Актуальність теми дослідження. Розвиток та оновлення суспільного життя тісно пов'язане із вивченням суб'єкта політичного процесу, яким в державі постає політична еліта. Роль політичної еліти надзвичайно важлива для розвитку будь-якої держави і особливо актуалізується на етапах становлення або трансформації тієї чи іншої політичної системи. Саме тому дослідження політичної еліти в Україні є досить важливим, враховуючи ускладнення ситуації глибокою економічною і політичною кризою, а також виходячи з особливостей її історичного розвитку, традицій, низки проблем та суперечностей, що накопичилися впродовж тривалого часу.

Після здобуття незалежності, правляча політична еліта України залишилась "незавершеною" у ствердженні власної системи загальнонаціональних цінностей, не спромоглася визначити стратегію розвитку суспільства, віднайти шляхи вирішення проблем, які повстали перед ним, не консолідувала спільноту і не повела її за собою.

Безперечно, політична еліта не є єдиними чинником розвитку суспільства, як і не є такими чинниками економіка, соціальна сфера, загальна культура, що взяті окремо. Лише у сукупності вони представляють собою реальні механізми зміни суспільного життя. Втім, серед багатьох дослідників сьогодні виникло розуміння того, що зміни мають розпочатися саме із формування національної свідомості, загальної політичної культури, які потягнуть за собою інші суттєві зрушення у життя українського суспільства. Саме тому дослідження сутності феномену політичної еліти постає необхідною теоретичною основою для подальшого впровадження практичних змін у житті сучасного українського суспільства, що й зумовило вибір теми дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема і зміст дисертаційного дослідження є складовою наукової програми філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка та виконана у межах науково-дослідної теми 06БФ041-01 "Філософія та політологія у структурі сучасного соціо-гуманітарного знання".

Мета і завдання дисертаційного дослідження. Метою роботи є розкриття особливостей становлення політичної еліти сучасного українського суспільства. У відповідності до поставленої мети визначені такі основні завдання:

- з'ясувати стан і ступінь наукової розробки явища "політична еліта";

- проаналізувати розвиток поняття "політична еліта" в історії зарубіжної політичної думки;

- здійснити аналіз націоналістичної та консервативної концепцій елітизму в дослідженнях українських вчених;

- дослідити діяльність політичної еліти національно-державного спрямування в доперебудовну добу;

- визначити основні передумови формування політичної еліти незалежної України;

- дати характеристику процесу становлення сучасної політичної еліти в сучасній Україні.

Об'єктом дослідження є українська політична еліта як суспільно історичне явище.

Предметом дослідження є особливості становлення та розвитку сучасної української політичної еліти.

Методи дослідження. Для вирішення поставлених завдань у дисертаційній роботі були використані наступні наукові методи.

Логічний та конкретно-історичний методи дозволили з'ясувати еволюцію та сучасний стан наукових досліджень про політичну еліту в європейській та вітчизняній політичній думці. Структурно-функціональний метод дозволив всебічно дослідити явище "політична еліта", виявити її основні параметри, структурні елементи, визначити етапні моменти становлення, розвитку та сучасної інституалізації. Системний метод дав можливість визначити основні загальноприйняті ознаки політичної еліти. Порівняльний метод дав змогу використати досвід тлумачення політичної еліти або схожих за суттю явищ в інших країнах та теоретично обґрунтувати його застосування.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційна робота є одним їх перших політологічних досліджень особливостей становлення сучасної української політичної еліти. У межах проведеного дослідження обґрунтовано наступні теоретичні положення, які визначаються певною новизною і виносяться на захист:

- запропоновано авторське тлумачення поняття "сучасна українська політична еліта" під яким розуміється привілейована частина суспільства, що знаходиться при владі, бере безпосередню участь у прийнятті та здійсненні політичних рішень (до того ж не наділена обов'язково певними моральними, розумовими чи будь-якими іншими здібностями, але чітко усвідомлює свої інтереси) та головною метою своєї діяльності вважає конвертацію політичного капіталу в економічний чи навпаки. Прагматичний підхід до розуміння політичних еліт дозволив виділити відповідні два типи політичних еліт: до першого відносяться ті, що володіють політичним капіталом і прагнуть здобути економічний; до другого навпаки, ті хто за допомогою економічного капіталу здобувають політичний;

