допомогою теорії соціального конструктивізму вдалося визначити детермінуючі можливості культурологічних факторів. Структурно-функціональний метод дозволив визначити роль політико-культурних детермінант у політичному процесі. Теорія комунікативних дій застосовувалась для визначення змісту комунікативних відносин між лідером і послідовниками. За допомогою історико-порівняльного аналізу вдалося виявити логіку розвитку сукупності детермінант політичного лідерства у їх історичному розвитку.

У роботі використовувались також теорії політичних систем, держави, політичних еліт, демократії, цивілізацій, політичної модернізації та демократичного транзиту, політичного дискурсу, політичних комунікацій тощо.

Наукова новизна одержаних результатів конкретизується в наступних положеннях:

Уперше:

- запропонований, розроблений та описаний ідеальний тип політичного лідерства (державне лідерство), прийнятний для логіко-евристичних верифікацій та порівняльного аналізу, а також виділено його основні змінні;

- визначено зміст різних способів детермінації політичного лідерства, їх ієрархічні зв'язки та залежності;

- виділена і системно досліджена сукупність культурологічних і політико-культурних детермінант, які визначають якісну характеристику основних типів політичного лідерства;

- здійснений інтегративний аналіз соціокультурних детермінант політичної діяльності не тільки лідера, але й його послідовників, зокрема, в пострадянській Білорусі;

- зроблений системний аналіз особливостей репрезентації потреб населення Білорусі політичними лідерами країни;

- сформульовано культурологічні параметри соціальних комунікацій між політичним лідером і послідовниками у межах певних історико-культурних і політичних систем;

- розроблена технологія присвоєння послідовниками образу політичного лідера в системі комунікативних взаємодій за допомогою процесів медіації та інверсії;

- здійснений системний аналіз політичного дискурсу політичних лідерів через призму їх політичної ефективності;

- вивчено прояви і логіку розвитку політичного дискурсу державних лідерів у межах певних історико-культурних і політичних систем;

- за допомогою інструментарію порівняльного аналізу здійснено дослідження логіки розвитку соціокультурних детермінант у системі політичного лідерства, включно з фазою демократичного транзиту;

- проведений системний аналіз ціннісних ідентифікацій між державним лідером Білорусі О. Лукашенком та його послідовниками.

Уточнено:

- зміст поняття «державне лідерство» та його структурно-функціональні характеристики крізь призму співвідношення зі спорідненими дефініціями;

- особливості застосування історико-порівняльного аналізу стосовно політичного лідерства і його структурних компонентів;

- детермінуючий вплив «культурної травми» на формування та функціонування інституту політичного лідерства в пострадянських державах, зокрема в Білорусі;

- особливості символічної політики і політики символів, здійснюваної політичними лідерами у межах певних історико-культурних і політичних систем;

- мотиваційні стратегії державних лідерів як на рівні потреб, так і ціннісних орієнтацій;

- культурологічний потенціал комунікативних дій, інтегрованих у систему політичного лідерства;

- роль політики популізму в політичній та ідеологічній практиках державних лідерів пострадянської Білорусі.

Отримало подальшого розвитку:

- вивчення залежності між цивілізаційними та політико-культурними детермінантами політичного лідерства;

- визначення впливу соціокультурних детермінант на систему державного лідерства у державах демократичного транзиту залежно від стадії трансформації;

- виявлення залежності між пануючими типами політичних культур і типологією політичного лідерства;

- аналіз взаємозв'язку між образами політичних лідерів та стилістикою їхньої діяльності.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення і висновки дисертаційного дослідження є суттєвим внеском у розвиток низки напрямів української та білоруської політичних наук, зокрема, теорій політичних еліт/лідерства, політичної культури, політичного процесу, політичної комунікації тощо. Їх прикладне використання суб'єктами політичного процесу Білорусі та України дозволить підвищити ефективність діяльності політичних лідерів у сфері символічної політики, комунікаційного дискурсу, репрезентації потреб, ціннісної ідентифікації з послідовниками, пошуку оптимальної стилістики взаємодії з ними, ефективної побудови виборчих технологій тощо.

Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані у процесі викладання низки політологічних курсів у вузах, при підготовці аналітичних матеріалів, для вирішення прикладних політичних проблем, а також як методологічна основа дослідження проблем політичного лідерства та політичних еліт. Зокрема, автор використовував матеріали даного дослідження при викладання навчальних курсів «Політологія», «Історія соціально-політичних вчень», «Політичне лідерство: історичні метаморфози», а також для підготовки аналітичних матеріалів для суб'єктів політичного процесу.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження здійснене особисто автором, якому належать усі теоретичні результати і практичні рекомендації, представлені у вигляді самостійних наукових публікацій - монографій та розділів, статей та брошур, доповідей та повідомлень. Мета й завдання дослідження реалізуються на основі значного масиву теоретичного та емпіричного матеріалу, аналізу вітчизняної та зарубіжної літератури. Автору вдалось запровадити у науковий обіг пострадянської політичної науки значну кількість іноземних джерел, які раніше не використовувались білоруськими та українськими дослідниками. Під керівництвом автора було проведено загальнонаціональне соціологічне дослідження, присвячене вивченню ефективності популістських стратегій, що використовуються в Білорусі, результати котрого широко висвітлюються в даній роботі.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати дисертаційного дослідження отримали впродовж тривалого періоду належну апробацію на наступних наукових конференціях: «Східна Європа: політичний та соціокультурний вибір» (Мінськ, 1994 р.); «Проблеми розвитку партій та партійних систем у Східній Європі» (Лейпциг, 1995 р.); «Формування суспільних лідерів у посткомуністичному суспільстві» (Мінськ, 1997 р.); «Регіональні та національні еліти: хто формує політику» (Чернівці, 2001 р.); «Сучасні соціально-політичні процеси та політична наука» (Мінськ, 2003 р.); «Формування громадської думки та публічної політики в Білорусі» (Мінськ, 2002 р.); «Ієрархія та влада в історії цивілізацій» (Санкт-Петербург, 2002 р.); «Державне управління: трансформаційні процеси в сучасному світі» (Мінськ, 2002 р.); «Структура представлення знань про світ, суспільство та людину: у пошуках нової сутності» (Луганськ, 2003 р.); «Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства» (Харків, 2004 р.); «Російське суспільство та виклики глобалізації. «Сорокінські читання - 2004» (Москва, 2004 р.); «Безпека і культура» (Москва, 2005 р.); «Норми і парадокси свідомості та мислення» (Луганськ, 2006 р.); «Білоруська політологія: різноманітність в єдності» (Гродно, 2006 р.); «Системна трансформація суспільства: історичний досвід і сучасність» (Брест, 2006, 2007, 2008, 2009 рр.); «Україна - Білорусь: політичні, економічні та культурні аспекти взаємин» (Чернівці, 2005 р.); «Україна - Румунія - Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин у контексті сучасних європейських процесів» (Чернівці, 2007 р.); «Україна - Білорусь - Польща та Литва: крізь колізії минулого до спільних європейських цінностей та перспектив співпраці» (Чернівці, 2008 р.); «Розвиток демократії та демократична освіта в Україні» (Київ, 2009 р.); «Країни Центрально-Східної Європи в модерну і постмодерну добу: теоретичні концепції й політичні реалії» (Ужгород, 2009 р.) та ін.

Одержані результати не тільки широко використовуються автором у навчальному процесі, але й апробовані на публічних презентаціях аналітичних матеріалів, а також опубліковані в регіональних, загальнонаціональних та міжнародних ЗМІ.

Публікації. Основні результати дисертаційних досліджень опубліковані в двох монографіях, у 26 наукових статтях, включених до переліку ВАК України та Білорусі, в 40 наукових статтях, опублікованих у наукових журналах, матеріалах і тезах конференцій, збірниках статей, аналітичних матеріалах. Загальний обсяг опублікованих матеріалів складає 49 друкованих аркушів.

Структура та обсяг роботи. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, загальної характеристики роботи, чотирьох розділів (22 підрозділи), висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації складає 402 сторінки машинописного тексту, зі списком використаних джерел - 435 сторінок. Бібліографія нараховує 475 найменувань, у тому числі 134 іноземними мовами.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтована актуальність дисертаційного дослідження, визначено стан наукової розробки проблеми, сформульовано мету та завдання, об'єкт і предмет дослідження, його методологічну основу, наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, особистий внесок здобувача у розробку наукової теми, представлені дані про апробацію результатів дисертації, опубліковані автором роботи.

У першому розділі «Політичне лідерство як інституціональна цілісність», який складається із п'яти підрозділів, розкриваються теоретико-методологічні, понятійно-категоріальні аспекти наукового аналізу соціокультурної детермінації політичного лідерства. Здійснено аналіз використаних джерел і визначено напрямки наукової розробки теми.

У роботі обґрунтовується, що аналіз процесу соціокультурної детермінації політичного лідерства, який розглядається крізь призму історичної еволюції, вимагає чіткого визначення його змістовних і структурно-функціональних характеристик. Відзначено, що у взаємодії з лідером послідовники є об'єктом, який періодично трансформується в суб'єкт. Політичне лідерство у такому випадку спрямоване на організацію та інтеграцію діяльності певного соціуму через концентрацію політичної влади, впливу та волю окремого політика, який займає домінуючу владну позицію.

Підкреслено, що для системного вивчення політичного лідерства, його детермінант і структурно-функціональних характеристик доцільне використання методологічних принципів діяльнісного підходу, в основу якого покладено наступні положення: а) соціальна дія має визначену структуру: дійова особа, мета, ситуація (умови), нормативна орієнтація, реакція предмета дії; б) вона є внутрішньо вмотивованою і володіє відповідною «картиною світу»; в) соціальна дія може виступати як предмет наукового аналізу, як «ідеальний тип». Застосування цих принципів дозволило автору створити модель діяльності політичного лідера і його послідовників, а також виділити їх основні структурні компоненти.

