Евристичний потенціал методології політичного часу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

УДК 321.303.01

Евристичний потенціал методології політичного часу

23.00.01 - теорія та історія політичної науки

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Якубін Олексій Леонідович

Київ 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник доктор філософських наук, професор Шляхтун Перто Панасович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри політичних наук.

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, доцент Ващенко Костянтин Олександрович, Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова, завідувач кафедри соціально-політичних дисциплін;

кандидат філософських наук Зубчик Олег Анатолійович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, асистент кафедри політології.

Захист відбудеться “15” листопада 2010 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.41 Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, кім. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий “_____” ______________ 2010 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Постригань Г.Ф.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. На початок ХХІ століття все очевидніше дається взнаки відсутність фундаментальних досліджень політичної динаміки як на теоретичному, так і на методологічному рівнях. Існуючі теорії політичного розвитку не можуть, як правило, адекватно описати (не кажучи вже про пояснення/прогнозування) світ політичного, який швидко та почасти небезпечно змінюється; їх реакцією на такі зміни є намагання “не побачити” або, якщо це неможливо, то “спотворити/підігнати” його до вже наявних ідеологічних та епістемологічних стереотипів. Головною тезою даного дослідження є думка, що однією з причин сучасного кризового стану теорії та практики політичного розвитку, так само як і почасти всього “методологічного фундаменту” теперішнього проекту політичної науки, було нехтування більшістю дослідників прискіпливим розглядом динаміки політики, її темпоральної (від лат. tempus - час) суті, підміною її в більшості наукових розвідок, які проводилися, структурними чинниками, універсальні моделі яких механічно переносилися з одного реципієнтного об'єкту студіювання на інший, позбавляючись у такий спосіб від серйозного вивчення глибинних проблем досліджуваного матеріалу, його особливостей, умисно загострюючи увагу на зовнішніх, поверхових аспектах “реального світу”, на його уявній гомогенності.

У такий спосіб категорію часу свідомо було еліміновано з більшості досліджень політики, як непотрібну змінну з формули сучасної політичної науки, прирікаючи тим самим час на роль “ключового латентного компонента політичної теорії” (key latent concept of political theory) (В. Брайсон). І це при тому, що очевидними видаються такі твердження: (1) політична реальність є темпоральною за своєю суттю, адже політика існує в часі і ніяк інакше, і навряд чи можна науково досліджувати політику, навіть мислити про політику, без її темпоралізації і побудови відповідної теоретико-аналітичної структури, яка б відображала цей процес; (2) дослідження взаємозв'язку між часом та політикою в контексті політичної науки може забезпечити окреслення каркасу методологічної і дисциплінарної структури (хронополітики або темпоральної політології), що допоможе покращити наше розуміння історичного розвитку політичних утворень (інститутів), виокремити їх темпоральні структури і перспективи, а відтак, при цілеспрямованому застосуванні стане своєрідним дороговказом-довідником для підвищення якості інституційного дизайну, поточної управлінської роботи за рахунок розробки гнучкіших рішень, більш пристосованих до тривалих/швидкоплинних часових кон'юнктур на усіх рівнях політичної діяльності.

Зв'язок роботи з науковими планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка та виконане в межах науково-дослідної теми філософського факультету 06БФ041-01 “Філософія та політологія у структурі сучасного соціо-гуманітарного знання”.

Метою дослідження є розкриття та характеристика евристичного потенціалу методології політичного часу як сукупності відповідних методологічних принципів, моделей та прийомів аналізу темпорального виміру політики.

Відповідно до поставленої мети та з урахуванням необхідності забезпечення виходу на новий рівень теоретичного осмислення проблеми у дисертації сформульовано такі основні завдання:

- розкрити зміст поняття “політичний час”, дослідити складові політичного часу, визначити його основні властивості, інваріантну структуру і побудувати відповідні типологічні моделі;

- виокремити наявні в політичній науці та суміжних з нею дослідницьких полях основні теоретико-методологічні концепції політичного часу, які можуть бути використані у дослідженні політики, як сфери безпосередньо пов'язаної з часом;

- систематизувати основні концепції політичного часу відповідно до рівнів (діапазонів) темпоральності на основі спільних теоретико-методологічних принципів, висвітлити їх місце та роль в сучасній політичній науці;

- з'ясувати теоретико-методологічні можливості (евристичний потенціал) темпорального підходу в політиці для покрашення сучасного концептуального розуміння процесів політичної динаміки.

Об'єктом дослідження є часовий вимір політики.

Предмет дослідження - методологія політичного часу, як сукупність відповідних методологічних принципів, моделей та прийомів аналізу темпорального виміру політики. Центральним в предметі є теоретико-методологічний аспект категорії політичного часу.

Методологічні і теоретичні принципи роботи базуються на відповідних дослідженнях ХХ - початку ХХІ ст., які присвячені політико-темпоральній та суміжній проблематиці. Враховуючи загальний методологічний характер роботи, увага в ній була зосереджена на аналізі відповідних концептуальних і методологічних текстових джерел, тому їх теоретико-методологічні принципи дослідження виступають методологією методологій, тобто носять метатеоретичний (метаметодологічний) характер (метаметодологія [від грец. фб мефб - за, після] - це цілеспрямоване зосередження теоретичної рефлексії на питаннях, які методи підходять до вивчення тих або інших аспектів политики і за яких умов).

Відтак, основу систематизації теоретико-методологічних концепцій темпоральності становить метаметодологія політичного часу, яка синхронізувала у собі концепцію рівнів (форм, діапазонів) темпоральності (ця концепція вперше була сформульована історичною школою “Аналів”, найбільш розгорнуті її тлумачення зробили в своїх теоріях Ф.Бродель й І.Валлертайн), секторну гібридність політичної методології та три базових рівні аналізу: мікро-, мезо- і макро.

