Національна безпека і політичні засоби її забезпечення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

на тему: Національна безпека і політичні засоби її забезпечення

Зміст

Вступ

1. Сутність національної безпеки

2. Політичні засоби забезпечення національної безпеки

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Національна безпека України в сучасних умовах не може розглядатися окремо від розвитку міжнародних процесів на європейському континенті та у світі, а загальні риси геополітичної ситуації навколо її кордонів багато в чому визначають напрямки і завдання зовнішньої політики України.

Виклики безпеки, що виходять як з її внутрішнього середовища, так і з зовнішньополітичного оточення, потребують розробки та реалізації певної державної політики в сфері безпеки, особливо в тій її частині, яка забезпечує захищеність особистості, суспільства і держави від внутрішніх і зовнішніх загроз. Політика України в сфері воєнної безпеки є по-своєму унікальною і тому заслуговує на пильну увагу аналітиків, учених, професійних політиків, усіх тих, хто цікавиться проблемами міжнародної безпеки. Унікальність цієї політики полягає в тому, що Україна, володіючи третім за своєю потужністю ядерним потенціалом у світі, відмовилася від нього, керуючись, насамперед, інтересами міжнародної безпеки. Формулу цієї політики можна описати наступною фразою: „Ядерне роззброєння в обмін на міжнародні гарантії безпеки і глобальну стабільність”.

Політика безпеки України являє собою особливе бачення майбутньої архітектури загальноєвропейської безпеки, в якій вона вважає себе активним творцем. Крім міжнародних інструментів, важливим гарантом воєнної безпеки України є Збройні Сили.

Реформування Збройних Сил України відповідно до нових завдань щодо захисту не тільки суверенітету країни, а й підтримки міжнародного миру, складають один з основних напрямків української політики в сфері воєнної безпеки.

Яскравим прикладом реалізації Збройними Силами України нових функцій є їх участь у міжнародній діяльності країни з підтримання миру.

1. Сутність національної безпеки

Відомо, що основні ідеї сучасного розуміння національної безпеки вперше сформульовані у „Законі про національну безпеку”, прийнятому у Сполучених Штатах Америки у 1947 році. Законом передбачалося вирішення трьох головних завдань: зміцнення координації між зовнішньою і військовою політикою, підвищення можливостей розвідки, раціоналізація „оборонного співробітництва” періоду „холодної війни” у сполученні з діяльністю збройних сил. Тобто національна безпека розглядалася, головним чином, у воєнно-політичному аспекті, в першу чергу стосовно питань оборони.

У наступні десятиріччя проблематика національної безпеки значно поширилася і перетворилася на самостійну академічну галузь у рамках „стратегічних досліджень” і загальної теорії міжнародних відносин. Нині національна безпека, як системне поняття, включає особисту, громадську та державну безпеку. Ці основні підсистеми можна розглядати у площинах державно-політичної, соціально-економічної, національно-культурної, екологічної та інших видів безпеки.

Сьогодні через цілий ряд об'єктивних причин дослідженню та вивченню проблем національної безпеки як у світі, так і в Україні, приділяється все більше уваги.

Які ж сфери життєдіяльності держави і суспільства вимагають посиленої уваги і захисту, за якими зовнішніми і внутрішніми загрозами доводиться боротись ледь не кожній державі? Назвемо найважливіші:

v Захист державної цілісності і суверенітету, суспільно-політичного і економічного устрою не лише від зовнішньої воєнної і інших загроз, а й від внутрішніх деструктивних сил;

v Захист внутрішнього ринку від зовнішньої економічної експансії. Сильна країна може нав'язати слабкій правила „вільної торгівлі” і „завалити” її своїми дешевими товарами і цим підірвати місцеве виробництво, а разом з тим і соціальну стабільність;

v Протистояння економічним санкціям (заборони на торгівлю, на поставку певних товарів), що накладаються рішенням ООН, але досить часто без вагомих підстав, а той без рішення ООН;

v Сфера культури в широкому її розумінні. Пропаганда насилля, наживи за будь-якої ціни, соціальної розпусти та інших примітивних інстинктів знижують життєві цінності, калічать світогляд;

v Інформаційна безпека. Сучасні засоби комунікації дозволяють втручатися у внутрішні справи інших держав, впливати на масову свідомість без згоди урядів, дезінформація населення, спонукання їх на дії протилежні національним інтересам держави;

v Діяльність терористичних організацій, що набула глобальних масштабів;

v Діяльність „миротворчих операцій” під прапором ООН, а то й без її санкцій. Жодна з цих операцій не вирішила задач „примирення”. Миротворці ставали на бік однієї сторони на шкоду іншій. Результати - сотні, тисячі загиблих.

Цей перелік можна продовжувати, але й цього короткого аналізу вистачить для розуміння того, що нові умови розвитку цивілізації змушують по новому вирішувати проблеми національної і міжнародної безпеки.

19 червня 2003 року Президент України підписав закон України „Про основи національної безпеки України”, який включає преамбулу і 12 статей. Розглянемо основні положення цього Закону

Національна безпека - захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам.

Правову основу у сфері національної безпеки України становлять Конституція, цей та інші закони України, міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані на виконання законів інші нормативно-правові акти. Відповідно до цього Закону розробляються і затверджуються Президентом України

Стратегія національної безпеки України і Воєнна доктрина України, доктрини, концепції, стратегії і програми, якими визначаються цільові настанови та керівні принципи воєнного будівництва, а також напрями діяльності органів державної влади в конкретній обстановці з метою своєчасного виявлення, відвернення і нейтралізації реальних і потенційних загроз національним інтересам України; Закон України „Про основи національної безпеки України” і Воєнна доктрина України є документами, обов'язковими для виконання, і основою для розробки конкретних програм за складовими державної політики національної безпеки.

