Проблема генезису політичної еліти

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПАТ «Вищий навчальний заклад

«Міжрегіональна Академія управління персоналом»

Українсько-Арабський інститут міжнародних відносин та лігвістики ім. Аверроеса

Кафедра політології

КУРСОВА РОБОТА

ПРОБЛЕМА ГЕНЕЗИСУ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ

Київ 2014

ПЛАН

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ІСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ АНАЛІЗУ ПОЛІТИЧНИХ ЕЛІТ

1.1 ПОНЯТТЯ І СУТЬ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ

1.2 НАПРЯМКИ НАУКОВОГО ОБҐРУНТУВАННЯ ЕЛІТАРИЗМУ

1.3 ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ ОСМИСЛЕННЯ ФЕНОМЕНУ ПОЛІТИЧНИХ ЕЛІТ

РОЗДІЛ 2. ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ В УКРАЇНІ

2.1 ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ

2.2 ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ ТА ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ В УКРАЇНІ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Однією з центральних проблем політології є проблема влади. Але не меншою, якщо не більшою, проблемою є питання про те, кому ця влада належить, хто її здійснює, тобто хто приймає рішення і здійснює владу в своїх особистих або групових чи класових інтересах. Це питання про особливий прошарок людей, який називається політичною елітою.

Сам термін «еліта» (elite) французського походження і має значення -- кращий, добірний, вибраний. Починаючи з XII ст., цей термін використовується для позначення товарів найвищої якості, а пізніше -- для виділення «вибраних людей», насамперед знаті. В Англії, як свідчить Оксфордський словник 1823 р. видання, цим терміном почали позначати вищі соціальні групи людей в ієрархічній системі суспільства. І все ж термін «еліта» аж до початку XX ст. мало застосовується в суспільних науках (тобто до появи праць Г. Моска, В. Парето), хоч в інших сферах життя він досить інтенсивно використовується: наприклад, елітне зерно, елітна худоба, елітні дерева, спортивна еліта і т. ін. Усе це дає змогу слід розуміти елітою групу людей, які є носіями найяскравіше виражених особистих або політико-управлінських якостей. Тобто теорія еліт прагне уникнути нівелювання, усередненості в оцінюванні впливу людей на владу. Не дивлячись на це, в радянському суспільствознавстві поняття «еліта» розглядалося як буржуазне, позанаукове, антидемократичне. Це пояснювалося головним чином тим, що теорія політичних еліт не вписується в марксистське розуміння політики, класів і класової боротьби, співвідношення політики та економіки. В той час коли марксизм розглядає політику як надбудову над економічним базисом, як концентрований вираз економіки та класових інтересів, теорія політичних еліт розглядає політику як рівноправну і рівноцінну сферу діяльності суспільства, і тому політична влада не визнається прямим наслідком економічного панування або економічних протиріч. Більше того, окремі напрями теорії політичних еліт (Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс та ін.) виходять з визнання політичної влади однією з первинних причин соціального панування.

Як бачимо дуже багато різних підходів у науковців до питання кому насправді належить влада в державі. Це питання і сьогодні не втрачає актуальності. Тому метою моєї роботи є здійснення комплексного дослідження поняття «політична еліта».

Щоб всебічно вивчити дану тему я буду намагатись розв'язати такі завдання:

· з'ясувати саму суть поняття «політична еліта»;

· систематизувати наукові обґрунтування даного поняття в історичному розрізі;

· висвітлити проблему «політично еліти» у політичній думці України.

Об'кт дослідження - це проблема владних відносин у державі, яка передбачає наявність двох сторін: керуючих і керованих. Звідси випливає безпосередньо предмет мого вивчення, а саме з'ясувати хто є цими «керуючими», тобто хто ж відноситься до «політичної еліти».

Під час написання роботи я планую використовувати такі наукові методи, як аналіз та синтез. А потім в процесі наукового пізнання буду рухатися від індуктивного узагальнення до формулювання дедуктивного висновку.

Моя курсова робота викладена на 51 сторінках комп'ютерного тексту і складається зі вступу, двох розділів та висновків. Бібліографічний список включає 44 літературних джерела на 2 сторінках.

політичний еліта історичний науковий

РОЗДІЛ 1. ІСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ АНАЛІЗУ ПОЛІТИЧНИХ ЕЛІТ

1.1 ПОНЯТТЯ І СУТЬ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ

Однією з центральних проблем політології є проблема влади. Але не меншою, якщо не більшою, проблемою є питання про те, кому ця влада належить, хто її здійснює, тобто хто приймає рішення і здійснює владу в своїх особистих або групових чи класових інтересах. Це питання про особливий прошарок людей, який називається політичною елітою.

Сам термін «еліта» (elite) французького походження і має значення -- кращий, добірний, вибраний. Починаючи з XII ст., цей термін використовується для позначення товарів найвищої якості, а пізніше -- для виділення «вибраних людей», насамперед знаті. В Англії, як свідчить Оксфордський словник 1823 р. видання, цим терміном почали позначати вищі соціальні групи людей в ієрархічній системі суспільства. І все ж термін «еліта» аж до початку XX ст. мало застосовується в суспільних науках (тобто до появи праць Г. Моска, В. Парето), хоч в інших сферах життя він досить інтенсивно використовується: наприклад, елітне зерно, елітна худоба, елітні дерева, спортивна еліта і т. ін. Усе це дає змогу в теорії розуміти елітою групу людей, які є носіями найяскравіше виражених особистих або політико-управлінських якостей. [23, с.8] Хоча на мою особисту думку це не завжди відповідає дійсності. Принаймні, що стосується політеліт України та пострадянських країн. Це питання розглянемо в другому розділі даної роботи.

Тобто теорія еліт прагне уникнути нівелювання, усередненості в оцінюванні впливу людей на владу. Не дивлячись на це, в радянському суспільствознавстві поняття «еліта» розглядалося як буржуазне, поза наукове, антидемократичне поняття. Це пояснювалося головним чином тим, що теорія політичних еліт не вписується в марксистське розуміння політики, класів і класової боротьби, співвідношення політики та економіки. В той час коли марксизм розглядає політику як надбудову над економічним базисом, як концентрований вираз економіки та класових інтересів, теорія політичних еліт розглядає політику як рівноправну і рівноцінну сферу діяльності суспільства, і тому політична влада не визнається прямим наслідком економічного панування або економічних протиріч. Більше того, окремі напрями теорії політичних еліт (Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс та ін.) виходять з визнання політичної влади однією з первинних причин соціального панування.