Методологія дисертаційного дослідження ґрунтується також на загальнонауковому розумінні часу, як: (1) компонента теоретичного знання, який є складовою встановлених канонів наукового пошуку, як некласичних так і постнекласичних; (2) необхідного елемента для реалізації функцій наукового пояснення і прогнозування.

У розв'язанні поставлених завдань дослідження спирається також на аналітико-компаративістську методологію (використану у порівнянні, з авторської точки зору, “еталонних” і типових методів, методик використання часу в дослідженнях політики на різних рівнях, їх концептуальної складової, евристичного потенціалу), що поєднує варіативні загальнонаукові методологічні підходи і принципи різного рівня: метод наукової абстракції, єдності історичного й логічного, об'єктивності, генетичний, системний тощо.

Проблеми досліджуються й за допомогою інших методів науково-теоретичного пізнання. Це, насамперед, аналіз і синтез, принцип філософської герменевтики як універсальної методології соціогуманітарного знання засобами яких вивчалась джерельна теоретико-політологічна, методологічна та соціогуманітарна література.

Для досягнення мети дослідження позитивним було застосування сучасних надбань як соціогуманітарних (в першу чергу - економіки, соціології, антропології), так і дотичних до них точних наук, зокрема, біології, кібернетики, політичної статистики, фізики.

Наукова новизна полягає як у постановці наукової проблеми, так і у способі її розв'язання. Дане дослідження є першою у вітчизняній політичній науці спробою комплексного політологічного аналізу методології політичного часу та побудови його метаметодологічної моделі.

Наукова новизна розкривається у наступних положеннях, які виносяться на захист: політичний час темпоральний політика

- розкрито сутність часового виміру політики на основі узагальнення і систематизації основних підходів у розумінні політичного часу, уточнено зміст поняття “політичний час”, як: (1) континууму (неперервно-протяжного утворення), в якому одні політичні події, процеси замінюються іншими в напрямку від минулого до майбутнього, і (2) як внутрішнього процесу мінливості, розвитку, трансформації морфології політичних структур (міст, регіонів, держав, глобальних систем та ін.) у їх взаємозв'язку з політичними діячами та їх раціональними діями/ініціативами/реакціями на такі зміни;

- запропоновано авторське бачення політичного часу, як такого, що має бінарну природу: з одного боку, політичний час має есенційно-субстанційну основу - існує як окрема реальність (минуле/сучасне/майбутнє), частина, фрагмент, вимір світ-системи; з іншого боку, політичний час є “своєрідною ментальною конструкцією, створеною для того, щоб організувати очікування від майбутнього і спогади минулого” (Дж.Модельскі), тобто є інструментом, за допомогою якого проводиться і стає взагалі можливим дане дослідження;

- на основі аналізу зарубіжної та вітчизняної наукової літератури вперше в межах метаметодологої виокремлено основні теоретико-методологічні концепції політичного часу, які можуть бути використані у дослідженні політики, як сфери безпосередньо пов'язаної з часом, а саме: “політична тривалість (акторо-центричний аспект)”, “хронополітика у прийнятті рішень”, івент-аналіз, “нерутинна політика (3TSA)”, “визначений шлях”, аналіз часових рядів, “вибір часу”, “темпоральна послідовность” і “політична тривалість (політико-структурний аспект)”, “еволюційна світова політика”, “довготривалі політичні процеси та їх результати (світ-системний підхід і теорія хаосу)”, темпоральна динаміка і гетерогенность (в контексті міжнародних конфліктів);

- систематизовано основні концепції політичного часу окремої методологічної моделі політичного часу, яка носить метаметодологічний характер, шляхом синхронізації у ній концепції рівнів (форм, діапазонів) темпоральності, секторної гібридності політичної методології та мікро-, мезо- і макрорівнів аналізу, висвітлення її місця та ролі в сучасній політичній теорії та методології. На мікрорівні політичного часу (індивідуальному, особистісному, груповому, акцент на політичних акторах) такими концепціями політичного часу є - “політична тривалість (акторо-центричний аспект)”, “хронополітика у прийнятті рішень”, івент-аналіз, “нерутинна політика (3TSA)”; на мезорорівні (інституційному, структурному) - “визначений шлях”, аналіз часових рядів, “вибір часу”, “темпоральна послідовность” і “політична тривалість (політико-структурний аспект)”; на макрорівні політичного часу (зовнішньому політичному середовищі, глобальних, довготермінових політичних процесів) це - “еволюційна світова політика”, “довготривалі політичні процеси та їх результати (світ-системний підхід і теорія хаосу)”, темпоральна динаміка і гетерогенность (в контексті міжнародних конфліктів);

- розкрито евристичний потенціал методології політичного часу для покрашення сучасного концептуального розуміння процесів політичної динаміки на різних рівнях аналізу, через її поступове розгортання від мікро- до макровимірів (“вирва причинності” у реверсному спрямуванні), показано, що темпоральний підхід є актуальною дослідницькою програмою для сучасної політичної науки, яка дає змогу під новим кутом зору подивитися на питання політичної мінливості, вирішення класичної дилеми “структури і актора”, контекстуального аналізу політики.

Практичне значення одержаних результатів. Вперше у вітчизняній політичній науці зроблено спробу метаметодологічного дослідження об'єктних і предметних методологій політичного часу на матеріалі англомовних, російськомовних та україномовних досліджень темпоральних вимірів політики та суміжної проблематики.

Отримані результати (метаметодологія і об'єктні методології використання часу в дослідженнях політики) представляють собою теоретико-методологічний базис для розгортання прикладних досліджень в різних сферах політичного життя, розширення меж сучасного політологічного дослідницького поля щодо політичної динаміки. Серед найбільш перспективних напрямів можна виокремити: дослідження політичного розвитку, оновлення аналізу механізмів політичної модернізації, сучасних проблем прийняття політичних рішень і прогнозування, політологічний аналіз подій (в тому числі історичних), контекстуальний аналіз політики, міжнародних конфліктів, неоінституціоналізм, аналіз трансформацій капіталізму і світової політики.