Об'єктами національної безпеки є: людина і громадянин - їхні конституційні права і свободи; суспільство - його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси; держава - її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність.

Суб'єктами забезпечення національної безпеки є: Президент України; Верховна Рада України; Кабінет Міністрів України; Рада національної безпеки і оборони України; міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; Національний банк України; суди загальної юрисдикції; прокуратура України; місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування; Збройні Сили України, Служба безпеки України, Державна прикордонна служба України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України; громадяни України, об'єднання громадян.

Основними принципами забезпечення національної безпеки є: пріоритет прав і свобод людини і громадянина; верховенство права; пріоритет договірних (мирних) засобів у розв'язанні конфліктів; своєчасність і адекватність заходів захисту національних інтересів реальним і потенційним загрозам; чітке розмежування повноважень та взаємодія органів державної влади у забезпеченні національної безпеки; демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією держави та іншими структурами в системі національної безпеки; використання в інтересах України міждержавних систем та механізмів міжнародної колективної безпеки.

Національна безпека України забезпечується шляхом проведення виваженої державної політики відповідно до прийнятих в установленому порядку доктрин, концепцій, стратегій і програм у політичній, економічній, соціальній, воєнній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній та інших сферах. Вибір конкретних засобів і шляхів забезпечення національної безпеки України обумовлюється необхідністю своєчасного вжиття заходів, адекватних характеру і масштабам загроз національним інтересам.

Національні інтереси - життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток.

За своєю спрямованістю вони орієнтовані на гарантування прав і свобод людини, розвиток громадянського суспільства, захист державного суверенітету. Тому це альфа і омега системи національної безпеки. Тільки через призму їх реалізації та захисту можуть і повинні розглядатися проблеми створення системи національної безпеки, її головна мета, цілі, завдання, принципи функціонування, усі внутрішні параметри. При цьому особливе значення мають життєво важливі національні інтереси. Це сукупність потреб, задоволення яких забезпечує саме існування і можливість прогресивного розвитку особи, суспільства, держави.

Основними (базовими) життєво необхідними національними інтересами є: територіальна цілісність, державний суверенітет, намагання посісти гідне місце у світовому співтоваристві, добробут громадян на основі забезпечення прав і свобод особи, а також усіх соціальних груп.

Оскільки з просторово-географічною взаємодією країн та народів пов'язана наявність трьох геополітичних рівнів безпеки - міжнародної, регіональної і безпеки окремо взятої держави, то в просторово- географічному плані сфера національних інтересів не може обмежуватися національною територією. Процеси, які розгортаються у різних регіонах ближнього і навіть дальнього зарубіжжя, можуть безпосередньо впливати на стан нації, можливості та перспективи її розвитку і, таким чином, на розуміння та визначення національних інтересів. Відповідно до цього розрізняють внутрішню та зовнішню безпеку. Для розуміння і забезпечення останньої винятково важливе значення має геополітичне та геостратегічне уявлення про місце і роль нації (країни) у світі.

Найважливішим критерієм національної безпеки є дотримання балансу життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави і особливо їх взаємна відповідальність у забезпеченні безпеки. Останнє є наріжним каменем національної безпеки, і тому повинно перебувати в центрі уваги державної політики національної безпеки.

Таким чином, у загальному вигляді національні інтереси - це усвідомлені суспільством та виражені в Декларації про державний суверенітет, Конституції України, в Законі Україні „Про основи національної безпеки України” чи якомусь іншому документі конституційного рівня у вигляді програмних цільових настанов життєво важливі потреби існування та розвитку природи, людини, соціальної групи, суспільства, держави. З цього погляду національні інтереси - це фундаментальні цінності народу і їх пріоритетність визначається конкретною ситуацією, яка складається в державі та за її межами.

Пріоритетами національних інтересів України є: гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина; розвиток громадянського суспільства, його демократичних інститутів; захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України; зміцнення політичної і соціальної стабільності в суспільстві; забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України; створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпечення постійного зростання рівня життя і добробуту населення; збереження та зміцнення науково-технологічного потенціалу, утвердження інноваційної моделі розвитку; забезпечення екологічно та техногенне безпечних умов життєдіяльності громадян і суспільства, збереження навколишнього природного середовища та раціональне використання природних ресурсів; розвиток духовності, моральних засад, інтелектуального потенціалу Українського народу, зміцнення фізичного здоров'я нації, створення умов для розширеного відтворення населення; інтеграція України в європейський політичний, економічний, правовий простір та в євроатлантичний безпековий простір; розвиток рівноправних взаємовигідних і відносин з іншими державами світу в інтересах України.

Небезпека національним інтересам - це практичні дії однієї держави (або їх групи), юридичних чи фізичних осіб щодо завдання шкоди національним інтересам іншої країни, тобто процес безпосереднього практичного завдання шкоди національним інтересам держави. Таким чином, небезпека - це об'єктивно існуюча і цілком реальна можливість негативної дії на об'єкт, зокрема, соціальний організм, у результаті якої йому може завдаватися яка-небудь шкода, погіршуватися його стан, в результаті чого розвитку об'єкта надається небажана динаміка або він набуває небажаних параметрів (характеристики, темпи, напрями, форми розвитку тощо).