- дістало подальшого розвитку дослідження націоналістичної (Д. Донцов С. Дністрянський, В. Старосольський, О. Бочковський, С. Рудницький) та консервативної (В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський) ідей елітизму в українській політичній думці. Доведено, що в основі консервативної ідеї лежав принцип аристократизму еліт, натомість прихильники націоналістичної течії відстоювали ідею формування національно свідомої верстви, яка готова до боротьби за власні інтереси та права. Ідеалом консервативного елітизму був аристократ, а націоналістичного - революціонер;

- поглиблено аналіз діяльності політичної еліти національно-державного спрямування за радянських часів та в добу перебудови. Виявлено, що основою національної еліти того часу стали представники української інтелігенції, які спочатку працювали в дисидентських правозахисних групах, згодом приймали участь у роботі Гельсінської спілки та Народного Руху України за перебудову;

- набуло подальшого визначення основних передумов формування сучасної української політичної еліти, а саме: зародження в умовах відсутності власної держави; різкий перехід СРСР від стагнації до перебудови, що стало поштовхом до появи великої кількості недостатньо зрілих політичних інститутів; вплив партійної номенклатури КПРС на формування сучасної політичної еліти; запозичення від колишньої тоталітарної системи високоцентралізованої моделі управління; особливе значення дисидентського руху на формування національно свідомої еліти;

- вперше встановлено особливості формування сучасної політичної еліти України, до яких відносяться: перетворення колишньої політичної еліти УРСР у сучасну політичну еліту України, яка намагається за рахунок свого політичного капіталу здобути економічний; значну частину сучасної політичної еліти становлять діячі, які за рахунок потужного економічного капіталу здобувають політичну владу. Як результат, відбувається зрощування бізнесу та політики; перенесення родинних зв'язків у політичну площину, поява "кумівства" в українській політичній еліті; регіоналізація політичної еліти, що пояснюється порушенням строгої вертикалі влади від центру до регіонів; духовне спустошення політичної еліти, що пояснюється абсолютизацією власних інтересів, а також залученням до політичної еліти відомих діячів культури, мистецтва та спорту, що популяризують ту чи іншу силу;

- уточнено періодизацію становлення політичної еліти відповідно до часу президентства Л. Кравчука, Л. Кучми та В. Ющенка. Виявлено, що кожному з них характерні свої особливості, зумовлені якісними змінами в умовах функціонування та механізмах формування політичної еліти.

Практичне значення дослідження полягає у тому, що отримані в дисертації результати дозволяють повніше уявити суть політичної еліти та процесу її становлення в Україні. Вони також можуть бути використані в якості методологічної основи для подальших наукових досліджень в галузі елітології. Основні теоретичні положення та дисертаційні висновки можуть доповнити навчальні курси з політичної елітології, історії політичної думки, які розроблені та викладаються у вищих навчальних закладах України.

Апробація результатів дисертації. Основні результати дисертаційного дослідження були представлені на таких науково-практичних конференціях: Міжнародній науковій конференції "Дні науки філософського факультету-2007" (м. Київ, 18-19 квітня 2007 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції "Роль гуманітарної освіти в формуванні професійно-технічної еліти" (м. Дніпропетровськ, 18-19 жовтня 2007 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції "Аксіологічні аспекти трансформації сучасного українського суспільства" (м. Івано-Франківськ 27-28 квітня 2007 р.); Міжнародна наукова конференція "Дні науки філософського факультету-2008" (м. Київ 16-17 квітня 2008 р.).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 10 робіт, із них 6 статей у фахових виданнях з політичних наук, затверджених ВАК України, 4 - у тезах наукових конференцій.

Структура дисертації та її обсяг. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (222 позицій). Загальний обсяг дисертації складає 182 сторінки, із них обсяг основного тексту - 163 сторінки.

сучасна українська політична еліта

Основний зміст дисертації

У "Вступі" обґрунтовується актуальність теми дослідження, зазначається його зв'язок з науковими програмами, визначені об'єкт і предмет дослідження, формулюється мета і завдання дослідження, обґрунтовується наукова новизна та практичне значення роботи, окреслюється рівень апробації її результатів та структура.