Окрім цього, отримані результати можуть бути використані як основа для подальших досліджень у сфері політичної теорії, сучасного політичного процесу та історії політології.

Представлений і організований в роботі матеріал може послугувати основою розробки проблемно-орієнтованих лекційних курсів з політичної теорії, методології політологічних досліджень, історії політичної науки і хронополітики (темпоральної політології).

Апробація результатів дисертації Апробацію результатів дисертації здійснено на науково-теоретичних семінарах аспірантів філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка у 2009-2010 роках, наукових конференціях: ХV Международной конференции студентов, аспирантов и молодых ученых “Ломоносов” (Москва, 8-11 апреля 2008 г.); Міжнародній науковій конференції “Дні науки філософського факультету - 2008” (Київ, 16-17 квітня 2008 р.); Міжнародній науковій конференції “Шевченківська весна - 2009. Сучасний стан науки: досягнення, проблеми та перспективи розвитку” (Київ, 23-26 березня 2009 р.); ХVI Международной конференции студентов, аспирантов и молодых ученых “Ломоносов” (Москва, 13-17 апреля 2009 г.); Міжнародній науковій конференції “Людина-Світ-Суспільство” (до 175-річчя філософського факультету) (Київ, 21-22 квітня 2009 р.); ХVIІ Международной конференции студентов, аспирантов и молодых ученых “Ломоносов” (Москва, 12-15 апреля 2010 г.); Міжнародній науковій конференції “Дні науки філософського факультету - 2010” (Київ, 21-22 квітня 2010 р.).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження відображені у 12 авторських публікаціях, із них - 4 наукові статті у фахових наукових виданнях (без співавторства), затверджених ВАК України, 1 наукова стаття у російському журналі ИНИОН РАН “Политическая наука” (у співавторстві) та 7 тезах - у матеріалах наукових конференцій (із них 1 - у співавторстві).

Структура і обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг становить 202 сторінки. Список використаних джерел містить 217 найменувань на 21 стор.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” обґрунтовується актуальність теми дослідження, розв'язанню якої присвячена дисертація. Визначаються об'єкт і предмет дослідження, формулюються мета й завдання, методологічні засади дисертації. Окреслюються наукова новизна та практичне значення отриманих результатів, а також наводяться дані про їх апробацію і публікацію. Подається структура й обсяг дисертації та кількість використаних в ній джерел.

Перший розділ - “Темпоральний підхід і сучасна політична наука” присвячений аналізу методологічних підходів, джерельній базі дослідження та рівню наукової розробленості проблеми у зарубіжній і вітчизняній політичній науці.

У відповідності до зазначеної мети і завдань, джерельною базою дисертаційного дослідження є: по-перше, роботи, присвячені безпосередньо політичному часу або хронополітиці, в яких були здійснені перші спроби методологічного осмислення зазначених підходів (Ф. Бродель, Р.Козеллек, І.Валлерстайн, П.Штомпка, А.Еббот, В.С. Стьопін); в контексті інституційної проблематики політичних наук (Д.Норт, П.Паєрсон); морфології політичних систем (М.В.Ільїн); світової політики (А.Гальчинський, І.О.Чіхарєв).

По-друге, важливими джерелами виступали оглядові публікації з загальних та спеціальних проблем методології політичної (соціальної) науки, її сучасних тенденцій та проблем (Дж.Б.Мангейм, Р.К.Річ, Р. Е. Гудін, Х.Д. Клінгеман, О.М.Пятигорський, А.П.Бутенко, А.В.Миронов, В.М.Протасов, М.Бевір, методологічні доповіді ЮНЕСКО - “Методи в політичній науці” (1948 р.) і “Соціальна наука і соціальна політика: від національних дилем до глобальних перспектив” (2005 р.)).

І по-третє, в дисертації використовуються різноманітні методологічні темпоральні підходи, які мають міждисциплінарне походження і діють у різних сферах, але були адаптованими і до сфери дослідження політичної науки.

Специфічним для цього дослідження є те, що воно грунтується переважно на іноземних академічних виданнях, в першу чергу, на англомовних і російськомовних. Тому більшість термінів, назв методів є авторським перекладом їх іншомовних аналогів, і таким чином, вони вводяться вперше у вітчизняну політичну науку, з усіма відповідними наслідками. Це обумовлено, значною мірою, новизною теми та недостатньою розробленістю відповідних категорій/методів у вітчизняній і пострадянській політичній науці, адже на момент проведення дослідження ще не було написано жодної вітчизняної монографії, присвяченої досліджуваній темі.

Огляд сучасних підходів до політичної методології свідчить, що на разі методологія політичної науки перебуває у стані трансформації. Вузловими для неї, як і для решти соціальних наук ХХІ століття, буде вирішення декількох позицій, серед яких одну з основних ролей відіграє зміна одиниці аналізу з держави-нації на великі простори та довгі тривалості (longue durйe), тобто додання до традиційних теоретико-методологічних перспектив просторових та темпоральних координат. У цьому контексті зроблено деякі концептуальні уточнення для прояснення сутності політичного часу і його можливих імплікацій в сучасній (в тому числі - вітчизняній) політичній науці.

Загалом, політичний час є мінливістю політичних відносин та форм їх організації. Мінливість є результатом сукупної діяльності суб'єктів політики, учасників політичних відносин.

Запропоновано авторське бачення політичного часу, де він - це (1) континуум (неперервно-протяжне утворення), в якому одні політичні події, процеси замінюються іншими в напрямку від минулого до майбутнього, і (2) внутрішній процес мінливості, розвитку, трансформації морфології політичних структур (міст, регіонів, держав, глобальних систем та ін.) у їх взаємозв'язку з політичними діячами та їх раціональними діями/ініціативами/реакцією на такі зміни.