За розмахом та масштабами можливих наслідків загрози і небезпеки можуть бути глобальними, регіональними, національними, локальними, поодинокими. Крім того, їх можна класифікувати за сферами суспільного життя (функціональними сферами вияву).

Загрози національній безпеці - наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам України.

На сучасному етапі основними реальними та потенційними загрозами національній безпеці України, стабільності в суспільстві є загрози у таких сферах:

v у зовнішньополітичній сфері: посягання на державний суверенітет України та її територіальну цілісність, територіальні претензії з боку інших держав; спроби втручання у внутрішні справи України з боку інших держав; воєнно-політична нестабільність, регіональні та локальні війни (конфлікти) в різних регіонах світу, насамперед поблизу кордонів України;

v у сфері державної безпеки: розвідувально-підривна діяльність іноземних спеціальних служб; загроза посягань з боку окремих груп та осіб на державний суверенітет, територіальну цілісність, економічний, науково-технічний і оборонний потенціал України, права і свободи громадян; поширення корупції, хабарництва в органах державної влади, зрощення бізнесу і політики, організованої злочинної діяльності; злочинна діяльність проти миру і безпеки людства, насамперед поширення міжнародного тероризму; загроза використання з терористичною метою ядерних та інших об'єктів на території України; можливість незаконного ввезення в країну зброї, боєприпасів, вибухових речовин і засобів масового ураження, радіоактивних і наркотичних засобів; спроби створення і функціонування незаконних воєнізованих збройних формувань та намагання використати в інтересах певних сил діяльність військових формувань і правоохоронних органів держави; прояви сепаратизму, намагання автономізації за етнічною ознакою окремих регіонів України;

v у воєнній сфері та сфері безпеки державного кордону України:

поширення зброї масового ураження і засобів її доставки; недостатня ефективність існуючих структур і механізмів забезпечення міжнародної безпеки та глобальної стабільності; нелегальна міграція; можливість втягування України в регіональні збройні конфлікти чи у протистояння з іншими державами; нарощування іншими державами поблизу кордонів України угруповань військ та озброєнь, які порушують співвідношення сил, що склалося; небезпечне зниження рівня забезпечення військовою та спеціальною технікою та озброєнням нового покоління Збройних Сил України, інших військових формувань, що загрожує зниженням їх боєздатності; повільність у здійсненні та недостатнє фінансове забезпечення програм реформування Воєнної організації та оборонно-промислового комплексу України; накопичення великої кількості застарілої та не потрібної для Збройних Сил України військової техніки, озброєння, вибухових речовин; незавершеність договірно-правового оформлення і недостатнє облаштування державного кордону України; незадовільний рівень соціального захисту військовослужбовців, громадян, звільнених з військової служби, та членів їхніх сімей;

v у внутрішньополітичній сфері: порушення з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування Конституції і законів України, прав і свобод людини і громадянина, в тому числі при проведенні виборчих кампаній, недостатня ефективність контролю за дотриманням вимог Конституції і виконання законів України; можливість виникнення конфліктів у сфері міжетнічних і міжконфесійних відносин, радикалізації та проявів екстремізму в діяльності деяких об'єднань національних меншин та релігійних громад; загроза проявів сепаратизму в окремих регіонах України; структурна та функціональна незбалансованість політичної системи суспільства, нездатність окремих її ланок до оперативного реагування на загрози національній безпеці;

v в економічній сфері: істотне скорочення внутрішнього валового продукту, зниження інвестиційної та інноваційної активності і науково-технічного та технологічного потенціалу, скорочення досліджень на стратегічно важливих напрямах інноваційного розвитку; ослаблення системи державного регулювання і контролю у сфері економіки; нестабільність у правовому регулюванні відносин у сфері економіки, в тому числі фінансової (фіскальної) політики держави; відсутність ефективної програми запобігання фінансовим кризам; зростання кредитних ризиків; критичний стан основних виробничих фондів у провідних галузях промисловості, агропромисловому комплексі, системах життєзабезпечення; загострення проблеми підтримання в належному технічному стані ядерних об'єктів на території України; недостатні темпи відтворювальних процесів та подолання структурної деформації в економіці; критична залежність національної економіки від кон'юнктури зовнішніх ринків, низькі темпи розширення внутрішнього ринку; нераціональна структура експорту з переважно сировинним характером та низькою питомою вагою продукції з високою часткою доданої вартості; велика боргова залежність держави, критичні обсяги державних зовнішнього і внутрішнього боргів; небезпечне для економічної незалежності України зростання частки іноземного капіталу у стратегічних галузях економіки; неефективність антимонопольної політики та механізмів державного регулювання природних монополій, що ускладнює створення конкурентного середовища в економіці; критичний стан з продовольчим забезпеченням населення; неефективність використання паливно-енергетичних ресурсів, недостатні темпи диверсифікації джерел їх постачання та відсутність активної політики енергозбереження, що створює загрозу енергетичній безпеці держави; „тінізація” національної економіки; переважання в діяльності управлінських структур особистих, корпоративних, регіональних інтересів над загальнонаціональними;

