Політичні еліти і лідерство

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тема. Політичні еліти і лідерство

План

1. Класичні теорії елітаризму (В.Паретто, Г.Моска, Р.Міхельс). Поняття еліти, його генеза. Сучасні теорії еліти

2. Сучасна політична еліта: типи, функції, система відбору

3. Суть і природа політичного лідера. Теорії лідерства

4. Типи лідерів і їх функції. Зовнішні фактори, що впливають на формування політичного лідера

1. Класичні теорії елітаризму (В.Паретто, Г.Моска, Р.Міхельс). Поняття еліти, його генеза. Сучасні теорії еліти

Термін „еліта” у перекладі з французької означає „кращий”, „вибраний”, „відібраний”. Цим поняттям позначають окремі верстви суспільства, які здійснюють керівництво у певних галузях суспільного життя. Залежно від функцій, які виконує еліта вона поділяється на економічну, господарську, духовно-інтелектуальну, політичну, інформаційну, військову, адміністративну тощо.

Напоширенішими підходами до пояснення феномену політичних еліт у політології є ціннісний і функціональний.

Ціннісний підхід, започаткований Вільфредо Паретто, пояснює існування політичної еліти наявністю у належних до неї осіб особливо цінних для суспільства інтелектуальних, психологічних, моральних, організаторських та інших рис, які забезпечують їм переважання над іншими людьми. Еліта таким чином вважається за найціннішу частину суспільства, і її панівне становище відповідає його інтересам.

Як стверджують прихильники ціннісного підходу, формування еліт є не стільки результатом жорсткої боротьби за владу, скільки наслідком природнього відбору суспільством найцінніших представників. Елітарність випливає з рівності можливостей і не суперечить представницькій демократії. Але оскільки люди не рівні за фізичними та інтелектуальними даними, за своєю життєвою енергією та активністю, то саме суспільство зацікавлене в тому, щоб добирати для керівництва найкращих. Справжня еліта не владарює, а керує масами з їх добровільної згоди, яка виражається на вільних виборах.

Ціннісний підхід до пояснення феномену політичних еліт критикують за перебільшення значення психологічних чинників, аристократизм та антидемократизм, за переоцінку ролі керівників і недооцінку ролі мас. Опоненти такого підходу наголошують, що немає жодних підстав вважати політиків і вищих чиновників найкращою частиною суспільства; „дослідження політичної еліти показують, що це -- часто цинічні, користолюбні люди, які не цураються ніяких засобів...” Справді, якщо вважають, що політика -- брудна справа, то чи може заняття цією справою формувати кращих людей?

Інший підхід функціональний започаткований Гастано Москою і Роберто Міхельсом. Він пояснює існування політичної еліти важливістю функцій управління, що зумовлюють особливу роль людей, що їх виконують. Прихильники цього підходу вважають, що закон поділу праці стверджує, що управлінська праця може бути ефективною тільки тоді, коли її виконують професіонали. Широкі маси населення політично пасивні, їхні головні життєві інтерси звичайно лежать поза сферою політики.

Висока суспільна значущість управлінської праці зумовлює і особливий соціальний статус тих, хто її виконує. Характерним для цього статусу є високий рівень матеріального стимулювання, у тому числі пов'язаного з наданням управлінцям різних соціальних привілеїв.

Таке трактування еліт склало макіавелівський підхід.

Відповідно до цих двох підходів сформувалося два визначення політичної еліти.

Політична еліта -- самостійна, вища, відносно привілейована група людей, наділена особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь в здійсненні державної влади або впливає на неї.

Політична еліта -- соціальна група, яка займає провідне становище в системі політичного керівництва та управління суспільством.

На противагу макіавелівському підходу в ХХ ст. виявилися й інші теоретичні підходи.

Прихильники ціннісного підходу розвивають ідею про те, що еліту становлять люди, які володіють особливими якостями. Еліта трактується як прошарок суспільства, згуртований на основі турботи про спільне благо. В еліту входять видатні особистості, які довели своє уміння ставити „суспільне” вище за „особисте”, і володіють особливим моральними та інтелектуальними якостями. Так, наприклад, Оретега-і-Гассет головною властивістю еліти вважав найвище відчуття відповідальності, а Конт -- раціональність. Еліта будується не за принципом „блакитної крові”, а за принципом результативності, і висувається самим суспільством, яке зайняте постійним удосконаленням своїх керівників.