Висловлюється теза, що політичний час має (а) есенційно-субстанційну основу (існує як окрема реальність (минуле/сучасне/майбутнє), частина, фрагмент, вимір світ-системи; (б) він є “своєрідною ментальною конструкцією, створеною для того, щоб організувати очікування від майбутнього і спогади минулого” (Дж.Модельскі), тобто є інструментом, за допомогою якого проводиться і стає взагалі можливим дослідження політичного часу.

В такому ракурсі хронополітика виступає як теоретична генералізація політичного часу, його феноменальних і ноуменальних властивостей у їх взаємозв'язку/взаємовпливі з політичними акторами, їх поведінкою та реакціями.

Теоретико-методологічну модель для систематизації методологічних інструментів політичного часу (ключових для дисертаційного дослідження), доцільно упорядкувати за такими базовими методологічними принципами розуміння, які лежать в їх основі, а саме: концепції діапазонів (форм, рівнів) темпоральності, ідеї про дисциплінарну секторну гібридизацію політичної науки, мікро-, мезо- і макрорівнів аналізу.

Зазначена теоретико-методологічна модель систематизації методологій політичного часу та її основні принципи виступає методологією методологій, тобто носить метаметодологічний характер, адже є цілеспрямованим зосередженням теоретичної рефлексії на питаннях які методи підходять до вивчення тих чи інших аспектів політики і за яких умов (в нашому випадку, предметом інтересу є наявні конкретні [предметні] методології політичного часу).

У другому розділі “Застосування методології політичного часу на рівні індивідів” висвітлюється методологія політичного часу на мікрорівні (індивідуальному, особистісному, груповому, акцент на поліичних акторах), на основі запропонованої метаметодології.

Досліджується питання полілеми взаємодії політичних структур, агентів, акторів. Під “політичною структурою” в дисертації розуміється сукупність інститутів, правил поведінки, норми, ролі, психічні механізми, побудови і конструкції, які є відносно інваріантними, незважаючи на зміни окремих індивідів, і відносно еластичними по відношенню до ідіосинкратичних переваг і очікувань індивідів.

Щодо визначення та використання понять “політичний актор” чи “агент”, то тут все залежить від методологічної позиції науковця, обраної ним стратегії дослідження: якщо політичні агенти свідомо та творчо діють на власний розсуд, реагуючи на зовнішні виклики чи реалізуючи певні власні стратегії, то діяльність політичних акторів - це виконання обов'язків та інституційної “повинності”. Ось чому є важливим те, як індивіди які приймають рішення, сприймають певну ситуацію, реагують на неї, як працює їх мислення та як воно впливало/є на їх минулу та теперішню поведінку.

З метою розкриття цих процесів, окреслюється мікрорівнь політичного часу, який включає в себе наступні полідисциплінарні методологічні підходи та методики: “політичну тривалість (акторо-центричний аспект)”, “хронополітику у прийнятті решень”, івент-аналіз, “нерутинну політику (3TSA)”.

“Політична тривалість (акторо-центричний аспект)” (розробники - Р. Мікей, П. Пайерсон, Д. Канеман, К. Варей) включає в себе чотири механізми, які формують поведінку акторів: 1) природу переконань акторів, часові горизонти та очікування; 2) перспективи підготовки, прийняття рішень та планування; 3) сукупність досяжних виборів; і 4) пріоритети акторів щодо досяжних результатів та стратегій.

В основі методу “хронополітики у прийнятті рішень” (А. Соміт, Д. Ф. Паслей) лежить ідея використання знання про циркадний ритм життєдіяльності людини для пояснення його впливу на прийняття рішень політичними акторами, їх діяльність з особливою увагою до добового рівня їхньої ініціативності (агресії). Такий підхід є важливим ще й з огляду на те, що він доповнює вказані чотири механізми впливу політичної тривалості на формування політичних результатів, але, базуючись тепер не лише на когнітивній складовій, а і на можливих біологічних підґрунтях такого впливу.

Метод івент-аналізу (аналізу подій) (К.П.Боришполець, Т.Гурр, Ч.Рултенберг) та відповідні методики зосереджують увагу на частоті і рівні інтенсивності подій, які формують взаємодію сторін (політичних агентів/акторів) в межах конкретної ситуації. Є п'ять основних етапів використання методу івент-аналізу: 1) створення інформаційного масиву або банку даних; 2) побудова системи класифікації тих факів і явищ, які складають ситуацію, що досліджується; 3) підрахунок результатів заповненого матричного класифікатора; 4) проведення аналітичних порівнянь отриманих величин показників, які характеризують типи подій або їх аспекти на різних часових етапах; 5) верифікація отриманих результатів.

Метод “нерутинної політики (3TSA)” (Б. Кубісек) є поєднанням трьох аналітичних інструментальних блоків: соціальних, психологічних та когнітивних наук, звідси його скорочена назва - 3TSA. Перший блок цього підходу має справу з соціально-політичною динамікою, яка охоплює широкі механізми стабільності та зміни, включаючи й внутрішньогруповий рівень процесів, що залежні від їх загальних характеристик. Другий - відмінності першого порядку (ordinary differences) - вивчає природу та ефекти різнорідності серед членів однієї групи у зв'язку з тим, як вони розуміють умови, реагують на події та взаємодіють один з одним. Третій блок - відмінності другого порядку (extraordinary differences) - пов'язаний з відношеннями та засобами, які можуть дати можливість індивідам впливати на умови, незважаючи на ускладнення, для спрямованої та ефективної діяльності, яка створена чинниками та можливостями, описаними в перших двох блоках.

Про існуючі методологічні “інтерпретації” таких взаємодій в темпоральній перспективі, але з акцентом на політичних інститутах та організаціях, йдеться у третьому розділі.

Третій розділ “Методологія інституційного виміру політичного часу” присвячується висвітленню методології мезорівня (інституційного виміру) політичного часу.

У сучасній теорії інститутів час лише зараз починає все активніше використовуватися. На зміну інтуїтивному поняттю часу приходять нові методологічні уявлення, де він починає грати ключову роль.