v у соціальній та гуманітарній сферах: невідповідність програм реформування економіки країни і результатів їх здійснення визначеним соціальним пріоритетам; неефективність державної політики щодо підвищення трудових доходів громадян, подолання бідності та збалансування продуктивної зайнятості працездатного населення; криза системи охорони здоров'я і соціального захисту населення і, як наслідок, небезпечне погіршення стану здоров'я населення; поширення наркоманії, алкоголізму, соціальних хвороб; загострення демографічної кризи; зниження можливостей здобуття якісної освіти представниками бідних прошарків суспільства; прояви моральної та духовної деградації суспільства; зростання дитячої та підліткової бездоглядності, безпритульності, бродяжництва;

v у науково-технологічній сфері: наростаюче науково-технологічне відставання України від розвинутих країн; неефективність державної інноваційної політики, механізмів стимулювання інноваційної діяльності; низька конкурентоспроможність продукції; нерозвиненість внутрішнього ринку високотехнологічної продукції та відсутність його ефективного захисту від іноземної технічної і технологічної експансії; зниження внутрішнього попиту на підготовку науково-технічних кадрів для наукових, конструкторських, технологічних установ та високотехнологічних підприємств, незадовільний рівень оплати науково-технічної праці, падіння її престижу, недосконалість механізмів захисту прав інтелектуальної власності; відплив учених, фахівців, кваліфікованої робочої сили за межі України;

v в екологічній сфері: значне антропогенне порушення і техногенна перевантаженість території України, зростання ризиків виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характерів; нераціональне, виснажливе використання мінерально-сировинних природних ресурсів як не відновлюваних, так і відновлюваних; неподоланність негативних соціально-екологічних наслідків Чорнобильської катастрофи; погіршення екологічного стану водних басейнів, загострення проблеми транскордонних забруднень та зниження якості води; загострення техногенного стану гідротехнічних споруд каскаду водосховищ на р. Дніпро; неконтрольоване ввезення в Україну екологічно небезпечних технологій, речовин, матеріалів і трансгенних рослин, збудників хвороб, небезпечних для людей, тварин, рослин і організмів, екологічно необґрунтоване використання генетичне змінених рослин, організмів, речовин та похідних продуктів; неефективність заходів щодо подолання негативних наслідків військової та іншої екологічно небезпечної діяльності; небезпека техногенного, у тому числі ядерного та біологічного, тероризму; посилення впливу шкідливих генетичних ефектів у популяціях живих організмів, зокрема генетично змінених організмів, та біотехнологій; застарілість та недостатня ефективність комплексів з утилізації токсичних і екологічно небезпечних відходів;

v в інформаційній сфері: прояви обмеження свободи слова та доступу громадян до інформації; поширення засобами масової інформації культу насильства, жорстокості, порнографії; комп'ютерна злочинність та комп'ютерний тероризм; розголошення інформації, яка становить державну та іншу, передбачену законом, таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави або спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства і держави; намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації.

З урахуванням геополітичної і внутрішньої обстановки в Україні діяльність усіх державних органів має бути зосереджена на прогнозуванні, своєчасному виявленні, попередженні і нейтралізації зовнішніх і внутрішніх загроз національній безпеці, захисті суверенітету і територіальної цілісності України, безпеки її прикордонного простору, піднесенні економіки країни, забезпеченні особистої безпеки, конституційних прав і свобод людини і громадянина, викоріненні злочинності, вдосконаленні системи державної влади, зміцненні законності і правопорядку та збереженні соціально-політичної стабільності суспільства, зміцненні позицій України у світі, підтриманні на належному рівні її оборонного потенціалу і обороноздатності, радикальному поліпшенні екологічної ситуації.

Відповідно до Конституції і законів України: Президент України як глава держави, гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав свобод людини і громадянина, Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України і Голова Ради національної безпеки і оборони України здійснює загальне керівництво у сферах національної безпеки та оборони України.

Верховна Рада України в межах повноважень, визначених Конституцією України, визначає засади внутрішньої та зовнішньої політики, основи національної безпеки, формує законодавчу базу в цій сфері, схвалює рішення з питань введення надзвичайного і воєнного стану, мобілізації, визначення загальної структури, чисельності, функцій Збройних Сил України та інших військових формувань, створених відповідно до законів України.

Рада національної безпеки і оборони України координує та контролює діяльність органів виконавчої влади у сферах національної безпеки і оборони; з урахуванням змін у геополітичній обстановці, вносить Президенту України пропозиції щодо уточнення Стратегії національної безпеки України та Воєнної доктрини України.

Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, обороноздатності, національної безпеки України, громадського порядку і боротьби із злочинністю.

Національний банк України відповідно до основних засад грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну політику в інтересах національної безпеки України.

Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади в межах своїх повноважень забезпечують виконання передбачених Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України завдань, здійснюють реалізацію концепцій, програм у сфері національної безпеки, підтримують у стані готовності до застосування сили та засоби забезпечення національної безпеки; місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування забезпечують вирішення питань у сфері національної безпеки, віднесених законодавством до їхньої компетенції.

Воєнна організація держави забезпечує оборону України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності кордонів; протидіє зовнішнім загрозам воєнного характеру. Воєнна організація держави це - сукупність органів державної влади, військових формувань, утворених відповідно до законів України, діяльність яких перебуває під демократичним цивільним контролем з боку суспільства і безпосередньо спрямована на захист національних інтересів України від зовнішніх та внутрішніх загроз.

Правоохоронні органи ведуть боротьбу із злочинністю і протидіють тероризму, забезпечують захист і врятування населення в разі виникнення надзвичайних ситуацій техногенного і природного характерів. Правоохоронні органи держави це - органи державної влади, на які Конституцією покладено здійснення правоохоронних функцій.