При розгляді еліти стосовно до сфери політики вчені оперують двома близькими, але не ідентичними термінами: «політична еліта» і «володарююча еліта». Найбільш містким є поняття «володарююча еліта»: це всі групи, які можуть і реально здійснюють вплив на владу.

Володарюючи еліта складається з таких елементів:

· економічна еліта - група людей, яка контролює головні економічні ресурси суспільства: великі власники, можновладці і провідні менеджери фінансово-промислових корпорацій тощо. Вони виступають найбільш відчутною групою тиску на владу, використовуючи для цього як безпосередні контакти з політиками, так і підконтрольні собі ЗМІ і гроші, направлені на фінансування партій і виборчих компаній;

· військова еліта - генералітет і вище офіцерство. Вплив на владу визначається концентрацією в її руках значної кількості засобів знищення і людей, готових за першим наказом їх використати, а також мірою мілітаризму самого суспільства;

· бюрократична еліта - чиновники державного апарату, їх роль і вплив обумовлюється участю в процесі підготовки і реалізації важливих політичних рішень;

· ідеологічна еліта - видатні діячі культури, науки, представники мас-медіа, що формують ідеологію суспільства і свідомість мас;

· власне політична еліта - включає в себе керівників держави, членів уряду, депутатів законодавчого органу, тобто тих, хто безпосередньо приймає політичні рішення на державному рівні. У більш широких трактуваннях до неї відносять і політичні фігури середньої ланки, значущі для регіональної політики.

Виходячи з трактування політичної еліти як одного з елементів володарюючої еліти, їй можна дати таке визначення: це певна група суспільства, яка концентрує у своїх руках державну владу і відповідає за вироблення стратегії розвитку всієї системи. [31, с.12]

У наукові літературі термін «еліта» має багато визначень, зокрема це:

· люди, що отримали найвищий індекс у галузі їхньої діяльності (В. Парето);

· найбільш активні в політичному відношенні люди, орієнтовані на владу, так звана організована меншість суспільства (Г. Моска);

· люди, які володіють владою (Т. Етімоні);

· люди, які користуються в суспільстві найбільшим престижем, багатством, статусом;

· люди, які мають інтелектуальну чи моральну перевагу над людською масою, люди з найвищим почуттям відповідальності (X. Ортега-і-Гассет);

· люди, які володіють формальною владою в інститутах і організаціях, які визначають соціально-політичне життя (Т. Дойч);

· «боговдохновенні особи», які володіють харизмою (Л. Фройнд);

· творча меншість на противагу нетворчій більшості (А. Тойнбі).

Якщо підвести риску під цими визначеннями і зробити висновок, який об'єднав би їх, то йдеться про привілейовану верству суспільства, яка в силу свого становища та виконуваних нею функцій є панівною.

Політична еліта взагалі трактується, як складова меншість суспільства, досить самостійна, вища, порівняно привілейована група людей (або сукупність груп), яка в більш-меншому ступені володіє психологічними, соціальними та політичними якостями і бере безпосередню участь у прийнятті та здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї.

Сукупність соціально-політичних концепцій, які стверджують, що однією з головних складових частин будь-якої соціальної структури є вищі, привілейовані прошарки, меншини, які управляють і панують над усім суспільством, є теорія еліт.

Причини утворення еліти:

· суспільство, як всі складно організовані системи, потребує професійної управлінської дії, що викликає необхідність в розподілі праці на керівниках і

керованих;

· необхідні люди, що володіють спеціальним знаннями, навиками, досвідом, здатні здійснювати управлінські функції;

· політична нерівність в суспільстві, обумовлене нерівністю психічних, соціальних і інших умов, створює різні можливості займатися політикою для різних соціальних груп і індивідів;

· управлінська праця високо оцінюється і стимулюється в суспільстві, а близькість до влади відкриває широкі можливості для реалізації індивідуальних потреб. Це примушує багато людей прагнути у владні інститути;

· пасивність широких верств населення, які, займаючись рішенням власних повсякденних проблем, звичайно вважають за краще триматися далі від політики.

Основні функції політичної еліти. Політична еліта як найактивніша, компетентна і впливова частина суспільства грає ключову роль в політичному процесі. Вона бере участь в розробці і ухваленні стратегічних рішень і керує їх реалізацією, визначає напрями суспільного розвитку, формує оборонну політику країни, представляє країну на міжнародній арені. Еліти також грають основну роль у виробленні тієї або іншої ідеології або політичної течії, у формуванні громадської думки і в мобілізації мас для участі в політичних акціях і рухах.

Функції політичної еліти:

· Вивчення і аналіз інтересів різних соціальних груп.

· Віддзеркалення інтересів в політичних установках.

· Вироблення політичної ідеології (програм, доктрин, законів і т.п.).

· Створення механізму втілення політичних задумів.

· Призначення кадрового апарату органів управління.

· Висунення політичних лідерів.

Механізм формування політичної еліти. В сучасній політології прийнято розрізняти дві основні системи рекрутування політичних еліт - це антрепренерську і систему гільдій.

Систему гільдій відрізняють:

· закритість, відбір претендентів на високі посади головним чином з низьких шарів самої еліти, їх повільне поступове просування по сходинках службової ієрархії;

· високий ступінь інституціоналізації процесу відбору, наявність численних інституційних фільтрів (формальних вимог для заняття посад (вік, підлога, стаж роботи, освіта, партійність тощо);

· вузький, відносно закритий круг селектората (людей, що здійснюють відбір кадрів);

Система гільдій переважала в тоталітарних країнах. Номенклатурна система рекрутування політичної еліти - один з найтиповіших варіантів гільдій, який характеризується відсутністю конкурентної боротьби, політикуванням і домінуванням споріднених зв'язків.

Значення ієрархічної побудови номенклатури полягало в тому, що кандидат послідовно підіймався з сходинки на сходинку. Тут були виключені конфлікти усередині еліти, забезпечувалася спадкоємність політичного курсу, відтворювання одного типу лідерства. Разом з тим ця система культивувала особисту відданість кандидата керівництву, догоджання, показна активність і т.д. Тому система все рідше допускала до влади людей здатних, талановитих, самостійних.

Елементи системи гільдій є у Великобританії, Японії, Німеччині і інших країнах. Наприклад, у ФРН для того, щоб зробити кар'єру необхідно, як мінімум, відповідати наступним вимогам:

· по-перше, походження батьків кандидата повинне бути достатньо високим. Компенсацією за недостатнє репрезентативне походження може мати брак з представниками більш високої соціальної групи;

· по-друге, необхідний певний тип виховання, як правило, його можна отримати у великому місті в поєднанні з університетською освітою;

· по-третє, кандидат повинен сповідати одну з двох основних релігій і дотримуватися певної системи поглядів.