Перший розділ дисертації "Теоретичні засади дослідження політичних еліт" присвячений аналізу світової й вітчизняної наукової літератури, категоріального апарату з проблематики дослідження та дано тлумачення поняттям "еліта" та "політична еліта".

Як наукова концепція теорія еліти виникла в другій половині ХІХ сторіччя, коли настав, у зв'язку з особливостями розвитку політичного життя, період критичної переоцінки форм правління.

Питання походження, розвитку, становлення еліти, проблеми політичної елітиризації суспільства були предметом аналізу мислителів, починаючи ще з найдавніших часів (Геракліт, Платон, Аристотель, Конфуцій). Багато уваги цим проблемам було приділено у працях Н. Макіавеллі, Дж. Мільтона, Дж. Локка, Т. Джефферсона, Е. Гамільтона, Ф. Ніцше. Однак варто зазначити, що у працях вищеназваних мислителів думка була спрямована головним чином на обґрунтування поняття "еліти" в контексті її історичного існування та розвитку.

Як окремий напрямок наукових досліджень теорія еліт оформилась на рубежі XIX-XX століть. Розробки В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельса з даної тематики склали цілісну політичну теорію еліт. Саме вони вважаються засновниками класичного елітизму, ними були визначені основні принципи та характерні ознаки політичної еліти. Серед них можна виокремити: ціннісні теорії еліти (М. Бердяєв), теорії демократичного елітизму (М. Вебер. Дж. Шумпетер), вивчення мережі влади національної еліти (Р. Міллс, В. Бекрнхем), корпоратизм (Ф. Шміттер) та інші.

У вітчизняній суспільно-політичній думці проблеми формування та функціонування правлячого прошарку аж до початку XX ст. особливої уваги не привертали. Вони актуалізувалися лише у 20-х роках, особливо у світлі поразки української революції. В. Липинський, Д. Донцов, В. Кучабський, В. Мартинець, М. Сціборський істотно переосмислили систему поглядів стосовно головних рушійних сил українського національно-визвольного руху і висунули на передній план ідею активної меншості, яка має відігравати ключову роль у процесі державотворення.

Стосовно досліджень проблем формування та ролі політичної еліти в сучасному українському суспільстві та інших аспектів процесу політичної елітаризації в Україні, то можливість їх проведення з'явилась на початку 90-х років. За два останні десятиріччя зроблено спробу докорінного переосмислення проблем політичної елітаризації суспільства, визначення їх сутності та управлінських функцій еліт. Серед вітчизняних дослідників, які працюють у цьому напрямі, можна виділити О. Дергачова, В. Журавського, Б. Кухту, О. Кучеренка, В. Корнієнка, О. Лазоренко, В. Литвина, М. Михальченка, В. Полохала, О. Потєхіна, В. Скуратівського, Н. Теплоухову, В. Фесенка, Л. Харченко. Важливі дослідження проблеми теорії та методології політичної діяльності, місця і ролі політичних еліт та еліт в перехідних суспільствах порушуються в працях російських науковців, а саме М. Афанасьєва, Г. Ашина, Д. Бадовського, С. Барзілова, В. Березовського, О. Криштановської, І. Куколєва, К. Мікульського, О. Мяснікова, В. Пастухова, Є. Старікова, В. Черв'якова, А. Чернишова.

У розділі розглядаються основні концепції та теорії елітизму, серед яких: концепція "демократичного елітизму" започаткована М. Вебером. Дослідник вважав, що найбільші шанси на лідерство має той, хто висуває загальнонаціональні завдання, які можуть зацікавити всі класи та верстви суспільства. Ціннісні теорії еліт, основною ідеєю яких було твердження, що для суспільства як саморегулюючої системи характерне природне виділення сил, здатних щонайкраще здійснювати керівництво. У руслі цього напрямку в різний час працювали О. Конт (пошук "раціональної" еліти), теоретики і соціологи 60-80-х років ХХ-го сторіччя - К. Сольм, Г. Шредер, Р. Дарендорф. Еволюцію і зміну еліт вони тлумачать як похідне від зміни ціннісних критеріїв суспільства.