Для визначення сукупності соціокультурних детермінант політичного лідерства продуктивним є використання методології соціального конструктивізму, оскільки вона розглядає взаємодію лідера та послідовників через призму впливу на цей процес широкого спектра політико-культурних факторів. детермінація політичний лідерство соціокультурний

Історико-порівняльний аналіз політичного лідерства вимагає побудови його ідеального типу. У даному дослідженні таким є конструктивний «реальний тип» - державне лідерство, оскільки: (1) він завжди персоніфікований та локалізований в історико-політичних просторах; (2) його можна досліджувати у порівняльних політологічних категоріях; (3) він володіє характеристиками «зразка», який інтегрує різні типи лідерства, що функціонують у політичній системі; (4) діяльність державного лідера розглядається спільно з діяльністю як реальних, так і потенціальних послідовників; (5) важливо, що цей тип лідерства змістовно пов'язаний з особливостями політичних і політико-культурних систем.

Використання методології діяльнісного підходу та соціального конструктивізму дозволило виділити як спільні, так і специфічні характеристики державного лідерства, а також сукупність та ієрархію іманентно притаманних йому функцій. Підкреслено, що політичні цілі державних лідерів, зазвичай, відповідають пануючій у суспільстві системі політичних цінностей та домінуючому типу політичної культури.

Для здійснення порівняльного аналізу соціокультурних детермінант лідерства необхідно розробити базову модель, з якою будуть порівнюватись досліджувані об'єкти («прототипи»). Ця модель представлена автором, з одного боку, як «реальний тип» політичного лідерства - державне лідерство, яке володіє характеристиками «зразка». З другого боку, властивостями «зразка», «підсистеми» володіє сукупність соціокультурних детермінант, іманентно притаманних державному лідерству, і яка складається з потреб, сутнісних мотивів, політико-культурних орієнтацій лідера та послідовників, що безпосередньо детермінують їх політичну діяльність, ідеального (стійкого) «образу влади і володаря», пануючих моделей комунікаційного дискурсу, символічної політики та політики символів політичних лідерів.

Ефективність порівняльного аналізу політичного лідерства побудована на виборі адекватних одиниць порівняння. У даній роботі використовуються наступні з них: а) ієрархічне розташування тієї чи іншої властивості досліджуваного об'єкта в межах певних культурно-історичних і політичних систем; б) інтенсивність прояву того чи іншого детермінанта в конкретних політико-історичних умовах; в) визначення рівня гомогенності або ж гетерогенності досліджуваної властивості об'єкта; г) ступінь специфічності ознак прототипу, тобто визначення своєрідності їх прояву в конкретному історико-культурному та політичному середовищі.

Порівняння базової моделі та її підсистем з прототипами у межах певних історико-культурних і політичних систем здійснюється на основі зразків політичного лідерства різних історичних епох (починаючи від античності, середньовіччя, індустріального суспільства, держав світової системи соціалізму і завершуючи досвідом посткомуністичних країн, насамперед пострадянської Білорусі). Переважно застосовується діахронічне порівняння, яке фіксує історико-генетичні аспекти об'єкта.

Другий розділ «Основні рівні детермінації політичного лідерства» складається з п'яти підрозділів та присвячений аналізу рівнів і способів детермінації політичного лідерства. Перший рівень представлений ірраціональними факторами, що впливають на систему політичного лідерства. Їх основу можуть складати або лібідозні зв'язки між лідером і послідовниками, або ж компенсаторний характер мотивації політичного лідера, покликаний подолати занижену самооцінку за допомогою доступу до політичної влади.

Аналіз психоаналітичних детермінант лідерства визначив їх евристичну обмеженість, яка проявляється в абсолютизації окремих ірраціональних компонентів політичного лідерства, у невиправданій екстраполяції сексуального на соціальне, у надмірній біографічності дослідницького підходу, у гіпотетичному характері більшості тверджень, які логічно доводяться тільки в межах психоаналітичних інтерпретацій, які концептуально суперечать більшості сучасних політичних теорій.

Другий рівень аналізу - вивчення раціонально-психологічної детермінації лідерства. В його межах досліджуються такі феномени свідомості політичного лідера, як мотиви, інтелект, когнітивні здібності, воля та емоції.

Автором запропоновано висновок про те, що раціонально-психологічні дослідження політичного лідерства не мають єдиної теоретичної та методологічної бази. Вони здійснюються у межах конкретних психологічних шкіл і напрямів без спроб створення спільних інтегрованих підходів. Даний підхід розкриває тільки одну групу детермінант політичного лідерства, у силу специфіки свого предмета нехтуючи вивченням соціокультурних факторів. Йому властиві також редукціонізм, екстраполяція даних, одержаних у малих групах, на національно-державні політичні утворення, надмірна емпіричність детермінант лідерства тощо.