Антрепренерську систему відрізняють:

· відвертість, широкі можливості для представників різних суспільних груп претендувати на місце в еліті;

· невелике число інституційних фільтрів, тобто формальних вимог для заняття посад;

· широкий круг беруть участь у відборі, в який можуть ввійти всі виборці країни;

· висока конкурентоспроможність відбору, гострота суперництва за заняття керівних позицій;

· першорядна значущість особистих якостей, індивідуальної активності, уміння знайти підтримку виборців.

Дана система поширена в більшості країн Західної Європи і США, оскільки є демократичною, динамічної і здібної до інновацій. Її недоліками є часта зміна курсу у зв'язку із змінами в правлячій еліті, порівняно низька передбачуваність політичних рішень, схильність лідерів до надмірного захоплення зовнішнім ефектом та популізмом.

У кожної системи відбору є свої плюси і мінуси. Якщо антрепренерська система більшою мірою пристосована до динамізму сучасного життя, то система гільдій схильна до бюрократизації, консерватизму; перша відрізняється високим ступенем ризику, друга - більшою урівноваженістю і виваженістю політичних рішень, меншою ймовірністю внутрішніх конфліктів, прагненням до консенсусу і спадкоємності.

1.2 НАПРЯМКИ НАУКОВОГО ОБҐРУНТУВАННЯ ЕЛІТАРИЗМУ

Сукупність соціально-політичних концепцій, які стверджують, що однією з головних складових частин будь-якої соціальної структури є вищі, привілейовані прошарки, меншини, які управляють і панують над усім суспільством, є теорія еліт.

Існують декілька напрямів наукового обґрунтування елітаризму: ірраціональний, біологічний, психологічний, функціональний, технократичний.

В основу ірраціонально напряму покладено томізм, неотомізм, персоналізм, концепцію харизматизму. Томізм -- напрям теологічної філософії, в основу якої покладено погляди X. Аквінського. У своїх працях «Сума теології», «Про панування владик» він, спираючись на арістотелівську концепцію людини як істоти політичної та держави, як буття ранішого від особистого стверджував, що світ базується на ієрархії форм. Суспільство теж суворо ієрархізоване, бо найкращим є те суспільство, в якому кожний виконує свої певні функції. Розвиваючи цю думку, неотоміст Т. Еліот (1888--1965) писав: «Світ не може бути змінений, тому що Бог не може бути змінений. Світ не може бути пояснений. Таємниця повинна бути покірно прийнята». З неотомістами тісно змикаються персоналісти Ш. Ренув'є і американський пастор Б. Боуна (їхні праці вийшли відповідно в 1903, 1908 pp.). У центрі їхньої уваги -- людська особистість, а над нею Божа -- особистість-особистостей.

До ірраціонального обгрунтування елітаризму належить і харизматичне. Грецьке слово «харизма» перекладається як «дар» (пізніше набуло значення Божого дару, благодаті). Цим даром наділялися спочатку представники церковної і світської влади, оскільки на них прийшовся «вибір Бога». Характерним прикладом цього є замовлення французького короля Карла V вченому Ж. Голейну спеціального трактату, в якому головний акцент був поставлений саме на здатності короля до надприродних вчинків в наслідок «дару Божого». І ця книга була написана -- в 1374 р. «Трактат про коронацію» побачив світ. На початку XX ст. М. Вебер впровадив цей термін у соціологію для характеристики особистих властивостей, що приписувалися індивіду, які підносили і посилювали його авторитет. М. Вебер розрізняв два типи харизматичного авторитету. Першим типом був авторитет певної особи, суб'єкта влади, яка володіла фактично або приписуваними їй надзвичайними здібностями і якостями, або в дійсності мала такі. Ці здібності і якості були недосяжні простій людині і тому розглядалися як «Божий дар». Другий тип харизматичного авторитету -- це харизма установи, посади, що могла існувати автономно, незалежно від особистості, яка займає певну посаду. Прикладом може бути посада монарха, президента.

Біологічний напрямок спирається на твердження, що політична еліта -- це

певний генетичний резерв індивідуальностей усякого етносу, який становить приблизно 5--10 % популяції. Ідеї цього напряму базуються на відомих положеннях Платона, Аристотеля, Макіавеллі. Так, німець О. Аммон та француз Ж. де Ляпуж, спираючись на дані медичної статистики Ч. Ломброзо, розробили концепцію соціальної антропології, яка пізніше була покладена в основу вчення А. Гітлера і знайшла втілення в праці «Моя боротьба» як основа шляхетності «арійської раси», її елітарності, а потім у липні 1933 р. впроваджена в життя.

Психологічний (біхевіористський) напрям ґрунтується на існуванні певних психологічних типів людей, одні з яких більше придатні до політичної діяльності, інші -- менше. Одночасно для цього використовується тестування знань з визначенням «коефіцієнту інтелектуальності» -- IQ. До представників цього напряму належать такі вчені, як Д. Уотсон, Бене, Сімон, 3. Фрейд, К. Юнг. Зокрема 3. Фрейд вважав, що більшість людей мають антисуспільні, антикультурні тенденції у своїй поведінці. Тому, в принципі, в суспільстві неможливо обійтися без примусу, який повинна здійснювати меншість; отже, суспільство природно ділиться на меншість і більшість. Цей поділ, вважав 3. Фрейд, виріс із родових форм, зокрема з батьківського права.

Функціональний напрям обґрунтування елітаризму виходить з того, що оскільки люди існують лише в суспільстві, яке є організацією певного рівня, то для розвитку та існування цієї організації необхідне керівництво і управління, чим і покликана займатися політична еліта. Один з представників цієї течії -- Саністебан зазначає, що організована меншість (політична еліта) має значно більше шансів в організованому керівництві суспільством, ніж неорганізована меншість. Цікаву особливість помічають предстаники цього напряму: у всякій кризовій для себе ситуації еліта найчастіше піднімає питання не оздоровлення самої системи, а питання правопорядку, охорони вартостей системи. Тому еліта так піклується про силові лідерства та їх добробут.

Важливим напрямом обґрунтування елітаризму в XX ст. став технократичний напрям. Він пов'язаний із розвитком науково-технічного прогресу та його результатами, які потребують для їх успішної реалізації зростаючого професіоналізму, компетентності та спеціалізації в керівництві й управлінні, що стає прямим обов'язком еліти.