У дисертації аналізується і меритократична теорія, дуже популярна у працях Д. Белла, А. Гоулднера й інших. Згідно цієї теорії, суспільство складається з груп "соціального успіху". Вищі групи цієї ієрархії є елітними. Загалом суть цієї теорії можна звести до таких постулатів:

1) еліта - найцінніший і дуже важливий сегмент суспільства, наділений рисами, здібностями і характеристиками в найважливіших сферах діяльності;

2) еліта займає панівне становище в суспільстві, оскільки вона - найпродуктивніша та найініціативніша частина населення; маси - не мотор, а лише колесо історії, провідники в життя рішень, прийнятих елітами;

3) формування еліти - це не стільки результат боротьби за владу, скільки наслідок природного добору суспільством найцінніших представників.

Зазначається, що з 80-х років послідовно розвивається ліберальний елітаризм, що відображено у працях видатних учених - К. Поппера, К. Манхейма, С. Ліпсета, Р. Даля, Дж. Бернхейма, Й. Шумпетера та інших. Значну увагу останнім часом приділяють і теорії демократичного панування еліт, тобто демократичному елітаризму. Видатним представником цього напряму є Р. Міллс. Він зауважив те, що еліта займає у суспільстві важливі позиції і приймає рішення, які мають значні наслідки. Розвиваючи свою думку, Р. Міллс доводив, що:

1) панівні позиції, які займають люди впродовж свого життя, визначають їхні шанси на придбання та отримання життєвих благ, які особливо цінуються;

2) їхня психіка значною мірою визначається цінностями, якими вони володіють, і роллю, яку вони відіграють в основних соціальних інститутах;

3) питання про те, усвідомлюють вони чи не усвідомлюють свою належність до обраного суспільного класу, чинять вони чи не чинять відповідно до того, що вони вважають інтересами цього класу, теж значною мірою вирішується в реальному житті їх становищем в основних соціальних інститутах. Р. Міллс запроваджує термін "еліта влади".

Акцентується увага, що попри наявність численних праць із зазначеної тематики в наукових дослідженнях існують суттєві розходження у визначенні самого поняття "політична еліта”. Незважаючи на активне вивчення основних понять, функцій, типології, шляхів формування та рекрутування політичної еліти ці питання не мають чіткого однозначного тлумачення і формулювання.

Звернувшись до української політичної думки простежено, що основні ідеї елітизму втілювались в націоналістичній та консервативній концепціях елітизму. Прихильники націоналістичної концепції Д. Донцов С. Дністрянський, В. Старосольський, О. Бочковський, С. Рудницький вважали, що національна еліта - це частина суспільства, наділена культурою, звичаями, духом, волею і бажанням боротись за свій народ та батьківщину. Прихильники консервативної концепції, серед яких варто виділити В. Липинського, С. Томашівського, В. Кучабського зауважували, що провідною силою перетворень має бути національна аристократія, що стане елітою на чолі національної держави.

До еліти сучасні прибічники елітизму відносять тих осіб, яким належать стратегічні позиції в розвинутих суспільних структурах і від правильності рішень яких залежить загальний добробут. Ідеологічна нейтральність еліти сприяє забезпеченню злагоди між різними "групами інтересів”, компромісам, "соціальному партнерству" роботодавців і працівників, держави і громадянина задля блага усіх. Тобто оновленні, демократичні теорії елітизму акцентують увагу на політичних функціях управлінської верхівки суспільства, її зобов'язаннях перед ним. Невідворотня логіка розвитку складних організацій призводить до кристалізації елітних особистостей, покликаних виконувати ці функції. Стабільність, консенсусність суспільства - це штучний продукт тривалих зусиль тих, хто має вплив і вміння, хто є політично активними, отже - еліти.

У розділі розкриті також теорії обґрунтування еліти, серед яких виділяють: "харизматичне" обґрунтування еліти: лідер - від Бога; лідер - харизматична постать, що не робить помилок (Т. Аквінський, М. Вебер); біологічне обґрунтування: еліта - це "колір раси", а маси - це щось безлике (С. Дарлінгтон, Р. Вільямс, Г. Кін); психологічне обґрунтування: маса повинна наслідувати еліту (Л. Бернард); технологічне обґрунтування: деякі дослідники основну увагу приділяють здатності організовувати процес (так, Т. Веблен закликав встановити владу інженерів - "технократію", сучасною мовою це, напевно, звучало б - "владу менеджерів"); історичне обґрунтування: поділ людей на нижчих і вищих, тобто на еліту і масу, яке часто використовувалося в історії людської цивілізації (А. Грін, Ж. Лакруа).