Суди загальної юрисдикції здійснюють судочинство у справах про злочини, що завдають шкоди національній безпеці України.

Прокуратура України здійснює повноваження у сфері національної безпеки України відповідно до Конституції України та Закону України „Про прокуратуру України”.

Громадяни України через участь у виборах, референдумах та через інші форми безпосередньої демократії, а також через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які вони обирають, реалізують національні інтереси, добровільно і в порядку виконання конституційних обов'язків здійснюють заходи, визначені законодавством України щодо забезпечення її національної безпеки; як безпосередньо, так і через об'єднання громадян привертають увагу суспільних і державних інститутів до небезпечних явищ і процесів у різних сферах життєдіяльності країни; у законний спосіб і законними засобами захищають власні права та інтереси, а також власну безпеку.

Набагато складнішою є проблема створення ефективної всеосяжної міжнародної системи безпеки. По-перше, повинна бути спільність людей, точніше, співпадіння інтересів переважної більшості країн світу, на основі яких визначались загальнолюдські інтереси; по-друге, повинне бути бажання і політична воля йти на компроміси, діяти відповідно до загальнолюдських, а не власних вузькоегоїстичних інтересі; по-третє, необхідні умови і фактори, які б визначали необхідність діяти саме в цих напрямках.

Цілком очевидно, що дійти ,навіть, приблизного консенсусу величезної множини інтересів двохсот країн світу, які мають різні рівні розвитку, в сучасних умовах, справа досить складна. Для цього необхідні серйозні компроміси, поступки, перш за все, провідних країн світу.

Проте, існує чимало факторів, які впливають на створення міжнародної системи безпеки:

v загрозу загибелі людської цивілізації можна усунути лише спільними діями держав;

v необхідність дотримання гуманістичних, загальнолюдських цінностей повинно відобразитись у масовій свідомості;

v подальший прогресивний економічний і соціальний розвиток неможливий без об'єднання зусиль усіх народів, без планування і координації цих зусиль у світовому масштабі на справедливій основі;

v створення надійної системи національної безпеки неможливо в межах однієї країни, чи блоку держав. В сучасних умовах така безпека можлива як всеосяжна, глобальна, або вона неможлива принципово;

v забезпечення всеосяжної безпеки неможливе без всебічного врахування всієї сукупності діючих чинників і збалансування інтересів різних країн, перш за все, тих, які впливають на стан міжнародних відносин;

v практична реалізація загальнолюдських інтересів, ефективне функціонування системи міжнародної безпеки неможливе в умовах насилля, диктату однієї чи групи провідних країн світу;

v на якісно новий рівень виходять проблеми воєнної безпеки. Об'єктивно, в сучасних умовах роль насилля, збройних сил повинна поступатись політичним методам забезпечення міжнародної безпеки.

Цей аналіз, зрозуміло, неповний і його можна продовжувати. Водночас очевидно, що в сучасних умовах постала проблема створення нової теорії національної і міжнародної безпеки, адекватної реальностям сьогодення.

2. Політичні засоби забезпечення національної безпеки

Завдання забезпечення національної безпеки не мають права на девальвацію за будь-яких умов. Радикальні трансформації, що відбуваються сьогодні в Україні заради розбудови всіх сфер розвиненого демократичного суспільства, у тому числі і оборонної, досягнення високого добробуту і якості життя тощо, вимагають наявності комплексної стратегії на перспективу, проведення на певних засадах скоординованої і послідовної політики національної безпеки з урахуванням прогнозу еволюції усіх параметрів внутрішнього і зовнішнього середовища держави.

Найголовніші засади забезпечення національної безпеки визначено сьогодні у Законі України „Про основи національної безпеки України”. Стан і перспективи забезпечення національної безпеки України на початку нового століття обумовлюються складною взаємодією системи чинників. Серед них є загальні, універсальні за своєю природою виклики і загрози глобального характеру: регіональні конфлікти і проблеми міграції, зростання міжнародного тероризму і злочинності, поширення наркобізнесу, глобальні екологічні та демографічні проблеми.

Не менш значним є вплив внутрішніх загроз, пов'язаних з проблемами і труднощами поточних трансформаційних процесів, особливостями геополітичного положення і пострадянським рецидивами. Причому вага і нагальність вирішення внутрішніх питань не тільки не зменшується, а подекуди зростає і здатна поставити під загрозу саме майбутнє України.

Варто лише зазначити, що з ряду стратегічних питань нашого розвитку ще не досягнуто широкого суспільного консенсусу. В різних соціальних групах існують часто конкурентні уявлення щодо національних інтересів і пріоритетів національної безпеки. На практиці це об'єктивно веде до зниження рівня національної безпеки. В результаті країна не може реалізувати навіть наявний економічний, інтелектуальний потенціал, що поглиблює економічні і політичні негаразди та заважає реальним трансформаційним перетворенням.

Тому консолідація суспільства є сьогодні чи не найголовнішим завданням на шляху розбудови розвиненого демократичного суспільства і базовою засадою національної безпеки України. Це також повною мірою відповідатиме принципу дотримання такої важливої засади забезпечення національної безпеки України, як додержання балансу інтересів особи, суспільства та держави, їхньої взаємної відповідальності.