Представники цього напряму Т. Веблен, Дж. Бернхем наводять думку про необхідність зміни менталітету нового індустріального суспільства, про прихід до керівництва нових людей -- менеджерів. «Менеджер, -- писав Дж. Бернхем, -- це нова людина, спеціаліст не з машинного виробництва, хімії чи енергетики, а спеціаліст із керівництва і управління, не більше, але й не менше. У зв'язку з цим, в індустріальних країнах формується новий соціально-економічний устрій. У цьому новому суспільному ладі пануючим класом буде інша суспільна група -- менеджери.»

З закінченням Другої світової війни утверджується концепція неотехно-кратичного обґрунтування елітаризму, яка пов'язана з іменами Д. Белла, Дж. Гелбрейта, А. Тоффлера. Так, А. Тоффлер у своїй трилогії «Футуршок», «Третя хвиля» і «Зміщення влади», зокрема в третій книзі, проаналізувавши інформаційне суспільство, розвинув ідею Дж. Гелбрейта про новий розподіл джерел влади та вказав, що зараз (в 1990 p.) головним стає контроль над знаннями, бо той, хто їх контролює, той стає всемогутнім і може претендувати на лідера світової цивілізації.

Можна стверджувати, що нові технології, з одного боку, вперше після загибелі грецького полісу дають змогу повернутися до прямої демократії, а з другого -- складність виробництва технологій та рівень організованості сучасного суспільства значно піднімають вимогливість до менеджерів, до нової провідної верстви, що робить її вперше елітою не сили, не грошей, а елітою знань, духу. Одночасно це означатиме кардинальну зміну в головних принципах реалізації влади -- настає ера політики не насильства, а політики переконань.

1.3 ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ ОСМИСЛЕННЯ ФЕНОМЕНУ ПОЛІТИЧНИХ ЕЛІТ

Політична історія, як і історія політичної думки, з давніх-давен дає нам приклади великого зацікавлення проблемами розвитку ідей та думок з приводу панування вибраних меншостей. Ще грецький філософ Геракліт (VI --V ст. до н. є.) вважав, що влада повинна належати меншості, кращим. Такий нерівномірний розподіл суспільства і є основним законом суспільного устрою, твердив він. Цей факт Геракліт пояснював тим, що «найкращі віддають перевагу одному з усього: вічну славу (всьому) тлінному. Маса ж набиває свій живіт, як худоба» [2, с.24]. Трохи пізніше Сократ, займаючись суспільними проблемами, дійшов висновку про переважання інтелекту в особистому і суспільному житті. Він теж не був великим прихильником рівності людей, над усе ставив аристократію духу і мудрості, атому, зокрема, заперечував основний принцип демократії при прийнятті рішень -- принцип більшості. Проблеми загальнополітичного блага, їх вирішення Сократ вбачав у вмілому правлінні, ставлячи його у пряму залежність від освіти, мудрості, правдивості і чесності. Тому він був проти народного правління, оскільки за нього прийняття політичних рішень здійснювали люди, які «ніколи не роздумували про справи державні». Як писав у спогадах Ксенофонт, Сократ говорив, що «царі і правителі -- не ті, що тримають скіпетри, або вибрані будь-ким, або отримали владу за жеребом, і не ті, що досягли влади через насильство чи обман, а ті, які вміють правити» [25, с.98].

У більш довершеному варіанті ідею людської нерівності, вибраності кращих висловив Платон (V --IVст. До н.е.). Свою соціально-політичну ієрархічну піраміду він побудував із трьох страт (верств). В його моделі ідеальної держави панує сувора ієрархія, що детермінується як природною нерівністю людей, так і соціальною необхідністю штучно підтримувати, наскільки це можливо, справедливість. Оскільки люди народжуються від природи різними, вища справедливість полягає у тому, щоб кожен займався тими справами, до яких у нього є природна схильність. У праці «Держава» Платон роз'яснював, що хоч усі громадяни полісу-держави є братами, однак Бог, який створив усіх, «у тих з вас, хто здатний правити, домішав при народженні золота, і тому вони найцінніші; у їх помічників -- срібла; заліза і міді -- у землевласників і різних ремісників». Причому, вважав Платон, кожна верства повинна виконувати не тільки своє призначення, а й зберігати, так би мовити, «чистоту потомства... спостерігаючи, яка домішка є у душі їх дітей», а при меншовартісних домішках у потомства «вони ні в якому разі не повинні мати до нього жалю, повинні чинити так, як того заслуговують його природні задатки» [37, с.415]. Отже, Платон сповідував диференціацію людей, що детермінувалося самою природою. Водночас він одним із перших висунув ідею штучного добору «кращих», розробив систему для поліпшення людської природи. З цією метою Платон запропонував парувати кращих жінок і кращих чоловіків, а їхніх дітей брати на виховання державі [37, с.459]. Це потомство і мало б поповнювати невелику і добірну кількість громадян, яких він називав стража-ми. З їх числа могли рекрутувати правителів, державних мужів. Усе це ставило його біля початків євгеніки як певної системи формування еліти.

Учень Платона -- Арістотель теж вважав, що люди від природи поділяються на вільних і рабів, що «одні повинні правити, а інші їм підкорятися» [32, с.20]. Це значно вплинуло і на розвиток політичної думки в Європі пізніших часів.

У середньовіччі ці ідеї у дещо зміненому вигляді проявилися спочатку у творах Діонісія Ареопагіта, напівлегендарного соратника апостола Павла, які побачили світ уперше в VI ст. Весь світ уявлявся йому як ієрархія організованого цілого, де місце кожного визначається рівнем досконалості. Соціальний сенс цієї системи визначався принципом, за яким вищі ступені наділяли божественним світлом нижчі і тим самим керували ними. Нижчі ступені могли отримувати це світло лише через вищих. Ця ідея потребувала незаперечного підкорення нижчих вищим, проголошувалась універсальною властивістю світу. Повну покору слуг своїм панам освячували Бог і Церква, кращих слід було завжди захищати, навіть якщо вони не мали рації або висловлювали хибні думки [28, с.91].

Починаючи з VIII ст., поширеною стає «соціологічна антропологія» тогочасного суспільства, згідно з якою людство після потопу поділилося на «вільних» потомків Сіма, воїнів -- нащадків Яфета і рабів -- нащадків Хама. Однак ця схема не мала успіху, тому домінуючими стають схема, що її запропонували французькі автори в «Чудесах Св. Бертіна», та класифікація А.Лаонського, в яких трьом верствам: кліриків, воїнів, трудівників відповідали три основні типи людської діяльності: моління, воювання, праця.