Що стосується сучасних тлумачень політичної еліти, то можна сказати, що це - меншість суспільства, яка становить досить самостійну, вищу, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї.

У другому розділі "Розвиток елітизму національно-державного спрямування у доперебудовну добу" проаналізовано політичну еліту, яка існувала або починала формуватися в Україні за радянських часів, в період до здобуття незалежності.

Зазначається, що процес суспільних трансформацій став фактично незворотним. Їх прояви були найрізноманітніші, серед них - мітинг під час установчих зборів Товариства української мови у Львові 13 червня 1988 року, який став першою в Україні багатотисячною акцією політичного спрямування. Ця подія започаткувала період мітингів у громадсько-політичному житті країни, протягом якого сформувалася значна частина політичних лідерів майбутньої незалежної України.

На партійних зборах, які відбулися 28 листопада 1988 року київські літератори-комуністи доручили новообраному партійному комітетові сформувати групу сприяння перебудові, яка пізніше переросла в Народний Рух України за перебудову. Організаторами виступили І. Драч, Д. Павличко, В. Яворівський, Б. Олійник, П. Осадчук. Згодом саме з Руху вийшло чимало організаторів, керівників та активістів багатьох політичних партій та інших громадських об'єднань України. Початкові задуми організаторів Руху обмежувалися руслом перебудови та були реакцією на поведінку керівництва КПУ, яка не відповідала новим вимогам часу, а згодом - на бездіяльність партійних та радянських структур влади під час загострення спочатку екологічних, потім соціально-економічних і, врешті, політичних проблем.

Акцентовано увагу на тому, що 18 березня 1989 року в Києві проведено збори найактивніших прихильників Руху. На зборах створили координаційну раду НРУ і постановили утворити первинні осередки Руху у трудових колективах та інших структурах. Поряд із традиційною номенклатурно-партійною елітою організаційно починає формуватися нова еліта національно-демократичного спрямування, переважно із середовища україномовної інтелігенції, головною ідеєю якої був захист ідентичності та самобутності України, втілений спершу в суверенітет, а згодом у незалежність від союзних структур і, врешті-решт, у створення незалежної держави.

Зауважується, що впродовж усього вищезгадуваного періоду існувала партійно-господарська еліта, створена на основі ієрархії КПРС-КПУ. До 1990 року вона повністю контролювала суспільно-політичне життя, хоча в її середовищі розвивалися різні тенденції, що головно залежали від "магістральної лінії партії", яку визначала Москва. Перебудова внесла серйозні корективи у цей процес. Почали проявлятися принципово відмінні тенденції, серед яких: проблеми наступності, невизначеності майбутньої долі та пристосування до умов того або іншого регіону (чим складніші були умови, тим більше було змін). Сукупність вказаних процесів призвела до "фракційності" у КПРС-КПУ і виражених регіональних відмінностях у діяльності регіональних осередків.

Вказується, що наприкінці 80-х - на початку 90-х років перед партійно-господарською номенклатурою Української РСР поставав тяжкий вибір - залишатися на відчутно застарілих догматично-партійних позиціях чи розпочати реформування власного сприйняття нових реалій та методів поведінки. На основі відмінностей у баченні політичної ситуації із рядів КПРС-КПУ виділилася "Демократична платформа". Вона складалася із числа комуністів середньої ланки ієрархії та частини партійної інтелігенції, які вбачали в ній гарант самореалізації або самозбереження, особливо в регіонах із посиленою активністю новоствореної опозиції. "Демплатформа" набрала суспільної ваги як внутрішньопартійна реформаторська опозиція заідеологізованим партійним функціонерам, хоча такий імідж створювався радше завдяки мітингам та засобам масової інформації, ніж завдяки реальним справам.

Стверджується, що установчий з'їзд Народного руху України за перебудову, що відбувся 8-10 вересня 1989 року започаткував фактичне об'єднання двох суспільно-політичних течій: прихильників Руху та сил, які були радикальнішими у своїх опозиційних настроях стосовно влади, уособленням яких здебільшого виступала Українська Гельсінська спілка. Лідери Народного руху України дістали змогу впливати на формування громадської думки. Осінь 1989 року знаменна виходом на політичну арену організованої опозиції і нових політиків, початок конкуренції між нею та владою, між формальними та неформальними лідерами.