Але більшість сучасних політологів віддають перевагу структурно-функціональному підходу у поясненні феномену політичної еліти. З цієї точки зору еліта розташовується на вершині суспільної піраміди через важливість функцій управління. Цей підхід ставить питання про необхідність надати право вирішення економічних і соціальних проблем еліті експертів. Політична влада, таким чином, трансформується в експертократію.

Ліберальний підхід при розгляді зв'язку політичної еліти з пересічними громадянами виражений в різних теоріях демократичного елітизму. Є два найсуттєвіших підходи. політичний еліта плюралізм лідерство

Концепція плюралізму еліт містить такі положення:

1. еліта неоднорідна, а складається з кількох елітарних груп. Вплив кожної з них чітко обмежується певною галуззю діяльності. Плюралізм еліт визначається різноманітністю соціальних груп: економічних, професійних, релігійних, демографічних.

2. суспільство представлене великою кількістю груп інтересів, кожна з яких виділяє свою власну еліту і контролює її.

3. поділ на еліту і масу носить умовний характер. Еліти „відкриті” для включення у свої ряди найбільш активних, здібних і результативних представників мас.

4. конкуренція між елітами утруднює монополізацію влади з боку однієї з них.

5. політична влада розосереджена між усіма конкуруючими групами.

Критична (ліволіберальна) концепція еліт (Чарльз Міллс). Опонуючи прибічникам плюралістичного підходу, він головною ідеєю висунув тезу про однорідність еліти. Еліта -- це прошарок людей, які займають стратегічні посади, складається з політиків, представників бізнесу і військових. Збіг основних інтерсів дозволяє їм приймати спільні рішення, що мають наслідки для народу. Гомогенність еліти визначається подібністю біографій, спільністю стилю життя, системою цінностей, які вони поділяють. Найважливіші рішення, на думку вченого приймаються в межах неофіційного спілкування. Крім того, він робить висновок про те, що відкритих типів політичних еліт не може бути: відбір в еліту здійснюється зі свого власного середовища.

2. Сучасна політична еліта: типи, функції, система відбору

Типи політичних еліт:

1. за способом свого формування:

a. відкрита еліта формується завдяки виборам, приналежність до неї визначається професіоналізмом, політичним статусом, економічним впливом. Турбуючись про свій авторитет еліта намагається позбутися нерезультативних елементів, що скомпроментували себе в суспільній думці.

b. Закрита еліта -- відбір здійснюється з „кола собі подібних”. Головним достоїнством кандидата виступає справність і готовність дотримуватись встановленого кодексу поведінки. Ця еліта непроникна для суспільної думки, що неминуче відбивається на її здатності керувати суспільними процесами.

2. за ідеологічними цінностями еліти бувають авторитарні, тоталітарні, демократичні, ліберальні.

3. за видами політичної діяльності:

a. державну (адміністративну, депутатську)

b. муніципальну;

c. партійну;

d. еліту громадських організацій.

4. за обсягом своїх повноважень:

a. вища еліта -- провідні політичні керівники (президент, глава уряду, парламенту, керівники найбільших партій), їх найближче оточення.

b. Середня еліта (приблизно 3-5% населення країни) -- люди, що займають виборні посади (парламентарії, сенатори), регіональні лідери (губернатори, голови великих міст).

c. Місцева еліта -- провідні політичні фігури місцевого рівня. Нижчий структурний рівень еліти часто позначається терміном „субеліта”.

d. Адміністративна еліта -- вищий прошарок державних службовців: чиновники міністерств, департаментів та інших державних органів. Ця еліта менш залежна від результатів виборів, а тому менш прозора для суспільного тиску і контролю.

5. за ступенем інтеграції у політичну систему:

a. правляча еліта характеризується реальним володінням важелями і механізмами здійснення владних рішень;

b. опозиційна еліта виражає погляди, що відрізняються від поглядів домінуючої групи (опозиція може бути представлена у парламенті). Представники цієї еліти можуть бути піднесені до лояльної або помірної опозиції;

c. контреліта -- виключена з системи владних відносин і еліта, яка заперечує існуючу політичну систему, це так звана, нелояльна, непримиренна еліта.