Третій рівень детермінації лідерства пов'язаний з впливом на нього об'єктивних факторів, тобто зовнішніх обставин політичної діяльності лідерів та послідовників: історичних закономірностей, політичних інститутів, адміністративно-правових норм, зразків політичних кар'єр тощо, які свій детермінуючий потенціал проявляють через: (1) систему професійних вимог до лідера; (2) правову регламентацію його діяльності; (3) стандарти політико-кар'єрного зростання; (4) відповідність особливостям політичного режиму; (5) здатності лідера стати уособленням певних соціальних імперативів.

Проте у науковій літературі не аналізуються притаманні лідерам і послідовникам мотиваційні утворення, а також нехтується зміст політико-культурних систем, у межах яких здійснюється процес політичного лідерства.

Автор доводить, що найбільший детермінуючий вплив на політичне лідерство здійснюють соціокультурні детермінанти у їхніх цивілізаційному і політико-культурному проявах, у розрізі країн та часу: (1) етнічна належність та релігія, які визначають базові ціннісні парадигми суспільства; (2) моральні регулятори політичної діяльності; (3) тотожність орієнтацій лідерів і послідовників щодо ключових елементів політичної системи; (4) партійно-ідеологічні орієнтації державного лідера та його послідовників, їх ідентифікація з певними політичними партіями, характерними для них ідеологічними системами та політичними переконаннями; (5) визначення лідером і послідовниками власних можливостей впливу на політичний процес; (6) їхня спільна орієнтація щодо структур як «входу», так і «виходу» політичної системи; (7) особистісна стилістика дій лідерів; (8) їх політична риторика.

Цивілізаційний та політико-культурний рівень детермінації політичного лідерства, зрештою, проявляється у конкретному історичному контексті у взаємодії лідера і послідовників на «країновому рівні» (С. Хантінгтон). У цьому випадку до них додаються ідеальні національні образи влади, щодо яких наявна тотожність позицій лідера та послідовників. Усе це створює «соціальне замовлення» на певний зміст і конфігурацію політичного лідерства.

Детермінуючі потенції культурологічних факторів полягають також у комунікативних діях, здійснюваних лідером, оскільки обмін інформацією передбачає як наявність консенсусу щодо норм і цінностей між лідером та послідовниками, так і орієнтацію на організацію між ними відповідних смислових потоків та символічних систем.

У даній роботі виділено три способи детермінації політичного лідерства через комунікативні дії.

По-перше, це семантичний спосіб, який розкриває залежність процесів комунікації лідера та послідовників від вживаних ними знаково-мовних засобів, що транслюють певний зміст.

По-друге, динамічний спосіб, який показує процес руху смислових одиниць між лідером та послідовниками в домінуючих моделях міжкультурних комунікацій та символічних інтерпретаціях.

По-третє, артефактно-культурний (технічний) спосіб, що фіксує детермінуючий вплив на лідерство певних інформаційних систем.

Результатом синтезу політичних культур, іманентно притаманних політичному лідеру та послідовникам, які здійснюють взаємодію у межах властивого всьому суспільству культурологічного і політичного простору, є інтеграція в єдину цілісність їх мотивів та способів політичної поведінки. Цей синтез визначає ґенезу політичного лідерства, його зміст і просторово-часові межі.

У третьому розділі «Мотивація політичного лідерства», який складається із шести підрозділів, розкрито зміст, структуру та еволюцію мотивів державних лідерів, їх послідовників у різних політичних системах, починаючи із прикладів античності та завершуючи сучасною Білоруссю.

Виходячи з діяльнісної природи політичного лідерства, узагальнені мотиви лідерів та послідовників можуть бути представлені наступними складовими:

- сукупність неусвідомлюваних потреб лідера та його послідовників як глибинне джерело їх енергетики, цілеспрямованості і діяльності;

- система раціонально усвідомлюваних соціальних потреб, представлених у діяльності лідера та послідовників;

- комплекс змістоутворюючих мотивів (світоглядних, моральних та ідеологічних), що є ціннісною детермінантою політичної активності лідера та послідовників, як правило, усвідомлених;

- сукупність політико-культурних орієнтацій лідера і послідовників, що безпосередньо детермінують їхню політичну діяльність;

- ідеальний (стійкий) «образ влади та владника», що панує в політичній свідомості політичного лідера і його послідовників, визначає смисловий стрижень їх взаємодії, стосовно якого між ними існує спільність позицій.

Соціокультурна детермінація політичного лідерства на рівні потреб здійснюється через механізми їх репрезентації лідером, на політико-орієнтаційному - через процеси артикуляції лідером певної системи політичних цінностей.

Аналіз політичного лідерства неможливий без розуміння того, які потреби лежать у його основі. Тому необхідно з'ясувати, що являють: а) потреби, які визначають діяльність лідера і його послідовників; б) потреби, з приводу яких між ними здійснюється безпосередня взаємодія; в) конкретні способи усвідомлення, артикуляції та представництва лідерами потреб послідовників; г) універсально-історична сукупність домінуючих потреб, що детермінують політичну активність лідера і його послідовників у межах історичної епохи та політичної системи.