Серед інших пріоритетних засад забезпечення нашої національної безпеки слід розглядати прискорення інтеграції до систем європейського і євроатлантичного економічного та політичного співробітництва, а також структур безпеки. Усе це повинне супроводжуватись широкою програмою заходів по всебічному входженню в європейський соціокультурний простір, відкритістю країни не тільки до економічних інвестицій, але й до інвестицій культурних і інформаційних, цілеспрямованим формуванням в масовій свідомості відповідних соціокультурних орієнтацій.

Стимулювати цей процес можливо лише через посилення дієздатності держави, нарощування її економічного та політичного потенціалу за рахунок прискорення внутрішнього розвитку, активізації участі в європейських структурах тощо. Одне з головних завдань середньострокової перспективи -повноцінне здійснення Спільної стратегії ЄС - Україна як механізму інтеграції України в європейський простір. Поглиблення спеціального партнерства України з НАТО має супроводжуватися розширенням співробітництва у сфері безпеки з ООН, ЄС та ОБСЄ, що посилюватиме і міжнародні гарантії нашої національної безпеки.

У контексті викладеного, надзвичайно актуальним стає питання про спільну розробку, у тому числі і на двосторонньому рівні, низки інших стратегічних документів і програм по прискоренню європейської інтеграції України. Одним із базових компонентів загальної стратегії, покликаної зміцнити незалежність і політичне значення України, повинно стати більш предметне співробітництво як з НАТО, так і з державами - членами Альянсу у сфері безпеки.

Це створюватиме умови для подальшого просування України в сторону західної моделі розвитку, незалежно від питання про членство в Альянсі. З політичної точки зору і Україні, і Заходу важливо продемонструвати, що наша держава є активним суб'єктом творення усіх компонентів нової європейської архітектури безпеки. Стратегічний курс України і розклад сил в геополітичному просторі дають їй таку можливість і цей шанс не має бути втрачений.

Безумовно, що одним із вагомих геополітичних центрів сили залишатиметься Росія. В цьому зв'язку у числі важливих засад нашої національної безпеки треба відзначити необхідність подальшого розвитку рівноправних економічних і соціокультурних відносин з Російською Федерацією. національна безпека політичний воєнний

Зокрема, нової якості потребує розширення сфер співробітництва, звуження сфер конкуренції та подолання конфронтаційних мотивів.

Особливо це стосується сфери енергетики, питань делімітації та демаркації лінії державного кордону, тимчасового перебування Чорноморського флоту РФ на території України. У цьому ж контексті принципово важливо наповнити конкретним змістом Договір про економічне співробітництво між Україною та РФ на період до 2007 року та відповідну Програму, розглядаючи їх водночас як вагому передумову повноцінної імплементації положень Угоди між Україною та ЄС про партнерство і співробітництво.

Водночас, повернення України в світовий цивілізаційний простір в якості активного суб'єкта геополітики передбачає активну імплементацію в життя суверенного зовнішньополітичного курсу, заснованого на національних інтересах і пріоритетах, рішучу протидію неконтрольованому іноземному економічному, інформаційному, культурному та політичному проникненню в цілісний соціокультурний простір нашої держави.

Така протидія має базуватися на такій засаді забезпечення національної безпеки України, як адекватність заходів із захисту національних інтересів реальним та потенційним загрозам.

Це також пов'язано з питаннями реформування власне Збройних Сил та інших військових структур України, що залучаються до виконання завдань оборони. Сьогодні принципово важливо сформулювати єдині погляди на їх перспективний розвиток, на приведення їх у відповідність потенційним або ж існуючим загрозам і викликам безпеки України, нашим економічним і науково-технічним можливостям.

Збройні Сили України повинні чітко визначати й усвідомити свої власні завдання і частку своєї власної відповідальності за забезпечення національної безпеки України в цілому.

В цьому контексті завдання Збройних Сил як суб'єкта забезпечення національної безпеки України можна визначити у вигляді таких основних положень:

v Прискорення реформування Збройних Сил України з метою виведення на рівень європейських і євроатлантичних стандартів, що дасть їм як суб'єкту забезпечення національної, регіональної і глобальної безпеки змогу діяти як самим, так і в складі міжнародних сил безпеки. Головна мета полягає не стільки в підготовці їх до інтеграції в євроатлантичні військові структури, скільки в забезпеченні здатності на сучасному рівні гарантувати захищеність держави і с суспільства від воєнних загроз.

v Підготовка умов і механізмів переходу до комплектування Збройних Сил України на контрактній основі, що в свою чергу, сприятиме формуванню їх професіоналізму як провідного чинника бойової готовності і бойової здатності частин і підрозділів. Одночасно в умовах практично змішаної системи комплектування необхідно приділяти більше уваги підготовці частин і підрозділів, що комплектуються на основі військового обов'язку, і забезпеченню достатнього рівня їх професійної підготовки для виконання завдань за призначенням.

v Посилення контролю за станом озброєнь і захищеність військових об'єктів. Актуальність цього завдання полягає в тому, що на території України зосереджено велику кількість бойової техніки, озброєнь, боєприпасів та вибухових речовин колишньої Радянської армії. Все це потребує великих витрат на збереження й обслуговування.

v Впровадження демократичного цивільного контролю у Збройних Силах України. Впровадження демократичного цивільного контролю в Збройних Силах України гарантує не відчуженість громадянських прав і свобод військовослужбовців як громадян, а це є не що інше, як реальний прояв їх безпеки. Прозорість життєдіяльності Збройних Сил, що є суб'єктом забезпечення безпеки і суспільства і держави, забезпечує зацікавленість і турботу суспільства і держави у підтриманні їх на рівні, достатньому для практичного виконання їх функціонального призначення. Демократичний цивільний контроль над Збройними Силами унеможливлює втягування їх у політичну боротьбу й використання якоюсь політичною силою поза межами конституційне визначених завдань і повноважень. Демократичний цивільний контроль над Збройними Силами демократизує і гуманізує їх внутрішнє життя, забезпечує реалізацію суспільних демократичних принципів у повсякденному житті військ. Звичайно, перелічені завдання Збройних Сил України як суб'єкта забезпечення національної безпеки потребують подальшої конкретизації і розкриття, бо вони визначають не стільки конкретні завдання, скільки комплекси завдань.