6. за характером свого впливу на маси:

a. спадкова еліта, яка має вплив через фактор „крові”;

b. ціннісна еліта базує свій вплив на інтелектуальному, моральному авторитеті.

c. функціональна еліта: джерелом впливу виступає наявність професійних знань і здібностей, необхідних для виконання управлінських функцій.

Функції політичних еліт:

1. функція соціального моніторингу, яка передбачає постійне вивчення інтересів різних соціальних груп і побудову субординації цих інтересів.

2. стратегічна функція -- ініціювання соціальних змін і вироблення політичних ідеологічних доктрин, конституцій, законів, програм реформ;

3. інтегративна -- об'єднання суспільства на основі сформульованих елітою цінностей, подолання між групових непорозумінь і конфліктів; у здійсненні цієї функції бере участь не тільки правляча еліта, але й опозиційна.

4. організаційна -- створення дієвого механізму втілення у життя політичних задумів; створення і корекція інститутів політичної системи; призначення кадрового апарату органів управління.

5. функція рекрутування (висунення) зі свого середовища політичних лідерів: політики державного маштабу не можуть з'явитися нізвідки, вони, як правило, пов'язані з певними сегментами самої еліти: законодавчою, виконавчою, регіональною, партійною тощо.

Система відбору -- це механізм формування і відтворення еліти, що включає в себе критерії, порядок і коло осіб, які здійснюють відбір.

Антрепренерська система (від французького підприємець) відбору еліт характеризується відкритістю, широкими можливостями для представників будь-яких суспільних груп претендувати на керівні посади. Відбір здійснюється на конкурентній основі за невеликої кількості формальних вимог широким колом селекторату, яким можуть виступати всі виборці країни. Першорядне значення у цьому відборі відіграють особисті якості кандидата, особливо його індивідуальна активність, уміння знайти підтримку широкої аудиторії, захопити її цікавими ідеями, пропозиціями, програмами. Головним засобом відбору до еліти в антрепренерській системі є вибори.

Система гільдій (від нім. корпорація, об'єднання) багато в чому протилежна попередній. Вона характеризується закритістю, відбором претендентів на більш високі посади головним чином з нижчих прошарків самої еліти, поступовим і повільним просуванням по службі. Відбір здійснюється на основі численних та формальних вимог невеликим і відносно самостійним колом селекторату, до якого входять, як правило, члени вищого керівного органу чи навіть один перший керівник. Окрім формальних вимог, таких як освіта, стаж роботи, вік тощо, особлива увага при призначенні на посаду звертається на партійність та особисту відданість вищому керівництву. Головним засобом відбору до еліти в системі гільдій є призначення.

3. Суть і природа політичного лідера. Теорії лідерства

Однією з головних функцій політичної еліти є висунення політичних лідерів (від англ. ведучий, керуючий). Лідери виступають ключовими фігурами політичного життя і реально впливають на суспільно-політичні процеси.

Є багато поглядів вчених на те, кого слід вважати лідерами.

На думку одних, лідерами є всі великі політичні діячі, які виконують управлінські функції: державні чиновники вищого рівня, призначені на свої посади (наприклад, міністри) або вибрані на них (президент, парламентарії).

Інші автори, на противагу вказаній позиції, заявляють, що лідерство -- це форма визнання авторитету не усіх політичних керівників, а лише найбільш видатних. Видатним лідерам -- рятувальникам нації або реформаторам (в Україні -- Б.Хмельницький, в США -- Рузвельт) -- протистоять керівники-менеджери з набагато скромнішою місією і більш вузькою сферою діяльності.

З позицій третіх вчених -- лідерство є неформальним, заснованим тільки на авторитеті, аспектом управління і як таке протистоїть формальному керівництву -- управлінню особи, яка обіймає офіційну посаду. Згідно з даною точкою зору, реально лідерами визначаються лише значні суспільні діячі, вплив яких здійснюєься тільки на основі авторитету, особистої харизми. Прикладом такого лідерства є Ганді.

Але загалом лідерство -- це явище комплексне і може поєднувати у собі два аспекти: неформальний статус, пов'язаний з суб'єктивними особливостями, і формально-посадовий, що дає право приймати політичні рішення та використовувати різноманітні правові та адміністративні ресурси.