Це підходи “визначеного шляху”, “вибору часу”, аналізу часових рядів, “темпоральної послідовності”, “політичної тривалості” - усі вони допомагають побачити нові виміри, нові значимі аспекти, смислові зв'язки проблеми структур та акторів, яка є однією з центральних у вивченні розвитку та становлення політичних інститутів. Образно кажучи, таким чином політичні інститути можна розглядати не одномірно-поверхово, а “археологічно” (багатопластово). За спонтанними змінами структур та багатьма учасниками політичних мезопроцесів можна побачити контури політичної реальності, яка постійно трансформується.

“Визначений шлях” неоінституційної концепції Д.Норта включає в себе наступні складові: 1) “замикання”, яке виникає внаслідок симбіозного взаємозв'язку між інститутами та організаціями, які розвиваються під впливом структури стимулів, створених інституціями; 2) процес позитивного зворотного зв'язку, за допомогою якого люди усвідомлюють свої можливості, реагують на зміни у сукупності можливостей. Динаміка зворотного зв'язку є важливим компонентом інституційної пояснювальної схеми розробленої Д.Нортом. По-перше тому, що він допомагає ясно побачити, як ціна “переключення” з однієї альтернативи до іншої, у певному соціальному контексті, значно зростає у часі. По-друге, тому, що він роз'яснює, як (за яких умов) час має значення і тим самим впливає на політику: питання часу є ключовим для такого аналізу.

Методи “вибору часу” (Р.Амінзейд, К.Оррен, С.Сковронек, М.Ільїн, О.Панарін) і “темпоральної послідовності” (П. Пайерсон, К.Ароу, А.Медушевський) допомагають по-новому подивитися на питання темпоральних процесів та темпорального впорядкування політичних процесів на мезорівні, пояснити політичні зміни і взаємодії між окремими політичними сферами протягом значних періодів часу в межах масштабних політичних процесів.

Аналіз часових рядів (Дж. Бокс, Дж. Дженкінс, К.Грейнджер) є статистичним дослідженням вимірювань, (рівномірно) розподілених у часі. Головна особливість даних при аналізі часових рядів полягає в тому, що спостереження не є залежними від попередніх спостережень, а також те, що можна брати невелику кількість одиниць аналізу (можливо, всього одну) і велику кількість часових точок.

“Політична тривалість” (Мікей, П. Пайерсон, E.Губер, Дж.Стефанс, Дж.Магоні) включає в себе два механізми, які впливають на функціонування політичних інститутів: 1) тривалість процесів позитивного зв'язку; 2) часові “скорочення” різних, але пов'язаних політичних процесів.

Темпоральний підхід до політичного розвитку дозволяє визначити його морфогенезисний, акумулюючий та формотворчий характер. Час тут у його “есенційному” та “інструментальному” значенні допомагають побачити політичні інститути, їх мінливість, як з “середини” так і “ззовні”. Така подвійна перспектива дозволяє враховувати, як суб'єктивні так і об'єктивні характеристики змін та розвитку, а відтак - забезпечує нас своєрідною “картою-дороговказом” та “компасом”, який дозволяє (за умови його застосування і розуміння карти) не загубитися на шляху. Темпоральний підхід, таким чином, дає змогу зберегти дослідженню динаміки політичних інститутів чіткі риси теоретико-метотодологічного знання, поєднуючи їх з важливими на сучасному етапі оперативним, праксеологічним та стратегічним баченнями.

Можна також казати про те, що темпоральний підхід функціонально і конструктивно доповнює понятійно-категоріальний апарат сучасної інституційної теорії (так званого неоінституціоналізму). Основні поняття, які використовуються дослідниками сьогодні для цілісної характеристики інституційної політики, пов'язані з “внутрішньо системним” розумінням політичної мінливості, розглядають політичний процес на мезорівні, як режим функціонування певних інститутів, а зміни - як зміни їх станів. Темпоральний підхід дає змогу уточнити категорію політичного процесу з допомогою введення характеристики його часової визначеності. Розуміння часу як трансформації політичних інститутів долає “внутрішньо системне” його трактування, а також виключно функціональне розуміння учасника інституційних політик, як актора, підкреслюючи роль суб'єкту у політичній трансформації.

У четвертому розділі “Методологія глобального виміру політичного часу” проаналізовано наступні дослідницькі концепції макрорівня (зовнішньому політичному середовищі, глобальних, довготермінових політичних процесів) політичного часу: “еволюційну світову політику” Дж.Модельскі, “довготривалі політичні процеси та їх результати (світ-системний підхід і теорію хаосу)”, темпоральну динаміку і гетерогенність (в контексті міжнародних конфліктів).

“Еволюціоністська світова політика” Дж.Модельскі базується на так званому алгоритмі навчання, який включає в себе чотири базові елементарні механізми світової політичної еволюції “G-T-С-R” (загальну мінливість - generate variation, кооперацію - cooperation, перевірку або відбір - test or select, регенерацію або поширення - regenerate or amplify). Дж.Модельскі вважає одним з прикладів таких еволюційних процесів навчання - довгі цикли світової політики.

Світ-системний аналіз (І.Валлерстайн, А.Г. Франк, К.Час-Дунн, Т.Холл) досліджує розвиток систем суспільств, а не окремих соціумів, держав, як це було характерним для більшості “класичних” політологічних підходів минулого століття. Це погляд на розвиток світу (як мінімум, за останні п'ять століть) як на єдину цілісну систему, в якій головну роль відіграють антогоністичні стосунки між “осердям” та “перифирією” у часі.

Теорія хаосу (О.С.Панарін, І.Пригожин, К.Майнцер, Л.І.Бородкін) акцентує увагу на довготривалих політичних процесах під кутом зору впливу на них механізмів біфуркації, як порушення часової симетрії між минулим та майбутнім станом системи.