Елітарні ідеї античності найповніше відображені у творчості Томи Аквінського, зокрема в його праці «Про правління владик» (XIII ст.). Суспільний порядок, що був віддзеркаленням небесного, на його думку, визначав сувору ієрархію, де більшість людей повинна була займатися фізичною працею, а меншість -- розумовою та управлінням тією більшістю. Найціннішою вважалась праця духовних владик народу -- служителів Римо-Католицької Церкви. Аналізуючи форми державного правління, він засуджував демократичну владу як владу більшості, що призводить до тиранії. Найкращою владою, на його думку, була монархія, оскільки державний корабель найдовершеніше функціонує, коли він має керманича -- єдиного правителя, монарха. Монархічний лад є надійним гарантом порядку і єдності держави [38, с.146].

Підтримав елітарні ідеї і Н.Макіавеллі, який в умовах державної роздрібненості Італії та панування чужинців виступив із працею «Владар», де сформулював більш-менш виразну концепцію політичної влади сильної ініціативної меншості. У своєму дослідженні він окреслив один із найважливіших принципів владних відносин для політичної еліти, що отримав назву макіавеллізму - безпринципної політики, яка для досягнення великих цілей виправдовувала застосування неетичних засобів. Звичайно, тим він порушував дворянський кодекс честі, однак справа визволення та об'єднання Італії -- вища над усе, вважав Н. Макіавеллі.

Епоха XVI -- XVII ст. була часом завершення творення національних держав у Західній Європі, тому проблеми політичної філософії перебували в центрі уваги мислителів. Так, Т.Гоббс у праці «Про громадянина», аналізуючи види держави, зазначав, що їх існує лише три: демократія, аристократія і монархія. Він вирізнив аристократичний вид держави, зазначаючи, що це така держава, в якій верховна влада належить зборам (раді), де право голосу мають вибрані, аристократи. Аристократи, писав Т.Гоббс, «є влада кращих осіб, чи оптиматів...» [34, с.357]. Аристократія, або влада найкращих, уповноважена верховною владою, бере свої початки від демократії. Вона переносить своє право на вказану раду. Суть цього Т.Гоббс вбачав у тому, що народові пропонують обирати, і він обирає більшістю голосів певних людей, «які вирізняються серед інших завдяки походженню або які прославились будь-якими іншими рисами». На них повністю переноситься право народу або держави, і «право, яке раніше належало народові, починає належати раді кращих».

Т.Гоббс вважав, що аристократія тим краща, коли вона ближча до монархії, і тим гірша, коли більше від неї віддалена. Водночас він був непослідовний у своїх поглядах, бо писав, що «... природа створила людей рівними за їх фізичними і розумовими здібностями». Загалом же він твердив, що більшість народу не може засвоїти філософські істини, тому потребує, щоб ним правили кращі. За його життя в Англії відбулася революція, яка закінчилася великим компромісом між буржуазією, що пожертвувала народом, який дав їй перемогу над королем, та королівською владою, яка пожертвувала старим дворянством на користь буржуазії. У наслідку утворилася монархічна держава з буржуазним змістом, еліта влади кардинально оновилася, обуржуазилася і, повна нових сил, вирушила на завоювання світу.

Через сто років, у середині XVIII ст., ПІ. Монтеск'є у праці «Про дух законів» зазначав, що принципом аристократії є доброчесність плюс поміркованість. В ідеалі дворянство є необхідним для монархії, бо в «монархії, де немає дворянства, монарх стає деспотом», - писав він [17, с.176]. Правда, у самій Франції склалася своєрідна ситуація, родова аристократія була відсунута від влади, правила нова грошова знать, тому королі неодноразово змушували дворянство мантії підтверджувати право на привілеї. Так, А. Токвіль вказував, що спочатку Людовік XIV знищив усі дворянські титули, отримані за останні 92 роки, у т. ч. й ті, які надав сам. Зберегти їх можна було, тільки виплативши грошовий викуп, оскільки, за королівським едиктом, «усі ці титули отримані хитрістю» [29, с. 106]. Пізніше, через 80 років, Людовік XV повторив цей захід. Отже, від старого дворянства -- спадкоємців французького рицарства -- мало що залишилося. Дворянство періоду абсолютизму було службове, грошовите, яке дбало насамперед про прибутки, податкові пільги. Тому воно втратило колишній авторитет, стало ненависне народові, потрапило в ізоляцію як від мас, так і від залишків старої аристократії. Правда, як твердив А. Токвіль, кращі представники старого дворянства в нотатках, поданих королю напередодні революції, сформулювали цілу систему демократичних вимог, зокрема звільнення селян від кріпацтва, надання громадянських прав і свобод, знищення Бастілії як символу абсолютизму [29, с. 293]. У сфері державної політики дворянство поставило вимогу розподілу влади. Закони мав би затверджувати державний сейм і король, податки -- лише сейм. Була поставлена вимога замінити суддів, виконавча влада мала належати королю, але в певних межах [7, с.455]. Тобто напередодні революції частина дворянства задекларувала свою готовність до соціально-економічних і політичних реформ.

Так само, до речі, дещо пізніше висловлювався і Г.Ф.Гегель, який, розглядаючи питання про організацію політичної влади у феодальній Європі та в часи становлення буржуазного суспільства, вказав на значну роль дворянства. «Брати участь в управлінні може кожен, хто володіє потрібними для того знаннями, досвідом і моральною волею», -- писав він. Звичайно, що серед них не могли бути хлібороби, міщанство, а лише «знаючі, кращі». Узагалі, опрацьовуючи певну «філософіюнері вності» [12, с.361], Г.Ф.Гегель підкреслював, що «... разом із державою настає нерівність, неоднаковість влади тих, що правлять, та осіб, якими управляють, неоднаковість керівних осіб, адміністративних установ, керівних органів тощо» [33, с. 352].