Отже, політичний лідер -- це учасник політичного процесу, що активно впливає на нього і стимулює соціальну групу чи суспільство вцілому на досягнення певної мети.

Потреба у лідерстві виникає тоді, коли до ситуації залучені групи людей, і її (ситуацію) необхідно оцінити від імені цих груп. Політичне лідерство є точкою перетину потреб, інтересів, симпатій та антипатій тих чи інших соціальних груп. Головне чим займається лідер -- це вираження загальних цінностей, стремлінь, бажань реальних та потенційних послідовників і здійснення керівництва суспільством, відповідно до цього.

Теорії політичного лідерства.

Теорія рис пояснює природу політичного лідерства видатними індивідуальними рисами людини, які рано чи пізно призводять її до влади. Серед цих специфічних рис -- розвинений інтелект, сила волі, цілеспрямованість, організаторські здібності, компетентність. Перелік цих здібностей змінюється.

Ситуаційна теорія обгрунтовує ідею залежності поведінки лідера від соціальних умов. Лідерство конкретної особи є функцією ситуації. Особа, що є лідером в одній ситуації, зовсім не обов'язково буде лідером в іншій ситуації. Саме конкретні обставини зумовлюють виникнення політичного лідерства, визначають його функції та поведінку. Проте, ситуаційна теорія не враховує, що не тільки ситуація породжує лідера, а й сильна особистість спричиняє виникнення нової політичної ситуації.

Серед психологічних концепцій виділяються концепції:

Фройда: витоки лідерства знаходяться у людській психіці. Він пояснював лідерство несвідомим пригенням індивіда панувати над іншими. Виділив дві групи осіб: ті, хто прагнуть влади, і ті, що відчувають потребу у підпорядкуванні.

Лебона: народ складається з лідерів і мас. Лідери можуть все, достатньо тільки навчитися їм володіти психологією маси. Наповп завжди шукає вождя і сам прагне до підпорядкування.

Фромма та Адорно: індивіди, для яких влада є внутрішньою інстинктивною потребою, при певних соціальних умовах перетворюються в авторитарних вождів. Така особистість формується найчатіше в суспільствах, що охоплені системною кризою, в рузультаті якої існує атмосфера масового відчаю та неспокою. За цих обставин народ шукає спасителя і готовий довірити йому свою долю. Авторитарний лідер прагне підпорядкувати собі усі структури громадянського суспільства, є схильним до містики, демагогії, нетерпимий до проявів інакодумства і демократії.

Маркситські теорії при трактуванні природи політичного лідерства виходять з соціально-класових основ суспільства. На думку марксистів, політичні лідери з'являються як реакція на об'єктивну суспільну потребу. Якщо соціальна та історична ситуація потребує лідерів, то вони неодмінно з'являються. Політичні лідери виступають як представники певних класів.

Теорія визначальної ролі послідовників лідерів „роблять” оточуючі його послідовники. Лідер визначається як людина, яка найбільш успішно виражає потреби інших людей. Тут може бути два варіанти: лідер здатний розпізнати потреби своїх послідовників і запропонувати їм програму їхнього здійснення, лідер -- лише маріонетка в руках своєї групи і виконує її прямі вказівки.

Інтегративна теорія -- лідерство є результатом сукупного впливу цілої низки факторів (суб'єктивні якості, ситуація, взаємозв'язок з послідовниками).

4. Типи лідерів і їх функції. Зовнішні фактори, що впливають на формування політичного лідера

Багатогранність феномену політичного лідерства, що включає у себе стиль керівництва, домінуючі риси характеру, мотивацію до лідерства і образи лідера, існуючі у свідомості його послідовників, спонукала до життя різноманітні варіанти типологій лідерства. Одна з найпопулярніших типологій опирається на ідею М.Вебера про різні типи легітимності.

Залежно від природи аторитету, на якому побудована влада лідера, виділяють:

1. традиційне лідерство, яке передбачає вплив, заснований на вірі послідовників у святість традицій (монархи, старійшини та вожді племен);

2. харизматичне лідерство, що формується на основі віри населення у виключні особисті якості лідера;

3. раціональне лідерство. Ресурси впливу лідера базуються на факті призначення або вибрання його на певну посаду (сучасні президенти).

Размещено на Allbest.ru