Основним джерелом політичної діяльності лідера виступає потреба у владі, що існує на двох рівнях: ірраціональному (неусвідомлюваному) і раціонально-усвідомлюваному.

Раціоналізована потреба лідера у владі є інструментальною та спрямованою на задоволення соціальних потреб політика. Окрім безпосереднього прояву, вона конкретизується у різних за своїм змістом мотивах: а) примноженні за допомогою влади своєї сили та можливостей; б) зміні поведінки людей та формуванні свідомих результатів; в) задоволенні потреби у любові та визнанні, а також г) мотивів безпеки; д) матеріального існування; е) самореалізації.

Для утвердження феномену політичного лідерства недостатньо тільки потреби у владі лідера. Необхідне також його вміння виступити як у ролі представника актуальних для послідовників потреб, так і трансформатора їхніх потреб у бажаному для себе напрямку. У роботі досліджено основні тенденції репрезентації державними лідерами потреб послідовників у різні історичні епохи. Окремою дослідницькою проблемою є вивчення цього процесу у пострадянській Білорусі.

Результати соціологічних досліджень свідчать, що для основної частини населення Білорусі пріоритетними виступають потреби матеріального існування. Відзначено, що рівень політичної довіри до О. Лукашенка пов'язаний зі ступенем задоволення матеріальних потреб громадян держави. Вказано на ефективність моделі соціальної держави у межах «білоруського шляху розвитку», що орієнтований на підвищення рівня життя населення. Справді, у Білорусі «епохи Лукашенка» в цілому існує позитивна динаміка зміни матеріального становища населення.

Підкреслено ефективність популістської репрезентації О. Лукашенком матеріальних потреб послідовників та використання ним популістських стратегій. Насамперед, вказано на демагогічну складову політики популізму білоруського президента у презентації ним у публічному просторі своєї соціально-економічної політики.

Політика популізму традиційно побудована на почутті соціальної справедливості. За результатами соціологічних опитувань 2005 р. для 58% сучасних білорусів справедливість є базовою соціальною цінністю. Соціальна ж справедливість проявляється у трьох сферах життя. По-перше, у політичній - як несправедливе ставлення до народу з боку влади (бюрократії). По-друге, в економічній - як протест проти несправедливого розподілу матеріальних благ у суспільстві. По-третє, в психологічній - як комплекс власної соціально-рольової неповноцінності. Показано, що у «великій політиці» саме О. Лукашенко ефективно позиціонує себе як людину, яка утверджує соціальну справедливість, захищаючи «свій народ» від сваволі бюрократії та бізнесу. У дисертаційному дослідженні констатовано успішність його політики популізму у сенсі демонстрації простих, однозначних та спрощених способів вирішення суспільних проблем, що відповідають переважаючим суспільним уподобанням.

Необхідно також вказати на ефективність низки популістських стратегій у сфері безпеки громадян, які використовує О. Лукашенко: (1) артикуляція «образу ворога» в обличчі Заходу, бюрократії та демократичної опозиції; (2) ототожнення політичної стабільності та політико-ідеологічного однодумства; (3) заміна політичної участі населення політичною мобільністю; (4) спрощення соціополітичної палітри білоруського суспільства; (6) «усунення» політичних конфліктів через посилення особистої довіри до персони лідера-вождя; (6) створення жорстких адміністративних ієрархій у системі державної влади.

Державні лідери Білорусі у допрезидентський період як основні способи репрезентації використовували механізми координації та взаємного узгодження інтересів. Цей спосіб виявився неефективним, оскільки не супроводжувався необхідними інформаційними акціями і не враховував егоїстичності державної еліти.

Потреби є важливим джерелом політичного лідерства, виконуючи цілеспрямовуючу функцію. Тоді як смисловий зміст діяльності лідера і його послідовників надає система їх політико-культурних орієнтацій, що утворює стрижень політичної свідомості.

Для політичних суб'єктів кожної історичної епохи притаманна певна типологізована система ціннісних орієнтацій, що являють собою стійкі способи ставлення людини до політичної дійсності. Державний лідер неодмінно персоніфікує пануючі політичні цінності.

У пострадянській Білорусі розуміння схеми впливу ціннісного та політико-культурного компонентів на державне лідерство неможливе без чіткого уявлення про вплив на нього «культурної травми», аномії культурних і соціальних систем, що викликають у пануючих моделях політичного лідерства дисфункції та деструкції. Це створює соціальний запит на лідерів авторитарного типу, покликаних виконати місію наведення соціального порядку, що й притаманне лідерству О. Лукашенка.

Окрім цього, «культурні травми» викликають політико-культурні розмежування між різними соціальними групами, що формує потребу в лідері загальнонаціонального масштабу, який усуває культурні суперечності, виробляє спільну волю, цілі і завдання, життєво необхідні для консолідації суспільства.