З'ясовано, що під час виборів народних депутатів СРСР 1989 року проявилися ознаки видимих змін у правлячій політичній еліті. Застосування відносно демократичних механізмів для формування законодавчої влади під час перших виборів на альтернативній основі окреслили появу нового покоління політичної еліти, тобто з'явився принципово новий канал рекрутування еліти. На відміну від попередніх десятиліть, роль селектора виконувала не тільки номенклатурна кон'юнктура, а й самі громадяни. Ще однією особливістю цих виборів була своєрідна конструкція процесу: депутатів обирали від територіальних та національно-територіальних округів (останні мали гарантувати присутність представників певних народів), а також від широкого кола організацій, у т. ч. аполітичних, від КПРС до Спілки театральних діячів.

У третьому розділі "Етапи становлення політичної еліти незалежної України" проаналізовано діяльність сучасної політичної еліти України. Проведено класифікацію та характеристику етапів становлення сучасної політичної еліти.

Для дослідження процесу формування української політичної еліти у розділі виокремлено групи критеріїв на основі яких здійснюється добір та становлення української політичної еліти: за характером походження, що передбачає визначення того шляху, яким особа потрапила до складу політичної еліти, та виділення на основі цього окремих прошарків; на основі регіональної приналежності, що визначає прошарки у складі політичної еліти на основі спільного регіону народження, здобуття освіти, найтривалішого місця роботи і т. ін.; із урахуванням стратифікаційного стану, тобто формального положення (за посадою, за освітою, за рівнем матеріального забезпечення), що притаманне цьому прошарку політичної еліти; із урахуванням партійної або групової приналежності, що передбачає визначення прошарків політичної еліти на основі статусу щодо політичних партій, громадських організацій, груп тиску, фракцій у парламенті і т. ін.; із урахуванням форми участі або неучасті у бізнесі, міри його підтримки та безпосередньої зацікавленості у його результатах; із урахуванням національної або етнічної приналежності, тобто визначення прошарків політичної еліти, що складаються із представників однієї етнічної групи. Наведені групи критеріїв позначаються на процесі становлення та трансформації політичної еліти передовсім в умовах переходу від тоталітарної до демократичної системи правління в Україні.

У розділі визначені основні шляхи рекрутування "консолідованої" еліти які складаються з: колишньої номенклатури КПРС-КПУ вищої, а головно, середньої та нижчої ланок; номенклатури представницьких органів влади, які до 1992 року обіймали всю повноту влади на місцях і до 1992 року фактично не переформовувалися; значна частина номенклатури спілок, на зразок комсомолу та профспілкових організацій, яка найшвидше зорієнтувалася, як поєднати політизовану діяльність із бізнесом ще в часи "перебудови"; директорів великих підприємств та, згодом, значної частини решти господарського апарату (керівники середніх державних підприємств, особливо вузької спеціалізації), основну частину яких складали представники ВПК та машинобудівної галузі. Згодом за цією групою закріпилася назва "червоні директори", хоча ідеологічно не всі вони були ідейними комуністами; керівників-аграріїв, головно директорів великих колгоспів, які мали значні ресурси для розвитку своєї діяльності; представників підприємництва та бізнесу, котрі шукали політичного підґрунтя; значної частини інтелігенції, творчих спілок, дисидентських кіл та неформальних, згодом узаконених, організацій, та нещодавно створених політичних партій.

Підкреслюється, що у процесі становлення політичної еліти етапним моментом можна вважати вибори 1991 року до Верховної Ради України (тоді - Української РСР). Вони об'єктивно показали реальну розстановку сил у країні, реальні настрої людей, падіння авторитету партії та її лідерів. Вибори, по-перше, засвідчили, що КПУ, зумівши провести до Верховної Ради більше трьохсот своїх кандидатів, здобула переконливу перемогу лише формально. По-друге, до складу Верховної Ради також обрали кілька десятків політично активних і незаангажованих КПУ депутатів. Крім того, до вищого законодавчого органу республіки було обрано опозиційно налаштованих політиків.