Успіх реалізації сучасної концепції національної безпеки залежить від багатьох обставин, в тому числі від комплексного використання економічних, науково-технічних, політичних, соціальних, духовних і воєнних факторів. Зміна концептуальних основ політичного і воєнно-політичного мислення з об'єктивною необхідністю зажадала переосмислити місце і роль кожного з них, визначити їх взаємозв'язки. Це торкнулося співвідношення політичних і воєнних засобів забезпечення безпеки. це не випадково.

На протязі всієї історії існування людського суспільства воєнний фактор є основним, а іноді і єдиним засобом вирішення політичних суперечностей міжнародних конфліктів. Причому склалися жахливі історичні тенденції, що виражаються у стійкому характері зростання кількості жертв, питомої ваги руйнівності та деструктивної масштабності воєнних конфліктів. За останні три століття спостерігається збільшення кількості війн, в яких щорічно загинуло 1000 і більше людей.

В ХVІІІ ст. війн і конфліктів було 66, які забрали 4,4 млн. людських жертв, у XIX ст. - 205 і загинуло 8,3 млн., а у XX ст. - 237, а жертви вже склали 98,8 млн. Криваві жнива молоха війни зростають. З очевидним зростанням кількісних показників трагічної статистики відбувається істотне зростання питомої ваги руйнівності та масштабності війн. У XIX ст. велося 14 війн з людськими втратами 100 тис. і більше, у XX ст. війн стало в 3 рази більше. У XX ст. розв'язано 2 війни з жертвами більше 1 млн, людей. Війни супроводжуються зростанням прямих втрат серед цивільного населення відносно загальної кількості людських жертв. В період першої світової війни втрати цивільного населення склали 5%, а в другу світову війну - 48%, у війні в Кореї - 84%, а у війні у В'єтнамі - 90% жертв складало мирне населення. Особливо маловивченою сферою воєнно-демографічних наслідків війн є побічні і віддалені втрати. Внаслідок мобілізації молодих чоловіків відбувається різке падіння шлюбів і народжуваності, а це істотно знижує природний приріст населення (в першу світову війну падіння народжуваності в російській імперії склало до 73%).

Значно зростає число інвалідів. В першій і другій світових війнах більш 40 млн. людей стало інвалідами, при цьому росло їх число серед цивільного населення; на кожних 100 мобілізованих в першу світову війну приводиться 11 інвалідів, а в другій світовій війні - 28.

Відбувається істотне зниження якості населення, зв'язане з погіршенням матеріальних умов життя (в другу світову війну в Європі 60 млн. людей залишилися без даху); і як наслідок - падіння моралі, інтелектуального потенціалу, поява епідемій та інші негативні явища.

Зростання витрат на війни набуло важкоуявлювані масштаби. Від творчої діяльності відчужувалася найбільш цінна самодіяльна частина суспільства: в першій світовій війні безпосередньо брало участь більш 1 млрд. людей з 33 держав, тобто 62% населення планети, а в другій світовій війні - вже близько 2 млрд. людей з 61 держави, або близько 80% населення планети.

Формування концепцій політичного мислення, основаних на ідеї переходу до ненасильницького миру, неминуче викликало радикальну суспільну переоцінку поглядів на роль військової сили в суспільному розвитку. Відбулася переоцінка політичних засобів забезпечення безпеки. Ідея ненасильницького миру, по суті, в конкретній реалізації допускає використання саме політичних засобів забезпечення миру.

Політичні засоби забезпечення міжнародної та національної безпеки - це сукупність діяльності держави, що дозволяє - без використання воєнно-насильницьких засобів забезпечити міцний і надійний мир, вирішити завдання відвернення війни і створення мирних умов для розвитку держави.

Структура політичних засобів складна і різноманітна. Існує, система політичних засобів, що охоплює:

по-перше, гуманістичність і прогресивність характеру панівних у масовій суспільній свідомості цінностей збереження миру і засобів досягнення безпеки. Гуманність, як один з складових елементів системи політичних засобів, допускає не тільки формування ідеалу захисту миру, але й формування комплексу науково обґрунтованих шляхів відвернення війни.

По-друге, загальнополітична ситуація в світі, характер системи міжнародних відносин, глобальна розстановка і співвідношення політичних сил, які визначають організаційно-економічні, політичні (воєнно-політичні), науково-технічні, духовно-ідеологічні і гуманітарні відносини. Досягнутий рівень співвідношення сил в інтересах захисту миру формує основи певного політико-правового, морально-психологічного, організаційного механізму блокування війни. Об'єктивні умови в значній мірі визначають характер і результати будь-якої діяльності, що включені в систему політичних засобів.