«Культурні травми» породжують синдром недовіри, який відбиває в суспільстві низький рівень соціального капіталу, загальне розчарування в політиці та політиках, політичну пасивність населення. Спостерігається низький рівень довіри до більшості соціальних і політичних інститутів, у тому числі й інституту політичного лідерства.

Проявляється також загальний занепад моралі, поширюється аморальність політичної практики, утвердження «цинічної політичної культури». Звідси поява у пострадянських державах політичних лідерів, що вибудовують політичну діяльність за законами шоу-індустрії та скандалу, з притаманними їм демагогією та популізмом.

«Культурна травма» супроводжується також кризою різних форм соціальної (і національної) ідентичності. Низький рівень національної самосвідомості, його відірваність від європейського коріння стає суттєвим бар'єром на шляху формування демократичного типу лідерства. Сприяє цьому також виникнення у більшості громадян песимістичного погляду на майбутнє, що побудований на «ностальгії за радянським минулим». Усе це породжує соціальний запит на лідерів авторитарної моделі керівництва, на радянську риторику політичних лідерів, що особливо помітно на прикладі новітньої історії Білорусі.

В умовах «культурної травми» в основних політичних акторів виникає двополюсне світосприйняття. У цьому випадку на першому етапі посткомуністичного транзиту в системі політичного лідерства спостерігається протиставлення комуністичної та антикомуністичної доктрин і практик. Перехід переважно до плюралістичного світогляду стимулював соціальні очікування на лідера консенсусного, демократичного типу, еталонним уособленням якого в Білорусі став С. Шушкевич. Утвердженню цього типу лідера сприяло й те, що серед моделей транзиту на початковій стадії транзиту домінувала «пактова модель», яка передбачає узгодження інтересів серед еліт.

«Культурна травма» в умовах транзиту викликає незначне усвідомлення у середовищі соціальних мас і політичної еліти демократичних цінностей. Результати соціологічних опитувань (2009 р.) свідчать, що у Білорусі за варіант демократії європейсько-американського зразка, який передбачає активну політичну участь, висловились 28,4% респондентів, за особливу, що відповідає національним традиціям, демократію - 43% респондентів, а 11,7% - за демократію радянського зразка. О. Лукашенко прагне у своїй риториці і політичній практиці синтезувати дві останні «демократії».

Для системи політичного лідерства сучасності характерний синдром «тимчасовості», пов'язаний з деформацією традиційних основ організації влади. Влада позбавляється свого історичного коріння, не сприймає ідеї суспільного блага. Подібний синдром продукує політичне лідерство, що залежить від політичної кон'юнктури і захищає прагматичні інтереси правлячого класу.

Окрім «культурної травми», на політичне лідерство в умовах посткомуністичного транзиту суттєвий вплив здійснює накладання процесів модерну та постмодерну. Імперативи постмодерну О. Лукашенко висловив у своїй політичній стилістиці екстравагантністю, «ярмарковістю», алогічністю поведінки, еклектикою політичної позиції та практики, використанням маніпулятивних технологій тощо.

Кожній політичній системі відповідає базова модель політичної культури, яка проявляється у національних специфічних формах і визначає, у свою чергу, пануючі типи політичного лідерства.

У дисертаційному дослідженні запропоновано висновок про те, що політичній культурі більшості громадян Білорусі притаманні: (1) високий рівень етатистських настроїв; (2) домінування суспільної пасивності; (3) перевага політико-культурної гомогенності над фрагментарністю; (4) потяг до сильного державного (харизматичного) лідера та орієнтація на побудову з ним емоційних відносин; (5) підтримка авторитарного типу правління; (6) персоніфікація політичних процесів; (7) орієнтація на російські чи радянські зразки політичного керівництва. Все це продукує орієнтацію на авторитарного лідера, що активно використовує політику популізму, яка реалізована в своєму еталонному прояві у пострадянській Білорусі.

На рівні культурологічних ідентифікацій між державним лідером та його послідовниками у Білорусі важлива взаємодія на етапі «базового міфу», що полягає в етатистських орієнтаціях. Піддансько-партисипаторна політична культура, що утвердилась в Білорусі, фіксує величезний інтерес громадян країни до політики, але одночасно вказує на відсутність готовності взяти на себе політичну відповідальність.

У сфері релігійних взаємодій у сучасній Білорусі існує тісний зв'язок державного лідера і православної церкви, що побудований як на ідеологічній спорідненості, так і на меркантилізмі: релігійна легітимація політичної влади і політична лояльність в обмін на державну підтримку.

Моральна мотивація в системі політичного лідерства чітко виступала тільки на першому етапі становлення незалежної білоруської держави. Надалі вона втратила свою актуальність через домінування в суспільстві морального релятивізму. Проте результати соціологічних досліджень свідчать, що серед білоруських політиків найбільшим моральним авторитетом володіє О. Лукашенко.