Наголошується, що важливим моментом елітоутворення незалежної України після заборони компартії, став процес запровадження інституту президентства (липень 1991 року). Процес формування політичної еліти незалежної Україні можна умовно поєднати з періодами зміни політичної еліти, на виборах, що відбувались протягом 1991 - 2009 років.

Перший період становлення політичної еліти сучасної України пов'язаний із періодом президентства Л. Кравчука (політична еліта, незважаючи на всі свої еволюційні процеси, значною мірою зберегла риси еліти регіональної, несамостійної, виконавчої, а в її трансформації домінували тенденції наступності; в Україні гостро виявилася історично закономірна нестача "внутрішніх" резервів, практично повна відсутність можливості рекрутування членів політичної еліти ззовні, тобто з-поза меж партійно-господарської номенклатури УРСР; еліта набула рис формально консолідованої, адже поєднала у дивовижний спосіб представників колишньої влади та колишньої опозиції на основі ідеї незалежності та виживання у системі і витіснила радикальні частини двох колишніх таборів; політична еліта не змогла подолати численні перешкоди на шляху до свого самодостатнього розвитку, їх "консенсус" мав ситуативний характер).

Другий період пов'язаний з першим строком президентства Л. Кучми, та березневими парламентськими виборами 1998 року (істотно змінилося економічне підгрунтя існування будь-якої еліти через хоча й недостатньо ефективне, проте постійне впроваджування ринкових механізмів у економіці; поява в еліті вкрай малочисельних раніше прошарків технократів, професійних управлінців і бізнесменів, які поступово набирають значної ваги; політична еліта набуває самодостатнього і майже довершеного виду, позбувшись рис політичної еліти із якостями радянських часів (виконавчості та провінційності). У її трансформаціях перестали домінували тенденції наступності, а з'явилися рівноцінні їм тенденції різких змін у методах діяльності та особовому складі. Основою для консолідації почали ставати принципово інші моменти, зокрема утримання влади, майбутні перемоги на виборах та лобіювання інтересів певних бізнес-структур).

Третій період пов'язаний з другим строком президентства Л. Кучми, а разом з ним, перемогою прихильників збереження влади, розвитку бізнесу і стабільності у розвитку завдяки гарантуванню власної ролі та місця у ньому (остаточно було визначено шлях оновлення, реструктуризації та існування політичної еліти України, яка набула сформованих та формально окреслених рис; в її трансформаціях тенденції наступності лідерів змінилися на тенденції наступності команд, раніше рівноцінні їм тенденції різких змін у методах діяльності та особовому складі замінили такі ж рівноцінні тенденції підбору кадрів для досягнення певної мети і, відповідно, різких змін у методах діяльності та особовому складі. На цьому етапі особливо яскраво виявилися тенденції вождізму, клієнталізму, непотизму і трибалізму у своїй суто українській яскравості і надзвичайній помітності порівняно з попередніми етапами, де вони теж були, але виявлялися інакше).

Четвертий період пов'язаний з президентством В. Ющенка (політична еліта цього періоду найчастіше активізувала свою поведінку під час передвиборчих кампаній, або під час ротації уряду. У більшості випадків представники політичної і владної еліти засвідчили неспроможність чітко і послідовно артикулювати свої позиції стосовно внутрішньої і зовнішньої політики держави, вибудувати і відстоювати систему національних пріоритетів. У своїй масі суб'єкти політики все ще є відстороненими від громадськості - культура прийняття політичних рішень майже виключає участь у них громадянського суспільства, переважно усі рішення приймаються на елітарному рівні. Характерною ознакою політичної поведінки "перехідної" еліти стали нетерпимість до політичних опонентів та опозиційних сил, навіть, якщо вони діють в рамках закону).

Висновки

У дисертаційному дослідженні наведене теоретико-методологічне узагальнення і вирішення на новому рівні проблеми, що виявляються у розкритті сутності та змістовних особливостей процесу формування сучасної політичної еліти України.

Аналіз процесу становлення політичної еліти в сучасній Україні дозволив означити ряд науково-практичних підсумків та узагальнень, серед яких головними є наступні:

1. Питання походження, розвитку, становлення еліти були предметом аналізу мислителів, починаючи ще з найдавніших часів. У політичній науці основна теза теорій еліт отримує розповсюдження на початку ХХ ст. (Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс) і полягає в тому, що суспільство неминуче диференціюється на два нерівні у соціальному та політичному плані прошарки: на керуючих і керованих.