Темпоральна динаміка і гетерогенність (в контексті міжнародних конфліктів) (Д.Бокс-Стефенсмеєр, Д.Рейтер, К.Зорн) охоплює: (1) вплив темпоральних змін на відповідні зміни конфліктів; (2) оцінювання впливу повторення конфліктів між країнами в часі; (3) включення поправки на непомічену гетерогенність (як часову, так і будь-яку іншу) в дані про міжнародні конфлікти.

Кожен з цих підходів по-своєму бачить майбутнє світу і його минуле, дає різну інтерпретацію суперечностей, якими пронизаний світ, і їх відображенню в засобах його пізнання. Єдине, що їх, без сумніву, поєднує - це орієнтація на використання темпоральних підходів до вказаних проблем, і формування власних висновків у площині можливої ймовірності неоднозначних (у тому числі суперечливих) траєкторій та принципів розвитку, а отже, й відносності будь-яких наукових узагальнень.

ВИСНОВКИ

Дослідження евристичного потенціалу метаметодології політичного часу, її методологічних підходів на мікрорівні, мезорорівні і макрорівні політичного часу, її місця, ролі і функцій в контексті сучасних методологічних трансформацій політичної науки дає змогу зробити наступні висновки.

1. Виокремлення політичного часу пов'язане з подальшим науковим самовизначенням політичного знання в цілому. Саме з цим кореспондується запропоноване в роботі авторське бінарне розуміння політичного часу.

Згідно з ним, політичний час - це (1) континуум (неперервно-протяжне утворення), в якому одні політичні події, процеси замінюються іншими в напрямку від минулого до майбутнього, і (2) внутрішній процес мінливості, розвитку, трансформації морфології політичних структур (міст, регіонів, держав, глобальних систем та ін.) у їх взаємозв'язку з політичними діячами та їх раціональними діями/ініціативами/реакцією на такі зміни.

2. Запропоновано авторське бачення політичного часу, як такого, що має бінарну природу: з одного боку, політичний час має есенційно-субстанційну основу - існує як окрема реальність (минуле/сучасне/майбутнє), частина, фрагмент, вимір світ-системи; з іншого боку, політичний час є “своєрідною ментальною конструкцією, створеною для того, щоб організувати очікування від майбутнього і спогади минулого” (Дж.Модельскі), тобто є інструментом, за допомогою якого проводиться і стає взагалі можливим дослідження політичного часу.

Таке розуміння політичного часу дозволяє позначити межі, власні виміри сфери політичного, визначити місце політичної динаміки в загальному “потоці” історичного часу.

3. На основі аналізу зарубіжної та вітчизняної наукової літератури вперше в межах метаметодологої політичного часу виокремлено основні теоретико-методологічні концепції політичного часу, які можуть бути використані у дослідженні політики, як сфери безпосередньо пов'язаної з часом, а саме: “політична тривалість (акторо-центричний аспект)”, “хронополітика у прийнятті рішень”, івент-аналіз, “нерутинна політика (3TSA)”, “визначений шлях”, аналіз часових рядів, “вибір часу”, “темпоральна послідовность”, “політична тривалість (політико-структурний аспект)”, “еволюційна світова політика”, “довготривалі політичні процеси та їх результати (світ-системний підхід і теорія хаосу)”, темпоральна динаміка і гетерогенність (в контексті міжнародних конфліктів).

4. Хоча за межами України опубліковані основні теоретико-методологічні тексти з темпорального підходу, синтез їх теоретичних і методологічних основ там так і не був здійсненим, по-перше, тому що вони є досить складними самі по собі, а по-друге, розсіяні по цілій низці текстів. Оскільки на даний момент немає якогось фундаментального дослідження, присвяченого реконструкції і аналізу цих методологічних основ, саме завдання критичного аналізу і модифікації цих методологій темпорального підходу є досить складним. І вирішення цієї задачі було здійснено на основі нової евристичної теоретико-методологічної платформи. На такій основі, що дозволяє вибудувати лінію аналізу: і в теоретичному, і в методологічному відношенні.

В якості таких основ може слугувати метаметодологія політичного часу, яка конвергує у собі концепцію рівнів (форм, діапазонів) темпоральності, секторну гібридність політичної методології та три рівні аналізу: мікро-, мезо- і макро.

Важливо відмітити, що метаметодологія політичного часу працює за принципом “вирви причинності”, але у реверсному спрямуванні. Її використання до проблеми систематизації окремих методологій передбачає здійснення їх поліфакторного аналізу, від мікро- до макрорівня.

У відповідності до прийнятої теоретико-методологічної моделі, в процесі аналізу “еталонні” методології (обрані ключові пояснювальні схеми) можуть бути використані на трьох рівнях (від найбільш звуженого мікрорівня до максимально широкого макрорівня):

(а) мікрорівень - індивідуальний, особистісний, груповий акцент на політичних акторах (“політична тривалість (акторо-центричний аспект)”, “хронополітика у прийнятті рішень”, івент-аналіз, “нерутинна політику (3TSA)”);

(б) мезорівень - інституційний, структурний (“визначений шлях”, аналіз часових рядів, “вибір часу”, “темпоральна послідовність”, “політична тривалість (політико-структурний аспект)”);

(в) макрорівень - зовнішнє політичне середовище, глобальні, довготермінові політичні процеси (“еволюційна світова політика”, “довготривалі політичні процеси та їх результати (світ-системний підхід і теорія хаосу)”, темпоральна динаміка і гетерогенність (в контексті міжнародних конфліктів).

Поступальний рух, в ході аналізу методологій кожного з рівнів, від мікро- до макрорівня здійснюється у відповідності з вказаною методологічною логікою: перехід на кожен наступний рівень аналізу передбачав, що пояснювальний потенціал методологій попереднього рівня вже є вичерпаним. В цьому розширенні фокусу аналізу і полягає ідея методологічної схожості нашої метаметодології на “вирву причинності”, тільки навпаки. При цьому перехід з мікро- на макрорівень передбачає поступовий перехід від переважно процедурного до переважно структурно-процесуального аналізу.