Щодо політико-ідеологічних ідентифікацій, то в сучасній Білорусі панує державний лідер, що представляє популістсько-ідеологічну домінанту білоруського суспільства (ідеологію білоруської держави), яка виражена в еклектичній експлуатації соціалістичних ідей та ідей панславізму.

Важливим аспектом політико-культурних ідентифікацій лідера та його послідовників традиційно є їхня партійно-політична близькість. Дана площина ідентифікацій у пострадянській Білорусі має обмежене значення, оскільки політичні партії користуються у суспільстві мінімальною підтримкою та мають відповідну інституційну обмеженість. За результатами соціологічних досліджень, проведених автором у 2005 р., інтерес до діяльності політичних партій проявляють тільки 8,4% опитаних. Позиція несприйняття політичних партій, яку широко артикулює О. Лукашенко, знаходить у суспільстві необхідну підтримку.

Державне лідерство неодмінно побудоване на національно-етнічних ідентифікаціях. У Республіці Білорусь між лідером і його послідовниками переважають ідентифікації, що засновані на принципах національного нігілізму, помноженого на ідеологію радянізованого панславізму. З утвердженням державного суверенітету, закономірної зміни суспільних настроїв у бік патріотизму та національного відродження, у політичному дискурсі президента РБ русофілія і радянськість поступово відходять у минуле, поступаючись «новому націоналізму», у центрі якого не етнічний компонент, а ідея «сильної (і незалежної) білоруської держави», що відповідає актуальним суспільним очікуванням.

У четвертому розділі «Соціальні комунікації в системі політичного лідерства», який складається із чотирьох підрозділів, розглядається вплив комунікативних складових на державне лідерство.

У дисертаційному дослідженні відзначено, що комунікацією є лише така передача інформації, що передбачає комунікативну активність двох сторін. Основу комунікацій між лідером і його послідовниками складають смислові образи лідера, що володіє найбільшою привабливістю у певному історичному та соціокультурному контекстах.

Такі образи лідера створені з ідеологічних феноменів, що мають історичну ретроспективу: міфу, релігії, моралі, політичних ідеологій, національного епосу, іміджу, естетичного компонента, з приводу яких між лідером і його послідовниками існує спільність позицій. Комунікативний же процес представлений у двох формах: вербальній та символічній.

У сучасній політичній науці терміном, що виражає якісну визначеність вербальної діяльності політичних акторів, є поняття дискурсу, який розуміємо як артикуляційну практику, яка організовує соціальні відносини і включає основні параметри політичної культури.

Дискурсивна модель, інтегрована в систему державного лідерства, складається з: (1) її ціннісного змісту, насиченості ідеологічними постулатами; (2) домінування в дискурсі елементів агональності/гармонізації; (3) представленості в ньому опозиції онтологічність/релятивізм; (4) стилістики вербальної діяльності лідера, що пов'язана з використанням певних типів політичних мов.

У пострадянській Білорусі, як і в деяких інших пострадянських державах, політичний авторитаризм передбачає монологізм дискурсу. Плебісцитарність державного лідерства надає йому рис популізму, егалітаризму та агональності, тобто, якщо стосовно «народу» демонструється орієнтація на діалог, то щодо державної еліти - словесна агресія, широке використання різких слів та висловлювань.

О. Лукашенко ефективно використовує риторичні моделі, що засновані на релятивізмі та орієнтовані на побудову зручної для нього квазіреальності. У мовному просторі сучасної Білорусі домінує вербальна «трасянка» (білоруський аналог українського «суржику»), яка є і мовою державного лідера, що зміцнює його владні позиції.

У державному лідерстві, що утвердилось у пострадянській Білорусі, домінує синкретичний тип риторичного ідеалу харизматичного лідера, демагога і державного лідера. При цьому ним використовується, насамперед, мова угода/умовляння.

У системі політичного лідерства основним агентом комунікації виступає образ політичного лідера, що ініціює та стимулює процеси персоніфікації. Цей образ включає як стійкі, стабільні, так і змінні характеристики. Йому притаманна цілісність, що виражається у певному політичному та особистісному типажі.

Образи політичного лідера є також персоніфікацією певної культурологічної та політико-культурної парадигми. Вони культурологічно стилізовані та «оформлені» у межах конкретно-історичних епох і політичних систем.

У роботі досліджувались, насамперед, архетипи образу політичного лідера. Архетип розглядається як владний «першообраз», що закріплений у національних традиціях, структурах суспільної свідомості.

Історично існує три основні архетипи політичного лідера: Батько, Герой, Пророк. Кожному з них притаманна певна стрижнева характеристика: для Героя - мужність, для Батька - справедливість, для Пророка - сакральний дар.