По-третє, - власне політичні засоби, що виражаються в зовнішній політиці та дипломатії. Це ті конкретні засоби, методи, способи, що забезпечують розв'язання без використання насильства проблем у взаємовідносинах держав з приводу забезпечення миру і безпеки. До них відносяться: розробка міжнародно-правових норм, концепцій і конкретних програм боротьби за мир і роззброєння; укладання договорів і угод; політичні консультації та особисті контакти лідерів; конкретні практичні заходи по роззброєнню, встановленню контактів і взаємний контроль за ходом процесу роззброєння, який сприяє відкритості і встановленню довіри у воєнній сфері. Особливе місце належить народній демократії.

В значній мірі політичні фактори реалізуються і виражаються в дипломатичній діяльності, але не вичерплюються нею. В структурі політичних факторів забезпечення безпеки виділяються дві складові; по-перше, характер, спрямування і результативність зовнішньополітичної діяльності; по-друге, політична вага, місце і авторитет держави в системі міжнародного співтовариства.

Політичні засоби забезпечення міжнародної та національної безпеки мають певну специфіку; які виражаються в характерних рисах: широкі можливості їх ефективного використання для вирішення найскладніших проблем; складність, гнучкість і різноманітність застосування; діапазон політичних засобів надто широкий - від встановлення політичних контактів і переговорів по конкретним питанням до кардинального перегрупування політичних сил, глобальної зміни характеру політичної ситуації по всій системі світового співтовариства; інтегруючий і структурно-організуючий, по відношенню до інших засобів, характер; підвищення їх ролі в міжнародних відносинах, що виражається в тому, що вони знаходять дедалі більше прихильників серед широких мас громадськості, впливових політичних сил.

Деякі структурно-змістові особливості сучасної концепції безпеки прямо впливають на виявлення характеру взаємозв'язку політичних і воєнних засобів.

В сучасних умовах діалектика політичних і воєнних засобів має особливості.

По-перше, пріоритет ненасильницьких засобів не виключає, а допускає використання в сучасних умовах воєнних засобів і воєнного механізму блокування війни; по-друге, успіх використання політичних і воєнних засобів залежить від їх комплексного застосування; по-третє, успіх реалізації воєнних засобів значно залежить від збройних сил. Збройні сили миролюбних держав - могутнє знаряддя відвернення війни. В збереженні миру їх основна функція і основна соціальна роль. І поки існує воєнна небезпека, збройні сили, розвиваючись в напрямку оборонної достатності, безпосередньо братимуть участь у підтриманні необхідних умов для розгортання сучасної моделі безпеки.

Висновки

Реалії сьогодення полягають у виникненні значного обсягу нових суперечностей між окремими державами та регіонами. Надзвичайно гострі політичні, економічні, конфесійні, етнічні та інші протиріччя, які були приглушені та дрімали в період „холодної війни” всередині деяких держав, намагання переоглянути існуючі кордони, перерозподілити сфери впливу призвели до ряду кровопролитних конфліктів. Набули рис міжнародного характеру такі загрози міжнародній стабільності, як тероризм, контрабанда наркотиків, незаконна торгівля зброєю, організована злочинність. Тому вирішення проблем національної безпеки можливе лише в рамках всеосяжної системи міжнародної безпеки. Відтворення такої системи можливе лише на основі політичних, а не силових методів і засобів. Така тенденція в світі знову набирає силу, однак вона пробиває собі дорогу в майбутнє з величезними труднощами, в боротьбі із значною питомою вагою силового вирішення міжнародних проблем.

Важкий і відповідальний шлях в забезпеченні надійної національної безпеки, як найважливішої умови незалежного і прогресивного розвитку, належить пройти і нашій державі - Україні.

Список використаних джерел

1. Воєнна доктрина України / Народна Армія. - 2004. - 23 червня.

2. Военная политология. Под ред. И. Ф. Васильченко. - Х.: ХВУ, 1994.

3. Дзьобань О.П., Самойлов О.І., Криленко І.М. Соціалізація людини в процесі військової служби: Навчальний посібник. - Х.: ХВУ, 2002.

4. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: навч. посіб. - 5-е вид., перероб. і доп. - К.: Т-во „Знання , КОО, 2004.

5. Основи демократії: навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів / Авт. колектив: М. Бессонова, О. Бірюков, С. Бондарук та ін.; За заг. ред. укр.. -канад. проект „Демократична освіта”, Інститут вищої освіти. - К.: вид-во „Ай Бі”, 2002.

6. Дзьобань О.П. Національна безпека в суспільствах транзитивного типу: Монографія. - Харків: НАУ ім.. М.Є. Жуковського „ХАІ”, 2004.

7. Піча В.М., Хома Н.М. Політологія. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти. - К.: „Каравелла”, Львів: „Новий світ-2000”, 2002.

8. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Панов М.І. (керівник авт. колективу), Герасіна Л.М., Р. Осипова Н.П. та ін. - К.: Видавничій дім „Ін Юре”, 2002.

9. Політологія: Підручник / За заг. ред. В.Ф. Смолянюка. - Вінниця: Нова книга, 2002.

10. Політологія: Учебник для вузов / Под ред. Проф. В.Н. Лавриненко. - 2-е изд., перерераб. и доп. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2002.

11. Політологія. Наука про політику. Підручник. / За заг. ред. В.Г. Кременя, М.І. Горлача. - Х.: Единорог, 2002.

12. Політологія / За заг. ред. М.І. Сазонова. - Х.: Фоліо, 2001.

13. Політологія: Посібник / За заг. ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. - К.: Академія, 1998.

Размещено на Allbest.ru