Існуючі темпоральні підходи до різних рівнів політики відрізняються по закладеній в їх основі формі часу, масштабу і виду мінливості, по кількісному або якісному, субстанційному або інструментальному його тлумаченню.

Отже, використання метаметодології дає змогу синтезувати усі вказані підходи в межах однієї методологічної моделі, яка врешті-решт виводить аналіз на поліфакторне пояснення: як і чому відбувається (або не відбувається) функціонування політики в часі.

5. В межах аналізу предметних методологій були виділені дві базові проблеми такого роду: методологічну і концептуальну. Методологічна полягає в тих утрудненнях, з якими пов'язане надто пряме перенесення пояснювальних схем предметних методологій, запропонованих різними темпоральноорієнтованими секторами суміжних з політологією дисциплін, на мінливу політичну “реальність”.

Концептуальна пов'язана з ідентифікацією та виправленням помилки багатьох предметних методологій, у стійкій сепарації ними структур і акторів (інститутів та діяльності), без спроби побачити їх взаємовпливи. Подолання цього утруднення передбачало модифікацію наявних предметних методологій в межах реверсної логіки “вирви причинності”, запропонованої метаметодологією.

Водночас зазначена метаметодологія, як теоретико-методологічна складова хронополітики (темпоральної політології), на відміну від інших дисциплін і субдисциплін політичної науки, не може бути пов'язана з аналізом якогось певного фрагменту політичної дійсності, так як усі політичні явища існують в часі.

Важливими для метаметодології політичного часу на сучасному етапі є принцип нелінійності, відкритості майбутнього, альтернативності шляхів розвитку складних систем, ознаками яких володіють форми політичної організації. Використання цих принципів до розуміння політичної мінливості дозволяє орієнтувати політичне дослідження не на пошук загальних законів, а на виокремлення часової визначеності, етапів розвитку, на кожному із яких діють особливі правила і принципи політичної діяльності, які не мають, при цьому, універсальної застосованості.

Ось чому, незважаючи на те, що дисертаційне дослідження в цілому носить безумовно теоретичний характер, за ним стоять досить прагматичні інтенції. Ми виходимо з того, що теорія/методологія якісні настільки, наскільки вони дозволяють проводити подальші продуктивні дослідження. При цьому “рецепти” збільшення продуктивності лежать в області фундаментальних проблем політичної теорії.

Тобто, евристична ефективність метаметодології політичного часу буде тим вищою, чим більшу кількість нового знання і відкриттів за її допомогою можна вивести, включаючи можливість створення нових теорії і методологій, які врешті-решт будуть її доповнювати і перевершувати.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Якубін О.Л. До концептуалізації поняття політичного часу/ О.Л. Якубін // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка: Філософія. Політологія. 2008. Випуски 89-90. С. 133-137.

2. Якубін О.Л. Застосування “аналізу часових рядів” у сучасній політичній науці: досвід та перспективи/ О.Л. Якубін // Трибуна. 2009. № 3-4. С. 19-22.

3. Якубін О.Л. Політична тривалість: методологічні стратегії мікрорівня/ О.Л. Якубін //Гілея (науковий вісник): Збірник наукових праць. К., 2009. - Випуск 28. С. 375-381.

4. Якубін О.Л. Розвиток, тривалість і пояснення результатів політики/ О.Л. Якубін //Гілея (науковий вісник): Збірник наукових праць. К., 2010. Випуск 31. С. 354-363.

5. Андрущенко М.А., Якубин А.Л. Политическое время: микро-, мезо- и макроуровни/ М. А. Андрущенко, А. Л. Якубин// Политическая наука. 2009. № 1. С. 60-89.

6. Якубін О.Л. Політичні агенти, актори, структури: версії взаємодії / О.Л. Якубін // Дні науки філософського факультету-2008: Міжнародна наукова конференція (16-17 квітня 2008 року): Матеріали доповідей та виступів. К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2008. Ч. X. C. 55-57.

7. Якубин А.Л. «Нерутинная политика» как поле исследования хронополитики: методологический аспект проблемы /А.Л. Якубин // Материалы докладов XV Международной конференции студентов, аспирантов и молодых ученых «Ломоносов» / Отв. ред. И.А. Алешковский, П.Н. Костылев, А.И. Андреев [Электронный ресурс]. М.: Изд-во МГУ; СП МЫСЛЬ, 2008. 1 электрон. опт. диск (CD-ROM); 12 см. Систем. требования: ПК с процессором 486 +; Windows 95; дисковод CD-ROM; Adobe Acrobat Reader.

8. Якубін О.Л. Політична наука в контексті еволюційної теорії: деякі думки / О.Л. Якубін // Матеріали 7-ї міжнародної міждисциплінарної конференції молодих вчених “Шевченківська весна - 2009” (23-26 березня 2009). К.: ВЦ “Київський національний університет імені Тараса Шевченка”, 2009. С. 180-181.

9. Якубин А.Л. К вопросу о единице анализа политической науки: “большие пространства” и “большие длительности” / А.Л. Якубин // Материалы докладов XVI Международной конференции студентов, аспирантов и молодых ученых «Ломоносов» (13-17 апреля 2009 г.)/ Отв. ред. И.А. Алешковский, П.Н. Костылев, А.И. Андреев. [Электронный ресурс]. М.: МАКС Пресс, 2009. С. 152-154. 1 электрон. опт. диск (CD-ROM); 12 см. Систем. требования: ПК с процессором 486 +; Windows 95; дисковод CD-ROM; Adobe Acrobat Reader.

10. Якубін О.Л. Чи є інститути “генами” політики? / О.Л. Якубін // Людина. Світ. Суспільство (до 175-річчя філософського факультету). Дні науки філософського факультету-2009: Міжнародна наукова конференція (21-22 квітня 2009 року): Матеріали доповідей та виступів. К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2009. Ч. XІ. C. 198-199.