XIX ст. -- це час кардинальних змін, прихід мас у велику політику, а водночас і спроба захистити старі рицарські чесноти й підготувати ґрунт для формулювання концепцій елітаризму. Так, Ф.Ніцше у праці «По той бік добра і зла», виходячи з позицій елітаризму, пророче задекларував майбутній розпад європейської духовної культури: тут і «повстання мас», і початок царювання посередностей, панування загального егалітаризму, бачення XX ст. як часу боротьби за владарювання над світом, виведення нової людської породи -- «раси панів» замість віджилої старої еліти. Ф.Ніцше проповідував також політичну перевагу Росії, появу планетарного, глобального мислення, загальну демократизацію Європи як стимул до появи тиранів. Він передбачав початок загального нігілізму і появу «прийдешнього Хама». Ця книжка кинула виклик ученому світові і європейській демократії, адже Ф.Ніцше звинуватив демократію у початку урядування сірих посередностей, переважання стадних інстинктів покори, що передаються «у спадок дуже успішно і на шкоду мистецтву владарювання». Демократам він заявив, що «стадна людина в Європі набуває такого вигляду, ніби вона -- єдина дозволена порода людей». Мовляв, за твердженням демократів, замінити еліту, вождів здатна «сукупність мудрих стадних людей: такого походження, наприклад, усі представницькі установи». Врятувати від демократії можуть лише «... ми... люди іншої віри... які бачимо в демократичному русі не тільки форму занепаду здрібнення людини, а загальне виродження людини, включно аж до «людини майбутнього», в якій тупомудрі і пустоголові соціалісти вбачають свій ідеал...» Тому, вважав Ф.Ніцше, майбутнє Європи не в демократії з її парламентами та іншими демократичними інститутами, а за невеликим прошарком сильних, незалежних (бо «незалежність... -- це привілей сильних») людей, владою обраних. Усе ж решта -- це правління натовпу, мас, а там, «де натовп їсть і п'є, навіть, де він поклоняється, там, звичайно, смердить» [36, с.266].

Не претендуючи на вичерпне пояснення позицій Ф.Ніцше, повторимо, що середньовічне суспільство було суворо ієрархізоване, мобільність між суспільними групами була низька, тому місце особи визначалося раз і назавжди різними «рангами», «чинами», «званнями», причому ця драбина ієрархій довго зберігалася в Англії, ще довше у Франції і значно довше в Німеччині [27, с.203], де гонористість і пихатість були притаманні прусському дворянству майже впродовж усього XIX ст. Тому Ф.Ніцше як син свого (і не лише свого) часу і представник німецького дворянства, мимоволі гостро реагував на занепад дворянської еліти, серед якої було багато індивідів освічених, високоморальних та шляхетних не тільки за походженням. Стикаючись у повсякденному житті з новими людьми з низів, часто малограмотними, вульгарними, але політично активними, дворянство, особливо його інтелектуальна частина, якщо не могло відгородитися від них, то часто ставилося з погордою. Звідси й самотність Заратустри, який іде в гори, де чисті води, повітря і небо. Запізнілий бунт інтелектуальної дворянської еліти наприкінці XIX ст. - це й свідчення неспроможності пристосуватися до нових умов, і несприйняття майбутнього приходу мас у велику політику.

XX ст. - час торжества маси, широкий загал через представницькі інститути майже всюди приходить у політику, починає, принаймні номінально, брати участь у політичному керівництві та управлінні. Цей якісно новий стан суспільства знайшов своє відображення в опрацюванні кількох концепцій формування та існування політичних еліт. Прихід народів у політику призвів і до активізації вивчення політичної діяльності народних мас і водночас спричинив появу концепцій елітарності, покликаних урівноважити поширені марксистські, анархічні теорії.

Спрощено було б вважати, що ці концепції лише захищали вчорашній день перед новими інтенціями до загальної рівності, справедливості і щастя. Головне було те, що теоретики елітарності сперлися на нові дані природничих наук, теорії організації складних систем тощо. Зрештою, дуже скоро з'ясувалося, що і пієтет мас до елітарності теж не помер, він трансформувався лише відповідно до XX ст., а пізніше, підігрітий засобами масової інформації, навіть посилився. Маси потребували вождів, вони, дійшовши до влади в особі власних представників, дуже скоро почали формувати і нову еліту влади, як звичайно, кращу, ніж була. Водночас світова війна, революції в Європі рекрутували з низів еліту -- нову за формою, але стару за своєю суттю -- правлять завжди кращі, ініціативніші, тобто меншість. Причому чим жорстокіше нищили стару еліту, тим більше по середньовічному формувалась нова. Ми ще повернемося до цієї теми, а наразі окреслимо серйозні спроби систематизації й узагальнення розрізнених ідей елітарності, що зробили насамперед італійські соціологи Вільфредо Парето і Гаетано Моска.

Отже, В.Парето (1848-- 1923) закінчив Політехнічний інститут у Туріні, отримав диплом інженера, працював у Флоренції спочатку інженером, відтак головою управління металургійних заводів усієї Італії. Пізніше він почав займатися науково-педагогічною працею. У 1916 р. опублікував «Трактат про підстави соціології», де, зокрема, висунув ідею про те, що в основу людської діяльності покладено не раціоналізм, а ірраціоналізм і нелогічність. Саме такими і є більшість людських вчинків. Спираючись на ідеї Л .Вальраса про економічну теорію рівноваги, він зосередився на вивченні рушійних сил соціальної системи. Ними є насамперед людські почуття, які зрозуміти значно важче, ніж раціональні дії. Однак не всі почуття є двигунами людської історії, а лише ті, які проявляються у певних діях. У зв'язку з цим В.Парето поділив мотиваційні імпульси людської діяльності на дериваційні (які надають діяльності людей псевдологічного характеру) і на резидуальні (від лат. -- залишки), що є постійними, незмінними і детермінують людську поведінку.

Резидуї -- це основа почуттів, емоцій, інстинктів, психологічних станів, що є природними, вродженими, це є біологічні імпульси, які й визначають соціальну поведінку людей. У людському суспільстві такі імпульси перебувають у хаотичному стані. Однак у всякому суспільстві можна виділити певні верстви людей, в яких резидуїв значно більше, ніж в інших. Тому, вважав В.Парето, суспільство ділиться на великі групи людей та елітну групу (верству). Відтак В.Парето виділив шість класів резидуїв, які він, своєю чергою, поділив ще на кілька груп.