2. У політичній науці нема однозначного тлумачення поняття "політична еліта", оскільки різні дослідники вкладають в нього різний сенс. На наш погляд політичну еліту можна визначити як творчу меншість суспільства, що становить собою достатньою мірою самостійну, вищу, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, що пов'язані з використанням державної влади або впливом на неї.

3. Погляди українських дослідників поділялись на дві концепції націоналістична та консервативна. Характерними рисами націоналістичних концепцій були: активна національна самосвідомість, патріотизм, самостійність (С. Дністрянський, В. Старосольський, О. Бочковський, С. Рудницький, які наголошували на необхідності постання політичної нації як головної цінності держави. Важливою складовою консервативного напрямку було вимагання певної автономії у складі тих держав, до яких входила українська аристократія. Різнорідні концепції та ідеї лягли в основу відродження українського консерватизму: організація правової клерикальної монархії (С. Томашівський); позитивного мілітаризму (В. Кучабський); "провідної верстви", "національної аристократії" (В. Липинський); "виборної ініціативної меншості" (Д. Донцов).

4. Ідеї елітаризму радянських часів і доби перебудови починають актуалізуватись після появи поодиноких, підпільних, добре організованих груп, що були опозиційно налаштовані до радянської політичної системи. Діяльність перших дисидентських правозахисних груп, вилились у політичну опозицію (Гельсінська спілка) правлячому режиму, а згодом переростає в Народний Рух за перебудову. Поряд із традиційною номенклатурно-партійною елітою організаційно починає формуватися нова еліта національно-демократичного спрямування, переважно із середовища україномовної інтелігенції, головною ідеєю якої був захист ідентичності та самобутності України.

5. Українська політична еліта проходить черговий етап свого формування, для якого характерно як вплив наслідків історичного минулого, так і особливостей протікання сучасних суспільних процесів. До основних передумов, що вплинули на формування політичної еліти незалежної України можна віднести: складні процеси розвитку політичної системи СРСР і УРСР, які пов'язані із співвідношеннями переходу від стагнації до перебудови, наслідками останньої, особливо, можливостями участі широких верств громадськості в політичному процесі; особливості відносин у партійно-господарській номенклатурі, особливо характер підпорядкування місцевих органів влади власному керівництву; історичні події, регіональні відмінності, що виникли внаслідок історичного розвитку території сучасної України, традицій українського народу; дисидентський рух та його наслідки для політичного розвитку УРСР; настрої інтелігенції, активна участь її представників в політичному процесі; особлива роль покоління "шістдесятників", яке домінувало і при владі, і в опозиції.

6. Процес формування політичної еліти незалежної України можна умовно поєднати з періодами зміни політичної еліти, тобто з виборами, що відбувались протягом 1991 - 2009 років. Перший період становлення політичної еліти України пов'язаний із періодом президентства Л. Кравчука; другий період становлення української політичної еліти пов'язаний з першим строком президентства Л. Кучми, та березневими парламентськими виборами 1998 року; третій період становлення української політичної еліти пов'язаний з другим строком президентства Л. Кучми, а разом з ним, перемогою прихильників збереження влади, розвитку бізнесу і стабільності у розвитку, завдяки гарантуванню власної ролі та місця у ньому; четвертий період становлення української політичної еліти пов'язаний з президентством В. Ющенка. Політична еліта цього періоду найчастіше активізовувала свою поведінку під час передвиборчих кампаній, або під час ротації уряду.

Потрібні значні зусилля, щоб сформувати еліту, яка буде відповідати вимогам часу, завданням побудови правової, демократичної держави. Для нормального розвитку і функціонування демократії необхідно ряд умов, таких як економічна стабільність, відсутність соціальної напруги, а тим більше соціальних зворушень. Україна потребує нової компетентної еліти для здійснення глобальних перетворень. Головними повинні бути: професіональні вимоги, висока ступінь моралі, відданість, відповідальність, ініціативність. Компетентне вирішення поставлених завдань, з урахуванням попереднього досвіду, надасть можливість Україні наблизитись до європейських і демократичних країн світу. За таких умов не потрібно нехтувати і власним досвідом.

Список опублікованих автором праць за темою дисертації