11. Андрущенко М.А., Якубин А.Л. Темпоральная политология как субдисциплина / М. А. Андрущенко, А. Л. Якубин // Материалы докладов XVIІ Международной конференции студентов, аспирантов и молодых ученых «Ломоносов» (12 - 15 апреля 2010 г.)/ Отв. ред. И.А. Алешковский, П.Н. Костылев, А.И. Андреев. [Электронный ресурс]. М.: МАКС Пресс, 2010. С. 152-154. 1 электрон. опт. диск (CD-ROM); 12 см. Систем. требования: ПК с процессором 486 +; Windows 95; дисковод CD-ROM; Adobe Acrobat Reader.

12. Якубін О.Л. Хронополітика у прийнятті рішень / О.Л. Якубін // Дні науки філософського факультету-2010: Міжнародна наукова конференція (21-22 квітня 2010 року): Матеріали доповідей та виступів. К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2010. Ч. X. C. 169-171.

АНОТАЦІЯ

Якубін О.Л. Евристичний потенціал методології політичного часу.- Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних за спеціальністю 23.00.01 - теорія та історія політичної науки. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2010.

У дисертації досліджено сутність та змістовні особливості сучасної методології політичного часу. Запропоновано авторське бачення політичного часу, його природи і дефініції. Розроблено метаметодологію політичного часу, яка конвергує у собі концепцію рівнів (форм, діапазонів) темпоральності, секторну гібридність політичної методології та три рівні аналізу: мікро-, мезо- і макро. Здійснено, за допомогою метаметодології, аналіз евристичних можливостей провідних методологічних підходів (в перспективах і контекстах некласичної та постнекласичної наукової раціональності), що використовують час (політичний або фізичний, а інколи - обидва) до проблем політичної динаміки. Окрема увага приділена питанню створення окремої субдисципліни, яка б акцентувала свою увагу на феномені/концептах темпоральності в межах політичної науки - хронополітики або темпоральної політології. Продемонстровано можливість застосування метаметодології політичного часу для інтеграції мікрооснов політичної поведінки в дослідження макроісторичних процесів.

Ключові слова: політичний час, сучасна методологія політології, метаметодологія політичного часу, хронополітика, темпоральна політологія, політичні актори, політичні інститути, біхевіоралізм, неоінституціоналізм.

АННОТАЦИЯ

Якубин А.Л. Эвристический потенциал методологии политического времени. - Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата политических наук по специальности 23.00.01 - теория и история политической науки. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2010.

В диссертации исследована сущность, и содержательные особенности современной методологии политического времени. Предложен авторский взгляд на политическое время, его природу и дефиницию. Разработана метаметодология политического времени, которая конвергирует в себе концепцию уровней (форм, диапазонов) темпоральности, секторную гибридность политической методологии и три базовых уровня анализа: микро-, мезо- и макро.

При помощи метаметодологии, проведен анализ эвристических возможностей основных методологических подходов (в перспективах и контекстах неклассической и постнекласической научных рациональностей), использующих время (политическое или физическое, иногда - то и другое) к проблемам изучения политической динамики.

Стоит отметить, что метаметодология политического времени работает по принцыпу “воронки причинности”, но в ревесном направлении (то есть, полифакторный анализ и систематизация отельных методов и методологий происходит, в направлении, от микро- к макроуровню).

Исследованы такие методологические инструменты, на микроуровне (индивидуальном, личносном, групповом, акцент на политических акторах и агентах) - “политическая длительность (акторо-центрический аспект)”, “хронополитика в принятии решений”, ивент-анализ, “нерутинная политика (3TSA)”; на мезоуровне (институциональном, структурном) - “определенный путь”, анализ временных рядов, “выбор времени”, “темпоральная последовательность”, “политическая длительность (политико-структурный аспект)”; на макроуровне (внешняя политическая среда, глобальные, длительные политичекие процессы) - “еволюционная мировая политика”, “длительные политические процессы и их результаты (мир-системный подход и теория хаоса)”, темпоральнеая динамика и гетерогенность (в контексте международных конфликтов).

Уделено внимание вопросу созданию отдельной субдисциплины, которая сосредоточила бы свое внимание на феномене/концептах темпоральности в пределах политической науки - хронополитике или темпоральной политологии.

Продемонстрированы возможности использования метаметодологии политического времени для интеграции микрооснов политического поведения в исследования макроисторических процессов.

Ключевые слова: политическое время, современная политическая методология, метаметодология политического времени, хронополитика, темпоральная политология, политические акторы, политические инситуты, бихевиорализм, неоинституционализм.

SUMMARY

Iakubin O.L. Heuristic potential of the political time's methodology. - The Manuscript.

The thesis is submitted for obtaining the scientific degree of the candidate of Political Sciences in the speciality 23.00.01 - the theory and the history of political sciences. Kyiv National Taras Shevchenko University. - Kyiv, 2010.

In this thesis was researched the essence and meaningful special features of the contemporary political time's methodology. The author's view of political time, its nature and definition are presented. Developed a meta-political time's methodology, which converge a concept of the temporality levels (forms, ranges), multidisciplinary hybridization of the political methodology and the three basic levels of analysis: micro, meso and macro. According to our meta-methodology were analyzed heuristic capabilities of the main methodological approaches (in the perspectives and contexts of non-classical and post-non-classical science rationality), which use the time (whether political or physical, sometimes - both) to the problems of studying the political dynamics.

Similarly paying attention to the creation of a separate sub-discipline, which would focus its attention on the phenomenon / concepts of temporality within political science - сhronopolitics or temporal political science.

The possibilities of using a meta-political time's methodology for the integration of micro-foundations of political behavior in the study of macro-historical processes are presented.

Keywords: political time, contemporary political methodology, meta-political time's methodology, сhronopolitics, temporal political science, political actor, political institutions, behaviouralism, new institutional politics.

Размещено на Allbest.ru