Головними є дві перші, в яких панує «інстинкт комбінацій» та «постійність агрегатів». В.Парето застосував теорію резидуїв до аналізу європейської політичної історії, котру він описав, як історію конфліктуючих груп власників резидуїв «інстинкту змін і консерватизму», новаторів і ретроградів тощо. Він вивів теорію соціальної стратифікації та циркуляції правлячих еліт. Соціальна система, вважав він, існує як постійна нерівномірність суспільних груп, що детермінована природною нерівністю людей. Кращі з них - це еліта, частина якої займається керівництвом, отже, вона є правлячою. Друга частина цієї еліти займає панівне становище в мистецькій або науковій сферах -- це т. зв. скеровуюча еліта. У кожній з груп еліт має бути в достатній кількості імпульсів до панування, волі до влади. Для підтримання еліти в дії вона мусить бути відкрита для оновлення: знизу догори і випадання з еліти вниз. Тоді позиції еліти зміцнюються. Коли ж переміщення припиняється, еліта костеніє, настає її ерозія, еліта втрачає свої позиції. Тобто приплив нових членів знизу, з достатньою кількістю резидуїв є гарантією стабільності панування еліти. Якщо ж вона консервативна, в нижніх верствах формується своя еліта (оскільки руху догори немає), яка з часом виростає у значні революційні групи і скидає панування старої еліти. Тому справжня суть політичної революції, виходячи з думок В. Парето, полягає у зміні правлячої еліти. Звідси він вивів відомий закон постійної зміни класу еліт, їх циркуляції по колу".

Кожна еліта, зазначав він, має свій стиль панування. Інстинкт комбінацій зумовлює використання насамперед переконань, компромісів -- це і є тип еліти «Лисиці». Вони володарюють за допомогою різних засобів маніпулювання, обдурювання, демагогії. Вони найчастіше застосовують підкуп, винагороду та нагородження і дуже неохоче використовують погрози застосування насилля. «Лисиці» переважають в умовах нестабільності, на перехідних етапах розвитку суспільства, коли потрібні енергійні, сміливо мислячі і здатні до перетворень правителі.

Еліті, де панівними є резидуї «постійних агрегатів», притаманний авторитарний стиль, насильство. Вони становлять тип еліти «Левів». «Леви» найбільш корисні в стабільних ситуаціях, оскільки вони вкрай консервативні. Суспільство, в якому переважають «леви», приречене до застою, а суспільство, де домінують «лисиці», характеризується динамічністю розвитку.

Тому згода і сила є інструментом правління протягом усієї історії, вказував В.Парето. Еліти, які не здатні на силові методи, поступаються силовим елітам, і так йде по колу. Іншими словами, якщо придивитися до політичної історії, то це перманентна циркуляція еліт, а отже, європейська історія є ніщо інше, «як кладовище еліт».

Як уже вказувалось, постійна циркуляція еліт є результатом того, що кожен тип еліт має переваги для конкретних історичних періодів, однак з часом ці переваги стають їх хибами, перестають відповідати суспільним потребам. Тому збереження динамічної рівноваги суспільства потребує постійної циркуляції еліт, заміни однієї іншою. Причому, якщо революційні зміни вимагають заміни правлячої еліти, то еволюційно-реформістські зміни вимагають переміщення у рамках однієї еліти по горизонталі, по колу в рамках однієї політичної системи. Під час реформ правляча еліта відкриває широкі можливості для переміщення у рамках еліти. Реформи модернізують політичну систему або ЇЇ консервують. Тоді визрівають суперечності, які можуть вирішитися лише з повною заміною еліти.

Близькими до думок В.Парето були міркування Г.Моска (1858--1941), професора університету в Туріні, пізніше в Римі. У своїй основній праці «Основи політичної науки», опублікованій 1896 р. (у перекладі англійською мовою «Правлячий клас», 1939), він сформулював думку, що політика як боротьба протилежних «класів» пануючої меншості (еліти) та підпорядкованої більшості (народу) є сферою вічного протиставлення компетентної обраної меншості і некомпетентних мас народу. Незалежно від соціально-політичної системи суспільство завжди ділиться на два класи - пануючий «політичний клас», організований, що керує суспільством і тому користується певними привілеями, і клас, яким керують, неорганізовану більшість. Правда, чітких параметрів еліти Г.Моска не дав. Демократію, народовладдя, соціалізм він вважав нездійсненними, бо народ сам неспроможний реалізувати політичну владу. Політична еліта повинна звільнити народ від подібних ілюзій і опрацювати наукову політику, дієвий інструмент панування у суспільстві. Сама ж проблема формування еліти, вважав Г.Моска, полягає у тому, що вона повинна в майбутньому творитися на основі розуму, здібностей, освіти, на основі допуску до неї кращих представників народних низів, що дасть змогу подолати її закритість, консервативність.

Г.Моска вважав, що в кожному суспільстві завжди існують сили, які готові замінити стару правлячу меншість. Тому в суспільстві повинні відбуватися перманентна заміна еліти, її оновлення, що є гарантом стабільності суспільства, звичайно, при пануванні загального консервативного настрою. Він твердив, що можуть бути три варіанти такої заміни: збільшення еліти без її оновлення, «увічнення» еліти без її оновлення і чисте оновлення. Поєднання цих варіантів із двома формами державного правління -- автократичною і ліберальною, на його думку, у наслідку може дати чотири типи держави: аристократично-автократичну, аристократично-ліберальну, демократично-автократичну та демократично-ліберальну.

Г.Моска критикував теорію і практику італійської демократії, не був прихильником і фашизації державної системи Італії. У 1925 р. він разом із Б.Кроче опублікував «Контр-маніфест», в якому у відповідь на «Маніфест фашистської інтелігенції», складений Дж.Джентіле, заявив про заперечення «ієрархічних і авторитарних рішень» у політичному житті. Він дуже негативно ставився до парламентського правління, однак у своєму парламентському виступі в 1926 р. (після розгрому фашистами парламентської опозиції) заявив: «Допускаю, що ця система вимагає значної модифікації, але не вважаю, що настав час для вирішальних змін» [44, с.110].

Сучасником В.Парето і Г.Моски був Р.Міхельс (1876-1936), який написав відому працю «До соціології партійності в сучасній демократії» (1911). У цій книзі Р.Міхельс стверджував, що кожна демократія, щоб зберегти себе й розвиватись, повинна організовуватися. Водночас жодна організація неможлива без вирізнення керівного центру -- активної меншості або олігархії, незважаючи на те, що представників у партії обирають демократично. «Хто говорить організація, той насправді говорить олігархія», -- писав Р.Міхельс. Аналізуючи діяльність політичних партій, він сформулював т. зв. закон політичних партій: «Організація породжує панування обраних над тими, хто їх обирає». Р.Міхельс переконував, що чим масовішою є політична партія, тим вірогідніше те, що в її рамках сформується партійна еліта [41, с.12]. Крім того, вивчаючи німецьку соціал-демократію, прототип, на його думку, усіх сучасних масових політичних партій, Міхельс вказував, що у формоутвореннях партійної організації такого типу закладені умови й унеможливлення демократичної участі рядових партійців у політичному житті.