За президентом Білорусі О. Лукашенком у повсякденній свідомості утвердився образ «Батьки», що відображає архетип Батька патріархальної сім ї. У цьому образі можна виділити такі складові: Володар, Господар, Захисник народу. Потреба у подібному образі обумовлена високим рівнем патерналістських настроїв у білоруському суспільстві - 74% опитаних у березні 2009 р. вважали, що більшість населення не зможе прожити без підтримки з боку держави. Щодо образу Героя, то державний лідер Білорусі артикулює перманентну боротьбу з перепонами на шляху досягнення соціального «ідеалу» (царство справедливості): ворогами та обставинами.

В образі політичного лідера представлена і конкретна, актуалізована в певних історичних обставинах ідеологічна складова. Політичні комунікації, побудовані на персоніфікації політичними лідерами певних ідеологій та ідеологем, створили в пострадянській Білорусі декілька символічних фігур: З. Позняк - символ національного відродження, О. Лукашенко - авторитарної радянської реставрації, А. Лебедько - білоруського лібералізму і «шляху в Європу». Ефективність подібних персоніфікацій визначалась як рівнем «споживчого попиту», так і вміннями політичного лідера.

Образ політичного лідера також є результатом використання спеціальних технологій. Образ президента РБ при всій його харизматичності є продуктом цілеспрямованої естетизації у відповідності із законами формування політичного іміджу.

Якщо за основу класифікації образів політичних лідерів пострадянських держав, у тому числі й Білорусі, обрати стилістику їхньої діяльності, то форматуються образи Начальника, Господаря/Батька, Пророка та Маклера. У даному розділі запропонований аналіз змісту цих образів.

Процес інтеграції диспозицій лідера і його послідовників щодо владного образу здійснено у дисертаційному дослідженні за допомогою розроблених А. Ахієзером процесів інверсії та медіації, котрі передбачають, що зрозуміти культурні феномени можливо тільки через їх розгляд як синтезованих і дуальних опозицій, які формують «нові смисли».

Використання методології смислового синтезу в системі державного лідерства на прикладі пострадянської Білорусі дозволило сформулювати наступні висновки: (1) державний лідер (О. Лукашенко) утверджує на політичній сцені образ плебісцитарного вождя, що віддає пріоритет алгоритму монологу; (2) він уособлює ціннісну єдність суспільства; (3) надає перевагу вирішенню утилітарних завдань над завданнями моральними; (4) у його образі рівномірно представлені елементи раціоналізму та ірраціоналізму; (5) спостерігається безумовна домінанта онтологічності, оскільки лідер проголошується носієм вищого знання та компетентності; (6) образ глави держави позиціонується як інноваційний, котрий сформував унікальну в європейському контексті державу; (7) у його практиці переважають елементи партикуляризму, що представлені в особливій «білоруській моделі розвитку»; (8) державний лідер схильний дотримуватись політичної кон'юнктури; (9) його діяльність рівномірно синтезує вербальну діяльність і практичні ефекти.

Комунікаційна взаємодія лідера і його послідовників неодмінно пов'язана із здійсненням певної символічної політики, зміст якої видозмінюється в межах конкретних політичних систем. Виділено групу функцій символічної політики лідера (регресивна, трансцендентальна, афективна, інтегруюча), що володіють детермінуючим потенціалом та представлені в політичному лідерстві О. Лукашенка.

Символічна персоніфікація носить природний (спонтанний) та штучний (цілеспрямований) характер. Вона історично побудована на використанні трьох комунікативних типів. Перший називається «негативна кампанія». Його мета - посіяти сумнів у чесності політичного опонента через «приписування» йому негативних характеристик. Щодо цього типу, то у Білорусі активні як О. Лукашенко, так і його опоненти, проте за рівнем ефективності переважає президент, оскільки він володіє більшими інформаційними ресурсами.

Другий комунікаційний тип побудований на створенні позитивного образу державного лідера, котрий є уособленням політичного порядку, спокою, передбачуваності, здатності здійснювати ефективну політику тощо.

Третій тип характеризується «ідеологією інтимності», що побудована на принципі політичної та людської близькості лідера і його послідовників. У сучасній Білорусі О. Лукашенку належить тільки один «інтимний» образ - «фізкультурник». В останні роки він активно демонструє образ «турботливого батька».

Важливим засобом персоніфікації символічного образу державного лідера є художньо-ігровий елемент, котрий використовує метафори театралізованих мезансцен. Публічна політична діяльність державних лідерів неодмінно включає елементи театралізованих вистав та імпровізацій.

У даному дослідженні виділено декілька конкретних форм символічного інсценування: політична ритуалізація, політичні карнавали/свята, політичні «скандали», політична театралізація. Показовими є способи театралізації політичної практики, котрі використовує лідер РБ, основним із яких є організація масових карнавалів, що мають конкретну мету - інтеграція соціуму через формування «святкової маси». До них належать не тільки масштабні церемонії з приводу офіційних загальнодержавних подій/дат, але й спільне «з народом» святкування культурних і спортивних заходів («Слов'янський базар», «Дажинкі» тощо). При цьому відбувається перенесення позитивних емоційних переживань людей на політичну фігуру лідера.