Одним із співтворців концепцій елітарності був Х.Ортега і Гассет (1883-1955), який у праці «Повстання мас», дещо повторюючи своїх попередників, зазначав: «Суспільство завжди є динамічною єдністю двох факторів: меншості і мас. Меншість -- це індивіди або група індивідів, що якісно відрізняються від натовпу. Маса - це натовп людей, що не мають окремих ознак, які б їх відокремлювали» [19, 42]. Оцю меншість, доводив він, від мас відрізняє аристократизм. Однак для нього аристократія не була класом, оскільки «аристократію вирізняють не її права, а вимогливість і суворість до себе, інакше кажучи -- обов'язки... Шляхетний -- це сильний і відважний» [19, с.89], -- писав він.

Низку положень елітарності було абсолютизовано, зокрема в Італії, Німеччині та СРСР. Ще 1904 р. італійський теоретик Г.Преццоліні відверто писав до В.Парето: «... Ви бачите в теорії аристократії наукову теорію, я ж бачу тут наукове виправдання актуальної політичної потреби...» [1, с.31].

Пізніше інший теоретик -- Г.Папіні -- зазначав, що правлячий клас нації -- «це зброя нації, і інколи її може втілювати дуже вузька олігархія і навіть -- одна людина» [1, с.33]. Тому фашистський рух в Італії узяв у теоретиків елітарності низку положень. Б.Муссоліні запозичив у В.Парето ідею «обраної меншості». У вересні 1922 р. у промові в м. Удіне Б.Муссоліні заявив, що «власне меншість завжди здійснює глибокі потрясіння», маси ж він порівнював із сирим матеріалом, з якого «митець ліпить свій шедевр».

Фашистський теоретик Ф.Ерколе у своїй «Історії фашизму» підкреслював, що «оригінальність фашистського синдикалізму полягала в тому, що він грунтувався насамперед на ініціативі обраної меншості». 1923 р. в Італії було проведено виборчу реформу, яка зробила фашистів деспотичним господарем парламенту, що дало змогу провести т. зв. «надзвичайні фашистські закони», які підготував міністр юстиції А.Рокко. За їх допомогою в Італії було знищено ліберально-демократичну й сформовано тоталітарну державу. Новостворена фашистська еліта, об'єднавшись із націоналістичною верхівкою італійського кр-ролівства, дала змогу тоталітаризму опертися на широкі маси, використовуючи націоналістичну ідеологію, зокрема концепцію Е.Коррадіні про «призначення», «першість» «латинського духу», «невід'ємне право відновлення панування на Середземному морі» тощо. Пізніше теоретик А.Монті зазначав, що «фашизм нічим би не був і нічим не міг би стати без націоналізму. Без нього фашизм був би миттєвим епізодом... з націоналізмом же фашизм став у 1922 р. господарем усієї Італії і залишається ним включно до 1943 р.» [1, с.47].

Фашистська еліта стверджувала, що лише вона знає шляхи виходу з кризи. Б.Муссоліні доводив, що в Італії ніколи не бракувало планів рятування вітчизни, однак завжди бракувало одного: «справжніх людей і незламної волі. Ми -- нові люди, і ми зуміємо управляти новою Італією...». Для того, вважав Б.Муссоліні, треба було створити нову державу, яка «репрезентуватиме не партію, а національну спільність, включатиме всіх, стоятиме над усіма і протиставлятиметься усім тим, хто зазіхатиме на її беззаперечний суверенітет». Однак політична практика показала зрощення партійного апарату з державним і навіть їх ототожнення. Ще пізніше у прийнятому «Дисциплінарному статуті» фашистської міліції були сформульовані вимоги та норми права і фашистської моралі. Для фашиста «закони загальної моралі щодо сім'ї, політики, друзів... жодного значення не мають. Його законом є честь -- як свого часу вона була стародавнім рицарським законом...» [16, с.165].

Майже одночасно в Німеччині А.Гітлер проголосив поділ людей на расу панів та всіх решта. Він розширив рамки еліти на всю німецьку націю, що мала стати відносно інших націй пануючою. Елітарність німецької нації спиралася в А.Гітлера на її біологічну вищість над іншими та на панування у природі закону вічної боротьби рас у суспільстві. Він писав: «Хто хоче жити, той мусить боротися, а хто в цьому світі вічної боротьби не хоче брати участі в бійці, той не заслуговує на право жити» [8, с.243]. Право на вищість німців-арійців спиралося на те, що лише вони створили «фундамент і стіни всіх людських творінь... стали засновниками людства» [26, с. 165]. Звідси А.Гітлер виводив природне право арійців на всесвітнє панування. Водночас у самій арійській расі А. Птлер та фашистські теоретики вирізнили власне еліту -- членів партії та ЇЇ воєнізовані загони СА й СС. У розмовах із Г.Раушнінгом А.Гітлер відверто заявляв, що «маса подібна до тварини, яка піддається інстинктам. Вона не обдумує і не розмірковує...». Масам не потрібні логіка і розумні докази, вони йдуть за «елементарними гаслами», які їй дають вожді. Керувати масами може лише еліта -- політична партія. Тому в статуті нацистської партії вказувалось, що вона «висловлює політичну концепцію, політичну свідомість і політичну волю німецької нації...». Це, враховуючи авторитарний характер політичного режиму тогочасної Німеччини, було втілено в особистості фюрера «на підставі директив і відповідно до програми», бо лише він та імперське керівництво «відповідно визначають політичні цілі німецького народу». Для самої ж еліти партійна програма була головним документом, оскільки «програма повинна стати твоєю догмою. Вона вимагає повного підкорення націонал-соціалістичному рухові... право -- це те, що служить цьому рухові і, отже, Німеччині» [18, с.358]. Еліта була поставлена над державою, її члени були непідсудні цивільним судам, лише після виключення з партії можна було притягати до відповідальності ту чи іншу особу. Головний суб'єкт політичної влади -- нацистська партія, її політичну практику стали розглядати як вищий критерій істинності, діяльність партії стала еталоном справедливості. Принцип «усе, що служить націонал-соціалізму -- добре; усе, що йому шкодить -- погане і повинно бути знищено» став обов'язковим [30, с. 126]. Тобто в даному разі ототожнювалися держава, нація і батьківщина, оскільки було задекларовано неможливість служіння Німеччині, її народові поза націонал-соціалізмом.